Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

З

Щойно Ліон вийшов з ліфта, як побачив невисокого, пошарпаного чоловіка в облізлому пальті й запорошеному сірому капелюсі, що стукав у двері його офісу. Чоловік злякано озирнувся, почувши, як зачиняються двері ліфта. На вигляд йому було близько шістдесяти, він мав сіре вимучене обличчя та ледь помітні сірі вуса. Чоловік злякано глянув на Ліона, який саме ішов коридором, ще раз постукав у двері й пошарпав клямку. Переконавшись, що двері зачинені, він здивовано відступив і почав думати, що робити далі.

– Здоров був, – Ліон зупинився біля пошарпаного чоловіка. – Мене шукаєш?

Той злякано глянув на Ліона й відступив ще на крок до перил.

– Ні, вибачте, – почав він. – Я шукаю не вас. Хочу зустрітися з містером Інглішем, але його, напевно, нема. Нічого страшного, прийду пізніше.

– Можливо, я чимось допоможу? – запитав Ліон. – Я приглядаю за справами містера Інгліша, поки його нема, – він дістав ключ і вставив у замок. – Заходь.

– Ні, дякую, – пошарпаний чоловік повернувся, і його втомлені, почервонілі очі наповнилися тривогою. – Мені потрібен містер Інгліш. Це – особиста справа. Та все одно дякую, – і він поспіхом попрямував до сходів.

Ліон хотів було повернути його, але згадав про мікрофон у своєму офісі. Кабінет – не надто вдале місце, аби когось розговорити. Він заскочив у ліфт і спустився на перший поверх.

У холі почув, як старий чоловік біжить сходами вниз. Ліон швидко вийшов на вулицю і зупинився біля вітрини найближчої крамниці.

Він спостерігав за чоловіком, який вийшов на весняне сонце й пішов, повільно перебираючи тремтячими ногами, у напрямку 22-ої вулиці.

Ліон непомітно йшов за ним. Він бачив, як чоловік зупинився біля кав’ярні, трохи подумав і зайшов. Ліон теж заглянув усередину: тільки троє чи четверо відвідувачів, і серед них – отой чоловік, котрий тепер сидів за столиком у глибині залу.

Кілька секунд Ліон зачекав, тоді відчинив двері й увійшов до кав’ярні. Старий глянув на нього тривожними очима, але немов не впізнав, і далі задумливо помішуючи каву. Ліон оглянув інших відвідувачів. Двоє чоловіків за столиком біля дверей, дівчина, котра читала книгу за столиком біля каси, і чоловік, який занурився в газету, саме навпроти столика старого.

Ліон сів біля свого нового знайомого. Той підняв голову, глипнув на Еда, тепер уже впізнав, і його обличчя побіліло. Він припіднявся, а тоді знесилено впав на стілець, мало не перекинувши горнятко з кавою.

– Заспокойся, – всміхнувся Ліон. – Я тебе не вкушу.

Він повернувся і махнув рукою дівчині біля каси.

– Принеси мені чашку індонезійської кави, солоденька. Справжньої кави, а не тих помиїв, що ви тут готуєте, добре?

Офіціантка налила кави, пропливла залом і гримнула горнятком перед Ліоном.

– Мушу зауважити, містере, що ми готуємо найкращу каву на цій вулиці, – відчеканила вона. – А якщо вам щось не до вподоби, можете йти деінде.

– Дякую, солоденька, – ліниво протягнув Ліон. – Добра юшка, прополощу в ній руки.

Вона осудливо хитнула головою і повернулася до каси, звідки почала спостерігати за ним злісним поглядом.

– Ані натяку на почуття гумору, – сказав Ліон до пошарпаного чоловіка. – Ну що ж, буває і таке. Навіщо тобі містер Інгліш?

Старий облизав пересохлі губи.

– Послухайте, містере, – люто мовив він, – вам ніхто не давав права переслідувати мене. Містер Інгліш і я маємо приватну справу. І це справа не ваша і ні будь-кого іншого.

– Ні, це якраз моя справа, – спокійно відповів Ліон. – Я перейняв його бізнес, а Інгліш нас покинув.

Чоловік витріщився на нього.

– Нічого вам не скажу, – пробурчав він. – Нам нема про що говорити.

– Кажу ж тобі, – наполягав Ліон, перемішуючи каву, – я маю частку в цьому бізнесі, тож давай, пояснюй, у чому справа.

– Маєте на увазі, що тепер ви будете брати гроші?

– Ну як іще це до тебе донести... – сказав Ліон жорстко. – Написати про це пісню і заспівати?

– А куди подівся містер Інгліш?

– Полетів у теплі краї. Ти будеш співпрацювати зі мною чи поговорити по-іншому?

– Добре, добре, – поспішно погодився старий. – Я ж не знав, – чоловік дістав засмальцьований конверт і штовхнув його через стіл. – Ось. Я, напевно, піду.

– Сядь і сиди, – відрізав Ліон і взяв конверт, на якому було написано: «Від Джо Хеннесі. $10».

– Ти Хеннесі? – запитав він.

Чоловік кивнув.

Ліон розірвав конверт, дістав дві п’ятидоларові банкноти і запитально глянув на Хеннесі.

– Це що за пожертва?

– Що ви маєте на увазі? Усе ж добре, хіба ні?

– Можливо. Не знаю. Навіщо ти мені це сунеш?

На обличчі Хеннесі виступили краплинки поту.

– Віддайте мені гроші, – мовив він, не підвищуючи голосу, – я знав, що ви пройдисвіт. Поверніть!

Ліон кинув гроші через стіл.

– Агов, шалений, вони мені не потрібні, – заспокійливо пояснив Ліон. – Просто хочу дізнатися, що за справи у тебе з Інглішем. Дивлячись на тебе, взагалі незрозуміло, де ти роздобув такі великі гроші.

– Ніде не роздобув, – гірко зітхнув Хеннесі, не відводячи погляду від двох банкнот, що лежали перед ним, але не торкаючись до них. – Я не говоритиму з вами. Не знаю, хто ви, – він почав відсувати стілець.

– Заспокойся, – Ліон кинув на стіл одну зі своїх візиток. – Ось хто я, чоловіче, і можу тобі допомогти.

– Коп! – вигукнув Хеннесі, глянувши на візитку. Його очі потемніли від страху. – Ні, дякую. Ви нічим не можете допомогти, містере. Краще я піду...

– Сядь, – Ліон нахилився вперед і продовжив: – Інгліш мертвий. Він застрелився три дні тому. Ти що, не читаєш газет?

Хеннесі застиг, стиснувши кулаки та роззявивши рот.

– Не може бути!..

– Не може бути... – перекривив його Ліон і розвернувся на стільці, шукаючи очима якусь газету. – Зараз покажу, – він підійшов до купки газет, проглянув їх, приніс одну за свій столик і поклав перед Хеннесі, вмощуючись на стільці.

Хеннесі прочитав статтю, кинув газету на підлогу і глибоко видихнув. Страх поступово зник з його очей, як темрява зникає, коли сходить сонце.

– Отже, він справді мертвий, – пробурчав він тихо. – Я боюся в це повірити.

– Стовідсотково мертвий, – підтвердив Ліон. – А тепер послухай мене. Я розслідую смерть Інгліша, і ти можеш допомогти. Чому ти платив йому гроші?

Хеннесі вагався, а тоді кивнув головою.

– Я не маю чого вам сказати, містере, – заявив він упевнено. – Менше говориш – краще спиш. Мені пора йти.

– Зачекай-но хвильку, – Ліон напружив голос. – Може, пройдемо у відділок? Затримаємо тебе як свідка? Інгліш був убитий, тому краще говори, і то швидко.

Хеннесі знову побілів.

– Тут написано, що він застрелився.

– Написано. А я кажу – він був убитий. Чому ти платив йому гроші?

– Він мене шантажував, – бовкнув Хеннесі. – Я платив йому десять доларів на тиждень протягом одинадцяти місяців, і якби він не помер, продовжував би платити.

– Що він мав на тебе?

Хеннесі хвильку помовчав, а тоді зізнався:

– Дещо таке, що я вчинив багато років тому, дещо погане. Він збирався сказати моїй дружині.

– Інгліш шантажував іще когось? – запитав Ліон.

– Думаю, що так. Я постійно бачив одні й ті самі обличчя, коли приходив до його офісу. Навіщо ж іще зустрічатися з таким пройдисвітом, як Інгліш?

Ліон дістав дві сигарети і покотив одну через стіл. Він припалив свою та притримав сірник запаленим для Хеннесі. Ці новини не порадують Ніка, подумав він, гасячи сірник.

– Когось із них знаєш? – запитав він.

– Там була дівчина, що живе на моїй вулиці. Я бачив, як вона виходила з офісу Інгліша.

– Ім’я, адреса?

– Не знаю, чи повинен це вам говорити. Не хочу втягувати її в неприємності.

– Не переймайся, Хеннесі, я хочу лише перевірити твою історію. Мусиш мені сказати. Ти й так уже багато розповів, нема сенсу зупинятися.

– Я не розумію, що ви маєте на увазі, – напружився старий. – І не збираюся більше нічого казати.

– Ти жартуєш? – тихо спитав Ліон. – Інгліш був убитий. Ти мав причину його вбити. Будеш говорити або зі мною, або з поліцією – вибирай.

Хеннесі витер піт з обличчя.

– Її ім’я Мей Мітчел. Адреса – 23 Істерн стріт.

– Ну, нарешті хоч щось, – сказав Ліон. – Як Інгліш спіймав тебе на гачок?

– До моєї крамнички прийшов чоловік. Він заявив, що знає мою таємницю, і якщо я не платитиму десяти доларів на тиждень, то він розповість усе моїй дружині. Звелів приносити гроші щочетверга в агенцію «Тривога». Я так і робив.

– Це був не Інгліш?

Хеннесі заперечливо похитав головою.

– Ні. Інгліш брав гроші, а приходив до мене інший. Думаю, Інгліш був його босом.

– Як цей чоловік виглядав?

– Великий, схожий на бандита, мав неприємний шрам від правого вуха до рота, і ще у нього було штучне око. З таким краще не зв’язуватись.

– Кажи свою адресу, – твердо наказав Ліон. – Може, треба буде поговорити з тобою ще раз.

– Я живу на 27 Істерн стріт.

– Добре, друже, тепер розслабся. Усе нормально. Нема чого перейматись. Інгліш мертвий. Іди додому і забудь про нього та про його шантаж. Забудь, ніби нічого й не було.

– Ви маєте на увазі, що мені не треба більше платити?

Ліон нахилився і поплескав його по руці.

– Ні. Якщо прийде цей, зі шрамом, – затримай його і повідом мені. Я подбаю про нього і простежу, аби тебе більше не зачіпали. Обіцяю.

Хеннесі повільно підвівся на ноги. Він раптом ніби помолодшав років на п’ять.

– Ви й не уявляєте, що це означає для мене, – проказав він надламаним голосом. – Десять доларів обдирали мене. Ми з дружиною не могли навіть піти в кіно, і я постійно змушений був її обманювати, що бізнес іде погано.

– Вважай, що бізнес налагодився, – мовив Ліон. – Я тут, аби допомогти тобі, якщо потрібно. Слухай, не обіцяю, але, можливо, мені вдасться повернути частину твоїх грошей. Десять доларів на тиждень протягом одинадцяти місяців, так?

Хеннесі витріщився на нього, немов не вірячи у почуте.

– Так, – підтвердив він хрипло.

– Надто не надійся, – додав Ліон, – але спробую щось зробити.

Він піднявся, підійшов до касирки і заплатив за дві кави.

– Ви своєї не випили, – зауважила дівчина, вихоплюючи доларову банкноту з його рук.

– У мене така виразка, – відповів Ліон, торкаючись рукою до капелюха, – що якби я випив вашу так звану каву, у мене в животі розпочалася б така війна, що навіть держсекретар не залагодив би. Але дякую за стілець, я зайду ще, коли ноги захочуть відпочити.

Він вийшов на вулицю, а за ним і Хеннесі.

Чоловік за сусіднім столиком, ритмічно рухаючи щелепами, опустив газету, спостерігаючи, як вони виходять з кав’ярні. Відклавши газету, він піднявся, пройшов до каси і дав дівчині кілька двадцятип’ятицентових монет.

Вона тепло усміхнулася, вражена його бездоганно підігнаному костюмові та шовковій хустинці, вставленій у рукав. Він глянув на неї, й усмішка сповзла з її обличчя. Касирка ніколи не бачила схожого погляду: бурштинового кольору очі були такі гіпнотичні та беземоційні, як очі сови, що дивиться на жертву. Заглянувши в них, дівчина здригнулася та відчула, як на її спині виступили краплини холодного поту. Чоловік зацікавлено спостерігав за її реакцією, а потім повернувся і бадьоро рушив до дверей.

Він подивився за Ліоном і Хеннесі, які разом ішли вниз вулицею, потім перебіг дорогу до запорошеного, пошарпаного «паккарда», заскочив у машину і завів двигун. Ліон та Хеннесі зупинилися на розі, потиснули руки й розійшлися у різні боки.

Чоловік у коричневому костюмі натиснув на акселератор і почав повільно їхати за Хеннесі.

А той прагнув якнайшвидше повернутися до своєї крамнички. Вона була маленькою, але достатньо прибутковою для них із дружиною, хоча й не давала змоги найняти когось на роботу.

Дружина Хеннесі мала хворе серце, і він поспішав, аби замінити її, щоб вона трохи відпочила. Крокував, бадьоро розмахуючи руками, і радісно розмірковував над тим, що почув від Ліона.

«Не обіцяю, але, можливо, мені вдасться повернути частину твоїх грошей».

Навіть якщо він поверне чверть, і йому, Хеннесі, не потрібно буде платити десяти доларів щотижня, можна буде найняти помічника і дати дружині змогу відпочивати більше.

Чоловік у коричневому костюмі їхав за старим уздовж бордюру, здалека спостерігаючи за Хеннесі очима бурштинового кольору, поки його щелепи ритмічно рухалися, жуючи гумку. Він їхав повільно, тримаючись подалі від завантаженої лівої смуги, і кожні кілька метрів робив вигляд, що шукає номер будівлі, ніби пояснюючи довколишнім малу швидкість свого автомобіля.

Провулок у кінці вулиці виводив на Істерн стріт. Його оточували високі складські будівлі, й там було темнувато навіть удень. Провулок завжди залишався малолюдним, але Хеннесі ходив додому саме ним, бо так було значно швидше.

Водій машини знав це і трохи пришвидшив рух, коли побачив, що Хеннесі перейшов вулицю у напрямку провулка. Крокуючи ним, старий почув позаду звук автомобіля і, здивовано оглянувшись, побачив «паккард», що в’їжджав у провулок. Машини тут ніколи не їздили, провулок був завузьким для цього: залишався лише фут вільного місця з кожного боку. Хеннесі зрозумів, що автомобіль переслідує його, і страх заполонив серце, на якусь мить паралізувавши тіло.

Старий стояв посеред провулка, відчайдушно озираючись у пошуках порятунку. Попереду, кроків за двісті, була арка, що вела у внутрішній дворик. Арка була завузька для автомобіля. Він побіг, але був надто старий і важкий, аби бігти швидко...

Незнайомець у коричневому костюмі натиснув на педаль газу. Кілька секунд він їхав за людиною, яка з усіх сил бігла, спотикаючись, і, здавалося, що автомобіль ані на фут не наближається до неї. Раптом Хеннесі оглянувся і побачив, що машина женеться за ним. Він закричав од страху і зробив несамовиту спробу добігти до арки. Йому залишалось якихось десять ярдів, коли машина вдарила його.

Автомобіль підкинув Хеннесі так, як роздратований бик підкидає матадора. Старий полетів угору та вперед і впав на спину.

Водій «паккарда» зупинив машину за ярд від Хеннесі. Той повернув голову, щоб озирнутись, але побачив лише два колеса і запилений капот. Тонка цівка крові витікала з його рота, і жахливо заболіло у грудях.

Пересвідчившись, що у провулку нікого нема, чоловік у коричневому костюмі від’їхав назад і зупинився футів за двадцять від Хеннесі. Він неквапливо спрямував автомобіль уперед, висунувшись із віконця, аби бачити, що робить.

Хеннесі дико верещав, поки машина рухалася на нього. Спробував навіть відповзти, але це було заважко для нього.

Чоловік у коричневому костюмі трохи вивернув кермо, висунувся з машини, наскільки це було можливо, і Хеннесі побачив його байдужий погляд, ніби на нього дивилися не очі, а автомобільні фари. Колесо машини рухалося прямо на обличчя Хеннесі. Тримаючи кермо рівно, водій відчув, як колеса перекотилися через перешкоду.

Він додав швидкості, виїхав з провулка на головну вулицю і покотився у місто.

4

Нік Інгліш міряв кроками підлогу в офісі, зімкнувши руки за спиною.

Годинник показував шість хвилин по сьомій. Усі, навіть Лоїс, пішли додому, і тільки вони з Едом Ліоном залишалися в офісі. Інгліш слухав доповідь Ліона з усе наростаючою тривогою, хоча й намагався це приховати.

Ліон розлігся у кріслі, його довгі пальці схрестилися навколо коліна. Капелюх він насунув на маківку і низьким тихим голосом, обережно, немов дозуючи, видавав інформацію.

– Що ж, думаю, це якраз і є ті проблеми, в які він уляпався. Завтра я знайду цю дівчину – Мітчел. Може, вона ще щось прояснить. Не знаю, Ніку, що ти вирішиш із Хеннесі, але я дав йому надію на повернення частини втрачених грошей. Його обдерли на п’ять сотень баксів!

– Я випишу чек, – сказав Інгліш і підійшов до столу. – Дізнайся, скільки витратила ця Мітчел. Їй теж я усе поверну.

– Може набігти чимала сума, – нагадав йому Ліон. – Келгаун сказав, що деколи приходило більше тридцяти так званих клієнтів.

– У голові не вкладається, – Нік сів на стілець. – Організоване вимагання. Ми переймалися, коли дізналися про шантаж кількох давніх клієнтів. А тут – тридцять щодня! Хто цей чоловік зі шрамом?

– Поки що не знаю. З’ясуємо. Зі слів Хеннесі, це просто помічник Роя.

– Помічник, хай йому грець!.. Подумати тільки, Рой поставив шантаж на потік. Та для нього бути на побігеньках – за щастя.

Ед промовчав. Він дістав сигарету й обережно її припалив, поклавши сірник у бронзову попільничку.

– Якщо це все вилізе, Еде, мені кінець, – продовжив Інгліш. – Але цих людей треба знайти й покарати. Бізнес цього, зі шрамом, потрібно припинити. Можливо, якраз пін і застрелив Роя?

– Я перевірю це, – сказав Ліон. – Троє людей піднімалося на шостий поверх приблизно тоді, коли Рой застрелився. Двоє чоловіків і дівчина. Келгаун упевнений тільки за дівчину. Вона точно була в Інгліша. Інші двоє заходили в агенцію новин, я перевіряв. Молодший – це кур’єр із Асоціації Преси. Інший хотів дізнатись, які послуги вони надають.

Нік насупився.

– У позаробочий час? Тобі не дивно?

– Я теж звернув на це увагу, але їхній менеджер пояснив, що вони працюють цілодобово. Так чи інакше, цього відвідувача треба ще раз перевірити. Він міг зайти в агенцію новин, а потім застрелити Роя. Таке собі алібі, якби Келгаун повідомив про його візит Моріллі.

– А чи не краще для вбивці було узагалі не користуватися ліфтом? – запитав Інгліш. – Сумнівно, що цей чоловік чи дівчина убили Роя. Вбивці краще було б прослизнути у будинок та піднятися сходами.

– Можливо, – сказав Ліон, – а можливо, й ні. Він може бути досвідченим і передбачити різні варіанти. Наприклад, міг вирішити, що краще піднятися ліфтом і дозволити Келгауну добре себе розгледіти, зайти в агенцію новин і тим самим відвести від себе підозру.

– Ну, це виглядає правдоподібно. Спробуй щось дізнатися про нього. Маєш його опис?

– Так, і детальний. Двадцяти семи років, одягнений у коричневий костюм і коричневий капелюх. Носить шовкову хустинку, вставлену в рукав сорочки, така собі особлива прикмета. Але знайти його буде непросто.

– От і ні, – мовив Інгліш. – Якщо не помиляюся, його звати Роджер Шерман, і він живе у Краун Корт.

Ліон витріщився на нього.

– Твій друг?

Нік похитав головою.

– Ні, я навіть ніколи з ним не розмовляв, але ми часто зустрічаємося. Це – мій сусід, ти наче його змалював.

– А чим він займається?

– Не знаю, але припускаю, що нічим. При грошах, цікавиться мистецтвом і музикою. Тиняється по вишуканих виставках, до речі, має приватну ложу в Шелтон Хол, відвідує усі концерти відомих митців. Я, напевно, переговорю з ним сам. Малоймовірно, що він навіть знав Роя, тим паче хотів його застрелити. Можливо, він бачив когось на поверсі або навіть чув постріл. Отже, вирішили, я поговорю з ним, а ти займися тією дівчиною – Мітчел.

Ед кивнув, повільно піднявся на ноги і потягнувся.

– Що ж, думаю, мені пора. Облаштуюся на ніч. Готель, де я зупинився, жахливий. Мусив купити собі складну зубну щітку, аби влазила в їхню кімнатку.

– А що за дівчина приходила до Роя? Про неї ти нічого не розповів, – Інгліш пропустив його жарт повз вуха.

– Зі слів Келгауна, їй хоч зараз на сцену, – пояснив детектив, розглядаючи кінчик своєї сигарети. – Він описав її так: чорно-біла ярмулка, чорний костюм із широкими білими лацканами, чорно-білі рукавички та дорогий браслет.

Інгліш застиг, витріщившись на Ліона.

– Дорогий браслет?

– Так, золотий ланцюжок із маленькими підвісками.

– Чорт забирай! – пробубнів бізнесмен, провівши рукою по волоссю.

– Тільки не кажи, що ти її знаєш...

– Не впевнений. Можливо. Я дам знати. Усе, зустрінемося після того, як ти поговориш із цією Мітчел. Чекай, я випишу чек для Хеннесі. Обміняй на готівку та віддай старому, щоб не відстежував, з чиєї вони кишені.

– Та знаю, не маленький.

Ліон зачекав, поки Інгліш випише чек, тоді поклав його у кишеню і попрямував до дверей.

– Я ще загляну в офіс, може, знайду, куди ведуть дроти від мікрофона, – пояснив він. – Будуть новини – зателефоную. Де тебе шукати?

– У моїй квартирі після опівночі, – Нік глянув на годинник. – А ще краще – завтра.

– Домовилися, – сказав Ліон. – До зустрічі!

Коли він вийшов, Інгліш вимкнув світло, одягнув пальто і спустився до автомобіля, в якому чекав Чак.

– Їдемо до міс Клер, – сухо сказав Інгліш.

– Я прихопив вечірню пресу, босе, глянете? – водій простягнув кілька газет.

– Давай, – відповів Нік, сів у машину й увімкнув лампу для читання. Він проглядав газети, поки Чак їхав уздовж Ріверсайд Драйв. Раптом його увагу привернуло маленьке повідомлення. Він прочитав його, спохмурнів, прочитав іще раз і сказав:

– Знайди телефон, Чаку, швидко.

– Зараз буде, – водій, різко з’їхавши до бордюру, зупинився біля аптеки.

Інгліш вискочив з автомобіля і поспішив до телефонної будки. Він набрав номер детективної агенції «Тривога».

Ліон підняв слухавку.

– Тільки-но переступив поріг, а що, вже ранок? – здивувався він, почувши голос Інгліша.

– Зараз не до жартів! Цей старий, про якого ти мені розповідав, – Джо Хеннесі?

– Саме так. А що?

– 27 Істерн стріт?

– Так.

– Він мертвий. Я прочитав у вечірній газеті. Його збила машина у провулку, де автомобілі взагалі не їздять.

– Чорт забирай.

– Слухай, Еде, мені це не подобається. Не думаю, що це випадковість: певно, вас бачили разом і чули вашу розмову. Хтось вирішив, що Хеннесі забагато балакає, їдь по ту дівчину, Мітчел, і привези її на мою квартиру. Тримай її там, доки я не приїду. Буду за кілька годин.

– Уже побіг, – відгукнувся Ліон. – Куди телефонувати, якщо все піде не за планом?

– Я буду з міс Клер, – й Інгліш продиктував Ліону номер Джулії. – Їдь по дівчину!

Десять хвилин потому Нік зайшов до квартири Джулії, але його зустріла лише темрява.

– Джуліє?

Жодної відповіді. Він зняв капелюх і пальто, пройшов до вітальні й увімкнув світло.

Оглянувши кімнату, він перетнув порожню спальню і заглянув у гардероб. Серед багатьох суконь, костюмів і пальт, що висіли упорядкованою лінією, Інгліш знайшов чорний костюм із широкими білими лацканами. Над ним на полиці лежали чорно-білі рукавички і маленька чорно-біла шапка-ярмулка.

Задумливо потираючи щелепи, він повернувся до вітальні, розрухав вогонь у каміні, тоді підійшов до секретера, налив собі віскі й розбавив його газованою водою. Сівши перед вогнем, Інгліш запалив сигарету і почав спостерігати за полум’ям холодним тривожним поглядом. Хвилин за десять до квартири увійшла Джулія.

– О, Ніку! – вигукнула вона, відчинивши двері вітальні. – Давно прийшов? На репетиції один дурень ніяк не міг попасти в такт. Мені дуже шкода, що я запізнилася...

Інгліш підвівся та, всміхнувшись, поцілував її.

– Нічого страшного. Я зовсім недавно прийшов. Як минув день, Джуліє?

– Нормально, але я трохи втомилася, – сказала жінка, знімаючи пальто з верблюжої шерсті та сідаючи у крісло. – Вмираю за випивкою. Наллєш мені мартіні?

Інгліш почав змішувати мартіні, краєм ока помітивши, як час від часу коханка уважно зиркає на нього. Нік подумав, що Джулія стомилась, та й грайливий блиск її очей кудись зник.

– А в тебе як справи? – запитала вона, заплющивши очі та відкинувшись у кріслі. – Сподіваюсь, у тебе був вдалий день?

– Так, нічого особливого, – сказав Інгліш і подав їй мартіні. – Не надто сухий?

– Ідеальний, – усміхнулася Джулія. Вона випила половину мартіні, зітхнула і поставила склянку. – Що будемо робити увечері?

– У мене зустріч десь за годину, – повідомив Інгліш. – Дуже важлива. Тому вибач, Джуліє.

– Нічого страшного. Мені не треба йти до клубу раніше десятої тридцять. Я прийму ванну і трохи подрімаю. Та я й не голодна, бо якраз перекусила недавно.

Інгліш припалив для неї сигарету і повільно рушив до каміна.

– Джуліє, навіщо ти ходила до Роя, коли він застрелився? – тихо спитав він.

Чоловік помітив, як вона напружилась, а її обличчя стало білим, наче перший сніг. Жінка глянула на нього широко розплющеними очима, в яких він побачив страх.

– Послухай, Джуліє, – продовжив він, – ти не повинна мене боятися. Я знаю, що ти ходила туди, й хочу знати, навіщо, – от і все. Тобі нема чого боятися.

– Ні, я... я не боюся, – прохрипіла Джулія і спробувала заспокоїтися. «Що він знає? – подумки запитала вона себе, заціпенівши від жаху. – Йому відомо про Гарі? Чи це тільки зачіпка?» – Ти лякаєш мене, Ніку. Я навіть не думала, що хтось про це знає.

Він усміхнувся.

– Ніхто й не знає, лише я. Рой тебе шантажував?

На мить Джулія подумала, що зараз знепритомніє.

Її серце ніби зупинилось, а відчуття було таке, що вона падає на землю.

– Сьогодні я дізнався, що Рой шантажував багатьох людей, – продовжив Інгліш. – Люди бачили, як ти піднімалася на шостий поверх, і я впізнав опис твого костюма, мого улюбленого. Важко повірити, що ти також платила Рою гроші.

«Це все, що він знає?» – подумала Джулія, облизуючи сухі губи.

– Так, він шантажував мене, – мовила жінка, поки її мозок аж кипів, намагаючись знайти причину, в яку повірить Інгліш.

– Чорт забирай! – вигукнув Інгліш. – Чому ти мені не сказала? Я б прибив його на місці.

– Не хотіла тобі говорити. Мені було соромно.

– Моя маленька дівчинко, не треба розповідати, чим він тебе шантажував. Мені це нецікаво. Ти могла просто сказати, що він вимагає у тебе гроші.

Джулії відлягло від серця – схоже, що Нік нічого не знає! На радощах вона мало не розплакалася.

– Він шантажував мене шість місяців, – зізналася жінка. – Я приносила йому в офіс дві сотні доларів щотижня.

– Тобі треба було все розповісти мені, – повторив бізнесмен, розлютившись. – От гнида! Я знав, що він був покидьком, але щоб настільки... Джуліє, прошу тебе, ніколи не приховуй такого. Він би хутко дістав на горіхи.

– Я не могла тобі розповісти раніше, – відповіла коханка, – але зараз розповім.

Вона зрозуміла, що повинна розповісти якусь історію, бо, рано чи пізно, він щось запідозрить. Можливо, навіть найме когось стежити за нею. Жінка усвідомлювала, що його теперішнє співчуття довго не триватиме, – вона знала його надто добре. Тому зараз, згадавши, історію подружки, з якою вони колись винаймали кімнату, і не маючи змоги придумати щось інше, Джулія вирішила позичити цей сюжет.

– Ти не повинна мені нічого розповідати, – Інгліш підійшов та, сівши на поручень крісла, поклав руку на її плече. – Я можу тобі чимось допомогти?

– Уже ні, все давно минуло... – сказала Джулія. – Це сталося ще у Бостоні. Я мала сімнадцять, і це були скрутні часи. Мені призначили прослуховування в клубі, запросили несподівано, коли я вже опустила руки і вирішила повертатися додому. Я навіть не мала пристойного одягу. Розуміла: якщо піду в тому, що є, – роботи мені не бачити. Жінка, в якої ми винаймали кімнату, тримала гроші вдома. І я вкрала їх. Сподівалася, що зможу покласти забрану суму на місце, перш ніж хазяйка помітить, однак вона спіймала мене на гарячому, викликала поліцію, і я цілий тиждень провела у в’язниці.

Інгліш погладив її по спині.

– Ти могла не розповідати мені цього, Джуліє. Теж мені подія... Усі ми колись робили таке, за що можна потрапити за ґрати. Комусь пощастило, а тобі – ні. І ти через це платила Рою?

– Він погрожував розповісти пресі. Я би втратила роботу. А через мене вони б змогли дошкулити і тобі, Ніку.

Інгліш напружився.

– Справді, могли. Хтось іще знає про це?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Тоді забудьмо про все. Скільки ти заплатила Рою?

– Не хочу цього обговорювати, – швидко проказала Джулія.

– Дурня. Я поверну тобі гроші. Яка сума?

– Прошу, Ніку, не роби цього, я не хочу.

– Скільки там набігло? Тисяч п’ять?

– Десь так приблизно, але я не візьму грошей. У жодному разі! Я заплатила і забула про це.

– Угу, – буркнув Інгліш і підвівся. – Джуліє, коли ти туди прийшла, Рой був живий?

Вона кивнула:

– Так, живий.

– Ти ж розумієш, що він помер за кілька хвилин після того, як ти пішла.

Вона знову кивнула і стиснула кулаки.

– Тобі не здалося, що він планує от-от застрелитися?

– О ні! Він сміявся і жартував. Навіть намагався залицятися до мене. Я вперше бачила його в офісі самого. Зазвичай, там сиділа ще та неприємна дівчина...

Інгліш стиснув від люті зуби.

– Признавайся, що тоді сталося?

– Він... він намагався поцілувати мене, але я вирвалася. Кинула гроші та втекла.

– Ти дала йому гроші? Двісті доларів?

– Так, а що?

– Ти впевнена у цьому, Джуліє? Це дуже важливо.

– Так, я дала йому гроші.

– У його кишені було тільки чотири бакси. Лоїс ретельно обшукала офіс. Більше жодних грошей не знайшли.

– Не знаю, я віддала гроші йому. Він поклав їх на стіл і притиснув пресом для паперу.

Інгліш погладив підборіддя, його очі напружилися.

– Отже, сумнівів більше нема, – мовив він сам до себе, – Роя таки вбили.

Джулія заплющила очі.

– Ти бачила когось чи, може, щось чула, поки була там? – продовжив Інгліш, дивлячись на коханку.

– Нічого такого... Хіба що телетайпи в офісі, котрий далі по коридору. Вони так шумлять...

– Отже, хтось його застрелив, а грошей не знайшли, – підсумував Інгліш. – Самі вони зникнути не могли, значить, хтось їх забрав.

– Хто ж це міг зробити, Ніку? – спитала жінка, і її очі наповнилися страхом.

– З’ясовуємо, – Інгліш кинув недопалок у вогонь. – Тобі нема чого перейматися, Джуліє. Про тебе ніхто не знає і не дізнається. Можеш забути про те, що ти колись ходила до того офісу.

– Але якщо його хтось вбив, то треба повідомити в поліцію?

– Якщо вилізе, що Рой займався шантажем, мені кінець, – майже прошепотів Інгліш. – Я й слова не скажу копам. Не збираюся виконувати їхньої роботи. Нехай моя людина знайде вбивцю, а вже тоді вирішимо, що з цим робити. Повторюю, тобі нема чого хвилюватися, – він узяв жінку за руку. – А зараз я мушу йти. Відпочинь, прийми ванну. Зустрінемося завтра, може, нарешті виберемось у кіно.

– Добре, Ніку.

Вона піднялась і пройшла за Ніком у хол. Поки Інгліш одягав пальто, Джулія стояла поруч, спостерігаючи за ним неспокійним поглядом.

– Ніку, а чи не буде краще, якщо і ти забудеш про це все? Невже тобі потрібно полювати за тим чоловіком? Ти ж не зможеш здати його в поліцію, бо він розповість їм про Роя.

Інгліш усміхнувся до неї.

– Не забивай цим своєї милої голівоньки. Спочатку його треба знайти. Рой, може, і був покидьком, але він був моїм братом, і його вбивство нікому не зійде з рук. Я подумаю, як відплатити вбивці, коли ми його знайдемо. До зустрічі, – він поцілував коханку і погладив її по стегну. – Не хвилюйся.

Нік спустився до входу, де на нього вже чекав Чак.

– Завези мене додому, – сказав Інгліш і сів у машину.

Поки Чак мчав темними вулицями, Нік нерухомо сидів, обдумуючи події нинішнього дня. Піднявшись до квартири, він віддав пальто гувернантці й запитав:

– Мене хтось шукав?

– Ні, сер.

– І жодних дзвінків?

– Ні, сер.

Кивнувши, чоловік пройшов у розкішно вмебльований робочий кабінет, умостився за стіл, запалив сигару і сидів отак у задумі кілька хвилин, а тоді взяв слухавку.

– З’єднайте мене з капітаном поліції О’Браєном, поліцейське управління Бостона, – попросив він телефоністку. – Можете не поспішати.