Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Розділ сімнадцятий

Мейзі побачила мене, перш ніж я помітив її, і полинула до мене, як велика шарлатова птаха з розпростертими крильми.

Понеділок. Час ленчу. Вулвергемптонські перегони. Мрячно й холодно.

– Привіт, любий, я така рада, що ви повернулися. Як летілось, – це ж і світ не близький, га? Та ще й на такому реактивному возі! – Вона поплескала мене по руці й гостро подивилась мені в обличчя. – Вам, здається, непереливки, любий, – ви не ображаєтеся на мене за ці слова? – і засмагнути ви ніби не встигли, щоправда, за два тижні – це й не дивно, а ці жахливі рани на руці, мабуть, дуже дошкуляють, і ходите ви якось надто обережно.

Вона замовкла, щоб поглянути, як повз нас іде на старт заїзд жокеїв. Яскраві сорочки на тлі прозорої сірої мряки. Тема для Маннінгза.

– Ви поставили на когось, любий? Вам не зимно у цьому анораку? Я вважаю, що джинси не годяться для зими, бо це всього лиш бавовна, любий, не забувайте, а як вам повелося в Австралії? Тобто, любий, вдалося знайти щось корисне?

– О, це дуже довго розповідати…

– Тоді краще ходімо до бару. Ви не проти, любий?

Вона замовила величезні порції бренді з імбирним елем, умостилася за маленьким столиком: її добрі очі тривожні й очікувальні.

Я переповів їй про організацію Гадсона, про Мельбурнзьку галерею та про список придатних для пограбування покупців.

– І я була у цьому списку?

Я кивнув.

– Авжеж, були.

– І ви передали його до поліції? – запитала вона стурбовано.

Я усміхнувся.

– Заспокойтесь, Мейзі. Ваше прізвище було вже викреслене. Я перекреслив його ще раз. Після того ніхто вже не прочитав би його, особливо на фотокопії.

Вона широко усміхнулась:

– А вас не назвеш дурнем, любий. У цьому я був не дуже переконаний.

– Але боюсь, – сказав я, – що ви втратили дев'ять тисяч фунтів стерлінгів.

– О так, любий, – сказала вона бадьоро. – Так мені й треба, за спробу обдурити митницю, хоч, щиро кажучи, любий, за подібних обставин я, мабуть, зробила б знов те саме, бо мене ці податки, любий, доводять до сказу. Але я так тішусь, любий, що хоч цього разу вони не постукають до мене в двері чи, власне, до моєї сестри Бетті, бо я, звичайно, зупинилася в неї, як вам, мабуть, повідомили в Біч-готелі, доки мій будинок не буде готовий.

Я кліпнув очима.

– Який будинок?

– Я, любий, вирішила не відбудовувати маєтку у Вортінгу, бо без тих речей, що ми купували разом з Арчі, він уже ніколи не буде таким, як раніше, отже, я продаю ділянку на морському узбережжі за чималі гроші, любий, а тим часом вибрала собі гарну місцинку по дорозі з іподрому в Сендаунському заповіднику.

– Ви не збираєтесь жити в Австралії?

– Ні, любий, це було б задалеко. Розумієте, любий, тут у мене Арчі…

Я розумів. Мені дуже подобалась Мейзі.

– Боюсь, що я витратив усі ваші гроші, – сказав я.

Вона всміхнулась до мене, похиливши свою доглянуту голівку й неуважно погладжуючи торбинку з крокодилячої шкіри.

– Пусте, любий. Ви можете намалювати мені дві картини. На одній мене, а на другій – мій новий будинок.

Я пішов після третього заїзду, сів на прямий поїзд до Шрусбері, а звідти автобусом – до офіційного порога інспектора Фроста.

Він сидів у кабінеті, з головою поринувши в папери. Був також присутній недремний начальник відділу старший інспектор Уолл, який так пошарпав нерви Дональдові, – його я бачив уперше. Ми досить холодно й офіційно потиснули один одному руки, очі Уолла зміряли мій анорак, джинси і бутси, не змінивши свого виразу. Мені, запропонували стілець з пресованого пластика без поруччя.

Фрост промовив, ледь усміхаючись:

– Ви розворушили цілий мурашник.

Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.

– Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.

Вони охопили зором гору паперів.

– Як з Дональдом? – запитав я.

Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:

– Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.

Холодні, зручні слова.

– До нього дійшло те, що ви йому казали?

Брови Уолла здивовано вигнулись.

– Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів.

– А як з Регіною?

– З тілом місіс Стюарт, – поправив мене Уолл.

– Дональд хоче її поховати, – сказав я.

Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.

– Вся складність у тому, – сказав він, – що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. – Він прокашлявся. – Ми видамо тіло місіс Стюарт для поховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.

Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:

– Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.

Я криво посміхнувся й підвівся.

– Піду провідаю його, – сказав я.

Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.

– Неофіційно, – сказав він, повільно йдучи зі мною, – можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.

– Справді?

– Так. Але прошу на мене не посилатися.

У нього був стурбований вигляд.

– Не буду, – пообіцяв я. – Отже, пограбування – місцева робота?

– Схоже, що це був їхній усталений метод.

Грін, – подумав я. – Через «і» довге. Грін міг їх найняти. А потім на паленищі перевіряв якість роботи.

Я зупинився. Ми стояли перед квітникарнею, де працювала Регіна. Фрост подивився на великі бронзові хризантеми, у яскраво освітленій вітрині, а тоді перевів запитливий погляд на мене.

Я поліз у кишеню й дістав шість револьверних гільз.

Віддав їх Фростові.

– Це від того пістолета, з якого чоловік на прізвище Грін стріляв у мене, – сказав я. – Він впустив їх під час перезаряджання. Я вам говорив про них по телефону.

Він похитав головою.

– Навряд чи на щось вони придадуться, – сказав я. – Але вони могли б переконати вас у тому, що Грін здатний на вбивство.

– Ну… то й що?

– Це тільки припущення…

– Далі.

– Грін, – сказав я, – перебував в Англії приблизно в той час, коли було вбито Регіну.

Він вирячився на мене.

– Може, Регіна знала його, – сказав я. – Вона була в галереї в Австралії. Може, вона бачила, як він допомагав грабувати її будинок… можливо, наглядав… і мабуть, тому її вбито, бо не вистачило б просто зв'язати її й заткати рота… якби вона залишилась жити, то могла б безперечно зідентифікувати його.

Він виглядав так, ніби йому забракло повітря.

– Але це все… припущення, – сказав він.

– Я знаю напевно, що Грін був в Англії через два тижні після смерті Регіни. Я знаю, що він по зав'язку загруз у продажі картин і викраденні їх назад. Я знаю напевно, що він убив би кожного, хто міг би його звинуватити, А решта… ну… це вже ваш клопіт.

– Боже мій, – сказав Фрост. – Боже мій.

Я знову рушив до зупинки автобуса. Він пішов зі мною з розгубленим виразом.

– Усі хотіли б знати, – сказав він, – як ви натрапили на слід організації.

Я усміхнувся.

– Підказка одного інформатора.

– Якого інформатора?

Контрабандиста в шарлатовому пальто, з блискучою зачіскою і крокодилячою торбинкою.

– Інформаторів не виказують, – мовив я.

Він зітхнув, похитав головою, зупинився, витяг з піджака клаптик відірваного телексу.

– Ви знайомі з австралійським поліцейським на прізвище Портер?

– Звичайно.

– Він переслав вам повідомлення.

Фрост дав мені телекс. Я прочитав акуратно надруковані слова,

«Перекажіть тому художнику-бриташці Спасибі».

– Ви можете йому щось передати?

Він ствердно хитнув головою:

– Що?

– Не турбуйся, – сказав я.

Я стояв у темряві біля будинку свого кузена й зазирав досередини.

Він сидів в освітленій вітальні, дивився на Регіну, без рами, на каміні. Я зітхнув і подзвонив у двері.

Дональд повільно підійшов. Відчинив двері.

– Чарлз! – Він був трохи здивований. – Я гадав, ще ти в Австралії.

– Учора прилетів.

– Заходь.

Ми пішли на кухню, де було принаймні тепло, і сіли по різні боки столу. Він виглядав виснаженим і п'ятдесятирічним, тінь людини, яка відходить з життя.

– Як тобі ведеться? – запитав я.

– Ведеться?

– В торгівлі вином.

– Я не був у конторі.

– Якщо тобі досі не бракувало свіжих грошей, – сказав я, – то може невдовзі забракнути.

– Мені байдуже.

– Ти застряг, – сказав я. – Як голка на платівці. Програєш все той самий уривок.

Він безвиразно дивився на мене.

– Поліція знає, що це не ти влаштував пограбування, – сказав я.

Він спроквола кивнув головою.

– Цей чоловік, Уолл… прийшов і сказав мені це. Сьогодні вранці.

– Ну, а далі?

– Це вже не має великого значення.

– Через Регіну?

Він не відповів.

– Тобі треба облишити це, Дональде, – сказав я. – Вона мертва. Вже п'ять тижнів і три дні, як вона померла. Ти хочеш її побачити?

Він страшенно перелякався.

– Ні! Звичайно ні.

– Тоді облиш думати про небіжчицю.

– Чарлзе! – Дональд у люті схопився на ноги, перекидаючи стілець. Він був майже в нестямі і явно ще в шоці.

– Вона у ящику в холодильнику, – сказав я. – А тобі треба поховати її в холодну землю. Хіба не однаково?

– Забирайся. – Він підніс голос – Я не хочу тебе слухати.

– Те, за чим ти побиваєшся, – сказав я, не ворухнувшись; – то вже не Регіна, а сукупність мінералів. Та… та форма, що лежить у холодильнику, – не Регіна. Справжня Регіна – у твоїй голові. У твоїй пам'яті. Єдине життя, яке ти їй можеш тепер дати, – це пам'ятати про неї. Її безсмертя – у твоїй голові. І своєю відмовою від життя ти вбиваєш її вдруге.

Він різко повернувся і вийшов. Я чув, як він перейшов хол, і здогадався, що Дональд прямує до вітальні.

За хвилину я пішов за ним. Білі стулки дверей були зачинені.

Я відчинив двері. Увійшов.

Він сидів на стільці, на звичному місці.

– Забирайся, – сказав він.

Чи ж не безглуздя, – подумав я, – людину викидають з балкона, стріляють у неї, її шматує каміння, – а душу власного кузена вона нездатна врятувати.

– Я забираю картину з собою в Лондон, – сказав я.

Він занепокоївся. Звівся на ноги.

– Ні.

– Так.

– Ти цього не зробиш. Ти віддав її мені.

– Її треба вставити в раму, – сказав я. – Інакше її покрутить.

– Ти не забереш її.

– Ти можеш теж поїхати.

– Я не можу поїхати звідси, – сказав він.

– Чому?

– Не будь йолопом, – вибухнув він. – Ти знаєш чому. Бо… – Голос його поволі завмер.

Я сказав:

– Регіна буде там, де будеш ти. Варто тобі подумати про неї, як вона буде з тобою.

Ніякої реакції.

– Її нема у цій кімнаті. Вона у твоїй голові. Ти можеш вийти звідси і забрати її з собою.

Ніякої реакції.

Я підійшов до каміна й зняв картину. Обличчя Регіни всміхалось, сповнене життя. Ліву ніздрю слід було вималювати краще, – подумав я.

Дональд і не пробував мене зупиняти.

Я доторкнувся його руки.

– Давай виведемо твою машину, – сказав я. – І поїдемо до мого помешкання. Негайно. Коротка пауза. – Вставай, – сказав я.

Він почав надсадно плакати.

Я глибоко зітхнув. – Годі, – сказав я трохи перегодом. – Бензин у тебе є?

– Ми зможемо заправитись… на шосе… – відповів він, шморгаючи носом.