Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

4

Нік Інгліш безцільно ходив по кімнаті, час від часу поглядаючи на годинник над каміном. Його переповнювали тривожні думки. Минуло трохи більше години відтоді, як Лоїс вийшла з квартири і чверть години, відколи Ліон подався за нею.

Інгліш прикинув, що Ліону треба двадцять хвилин, аби дістатися бульвару Лоуренс. Навіть якщо Лоїс там нема, це не означає, що вона у небезпеці. Дівчина могла залишити будинок раніше, ніж туди приїде Ед.

«Чому я дозволив їй піти туди? – сердито думав Інгліш. – Я мав здогадатися, що Коррін небезпечна для Шермана».

Щоб якось відволіктись від важких думок, Нік почав розглядати кімнату Лоїс. Усе було так, як він собі й уявляв, – гарно вмебльоване, комфортне, світле і затишне помешкання. Якщо тільки із Лоїс щось трапиться!..

Його шокувала думка, що він так переймається за дівчину. Тільки тепер, коли Джулія мертва, Нік зрозумів, наскільки важлива для нього Лоїс. Джулія притягувала, була лялькою для розваги і сексу, тоді як Лоїс працювала поряд із ним п’ять років, і він раптом зрозумів, що всі досягнення – це, частково, і її заслуга та віра у нього.

Якщо тільки з нею щось трапиться!

Він нетерпляче підійшов до вікна і глянув униз на вулицю. Дощ малював на вікні дивні візерунки.

Нік марно вдивлявся у темряву, сподіваючись побачити Лоїс, коли раптом очі різонули синьо-червоні блискітливі маячки на автомобілі, що несподівано виїхав з-за рогу і зупинився біля будинку. Інгліш поспішно прикрив штору.

Поліція!

Цікаво, вони знають, що він тут, чи просто перевіряють усе підряд, сподіваючись знайти його? Швидко перетнувши кімнату, чоловік схопив капелюх і пальто та вийшов у коридор, але раптом зупинився.

Нік і гадки не мав, чи є у будинку запасний вихід. А навіть якщо і є, то які шанси, що його не перекрила поліція? Подумавши хвилину, кинув капелюх і пальто на стілець та повернувся у вітальню.

Якщо його загнали в кут, отже, така його доля. Чорт забирай, він не втікатиме, наче якийсь кишеньковий злодій. Стоячи перед каміном, Нік похмуро розглядав вогнище і чекав.

Час минав повільно, й Інгліш уже вирішив, що хвилювався даремно, коли раптом різко озвався дверний дзвінок.

Він швидко підійшов до телефону, схопив слухавку і набрав номер Сема Крейла. Той відгукнувся миттєво.

– Сем? Це Нік, – проказав Інгліш тихо і швидко. – Ти переміг. Поліція дзвонить у двері.

– Нічого не говори! – відрізав адвокат. – У відділку я буду раніше за тебе. Довір усе мені, Ніку, просто мовчи. Де Ліон?

– Його нема. Знайди його, Семе. Я можу надіятися тільки на вас двох.

– Ти можеш на нас покладатися, – підтвердив Крейл. – Тримай рот на замку, а все решта – за мною.

– Дуже зручна порада, – невесело буркнув Інгліш. У двері забарабанили. – Вони гримають у двері. Зустрінемось у відділку, – і повісив слухавку.

Інгліш вийшов у коридор і відчинив двері. Засунувши одну руку в кишеню пальта, перед порогом стояв Моріллі. Його худе обличчя виглядало дуже блідим у м’якому світлі коридору, а очі насторожено блищали.

– Привіт, лейтенанте, – спокійно сказав Інгліш. – Неочікуваний візит. Що вам потрібно?

– Можна зайти, містере Інгліш? – запитав Моріллі.

– Ви самі?

– Ні, але всі залишилися внизу.

Нік кивнув та відійшов убік.

– Заходьте.

Моріллі ступив у хол, зачинив вхідні двері й кивнув у напрямку вітальні. Інгліш пройшов уперед, зупинився біля каміна і повернувся до поліцейського.

Лейтенант підозріло оглянув кімнату.

– Тут нікого нема, – пояснив бізнесмен. – Міс Маршал вийшла.

Моріллі кивнув, пригладивши вуса.

– Пояснити, чому я тут, містере Інгліш?

Той усміхнувся.

– Я давно перестав здогадуватись, – сказав у відповідь. – Тож, будь ласка, поясніть.

– Вас звинувачують у вбивстві Джулії Клер і Гарольда Вінса, – Моріллі відвів погляд від Інгліша.

– А ви що, працюєте ще й на державу, лейтенанте? – запитав Інгліш. – Я думав, ви приватний детектив і допомагаєте мені.

– Саме так. Я роблю вам зараз послугу, – відповів Моріллі. – Тому я тут сам. Буде безпечніше, якщо вас заарештую я.

Інгліш підвів брови.

– Чому?

– Ну, ви можете спробувати втекти, але у вас стрілятимуть, – пояснив Моріллі. – Охочі позбутися вас, містере Інгліш, ледь не стають у чергу.

– І серед них комісар?

Моріллі знизав плечима.

– Не знаю. Але буде краще, якщо вас заарештую я. Кепські справи, містере Інгліш. Окружний прокурор вважає, що має достатньо доказів, аби відправити вас на електричний стілець.

Інгліш мовчав.

– Ви їздили на квартиру до Вінса, так? – запитав Моріллі, уважно спостерігаючи за Інглішем.

– Крейл порадив мовчати, – невимушено пояснив Нік. – Він дорого мені обходиться, тож я, напевно, скористаюся цією порадою, лейтенанте.

– Думаю – це правильно, – Моріллі пригладив вуса. – Завтра газети піднімуть такий шум...

– Що ж, не буду вас затримувати. Ми йдемо? – запитав Інгліш.

Вони були вже біля дверей, коли задзвонив телефон. Моріллі першим схопив слухавку.

Інгліш дивився на нього без жодних емоцій.

– Хто це? – різко запитав Моріллі. Він послухав, а тоді сказав: – Так. Хто телефонує? – знову послухав і додав: – Її нема. Хто говорить?

Інгліш відчував, як холодний піт збігає по хребту. Це, напевно, Ед, він питає про Лоїс. Отже, у Коррін її нема.

– Це лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств, – відрізав Моріллі. – Не викручуйся. Хто ти?

Коли розмова обірвалася, лейтенант розлючено гримнув по столу і вигукнув у слухавку:

– Оператор! Це лейтенант Моріллі, поліція. Звідки щойно телефонували на цей номер? – він трохи зачекав, тоді відповів: – Дякую. Перемкніть мене на відділ розслідування убивств, можете? – ще зачекавши, він продовжив: – Баркер? Моріллі. Відправ машину до бульвару Лоуренс, 25, якнайшвидше. Зателефонуй мені, як тільки отримаєш якусь звістку. Я на Вестсайд 57794.

– Це адреса дружини мого брата. Вона у біді? – запитав Інгліш.

Моріллі вивчально глянув на нього.

– Чому вона не відповідає на дзвінки? – запитав він. – Що там робить Ліон?

– Ліон? – спохмурнів Інгліш – А що там робить Ліон?

– Не грайте дурника, я впізнав його голос. Дружина вашого брата – важливий свідок проти вас. Комісар не хоче, аби з нею щось трапилося.

– Чому з нею має щось трапитися? Ми йдемо чи чекаємо?

– Ми чекаємо, – коротко відповів Моріллі й почав ходити кімнатою, не зводячи з Інгліша очей.

У того пересохло в роті, а серце калатало, наче скажене. Зараз він дізнається, що з Коррін і, можливо, що з Лоїс. Аби трохи заспокоїтися, налив собі віскі.

– Вип’єте, лейтенанте?

Моріллі заперечно хитнув головою.

Стрілки годинника повільно повзли уперед. Вони обидва чекали у повній тиші, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Лейтенант схопив слухавку.

– Моріллі, – сказав він. – Що? Хай йому грець! А Ліона взяли? То подайте на нього у розшук, він був там десять хвилин тому. Мені потрібен той хлопець. Хай цим займеться Джемісон. Усе, до зв’язку, – і він гримнув слухавкою.

Інгліш насторожився. Із виразу обличчя Моріллі було зрозуміло: сталося щось серйозне.

– Дружина вашого брата мертва, – сказав Моріллі, і його лице побіліло від люті. – Що скажете? Може, Ліон заткнув її за вашою вказівкою?

– Мертва? – Нік зірвався на ноги.

– Убита! Повішена, як Мері Севіт, але цього разу я не прикриватиму вас, – загарчав Моріллі.

«Куди зникла Лоїс?» – подумав Інгліш, і холодний страх заполонив його серце. Він повинен будь-що знайти її.

– Лейтенанте, можливо, ваш виграш був більшим на десять тисяч? – тихо запитав бізнесмен, не відводячи погляду від Моріллі.

– Облиште, – люто кинув той. – Щасливі деньки пролетіли. Завтра банки уже не прийматимуть ваших чеків. Комісар подбав про це. Вам – кінець. У вас нема грошей. Усе, ходімо звідси.

– Я маю готівку в офісі, – заперечив Інгліш. – Ніхто не знає, що я тут. Відпустиш мене – і станеш багатшим на шість тисяч.

Моріллі люто посміхнувся.

– Офіцер поліції цієї самої хвилини сидить на вашому сейфі. Комісар підстрахувався. У вас нема ні цента. На вихід!

Плечі Інгліша сіпнулися. Йому ніяк не можна потрапляти до камери, доки не знайдеться Лоїс! Тільки не зараз. Нік повернувся до Моріллі, але той, ніби щось відчуваючи, вихопив пістолет.

– Інгліше, зробиш крок – отримаєш кулю. Йди вперед, але якщо хочеш дірку у спині, то можеш спробувати утекти.

Інгліш усміхнувся.

– Лейтенанте, куди мені бігти? Сподіваюся, суддя прийме правильне рішення...

– Дуже правильне рішення. Рухайся і дивися під ноги, – наказав Моріллі.

Вони вийшли з квартири і спустилися сходами. Товстий, червонолиций детектив підпирав стіну, жуючи зубочистку. Він глянув на Інгліша, а тоді на Моріллі.

– Чого витріщився, ходімо, – нетерпляче вигукнув лейтенант. – Маємо ще одне вбивство, але спочатку закинемо цього хлопця у відділок.

– Чорт забирай! – огидливо гаркнув червонолиций. – У мене квитки на сьогоднішній поєдинок.

– Не пощастило, – кинув Моріллі. – Мерщій.

Червонолиций детектив попрямував до машини й сів за кермо.

Інгліш рушив за ним, а Моріллі йшов позаду. Коли Нік на мить зупинився біля машини, Моріллі штовхнув його пістолетом у бік.

– Тільки спробуй, і твої нутрощі розлетяться по тротуару, – прошипів він люто.

– Зі своїм благодійником можна було б говорити з більшою повагою... – всміхнувся Інгліш.

– Залазь! – відрізав Моріллі. – І дивися мені!

Вони сіли у машину.

– Ненкіне, – Моріллі повернувся до червонолицього. – Газуй!

Машина зірвалася з місця і, набираючи швидкість, помчала у напрямку відділка.

Інгліш сидів спокійно, відчуваючи, як пістолет Моріллі вперся йому в бік, але всередині кипів від люті. Розумів, що шанси втекти – мізерні, й покладатися тепер можна лише на Еда.

Коли вони пронеслися мостом Бекстоун, Інгліш різко запитав:

– Відділок не там! Куди ми їдемо?

Моріллі всміхнувся.

– Куди треба, розслабся. Тобі нікуди поспішати. Заглянемо в одне місце.

– А тут куди не поїдь, йому все одно кінець, га, лейтенанте? – насмішкувато зауважив Ненкін і розреготався.

Інгліш відкинувся на спинку сидіння. Можна було відразу здогадатися, що Моріллі не ризикне здати його живим. Надто багато він знає про лейтенанта і про хабар у п’ять тисяч доларів, який дав йому. Навіть без доказів, що Моріллі взяв гроші, розпочнеться розслідування, рахунки Моріллі перевірятимуть, і слідчих, без сумніву, зацікавлять певні суми.

Але, найімовірніше, Моріллі не себе страхує, а просто допомагає щедрим добрим людям прибрати з дороги Інгліша. Надає так звану послугу.

Нік зиркнув на пістолет Моріллі, спрямований на нього. У машині він нічого не вдіє, треба чекати, коли вони вийдуть.

Тепер вони саме проїжджали вздовж річки. Дощ барабанив по даху автомобіля, і двірники, наче навіжені, змітали воду зі скла. На вулиці – ні душі. Чудове місце для вбивства, подумав Інгліш. Постріл – і в річку. Як кажуть, кінці у воду.

Моріллі раптом вигукнув:

– Пригальмуй, Ненкіне.

Ненкін з’їхав з дороги до якогось складу і зупинився.

– Вилазь, – наказав Моріллі Інглішу.

Той поглянув просто у вічі лейтенанту.

– Підпрацьовуєш катом? Береш халтурку на стороні?

Моріллі втиснув пістолет йому в бік.

– Вилазь, жартівнику! Кров потім важко відтирати.

Поки Інгліш відчиняв дверцята, Ненкін швидко кинувся до нього з пістолетом. Він страхував Моріллі, доки той виходив.

– Лейтенанте, у такій справі свідки ні до чого, – спокійно сказав Інгліш. – Ви не думали, що він згодом вас шантажуватиме.

Ненкін розсміявся.

– Чоловіче, ми з лейтенантом працюємо разом. Тож не мели дурниць.

Моріллі наставив пістолет на Ніка.

– Ти сам винен, Інгліше, – проказав він. – Забагато знаєш. Ставай до стіни.

Інгліш напружився. До річки йому не дострибнути – задалеко. До Моріллі також. Він зрозумів, що смерть підійшла до нього впритул і вже заносить косу над головою. Дивно, але Нік не відчував страху, лише злість і розчарування, що не встиг роздавити цього покидька Шермана.

Він зробив крок назад.

– А киньте-но свої пукалки, поки не поранилися, – раптом почувся впевнений голос з-за машини. – Швидко, я сказав, стрілятиму на «раз»!

Ненкін поспішно кинув свій пістолет. Лейтенант напівобернувся, його обличчя почервоніло від люті.

Постріл пролунав несподівано, і Моріллі, хитнувшись, випустив пістолет із руки. Проклинаючи все на світі, він схопився за поранене зап’ястя, з якого потекла кров.

Із-за машини вийшов Чак Еган.

– Я вирішив проїхатися за вами, босе, – сказав він. – Ці двоє поводились якось дивно.

Інгліш підняв пістолет Моріллі, а зброю Ненкіна кинув у воду.

– Запізнюєшся, Чаку, – криво посміхнувся Нік.

– Краще пізно, ніж ніколи, – весело мовив Еган. – Із цими що робимо?

– Затримай їх на кілька годин, – розпорядився Інгліш.

– Легко, – Чак підійшов до Ненкіна і вдарив його по голові руків’ям пістолета.

Коли Ненкін упав долілиць, Моріллі спробував відступити.

– Стій на місці! – вигукнув Інгліш. – Ще треба пошукати причину, аби не вистрелити тобі між очі.

– Тобі кінець! – процідив крізь зуби Моріллі.

Чак ударив його по потилиці, і той осів на коліна. Після ще одного удару Моріллі розпластався на мокрому від дощу асфальті.

– Приглянь за ними, Чаку, аби не плуталися під ногами. Мені необхідно кілька годин.

– Я з вами, підстрахую, – стривожився Чак.

– Залишайся з ними, – відрізав Інгліш. – Це – наказ.

Сідаючи за кермо поліцейської машини, він звернувся до Егана:

– Дякую, Чаку. Згадаю тебе у заповіті.

Тоді розвернув машину і рвонув уздовж пристані у напрямку міста.

5

Яскраве світло лампи болісно різонуло по очах, коли Лоїс спробувала їх розплющити.

Пронизливий біль ударив у скроні, й дівчина прикрила очі, прикусивши нижню губу, аби не заплакати.

Кілька хвилин лежала так, не ворушачись, намагаючись скласти шматочки спогадів у чітку картинку. Де вона? Що сталося? Згадала, як Коррін упала на підлогу, згадала, як схилилася над нею, а потім почула шурхіт за спиною. І все. Більше нічого не вдалося згадати. Лоїс обережно розплющила очі, не дивлячись на світло і, долаючи біль, спробувала озирнутися навколо.

Вона лежала у кімнаті, точніше – у каюті. У розкішній каюті, оздобленій горіховим деревом, зі смаком обставленій дорогими меблями. Лоїс збагнула, що лежить на ліжку, й похапцем перевірила, чи одягнена. Так, з неї зняли лише плащ і взуття, а інший одяг залишився.

Повільно підвівши голову, дівчина скривилася від раптового болю у скронях.

– О, ласкаво просимо на нашу вечірку, – чоловічий голос змусив Лоїс здригнутися.

Вона кинула поглядом вліво.

Кремезний чоловік зі шрамом на обличчі та штучним лівим оком сидів у кріслі біля входу в каюту і погладжував перев’язане зап’ястя.

– Приємно нарешті отямитися, правда? Ти була без свідомості більше години.

Лоїс інстинктивно натягнула спідницю на коліна, наскільки це було можливо, коли побачила, як безсоромно він роздягає її очима.

– Не хвилюйся, – чоловік зі шрамом посміхнувся і дістав пачку сигарет. – Це не перші голі ноги, які я бачу, і точно не останні.

Він узяв сигарету, черкнув сірником і закурив.

– Де я? – тихо запитала Лоїс.

– На яхті Шермана, – відповів чоловік зі шрамом. – Він буде трохи пізніше. Поговорить з тобою.

– А ви хто? – дівчина припіднялась.

– Я – Пен, – усміхнувся той. – Приглядаю за бізнесом Шермана. І за тобою приглядаю. Ще щось?

– Чому я тут?

– Поговорити. Якщо чесно, дівчинко, то довго ти не протягнеш, – Пен весело підморгнув. – Він мочить усіх направо і наліво, я вже перестав рахувати тіла. От, наприклад, сьогодні – Коррін. Гарна жінка була, можна було б порозважатись, але йому байдуже. Бачила, як він її вбив?

Лоїс завмерла і не могла навіть поворухнутися.

– Можливо, якщо ти будеш слухняною, – продовжив Пен, хитро розглядаючи її одним оком, – я спробую його вмовити тебе не вбивати. Думаєш, ти зможеш бути слухняною?

– Підійдеш до мене – закричу! – люто вигукнула Лоїс.

Пен кивнув і струсив попіл на підлогу.

– Коли Шерман піде, кричи, скільки влізе. Тут на шість миль навколо ні душі. Не хочеш по-доброму, мені байдуже. Навіть люблю, коли пручаються.

Лоїс не сказала ні слова. Вона швидко озирнулася навколо, але єдиний вихід був через двері, біля яких сидів Пен.

– Він уже йде, – Пен підвівся. – Будь обережна, дівчинко. Він шаленіє, коли йому щось не подобається.

Двері відчинились, і в каюту зазирнув Шерман. Його щелепи ритмічно рухались, поки бурштинового кольору очі розглядали Лоїс.

– Забирайся! – наказав він Пену.

Кремезний чоловік покірно пройшов повз нього і зачинив за собою двері. Шерман сів на стілець.

– Перепрошую, що довелось ударити вас, міс Маршал, – сказав він м’яко. – Але ваш прихід був дуже невчасним. Що ви хотіли від Коррін?

– Чому ви притягнули мене сюди? – запитала Лоїс, сідаючи на ліжку.

– Тут я запитую! – раптом роздратовано вигукнув Шерман. – Чому ви прийшли до Коррін Інгліш?

Лоїс вагалася. Холодні байдужі очі лякали її, але вона твердо вирішила не говорити Шерману, що збиралася змусити Коррін свідчити проти нього.

– Я чула, що вона закатала сцену в Сілвер Тауер, – тихо мовила вона. – Хотіла знати, чи містер Інгліш говорив із нею після того.

Шерман вивчально розглядав її, гадаючи, вірити їй чи ні.

– Ви знаєте, де Інгліш зараз?

Дівчина похитала головою.

– Ви впевнені?

Вона знову хитнула головою.

– Ви знаєте, що він убив Джулію Клер та її коханця і що поліція його розшукує?

– Я чула, що їх убили, але впевнена, що містер Інгліш тут ні до чого.

Шерман усміхнувся.

– Ще б пак! Ви ж закохані в нього.

Лоїс промовчала.

– Ви ж закохані в нього, правда?

– А це не ваше діло.

– Може, й моє, – Шерман задумливо дивився на неї. – Поліція ще не спіймала його, а Інгліш, поки він переховується, може бути дуже небезпечним. Треба, щоб його якнайшвидше спіймали, інакше мені доведеться щось із ним вирішувати.

– Вам краще мене відпустити, – твердо сказала Лоїс. – Викрадення – це кримінальний злочин.

Роджер усміхнувся.

– Як і вбивство. Але можеш заспокоїтися, тебе я не вбиватиму. Почекаємо до завтра. Якщо Інгліша не спіймають, доведеться зайнятися цим самому, і ти мені допоможеш. Коли він почує, що ти в мене, то сам прибіжить. І ми з ним дійдемо згоди. А тоді він учинить самогубство, як і його дурнуватий брат. Тож Інгліш застрелиться. А ти втопишся. І всі вирішать, що ти померла, як і Мері Севіт, бо не змогла жити без свого коханого. Прекрасна версія, чому б її не повторити ще раз?

– Ви божевільний, – вимовила Лоїс. – Нормальній людині таке не може прийти в голову.

Шерман ворухнув плечима.

– Божевільний, ну й що? Що у цьому поганого? Чому люди так бояться бути божевільними?.. Мені байдуже. Я цілком задоволений. Окрім того, божевілля – це тільки певна точка зору. От, наприклад, ти – нормальна. І з твого погляду нормальна, як ти кажеш, людина уникала б убивства. Але зі мною це сталось, і вбивство – тепер єдиний вихід для мене. Тому для тебе я – божевільний. Але я не почуваюся божевільним і, тим паче, для мене не має жодного значення, божевільний я для тебе чи ні. Найкращою жінкою, яку я коли-небудь знав, була моя мати. Вона, мабуть, була божевільною, і її запхали у притулок для божевільних, де нещасна й померла. А все тому, що вона уникала вбивства. А якби вбила мого батька, як я їй радив, у притулок би не потрапила. І цей урок я засвоїв на все життя... – він закинув ногу за ногу і продовжив: – Убивство – дивна штука. То – як лавина, що набирає обертів. Одне вбивство тягне за собою інше. Я б не потрапив у цю історію, якби той бовдур, Рой Інгліш, не спробував мене обдурити. Не треба було працювати з ним. Поки я не знав його, у мене був стабільний бізнес. І от тепер усе висить на волосині. Уяви тільки: чверть мільйона на рік! Думаєш, я віддам їх просто так? Роя Інгліша я вбив у пориві несамовитої люті. Простіше було знайти когось іншого на його місце, але я став сам не свій, дізнавшись, що Інгліш мене дурить, і застрелив його. І тут почалося... Мері Севіт усе було відомо. Дізнавшись, що Інгліш мертвий, вона б почала базікати зайве. Довелось її заткнути. Тоді багато балакати почав цей старий дурень Хеннесі. Довелося його також заткнути, а разом з ним і Мей Мітчел. Аж тут втрутився твій розумник Інгліш. Ти уявляєш, він почав погрожувати мені! Раніше я думав, що вб’ю його на місці, але вирішив, що простіше буде спочатку дошкулити йому. І я зробив усе, щоб він дізнався про свою коханку й Гарі Вінса. Не був упевнений, що Інгліш сам їх уб’є, тож трохи йому допоміг. А коли ти прийшла до Коррін, я зрозумів, що й вона може бути небезпечною для мене. Довелось заткнути і її. Бачиш, наскільки я відвертий з тобою? Убивство – це дуже цікаво. Спинитися неможливо. Мені доведеться вбити тебе, потім Інгліша. От ніби й усе, але є ще Ліон, він також забагато знає. Мушу вбити і його. А потім, напевно, ще когось. Перше вбивство тягне за собою ланцюжок інших. Цікаво, правда ж?

Лоїс мовчала. Вона дивилася на Шермана, і її очі наповнювалися жахом.

– Інгліш хвилює мене, – продовжив Роджер, ніби сам до себе. – Він небезпечний. Наче бик, буде йти напролом і, напевно, зможе мені нашкодити, якщо його не зупинити.

– Можеш навіть не сумніватися, – сказала Лоїс. – І не думай, що він зважатиме на мене. Нік у таких випадках безжальний. Я для нього ніхто, тож не сподівайся, що ти використаєш мене як приманку. Це не спрацює. Він прийде і знищить тебе.

Шерман засміявся.

– Та ти сама у це не віриш! – він підвівся. – Може, Інгліш і безжалісний, але він хоче бути лицарем. Ви довго працювали разом. Навіть якщо йому байдуже до тебе, він усе одно буде поводитись, як скажений бик, коли почує, що ти в небезпеці. Зачекаємо до завтрашнього ранку, і якщо поліція не схопить його, я розставлю свою пастку. І він у неї потрапить. А поки що посидь тут. Можеш і не пробувати втекти, ми за шість миль від берега. Завтра вранці я повернуся, і ми продовжимо нашу приємну розмову.

Відчинивши двері, він помахав Пену рукою, щоби той повернувся до каюти.

– Наглядай за нею, – коротко сказав Шерман. – Я повернуся до десятої ранку.

– Вона буде тут, коли ви повернетеся, – усміхнувся Пен.

– Для тебе ж краще, аби вона була тут, – відповів Шерман і рушив уздовж вузького коридору до люка, що вів на палубу.

Пен, посміхаючись, ліниво сперся на двері. Так він стояв кілька хвилин, не рухаючись, схиливши голову набік. Коли почувся гуркіт моторного човна, чоловік усе ще залишався біля одвірка. Лоїс дивилася на нього, і її серце несамовито калатало, а руки боляче вчепилися в коліна.

Вони дивились одне на одного, аж поки гуркіт моторного човна не стих. Тоді Пен вийшов, зачинив двері каюти на ключ і поклав його собі до кишені.