Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Розділ чотирнадцятий

Джік повіз нас з Окленда до Веллінгтона; вісім годин у машині.

Ми зупинилися на ніч у мотелі в місті Гамільтоні, на південь від Окленда, а вранці рушили далі. Ніхто за нами не їхав, ніхто нам не набридав і не стежив за нами. Я був цілком повний, що ніхто не сів нам на хвіст у північному місті й ніхто не знав, що ми відвідували Апдайків.

У кожному разі, Уексфорд повинен знати, що в мене є список чужоземних покупців; як і те, що в цьому списку є кілька новозеландських адрес. Він не міг здогадатися, яку саме адресу я оберу, але міг і повинен був здогадатися, що, обравши першу літеру в правій колонці В, я прибуду просто до Веллінгтонської галереї…

Отже, у Веллінгтонській галереї він буде напоготові.

– Щось ти дуже засмутився, Тодде, – сказала Сера.

– Даруй.

– Про що ти думав?

– Коли ми вже зупинимося на ленч.

Вона розсміялася.

– Адже ми щойно поснідали.

Ми проминули поворот на Роторуа і країну гейзерів.

– Може, хтось хоче гарячих грязей? – запитав Джік.

– Неподалік геотермальна електростанція, – сказала Сера, – яка працює на викидах пари з-під землі; там жахливі чорні кратери смердять сіркою, а земна кора подекуди така тонка, що аж вібрує, і здається, що поза нею – порожнява. Ще в дитинстві її возили до місця, що називалося Вайотапу, – сказала Сера, – а потім у неї були нічні кошмари, і вона не хотіла повертатися.

– Авжеж, – підсумував Джік, – тільки землетруси у них через п'ятницю.

– Я десь чула: у Веллінгтоні стільки землетрусів, що нові ділові квартали будують на спеціальних платформах, на зразок колисок, – пояснила Сера.

– Спи, хмарочосику, засни… – заспівав Джік приємним голосом.

Мужньо сяяло сонце, а довкола зеленіло листя незнаних мені рослин» Видніли пронизливо яскраві латки й глибокі таємничі тіні; ущелини, скелі та піднебесні стовбури дерев; хвилювалося пірчасте різнотрав'я, сягаючи плечей. Чужа земля, дика й прекрасна.

– Поглянь на ч'яроскуро, – сказав Джік, коли ми влетіли у видолинок з особливо мальовничими звивинами.

– Що таке ч'яроскуро? – запитала Сера.

– Світлотінь, – пояснив Джік. – Протиставлення і рівновага. Фаховий термін. Увесь світ – ч'яроскуро, а всі чоловіки й жінки – це просто плямки світла й тіні.

– І кожне життя – ч'яроскуро, – сказав я. – І кожна душа.

– Ворожа душа, – сказав я, – сіра.

– Ти теж стаєш сірим, – похитав головою Джік, – змішуючи червоне, блакитне й біле.

– Сірі життя, сірі смерті – усе вирівнюється на однакове сіре ніщо.

– Ніхто, – сказала Сера, – ніколи не назве обох вас сірими.

– Сірими! – згукнув я. – Сірий – Грей, авжеж!

– Це ти про що? – запитав Джік.

– Грей – це прізвище чоловіка, який винайняв приміську мистецьку галерею в Сіднеї, і Грей – прізвище чоловіка, який продав Апдайкові його (відкриваю лапки) Херрінга (закриваю лапки).

– О любий. – Зітхання Сери порушило настрій і чари дня.

– Даруй, – сказав я.

Їх так багато, подумав я. Уексфорд і Грін. Хлопець. Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) – незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий – ще один з них.

А тепер Грей. І ще хтось десь.

Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи – що ще гірше – не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.

– Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.

Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс?

Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець…

Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?

До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі «На терасах»: звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.

Я знайшов галерею красних мистецтв «Руапегу» в телефонному довіднику і спитав у портьє, як туди проїхати. Про галерею він чув уперше, але адреса була відома: це, здається, десь за старим містом, за Торндоном. Там-таки у реєстратурі мені продали карту місцевих доріг, яка – сказали вони – знадобиться, і пояснили, що гора Руапегу – це (на щастя) вигаслий вулкан з теплим озером у кратері. Якщо ми їхали з Окленда, то мали проїздити неподалік.

Я подякував і піднявся з картою в номер до Джіка й Сери.

– Галерею ми могли б знайти, – сказав Джік. – А далі що?

– Може, корчитимемо їм гримаси крізь вітрину?

– Ви й на це здатні, – сказала Сера.

– Їдьмо й просто подивимося, – сказав я. – У машині нас не побачать, якщо ми просто проїдемо мимо.

– Зрештою, – бовкнув Джік, – ми справді хочемо, щоб вони знали про наше перебування тут.

– Чому? – вразилася Сера.

– О боже, – сказав Джік.

– Чому? – наполягала вона з дедалі більшою тривогою.

– Спитай Тодда, це його ідея.

– Ти негідник, – обурився я.

– Чому, Тодде?

– Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну… тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла когось там знайти.

Вона похитала головою.

– Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба «все залишити у робочому стані». Але… ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.

– У Тодда список і картини, які ми Забрали, – сказав Джік, – і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути…

– Джіку, – перебив я, – Ти далеко зайшов.

Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.

– Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, – сказала вона, – вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?

– Ні, – сказав я. – Тобто так.

– У кожному разі, вони нас шукатимуть, – підкреслив Джік.

– А ми в цей час говоритимем: «Ку-ку! Ми тут»?

– Гм, – сказав я. – Гадаю, це вони вже знають.

– Дай мені, боже, сили, – сказала Сера. – Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд – нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.

Я поцілував її у щоку.

– Годиться, – сказав я.

– Але ж як це все влаштувати?

Я усміхнувся до неї.

– Наведемо їх на нас по телефону.

Сера зрештою подзвонила сама, – мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.

– Це галерея красних мистецтв «Раупегу»? Так? Чи не могли б ви зробити мені ласку… – сказала вона, – я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. – Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. – Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона – новозеландка.

– Ти незрівнянна, – сказав я.

– О-о… Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? – її очі раптом розширилися. – Уексфорд… Розумієте… містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм не повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину?

У трубці пролунав збуджений голос.

– Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.

Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.

– Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.

Вона поклала трубку, де ще лунав збуджений голос.

– Він питав моє прізвище, – сказала Сера.

– Оце дівчина, – сказав Джік. – А яка акторка з моєї дружини!

Уексфорд. Сам Уексфорд.

Спрацювало.

Я аж зрадів.

– Отже, тепер, коли вони знають про наше перебування тут, – сказав я, – може, поїдемо куди-небудь?

– О ні, – інстинктивно запротестувала Сера. Вона визирнула у вікно на порт, де вирувала робота. – Тут гарно, а ми й так цілий день на колесах.

Я не сперечався. Мені здавалось, що одного телефонного дзвінка може бути замало, щоб ворог зацікавився Веллінгтоном, і я готовий був їхати далі тільки для добра Сери.

– Обдзвонюючи готелі, вони нас не знайдуть, – зауважив Джік. – Навіть якщо вони натраплять на готель «На терасах», то однаково питатимуть Касаветза і Тодда, а не Ендруза і Піла.

– Ми тепер – Ендруз і Піл? – запитала Сера.

– Ми – подружжя Ендруз. Тодд – Піл.

– Приємно про це дізнатися, – сказала Сера.

Містер і міс Ендруз і містер Піл пообідали в ресторані готелю без пригод; містер Піл зняв на вечір пов'язку, вмотивовуючи це тим, що її легко помітити. З тиххамих міркувань містер Ендруз відмовився поголити бороду.

Ми вчасно розійшлись по номерах і повкладалися. Я провів ще приємну годину, знімаючи – з ноги аліські пов'язки й милуючись швами на стегні. Дерево поробило розриви, які анітрохи не були схожі на правильні операційні розтини, тож я розглядав довгі покручені й схожі на залізничні рейки шви на тлі малинової, чорної та жовтої шкіри і пересвідчився, що лікарі чудово впоралися зі своїм завданням. Після падіння минуло чотири дні; протягом цього часу я надто не вилежувався, але їхнє шитво ніде не розійшлося. До мене дійшло, що я майже не помітив, як мій стан постійної жахливої недуги змінився відчуттям, що тепер уже можна якось жити. Дивовижно, подумав я, як швидко саморемонтується людський організм, якщо в нього є така нагода.

Я вкрив ці пам'ятні знаки свіжим лейкопластирем, купленим для цього вранці у Гамілтоні, і навіть вмостився у ліжку так, що мої кістки, які гоїлись, більше не протестували. Все, самовдоволено думав я, засинаючи, повертає тепер на краще.

Можна з певністю сказати, що я багато де в чому прорахувався. Я і гадки не мав, що Уексфорд стрімголов прибуде до Нової Зеландії. Недооцінив люті й ретельності, з якими він нас розшукував.

Недооцінив впливу нашого аматорського пограбування на професійних злодіїв. Недооцінив нашого успіху. Недооцінив страху й шалу, що їм ми дали вихід.

Хибним виявилось моє уявлення про те, що Уексфорд майже з комічним розпачем вириватиме рештки волосся на облисілій голові. Він вистежував нас із рішучістю, яка межувала з одержимістю, – похмуро, безоглядно й швидко.

Наступного ранку – день видався теплий, вітряний, сонячний, справжній весняний день – я прокинувся пізно й приготував каву в кавнику, що був у кожному номері; трохи перегодя зателефонував Джік.

– Сера каже, що їй конче потрібно сьогодні помити голову. Волосся вже злипається.

– Як на мене, то нехай.

Я відчув у трубці його усмішку.

– Шлюб відкриває нові широчезні обрії жіночності. У кожному разі, вона чекає унизу в холі, щоб я відвіз її до крамниці, де продають шампунь, але я подумав, що краще б тебе про це попередити.

– Будьте ж обережні… – В моєму голосі бриніла тривога.

– О, звичайно, – відповів він. – Ми й близько не під'їдемо до галереї. Ми поїдемо недалеко. До найближчої крамниці, де продають шампунь. Як тільки повернемось, я тобі телефоную.

Він, бадьоро поклав трубку, а за п'ять хвилин дзвінок озвався знову. Я підійшов до телефону. Дзвонила дівчина з портьєрні.

– Ваші друзі запрошують вас поїхати разом з ними.

– Гаразд, – відповів я.

Я без піджака спустився ліфтом, здав ключа від номера й рушив крізь чільні двері до розпеченої сонцем автостоянки, де відчувався повів вітру. Розглянувся навкруги, шукаючи Джіка й Серу, але, як виявилося, не ці друзі чекали на мене.

Може, було б трохи краще, якби моя ліва рука не була прив'язана під сорочкою. А так вони просто вхопили мене за одяг, підняли в повітря (аж я втратив рівновагу) і най-ганебнішим чином запхали в машину на заднє сидіння.

Всередині сидів сам Уексфорд. Очі за масивними окулярами були затяті й ворожі, а рухи цього разу вже не виказували нерішучості. Тепер я у нього знов наче за ґратчастими дверима, і цього разу він уже не збирався помилятися.

Він і досі носив метелик. Веселий горошок ніяк не пасував до невеселої справи.

М'язи, що заштовхнули мене до нього, як виявилось, належали Грінові через «і» довге та ще одному лобуряці, котрого я не знав, але за описом він скидався на Кошлобрового.

Мій настрій гіршав швидше, ніж опускаються ліфти в «Гілтоні». Я опинився між Кошлобровим і Уексфордом, а Грін сів на місце водія.

– Як ви мене знайшли? – запитав я.

Грін зі звірячою посмішкою дістав з кишені полароїдну фотографію й дав мені. На ній ми всі троє – Джік, Сера і я – стояли біля крамниць у Мельбурнзькому аеропорту. Жінка з галереї, як я здогадався, не гаяла часу, стежачи за нашим відбуттям.

– Пройшли по готелях і запитали, – сказав Грін. – Це просто.

Здається, більш нічого не можна було сказати, і я сидів мовчки. Може, ще й тому, що мені трохи бракувало повітря.

Та й ніхто більше не хапався розмовляти. Грін завів машину й поїхав до міста. Уексфорд дивився на мене зі змішаним почуттям гніву та вдоволення: Кошлобровий так заламав мені вільну праву руку, що не лишалося сили для дебатів. Він не давав мені розпростатися. Голова похилилася до колін. Все це було надзвичайно принизливо й болісно.

Нарешті Уексфорд сказав:

– Нам потрібен наш список.

В його голосі не було і відтінку шляхетності. Це важка розмова. Мстива лють аж перла з нього, і не було потреби ще й виражати її словами.

О боже, з жалем подумав я. Який же я телепень, що отак попався.

– Ти чуєш? Нам потрібен список і все інше, що ви забрали.

Я не відповів. Мене всього поглинув біль.

За звуками ззовні я здогадався, що ми проїздили вулицями міста, які у п'ятницю вранці жили буденними клопотами, та оскільки голова моя була опущена нижче вікон, бачити я не міг.

Незабаром машина різко повернула ліворуч й стала натужно п'ястися вгору, – і цей шлях, здавалося, розтягнувся на довгі милі. Двигун полегшено зітхнув на вершині, й дорога побігла вниз.

За весь час ніхто не зронив ні слова. Думки про те, що чекало на мене в кінці подорожі, були такі прикрі, що я гнав їх від себе. Я міг повернути Уексфордові список, а тоді що? І справді – що тоді?

Після тривалого спуску машина на мить загальмувала, а тоді звернула праворуч. На зміну міському гомону прийшов шум моря. Не чулося більше ефекту Доплера від машин, що мчали нам назустріч. Я дійшов сумного висновку, що ми звернули з шосе і їхали зараз відлюдним путівцем.

Нарешті машина шарпнулася і зупинилась.

Кошлобровий прибрав руки. Я насилу випростався, зболений і пригнічений.

Навряд чи могли вони знайти глухіше місце. Дорога пролягала так близько від моря, що була, власне, частиною берега, а берег цей являв собою непрохідні джунглі шпичастого чорного каміння, об яке розбивались спінені білі хвилі, – нічого схожого на ніжні пляжі Англії.

По праву руку громадилися урвисті кліфи. Попереду дорога впиралась у якісь розробки, схожі нібито на каменярню. Від кліфів відрубували брили; прямо перед нами була розчищена закурена ділянка землі, великі купи гостроверхої породи, відсортоване каміння й відсіяні скалки. Усе це каміння вулканічної породи було нетесане, грубе й чорне.

Ні людей. Ні машин. Ні сліду роботи.

– Де список? – запитав Уексфорд.

Грін повернувся на сидінні водія й поважно подивився мені в обличчя.

– Ти однаково скажеш нам, – звернувся він до мене. – Хоч би й довелося тебе бити. Тільки битимемо не кулаками, а камінням.

Кошлобровий сказав ображено:

– А чому не кулаками?

Але у нас із Гріном, певно, була та сама притуга з кулаками: я не зміг би зацідити комусь із належним ефектом. Інша річ – місцеве каміння, досить тільки на нього поглянути.

– А якщо скажу? – запитав я.

Вони не сподівалися, що це буде так просто. На їхніх обличчях застиг подив, але він, либонь, здавався оманливим. Було ще щось приховане у їхньому виразі, – воно не віщувало нічого доброго. Регіна, подумав я. Регіна з розчерепленою головою.

Я подивився на кліфи, на каменярню, на море. Простого виходу нема. А позад нас – дорога. Коли б я побіг туди, вони поїхали б за мною і розчавили. Звісно. Якби я здатен був бігти. Але й це проблематично.

Я проковтнув слину і зробив жалісне обличчя, що, зрештою, було не дуже важко.

– Я скажу… – почав я. – Але не в машині.

Запанувала коротка тиша, поки вони це обмірковували; втім, машина все одно була затісна, щоб мене каменувати, і вони не дуже опирались.

Грін потягся до скриньки, припасованої біля водія, відкрив її і вийняв пістолет. Я досить розумівся на вогнепальній зброї, щоб відрізнити револьвер від самозарядки тож не мав сумнівів, що це саме револьвер, а його найперша перевага, як я читав, у тому, що він ніколи не заклинював.

У руках Грінових відчувалося більше поваги до зброї, ніж знайомства з нею. Він мовчки показав мені револьвер, поклав його назад до скриньки, залишивши її відчиненою, – нехай буде видно, що на мене чекає у гіршому разі.

– Ну, то виходь, – наказав Уексфорд.

Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас.

– Ну, то що? – сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. – Де список?

Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до моря.

На бігу засунув праву руку за пазуху й смикнув за пов'язки.

Уексфорд, Грін і Кошлобровий люто закричали ї ледве мене не догнали.

Витягши списки чужоземних покупців, я покрутив ними в повітрі, а тоді, наче граючи в кеглі, жбурнув їх чимдалі в море.

Сторінки порозлітались у повітрі, але вітер з берега красиво підхопив їх і поніс, як велике листя, до моря.

Я не зупинився край води: пішов далі, прямо на холодне, негостинне «бойовище» з камінням, як акулячі зуби, зеленою водою та білими спіненими хвилями. Ковзаючись, падаючи, підводячись, спотикаючись, відчуваючи, що прибережна, течія багато сильніша, ніж я сподівався, каміння шерсткіше, а дно під ногами зрадливіше. Відчуваючи, що, уникнувши однієї смертельної небезпеки, я наражаюсь на іншу.

На секунду я озирнувся.

Уексфорд, переслідуючи мене, зайшов на крок-два у море, але, здавалось, тільки для того, щоб дотягтись до сторінки, що впала ближче за інші. Він так і зупинився там: вода кипіла довкола його холош, а сам Уексфорд прикипів очима до промоклого аркуша.

Грін опинився біля машини – він нагнувся всередину з боку переднього сидіння для пасажирів.

Кошлобровий застиг із роззявленим ротом.

Я знову почав боротися за виживання.

Цей берег – як і більшість берегів – був уступчастий. Щокроку течія дужчала; вона засмоктувала, тягла й кидала мною ніби цуркою. Вода сягала пояса, я через хвилі ледве тримався на ногах, і щоразу, втрачаючи рівновагу, важив своїм життям, бо шпичасте чорне каміння, що стирчало цілими пасмами над і під водою, ось-ось могло мене зсаднити й проткнути.

Це було не те каміння, до якого я звик: не тверде знайоме каменюччя британського узбережжя, відшліфоване морем, а грубі уламки вулканічної породи, шкарубкі, як пемза. Їх не можна було обійняти рукою: шкіра прилипала до них і відривалася. Те ж саме робилося й з одягом. Я ще й тридцяти ярдів не пройшов, а вже по мені струменіла кров з десятка неглибоких подряпин: а ніякі ж судини не кривавлять більше за поверхневі капіляри.

Моя ліва рука була й досі прив'язана бинтами; де був схований від дня Кубка список чужоземних покупців – на випадок пограбування номера, як це сталося в Аліс. Промоклі наскрізь бинти липли тепер, як п'явки, сорочка – теж. М'язи, послаблені поломом і нерухомістю, не могли дати їм ради. Руки в мене були зайняті, і я не раз мусив крутитися на місці.

Нога невдало наступила на підводний камінь, і я відчув, як він зсаднює шкіру, відтак утратив рівновагу й упав долілиць. Спробував зарадити собі однією, рукою – марна річ. Я розбив собі груди об невеликий гостряк попереду і не розквасив носа тільки тому, що різко відвів голову вбік.

Камінь біля щоки розлетівся раптом на друзки, ніби вибухнув. Уламки порснули в обличчя. Якусь мить я нічого не розумів: потім через силу повернувся й озирнувсь на 6epeF, холонучи від лихого передчуття.

На березі стояв Грін і цілився з пістолета, наміряючись мене вбити.