Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

– Боже, – сказав Джік. Він явно зрадів. – Я подбаю про це.

– Подзвоніть до аеропорту й замовте мені квиток під іншим прізвищем.

– Гаразд.

– Купіть мені якусь сорочку й штани. Мої – на смітнику.

– Буде зроблено.

– І весь час зважайте на те, що за вами можуть стежити.

– Ти хочеш сказати: вдавати на обличчі смуток? – запитала Сера.

Я усміхнувся:

– Коли ваша ласка.

– А як прилетимо до Мельбурна – що тоді? – запитав Джік.

Я пожував губу.

– Гадаю, доведеться повернутися в «Гілтон». Там усі наші речі, не кажучи вже про мій паспорт і гроші. Невідомо, чи знали Уексфорд і Грін, що ми там спинились, отже, це може бути безпечно на сто відсотків. Та й де ми напередодні Кубка зможемо переночувати у Мельбурні?

– Якщо тебе викинуть з вікна у «Гілтоні», то ти нікому вже цієї історії не переповіси, – пожартував він.

– Вікна широко не розчиняються, – відповів я. – Це неможливо.

– Оце вже легше.

– А завтра, – спитала Сера, – що завтра?

Непевно, раз чи двічі зупинившись, я змалював у загальних рисах свої плани на кубковий день. Коли я закінчив, вони обоє мовчали.

– Отже, так, – сказав я. – Ви хочете додому?

Сера підвелась.

– Ми це обговоримо, – сказала вона тверезо. – Відповімо, коли повернемось.

Джік також підвівся, але по тому, як стирчала його борода, було вже відомо, яка його думка. Це ж бо він вибирав курс з небезпечними метеоумовами, коли ми ходили в Атлантиці й Північному морі. У душі він був ще відчайдушніший за мене.

Вони повернулись о другій, прителющивши з собою величезний кошик з фруктової крамниці з пляшкою шотландського віскі та ананасом згори.

– Харчі для госпіталізованого друга, – оголосив Джік, виймаючи все й виставляючи на самісінький край ліжка. – Як ти себе почуваєш?

– Кожним кінчиком нерва.

– Краще помовч. Ну, Сера дає «добро».

Я спробував зазирнути їй у вічі. Вона відповіла імені твердим поглядом, погоджуючись без особливого захвату. Не було протидії, але не було й бажання. Вона погоджувалася з необхідності, а не з переконання.

– Гаразд, – сказав я.,

– Далі в нашому списку, – сказав Джік, пораючись з кошиком, – одна пара сірих штанів середнього розміру. Одна світло-блакитна бавовняна сорочка.

– Чудово.

– Але до Мельбурна ти цього одягати не будеш. Для виїзду з Аліс Спрінгз ми дістали щось інше.

Я помітив у них на обличчі веселий вираз і запитав з поганим передчуттям:

– Що там іще?

Дедалі більше звеселяючись, вони повикладали те, що принесли для мого непомітного виїзду з Аліс Спрінгз.

І в ньому довелось мені тинятися по маленькому аеропорту в проміжку між реєстрацією та посадкою, привертаючи до себе загальну увагу. На мені були вицвілі, пошарпані джинси, підрізані до половини литки. Сандалі на босу ногу, на пенькових підборах без задників. Ясно-оранжеве, червоне й фуксинове пончоподібне вбрання вільно, як накидка, закривало руки, звисаючи від плечей до ніг. Мішкувата теніска під сподом. Великі сонячні окуляри. Штучна засмага на всьому неприкритому тілі. На довершення всього – величезний бриль з плетеною на два дюйми оздобою на крисах, – такі капелюхи полюбляють у бушах, щоб відганяти мух. Мухи – це суща кара для Австралії. Рух правої руки, якою нібито відганяєш мух, відомий як щиро австралійське привітання.

На цьому капелюсі була розрахована на туристів стрічка з яскравим і помітним написом: «Я підіймався на Еєрз Рок».

На додачу до цієї мішанини я ніс сумку трансавстралійської авіалінії, яку Сера купила дорогою. Всередині – предмети особистого туалету.

– Ніхто, – сказав Джік задоволено, розкладаючи моє вбрання, – побачивши це все, не здогадається, що ти щойно підвівся з нош.

– Справді, більше схоже на божевільного.

– І справді дуже схоже, – сухо мовила Сера.

Коли я приїхав, вони обоє з сумним виразом сиділи в аеропорту. Тільки кинули на мене оком і втупилися обоє у підлогу, ледве втримуючись як вони мені потім пояснили, від репоту при погляді на це опудало.

Зібравшись із силами, я підійшов до стенда з поштівками й чекав навстоячки, бо, сказати по правді, так усе-таки було зручніше, ніж сидячи. Всі поштівки на стенді були нескінченною низкою зображень масивного приземкуваного оранжевого моноліту з пустелі; Еєрз Рок на світанку, на заході й щоп'ять хвилин у проміжку між сходом і заходом сонця.

Я роздивлявся по черзі стенд і виставлений крам, а тим часом оглянув присутніх у кімнаті. Близько п'ятдесятьом специфічно дібраних потенційних пасажирів. Кілька службовців аеропорту, спокійних і неквапливих. Пара аборигенів із запалими очима і терплячими зчорнілими лицями, що чекала, доки автобус відвезе їх з аеропорту назад до їхніх сновидінь. Кондиціонери давали приємну прохолоду, але рухам усіх присутніх був притаманний ще лінивий ритм, принесений з осоння.

Ні в кого не було загрозливого вигляду.

Оголосили рейс. Зареєстровані пасажири, Джік та Сера, теж підвелися, взяли свій ручний багаж і побрели на передангарний бетонований майданчик.

І тільки тоді я його побачив.

Того чоловіка, що підійшов до мене на балконі, щоб скинути на землю.

Я був спочатку майже переконаний, а потім цілком певний у цім. Він увесь час сидів серед пасажирів, читаючи газету, яку оце тепер згортав. Він стояв не рухаючись і дивився, як Джік і Сера показують біля дверей посадкові талони, а потім проходять до бетонованого, майданчика, його очі простежили за ними до самісінького літака. Коли вони одне за одним піднялись по східцях і зникли з поля зору, чоловік нарешті зрушив з місця і попрямував до мене.

Серце мені стислося до болю. Адже я зовсім не міг бігти.

У нього був той самий вигляд. Точнісінько той самий. Молодий, дужий, рішучий, з координацією рухів, як у кота. І йде до мене.

Джік сказав би: «Боже!»

Він не позирнув на мене. За три ярди від мене підійшов до настінного телефону й почав шукати в кишені монети.

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Я був ще переконаний, що він помітить мене, роздивиться уважно, пізнає… і зробить щось таке, про що мені доведеться пошкодувати. Я відчув, як піт тече під пов'язками.

– Завершується посадка на Аделаїду й Мельбурн. Мені доведеться піти, – подумав я. – Доведеться пройти повз нього, щоб дійти до дверей.

Я насилу зрушив з місця: Пішов. Чекаючи з кожним нестерпним кроком, що він покличе мене. Чи ще гірше – нападе зараз.

Нарешті я підійшов до дверей, показав посадковий талон і вийшов на бетонований майданчик.

Не міг не озирнутися. Я бачив його крізь засклені двері: чолов'яга все ще був поглинений розмовою по телефону, а в мій бік і не глянув.

А до літака однаково були неблизько. Помагайбі, – подумав я, – якщо вже найменший переляк здатний настільки мене знесилити.

Розділ одинадцятий

Я сидів біля ілюмінатора у хвостовій частині літака; всю першу половину польоту я так само милувався, як і під час рейсу до Аліс: дивився, як пролітали внизу червоні милі безлюддя цієї древньої землі. Пустеля, а попід нею майже скрізь – вода: багаті на воду озера й численні скелясті басейни. Ця пустеля могла тримати у своїй палючій куряві приспане зерно протягом багатьох років, а тоді раптом, після дощу, розквітати, як садок. Над усім краєм розпросторювалася спека, жорстока й немилосердна, але окремі місцини були просто чудові.

ВАН, – подумав я. Я насолоджувався цим видовищем, але як художника воно мене не зворушило.

За якийсь час я зняв екстравагантного капелюха, поклав його на вільне місце поряд і спробував вмоститися зручніше; при цьому найбільше непокоїло те, що я зовсім не відчував поламаної лопатки, коли відкинувся на спинку сидіння. Неймовірно, подумав я, хіба можна взагалі поламати лопатку? А моя, виявляється, прийняла на себе увесь тягар мого тіла (п'ять футів одинадцять дюймів), яке гепнулося з усієї сили на персть земну.

Ет, добре… Я на хвильку заплющив очі, намагаючись позбутися млості, що переслідувала мене.

Мій вихід зі шпиталю – то був подарунок одного з лікарів, який сказав, що не може втримувати мене, якщо я вирішив піти, але краще б ще день, відпочити.

– Щоб пропустити Кубок? – запротестував я.

– Ви збожеволіли.

– Авжеж… Чи не могли б ви вмовитись таким чином, що коли хтось питатиме про мене по телефону, у шпиталі відповідатимуть «стан задовільний» і «одужує», але ні в якому разі не будуть згадувати, що я пішов?

– Навіщо?

– Я хочу, щоб ті лайдаки, через яких я сюди потрапив, думали, ніби я ще відлежуюсь. Якщо можна, кілька днів. Доки я не від'їду якнайдалі.

– Але вони більше не наважаться.

– Хтозна.

Він стенув плечима.

– Ви хочете сказати, що вас це нервує?

– Нехай буде так.

– Гаразд. У кожному разі, днів зо два. Я нічого такого в цьому не вбачаю, якщо це вас заспокоїть.

– Безперечно, – сказав я вдячно.

– А це що таке? – запитав він, показуючи на розкладені на постелі закупки Джіка.

– Вигадка друга на тему мого вбрання для подорожі.

– Ви жартуєте?

– Він художник, – відказав я, ніби це пояснювало будь-які витівки.

Лікар повернувся за годину з документом для підпису; тут знов з'явилася рятівна кредитна книжка Джіка, що ледве витримала тягар поданого рахунку. Я тим часом повільно, через силу поодягав усе на себе й оце саме почав примірювати капелюха.

– Ви в усьому цьому збираєтесь їхати до аеропорту? – запитав він, не ймучи віри.

– Безперечно.

– А як?

– Думаю, на таксі.

– Дозвольте, краще я вас підвезу, – сказав він, зітхнувши. – Якщо вам стане дуже зле, ми зможемо повернутися.

Він їхав обережно, а губи тремтіли в усмішці.

– Той, хто має мужність з'являтися на людях у такому вигляді, не повинен думати про двох якихось душогубів.

Лікар турботливо висадив мене біля дверей до аеропорту й від'їхав сміючись.

Голос Сери перебив мені спогади.

– Тодде?

Я розплющив очі. Вона пройшла в кінець літака й стояла біля мого сидіння.

– Тобі не погано?

– М-м.

Вона занепокоєно поглянула на мене й пройшла до туалетного відділу літака. Доки вона повернулась, я встиг ще дещо придумати й зупинив її по дорозі назад, плеснувши в долоні.

– Сера… Вас вистежили до аеропорту. З Мельбурнзького аеропорту за вами теж дивитимуться. Скажи Джікові… скажи Джікові взяти таксі, викрити хвіст, позбутися його й повернутися іншим таксі до аеропорту, щоб сісти за кермо найнятої машини. Згода?

– А цей… цей хвіст… на літаку? – На саму цю думку вона занепокоїлася.

– Ні. Він телефонував… з Аліс.

– Гаразд.

Вона пішла наперед до свого місця. Літак приземлився в Аделаїді, люди вийшли, люди сіли, і ми знову знялись у повітря, щоб ще годину летіти до Мельбурна. На півдорозі Джік і собі прийшов у хвіст літака, щоб скористатися туалетом.

Ідучи назад, він теж на хвильку затримався біля мене.

– Ось ключі від машини, – сказав він. – Сідай і чекай на нас. У такому вигляді тобі не можна з'являтись у «Гілтоні», а сам ти ще не зможеш перебратися.

– Зможу.

– Не сперечайся. Я позбудуся будь-якого хвоста і повернусь. Чекай.

Він пішов не озираючись. Я взяв ключі й поклав їх у кишеню джинсів, а тоді почав думати про все приємне, щоб згаяти час.

Під час висадки я плентався далеко позаду Джіка й Сери. У цьому поважному місті фінансистів мої шати привертали набагато більше вражених поглядів, але мені було байдужки. Зніяковіння найкраще гамується втомою і тривогою.

Джік і Сера, несучи тільки ручний багаж, пройшли без зайвого галасу повз видачу багажу і попрямували до черги на таксі. Увесь аеропорт був заклопотаний, зустрічаючи пасажирів, які прибували напередодні Кубка, і – наскільки я бачив – лише одна особа була заклопотана тільки моїми друзями.

Я всміхнувся. Молодий і в'юнкий, як вугор, він прошмигнув крізь натовп і відштовхнув з дороги жінку з немовлям, щоб спіймати таксі. Я так і сподівався, що доручать цю роботу саме йому, бо він знав Джіка в обличчя. Це він линув йому в очі скипидаром у Художньому центрі.

Непогано, – подумав я. – Цей хлопець не дуже кмітливий, і Джікові неважко буде позбутися його.

Я трохи поблукав з безневинним виглядом і, не помітивши ніде ніякісінької небезпеки, помалу пішов на автостоянку.

Після Аліс Спрінгз вечір здавався прохолодним. Я відімкнув дверцята машини, заліз на заднє сидіння, зняв капелюха, з яким мені так поталанило, умостився й почав, чекати на повернення Джіка.

Їх не було години зо дві, – я вже закляк, усе здавалось незручним, і я почав лаятись.

– Даруй, – засапано сказала Сера, відчиняючи дверцята і падаючи на переднє сидіння.

– Довелось добряче попрацювати, щоб спекатись цій нишпорки, – сказав Джік, сідаючи до мене на заднє сидіння. – Як ти тут?

– Холодний, голодний і злий.

– Тоді все гаразд, – бадьоро сказав Джік. – Він причепився, як п'явка. Це той хлопець з Художнього центру.

– Так, я бачив його.

– Ми вскочили до «Вікторія Роял», наміряючись одразу вийти бічними дверима й піймати таксі, аж тут він увіходить за нами крізь парадні двері. Отже, ми подалися до бару випити, а він тинявся у холі, розглядаючи книжковий кіоск.

– Ми думали – краще по змозі не давати йому взнаки, що ми його помітили, – сказала Сера. – Тому ми змінили наші наміри, вийшли на вулицю, піймали інше таксі й поїхали до «Ноті Найнті» – це єдиний у Мельбурні комплекс, де можна поїсти, потанцювати й подивитися виставу кабаре.

– Місць не було, – сказав Джік. – Щоб зайняти столик, мені довелось приплатити десять доларів. Звичайно, ми ліпшого й не бажали. Темні закутки та психоделічне різнобарвне освітлення. Ми замовили й відразу заплатили за кілька напоїв, перечитали меню, а тоді підвелись і пішли танцювати.

– Востаннє ми його бачили, коли він ще стояв у черзі біля вхідних дверей. Ми пробралися через пожежний вихід повз якісь гардеробні. Забрали дорогою наші сумки, які покинули там, коли прийшли до ресторану.

– Думаю, він не здогадається, що ми навмисне втекли від нього, – сказав Джік. – Там сьогодні казна-що коїться.

– Чудово.

З ефективною допомогою Джіка я переодягнувся з туриста у стилі Аліс – на завсідника тоталізатора на перегонах у стилі Мельбурнзького Кубка. Він відвіз нас до «Гілтона», запаркував машину на австоянці, і ми ввійшли до вестибюля так, ніби ніколи й не виїздили.

На нас ніхто не звертав уваги. Тут напередодні перегонів панувало збудження. Люди у вечірньому одязі припливали сюди з танцзали і зупинялися невеличкими групками, щоб погомоніти, перш ніж розійтися по домівках. Люди, що поверталися з інших ресторанів, заходили сюди випити по останній. Всі вони обговорювали шанси завтрашніх заїздів.

Джік узяв наші ключі біля столу видачі.

– Ніяких вістей, – сказав він. – Вони про нас тут, здається, не згадували.

– Слушно.

– Тодде, – звернулась Сера. – Ми з Джіком замовимо їжу в номер; ти приєднаєшся до нас?

Я кивнув головою. Ми піднялися ліфтом і пішли до їхнього номера; всі натомилися і тому повечеряли мовчки.

– На добраніч, – нарешті сказав я, підводячись, щоб іти. – Дякую за все.

– Подякуєш нам завтра, – сказала Сера.

Ніч проминула. Дяка богові, проминула.

Уранці мені вдалося однією рукою поголитися і де-не-де помитися; Джік, не зважаючи на мої відмовки, піднявся в номер і допоміг мені зав'язати краватку. Я відчинив йому двері в самих трусах та халаті і вислухав усі його коментарі, коли роздягнувся.

– Боже милостивий, чи на тобі є хоч одне живе місце – без синців і незалатане?

– Було б мені приземлитися для цього на обличчя. Він аж вирячився на цю думку;

– Боже.

– Допоможи мені поправити пов'язки, – попрохав я.

– Я не можу до цього доторкнутися.

– Облиш, Джіку. Розкрути фіксувальні бандажі. У мене попід ними все свербить, і я вже забув, яка на вигляд моя ліва рука.

Лаючись, він розбинтував досконалий витвір аліського шпиталю. Зовнішня пов'язка, як виявилося, складалася з великих міцних шматків полотна, скріплених затискачами, – вони підтримували мій лівий лікоть і фіксували руку, прикріплюючи її до грудей. Під цим верхнім шаром була ціла система крепових бинтів, котрими рука була, прив'язана у цій поставі. Ще якийсь пояс з лейкопластиру, – очевидно, у зв'язку з поламаними ребрами. А попід лопаткою – широка горбкувата пов'язка, котра, – сказав Джік, – прикривала якесь гидотне церування,

– Ти ледь не відірвав цілий шмат шкіри. Там шви у чотирьох місцях.

– Зав'яжи знову.

– Вже, не турбуйся, друже.

На мені було ще три подібні пов'язки: дві – на лівому стегні, а одна – трохи нижче коліна; всі вони фіксувалися лейкопластиром або смужками полотна з затискачами. Ми їх не чіпали.

– Те, чого не бачить око, не лякає пацієнта, – сказав Джік. – Що ще зробити?

– Відв'яжи руку.

– Ти не витримаєш.

– Спробуй.

Він засміявся, розв'язав ще кілька вузликів і зняв затискачі. Я помалу розпростав руку. Нічого особливого не сталося: спочатку біль зметнувся кудись високо, а потім хворобливе відчуття припинилося і біль спустився на землю.

– Не дуже добре, – висловив своє спостереження Джік.

– Це все-таки мої м'язи. Вони протестують проти перебування весь час в одній поставі.

– Ну, тепер що?

З різних шматин і клаптів ми сконструювали нову й простішу пращеподібну пов'язку, яка добре підтримувала лікоть, але вже не була така схожа на гамівну сорочку. При потребі я міг користуватися долонею і навіть цілою рукою. Після нашої роботи залишилась купка бинтів та затискачів…

– Добра робота, – сказав я.

Ми всі зустрілися внизу в холі о пів на одинадцяту.

Довкола гомінка атмосфера очікування переймала говірку юрбу, потенційних переможців, котрі проводили ранок за віншувальними тостами. Я побачив, що адміністрація готелю влаштувала справжній водограй з шампанського біля входу до коктейль-бару в кінці коридора.

– Дармова випивка, – сказав Джік з пошаною, взявши склянку й підставивши її під щедру піняву рідину, що лилася згори золотавими цівками. – І непогана до того ж, – додав він, куштуючи. Він підніс склянку: – За мистецтво. Упокой, боже, душу його.

– Життя коротке. Мистецтво вічне, – сказав я.

– Мені це не подобається, – сказала Сера, занепокоєно дивлячись на мене.

– Це був улюблений вислів Альфреда Маннінгза. І не турбуйся, люба, він прожив вісімдесят з гаком.

– Сподіваймося, що й ти проживеш стільки.

Я випив за це. На ній була кремова сукня з золотими ґудзиками; зграбна, зроблена на замовлення, строгий крій. Вигляд військового, який збирається на передову.

– Не забудьте, – попередив я. – Якщо вам здасться, Що ви побачили Уексфорда або Гріна, то зробіть так, щоб і вони вас побачили.

– Дай-но я ще раз погляну на їхні обличчя, – сказала вона.

Я вийняв з кишені нотатник для замальовок і знов передав їй, хоча вона вивчала його уздовж і впоперек протягом усієї вчорашньої вечері.

– Якщо вони й справді мають такий вигляд, то, може, я їх впізнаю, – сказала Сера, зітхаючи. – Можна, я захоплю це з собою? – Вона поклала нотатник у торбинку.

Джік засміявся.

– Треба віддати Тоддові належне, він уміє схоплювати схожість. Звичайно, ніякої уяви. Він здатний малювати тільки те, що бачить.

Як і завжди, його голос був сповнений зневаги. Сера запитала:

– Тодде, а ти не ображаєшся за всі ті страшні речі, що Джік каже про твою роботу?

Я всміхнувся.

– Я знаю достеменно, що він про це думає.

– Якщо це поліпшить твоє самопочуття, – звернувся Джік до дружини, – то він був найпершим студентом на нашому курсі. Звичайно, вони там у художньому коледжі, нічогісінько на цьому не розуміються.

– Ви обидва малахольні.

Я зиркнув на годинник. Ми допили шампанське й поставили склянки.

– Постав за мене на переможця, – сказав я Сері, цілуючи її в щоку.

– Твоє щастя може скоро скінчитись.

Я всміхнувся:

– Постав на одинадцятий номер.

Її очі потемніли від недоброго передчуття. Джік тримав бороду проти вітру, протиставляючись майбутнім бурям.

– Ходіть уже, – сказав я бадьоро. – Побачимося пізніше.

Я подивився, як вони пішли, й дуже пошкодував, що ми всі втрьох не можем отак просто піти на цілий день на Мельбурнзький Кубок. Я залюбки уникнув би того, що чекало на мене попереду. Цікаво, чи інші теж вагаються, готуючись виконати якесь завдання, – хотілося б, щоб молодята і не думали про це. Гадаю, найгірше – це початок. А вже як візьмешся до чогось, то ніде дітися. Але коли є ще час передумати, скасувати – спокуса відступу деморалізує.

Нащо лізти на Еверест, якщо можна полежати біля підніжжя на осонні?

Зітхнувши, я попрямував до касира в реєстратурі й поміняв якнайбільше туристичних чеків на готівку. Щедрість Мейзі була завбачлива. На той час, як я повернуся додому, з цього мало що залишиться.

Чотири години чекати. Я перебув їх нагорі в номері, заспокоюючи нерви тим, що малював краєвид з вікна. Чорні хмари ще висіли над обрієм, наче обплутуючи небо павутинням. Особливо у напрямку Флемінгтонського іподрому. Я сподівався, що на час Кубка збережеться суха погода.

За півгодини до першого заїзду я вийшов з «Гілтона» і неквапом подався до Свонстонської вулиці та головного торговельного району. Всі крамниці, звичайно, були позачинювані. День Мельбурнзького Кубка – національне свято. Задля Кубка – все зупинялося.

Я вийняв ліву руку з черезплічника й обережно просунув її у рукави сорочки та піджака. Надто вже запам'ятовувався чоловік у піджаці, накинутому на одне плече. Виявилося, що коли загачити великим пальцем пояс штанів, то це забезпечувало достатню підтримку для руки.

Завжди метушлива, Свонстонська вулиця була на себе не схожа. Люди й зараз стрімголов бігли по ній, що, здавалося, взагалі властиве мельбурнзьким пішоходам, але було їх нині не тисячі, а десятки. У трамваях, що сновигали туди й сюди по центральних магістралях, було тепер більше вільних місць, ніж пасажирів. У машинах, що мчали, водії сиділи, поопускавші очі й займаючись небезпечним на такій швидкості ділом: крутили ручки приймачів. П'ятнадцять хвилин до перегонів, через які щороку вся Австралія зупиняється. Джік прибув вчасно, – їдучи прокатною сірою легковичкою, він гладенько завернув зі Свонстонської за ріг, де я чекав на нього. Він зупинився біля галереї «Ярра Рівер Файн Артс», вийшов, відкрив багажник, одяг коричневий спецхалат, який звичайно носять комірники.

Я поволі рушив до нього. Джік вийняв маленький приймач, увімкнув його і поставив на дах машини. Почувся металевий голос коментатора, який оповідав про те, що їздці вийшли на парад на іподромі Флемінгтон.

– Здоров, – сказав він, коли я наблизився до нього. – Все готово? – Я похитав головою і пішов до дверей галереї. Пхнув їх. Вони були надійно зачинені. Джік знову почав порпатись у багажнику, в якому ще було дещо, як наслідок його другої виправи до крамниць у Аліс Спрінгз.

– Рукавиці, – сказав він, подаючи їх мені й одягаючи сам. Вони були з білої бавовняної тканини зі збірчастими зап'ястками; вигляд у них був надто новий і надто чистий.

Я витер тильною частиною своїх рукавиць крила Джікової машини, він подивився на мене і зробив те саме.

– Ручки й протиударний пластир.

Він дав мені потримати обидві ручки. Це були звичайні хромовані ручки з плескатими краями й отворами, просвердленими для прикручування. Міцні ручки, й досить великі, щоб за них вільно ухопитись рукою. Я тримав одну ручку нижнім краєм догори, тимчасом як Джік прикріплював протиударний пластир до обох плескатих країв. Нам не пощастило б прикрутити ручки там, де нам треба. Отже, їх треба було приклеїти.

– А тепер давай другу. Ти можеш потримати її лівою рукою?

Я кивнув. Джік і з другою зробив так само. Пройшло кілька перехожих, не звертаючи на нас ніякої уваги. Тут не можна було ставити машину, але ніхто не казав нам від'їхати.

Ми пішли по тротуару до галереї. Її фасад не був збудований увесь на одній лінії: з правого краю у заглибині містилися двері. Між чільною вітриною і цими заскленими заглибленими дверима під прямим кутом до вулиці були вставлені засклені рами.

До скла цих рам ми приліпили ручки, власне, це зробив Джік. За хвилину він посмикав за них, але вже не зміг їх відірвати. Ми повернулися до машини.

Іще кілька перехожих пройшло повз нас, повертаючи голови, щоб послухати радіо на даху машини; вони по-братньому усміхались, поділяючи це загальнонаціональне захоплення. З наближенням вирішального часу вулиця дедалі порожнішала.

«… Виноградник виступає за містера Гадсона Тейлора з Аделаїди, він має шанс фінішувати першим, обходячи по зовнішній доріжці. У Колфілдському Кубкові він прийшов четвертим, а перед тим – другим у Рендвіку, змагаючись з Головоломкою, що своєю чергою мала перемогу над Полудником…»

– Перестань слухати ці кляті перегони! – гостро сказав Джік.

– Даруй.

– Готовий?

– Так.

Ми знов пішли до входу в галерею; Джік ніс склоріз, яким між іншим користуються також обкантувальники. І оком не кинувши, чи є свідки, він вставив алмазний різець до держака в руці і, натискаючи щосили, спрямував інструмент по краю рамного скла. Я стояв і затуляв його від цікавих поглядів перехожих.

– Тримай праву ручку, – сказав він, перейшовши вже до четвертого боку – лівої вертикалі.

Я обігнув його й узявся за ручку. Коли вулицею хтось і проходив, то не звертав на нас жодної уваги.

– Коли скло подасться, – остеріг Джік, – ради бога, не впусти його.

– Гаразд.

– Підіпри скло коліном. Ніжніше, бога ради.

Я зробив, як сказав Джік. Він завершив четвертий довгий надріз.

– Натисни легенько.

Я натис Джікове коліно теж було щільно притиснуте до скла. Лівою рукою він ухопився за хромовану ручку, а правою почав постукувати важке скло по верхньому периметру.

Джік свого часу багато займався різанням скла, хоча, можливо, й не за таких саме обставин. Великий прямокутник рівномірно подався під нашим тиском і відділився без найменшої скалки. Уся вага припала раптом на ручку, яку я тримав правою рукою, і Джік узявся підтримувати вивільнений прямокутник скла руками, коліньми і прокльонами.

– Боже ж мій, та не впусти.

– Гаразд.

Сильна вібрація, що почалася, коли ми виймали скло, припинилася, і Джік перебрав у мене праву ручку. Досить вправно він повернув скляний прямокутник так, що той відчинився, наче двері. Джік ступив усередину, підняв за обидві ручки скло, переніс його на кілька футів і поставив проти стінки по праву руку від законного входу.

Він виліз знову, й ми пішли до машини. Звідти, за якихось десять футів, годі було помітити, що галерей зачинена тепер не так надійно. Та й не було кому особливо придивлятись.

«… Більшість жокеїв уже в сідлах, і невдовзі коні займатимуть свої стартові місця…»

Я взяв приймач. Джік поклав склоріз, узяв ножівку, молоток та зубило, закрив багажник, і ми увійшли до приміщення через наш імпровізований вхід, ніби так і треба. Дуже часто злодія видно по тому, як він ховається. Якщо поводитись так, ніби те, що ти робиш, найзвичайнісінька річ, для виникнення підозри треба набагато більше часу.

Авжеж, найкраще було б, якби ми після всього змогли відчинити справжні двері, але обстеження довело, що це неможливо. Двері були замкнені на два надійні замки, а ключів у нас не було.

– Східці з того боку, – сказав я.

– Веди.

Ми пройшли по плюшевому зеленому килиму, і далі – східцями, що цікавили нас. Аж ось і щит з електровимикачами: ми увімкнули тільки освітлення підвалу, а горішнього освітлення не чіпали.

Тепер доведеться потремтіти, – подумав я. Досить якомусь поліцейському пройтися вулицею і поцікавитися, чому машина стоїть у недозволеному місці, – і шлях Касаветзові й Тоддові за грати відкритий.

«… коні виходять на старт. Квадрат попереду, він нервує й не слухається Теда Нестера…»

Ми зійшли східцями донизу. Я завернув до контори, а Джік поспішив коридором.

– Мерщій назад, – занепокоївся я. – Якщо сталева брамка закриється…

– Заспокойся, – сказав Джік. – Ти вже попереджав. – Він зупинився неподалік від порога найдальшої кімнати. Стояв мовчки й дивився. А тоді швидко повернувся до мене.

– Все гаразд. Усі Маннінгзи там. Три штуки. І ще одна річ, вона вразить тебе. Ходи-но подивись, доки я відчиню ці двері.

«…іде кентером на старт, напруження на трибунах зростає…»

Розуміючи необхідність цього, я бігцем проскочив по проходу, не досягаючи того місця, де могли вже бути електронні сенсори, покликані зачинити брамку і ввімкнути сигналізацію, і зазирнув у кімнату з Маннінгзами. Як і раніше, там висіли вже три його картини. Але далі в їхньому ряду висіло те, що, як сказав Джік, вразить мене. Гнідко – з піднесеною головою, дослухається. На тлі розкішної садиби. Картина Раула Мілле, що ми бачили в Аліс.

Я повернувся до Джіка, який встиг молотком і зубилом вибити замок у дверях конторки.

– Що це? – запитав він. – Оригінал чи копія?

– Важко сказати з такої відстані. Схоже на первотвір,

Він похитав головою. Ми увійшли до конторки й взялися до роботи.

«… Дербі та Певняк у цю мить виходять на старт, учасники проходять по колу, перевіряючи попруги…»

Я поставив приймач на стіл Уексфорда, де він стояв, як пісковий годинник, відлічуючи хвилини за кількістю піску, що висипався.

Практичний Джік звернув увагу на шухляди письмового столу, але вони стояли непозамикувані. А от один ряд картотечної шафки не відчинявся. Цьому вдалося зарадити завдяки Джіковій силі та знанню технології.

Ідучи за Джіком, я переглянув уміст шухляд. Нічого, крім каталогів і канцприладдя.

У зломаній картотечній шафці – золота копальня.

Ні, спочатку я цього не збагнув. Начебто звичайні течки з пересічними заголовками, та й годі.

«… невимушеною ходою виходить на старт і є першим фаворитом на здобуття призу в сто десять тисяч доларів…»

У конторі було таки чимало картин у рамах: деякі – на стінах, але більшість стояли рядком на підлозі. Джік став квапливо їх переглядати, як переглядають на полиці альбом з платівками.

«… помічники починають розводити учасників по місцях, я бачу, як басує Виноградник…»

Половина течок у горішній з двох шухлядок, здавалося, мала різний стосунок до страхування. Листи, страхові поліси й цінні папери. Я навіть не знав, на що сподіваюсь, і це ускладнювало справу.

– Боже всемогутній, – вигукнув Джік.

– Що там таке?

– Поглянь на це.

«… понад сто тисяч глядачів зібралося сьогодні, аби стати свідками, як двадцять три спортсмени вестимуть боротьбу на дистанції в три тисячі двісті метрів…»

Джік дійшов до кінця ряду і розглядав першу з трьох нещільно скручених дротом картин. Я зазирнув йому через плече. Полотно аж волало, що це Маннінгз. Великими й чіткими літерами у правому нижньому ріжку було виведено «Альфред Маннінгз». Полотно зображувало жокеїв з чотирма кіньми, що йшли кентером по треку: фарба ще не просохла.

– А на інших що? – спитав я.

Джік відірвав дротину. Решта дві – такі самісінькі.

– Боже милостивий, – сказав Джік із трепетом.

«… Виноградник несе лише п'ятдесят один кілограм, у нього зручна передбар'єрна позиція, отже, цілком можливо…»

– Продовжуй огляд, – сказав я і повернувся до картотеки.

Прізвища. Дати. Адреси. Я нетерпляче похитав головою. Нам потрібне щось вагоміше, ніж просто копії Маннінгза, а я нічого не міг відшукати.