Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

– Повторюю: ти мені потрібен, – відрізав Інгліш. – Зараз не до жартів, Еде, інакше я б тобі не телефонував. Коли прибудеш, зв’яжися зі мною, зустрінемося не в офісі. Ти все зрозумів?

– Нічого не зрозумів, – передражнив Ліон. – Але якщо все так серйозно, я цим займуся. Мені щось перепаде?

– П’ять тисяч, – пообіцяв Інгліш.

Ліон присвиснув.

– Чуєш, як щось шумить у тебе за вікном? Це я паркую свій гелікоптер на дах твого будинку, – схвильовано вигукнув він і поклав слухавку.

Розділ третій

1

Джулія давно зрозуміла, що Інгліша не варто змушувати чекати, тож коли він зателефонував, вона вже була готова виходити. Але Нік відмінив зустріч.

Поклавши слухавку, Джулія так і залишилася стояти біля телефону, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над каміном. Вона подумала, що виглядає ефектно і що зелений шарф на шиї вигідно підкреслює очі та мідного кольору волосся, що її вузьке пальто з верблюжої шерсті окреслює елегантні плечі, а нові туфлі з телячої шкіри візуально зменшують справжній розмір ноги.

Інгліш пообіцяв, що приїде в клуб о дев’ятій, де вони разом повечеряють. На годиннику лише п’ятнадцять по шостій, і в неї є ще більше двох годин.

Дівчина підняла слухавку й набрала номер офісу свого коханця.

Відповіла Лоїс, і Джулія запнулася – вона терпіти не могла цієї секретарки. Усі знали, що Лоїс закохана в Інгліша, всі, крім самого боса, хоча, зрештою, він узагалі не звертав на таке уваги. Те, як Лоїс дозволяла Інглішу робити із себе наймичку, дратувало Джулію. Крім того, дівчина знала, що Лоїс також її ненавидить. Вона була впевнена, що секретарка вважає її недостойною Інгліша, і коли вони зустрічалися, Джулія завжди почувалася незручно. Холодний спокійний погляд Лоїс ніби говорив: тобі нема чим пишатися, ти лише спиш із ним, будь-яка симпатична дурепа може замінити тебе, а я працюю з ним, допомагаю йому і знаю його значно довше, ніж ти.

– О, Лоїс, це Джулія, – сказала вона весело, – Гарі біля тебе? Я хочу квитки на шоу.

– Так, він тут, – холодно відповіла Лоїс. – Зачекайте хвилинку, міс Клер.

Завжди тільки «міс Клер», хоча Джулія не раз просила Лоїс називати себе на ім’я.

– Привіт, Джуліє, – почувся голос Гарі. – Я саме збирався виходити. Чим можу допомогти?

– Хочу два квитки на шоу в суботу, Гарі, – Джулія намагалася говорити спокійно. – Планувала попросити Ніка принести їх, але наше побачення зірвалося. Він затримається до дев’ятої, а квитки мені потрібні раніше. Можеш залишити їх у клубі Ніка, а я заберу?

– Звичайно.

– Буду вдячна.

– Я покладу квитки у конверт, підпишу, що він – для тебе, і завезу в клуб дорогою додому.

– Дуже дякую, Гарі, – повторила Джулія і поклала слухавку.

Вона похапцем схопила сумочку та рукавички, вийшла з квартири й спустилася ліфтом. Попросивши портьє викликати їй таксі, вона припалила сигарету і роздратовано помітила, що її руки тремтять.

– Куди поїдете, пані? – запитав портьє, заходячи до холу.

– До клубу «Атлетик».

Він відчинив дверцята автомобіля, подав їй руку, допомагаючи сісти, і повідомив водієві, куди їхати.

Таксі помчало через вечірнє місто, і коли водій уже готовий був звернути на Вестерн-авеню, Джулія нахилилася вперед і сказала:

– Я передумала. Відвезіть мене на перехрестя 5-ої і 27-ої вулиць.

– Добре, міс, – відповів водій і озирнувся через плече, всміхаючись. – Мій старий завжди казав, що жінки мудріші за чоловіків, бо частіше змінюють свою Думку.

– Він точно мав рацію, – засміялася Джулія.

За десять хвилин водій пригальмував і зупинився.

– Приїхали, міс.

Джулія заплатила, подякувала йому і бадьоро пішла вздовж тихої малоосвітленої вулиці, що врешті-решт вивела її до річки. Вона часто озиралась, роздивляючись по боках, а тоді вгору – на темні будинки, але вулиця була порожньою, і Джулія нікого не зустріла. Упевнившись, що ніхто за нею не спостерігає, вона спустилася вузькою вуличкою до набережної.

Легкий білий туман підіймався над річкою, і поки Джулія йшла уздовж провулка, з протилежного боку протяжно гуділа сирена буксира. Жінка ще раз зупинилась, озирнулась, а тоді підійшла до дверей високої вузької будівлі, штовхнула їх і впевнено ступила у темний хол. Вона не вагаючись пройшла крізь темряву, так ніби точно знала, куди йти і була тут далеко не вперше.

Не встигла Джулія взятися за клямку дверей у кінці коридору, як вони відчинилися.

– Джулія?

– Так.

Вона зайшла до темної кімнати, і двері за нею зачинились. Увімкнулося світло, і вона, усміхаючись, повернулась, а Гарі Вінс упіймав її та підняв на руки.

– Яке щастя, кохана! – вигукнув він радісно. – А я вже налаштувався на нудний вечір, думав, він поведе тебе в кіно.

Джулія обняла Гарі і притулилась своїм обличчям до його.

– В останній момент прийшов Сем, – сказала вона. – О любий, здається, ми не бачилися цілу вічність! Поцілуй мене.

Гарі поцілував її, притиснувши до себе. Його серце ледь не вистрибувало з грудей.

– У нас так мало часу, коханий. Не говори зараз нічого, не будемо марнувати час.

– Я дуже чекав на зустріч, як і ти, – сказав Гарі. – Давай зніму твоє пальто. Ходімо до вітальні, я розпалив камін.

Вона вислизнула з пальта і пройшла за Гарі у зручну кімнату, де палав вогонь. Кімнату освітлювало лише червоне полум’я, неймовірна гра світла й тіні надавала їй затишку та інтиму.

– Не вмикай світла, Гарі.

Він зачинив двері й сперся на стіну, розглядаючи Джулію. Його зачарувало, як швидко вона вислизнула з одягу. Лише розстібнула «блискавку» – і вмить постала перед ним оголеною і прекрасною.

– Джуліє, ти найкрасивіша жінка на землі! – задоволено вигукнув Гарі.

Вона стояла на колінах, спиною до нього, простягаючи руки до вогню.

– Тільки ти, Гарі, говориш це так, що я справді вірю.

Він опустився біля неї на коліна, обійняв, повернув і притиснув до себе.

– Це єдине, для чого я живу, – сказав він. – Для мене зараз увесь світ зник, залишилися тільки ми удвох.

Вона глянула на Гарі, обняла його за шию, і за мить жінка вп’ялася в його губи своїми...

* * *

Годинник на каміні пробив восьму, і Джулія припинялась.

– Не рухайся, кохана, – почувся з темряви голос Гарі, і його рука обійняла її. – Ти маєш іще годину...

– Ні, лише півгодини. Я не можу змушувати його чекати.

– Джуліє, так не може тривати довго, – Гарі поглянув їй у вічі. – Чому ти не поговориш із Ніком? Чому не скажеш, що не хочеш більше залишатися з ним?

– Гарі, нащо починати цю розмову? Нік ніколи не відступиться, ти ж знаєш. Окрім того, як ми будемо жити? Не говори більше такого. Це – дурна розмова, – в її голосі відчувалися напруга і тривога.

– Але ж продовжувати так – небезпечно. Якщо він дізнається...

– Не дізнається! – відрізала Джулія.

– Але це може трапитися. Він же не дурний. Можливо, вже щось підозрює...

– Нічого подібного. Наприклад, сьогодні він навіть запропонував, аби ти пішов зі мною у кіно.

– О боже! А ти що відповіла?

– Я сказала, що не хочу ходити в кіно ні з ким, окрім нього.

Гарі мовчав і дивився на полум’я, яке відбивалося тінями на стелі.

– Якщо Нік дізнається, – сказав він із острахом у голосі, – повбиває нас. І навіть не задумається. Спочатку уб’є, а потім Крейл усе залагодить.

– О коханий, не мели дурниць, – Джулія торкнулася його обличчя. – Нічого такого Нік не зробить. Він занадто захоплений своєю кар’єрою. Ти уявляєш, Нік сказав мені, що хоче, аби лікарню назвали на його честь.

Гарі це не переконало.

– Не знаю... Якщо він нас упіймає...

– Але ж не впіймає! Будь ласка, не нервуйся через це, Гарі. Він не дізнається, тим більше – тепер.

Гарі припіднявся.

– Що означає «тим більше – тепер»?

– Рой же ж мертвий.

– А до чого тут Рой?

Вона трохи повагалась, а тоді заговорила швидко, ніби вистрілюючи слова:

– Рой усе знав. Він шантажував мене останні шість місяців.

Гарі застиг, і холодний піт виступив у нього на спині. Він щойно по-справжньому зрозумів, як сильно боявся Інгліша та як сильно боїться, що Інгліш довідається, що вони з Джулією – коханці. Вставши з ліжка, Гарі накинув халат й увімкнув світло.

– Рой знав про нас, – повторив він, й у світлі лампи Джулія побачила його поблідле обличчя.

Вона повернулася до нього, прикриваючи руками груди.

– Так, знав. І зараз він мертвий, я ж кажу.

Гарі стало погано.

– Чому ти не сказала мені раніше? – запитав він підвищеним голосом.

– Я боялася втратити тебе. Знаю, як ти почуваєшся через Ніка. Якби тобі стало відомо, що Рой знає про наші стосунки, ти б перестав зі мною зустрічатись, а я б цього не пережила.

Гарі підійшов до секретера і налив собі віскі. Його руки тремтіли.

– Будеш? – запитав він, раптом зрозумівши, що треба було запропонувати їй, а вже тоді наливати собі.

– Ні, коханий. Не дивися так на мене. Тепер усе справді добре, адже Рой мертвий.

Гарі випив віскі, припалив сигарету та сів на ліжко. Він запропонував сигарету Джулії і, не довіряючи своїм тремтячим рукам, кинув запальничку біля неї.

– Коли це почалося? Ти сказала, що він шантажував тебе.

Джулія кивнула, припалюючи сигарету.

– То був жах, Гарі. Я думала, що збожеволію. Шість місяців тому Рой прийшов до мене. Спершу я взагалі не зрозуміла, чого він приперся, ми були ледь знайомі. Він не заходив здалеку, а сказав Зразу: «Джуліє, щоп’ятниці будеш приносити мені до офісу двісті доларів. Я, звичайно, не можу тебе змусити, але можу розказати Ніку про твою інтрижку з Гарі Вінсом. Вирішуй: або ти йдеш до мене, або я йду до Ніка». Я так налякалася, що навіть не запитала, звідки він знає. Погодилася платити й відтоді щоп’ятниці носила йому гроші.

– Покидьок! – люто вигукнув Гарі, стискаючи кулаки. – Отже, це правда. Недарма подейкували, що Рой був шантажистом. Брудний, гнилий покидьок!

– Ти не уявляєш, як відлягло мені від серця, коли Нік сказав, що Рой застрелився, – мовила Джулія. – Останні місяці я жила, мов у кошмарі. Ходила у це зміїне кубло й віддавала йому гроші, поки він сидів за своїм столом та шкірився до мене. А ще ця дешева повія, його дівка...

Гарі її майже не слухав. Його мозок тривожно закипав.

– Як думаєш, він розказав про нас Коррін? – запитав він. – А якщо вона піде до Ніка?

– З якого це дива?! – нетерпляче вигукнула Джулія. – Тут нема чим вихвалятися. Тим більше, Коррін уже розказала б Ніку, якби щось знала. Я впевнена, що знали тільки він і та його повія, а зараз вони обоє мертві. Так, я впевнена, Гарі. Не хотіла нічого тобі розповідати, але якби ти знав, яке це полегшення – виговоритися...

– Моя маленька, – прошепотів Гарі, беручи її за руку. – Треба було розповісти мені раніше. Я поверну тобі витрачені гроші. Скільки він витягнув з тебе?

– Прошу, Гарі, перестань, не хочу про це говорити. Я платила з грошей, які заробила в клубі. Просто забудьмо про це все, – вона сповзла з ліжка. – Мені треба одягатися.

– Але я не можу дозволити тобі втратити всі ті гроші!

– Ну годі вже, – сказала Джулія. – Я заплатила і забула. Будь ласка, Гарі.

Той почав колувати кімнатою.

– Джуліє, чому ми не можемо втекти? – раптом запитав Гарі. – Невже нам потрібно так ризикувати? Він же не одружений з тобою.

Дівчина застигла з однією панчохою на нозі та іншою в руці, її очі насторожилися.

– Ти уявляєш, що він з нами зробить? Нік такий впливовий! Я не зможу знайти роботи, ти не зможеш знайти роботи – про це він точно подбає. Він владний і безжальний. Нік знайде нас і зробить наше життя жалюгідним. Будьмо терплячими, Гарі, і вдячними за те, що можемо час від часу зустрічатись. Усе може змінитися. Давай не будемо робити нічого нерозумного і небезпечного.

– Але ж ховатися значно небезпечніше, – заперечив Гарі. – Зараз ми його обманюємо, а якщо втечемо, Нік не зможе звинуватити нас в обмані.

– Він знайде нас, Гарі. Нік мене ніколи не відпустить.

– Але ж він не всесильний. Я знаю, що Нік дуже впливовий, але, чорт забирай, він не може заборонити мені заробляти на життя. Це маячня, Джуліє.

Вона одягла сукню, взулася і підійшла до туалетного столика, сіла біля нього й почала поправляти макіяж.

– Не мовчи, Джуліє, – стривожено мовив Гарі. – Хіба ти не бачиш, що ховатися ще небезпечніше, ніж утекти?

Вона повернулась і глянула на нього.

– Добре, Гарі, я не мовчатиму. Знаю, що повинна поговорити з Ніком про нас і піти від нього, але не можу. Не можу залишити все, що для мене так важливо. Ти навіть не уявляєш, що означає жити за спиною Ніка. А означає це – співати у найкращому клубі міста, жити в чудовому пентхаусі з виглядом на річку, мати повні шафи одягу... Це означає мати депозити в усіх великих магазинах, купувати все, що подобається, і не думати, звідки беруться гроші. Я знаю усіх впливових людей у місті, катаюся на дорогому автомобілі... Залишити ж Ніка означає позбутися усього цього і почати нове життя, котре мені зовсім не сподобається.

Гарі ошелешено сів на ліжко. Він дивився на вогонь, б’ючи кулаком правої руки по долоні лівої.

– Розумію, – сказав він нарешті рівним стомленим голосом. – Справді, я зовсім не подумав про це, Джуліє.

– Хочу меду, і ложкою, – сказала Джулія, не дивлячись на нього. – Я люблю тебе, Гарі, більше за будь-кого іншого. Деколи думаю, що краще було б, якби ми взагалі не зустрілися ніколи. Я б не закохалась у тебе, і моє серце не розривалося б від болю, тривоги й обману. Але ми зустрілись, і закохались, і нічого уже не вдієш. Приймай мене такою, якою я є, або покинь. Я розповіла тобі всю правду, а тепер ти скажи, чи зустрінемось ми знову. Я зрозумію, якщо ти зненавидиш мене, бо сама себе ненавиджу. Я егоїстична, жадібна й нещира, але що я можу вдіяти? Готова заради тебе на все, але не можу покинути Піка і те життя, яке він мені забезпечує. Вір не вір, але, якщо бажаєш, я триматимуся від тебе подалі, хоча для мене це буде дуже важко.

Гарі підійшов до неї та ніжно поцілував.

– Я не збираюся відштовхувати тебе, Джуліє. Ти дуже дорога мені. Кохана, нехай усе залишається так, як є. Може, колись усе зміниться і ми зможемо бути разом, – він змусив себе всміхнутися, – хто знає? Може, я стану таким самим багатим і впливовим, як Інгліш. Якщо він зміг, то чому я не зможу?

Джулія піднялась і притулилася до нього.

– Коханий, я тебе так люблю і зможу зробити тебе щасливим. Потерпи трішки. Я впевнена, що все буде добре. А тепер, любий, мені треба йти. Ми зустрінемося, тільки-но випаде можливість. Подай мені пальто. Я не хочу спізнюватися.

Кілька хвилин потому Джулія обережно виглянула з провулка, впевнилася, що за нею ніхто не спостерігає, і бадьоро покрокувала вулицею у пошуках таксі.

Молодявий чоловік у коричневому костюмі й капелюсі спостерігав за нею із тіні, повільно перекочуючи в роті жувальну гумку. Він непорушно стояв, доки вона не зникла з поля зору, а тоді швидко рушив у напрямку річки, тихенько насвистуючи.

2

Ед Ліон став власником агенції «Тривога» за два дні після того, як Інгліш викликав його з Чикаго. Ліон був високий і жилавий, але виглядав оманливо тупуватим і безневинним. Через засмагле лице його було легко сплутати з успішним фермером, який приїхав подивитися визначні місця великого міста. Одяг Еда виглядав так, ніби в ньому спали, і то не одну ніч, а капелюх завжди був зсунутий на маківку. Волосся стирчало в різні боки й хіба що зрідка було підстрижене і розчесане, якщо Ед узагалі користувався гребінцем.

Ніхто б не повірив, що він – один із найкращих приватних детективів країни. Починаючи свою кар’єру кримінальним репортером, Ед проявив такі таланти рознюхати новини, що стосувалися злочинної активності політиків і подібних до них, що окружний прокурор вирішив за краще тримати його при собі, подалі від газет. Він переконав Ліона стати спецагентом, прикріпленим до поліцейського відділку, і тривалий час Ліон прекрасно виконував свої обов’язки на радість окружного прокурора та з невеликою користю для себе.

Інгліша Ліон зустрів незадовго після того, як той продав свій гіроскоп, і вони потоваришували. Нік запропонував Ліону відкрити детективну агенцію та допоміг грошима, знаючи, що вкладені інвестиції повернуться йому сторицею. Агенція Ліона стала однією з найзатребуваніших у Чикаго, й за три роки роботи Ед найняв чотирьох детективів, трьох нишпорок і зграю розумних молодих жінок.

Оглядаючи малий пошарпаний офіс, що колись належав Рою Інглішу, Ліон незадоволено скривився, що йому довелося взятися за цю роботу. Звичайно, гроші непогані, але проміняти свій Чиказький офіс із кондиціонерами на цю діру...

Він задумливо потер свій довгий ніс, роздивляючись навколо, й нічого не могло сховатися від його досвідченого погляду. Дві години Ед переглядав документи й перевіряв шухляди і шафи з напрацьованою методичністю. Роки досвіду навчили його – дрібниць нема, на усе є своя причина, і якщо шукати, рано чи пізно щось знайдеться.

Так і сталося, коли він перевірив камін. У трубі комина Ед намацав щось, що змусило його насупитися та дістати з кишені тоненький ліхтарик. Освітивши комин, він побачив, що це «щось» – маленький, але дуже чутливий мікрофон. Дроти від нього вели через дірку в стіні до приймальні. Ліон перейшов туди і після тривалого пошуку знову знайшов дроти, акуратно заховані під плінтусом. Далі через кімнату вони вели до коридору. Він повернувся до свого кабінету та змив із рук бруд і сажу, радісно щось насвистуючи.

Непоганий початок, вирішив Ед. Хтось прослухав усе, що говорили в цьому офісі. Мікрофон висів тут уже давно. Комусь було дуже цікаво, чим займався Рой, що він говорив і що чув.

Цікаво, чи мікрофон усе ще працює, подумав Ліон, і чи комусь цікаво послухати його розмови. Треба буде відстежити, куди ведуть проводи від мікрофона, але не зараз, коли у коридорі повно відвідувачів, а вночі, коли всі розійдуться.

Інгліш сказав, що консьєрж, Том Келгаун, полюбляє теревенити, і варто було б спуститися та поговорити з ним, перш ніж засісти за офісну роботу.

Ліон вийшов з офісу, зачинив двері й спустився ліфтом до підвалу.

Том Келгаун сидів у котельні й ножиком, дещо страшнуватим як для кишенькового, старанно вирізав з дерев’яного бруска модель корабля.

Це був кремезний чоловік із густими вусами, що нагадували Ліонові жмут сухих водоростей. Запорошена кепка розтягнулася на його круглій голові, безрукавка була вкрита дивними плямами із залишками їжі й не защепнута на ґудзики, а стягнута золотим ланцюжком від годинника. Том зацікавлено глянув на Ліона і коротко кивнув.

– Доброго, – сказав він. – Допомогти?

Ліон присунув ближче стілець і всівся на нього.

– У мене є одна виразочка, – сказав він. – Щодня в обід я підпоюю її склянкою віскі. Проблема в тому, що не випиваю наодинці. Випивати самому – те ж саме, що залізти однією ногою в труну і попросити опустити тебе в яму. Ти не проти приєднатись? Але якщо не п’єш, я піду деінде.

Келгаун відклав модель і сів ближче.

– Ти постукав у правильні двері, містере, але не думаю, що віскі добре впливає на твою виразку.

Ліон помахав наполовину повною пляшкою «Джонні Уокера».

– Чоловік повинен показати свою незалежність. Якщо робитиму те, що добре для моєї виразки, вона проживе зі мною до смерті. Віскі мене влаштовує, і я його п’ю. Маєш склянки? Бажано дві.

Келгаун дістав із полиці дві паперові склянки.

– Мої найкращі, – сказав винувато, здуваючи із них пил. Він нетерпляче спостерігав, як Ліон наливає віскі, тоді швидко вихопив одну з посудин і вдихнув приємний аромат. – Прекрасне віскі, містере. Ваше здоров’я, – він зробив великий ковток, зітхнув, прицмокнув губами, витер рукавом рот і поставив склянку на стіл.

Ліон лише пригубив й одразу ж налив Келгауну нову порцію.

– Я орендую тут офіс, – сказав він. – Мене звати Ед Ліон. Детективна агенція «Тривога».

Келгаун здивовано оглянув його.

– Приємно познайомитись. Я – Том Келгаун. Справді, агенція «Тривога»? Швидко справилися...

– Моя мати теж швидко справлялася, – сказав Ліон. – Це – родинне, – він спохмурнів, похитав головою і продовжив: – Сьогодні нема клієнтів. Ніхто не приходив.

– Ще прийдуть, – підбадьорив Келгаун й осушив склянку. – Я думаю, цей Інгліш знав, що робить. У нього відбою не було від клієнтів. Чому він застрелився?.. Звичайно, самогубство трохи розлякає клієнтів, але ненадовго.

Ліон дістав дві сигарети, перекотив одну на інший бік столу, а іншу припалив.

– Я почав було думати, що мені продали якесь лайно, адже вигляд маю справжнього бовдура, – Ед песимістично похитав головою. – Чоловіче, ти б знав, що мені хотіли впарити раніше. Невже ти справді вважаєш, що це нормальний бізнес?

– Упевнений, – відповів Келгаун. – Я бачив, хто до нього приходив, інколи клієнтів було більше тридцяти. Якщо це не хороший бізнес, то я мавпячий дядько.

Ліон оглянув його з привітною усмішкою.

– Ну, дядько, може, й ні, а от дід – то вже ближче.

– Га? – очі Келгауна налилися кров’ю.

– Не зважай. Це сказав мій капелюх. Бачиш оце?

Він зняв капелюх і показав дірку, просунувши в неї палець.

– Мушу це носити, аби мене чули люди, ну, ті, які недочувають. Інакше не підкажу їм, як підзаробити.

– Буває... – трохи спантеличено мовив Келгаун.

– Ну добре, – продовжив Ліон, закидаючи ноги на стіл. – Залию трохи крові у свою порожню голову, ти ж не проти? Це сімейне, моя мати була така сама. Коли старий це зрозумів, то теж збожеволів. Що ж, схоже, що я взявся за непоганий бізнес. Хто були всі ці люди, які приходили до Інгліша?

Келгаун ворухнув широкими округлими плечима.

– Поняття не маю. Дехто приходив щотижня. Багато клієнтів були обірванцями, але деякі виглядали так, ніби мають мішок грошей.

– Ти був тут, коли він застрелився? – раптом запитав Ліон і нахилився вперед, аби ще раз наповнити паперову склянку Келгауна.

– Звичайно. Вистачить, містере. Мені достатньо.

– Тільки не кажи, що такий дорослий хлопець, як ти, не може випити трохи віскі, – мовив Ліон. – Мені розказали, що він застрелився між дев’ятою і десятою тридцять. Хтось приходив до нього у цей час?

– Троє людей піднімалися на шостий поверх. Але не знаю, чи до нього. А що?

– Я багато говорю, – сказав Ліон і заплющив очі. – Люблю слухати свій голос. Чим я гірший за Сінатру? Бачив би ти, як дівчатка мліють, коли я шепочу їм на вушко. І співати не треба, щоб вони завелися, – він розплющив очі, глянув на Келгауна й різко запитав: – Хто були ці троє?

– Два чоловіки та дівчина, – відповів Келгаун. – Я підіймав їх ліфтом. Дівчина приходила і раніше, а чоловіків я не знаю.

– А хто ще має офіси на шостому поверсі?

– Ну, ще агенція новин. Напевно, ви вже чули, скільки шуму від їхніх телетайпів... Далі – ваш офіс, а тоді офіс міс Віндсор.

– А вона чим займається?

– Вона, як би це сказати... митець, вирізає силуети, – пояснив Келгаун. – Виріже силует, красиво оформить його і вставить у рамку. Чим ще займається, я не знаю, ллє до неї приходять тільки чоловіки.

Ліон пожвавився, його очі загорілися.

– Цікаво, цікаво... – повторив він. – У мене така сусідка? Може, варто завітати до неї, показати свій силует?.. Може, вона навіть покаже мені свій?..

– Вона апетитна, – сказав Келгаун, – але тільки за готівку. Як на мене, краще витратити гроші на коней, але кожному своє.

– А ти філософ, – резюмував Ліон. – Розказуй про цих двох чоловіків і дівчину. Вони могли приходити або до міс Віндсор, або в агенцію новин, або до Інгліша, правильно?

– Дівчина приходила до Інгліша, – пояснив Келгаун. – Я бачив її раніше.

– Як вона виглядала?

Зробивши ковток, Келгаун недовірливо глянув на Ліона.

– Ти, містере, ставиш до дідька багато запитань. Чому це тобі так цікаво?

– Послухай мене. Ти на дурняк отримав скотч, тому спробуй бути цікавим співрозмовником.

– Ну добре, це, зрештою, нічого не вартує, – погодився Келгаун. – У неї чудове волосся, гарна фігура, хоч зараз на сцену.

– Ну й опис. Ти розумієш, що добрі два мільйони лялечок цього чортового міста виглядають точно так само... Як вона була одягнена?

– Вишукано, – сказав Келгаун і примружив очі, відтворюючи у голові картинку з дівчиною. – Чорні пальто та костюм із широкими білими лацканами, чорно-білі рукавички і чорно-біла ярмулка, вона, напевне, вважає, що це шапка. А ще – дуже красивий браслет. Знаєте, золотий ланцюжок із маленькими симпатичними підвісками.

Ліон схвально кивнув.

– Ну от, можеш, коли хочеш. Цього достатньо. Справжній детектив. Зайдеш, я випишу тобі грамоту. А що скажеш про тих двох чоловіків?

– Молокосос років вісімнадцяти був одягнений у шкіряний піджак і фланелеві штани. Приносив посилку. Думаю, він приходив до агенції новин. А от інший був не з бідних, молодявий, років двадцяти семи, у коричневому костюмі та коричневому капелюсі. Я помітив, що він носив хустинку в рукаві, так стильно. Якби я зміг знайти у себе чисту хустинку, то, чорт забирай, теж би встромив її у рукав. Ще він молов щелепами жувальну гумку, і це зводило нанівець увесь його вишуканий стиль. Якщо чоловік може дозволити собі так одягатися, йому не слід жувати гумку.

Ліон зітхнув.

– Може, напишеш книгу з етикету? Не жуйте гумки в коричневому костюмі... Продаватимеш величезними тиражами, – він опустив ноги на землю. – Хто з них прийшов першим?

– Дівчина, за нею малий у шкіряному піджаку, а тоді чоловік у коричневому костюмі.

– Коли прийшла дівчина?

– Десь о пів на десяту, – наморщив лоба Келгаун. – Я точно знаю, бо вона питала мене, котра година.

– А інші двоє?

– Малий у шкіряному піджаку прийшов десь за п’ятнадцять хвилин після неї. Чоловік у коричневому костюмі відразу ж за ним.

– Ти бачив, як вони виходили?

Келгаун похитав головою.

– Я підняв їх нагору, але не віз донизу. Для того є ноги.

– Правильно, – Ліон піднявся. – Ліфт не працює?

– Я закриваю його о сьомій. Люблю знати, хто приходить до будинку після цього.

Ліон кивнув ще раз.

– Що ж, це все дуже цікаво. Залиш пляшку собі. Якщо я її заберу, то доведеться боротися зі спокусою. Краще піду знайомитися із міс Віндсор. Треба бути добрим сусідом. Хто знає, можливо, вона така ж самотня, як і я.

– Якщо ця дама самотня, то я мати Джуді Гарленд[2]2
  Джуді Гарленд (справжнє ім’я – Френсіс Етел Гумм, 1922-1969) – американська акторка й співачка, визнана за свої ролі у мюзиклах і драмах, а також за музичні здібності.


[Закрыть], – усміхнувся Келгаун. – Захопіть побільше готівки.

Ліон попрямував до дверей.

– Готівка не знадобиться, друже, – він зупинився на мить. – Я просто поясню їй, що таке кредит, – й Ед продовжив свій шлях до ліфта.