Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ п'ятий

Ми поїхали до Шропшира «ягуаром» Мейзі, по черзі сідаючи за кермо. У голосі Дональда по телефону не чулося ентузіазму на звістку про можливе моє повернення, але він був надто байдужий до всього, аби щось заперечити. Коли Дональд відчинив нам парадні двері, я був вражений.

Якихось два тижні тому я залишив його й поїхав до Йоркшіру. За цей час він схуд принаймні фунтів на чотирнадцять і постарів на десять років. Шкіра подекуди наче аж посиніла, повипиналися вилиці, і навіть волосся припорошило сивиною.

Тінь давнього Дональда робила над собою очевидне зусилля, щоб зустріти нас із належною чемністю.

– Заходьте, – запросив він. – Я тепер живу в їдальні. Та й ви, може, чогось вип'єте.

– Це було б чудово, любий, – сказала Мейзі.

Дональд глянув на неї побляклим зором і побачив те саме, що і я: тілисту доброзичливу даму з. гладеньким волоссям і дорогим убранням, її чепурний вигляд був десь на самій межі між вульгарністю та вишуканістю… Може, вишуканості було трохи більше.

Він подав мені знак рукою розлити напої, ніби йому це понад силу, і запросив Мейзі сісти. В їдальні впадала в очі перестановка: сюди перенесено широкий килим, усі крісла з солярію і кілька столиків зі спалень. Ми всі троє вмостились біля одного з цих столиків, бо мені треба було ставити запитання, і я хотів записати відповіді на них. Кузен байдужим оком стежив, як я дістаю нотатник і кулькову самописку.

– Доне, – звернувся я, – послухай, що розкаже Мейзі.

– Гаразд.

Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.

– Отже, – сказав я нарешті, – обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінгза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.

– Дивовижний збіг, – сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. – І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?

– Я хотів поглянути, як ти поживаєш.

– О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, – все гаразд.

Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.

– Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу.

– Здається… у Мельбурні. В готелі «Гілтон». Навпроти крокетного майданчика.

Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.

– Нас там зустрів хлопець, – додав Дон. – Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.

– Якої галереї?

Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:

– Щось на зразок Галереї красних мистецтв.

– Може, назва лишилася на корінці від чека абощо?

Він похитав головою.

– Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.

– Яка саме фірма?

– «Монга Уайнярдз Пропраєтері Лімітід» з представництвами в Аделаїді та Мельбурні.

Я все це занотував.

– А що було на картині? Ти не міг би її описати?

У Дона був стомлений вигляд.

– Тема звичайнісінька – «Вихід на старт». Типовий Маннінгз.

– Моя картина така сама, – промовила здивована Мейзі. – Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.

– На моїй було тільки троє коней, – сказав Дональд.

– На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, – пояснила Мейзі, – і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму… звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.

– Доне! – звернувся я до нього.

– М-м? О… троє гнідих ідуть кентером перед забігом… у профіль… один спереду, двоє позаду – трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.

– Який розмір?

Він трохи насупився.

– Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.

– А ваша, Мейзі?

– Здається, трохи менша, любий.

– Послухай, – сказав Дональд. – Куди ти гнеш?

– Хочу впевнитися, що збігів більше нема.

Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.

– Коли ми їхали сюди, – сказав я, – Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?

Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.

– Будь ласка, Доне, – попросив я.

– Ох… – Довге зітхання. – Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів… Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, – як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.

Мейзі аж рота роззявила.

– Але ж, любий, – сказала вона оговтуючись, – з нами – зі мною і моєю невісткою – все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: «Перед бурею»; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до…

Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений – як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.

– Слухай-но… Чарлзе… сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я… я не знаю… чи зможу витримати… всі ці… запитання.

– Ні, не піду, – відповів я.

– В такому разі… яке це має значення?

Мейзі допила джин з тоніком і була тепер трохи занадто розпромінена.

– Як пройти до туалету, любий? – запитала вона і зникла у передпокої.

Дональд промовив кволо:

– Я не можу зосередитись… Даруй, Чарлзе, але я нічого не зможу робити… доки в них залишатиметься Регіна… непохована… як на складі…

Час не приглушував агонії, а навпаки, підтримував її, ніби перебування Регіни у секції спеціального рефрижератора зупинило жалобний ритуал на мертвій точці. Мені сказали, що тіла вбитих людей можуть зберігатись у такий спосіб півроку, а то й більше, якщо справу не закрито. Сумніваюсь, що Дональд протягне стільки.

Він раптом підвівся й вийшов через двері до холу. Я пішов слідом за ним. Він перейшов хол, відчинив двері до вітальні й переступив поріг.

Повагавшись, я увійшов за ним.

У вітальні й досі були тільки обтягнені меблевим ситцем софи, та стільці, рівненьким рядком поставлені попід стінами. Підлога, де лежала Регіна, була чиста й натерта. Повітря холодне.

Дональд стояв перед порожнім каміном і дивився на портрет Регіни моєї роботи, – він стояв на полиці.

– Здебільшого я сиджу тут, з нею, – сказав він. – Я можу зносити тільки це місце.

Він підійшов до одного з фотелів і сів, просто навпроти портрета.

– Чарлзе, ви з Мейзі не образитесь, якщо я вас не проводжатиму? – запитав він. – Я справді страх стомився.

– Нами не клопочись, потурбуйся про себе.

Шкода мови. Видно було, що про себе він не потурбується.

– Зі мною все гаразд, – відповів він. – Цілком гаразд. Не турбуйся.

Біля дверей я озирнувся. Він сидів незворушно і дивився на Регіну. Не знаю, краще було б чи гірше, якби я не намалював її.

По дорозі назад Мейзі мовчала з добру годину, а це вже рекорд.

Після Дональда ми спочатку заїхали до однієї сусідки, яка ще раніше запропонувала йому в себе притулок, бо саме тепер, як ніколи, кузен потребував допомоги.

Місіс Сусідка вислухала все зі співчуттям, але похитала головою.

– Авжеж, я розумію, що йому потрібне товариство, треба відірватись від дому, але він на це не погодиться. Я пробувала кілька разів. Заходила. Крім мене – ще багато сусідів. А він знай править, що з ним усе гаразд. Дональд нікому не дозволить допомагати собі.

Миля за милею Мейзі зосереджено вела машину. Нарешті сказала:

– Нам не треба було його турбувати. Принаймні не так швидко після…

«Три тижні», – подумав я. Всього три тижні. Дональдові, мабуть, здавалося, що минуло три нескінченних місяці. За три тижні такого болю можна прожити ціле життя.

– Я вирушаю до Австралії, – мовив я.

– Ви дуже прив'язані, до нього, любий, чи не так? – запитала Мейзі..

Прив'язаний? Трохи не те слово, – подумав я, але, зрештою, може, воно й точне.

– Він на вісім років старший за мене, але ми завжди з ним ладнали. – Я подумки озирнувся назад, пригадуючи. – Ми росли разом. Наші матері були сестрами. Вони часто відвідували одна одну і нас із Дональдом брали з собою. Він завжди був дуже терплячий щодо малюка, який крутився йому під ногами.

– У нього дуже хворий вигляд, любий.

– Авжеж.

Ще десять миль ми проїхали мовчки. А тоді вона запитала:

– Ви переконані, що не варто вдаватися до поліції? Я маю на увазі картини. Адже ви вважаєте, що вони якось пов'язані з пограбуванням, еге ж, любий, а поліції простіше до всього докопатися, ніж вам.

Я погодився:

– Простіше, Мейзі. Але як я можу їм сказати? Ви ж чули: Дональд заявив, що не витримає нової зливи запитань. Ви ж його бачили сьогодні, – думаєте, він витримає? А щодо вас, то це буде не просто визнання провозу дрібної контрабанди та виплата штрафу: ваше ім'я назавжди візьмуть на прикмету, ваш багаж митниця труситиме щоразу, тільки-но ви зберетесь у подорож, а крім того, ще всілякі ускладнення та приниження. У наші дні досить потрапити у чорний список, як потім з нього не виберешся.

– Я й не думала, що вас це обходить, любий. – Вона спробувала захихотіти, але вийшло якось фальшиво.

За якийсь час ми зупинилися, щоб помінятися місцями. Мені подобалося вести її машину, ще б пак! – протягом останніх трьох років у мене не було сталого прибутку й відповідно – власної машини. Двигун приємно гурчав під блідо-блакитним капотом, і автомобіль поглинав милі, прямуючи на південь.

– А у вас є гроші на квиток, любий? – запитала Мейзі. – На готелі та інші витрати?

– У мене там приятель. Теж художник. Я зупинюсь у нього.

Вона із сумнівом подивилася на мене.

– Але ж доїхати туди, голосуючи при дорозі, ви не можете.

Я усміхнувся..

– Спробую.

– Ну, так, любий, скажімо, ви зможете, але це нічого не міняє, я не хочу чути ніяких несерйозних заперечень; у мене є чимало всього завдяки Арчі, а у вас нема, а що ви збираєтесь у дорогу почасти через оту мою контрабанду, то я наполягаю, щоб ви дозволили мені оплатити ваш квиток.

– Ні, Мейзі.

– Так, любий. Будьте слухняним хлопцем, любий, і зробіть так, як я кажу.

Не важко зрозуміти, – подумав я, – чому вона була доброю сестрою-жалібницею. Ковтни ліки, любенький, отак, гарний хлопчику. Мені не хотілося приставати на її пропозицію, але ж ніде правди діти: мені однаково довелося б позичати.

– Я малюватиму для вас картину, Мейзі, коли повернусь?

– Це було б дуже добре, любий.

Я під'їхав до дому біля Хітроу, де я жив у мезоніні й звідки вранці Мейзі мене забрала.

– Як ви тільки витримуєте весь цей шум, любий? – запитала вона поморщившись, коли потужний реактивний літак над головою почав круто набирати висоту.

– В цей час я зосереджую свої думки на дешевому комірному.

Вона всміхнулась, відкрила торбинку з крокодилячої шкіри й дістала чекову книжку. Мейзі виписала чек і подала мені: проставлена сума набагато перевищувала кошти подорожі.

– Якщо ви вже так наполягаєте, любий, – відповіла вона на мої протести, – то зможете повернути мені решту. – Вона, глянула на мене поважним поглядом своїх сіро-блакитних очей. – Будьте обачним, любий.

– Авжеж, Мейзі.

– Адже, далебі, любий, ви можете потривожити кількох справді мерзеннихтипів.

Через п'ять днів опівдні я приземлився в аеропорту Мескот; коли ми заходили над Сіднеєм на посадку, далеко внизу було видно портовий міст і будинок оперного театру – як на поштівці.

Джік зустрів мене на виході з митниці: він усміхався й вимахував пляшкою шампанського.

– Тодд, старий бовдур, – сказав він. – Хто б міг подумати? – Голос його легко перекривав страшенний галас, що панував довкола. – Приїхав-таки малювати червоні барви Австралії!

Він у захваті поплескав мене по спині мозолястою рукою, зовсім забувши про свою силу. Джік Кассаветз, давній друг, моя протилежність майже в усьому.

У нього борода, а в мене нема. Життєрадісний, галасливий, екстравагантний, ніколи не знаєш, що він устругне, – я заздрив цим його якостям. Блакитні очі й волосся пшеничної барви. М'язи, до яких мені було далеко. Запанібрата з дівчатами. Гострий язик і щира зневага до всього, що я малював.

Ми зустрілись у художньому коледжі: зблизили нас спільні втечі з лекцій на іподром. Джік ретельно відвідував перегони, але тільки для того, щоб грати на тоталізаторі, а не милуватися спортсменами, і, звичайно, не для того, щоб малювати їх. Анімалісти, що малюють коней, були, як на нього, художниками нижчого ґатунку. Як він частенько любив повторювати, жоден поважний художник не зосереджуватиме всіх своїх зусиль на конях.

Джікові картини, виконані здебільшого в абстрактній манері, були похмурим зворотним боком його світлого розуму: плоди кризи, сповнені розпуки через ненависть і забруднення, що руйнують чарівний світ.

Життя з Джіком було схоже на спуск на санчатах з гори: небезпечно і захопливо. Два останні роки в коледжі у нас була спільна квартира-майстерня, і ми по одному зустрічалися там з дівчатами, тимчасом як інший ішов прогулюватись. Якби не його колосальний талант, Джіка вигнали б з коледжу, бо влітку він прогулював цілі тижні задля іншого свого захоплення – плавання.

У пізніші роки я з ним кілька разів виходив у відкрите море. Гадаю, подеколи він навмисно більше важив головою, ніж це було потрібно, але то була гарна розрядка «після роботи. З нього був великий мореплавець, умілий, моторний, спритний і дужий, з інстинктивним відчуттям вітру й хвиль. Мені було прикро, коли Джік якось сказав, що вирушає сам у кругосвітню подорож. В останній вечір його перебування на березі ми влаштували бурхливе прощання, наступного дня, коли Джіка вже не було, я повідомив власника будинку, що маю намір переїхати.

Він приїхав до мене машиною: як виявилося, власною. Темно-блакитний спортивний автомобіль британської моделі «М. A. Sports». З усіх боків – і зовні, і всередині – аж кричить похмура його пишнота.

– І багато тут таких? – здивовано запитав я, кладучи валізу й сумку на заднє сидіння. – Це далеко не останній зойк моди.

Він усміхнувся:

– Мало. Вони тепер не популярні, бо п'ють бензин, як воду. – Двигун ожив, погоджуючись з Джіком, який ввімкнув склоочисники, бо саме починалася злива. – Ласкаво просимо до сонячної Австралії. Тут усе дощить. Тому в Манчестері сяє сонце.

– Але ж тобі тут подобається?

– Надзвичайно, друже. Сідней – це як регбі: навальність, натиск і трохи вишуканості в загальних обрисах,

– А справи як?

– В Австралії тисячі малярів. Квітне промисловість по будівництву котеджів. – Він скоса зиркнув на мене. – Величезна конкуренція.

– Я не по славу сюди приїхав і не по гроші.

– Але я нюхом чую якусь мету, – сказав він.

– Як ти дивишся на те, щоб запрягти твою м'язову силу?

– До твого мозку? Як колись?

– То були розваги.

У нього брови поповзли вгору.

– А який у цьому ризик?

– За станом на сьогодні – підпал і вбивство.

– Боже.

Блакитний автомобіль граціозно мчав до середмістя. Хмарочоси виростали, як гриби після дощу.

– Я живу в протилежному кінці, – сказав Джік. – Далебі, це звучить банально. Провінційно. Що зі мною сталося?

– Вдоволення променіє з тебе крізь усі пори, – мовив я, усміхаючись.

– Авжеж. Ну, гаразд, уперше в житті я був справді щасливий. Гадаю, невдовзі ти виправиш це становище.

Автомобіль вибився на швидкісну автомагістраль, що вела до мосту.

– Якщо ти поглянеш через праве плече, – сказав Джік, – то побачиш тріумф уяви над економікою. Як у літаку «Конкорд». Хай живе безумство, бо тільки воно здатне кудись нас привести.

Я подивився. Це був оперний театр, невиразний натяк на нього, сірий від дощу.

– Удень він мертвий, – сказав Джік. – Це нічна пташка. Фантастично.

Над нами зметнулась велика мостова арка, камерна, як сталеве мереживо.

– Це єдиний рівний відтинок дороги в Сідней, – сказав Джік.

По той бік мосту ми знову поїхали вгору.

Ліворуч, ледь помітний спочатку за знайомими для ока висотними будівлями, з'явився у всій своїй пишноті масивний, сяйний червоногарячий будинок; вздовж кожної його стіни бігли правильні ряди широких прямокутних вікон із круглявими кутками, в які було вставлене скло «під бронзу».

Джік усміхався.

– Обриси двадцять першого сторіччя. Уява і сміливість. Я люблю цю країну.

– Де подівся твій природний песимізм?

– Коли сонце сідає, ці вікна жахтять золотом. – Ми залишили блискотливу потвору позаду. – Це водогосподарче управління, – сказав Джік уїдливо. – Їхній начальник об'якорює своє судно поруч з моїм.

Дорога вела під гору, а потім з гори, за місто, крізь тісні шереги двоповерхових будиночків, крівлі яких з літака здавалися великим червоним картатим килимом.

– Є одна заковика, – зітхнув Джік. – Три тижні тому я одружився.

Заковика жила з ним на судні, пришвартованому разом з колонією таких самих біля рогу, який Джік називав Стрілка: не важко було зрозуміти, чому – принаймні на чає – світова журба відступила.

Вона не була ні простушка, ні красуня. Довгобразе обличчя, шатенка, фігура нівроку і практичний крій вбрання. Нема того стилю чи безпосередньої жвавості метелика, що були у Регіни. Мене теж своєю чергою критично обстежили ясно-карі очі, у їхньому погляді світився розум, і це справило на мене враження.

– Знайомся, Тодд, це – Сера, – відрекомендував Джік. – Сера, це Тодд.

Ми привіталися, вона запитала, як я долетів, і я відповів, що добре. Наскільки, я зрозумів, на її думку, ліпше було б, якби я залишився вдома.

У Джіковому кечі, завдовжки в тридцять футів, що відплив з Англії, схожий на гібрид майстерні з крамничкою дрібних товарів, скрізь впадали в око фіраночки, подушечки та якась розквітла рослина. Джік відкоркував шампанське ти розлив його в сяйні тюльпаноподібні тумблери замість пластмасових кухликів.

– Їй-богу, – сказав він, – збіса приємно тебе бачити.

Сера ґречно приєдналася до тосту за мій приїзд, але я не переконаний, що їй теж було збіса приємно. Я вибачився за те, що так брутально порушив їхній медовий місяць.

– Хай йому грець, – щиро визнав Джік. – Надмірні домашні гаразди шкідливо впливають на душу.

– Залежить від того, – сказала Сера, – що тобі потрібно для подальшого життя – любов чи самотність.

Колись Джік потребував самотності. Мене цікавило, що він малював останнім часом, але в комфортабельній тепер каюті не було й сліду якогось пензля.

– Я тепер на сьомому небі, – заявив Джік. – Я міг би зайти на Еверест і стати на руках на його вершині.

– Не треба Евересту, стане камбуза, – сказала Сера, – якщо ти не забув купити річкових раків.

Коли ми жили разом, Джік куховарив, і схоже, що часи не змінилися. Саме він а не Сера швидко і вправно повідкривав бляшанки з раками, вкрив їх шаром сиру та гірчиці і примістив під рашпером. Саме він промив велике листя свіжої салати і порозкладав грінки, намащені маслом. Ми все це споживали за столом у каюті, а дощ періщив по ілюмінаторах та палубі, і вітер, що дедалі свіжішав, хлюпав у борти хвилями. За кавою, оскільки Джік наполягав, я розповів їм, навіщо приїхав до Австралії.

Вони скупчено мовчали, дослухавши мою розповідь до кінця. Тоді Джік, чиї погляди не змінилися з рожевих студентських часів, пробурмотів щось невиразне про «стерво», а Сера почала відверто непокоїтись.

– Не турбуйся, – сказав я їй. – Тепер, довідавшись про те, що Джік одружений, я не збираюся просити його про допомогу.

– Я допоможу. Я допоможу, – запалився Джік.

Я тріпнув головою:

– Ні.

Сера запитала:

– З чого саме ти плануєш почати?

– Розшукати, звідки походять обидві картини Маннінгза.

– А потім?

– Якби я знав, що шукати, то мені не треба було б шукати.

– Не конче, – сказала вона неуважно.

– Мельбурн, – сказав раптом Джік. – Ти сказав, що одна картина походить з Мельбурна. Це годиться. Звичайно, ми допоможемо. Мерщій рушаймо туди. Краще не могло й бути. Ти знаєш, що буде наступного вівторка?

– Ні, – відповів я. – А що?

– У цей день розігруватиметься Мельбурнський Кубок!

У голосі його чувся тріумф. Сера, що сиділа навпроти, похмуро бликнула на мене.

– Краще б ти не приїздив, – сказала вона.