Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Так, містере Інгліш.

Він поклав слухавку, піднявся і почав повільно ходити туди-сюди кімнатою. За кілька хвилин задзвонив телефон.

– Містер Інгліш слухає.

– Так-так-так, привіт незнайомцям... – прогудів О’Браєн на тому кінці дроту.

– Привіт, Томе. Як справи?

– Не жаліюсь. А в тебе?

– І я ще дихаю. Думав, ти будеш на боксерському поєдинку. Чому не прийшов?

– Ну, ти ж розумієш... Маю пару вбивств, які треба розслідувати, – робота, чорти б її забрали. Радий, що твій боєць переміг. Чув, бій видався на славу.

– Ага, на славу. Слухай, Томе, мені потрібна інформація.

– Без проблем, містере Інгліш.

– Років вісім тому дівчина на ім’я Джулія Клер була заарештована за крадіжку грошей у жінки, в якої вона винаймала кімнату. Після цього тиждень провела у в’язниці. Можеш це перевірити?

– Можу, – відповів О’Браєн. – Дай мені три хвилини.

Інгліш сів на край столу, похитуючи ногою і задумливо спостерігаючи, як дим від сигари підіймається біля його обличчя.

О’Браєну вистачило двох хвилин.

– Такої дівчини не затримували, містере Інгліш. Жодних записів.

Обличчя Ніка напружилося.

– А взагалі є будь-які записи про дівчат, заарештованих за подібний злочин у той період?

– Зараз гляну, – пообіцяв О’Браєн, і цього разу пауза була значно довшою. Нарешті він озвався: – Доріс Каспері провела тиждень у в’язниці, вона намагалася вкрасти щось у магазині місяць до того.

Інгліш згадав, як Джулія одного разу говорила, що винаймала кімнату разом із дівчиною на ім’я Доріс Каспері. Він мав добру пам’ять на імена.

– Джулія Клер була свідком захисту, – продовжив О’Браєн, – але не співучасником.

– Дякую, О’Браєне! Напевно, щось наплутали у моїх записах, – мовив Інгліш. – Не забудь заскочити, як будеш у нас. До зустрічі!

Він поклав слухавку і, нахмурившись, втупився у килим. Коли Джулія розповідала про крадіжку, Інглішу здалося, що вона брехала, а тепер він знав це напевне.

– Цікаво, куди ти влипла насправді, Джуліє, – тихо мовив він, продовжуючи колувати кімнатою.

Розділ четвертий

1

Ед Ліон вибіг на дорогу і свиснув до таксі, що проїжджало повз.

– 23 Істерн стріт, – гаркнув він, заскакуючи в автомобіль. – Погнали.

– Добре, друже, – водій так швидко рвонув з місця, що Ліон злетів із сидіння.

– Ти що, хочеш зламати мою трикляту шию?! – заверещав Ліон, намагаючись знову вмоститися.

– Бос сказав – погнали, значить – погнали, – відрізав водій, пришпоривши свого залізного коня крізь темні вулиці.

Наступні десять хвилин детектив сидів, притримуючи руками живіт, аби з нього не вивалилися усі нутрощі. Він уже сто разів пошкодував, що сказав водієві поспішати. Але коли той заїхав у район Уорд, з його вузькими провулками, овочевими кіосками і натовпом, що безцільно тиняється поміж них, таксист мусів зменшити швидкість і повзти, як черепаха.

– Якщо ти справді поспішаєш... – раптом мовив він, – Там попереду є провулок, що впирається в Істерн стріт. Можу закластися – пішки дійдеш швидше.

– Думаєш, я ловив би таксі, якби хотів пройтися? – відповів Ліон, згадавши слова Інгліша, що Хеннесі був убитий у якомусь провулку. – Їдемо далі, і пильнуй, не задави нікого.

– Та я б усіх цих бовдурів передавив, – буркнув водій і почав щосили сигналити.

Ліон припалив сигарету. Звичайно, Інгліш сказав правильно: треба знайти цю Мітчел і десь її заховати, але говорити – то не плуга пхати. Дівчина ж може подумати, що він хоче її викрасти, і верещатиме, як недорізана.

Ліон скривився і сповз на край сидіння.

– Далеко ще?

– Майже приїхали.

– Добре, зупинися на куті.

Водій зупинився, і Ліон не поскупився із чайовими.

– Хочете, щоб я зачекав? Тут буде непросто знайти таксі, якщо ви збираєтеся повертатись. Місцеві на таксі не їздять.

– Ну, зачекай, – погодився Ліон. – Але я можу трохи затриматись. Якщо не прийду за півгодини, то їдь собі.

– Я поки кину щось на зуб, – водій виліз із машини. – Чекатиму тут.

Істерн стріт була справжнім свинарником: багатоповерхівки із забрудненими сажею стінами, обвитими іржавими пожежними драбинами і балконами, сміттєві баки вздовж бордюрів та купи сміття біля них. Здавалося, що тут брудне навіть світло, яке падало на залитий масними плямами тротуар. Кожні кілька ярдів валялися під дверима п’янички чи трималися за металеві перила, щоби не впасти, надаючи вулиці трохи зловісної атмосфери. У кінці вулиці Ліон розгледів кілька крамничок, занедбані вітрини яких усе ще світились, і попрямував туди.

Він якраз минув номер 27 і раптом зупинився біля вітрини. На вивісці було написано: «Бакалія Джо Хеннесі». У крамничці було темно, й Ліон, похитавши головою, пішов далі.

Детектив підступив до входу в багатоквартирний будинок, над яким було видно номер 23, і знову зупинився. Раптом чорний автомобіль виринув із темряви і пригальмував за кілька футів од нього.

– Гей, ти! – почувся голос.

Ліон повернувся.

Чоловік з авто кивнув до нього.

– Де номер 23? – запитав він.

Ліон підійшов до автомобіля. Чоловік за кермом нахилився, аби глянути на Ліона, і вуличне світло впало на його обличчя.

Детектив одразу все зрозумів. Тоненький білий шрам від правого вуха до рота, штучне ліве око і тупуватий жорстокий вигляд – це він приходив до Джо Хеннесі вимагати гроші.

Ед було запнувся, але швидко опанував себе і вдав, що не впізнав водія.

– Двадцять третій? – перепитав він. – Думаю, що це з іншого боку вулиці. Оцей – двісті двадцять третій.

Чоловік зі шрамом щось буркнув, перемкнув швидкість і рвонув униз по вулиці. Коли машина від’їжджала, Ліон помітив іншого чоловіка, котрий зігнувся на задньому сидінні, з натягнутим на самі очі капелюхом.

Не треба бути професором, аби здогадатися, навіщо їм 23 Істерн стріт. Інгліш усе правильно зрозумів: вони заткнули Хеннесі, а тепер хочуть заткнути і Мей Мітчел.

Ліон пошкодував, що не прихопив зброї. Він побіг до будинку і сходами вискочив до вхідних дверей. Біля дзвінків виднілися потерті літери А, В, С, D, Е та прізвища мешканців. Мей Мітчел жила на останньому поверсі. Він озирнувся на вулицю. Чорний автомобіль стояв ярдів за двісті звідси, чоловік зі шрамом саме вийшов на тротуар, дивлячись у напрямку Ліона.

Ед відчинив двері й увійшов у тьмяно освітлений хол, де стояв запах справжнього курника. Старенький ліфт у кінці коридору заледве міг умістити трьох людей. Він увійшов у нього і натиснув кнопку А. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім ліфт струсонувся, ніби ожив, і почав повільний підйом.

Ліон відчув, що спітнів. Розумів, що має в запасі не більше трьох хвилин, перш ніж чоловік зі шрамом та його друг таки знайдуть потрібний їм будинок. Ще хвилин п’ять, аби піднятися на останній поверх. За цей час детективу треба затягнути дівчину в ліфт і спуститися. Він сподівався, що двоє чоловіків будуть підніматися сходами й не звернуть уваги на ліфт, що рухається донизу. Часу було обмаль, і якщо дівчина пручатиметься, йому нічого не світить.

На останній поверх ліфт підіймався чотири хвилини. Нарешті зупинився і заскрипів, ніби дякуючи за подорож.

Ліон залишив решітку відчиненою і вийшов у коридорчик.

Потрібні двері були якраз навпроти, із дзвінком та дверним молоточком. Крізь віконечко над дверима пробивалося світло.

Ед натиснув на дзвінок і прислухався. Чекаючи, він важко дихав, поки його палець з усіх сил тиснув на кнопку. Водночас Ліон налаштувався ловити будь-які звуки у під’їзді. Але все було тихо і на сходах, і за дверима.

Він перестав дзвонити й узявся сильно гримати. Можливо, дівчина вийшла, а світла просто не вимкнула?

Відійшовши до перил, зиркнув униз. Слабо освітлений хол був безлюдним, натомість почулися звуки швидких кроків десь на сходах між поверхами, вже зовсім близько.

– Що сталося? – почувся жіночий голос позаду.

Ліон смикнувся від несподіванки, його нерви натягнулися, мов струни банджо. У дверях стояла, дивлячись на нього, молода білявка, років двадцяти чотирьох, із нерозчесаним волоссям до плечей, одягнена у чорну нейлонову піжаму, прозору, наче скло. Дівчина мала великі голубі очі, кирпатий ніс і високі вилиці, а від її округлих форм аж волосся заворушилось у молодого чоловіка.

– Що сталося? – повторила дівчина, обіпершись на одвірок і зовсім не зважаючи на те, що стоїть напівголою. – Щось горить? Красунчику, ти тут сам чи зараз підійде уся пожежна команда?

Кроки між поверхами стали гучнішими. Двоє чоловіків піднялися вже на п’ятий поверх. Часу на пояснення не залишилось. Ліон на мить оторопів від думки, що білявку доведеться тягнути на вулицю у такому вигляді, але іншого виходу не було: треба заскочити у ліфт, перш ніж двоє чоловіків їх побачать. На все про все – не більше п’яти секунд, подумав він.

– Я тебе хочу, – сказав Ліон, схопивши дівчину за зап’ястя і потягнувши уперед, але вона вчепилась за одвірок і вперлася ногами в поріг.

– Я тобі не якась там сабінянка[3]3
  Алюзія на акт масового викрадення мешканцями Стародавнього Риму жінок із племені сабінів у VIII ст. до н. е.


[Закрыть], – хихикнула Мей.

До нього раптом дійшло, що дівчина п’яна, як чіп. Від здивування він випустив її руку.

– Заспокойся, красунчику, – проказала вона. – Двадцяте століття вже, не забув? Можеш продовжувати залицятися.

– А щоб тебе! Оті двоє, які піднімаються сходами, йдуть по твою шкуру. Тож ти повинна піти зі мною, – бовкнув, не подумавши, Ліон.

– Ще двоє хлопців? Та хай приходять. І ти заходь. Влаштуємо таку вечірку...

Детектив спробував схопити її знову, але дівчина відстрибнула назад.

– Якщо ті двоє такі самі настирливі, то буде весело, – сказала вона, нетверезо погойдуючись на ногах. – Заходь перший, матимеш фору.

Ліон підійшов до дверей, з його обличчя лився піт.

– Гей, ти!

Ед чекав на це. Краєм ока він побачив чоловіка зі шрамом, який піднявся сходами, а за ним уловив силует іншого – низького й товстого.

Ліон вскочив у квартиру, гримнув дверима, прокрутив ключ і закрив засувки.

– Думаєш, що дістануся тобі одному? – запитала дівчина. – Ти, може, не зрозумів, але я не з тих... Відчини двері та впусти тих двох хлопців.

– Послухай... – попросив Ліон.

– Та пішов ти, я сама їх впущу, – Мей, похитуючись, рушила до дверей.

– Не будь дурною! – Ліон відштовхнув її. – Ці двоє...

– Ти кого назвав дурною?! – гаркнула дівчина. – Забирайся з дороги!

– Ти мене врешті-решт послухаєш?

Мей швидко обійшла чоловіка і навіть встигла відсунути верхню засувку, перш ніж він схопив її.

У двері загримали.

– Не лапай мене! – викрикнула знервовано дівчина, відштовхуючи Ліона.

– Ці двоє прийшли тебе вбити, ти, дурепо, – заволав детектив, відтягуючи її від дверей. Тоді схопив дівчину за плечі й щосили струсонув. – Ці хлопці... – він раптом важко застогнав від несподіванки, коли вона ляснула його по очах. На мить Ед наче осліп. А Мей уже відсунула нижню засувку і саме взялася за ключ, коли Ліон відтягнув її назад і кинув на крісло. Він ледве встиг закрити засувки, як двері струсонулися від удару.

Двері витримали, але Ліон розумів, що це – ненадовго.

Дівчина нарешті вилізла з крісла і кинулася на Еда, б’ючи кулаками у груди та обличчя. Він марно намагався її зупинити, аж поки не схопив зап’ястя і не притиснув її руки до своїх грудей.

– Та послухай, чорт забирай! Цим хлопцям ти платила за шантаж.

Мей була надто п’яною, аби розуміти хоч щось. Штовхнувши його вперед, дівчина буцнула Еда у підборіддя й вдарила по гомілці. Лаючись під ніс, він збив її з ніг і штовхнув у спальню.

Це була маленька кімната з вузьким ліжком біля вікна. Важка дубова шафа для одягу стояла біля стіни навпроти туалетного столика.

Ліон кинув дівчину на ліжко, зачинив двері на ключ і швидко вийняв його із замка. Та Мей зіскочила з ліжка, її очі від люті налилися кров’ю, а лице побіліло. Білявка розмахнулася, аби щосили вдарити Еда, та він перехопив її руку, підняв дівчину і відкинув так сильно, що вона, напевно, вбилася б, якби Ліон її трохи не притримав.

Тепер Мей лежала, задихаючись та боячись поворухнутися, а Ліон цим скористався і почати штовхати до дверей дубову шафу. Вона була важкою, і чоловік докладав неймовірних зусиль, аби зрушити її з місця.

– Не смій чіпати мої речі! – вигукнула дівчина. – Перестань, чуєш?

Ліон, проігнорувавши її, вперся плечима у шафу і нарешті припер нею двері. Щойно перевів подих, як у сусідній кімнаті щось тріснуло. Вхідні двері не витримали, зрозумів він. Що ж, цих дверей їм так швидко не виламати. Ліон відчинив дверцята шафи, дістав звідти перше, що потрапило під руку – як виявилося, шубу, – і кинув білявці.

– Одягайся, швидко!

– Та пішов ти! – вона відкинула шубу на підлогу.

Ліон підняв дівчину на ноги і струсонув.

– Одягайся!

Мей спробувала роздерти його обличчя нігтями, але Ліон знову схопив її за зап’ястя, розвернув і штовхнув лицем до ліжка. Притиснувши коліном її спину, спробував натягнути рукави шуби на руки дівчини, але вона так сильно пручалася, що було марно й намагатися це зробити.

Не можна гаяти й секунди, розумів Ліон, бо лишається зовсім небагато часу, перш ніж ті двоє увірвуться до кімнати. Облишивши дівчину, Ед спробував заспокоїтися. Вона тим часом сповзла з ліжка і кинулася до нього з кулаками. Детектив ухилився, вдарив її в обличчя і відразу підхопив дівчину, щоб вона не впала.

На непритомну Мей йому таки вдалося натягнути шубу. Покінчивши з цим, Ед виглянув за вікно і полегшено зітхнув, побачивши пожежну драбину за кілька футів від себе.

– Він вилазить у вікно, – почувся голос чоловіка зі шрамом. – Я спускаюсь, а ти виламуй ці двері.

Ліон більше не вагався: він прикинув, що чоловіку зі шрамом, який побіг до ліфта, що рухається, мов равлик, потрібно ще буде обійти будинок. Що ж, часу обмаль, але це краще, ніж сидіти в кімнаті, наче у пастці. Він схопив дівчину, яка все ще була непритомна, і перекинув через підвіконня. Уже з балкона детектив почув, як зловісно тріщать двері кімнати.

Унизу було темно, й Ед не міг розгледіти, куди виводить провулок. Глянув угору й зрозумів, що на дах їм обом не вилізти. Треба спускатися.

Ліон закинув дівчину на плече й рушив металевими сходинками, тримаючись за іржаві поручні. Мей була важкою, і на третьому поверсі Ліон уже не відчував ніг, а серце його немов намагалося вистрибнути із грудей. Ледь не падаючи, він продовжував спускатися, міцно опираючись на поручні. Ліон думав лише про те, аби дістатися провулка раніше за чоловіка зі шрамом.

Остання секція драбини почала зі скрипом опускатися, коли він ступив на неї ногою. Опинившись на землі, Ліон сперся на стіну, аби перевести подих та отямитися. Озирнувшись навсібіч, він зрозумів, що не знає, в якому напрямку рухатися. Навколо була суцільна темрява. Ед вирішив піти праворуч, але не ступив і кількох кроків – звук, що пролунав позаду, змусив його обернутися.

Це саме відчинилися двері, й світло впало на частину провулка. Із дверей вийшов чоловік зі шрамом. Затамувавши подих, Ліон продовжив повільно рухатися, намагаючись не видати себе жодним звуком.

Чоловік зі шрамом озирався, намагаючись зрозуміти, куди той дівся.

А Ед ступав у темряві, тримаючись за цегляну стіну, готовий кинутися бігти, якщо переслідувач рушить у його напрямку.

Раптом Ліон уперся в стіну і, спіткнувшись, мало не впав. Відновивши рівновагу, почав гарячково обмацувати цеглу перед собою. Глухий кут. Він звернув не туди і сам загнав себе у пастку.

Детектив озирнувся. Чоловік зі шрамом ішов у його напрямку, тримаючи в руці пістолет.

2

За стіною шуміла вулиця, і Ліон зрозумів, що перебуває неподалік від дороги. Потрібно було повертати ліворуч, але тепер уже пізно: чоловік зі шрамом перекрив йому вихід. Ед обережно поклав непритомну дівчину на землю. Він знав, що його не видно і що той чоловік рухається навмання. Ліон поповз назустріч. Чоловік зі шрамом наближався повільно, невпевнено, постійно прислухаючись.

Коли детектив відповз від дівчини на двадцять ярдів, він присів і причаївся, притиснувшись до стіни. Чоловік зі шрамом був ярдів за п’ятнадцять[4]4
  1 ярд – 0,9144 м, 20 ярдів – 18,29 м, 15 ярдів – 13,72 м.


[Закрыть]. Рухаючись у суцільній темряві, він виставив пістолет уперед і вільною рукою намацував стіну, біля якої причаївся Ед.

Чоловік зі шрамом був уже недалеко. Ліон чув його подих і запах парфумів. Темна тінь пройшла зовсім близько від нього, не помітивши, й продовжила рухатися далі так само повільно, як і раніше. Ліон змушений був відзначити стійкість нервів чоловіка, котрий пробирався у таку темну діру, не знаючи, що може чекати на нього за крок чи два. Ед припіднявся, напружився і кинувся на широку спину незнайомця.

Чоловік зі шрамом злякано крякнув, упав навкарачки і випустив пістолет. Ліон зімкнув руки на його горлі, схопивши своєю однією рукою за зап’ястя іншої, і щосили потягнув назад. Незнайомець, зігнувшись, підняв Ліона на спині. Той лише стиснув руки сильніше. Ще якусь хвилину не розривати рук – і противник відключиться. Але це було простіше сказати, ніж зробити. Ед наче намагався втримати дикого кота. Чоловік зі шрамом вдарив Ліона до стіни, відскочив, випрямився і гепнув знову.

Ліон відчув, як тріснули його ребра, але, зціпивши зуби, продовжував стискати руки.

Чоловік зі шрамом спробував запхати пальці детективові в очі, але той, відчувши небезпеку, встиг відвернути голову. Супротивникові вдалося лише спіймати його за вухо, але він так крутонув ним, що раптовий гострий біль вибухнув у скронях Ліона, а в очах потемніло. Він осів вперед, штовхаючи чоловіка зі шрамом на коліна і намагаючись змусити його відпустити вухо, аби руками захистити обличчя від удару об асфальт.

Ед вдарив коліном супротивника у спину і ще сильніше зімкнув руки на його шиї. Раптом чоловік зі шрамом обм’як і розпластався на землі. Ліон стискав руки ще дві чи три секунди, а тоді полегшено зітхнув та відступив. Чоловік зі шрамом не ворушився.

Детектив оглянув провулок, чи, бува, там не з’явився товстун, тоді знайшов пістолет свого нападника і побіг по дівчину. Закинувши її на плече, рушив до відчинених дверей. Наблизившись до них, притиснувся ближче до стіни, спрямував пістолет на двері й зазирнув у напівтемний коридор. Там нікого не було.

Минувши двері, він попрямував до кінця провулка, поки не вийшов до центральної дороги. Тут зупинився, не виходячи на світло, й виглянув на темну і безлюдну вулицю.

«Цікаво, – подумав Ед, – як мені нести цю дівчину по Істерн стріт?»

Він озирнувся, розмірковуючи, чи чоловік зі шрамом уже очуняв. Часу на роздуми не було. Треба якось дістатися до таксі та, чорт забирай, нарешті вибратися з цього району.

Дівчина почала ворушитись і стогнати. Ліон ніс її, поки не вийшов на Істерн стріт, а тоді поставив на ноги та спер на стіну. Коліна дівчини підігнулись, і вона б упала, якби її вчасно не притримав Ед.

Струсонувши Мей і давши легенького ляпасу, він сказав:

– Давай, отямлюйся.

Дівчина розплющила очі, глянула на нього і знову заплющила. Він струсонув її ще раз.

– Ну, давай. Нам необхідно пройтися. Прокидайся.

– Не хочу проходитися, – пробубніла. – Хочу спати.

Ед відпустив її, але дівчина, падаючи, вчепилась у нього руками.

– Що сталося? Де я?

– Ти п’яна, мала. Я веду тебе додому. Ти ж не хочеш, аби я ніс тебе на руках, правда ж?

Обійнявши Мей, він повів її уперед. Дівчина похитувалася, добряче опираючись на плече супутника.

Ліон побачив автомобіль, на якому приїхали ті двоє, недалеко від будинку номер 23, і перейшов на інший бік вулиці.

– Хочу прилягти, – раптом бовкнула дівуля. – Я втомилася й не зроблю більше і кроку.

– Зробиш. Тут недалеко, – підбадьорливо мовив Ліон. – Ходімо, ти ще непогано перебираєш ногами.

Дівчина сіла на бордюр так швидко, що він не встиг її зупинити.

– Я буду сидіти тут, – заявила впевнено Мей.

Перехожий виринув із темряви так раптово, ніби з’явився нізвідки. Він глянув на дівчину, яка сиділа на тротуарі, підозріло зиркнув на Ліона і знову пірнув у темряву, неначе розчинився у повітрі. Детектив помахав капелюхом перед власним обличчям – він уже давно не потрапляв у такі неприємні ситуації.

– Вставай, – Ліон нахилився до дівчини, – не сиди на холодному асфальті, бо ще застудиш собі одне місце.

– А тобі яке діло, – відрізала вона грубо. – Сидітиму, де хочу.

– Ну давай, мала, – благав Ед. – Ти виглядаєш там такою жалюгідно.

– Це не ти мене недавно вдарив? – зиркнула на нього дівчина.

– Вдарив таку красуню? Як би я міг... – відповів Ліон. – Ну, вставай. Ти ж хочеш додому, правда? – узявши її попід руки, він підняв на ноги.

– Мій дім он там, – вказала Мей на будинок 23. – Ти тягнеш мене не туди.

– Хочу купити тобі випити, – швидко змінив тему Ед. – Щось гаряче і холодне одночасно, з такою перчинкою на дні, що тобі аж дим вухами піде. Хочеш таке скуштувати?

– Це що, якийсь новий коктейль? – зацікавилася Мей.

– Вони заливають перчинку і підпалюють, – сказав Ліон. – Це новинка, ти ніде такого не знайдеш. Давай, ходімо, поки цей бар ще відчинений.

Дівчина рушила, опираючись на його руку, і Ліон швидко повів її вулицею вниз, час від часу озираючись, чи ніхто їх не переслідує. Мей раптом смикнулася й зупинилася.

– Ну що іще? – нетерпляче запитав детектив. – Залишилося кілька кроків...

– Я от подумала: а ти хто? Я тебе не знаю. Чи знаю?

– Ти що, забула? – бадьоро сказав Ліон. – Я Ед. Пам’ятаєш? Я той, хто збирається купити тобі випити.

– Ага, – дівчина кивнула і всміхнулася. – Я згадала, Еде. Ну, і де ця твоя випивка?

– У барі, – узявши її за руку, він потягнув далі. – Ходімо, солоденька. Ще кілька кроків.

Вони зайшли за кут, і Ліон полегшено зітхнув, побачивши таксі. Водій прогулювався навколо автомобіля, жуючи сендвіч, яким і помахав Ліону.

– Я вже збирався їхати, – сказав водій. – Знайшов собі подружку?

Дівчина витріщилася на водія.

– А це що за перець? – запитала білявка, повернувшись до Ліона.

– Це Сем, – пояснив детектив. – Пам’ятаєш Сема? Він завезе нас у бар, де на тебе чекає обіцяна випивка.

– О! Ти нічого не говорив про Сема, – насупилась дівчина. – Привіт, Семе. Де та випивка, яку Ед хоче мені купити?

Водій нахмурився.

– Я не Сем, – буркнув він. – Я Джордж. А хто такий Сем?

– Забудь, – нетерпляче мовив Ліон. – Сем, Джордж, яка збіса різниця. Давайте прокатаємося всі разом, – він відчинив дверцята машини і взяв дівчину за руку. – Заскакуй, солоденька. Трохи прокатаємося.

Дівчина відштовхнула його та відскочила назад.

– О ні! Я не така дурна. Нікуди з вами не поїду. Хочете мене викрасти і продати у рабство?

– Я хочу купити тобі випити, – Ліон уже ледве стримував гнів. – Давай, мала. Заліземо у це чортове таксі й нарешті поїдемо, купимо тобі випивку.

– Я йду додому, – заявила дівчина так беззаперечно, що Ед на мить завмер.

– Їдьмо. Ти ж не хочеш додому, ще надто рано, – переконував він.

– Я йду додому, – повторила дівчина і засунула руки у кишені шуби. Шуба привідкрилась, і водій витріщився на напівпрозору нейлонову піжаму, затамувавши подих.

– А щоб тебе... Моїй би таку піжамку... – тихенько присвиснув він.

– А не пішли б ви обоє... – холодно проказала Мей, заправляючи шубу. – Я йду додому.

Вона повернулася і, хитаючись, рушила дорогою.

Ліон стрибнув уперед, схопив її за руку і потягнув назад.

– Так просто ти не підеш! – гаркнув він. – Спочатку ми вип’ємо.

Дівчина спробувала вирватись, але Ед тримав її дуже міцно.

– Я закричу, – сказала дівчина, спираючись на нього. – Увесь час відчувала, що маю щось зробити, і не могла допетрати, що саме. А тепер знаю – закричати.

– А навіщо тобі кричати? – Ліон поспішно відпустив її. Дістав портсигар і запропонував білявці сигарету. – Закуриш?

– Вони ж без наркотиків? – уточнила та підозріло.

– З цього боку – простий «Кемел», а з іншого – не простий, – усерйоз пояснив Ліон.

Беручи простий «Кемел», він помітив, як водій витріщився на нього.

– Гей, містере, що тут узагалі діється? – запитав таксист.

– Не пхайся! – гаркнув детектив. – Пильнуй своє таксі, – він поклав руку на плече дівчини і повів її до машини. – Поїхали по випивку, солоденька? Бар скоро зачинятиметься, можемо спізнитися.

Вона відстрибнула від нього.

– Нікуди я не поїду. Я йду додому.

Ліон вирішив, що їй нарешті потрібно ще раз врізати – для порозуміння. Часу на вмовляння вже не було. Будь-якої миті міг з’явитися чоловік зі шрамом – і все зійде нанівець.

– Зачекай, – сказав Ед, стискаючи правий кулак. – Глянь, який чудовий місяць. Хіба це не пробуджує у тебе бажання лишитись і гарно провести час?

Мей глянула вгору, і її підборіддя стало прекрасною мішенню. Але перш ніж Ліон встиг зацідити, його руку перехопив водій і штовхнув назад так, що Ед, втративши рівновагу, осів на тротуар.

– Що це ти надумав? – люто запитав водій. – Я не збираюся бути співучасником. Що тут узагалі діється?

– Це він ударив мене раніше, – дівчина підбігла до Ліона і лупнула його ногою. – Це навчить тебе, як бити жінок, ти, мавпо.

Ліон обхопив її ноги і повалив на себе. Коли спробував піднятись і запхати її в автомобіль, водій перегородив йому дорогу.

– Не в моє таксі, – заверещав той. – Відпусти її або я виб’ю тобі всі зуби.

– Вона несповна розуму, – вигукнув Ліон, намагаючись утримати дівчину. – Я мушу доставити її додому. Допоможи посадити її в машину, поки ще не втнула якихось дурниць.

Дівчина закинула голову і заверещала так, що Ліон мало не оглух. Детектив спробував закрити їй рота рукою, але раптом водій ударив його по голові, й від несподіванки Ліон випустив дівчину. Ед ще намагався втримати її, схопивши за шубу, але та вислизнула, і шуба залишилась у його руках. Дівчина стрімголов побігла вулицею.

– Що тут коїться? – впевненим голосом запитав червонощокий коп, який несподівано виринув із тіні.

– Оцей чоловік намагався викрасти дівчину, – відповів водій, вказуючи на білявку, яка зупинилася посеред вулиці. Ліхтар світив прямо на неї, і коп витріщився на її прозору піжаму.

– Вона не може ходити вулицею напівголою, – гаркнув він сердито. – Це непристойно.

Ліон з огидою відкинув шубу.

– Двоє убивць полюють на неї. Я хочу забрати її у безпечне місце, – пояснив Ед копу. – Заарештуйте її і відведіть у відділок, головне, щоб вона не повернулася до своєї квартири.

Коп підозріло глянув на нього.

– Які двоє вбивць?

– Він бреше, босе, – з тривогою озвався водій. – Цей чоловік збирався вдарити її, але я йому завадив. У нього ще сигарети з наркотиками і взагалі, він намагався її викрасти.

– Мовчи! – розсердився детектив і повернувся до копа. – Давайте прихопимо дівчину і всі разом підемо до відділку. Там усе спокійно з’ясуємо.

– Ти сиди тут, – наказав коп водієві. – А ти підеш зі мною, – продовжив він до Ліона. – І без дурниць, або шукатимеш собі новий череп.

Вони рушили вулицею вниз. Коли дівчина побачила, що обоє йдуть до неї, вона пришвидшилася. Тримаючись середини вулиці, дівчина тепер бігла до автомобіля, котрого залишив нападник зі шрамом. Коли вона була ярдів за двадцять від автомобіля, Ліон помітив чоловіка, який стояв біля входу в будинок.

– Обережно, – крикнув Ед до копа. – Он там убивця.

Коп зупинився.

– Де?

Ліон рвонув уперед, дістаючи із кишені штанів пістолет. Дівчина раптом зупинилась і повернулася лицем до нього, притискаючи руки до грудей, а він щодуху помчав вулицею.

Щось блиснуло від дверей будинку, а потім почувся звук пострілу.

Мей несамовито заверещала, а Ліон, намагаючись її перекрикнути, гукнув, аби вона падала на землю. Тоді вистрілив у напрямку дверей, поки коп падав, намагаючись дістати пістолет. Пролунав ще один постріл, і Ліон відчув струмінь гарячого повітря, що промайнув біля його обличчя. Він відскочив у тінь, подалі від світла вуличного ліхтаря. Коп упав на землю і тричі вистрелив у напрямку дверей. Звідти у відповідь пролунав ще один постріл. Темна ніч наповнилася вилясками.

Коп смикнувся, спробував піднятися, кілька секунд опирався на руки, а тоді впав. Його кашкет покотився дорогою, а по щоці потік струмочок крові. Пістолет випав з його руки. Ліон закотився за сміттєві баки і двічі вистрелив у напрямку спалахів від пострілів. Товстун, зігнувшись удвоє, вийшов на світло, притискаючи руки до живота, тоді зробив два чи три кроки і впав долілиць на тротуар.

Ліон глянув на Мей. Та стояла посеред дороги, прикривши руками рот. Він закричав, аби дівчина лягла на землю, коли побачив, що у дверях промайнула якась тінь. Чоловік зі шрамом вискочив з будинку, здіймаючи пістолет, і вистрелив у білявку. Ліон вистрелив одночасно з ним.

Чоловік зі шрамом випустив пістолет, схопившись за зап’ястя. Ліон вистрелив ще раз, але не влучив. Чоловік зі шрамом заховався за машиною, що стояла перед будинком.

Ліон обережно виглянув з-за баків. Перелякана дівчина бігла вулицею вниз, і він кинувся за нею.

Люди почали виглядати з вікон і виходити на балкони.

Двоє чоловіків, вийшовши з будинку, накинулися на Еда і повалили його.

– Ану відпустіть! – закричав детектив, намагаючись вирватися. – Я мушу зупинити ту дівчину.

– Спершу зачекаємо на поліцію, – вигукнув один із чоловіків, вчепившись у Ліона. Інший, невисокий, у сорочці з короткими рукавами, намагався втримати ліву руку Ліона. Ед відкинув його і врізав кулаком іншому в обличчя, зваливши того на асфальт. Тоді піднявся на ноги і рвонув за дівчиною, але вона кудись зникла. Довга, погано освітлена вулиця тепер була безлюдна.

Мей наосліп бігла до провулка, що виводив до чорного входу в будинок номер 23. Задихаючись, вона заскочила у провулок, її єдиним бажанням було зачинитись у своїй квартирі й заховатися під ковдру.

Провулок був темний і вузький, мов довгий чорний тунель. За двадцять ярдів вона раптом зупинилась, а серце втекло у п’ятки. Темрява ніби зімкнулася над нею. Дівчина сперлася на стіну, надто налякана, аби бігти далі. Страх паралізував її, вона не могла навіть кричати. Щось поблизу заворушилося, і вона почала з острахом вдивлятись у темряву, поки серце немов намагалося вистрибнути з грудей.

– Я чекав на тебе, Мей, – несподівано прошепотів їй у вухо чоловічий голос, і дівчина відчула теплий, солодкуватий від жувальної гумки подих.

– Я знав, що ти підеш цим шляхом. І чекав, – рука виринула з темряви й ніжно узяла дівчину за зап’ястя. – Ми хочемо, щоб ти мовчала, Мей, – продовжив голос. – Ти знаєш занадто багато. Я наказав Пену і Фету заткнути твій красивий ротик, але вони тут такого накоїли... Що ж, зроблю усе сам.

Мей раптом відчула жахливий біль у грудях і схопилася за руку незнайомця. У ній було щось тверде, що виростало ніби з її тіла.

– Що ти зі мною зробив? – прохрипіла відчайдушно дівчина, намагаючись відштовхнути його руку подалі. – Що ти зробив?

Її руки раптом обхопили холодне, зі слонової кістки, руків’я ножа, і Мей із жахом зрозуміла, що лезо – в її тілі. Дівчина повалилася на стіну, піт градом стікав з обличчя, а коліна підкосилися, поки біль заповнював усе тіло. Вона так і стояла, тримаючись за руків’я, і тихенько плакала, відчуваючи, як життя повільно її покидає.