Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Джеймс Гедлі Чейз
Я сам поховаю своїх мертвих

Розділ перший

1

Гарі Вінс увійшов до кабінету і швидко зачинив за собою двері, обірвавши гомін, що лунав із сусідньої кімнати. Звідти доносилися хриплий сміх і шаркотіння багатьох ніг: здавалося, що всі намагались перекричати один одного.

– Гамірно, як у зоопарку, правда? І запах такий же.

Гарі пройшов поміж порожніми столами до Лоїс Маршал, яка сиділа за комутатором, та обережно поставив на стіл пляшку шампанського й два келихи.

– Ти все пропустиш. Фу, там хоч сокиру вішай, – він протер обличчя хустинкою. – Містер Інгліш сказав, що ти мусиш випити хоч трохи шампанського.

– Щось нема бажання, дякую, – всміхнулася Лоїс, елегантна симпатична брюнетка двадцяти семи років, із суворим, але стриманим поглядом. – А вони нехай собі розважаються, ти ж не проти?

– Не проти, якщо це не в робочий час, – Вінс уміло зняв із пляшки дротяну обмотку, – або якщо є серйозний привід. Зрештою, ми ж не щодня перемагаємо у боксерському поєдинку.

Корок, вистріливши, пролетів через усю кімнату, шампанське запінилось, і Гарі швидко підставив келих.

– Не щодня – на наше щастя, – сказала Лоїс. – Як думаєш, вони надовго засіли?

– Доки не виженуть. Не випито ще й половини віскі, – він подав дівчині келих і наповнив свій, – за Джо Ратліна, нового чемпіона. Нехай він і далі вкладає суперників на рингу.

– За містера Інгліша, – тихо сказала Лоїс і пригубила шампанське.

Вінс усміхнувся.

– Так, за містера Інгліша, – трохи випивши, Вінс скривився і відставив бокал. – Кисле, краще пити віскі. Слухай, чому ти не даєш Тріксі сидіти на комутаторі? Це ж її робота.

Лоїс знизала елегантними плечима:

– Ти подивися на наш звіринець. Вони знають, що до мене краще не лізти, але Тріксі...

– Та їй подобається, коли хлопці час від часу зачіпаються. Вона думає, що це підкреслює її привабливість. Принаймні ті мавпи більш-менш безпечні. Думаю, Тріксі дасть собі раду.

– Може, й так, але вона ще дитина. Сидіти в офісі до ночі – це не для неї.

– Ти говориш, як стара баба, – Вінс усміхнувся. – Якщо хтось і сидить допізна, то це ти.

Лоїс знову знизала плечима.

– Мені байдуже.

Вінс пильно глянув на дівчину.

– А хлопцеві твоєму байдуже?

– Гарі, яке тобі до цього діло?

Її спокійні карі очі раптом звузилися.

Помітивши це, Вінс змінив тему.

– Ти була з містером Інглішем, коли він починав цю напівлегальну справу, правда?

– Правда. Ми тоді сиділи у маленькому офісі, а друкарську машинку і меблі, якщо той мотлох можна так назвати, взяли напрокат. І дивись, чого досягли! Тринадцять офісів і сорок працівників. Непогано як для п’яти років, чи не так?

– Еге ж, – Вінс запалив сигарету. – У нього нюх на успішні проекти. Цього тижня поєдинок, минулого – цирк, позаминулого – концерт. Що далі?

Лоїс засміялася.

– Він щось знайде, – відповіла дівчина, пильніше глянувши на Гарі, майже тридцятитрьохлітнього широкоплечого чоловіка середнього зросту. Він мав волосся, що стирчало їжаком, вицвілі, постійно напружені очі, красиві рот і підборіддя та прямий вузький ніс. – Ти теж непогано влаштувався...

Вінс кивнув.

– І все завдяки містерові Інглішу. Без жартів. Якби він не дав мені цього шансу, я б і досі протирав штани, працюючи бухгалтером. Знаєш, інколи й не віриться, що я – його заступник. Не можу зрозуміти, якого біса він узагалі взяв мене на роботу.

– У нього нюх на таланти, – усміхнулася Лоїс. – Він же взяв тебе не через твій стиль одягу. Ти вартий своїх грошей.

– Сподіваюся, – Вінс провів рукою по коротко стриженому волоссю і глянув на годинник. Було вже 23:15. – Цей балаган триватиме мінімум до другої, – він випив ще трохи шампанського. – Тобі долити?

Дівчина заперечливо хитнула головою.

– Ні, дякую. Містер Інгліш задоволений?

– Еге ж, сама знаєш. Він крутитиметься тут увесь вечір, дивлячись, як інші хлопці напиваються. Бос поводиться так, ніби випадково потрапив на чужу вечірку. Аб Мендельсон намагався підловити його у тихому закутку, але марно.

Лоїс засміялася.

– Він хоче вмовити містера Інгліша профінансувати його жінок-борців.

– Непогана ідея, – мовив Вінс. – Я бачив кілька їхніх поєдинків. Не хотів би бути тренером цих дівчат, але не проти показати їм кілька захватів у партері.

– Ну, то скажи про це містерові Інглішу, і він влаштує тебе на таку роботу.

Задзвонив телефон, і Лоїс підняла слухавку:

– Інгліш Промоушн. Доброго вечора.

Поки секретарка слухала, Вінс спостерігав, як її чорні брови здивовано підіймаються.

– Я зараз покличу його до телефону, лейтенанте, – вона відклала слухавку. – Гарі, скажи містерові Інглішу, що телефонує лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств. Він бажає з ним поговорити.

– Ох уже ця поліція, – скривився Вінс, – точно забагли там якоїсь послуги: автографа боксера чи білетів на матч. Ти ж не хочеш, аби я турбував містера Інгліша через цього бовдура?

Лоїс повторила серйозним тоном:

– Гарі, будь ласка, скажи йому, що це терміново.

Зиркнувши на секретарку, молодик зіскочив зі столу.

– Ну добре, біжу.

Він попрямував до дверей, що вели до приймальні офісу Ніка Інгліша, і щойно Гарі їх відчинив, як шалений гамір увірвався до кімнати.

– Я вже кличу містера Інгліша, – сказала Лоїс у слухавку.

Моріллі пробурчав:

– Міс Маршал, попросіть, аби підігнали його автомобіль. Коли він почує новину, йому, без сумніву, знадобиться машина.

Лоїс подякувала, набрала на іншій лінії відповідального за гараж і попросила підігнати авто містера Інгліша до головного входу. Щойно вона закінчила розмову, увійшов Нік Інгліш у супроводі Вінса.

Інгліш був широкоплечий і мав майже два метри зросту, тому здавався масивним, але не товстим. На свої сорок він не виглядав; його чорне, наче смола, коротко стрижене волосся любило кучерявитися. Сиві волосини на скронях пом’якшували важкі й суворі риси обличчя. Інгліш мав високий, широкий лоб, короткий сплюснутий ніс, тонкий рот і квадратне підборіддя з ямочкою. Його зовнішність важко було назвати приємною, але водночас він притягував до себе погляд, і одразу ставало помітно, яка це сильна особистість.

Лоїс кивнула на телефон.

– Містере Інгліш, на зв’язку лейтенант Моріллі.

Інгліш підняв слухавку.

– Що сталося, лейтенанте?

Лоїс швиденько відійшла до Вінса і сказала:

– Поклич Чака, Гарі. Думаю, він знадобиться.

Вінс кивнув і вийшов.

Лоїс почула, як Інгліш запитав:

– Коли це сталося?

Вона з тривогою поглянула на масивного чоловіка, який сперся на стіл, спохмурнів і забарабанив довгими пальцями по стільниці. Лоїс знала Ніка Інгліша вже п’ять років. Уперше вони зустрілися, коли той залишив роботу інженера в Південній Америці та відкрив невеликий бізнес у Чикаго, аби продавати гірокомпас, свій власний винахід, нафтовидобувним компаніям. Нік найняв її сидіти в офісі, а тим часом оббивав пороги різних інстанцій, шукаючи необхідних інвестицій у виробництво.

Було важко, але дівчина швидко зрозуміла, що труднощі й невдачі тільки спонукали Інгліша працювати ще більше. Вона помітила, що в Інгліша – незламний дух. Були періоди, коли Лоїс залишалася без платні, а він – й узагалі без їжі, але оптимізм і рішучість Ніка були немов заразними. Вона знала, що Інгліш досягне успіху. Це було видно з того, як завзято він працював. Інакше й бути не могло. Того безуспішного року постійних невдач і започаткувався цей зв’язок, якого Лоїс не могла забути; однак їй було цікаво, чи відчуває щось подібне і він. Зрештою, гірокомпас був профінансований і довів свою успішність. Інгліш продав винахід за двісті тисяч доларів, і роялті з продажів досі давало йому непогані прибутки.

Нік почав шукати інші винаходи для «обробки», і протягом трьох наступних років завоював репутацію людини, яка може дістати гроші з повітря. Зібравши достатньо коштів, Інгліш розширив сферу діяльності та пішов у розважальний бізнес, розкручуючи дрібні шоу для нічних клубів, і поступово виріс до шоу, за якими тепер спостерігає вся країна.

Гроші почали текти рікою. Інгліш створив компанію, потім узяв кредит на два театри і дюжину нічних клубів. Згодом, коли гроші перестали бути його метою, він зацікавився політикою. Нік оплатив передвиборчу кампанію Генрі Б’юмонта і навіть посадив його у крісло сенатора.

Дивлячись на Інгліша, Лоїс усвідомлювала, як багато він домігся та яким впливовим став, але водночас дівчина шкодувала, що тепер не може бути для нього максимально корисною. Вона стала лиш однією з багатьох, хто працює на Ніка.

Вінс повернувся із Чаком Еганом, водієм Інгліша, що завжди був готовий виконати будь-яке доручення без пояснень і запитань. Це був, як то кажуть, чоловік далеко за тридцять, дрібний, із пісочного кольору волоссям, червонявим, рябим обличчям, кам’яними очима та плавними, навіть скрадливими рухами. Сьогодні він виглядав гірше, ніж зазвичай: смокінг був явно не для нього.

– Що тут сталося? – прошепотів він, нахилившись до Лоїс. – Мені так гарно відпочивалося.

Вона несхвально хитнула головою.

Інгліш сказав у слухавку:

– Я виїжджаю. Нічого не чіпайте. Буду за десять хвилин.

Чак прохрипів, зиркнувши на Лоїс:

– Автомобіль?

– Біля входу.

Усі застигли, очікуючи вказівок.

– Давай у машину, Чаку. Виїжджаємо негайно, – лице Інгліша було спокійним, але його блакитні очі видавали напруження і схвильованість.

– Машина чекає, босе, – відповів Чак. – Я буду внизу, – і він вискочив із кімнати.

– Дай цим мавпам допити ящик віскі, а тоді жени їх звідси, – звернувся Інгліш до Вінса. – Скажеш, що це моє розпорядження.

– Так, містере Інгліш, – Вінс попрямував до дверей. Коли відчинив їх, гамір, що увірвався до тихої кімнати, змусив Інгліша нахмуритися.

– Якщо ти не проти, то залишся тут, – попросив він Лоїс. – Можеш знадобитися. Та якщо не повернуся протягом години, йди додому.

– Добре, – вона уважно дивилася на боса. – Що сталося, містере Інгліш?

Він підійшов до неї, поклав руку їй вище коліна й усміхнувся.

– Ти знала мого брата Роя?

Лоїс здивовано хитнула головою.

– Небагато втратила, – Інгліш легенько поплескав її по нозі. – Він щойно застрелився.

Дівчина вражено завмерла.

– О! Мені дуже шкода.

– Облиш, – сказав Інгліш, прямуючи до дверей. – Він не вартий твоєї уваги і не прагнув моєї. Але це може нашкодити мені. Побудь тут годинку. Якщо з’являться журналісти, скажеш, що ти не знаєш, куди я подівся.

Він узяв капелюх і пальто.

– Гарі пригостив тебе шампанським? – запитав Інгліш, надягаючи капелюх і поправляючи його криси.

– Так, містере Інгліш.

– Добре. Ну, до зустрічі!

Він перекинув пальто через руку і вийшов, зачинивши за собою двері.

2

Чак Еган розвернув великий блискучий «кадилак» і додав швидкості.

Наприкінці вулиці він помітив дві поліцейські машини, припарковані біля високого будинку, – крім двох вікон на шостому поверсі, більше ніде не світилося.

Водій пригальмував, вимкнув двигун і вийшов, поки Нік Інгліш відчиняв задні двері й намагався витягнути з автомобіля свої довгі ноги.

– Мені піднятися з вами, босе? – запитав Чак.

– Так. Але тримайся позаду і мовчи.

Інгліш підійшов до двох поліцейських, які стояли біля входу в будинок. Вони впізнали його і привіталися.

– Лейтенант чекає на вас, містере Інгліш, – сказав один із них. – Он там ліфт, яким ви зможете піднятися. Шостий поверх.

Інгліш кивнув і зайшов у погано освітлений хол із кам’яною підлогою. Він одразу ж відчув жахливий запах сміття, прогнилих труб і поту. Старий ліфт заледве міг умістити чотирьох людей.

Відчинивши решітку, Чак пройшов за Інглішем у ліфт. Він натиснув на кнопку шостого поверху, і кабіна почала рвучко підійматися.

Інгліш залишив пальто у машині. Зараз він стояв, засунувши руки в кишені смокінга, поки сигара тліла у його зубах. Очі Ніка були замислені та холодні.

Чак глянув на боса й відвів погляд.

Нарешті ліфт смикнувся, а тоді застиг на шостому поверсі. Водій відчинив решітку.

Інгліш вийшов у тьмяний коридор. Майже навпроти нього крізь відчинені двері лилося світло, вихоплюючи з пітьми брудну підлогу коридору.

Лейтенант Моріллі виглянув з-за дверей. Це був коренастий чоловік років далеко за сорок. Він мав худе, загострене й дуже бліде обличчя, на такій шкірі його короткі вуса виглядали надзвичайно чорними.

– Перепрошую, що перервав вам вечірку, містере Інгліш, – почав лейтенант, – але я подумав, що ви захочете приїхати... – він притих, підкреслюючи шанобливе ставлення до гостя. – Дуже сумна історія...

– Хто його знайшов? – пробурмотів Інгліш.

– Консьєрж. Перевіряв, чи всі кабінети зачинені. Він зателефонував мені, а я – вам. Тут я не більше двадцяти хвилин.

Інгліш подав Чаку знак залишатися на місці й увійшов до обшарпаної кімнатки, що виконувала функції приймальні. На матовому склі дверей була вивіска: «Детективна агенція „ТРИВОГА“. Керівник – Рой Інгліш».

У кімнаті були тільки стіл, крісло, друкарська машинка, офісна шафа і килимок на підлозі. На стінах висіли запорошені наручники і вицвілі рекомендації у тонких чорних рамках, деякі з них датовані ще далеким 1927 роком.

– Він – в іншій кімнаті, – сказав Моріллі, заходячи за Інглішем до приймальні.

– Доброго вечора, містере Інгліш, – двоє слідчих, незграбно стоячи поруч, нарізно привіталися, а один із них навіть торкнувся пальцем краю кашкета.

Інгліш кивнув і попрямував через кімнату, а тоді зупинився у дверях, що вели до кабінету, дещо більшого за приймальню. Дві великі офісні шафи з документами стояли біля стіни навпроти вікна. Потертий і запилений килим покривав підлогу. Великий письмовий стіл займав більшу частину кімнати. Добряче поношене крісло для клієнтів стояло біля столу. Нік швидко зиркнув на усі ці деталі й ледь скривився, відзначивши таку убогість кімнати.

Брат Інгліша лежав на столі, його голова потопала у калюжі крові; одна рука звисала, дістаючи пальцями до килима, інша – залишилася на столі. Цівка крові текла через стіл і капала прямісінько в металеву корзину для сміття, що стояла на підлозі.

Кілька секунд Інгліш замислено дивився на тіло брата.

Моріллі спостеріґав за ним із дверей.

Нарешті Нік підійшов до столу й нахилився над братом, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Черевиком він зачепив щось важке. Це був поліцейський револьвер 38-го калібру, що лежав за кілька сантиметрів від пальців покійного.

Інгліш відступив, раптом запитавши:

– Скільки він уже мертвий?

– Кілька годин, не більше, – пояснив Моріллі. – Пострілу ніхто не чув. Далі по коридору – агенція новин. Там працюють телетайпи, глушачи всі звуки.

– Це його револьвер?

Моріллі знизав плечима.

– Можливо. Він мав дозвіл на зброю. Револьвер ми ще будемо перевіряти, – очі лейтенанта вивчали співрозмовника. – Без сумніву, це самогубство, містере Інгліш.

Той обійшов кімнату, не виймаючи рук із кишень. За Ніком тягнувся ароматний запах його сигари.

– І звідки у вас така впевненість?

Моріллі повагався, потім зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.

– Подейкували, що йому були потрібні гроші.

Інгліш перестав ходити туди-сюди і втупився у Моріллі холодним важким поглядом.

– Я не затримую вас, лейтенанте? Вам же, мабуть, потрібно працювати.

– Думаю, можу ще трохи зачекати, – сказав Моріллі, ніяковіючи.

– Дякую, я побачив усе, що потрібно. Буду в машині. Коли ви тут закінчите, дайте знати – хочу переглянути його документи.

– Це може зайняти годину чи навіть більше, містере Інгліш. Навіщо чекати так довго?

Нік спохмурнів.

– Ви вже повідомили його дружині? – запитав він, кивнувши головою на мертве тіло.

– Не знає ніхто, крім вас, містере Інгліш. Ви хочете, щоб я цим зайнявся? Можу послати офіцера.

Інгліш похитав головою.

– Я поїду до неї сам, – він спохмурнів ще більше. – Можливо, ви не знаєте, але ми з Роєм останнім часом не дуже ладили між собою. Тому навіть не знаю його адреси...

– Зараз підкажу, – беземоційно сказав Моріллі і взяв зі столу гаманець. – Я перевірив його кишені, як цього вимагає інструкція, – і він передав Інглішу візитку брата. – Знаєте, де це?

Нік глянув на невеличкий паперовий прямокутник.

– Чак знає, – він ляснув по візитці кінчиком пальця. – У гаманці були якісь гроші?

– Чотири бакси, – сказав лейтенант, подаючи гаманець.

Інгліш узяв його, заглянув досередини і поклав собі до кишені.

– Я зустрінуся з його дружиною. Хтось із ваших людей може тут прибрати? Я надішлю когось переглянути документи Роя.

– Цим займуся я, містере Інгліш.

– Звідки ви знаєте, що йому були потрібні гроші? – запитав Нік. – Хто вам про це сказав?

Моріллі з настороженим виглядом почухав підборіддя.

– Комісар щось згадував про це... Він знав, що ми знайомі, й попросив переговорити з містером Роєм. Я збирався зробити це завтра.

Інгліш витягнув із рота сигару і струсив попіл на підлогу.

– Переговорити про що?

Моріллі відвів погляд.

– Розумієте, він... він вимагав гроші, шантажуючи людей.

– Яких людей? – витріщився на нього Інгліш.

– Клієнтів, на яких Рой працював останній рік. Хтось пожалівся комісарові. Мені шкода, містере Інгліш, але йшлося навіть про позбавлення його ліцензії детектива.

Нік кивнув. Його очі звузилися.

– Отже, комісар хотів, аби ви поговорили з ним, правильно? Тоді чому, лейтенанте, комісар не повідомив цього мені?

– Я мав намір запитати його про це, – Моріллі смикнувся, і на його блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. – Але з ним важко сперечатись...

На лиці Інгліша раптом зазміїлася недобра посмішка.

– Зі мною теж.

– Те, що я сказав вам, містере Інгліш, це лише між нами, – попередив Моріллі. – Комісар буде незадоволений, коли дізнається, що я...

– Не дізнається, – перебив його Нік і ще раз глянув на тіло. – Це ж не воскресить його, правда?

– Правда, – підтвердив лейтенант, трохи заспокоївшись. – Якщо чесно, то ваш брат мав втратити ліцензію до кінця тижня.

– За вимагання грошей у колишніх клієнтів? – різко запитав Інгліш.

– Думаю, в нього були серйозні проблеми з грішми. Він погрожував одній клієнтці. Вона не написала заяви, але це був стовідсотковий шантаж.

– Давайте відкладемо цю розмову, – зціпивши зуби, запропонував Інгліш. – Не хочу більше вас затримувати. Ми зможемо поговорити зранку?

– Так, містере Інгліш, – погодився Моріллі. Поки Нік ішов до дверей, він додав: – Чув, що ваш хлопець переміг сьогодні. Вітаю.

Інгліш зупинився.

– Переміг. До речі, я попросив Вінса поставити на нього замість вас. Одна сотня принесла вам три. Загляньте завтра, Вінс віддасть вам гроші, – він змовк і глянув на Моріллі. – Гаразд?

Лейтенант почервонів.

– Це дуже гарно з вашого боку, містере Інгліш. Маю на увазі ставку.

– Ну, ви ж самі хотіли поставити, але не встигли цього зробити. Знаю, як це буває: забігались, забули... А я не забув. Мені приємно піклуватися про друзів. Радий, що ви виграли, лейтенанте.

Він вийшов у коридор, кивнув Чаку і ступив у ліфт.

Моріллі й два слідчі стояли у дверях і дивились, як опускається ліфт.

– Не надто він і перейнявся, – сказав один зі слідчих.

– А ти чого хотів? – грубо запитав Моріллі. – Щоб він сів і розплакався?

З

Інгліш зустрічався з дружиною Роя лише раз, та й то випадково, – торік на коктейльній вечірці. Пам’ятав, що вона йому не сподобалася, хоч іншого він і не очікував. Жінка його неприємно вразила своїм лялькоподібним обличчям двадцятирічної дівчини та різким голосом і роздратувала звичкою називати всіх «сонечко». Без сумніву, вона кохала Роя. Сидячи в «кадилаку», Інгліш дивувався, що їхня любов тривала так довго.

Це було в стилі Інгліша: не дати Моріллі розповісти їй цю страшну звістку. Він не дозволяв собі уникати неприємних справ. Звичайно, було б простіше, якби спершу офіцер поліції повідомив її, а вже після того зателефонувати, але Інгліш вважав це своїм родинним обов’язком. Рой був братом, і його дружина заслуговувала почути цю погану новину ні від кого іншого, крім нього.

Інгліш глянув у вікно.

Чак звернув з головної дороги й упевнено скерував автомобіль вулицею із затишними будиночками з обох боків. У Чака було надзвичайне чуття напрямку. Він інтуїтивно знав, куди потрібно повертати, ніби мав у голові вмонтований компас. Ніколи не заглядав у карту, й Інгліш не пам’ятав, щоби водій хоч раз питав у когось дорогу.

– Приїхали, босе, – несподівано сповістив Чак. – Білий будинок за ліхтарем.

Пригальмувавши, він з’їхав до узбіччя і зупинився біля білого будиночка.

З вікна верхньої кімнати через запнуті штори пробивалося світло. Інгліш вийшов з автомобіля; від холодного вітру його широкі плечі зіщулилися. Капелюх і пальто він залишив на сидінні. Викинувши сигару в канаву, Інгліш кілька секунд придивлявся до будинку, відчуваючи здивування і роздратування водночас. Для того, хто не має грошей, Рой вибрав занадто розкішне місце для домівки. Але така безвідповідальність – у стилі брата, похмуро подумав Нік. Коли Рой чогось хотів, він це отримував, а про те, як розрахуватися, – переймався лиш наостанку, якщо взагалі переймався.

Інгліш відчинив хвіртку і рушив доріжкою до дверей. Обабіч стежини росли кущі троянд. Акуратна клумба була засаджена блідо-жовтими нарцисами. Інгліш натиснув на кнопку дзвінка, прислухався до мелодійних звуків і скривився. Такі фешенебельні штучки його дратували. Пауза затягнулася. Інгліш стояв на ґанку, чекаючи й усвідомлюючи, що Чак розглядає його з машини. Нарешті почулися кроки, і двері, наскільки дозволив ланцюжок, прочинилися.

– Хто там? – запитав жіночий голос.

– Нік Інгліш, – відповів той.

– Хто?!

Він вловив у голосі жінки нотки страху.

– Брат Роя, – пояснив Інгліш, відчуваючи, як у ньому наростає роздратування через потребу асоціювати себе з Роєм.

Ланцюжок зіскочив, двері відчинились, і яскраве світло різонуло його по очах. Коррін Інгліш не змінилася відтоді, як він її бачив. Дивлячись на неї, Нік зловив себе на думці, що жінка, напевно, виглядатиме так і через тридцять років. Невисока й дуже біла, з привабливим тілом, вона була закутана в рожеву шовкову накидку поверх темної піжами. Помітивши, що він її розглядає, жінка квапливо потягнулася пальцями до білявих кучерів і легенько їх погладила. Вона дивилася на нього здивовано, може, навіть трохи неуважно, а її великі голубі очі нагадали йому очі наляканої дитини.

– Привіт, Коррін! Я зайду?

– Ну, я не знаю, Рой ще не повернувся. Вдома я одна. А ти хочеш із ним зустрітися?

Інгліш насилу стримував своє роздратування.

– Гадаю, мені краще буде зайти, – мовив він настільки ґречно, наскільки взагалі міг. – Ти застудишся, стоячи на порозі. До того ж, боюся, в мене погані новини.

– Ох, – її очі здивовано округлилися. – Може, ти краще таки поговориш із Роєм? Я не думаю, що хочу чути погані новини. Рой не бажає, щоб я хвилювалася.

Інгліш подумав, що це цілком у її стилі. Вона може жити в цьому затишному будинку й одягатись, як голлівудська зірка, поки Рой зі шкіри лізе, аби роздобути копійку, й до того ж безсоромно заявляти, щоб її не сміли нервувати.

– Ти застудишся, – Інгліш зробив крок уперед, проштовхуючи жінку в маленький хол і зачиняючи двері. – Ці погані новини маєш почути саме ти, – на обличчі Коррін промайнув вираз раптового страху, але перш ніж вона мовила хоч слово, Нік продовжив: – Це зала? – і, не дочекавшись відповіді, попрямував до найближчих дверей.

– Це вітальня, – поправила вона, й на мить її страх зник. У цьому домі не може бути ніякої зали, тут – саме вітальня.

Інгліш відчинив двері.

– Давай краще присядемо на хвилинку.

Вона зайшла за ним у довгу кімнату з низькою стелею. Модні меблі були нові й дешеві, але створювали враження достатку. Цікаво, як вони виглядатимуть за кілька років? Мабуть, до того часу порозвалюються, але таких людей, як Рой і Коррін, мало цікавить щось постійне.

Вогонь у каміні потрохи догорав, й Інгліш злегка розрухав дрова кочергою і докинув поліно, поки Коррін зайшла та стала поруч. При яскравому світлі лампи він помітив, що рожева накидка дещо бруднувата на комірцеві й манжетах.

– Гадаю, нам треба зачекати на Роя, – вона постійно стискала і розтискала маленькі пухкі пальці. Інгліш зауважив, що Коррін відчайдушно намагається ухилитися від будь-якої відповідальності та прийняття рішень.

– Я прийшов сюди через Роя, – тихо сказав Інгліш і повернувся до неї. – Сядь, будь ласка. Я б хотів уникнути цієї розмови, але ти все одно рано чи пізно дізнаєшся...

– Ох!..

Коррін раптово сіла, ніби її не втримали ноги, а обличчя побіліло навіть під акуратно нанесеною косметикою.

– Він... у нього неприємності?

Інгліш похитав головою.

– Ні. У нього нема неприємностей і більше ніколи не буде. Усе ще гірше.

На мить він захотів бути жорстким із Коррін і сказати, що Рой мертвий, але, дивлячись на лялькове обличчя, на жах у цих дитячих голубих очах, на тремтіння губ, на стиснуті кулачки, спромігся лише натякнути на те, що сталося.

– З ним щось трапилося? – жінка глянула Ніку у вічі й раптом відсахнулася, так ніби той замахнувся на неї. – Рой же ж не мертвий?

– Він мертвий. Мені шкода, Коррін. Шкода, що змушений таке повідомляти. Я можу тобі чимось допомогти?

– Як мертвий?.. – перепитала жінка. – Він не може бути мертвим.

– Може.

– Він не може бути мертвим, – повторила Коррін, і її голос почав переходити у крик. – Ти це сказав, аби злякати мене. Я тобі ніколи не подобалася. Такого взагалі не може бути.

– Він застрелився, – тихо мовив Інгліш.

Коррін витріщилася на Ніка. До неї нарешті дійшло. Опустившись на диван, вона закрила лице руками і розплакалася.

Інгліш оглянув кімнату, підійшов до вишуканого секретера, що стояв біля стіни, й відчинив дверцята. Секретер був заповнений склянками і пляшками бренді з акуратно наклеєними ярличками. Інгліш налив у склянку і повернувся до Коррін.

– Випий.

Притиснувши склянку до її губ, Ніку таки вдалося влити в Коррін трохи бренді, перш ніж вона відштовхнула його руку.

– Рой застрелився? – Коррін підвела на нього очі.

Інгліш кивнув і швидко запитав, побачивши в її очах жах і приголомшення:

– Хтось може побути з тобою вночі? Ти не можеш залишатися тут сама.

– Але ж я зараз сама, – і сльози почали текти її обличчям, розмазуючи макіяж. – Ох, Рой! Рою! Як ти тільки міг? Чому залишив мене саму?

Цей дитячий надривистий плач непокоїв Інгліша. Він м’яко поклав руки їй на плечі, але жінка відкинула їх так люто, що чоловік злякано відсахнувся.

– Чому він застрелився? – Коррін дивилася на нього, вимагаючи якогось пояснення.

– Спробуй сьогодні викинути це з голови, – заспокійливо мовив Інгліш. – Хочеш, щоб я когось прислав до тебе? Наприклад, секретарку.

– Не хочу бачити ніяких секретарок, – вона нетвердо піднялася на ноги. – І тебе також. Ти вбив Роя! Якби ти був йому добрим братом, він би ніколи цього не зробив.

Інгліш настільки здивувався раптовістю такого повороту, що застиг, втупившись на жінку.

– Ти і твої гроші! – продовжила Коррін різким голосом. – Це все, що тебе цікавить. Ти не переймався долею Роя. Не хотів знати, як він. Коли Рой попросив у тебе допомоги, ти його вигнав. І тепер саме ти довів його до самогубства. Сподіваюся, тепер ти задоволений. Зекономив пару своїх брудних баксів. А зараз вимітайся. Навіть не думай прийти знову. Ненавиджу тебе!

– Ти не маєш права так говорити, – мовив тихо Нік. – Це – якась маячня. Якби я знав про неприємності Роя, то допоміг би йому. Але я нічого не знав.

– Ти нічого не хотів знати, адже це ти мав на увазі? – Коррін пронизливо схлипувала. – Останні півроку ти не спілкувався з Роєм. Коли він попросив позичити гроші, ти сказав, що не даси навіть долара. «Я допоміг би йому...», ага. Оце ти називаєш «я допоміг би йому»?

– Я завжди допомагав брату, навіть коли він вже залишив коледж, – почав Інгліш дедалі твердішим голосом. – А потім подумав, що йому вже пора ставати на ноги. Чи, може, Рой гадав, що я забезпечуватиму його все життя?

– Забирайся! – Коррін поштовхом відчинила двері. – Забирайся, щоб я тебе не бачила. І не сунь мені своїх брудних грошей, я не візьму ні цента. Усе, геть!

Інгліш безнадійно знизав плечима. Йому захотілося взяти за плечі цю малу ляльку й витрусити з неї трохи дурості, але він розумів, що шок і усвідомлення того, що її поведінка також частково спричинила самогубство Роя, стали причиною нападу неконтрольованої люті, через що Коррін потім буде дуже незручно. А ще Інгліш подумав, що тільки-но він піде, як вона розклеїться, тож йому не хотілося залишати жінку саму.

– Може, хтось... – почав він, але Коррін із криком підскочила.

– Геть! Геть! Не хочу твоєї допомоги чи твого утішання. Ти гірший за вбивцю. Забирайся!

Інгліш зрозумів, що це лиш марна трата часу, і вийшов за Коррін до холу. Відчиняючи вхідні двері, він почув її схлипування й озирнувся. Жінка лежала на дивані, обхопивши руками обличчя. Інгліш похитав головою, вагаючись, а тоді відчинив двері й попрямував доріжкою до машини.