Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

3

Чак Еган скерував «кадилак» до вишуканого входу у ресторан «Сілвер Тауер».

Інгліш нахилився вперед.

– Чаку, віджени автомобіль та піди пообідай. Забереш мене о пів на десяту.

– Зайти з вами, босе? – запитав водій, озираючись навколо.

Нік похитав головою.

– Ні. Зараз тут усе спокійно. А от коли будемо виходити – пильнуй.

– Я завжди насторожі, – трохи зухвало заявив Чак. – Я буду о дев’ятій тридцять.

– Зачекаєш у фойє.

Чак виліз із машини, оглянув вулицю, тримаючи руку в кишені пальта, тоді відчинив дверцята автомобіля і простежив за босом, поки той швидко переходив тротуар до входу в ресторан.

Інгліш віддав свої пальто і капелюх у гардероб і, прямуючи до вбиральні, побачив сенатора Б’юмонта.

– Привіт, сенаторе! Цього разу я вчасно?

– Як справи, Ніку? – запитав Б’юмонт, потиснувши йому правицю.

– Нормально. Йду мити руки.

– Ходімо разом.

Вони попрямували до розкішної вбиральні.

Поки Інгліш мив руки, Б’юмонт прикурив сигару і похмуро спостерігав, як із крана тече вода.

– Тобі не варто було переносити ту зустріч, Ніку, – нарешті буркнув він. – Різ був такий розгніваний...

– Я й не сумнівався, – байдуже відповів Інгліш і потягнувся за рушником. – Якби я забивав собі голову думками про Різа, то не мав би часу заробляти гроші.

Б’юмонт ворухнув плечима.

– Я переймаюся твоїми справами, Ніку. Різ більше не допустить такого ставлення. Він мені так і сказав.

Інгліш узяв сенатора за лікоть і підштовхнув його у напрямку бару.

– Замов собі коктейль і розслабся, – порадив він доброзичливо. – Різ підтримає все, що мені треба буде, ти й сам це знаєш.

– Не підтримає. Різ сказав, що вже пора комусь тебе спинити, і він налаштований серйозно.

Інгліш замовив Б’юмонту коктейль, а собі взяв мартіні.

– І як він збирається мене спинити? – запитав Нік, усміхаючись.

– Поки що не знаю, але чув, як Різ обговорював це з окружним прокурором. Вони згадували про Роя.

Обличчя Інгліша напружилося.

– Розповідай.

Б’юмонт неспокійно засовався на стільці.

– Якісь чутки про шантаж. Різ наполягає, щоб окружний прокурор усе з’ясував.

Інгліш знизав плечима.

– Нема що з’ясовувати. Хай тільки-но спробує оприлюднити щось таке, чого не зможе довести, – я затягаю його по судах.

Сенатор кивнув.

– Я сказав те саме, і йому це не сподобалось. Та якщо утих чутках є хоч крапля правди, Ніку, то, чорт забирай, будь обережним.

– Не мели дурниць! – грубо обірвав його співрозмовник. – Там нічого на мене нема, взагалі нічого. І нема доказів, що Рой був шантажистом.

– Що ж, я дуже радий це чути, – заспокоївся Б’юмонт. – Ти ж не обманюєш мене, Ніку?

– Навіщо це мені? Повторюю, ні Різ, ні окружний прокурор нічого не зможуть довести.

– А що там із тою дівчиною, секретаркою Роя?

– Про неї вже подбали. Преса не пов’язала її з Роєм, як і окружний прокурор. Моріллі все влаштував. Він, безумовно, заробив свої п’ять тисяч. Можеш не хвилюватися.

– Тобі легко говорити, – роздратовано кинув сенатор. – А я повинен зважати на свою посаду.

– Поки я з тобою, тобі нема чого хвилюватися, – запевнив Інгліш. – Тож заспокойся.

– Про вовка помовка... – пробурчав Б’юмонт. – Он Різа принесло.

Нік підвів очі.

У дверях стояв кремезний чоловік шістдесяти років, із жорсткими рисами обличчя. Він розмовляв з енергійною дівчиною, одягненою у сріблясто-блакитну фарбовану норкову накидку поверх чорної вечірньої сукні.

– Цікаво, Різ купив їй ту накидку чи взяв напрокат? – тихо запитав Інгліш. – Це – Лола Вегас. Вона танцювала в Голден Епл, поки я її не вигнав. Чіплялася до всіх, хто носив штани, навіть до офіціантів.

– Тихіше, будь ласка, – пробурмотів Б’юмонт. – Різ нам – як більмо на оці.

– Ще й яке! – розсміявся бізнесмен.

Зайшовши у бар, Різ сухо кивнув Б’юмонтові та Інглішу і вибрав місце подалі від них.

Нік кивнув у відповідь, махнув рукою до Лоли, а та, скоса глянувши на нього, демонстративно повернулася спиною.

– Я вигнав її, коли вона закрутила з посильним, – пояснив Інгліш. – Бачиш, досі ображається.

Б’юмонт поспіхом перевів розмову на тему наступних виборів, і вони півгодини обговорювали чималі витрати на виборчу кампанію.

– Попередні вибори обійшлися мені дешевше, – констатував Інгліш. – Чорт забирай, ти подорожчав на двадцять п’ять відсотків.

– Можливо, – відповів сенатор, – але опозиція стала більш численною. Подбати треба про багатьох, а вони тільки розуміють мову зелененьких папірців.

– Усе одно це купа грошей, – перебив його Інгліш. – Давай так: завтра відправлю до тебе Гарі Вінса, він перевірить усі розрахунки. Його кошторис я прийму. І ти приймеш.

Б’юмонт насупився.

– Я знаю Вінса. Він дуже економний, а зараз не час економити.

Нік пропустив це мимо вух – він саме побачив Коррін Інгліш, яка постала у дверях, одягнена у білу вечірню сукню, що колись знала і кращі часи. Її неохайне волосся трохи прикривало обличчя, що видавало схвильованість. Відвідувачі уже почали озиратися на неї.

– Ще тільки дружини Роя нам тут бракувало... – зітхнув Інгліш. – Ноги моєї більше не буде у цьому ресторані! Кожен обірванець наче став тут постійним клієнтом.

Б’юмонт, напруживши зір, глянув через залу.

– Чорт! Та вона ж п’яна, – злякано вигукнув він, стискаючи поручні свого крісла. – І йде сюди.

Інгліш, усміхаючись, піднявся назустріч Коррін, коли вона, хитаючись, нарешті спромоглася перейти через залу до них.

– Привіт, Коррін! – мовив він і додав: – Якщо ти сама, то присядь із нами...

– Привіт, лузер! – різко вигукнула жінка. – Я краще сяду у зміїне кубло, ніж коло тебе.

У ресторані раптом стало тихо, і всі, немов змовившись, повернулися до Інгліша. Він продовжував усміхатися.

– Якщо це справді так, Коррін, – тихо зауважив він, – то мені шкода, що я запропонував тобі нашу компанію, – і повернувся до свого столика.

– А ти не втікай! – вигукнула Коррін. – Я маю багато чого тобі сказати, – і вона схопила його за лікоть, розвертаючи до себе.

Чоловік у смокінгу раптом з’явився за барною стійкою, ніби нізвідки. Оцінивши ситуацію, щось прошепотів бармену.

– Заспокойся, Коррін, – сказав Інгліш спокійно і доброзичливо. – Може, тобі краще піти додому?

– Твоя сучка спить із Гарі Вінсом, – голос Коррін майже зірвався на крик. – Вони коханці вже давно, а ти – тупий лузер! Йдеш на свої зустрічі, а вона скаче до нього у ліжко. Ха! Та Джулія в його ліжку просто зараз.

Люди у барі жадібно ловили кожне слово. Чоловік у смокінгу залишив барну стійку і тихенько підійшов до Ніка.

– Вивести її звідси, містере Інгліш? – запитав він, майже не рухаючи губами.

– Не треба, – пошепки відповів той. – Я зроблю це сам. Ходімо, Коррін. Я відвезу тебе додому. Дорогою ти мені усе розкажеш...

Жінка відступила, її лице зблідло. Вона очікувала від Інгліша якоїсь реакції, але його незворушний вигляд та очевидна байдужість до щойно почутого немов вибили ґрунт з-під її ніг.

– Ти що, не віриш мені? – закричала Коррін. – Я сказала, що Джулія Клер – у ліжку з твоїм помічником.

– Ну й що? – усміхнувся Інгліш. – Це не моя справа і тим паче не твоя, Коррін.

Різ було припинявся зі стільця, але, передумавши, сів.

– О Господи! Як огидно, – вигукнула Лола.

– Коррін, давай я відвезу тебе додому, – Нік обережно, але міцно взяв її за лікоть.

– Тобі що, байдуже? – Коррін заплакала, намагаючись вирватись, але не змогла: Інгліш її тримав ніжно, але міцно.

– Байдуже. Повторюю, це не моя справа, – продовжив Інгліш лагідно, ніби говорив до дитини. – Ти й сама знаєш, що усе це – нісенітниця. Ходімо. Люди заглядаються на тебе, моя люба.

Він підштовхнув її до дверей.

Хтось вигукнув:

– Чому працівники ресторану не викинуть цієї п’яної звідси, хай йому грець?!

Коррін заплакала. Те, що виглядало прекрасною можливістю для помсти, тепер зійшло на пси. Тиха, люб’язна поведінка Інгліша налаштувала натовп проти неї. Усі дивилися на жінку як на дурепу, котра влаштувала сцену, не розуміючи, що верзе.

Жінка зробила ще одну відчайдушну спробу врятувати ситуацію.

– Це все правда! – закричала вона, намагаючись вирватися з рук Інгліша. – Це ти вбив свого брата. І ти обікрав мене на двадцять тисяч доларів. Відпусти мене, покидьку. Я ненавиджу тебе!

У залі почувся сміх, і вона розчаровано зрозуміла, що задуманий план пішов коту під хвіст.

Інгліш продовжував вести Коррін у напрямку холу. Ноги в неї підгиналися.

– Ти зможеш усе розповісти мені дорогою додому, – проказав Нік спокійним тихим голосом, – але тобі краще буде трохи поспати.

Вони були вже у холі.

Чоловік у смокінгу, який ішов за ними, запитав:

– Можливо, треба викликати поліцію, містере Інгліш?

– Та ні, Луїсе, – відповів той неголосно. – Але я був би вдячний, якби ви відвезли її додому. Спіймайте таксі, гаразд?

– Добре, містере Інгліш.

Коррін сперлася на Ніка і продовжувала плакати. Він обняв її за плечі.

– Заспокойся. Їдь додому і трохи поспи. Я знаю, як ти зараз почуваєшся.

– Нічого ти не знаєш, – простогнала Коррін. – Я хотіла нашкодити тобі. Хотіла змусити страждати так, як ти змусив страждати мене.

– А звідки ти знаєш, що тобі це не вдалося? – запитав Нік. – Ти сказала правду?

Коррін не змогла глянути йому у вічі чи промовити хоч слово, тому лише кивнула.

– Що ж, добре. Отже, ми квити. Не треба було погрожувати, що листи Роя буде опубліковано. Звичайно, я б цього не зробив, але й погрожувати не слід було.

Підійшов Луїс.

– Таксі прибуло, містере Інгліш.

– Перевірте, щоб вона пішла додому, – попросив бізнесмен. – Подбайте про неї.

– Звичайно, містере Інгліш.

Луїс узяв Коррін за руку.

– Ходімо, люба, ходімо звідси.

Коррін подивилася на Ніка.

– Ти навіть не розлютився на мене, – констатувала жінка надламаним голосом. – Ти що, святий?

– Та ні. Просто ти – моя сім’я.

Інгліш простежив, як Луїс посадив Коррін у таксі. Його обличчя було трохи бліде, але не виражало жодних емоцій.

Підійшов Б’юмонт.

– Ніку, завтра це буде в усіх газетах. Чому, чорт забирай, ти не зупинив її. Різ усе намотав на вус. Він рознесе плітки по всьому місту.

Інгліш не відповів нічого, продовжуючи вдивлятись у вулицю.

– Ніку! – Б’юмонт трусонув його за лікоть. – Чому ти не зупинив її?

– Замовкни! – різко обірвав його Нік. – Я все зробив правильно. Думаєш, хтось повірив цій п’яній алкоголічці?

Б’юмонт вагався.

– Це правда?

Інгліш повернувся і глянув на сенатора. Його блакитні очі були схожі на уламки криги.

– Дідько, а яке тобі чи будь-кому іншому діло, правда це чи ні?

Б’юмонт вчасно відчув небезпеку.

– Справді, яке мені діло, – відразу ж погодився він. – Що ж, давай повернемося до вечері.

– Не зараз. Мені треба дещо перевірити. Побачимося завтра, сенаторе. А зараз прошу мені вибачити.

Він пішов до гардероба, узяв капелюх і пальто й закрокував через хол до дверей.

Чоловік із тонким білим шрамом, що тягнувся від правого вуха до рота, стояв біля телефонної будки, спостерігаючи за Інглішем, який саме вскочив у таксі. А тоді підняв слухавку і почав набирати номер.

4

За десять хвилин до восьмої Роджер Шерман вимкнув у своїй спальні світло та, підійшовши до вікна, виглянув на вулицю. Він був готовий вийти будь-якої хвилини. Коричневого капелюха натягнув на самі очі, а комір жовтувато-коричневого плаща – підняв. На кілька дюймів відхилив штору й обережно виглянув за вікно. Дощ лив як із відра, і розгледіти бодай щось було важко. З вікна шостого поверху вулиця здалася надто вузькою, а припарковані вздовж тротуару автомобілі виглядали іграшковими.

Шерман пригледівся і нарешті помітив постать чоловіка, який стояв біля дверей будинку навпроти, ховаючись від дощу. Вогник його сигарети час від часу освітлював обличчя, приховане під капелюхом.

Задумливо жуючи гумку, Роджер декілька секунд розглядав силует, ледь помітний у темряві, тоді кивнув сам до себе, обережно поправив штору і вийшов у вітальню. Увімкнувши світло, він перетнув кімнату, відчинив двері на кухню та підступив до вікна. Обережно відхиливши штору, виглянув на провулок, що вів до іншого входу в будинок.

Тут Шерман також помітив чоловіка, котрий стояв під деревом і спостерігав за входом. Отже, Інгліш стежить за ним і перекрив усі виходи з будинку. Відразу ж після їхньої розмови було зрозуміло, що за ним слідкуватимуть, і слідкуватимуть професіонали. Ці двоє чоловіків знають свою справу, а крім того, їм не потрібно ховатися. Вони не приховують того, що стежать за будинком. Їхнє завдання – не випустити його звідси непоміченим, а Роджеру сьогодні так треба бути непоміченим...

Повернувшись до вітальні, чоловік увімкнув радіо, дістав із кишені пару тоненьких шовкових рукавичок і одягнув їх.

Із шухляди письмового столу узяв кольт 38-го калібру. Перевіривши обойму, загнав патрон у патронник, опустив запобіжник і заховав пістолет у кишеню плаща. Залишивши спостерігачам увімкнене у вітальні світло, він тихенько пройшов до вхідних дверей, відчинив їх на кілька дюймів і виглянув у коридор. Двері Інгліша були зачинені, у коридорі порожньо, ліфт стояв на місці, лише звуки музики лунали з приймача, заповнюючи коридор.

Шерман вийшов, обережно зачинив за собою двері і швидко попрямував до сходів, якими піднявся на поверх вище. Потім зупинився, спершись на перила, і прислухався, але не почув нічого, що могло б його схвилювати.

Пройшовши до кінця коридору, відчинив вікно і виглянув у темну ніч. Вікно виходило на дах сусіднього будинку, до якого було не менше ста футів[5]5
  1 фут – 0,3048 м, 100 футів – 30,48 м.


[Закрыть] суцільної темряви. Він ще раз оглянув коридор, а тоді рішуче ступив однією ногою на підвіконник і, тримаючись за віконну раму, зиркнув угору.

Просто над вікном уздовж стіни тягнулася водостічна труба. Ухопившись однією рукою за неї, він ступив на вузький карниз і зачинив за собою вікно.

Дощ не переставав лити, краплі шмагали лице, але Шерман рішуче тримався руками за трубу.

Вона була мокрою і слизькою, а цього Роджер не передбачив і тепер проклинав дощ, який почався так невчасно. Та це був єдиний спосіб вийти з будинку непоміченим.

Вправно перебираючи руками вздовж труби, він зістрибнув з підвіконня і повис у повітрі. Зі спритністю гімнаста Шерман рухався уздовж стіни, поки не дістався ще однієї труби, що вела вниз до невеличкого виступу на стіні. До нього ще було не менше двадцяти футів.

Коли чоловік спробував схопитися за водостічну трубу, його права рука зірвалася, і він повис у повітрі. Тримаючись тільки однією рукою, він намагався не дивитися вниз у темну порожнечу. Його щелепи ритмічно рухалися, жуючи гумку. Абсолютно спокійний, Роджер впевнено обхопив водостічну трубу рукою і колінами, відтак обережно відпустив горизонтальну трубу.

Так він і завис, відновлюючи сили, а тоді повільно, дюйм за дюймом, почав спускатись, аж поки не дістався до виступу на стіні.

Тут, притулившись до стіни будинку, почав відновлювати дихання. Футів за тридцять під ним був дах ресторану.

Шерман трохи перепочив і, знову тримаючись за водостічну трубу, спустився на дах. Низько нахилившись, аби його не помітили на фоні темного неба, чоловік швидко підійшов до пожежної драбини і нарешті спустився на землю.

У темному провулкові, заповненому сміттєвими баками, було порожньо, і Шерман тихо рушив у напрямку вулиці. Там він виглянув з-за рогу будинку: справа, ярдів за тридцять, горів вогнями головний вхід у будинок. Спостерігач усе ще стояв навпроти, заховавшись від дощу.

Натягнувши на обличчя капелюх, Шерман вийшов із провулка, тримаючись у тіні та не відводячи погляду від спостерігача. Той навіть не дивився у його бік, і Роджер, звернувши за ріг будинку, задоволено кивнув сам до себе.

Його не помітили, тож можна спокійно втілювати свій план. Кілька хвиль він ішов, незважаючи на дощ, а коли достатньо віддалися, спіймав таксі.

– Будь ласка, відвезіть мене на перехрестя 5-ої і 27-ої вулиць, – сказав він, сідаючи у машину.

5

Джулія підняла голову з подушки і глянула на годинник. Стрілки показували три хвилини по дев’ятій.

– Тільки не кажи, що тобі вже пора йти, – Гарі Вінс притягнув її ближче до себе.

– Ще є півгодини. Любий Гарі, – зітхнула Джулія, торкаючись руками його голих грудей, – я б хотіла взагалі не покидати тебе. Час пролетів так швидко...

– Інгліш буде зайнятий ще кілька годин. Може, не поїдеш сьогодні до клубу? Або й узагалі більше ніколи туди не поїдеш, облишивши всі ті клуби?

– Не думаю, що Ніку це сподобається, – відповіла Джулія, розуміючи, що їй самій дуже хочеться там співати. – Якщо покину клуб, Інгліш захоче, аби я більше часу проводила з ним, Гарі.

– Мабуть, – розчаровано погодився той. – Ну що ж, напевно, я маю бути вдячним навіть за ці маленькі радощі.

– Невже вони такі маленькі для тебе, любий?

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хочу тебе постійно. Хочу, щоб ти була зі мною завжди.

– І я цього хочу, – сказала Джулія, трохи лукавлячи.

Вона піднялась, аби він міг поцілувати її, і на деякий час вони потонули у коханні. Раптом Джулія вигукнула:

– Краще ні, любий. Ну справді, Гарі. За кілька хвилин я вже мушу виходити.

– О Джуліє, – пристрасно видихнув Гарі. – Забудь про той чортів клуб. Залишся зі мною. Не йди.

– Мушу йти, Гарі. Усім буде цікаво, куди я зникла. Якщо вони розкажуть Ніку...

– Ну добре, добре, – роздратовано проказав Гарі. – Вибач. Я не повинен був цього говорити.

– Не сердься, любий, – Джулія обережно вивільнилася з обіймів молодого чоловіка. – Ми маємо бути розумними.

– Добре, давай будемо розумними, – гірко погодився Гарі.

Жінка усміхнулася.

– Я люблю цю кімнату. Люблю теплий вогонь і кохаю тебе, милий.

Він відігнав наростаюче невдоволення.

– Ми щасливі, Джуліє, що маємо один одного.

– Ти такий хороший...

– А ти – найкрасивіша дівчина у світі.

Вона задоволено засміялася.

– Ти ж знаєш, що це нісенітниця, але мені приємно, що ти так думаєш. Будь ласка, продовжуй так вважати.

Гарі притягнув коханку до себе.

– Я божеволію від тебе, Джуліє, – зізнався він, – просто божеволію.

Вона обняла коханого за шию.

– Я також божеволію від тебе, Гарі.

– Ти вже спізнюєшся, Джуліє. Але мені байдуже, і тобі теж має бути байдуже.

– Мені таки потрібно йти, – трохи лукавлячи, сказала Джулія.

– А мені байдуже.

– Тоді швидко, любий, – і вона поцілувала його так міцно, що він відчув на губах присмак крові. – О любий! – вона затамувала подих. – О любий, любий, любий...

Час немов зупинився, лише їхнє уривчасте дихання та її стогони насолоди порушували тишу.

Раптом пальці Джулії вп’ялися, немов гачки, у плече Гарі, а тіло вигнулося, немов лук із натягнутою тятивою.

– Що це було? – прошепотіла йому на вухо, тоді відштовхнула коханця й сіла, вдивляючись у темряву, ледь освітлену згасаючим полум’ям.

– Що сталося? – запитав він, відкинувшись на подушку.

– Я щось чула, – відповіла Джулія, і Гарі помітив, як вона зблідла, коли полум’я освітило її напружене обличчя.

Холодний піт виступив на його спині, він рвучко сів і прислухався.

– У тій кімнаті хтось є, – прошепотіла Джулія.

– Не може бути, – сказав він, раптом відчувши неймовірний страх. – Двері замкнені, тобі здалося.

– Ні. Там хтось є, – повторила Джулія і схопила його за руку. – Я відчуваю.

Гарі прислухався, але почув лише калатання власного серця.

– Там нікого не може бути, – хрипло запевнив він. – Ти налякала мене до смерті, Джуліє.

– Йди і подивися. Я впевнена, що щось чула.

Він боявся, що це міг прийти Інгліш. А якщо і справді той прийшов? Що буде, коли, відчинивши двері, він побачить боса?

– Гарі, – струсонула його Джулія. – Йди і подивися.

Відкинувши ковдру, він зісковзнув із ліжка, схопивши рукою халат.

– Тобі здалося, – заспокоював чоловік більше себе, ніж її. – Ніхто не може прийти сюди. Ніхто не має ключа.

Та раптом застиг, відчуваючи, як волосся на його потилиці піднімається дибки.

У кімнаті почувся слабкий скрип, і двері спальні почали повільно відчинятися.

Гарі заціпенів. Його пальці, котрі враз спаралізувало, заплутались у складках халата, а страх скував усе тіло.

– О Гарі! – вигукнула Джулія і вп’ялися йому в лікоть.

Гарі не міг вимовити й слова. Він сидів на краю ліжка, не відводячи погляду від дверей, що повільно відчинялися.

Роджер Шерман з’явився, немов привид, тримаючи у правій руці пістолет. На світлому плащі темніли мокрі плями від дощу, вода стікала з країв капелюха, а шкіра блищала від вологи. Шерман увійшов до кімнати, повільно рухаючи щелепами, а в його байдужих очах яскраво відблискував вогонь.

Пістолет хитнувся і націлився на Гарі.

– Не рухатися, – тихо мовив незнайомець. – Нікому не рухатися.

Зачинивши двері, він пройшов до центру кімнати.

Гарі полегшено зітхнув – це не Інгліш.

– Забирайся звідси, – сказав Вінс усе ще нетвердим голосом, не зводячи очей із пістолета.

Шерман сів у крісло біля вогню. Його впевнені рухи шокували Джулію.

– Стій, де стоїш, – гаркнув той, закидаючи ногу на ногу. – Не робіть дурниць, інакше стрілятиму.

– Ви... ви хто? – ніяково запитав Гарі, раптом зрозумівши, що це не грабіжник. Грабіжники так вишукано не одягаються.

– Мене звати Роджер Шерман, – м’яко відповів той. – Ви мене не знаєте, – він спостерігав за Гарі та Джулією, яка прикривала ковдрою груди, дивлячись на нього широко розплющеними наляканими очима. – Привіт, Джуліє. Ти не знаєш мене, але я знаю тебе. Я спостерігав за вами обома. Як на мене, то ви надто ризикували, приходячи сюди. Зрештою, ви платили Рою Інглішу, щоб він мовчав, хіба ж ні?

– А ти звідки про це знаєш? – запитав Гарі й раптом зблід.

– Мій любий друже, а від кого, як ти думаєш, Рой Інгліш про все дізнався?

– То ти хочеш шантажувати нас? Скільки?

Шерман усміхнувся:

– Гроші мені не потрібні. Я хочу влаштувати пастку.

Гарі відчув, як напружилася Джулія, і взяв її за руку.

– Яку пастку?

– Нік Інгліш став у мене на дорозі, – пояснив Шерман, – і я хочу його прибрати.

– А ми тут до чого? – здивувався Гарі й спробував підтягнути до себе халат.

– Не рухайся! – вигукнув Шерман. – Залиш халат у спокої.

– Дай нам хоча б одягнутися, – попросив Вінс, завмерши. – Не будь дурнем.

– Дурень серед нас – ти, – відповів Роджер. – І мені треба, щоб Інгліш застав вас саме у такому вигляді.

Гарі напружився, але до пістолета йому було задалеко.

– Ти що, привів його сюди?

– Я чекаю на нього, – всміхнувся Шерман і глянув на Джулію. – Йому вже, напевне, розповіли, чим ви двоє тут займаєтеся. Думаю, Інгліш уже мчить з усіх ніг.

– Послухай, – гарячково мовив Гарі. – Я заплачу, скільки потрібно, щоб ти випустив нас звідси. Скільки?

– Справа не в грошах... – почав Роджер, але його перебив телефонний дзвінок. – Не рухатись. Я підійду, – продовжив непрошений гість, підходячи до телефону на нічному столикові недалеко від Джулії.

Вона з острахом відсахнулась від пістолета, якого Шерман наставив на неї.

– Так? – сказав той у слухавку, спостерігаючи за Гарі, його щелепи не переставали ритмічно рухатись. – Добре, – продовжив він. – Усе решта я зроблю сам, – він поклав слухавку та відійшов до крісла. – Інгліш уже в дорозі. Зачекаємо ще хвилин десять.

– Але це нічого не дасть! – відчайдушно вигукнув Гарі. – Бос розлютиться ще більше. Я визнаю, що це буде удар для нього, але він ударить у відповідь. Ти не прибереш його з дороги у такий спосіб.

– Та невже? – всміхнувся Шерман і кивнув на кольт, який тримав у руці в шовковій рукавичці. – Я викрав у нього пістолет і завтра вранці Інгліша заарештують за вбивство. Точніше, за два вбивства.

Гарі застиг.

– Що ти маєш на увазі?

– Це ж очевидно, хіба ні? Коли я почую його кроки, то застрелю вас. Хто зможе довести, що це вчинив не він?

Джулія раптом перестала дихати.

– Кохана, це блеф, – спробував заспокоїти її Гарі. – Він не посміє цього зробити.

Жінка не могла відвести погляду від Шермана. Його байдужий погляд вселяв у неї справжнісінький жах.

– Він зробить це, – тихо мовила Джулія, ледве ворушачи пересохлими губами.

– Звичайно, що зроблю, – лагідно мовив Шерман. – Ви достатньо повеселилися, тепер настав час платити.

– Тебе спіймають, – Гарі гарячково шукав вихід. – Тобі звідси не втекти.

Роджер засміявся.

– Я добре плаваю, під вікном тече річка, а ніч така темна, що мене ніхто не помітить.

– Ти не зробиш цього, – вигукнув Гарі, раптом зрозумівши, що чоловік перед ним не блефує.

– Перевіримо за кілька хвилин, – від голосу Шермана у Гарі наче кров застигла.

– Відпусти її, – попросив він хрипло. – Одного вбивства достатньо.

– Вибач, я не можу так ризикувати, – відповів Роджер. – Вона може мене видати.

– Джулія не видасть, – молив Вінс. – Вона пообіцяє мовчати.

– Вибач, – повторив Шерман. – Зрештою, подвійне вбивство значно драматичніше. Якщо Інгліш уб’є тільки тебе, йому все зійде з рук, про це подбає його адвокат. А якщо уб’є вас обох... – він знову сів у крісло. – Хочете помолитись? Я не слухатиму.

Гарі зрозумів, що має справу із психом, і благати про щось нема сенсу. Необхідно було спробувати відвернути увагу Шермана і перехопити пістолет, тоді у них з’явився б хоч якийсь шанс. На жаль, Гарі сидів на ліжку, далеченько від Шермана: їх розділяло футів вісім.

Джулія запропонувала:

– Я віддам тобі всі гроші, які маю, тільки відпусти мас. Маю двадцять тисяч. І зможу зібрати ще більше.

– Облиш, – заперечно похитав головою Роджер. – Гроші мені не потрібні, – і він глянув на годинник. У ту ж мить рука Гарі сковзнула за спину, схопивши подушку. Джулія помітила це. Вона вигнулася, щоби трохи прикрити Гарі, й спробувала відвернути увагу Шермана.

– Я... я зараз зомлію, – зойкнула вона, тоді закотила очі й, змахнувши руками, ніби падаючи, штовхнула нічний столик. Той із гуркотом перекинувся. Роджер мимоволі обернувся на звук, а Гарі миттю кинув у нього подушку. Вона збила руку Шермана, якою той тримав пістолет. Гарі, білий, наче стіна, стрибнув уперед.

Роджер люто відкинув подушку. Вінс зрозумів – йому не встигнути, але продовжував бігти, намагаючись учепитися в руку з пістолетом...

Куля влучила Гарі нижче коліна. Він, ніби зашпортнувшись, впав уперед і схопився руками за плащ Шермана. Той руків’ям пістолета ударив Гарі по скроні й відштовхнув. Обличчя вбивці було спокійним, лише щелепи продовжували ритмічно рухатися. Джулія навпочіпки сиділа на ліжку, прикриваючи руками груди. Ковдра зісковзнула на землю, і жінка тепер виглядала наче мармурова скульптура.

Гарі повз до Шермана, кусаючи губи, поки кров повільно витікала із рани, залишаючи сліди на світлому паркеті.

Шерман зробив крок назад і всміхнувся.

– Ти бовдур! – сказав він. – Хотів стати героєм, як у кіно?

Вінс не здавався. Біль у понівеченому коліні тільки додав сили. Страх зник, і єдине, чого він хотів, – це дотягнутися руками до Шермана.

А той підняв кольт і, не кваплячись, прицілився. Гарі був лише за кілька футів від нього і повз, не відводячи очей від пістолета.

Джулія дико заверещала.

– Ні! Не треба!

Прогримів постріл. Куля влучила Гарі поміж очей і відкинула нещасного назад, його м’язи ще трохи конвульсивно посмикалися, а кров залила все обличчя.

– Трохи поспішив, – похмуро констатував Шерман. – І чого цей бовдур таке втнув?

Джулія застигла на ліжку, не відводячи погляду від Гарі й тремтячи усім тілом.

На вулиці вдарили дверцята автомобіля, і Роджер всміхнувся.

– А ось і гості, – він виглянув у вікно. Знизу шуміла річка, буксир, пропливаючи, тьмяно світив ліхтарями, і повітря наповнив звук його сирени.

– Джуліє, до тебе прийшли, – тихо мовив Шерман, вказуючи на двері. – Впусти гостя.

Жінка не рухалася, лише переводила погляд із Роджера на мертвого Гарі. Вона ніби перестала дихати.

– Йди до нього, Джуліє, – наполягав Шерман.

У вхідні двері гучно забарабанили.

– Відчиняй, Джуліє. Прийшов твій рятівник.

Вона заціпеніла, неначе вирізана з каменю, а її очі Наповнилися жахом.

– Джуліє! – почувся голос Інгліша. – Ти там, Джуліє?

Вона повернула голову до дверей, й іскорка надії промайнула в очах жінки. Шерман тримав її на прицілі.

– Ти там, Джуліє?

– Так, – раптом вигукнула вона. – Ніку! Врятуй мене! Врятуй!

Джулія кинулася до дверей спальні та рвучко їх відчинила.

Шерман не ворушився, лише від напруги міцніше стиснув зубами жувальну гумку.

Жінка влетіла у темну вітальню, зачепилася за крісло і впала на підлогу.

– Що там сталося? – закричав Інгліш і почав смикати клямку. – Відчиняйте!

Роджер безшумно підійшов до вимикача й увімкнув світло. Це допомогло Джулії піднятися на ноги, і вона, шпортаючись, підійшла до вхідних дверей.

– Ніку! Він хоче мене застрелити. Врятуй мене, Ніку!

Інгліш щосили вдарив плечем у двері.

Джулія схопилася за ключ, що стирчав у замку. Шерман націлився пістолетом їй поміж лопаток. Вона, немов відчувши це, повільно озирнулася.

Нелюдський крик заглушив постріл. Маленька чорна дірка з’явилася на спині Джулії. Її відкинуло на двері, й жінка повільно осіла на підлогу.

Шерман вистрілив ще раз. Куля влучила у стегно, тіло вигнулося в агонії. Пальці Джулії дряпали двері, ламаючи нігті, аж поки вона не впала долілиць, все ще конвульсивно здригаючись.

Роджер спокійно поклав пістолет біля своєї жертви і тихо пішов через спальню до вікна.

Він уже стояв на підвіконнику, коли вхідні двері з тріском відчинилися. Не кваплячись, Шерман поправив фіранки, зачинив знадвору вікно і без вагань пірнув у темну річку.