Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ тринадцятий

Цілий вечір я вивчав список чужоземних покупців; найперше тому, що мені ще важко було Вгоститися до сну, а почасти й тому, що більше не було чого читати. Ставало дедалі очевиднішим, що призбираних фактів недостатньо. Сам собою список – це добре, але ще краще було б допасувати до нього реєстровий опис і узгодити його з літерами та цифрами у правій колонці. З другого боку, числові реєстрові позначки були схожі на код; може, якщо докладніше його розглянути, то виявиться у ньому хоч якась система. У меншому розділі, який я знайшов наприкінці течки, М зустрічалося рідко, зате набагато частіше – С, А, У та Б. Перед Дональдовими цифрами стояло М. А у Мейзі – С.

Припустімо, міркував я, М означає просто Мельбурн, а С – Сідней, міста, де вони купували свої картини.

Що означали тоді А, У та Б? Аделаїда, Уагга Уагга та Брисбейн?

Аліс!

У першому розділі цифри й літери, що йшли після початкового М, здавалось, не мали чіткої системи. Але в другому третьою літерою завжди була К, а останньою – Р, хоча й розподілені між кількома країнами, вони мали більш-менш чітку послідовність. Найбільшим числом було 54 – проти картини, проданої містеру Норману Апдайку – мешканцеві новозеландського міста Окленд. Його реєстровий номер був УГК 54Р. Дата у лівій колонці означала лише минулий тиждень, а сам містер Апдайк ще не був викреслений.

Усі картини у коротшому розділі були продані за останні три роки. Перші дати у довшому розділі відносились до періоду п'ять з половиною років тому.

Цікаво мені було, що з'явилося перше п'ять з половиною років тому: галерея чи ідея. Чи Уексфорд з самого початку був викінченим злодіякою, котрий навмисне вибудував імпозантний фасад, чи колись чесний торговець творами мистецтва відкрив для себе нові, кримінальні можливості? Судячи з респектабельної атмосфери в галереї та власних вражень від Уексфорда – хоч бачив його я мало – друга альтернатива здавалась імовірнішою. Але жорстокість, що лежала під самісінькою поверхнею, ніяк до цього не пасувала.

Я зітхнув, поклав списки й вимкнув світло. Лежав потемки, думаючи про телефонну розмову, що відбулась у мене після повернення Джіка до Сери.

З мотелю таку розмову важче замовити, ніж з «Гілтона», але голос звучить гучно й чітко.

– Мою телеграму одержали? – спитав я.

– Я вже півгодини чекаю на дзвінок.

– Перепрошую.

– Що ви хочете?

– Я надіслав вам листа, – сказав я. – І хочу сказати, що в ньому.

– Але…

– Спочатку послухайте, – перебив я. – А потім скажете.

Я говорив довго, чуючи у відповідь тільки віддалене буркотіння.

– Ви цього певні?

– У більшості моментів – так, – сказав я. – А решта просто припущення.

– Повторіть усе спочатку.

– Гаразд.

Я повторив, затративши приблизно стільки ж часу.

– Усе записано на магнітофон.

– Добре.

– Гм… Які у вас наміри?

– Невдовзі я повертаюсь в Англію. А поки що вивчатиму справи, які мене не стосуються.

– Я цього не схвалюю.

Я усміхнувся до телефону.

– Я й не сподівався на це, але, залишаючись у Англії, ми так далеко не посунулися б. Є ще одне… Чи можу я зв'язатися з вами по телексу, якщо треба буде переказати пильне повідомлення?

– Телекс? Постривайте хвилинку.

Я чекав.

– Так, слухайте.

Далі йшли цифри. Я записав їх.

– Кожне повідомлення адресуйте до мене особисто з грифом «терміново».

– Гаразд, – сказав я. – І ще одне: чи не могли б ви знайти відповідь на три запитання?

Він вислухав і сказав, що зміг би.

– Дякую, – сказав я. – На добраніч.

І в Сери, і в Джіка зранку злипалися повіки й відчувалася втома. Вдала ніч, зробив я висновок.

Ми виписалися з мотелю, поклали валізку в багажник і вмостились у машині, щоб обговорити плани на цілий день.

– Ми ніяк не можемо забрати одягу з «Гілтона»? – пригнічено запитала Сера.

– Ні, – відповіли ми з Джіком.

– Зараз я їм потелефоную, – сказав Джік. – Попрошу спакувати речі й покласти на збереження, – а для виплати рахунку надішлю чек. – Він вийшов з машини й пішов лагодити справу.

– Купи, що тобі треба, за гроші з виграшу, – сказав я Сері.

Вона похитала головою.

– У мене ще є трохи грошей. Не в тім річ. Просто… Я хочу, щоб усе це вже скінчилося.

– Вже скоро, – сказав я безбарвно. Вона важко зітхнула. – Як ти собі уявляєш досконале життя? – запитав я.

– О… – запитання захопило її зненацька. – Думаю, що зараз я хотіла б повернутися з Джіком на кеч і тішитись так, як до твого приїзду.

– І так завжди?

Сера замислено подивилася на мене.

– Може, тобі здається, Тодде: я не розумію, що Джік – складна особистість, але ж досить тільки поглянути на його картини… Мене від них у дрож кидає. Вони виражають того Джіка, про якого я нічого не знаю, бо від часу нашої зустрічі він нічого, не малював. Ти можеш вважати, що світ збідніє, коли Джік хоч трохи почуватиме себе щасливим, але ж я не дурна і розумію: те, що примушує його отак малювати, повернеться знову… Я гадаю, що треба безмежно цінувати кілька цих перших місяців, прожитих спільно… і мене лякають не фізичні небезпеки, в які ти нас втягнув, а відчуття того, що я вже втратила решту золотого часу… що ти нагадуєш йому про його малярство і що він повернеться до малювання, тільки-но ти поїдеш… і станеться це на багато тижнів раніше, ніж він зробив би це сам.

– Присилуй його вирушити у плавання, – сказав я. – Він завжди почувається щасливим у морі.

– А як ти до цього поставишся?

Я поглянув у її затьмарені карі очі.

– Добре поставлюся, бо ви мені обоє дорогі.

– Тоді помагай, боже, людям, до яких ти ставишся погано…

І допоможи, боже, мені, подумав я, бо мені все милішою стає дружина мого найдавнішого друга. Я відвернувся від неї і поглянув у вікно. Почуття приязні не завадить. А щось інше здатне все зруйнувати.

Джік повернувся із задоволеним виглядом.

– Усе влаштовано. Вони сказали, що для тебе є лист, Тодде, приставлений кілька хвилин тому через посланця. Запитали, куди його переслати.

– Що ти сказав?

– Сказав, що ти сам передзвониш.

– Гаразд… Давайте будемо рушати.

– Куди?

– До Нової Зеландії, а ви куди думали?

– Це неблизький світ, – сказав Джік сухо.

Він відвіз нас до аеропорту, виповненого людьми, що поверталися після Кубка додому.

– Якщо Уексфорд і Грін шукають нас, – сказала Сера, – то вони напевно стежитимуть за аеропортом.

Якби вони цього не зробили, подумав я, нам довелося б залишити якийсь слід, але Джік, що теж про це знав, не сказав їй нічого.

– На людях вони багато не зроблять, – сказав я заспокійливо.

Ми купили квитки й довідалися, що можемо летіти опівдні прямим на Окленд або за півгодини через Сідней.

– Сідней, – сказала рішуче Сера, – відверто черпаючи сили в тому, що в неї буде шанс ступити на власний безпечний поріг.

Я заперечливо похитав головою.

– Прямий на Окленд. Ходімо подивимося, чи в ресторанах ще подають сніданок.

Ми прослизнули всередину, доки офіціантка підкреслено звіряла свій годинник з настінним, і замовили бекон з досить щедрою кількістю яєць.

– Чому ми їдемо до Нової Зеландії? – запитала Сера.

– Щоб зустрітися з одним чоловіком, поговорити з ним про картину й порадити йому додатково її застрахувати.

– Це ти серйозно?

– Між іншим, – відповів я, – так.

– Не розумію, нащо їхати так далеко, якщо Джік каже, що знайденого в галереї вистачить, аби вивернути все навиворіт?

– Гм… – відповів я. – Бо ми не хочемо самі вивертати все навиворіт, а хочемо передоручити справу поліції, тільки щоб усе було в робочому стані.

Вона вивчала моє обличчя.

– Ти дуже нещирий.

– Полотен це не стосується, – докинув Джік. – Там ти весь як на долоні.

Поївши, ми пішли в аеропорту по крамницях і купили зубні щітки для Джіка й Сери та сумку авіатуриста. Не було й сліду ні Уексфорда, ні Гріна, ні хлопця, ні Кошлобрового, ні Ренбо, ні злодіяки, що стояв на варті в Аліс Спрінгз. Може, вони нас бачили, а ми їх – ні, – важко сказати.

– Думаю, варто подзвонити в «Гілтон», – сказав я. Джік похитав головою. Я набрав номер, а вони з Серою сиділи поруч, маючи змогу все чути й бачити.

– Я дзвоню з приводу адреси, щоб переслати листа… – звернувся я до портьє. – На жаль, нічого конкретного зараз сказати не можу. Я буду в Новій Зеландії. За годину-дві вилітаю до Окленда.

Вони запитали, що далі робити з дорученим листом.

– Е-е. Вам не важко було б відкрити й прочитати мені його?

Звичайно, відповіли вони, з великою приємністю. Лист був від Гадсона Тейлора: він шкодував, що не зустрівся зі мною на перегонах, а якби під час перебування в Австралії у мене з'явилось бажання оглянути виноградник, то він з радістю покаже мені свій.

Дякую, сказав я. Ласкаво просимо, сер, відповіли вони. Якщо мене хтось питатиме, попросив я, то скажіть, будь ласка, куди я поїхав. Вони перекажуть. Звичайно. З великою приємністю.

Цілу наступну годину Джік додзвонювався до фірми прокату машин, умовився про оплату й залишив автомобіль на автостоянці аеропорту, а я тим часом здав свою валізу представникам авіакомпанії «Ейр Нью Зіланд». З паспортами проблем не було: мій завжди був зі мною, а Джікові й Сері вони були не потрібні, бо між Новою Зеландією та Австралією можна так само вільно пересуватись, як між Англією та Ірландією.

Усе ще не видно ні Уексфорда, ні Гріна. Ми сиділи у залі очікування для зареєстрованих пасажирів, думаючи кожен про своє.

І знову, лише коли оголосили рейс, я помітив спостерігача. У мене аж сироти повиступали. Я сліпий, – пронеслось у голові. – Дурний сліпець.

Не Уексфорд, не Грін, не хлопець, не Ренбо, не якийсь жорстокий набір м'язів. Акуратна денна сукня, акуратна зачіска, непримітна сумочка й туфлі. Спокійне зосереджене обличчя. Я помітив її, бо вона уп'ялася очима в Серу. Вона стояла за межами нашої зали очікування й тільки зазирала до неї. Це та сама жінка, що запросила мене до галереї «Ярра Рівер Файн Артс», дала каталог, а потім провела.

Ніби відчувши на собі мої очі, вона несподівано перевела погляд на мене. Я миттю відвернувся, дивлячись кудись безвиразним поглядом, сподіваючись, що вона не помітила, як я розглядав її чи принаймні не здогадалась, що я її впізнав.

Ми з Джіком та Серою підвелись і попрямували разом з усіма до виходу на посадку. У склі дверей я бачив відбиття жінки: незворушна, стежить, як ми йдемо. Я пішов до літака й більше не озирався.

Дружина Нормана Апдайка з'явилася на порозі, похитала головою і сказала, що чоловік повернеться додому після шостої. Вона була худорлява, з різкими рисами обличчя, а у вимові чулися редуковані новозеландські голосні. Якщо нам потрібен її чоловік, то нам доведеться повернутися ще раз.

Жінка зміряла нас поглядом: Джік із своєю зухвалою русявою борідкою, Сера у трохи пом'ятій, але тій самій кремовій сукні військового крою, я з прив'язаною під сорочкою рукою й порожнім рукавом піджака. Таке тріо не відразу забудеш. Вона дивилася, як ми віддаляємось по доріжці від парадних дверей, різко опустивши кутики рота.

– Мила, добра душа, – пробурмотів Джік.

Ми рушили машиною, яку взяли напрокат в аеропорту.

– Тепер куди? – запитав Джік.

– По крамницях. – Сера була рішуча. – Мені потрібен одяг.

Крамниці, як виявилось, розташовувалися на вулиці Квін, і ще було півгодини до закриття. Ми з Джіком залишились у машині, чекаючи й спостерігаючи життя на вулиці.

– Зараз із контор-кліток випурхнуть пташки-красуньки, – піднесено мовив Джік.

– Ну то й що?

– А я сидітиму й рахуватиму тих, хто без бюстгальтера.

– І це кажеш ти, сімейний чоловік.

– Давні звички важко вмирають.

Ми нарахували вісім «певняків» і один сумнівний варіант до того часу, як повернулась Сера. На ній була легка оливкового кольору спідниця й жовтогаряча блузка, що нагадало мені фісташкове морозиво.

– Так ліпше, – сказала вона, кидаючи два щільно натоптані кошики на заднє сидіння. – А тепер – уперед.

Лікувальні властивості нового вбрання давалися взнаки протягом усього нашого побуту в Новій Зеландії, що дуже вразило мене. Вона, здавалося, почувала себе безпечніше, якщо виглядала свіжою й чистою, – відповідно поліпшувався її настрій. Броньований бавовник, подумав я. Непромокальний і куленепробивний. Безпека – новий пунктик.

Ми знов поплентались на пагорб понад бухтою, де на тісній приміській вуличці розташувався будинок Нормана Апдайка. Садиба Апдайка була велика, але затиснута сусідами, проте лише всередині дому ми зрозуміли, що таке враження залежить від того, звідки на нього дивитись. На землю, відведену до забудови, напакували стільки будинків, скільки змогли вмістити. Саме місто, здавалося, звивалось нескінченно на багато миль уздовж берегової лінії, але самі ділянки забудови виглядали крихітними.

Норман Апдайк виявився людиною настільки ж широкої вдачі, наскільки замкнена була його дружина, його кругла лискуча лиса голова мостилася на круглому приземкуватому тілі, а свою половину він називав Сміхотинкою, не маючи, звичайно, наміру вдаватись до будь-якої сатири.

Ми з Джіком відрекомендувалися художниками-професіоналами і сказали, що були б дуже зацікавлені та вдячні, якби могли хоч трохи помилуватися славетною картиною, котру він щойно купив.

– Вас надіслали з галереї? – запитав він, розпромінюючись на компліменти його смакові й заможності, вкладені у наші слова.

– В певному розумінні, – сказали ми, а Джік додав:

– Мій шановний друг дуже добре відомий в Англії своїми картинами з кіньми, він репрезентований у низці реномованих галерей і навіть виставлявся у Королівській Академії…

Я подумав, що Джік передає куті меду, проте на Нормана Апдайка це справило враження, й він навстіж розчинив двері свого дому.

– У такому разі заходьте. Заходьте. Картина в опочивальні. Сюди, місіс, сюди.

Він провів нас до великої заставленої меблями кімнати з темним килимом, ворс якого сягав до кісточок, великими темними буфетами і величним краєвидом на затоку, що виблискувала проти сонця.

Сміхотинка отаборилася біля телевізора й заглибилась у дебільну британську комедійну виставу; вона кисло поглянула на нас і не привіталася.

– Сюди, – промінився Норман Апдайк, ледве обходячи цілу шерету масивних фотелів. – Ну, якої ви про це думки?

З гордістю власника він показав рукою на полотно, що висіло на стінці.

Невеличка картина, чотирнадцять на вісімнадцять дюймів. Чорний кінь з видовженою шиєю, вирізьбленою на тлі блакитного й білого неба; підстрижений хвіст; на передньому плані – пожовкла трава; усе полотно вкрите давнім лаком.

– Херрінг, – побожно пробелькотів я.

Норман Апдайк ще більше розпромінився.

– Бачу, ви своє ремесло знаєте. Варта дечого, га?

– Чимало, – погодився я.

– Гадаю, що я вигідно купив. У галереї мені сказали, що я завжди матиму зиск, коли захочу її продати.

– Можна, я роздивлюсь техніку мазка? – чемно запитав я.

– Прошу.

Я роздивився впритул. Гарна робота. Вона справді схожа була на Херрінга, який помер 1865 року. А ще чимось невловним нагадувала Педантичного Ренбо. Щоб мати остаточну певність, треба б удатися до мікроскопа й хімічного аналізу.

Відійшовши назад, я озирнувся по кімнаті. Особливо цінних речей не було, кілька інших картин – репродукції.

– Чудово, – сказав я із замилуванням, повертаючись знову до Херрінга. – Непомильний стиль. Справжній майстер.

Апдайк сяяв.

– Вам треба стерегтися грабіжників, – порадив я.

Він засміявся:

– Сміхотинко, люба, чуєш, що каже цей молодий чоловік? Він каже, нам треба стерегтися грабіжників!

Сміхотинка на дві секунди приділила мені кислу увагу своїх очей і повернулась до екрана. Апдайк поплескав Серу по плечі:

– Перекажіть вашому другові, щоб він не турбувався про грабіжників.

– Чому – ні? – запитав я.

– У нас в усьому домі сигналізація, – сяяв він. – Не турбуйтесь, грабіжник далеко не зайде.

Джік і Сера, достоту, як раніше я, роззирнулись по кімнаті й не побачили нічого, що можна було б украсти. Апдайк стежив за їхнім поглядом і дедалі розпромінювався.

– Показати цим молодим людям наші маленькі скарби, Сміхотинко? – запитав він.

Сміхотинка і бровою не повела. Телевізор заквоктав металевим сміхом.

– Надзвичайно цікаво, – сказав я,

Він широко і хитрувато всміхнувся, як ті, хто хоче показати справді гідну уваги річ. Два-три кроки – і він біля одного з великих темних буфетів, ніби вмурованого в стіну. Широким жестом відчинив двостулкові дверцята.

Усередині було із шість глибоких поличок, на кожній з них – по кілька майстерних виробів з жадеїту. Ясно-червоний, кремово-білий та блідо-зелені, гладенькі, поліровані, химерні, дорогі; кожен витвір на масивній підставці. З наших із Джіком та Серою вуст зірвалися вигуки захоплення, а Норман Апдайк заусміхався.

– Гонконг, звичайно, – пояснив він. – Розумієте, я багато працював там. Дуже мила маленька колекція, га? – Він перейшов до темного буфета і зачинив подвійні двостулкові дверцята. Усередині – ще полички, нове карбування, – як і в попередньому випадку.

– Шкода, що я не дуже знаюсь на жадеїті, – сказав я вибачливо, – не можу як слід оцінити вашої колекції.

Він розповів нам іще багато дечого про ці оздобні вироби, може, навіть більше, ніж ми насправді хотіли б знати. У них було чотири повнісіньких буфети у спочивальні, ще й рясно того всього у спальні й холі.

– У Гонконзі їх можна було купити за безцінь, – сказав він. – Розумієте, я працював там понад двадцять років.

Ми з Джіком перезирнулись. Я злегка хитнув головою.

Джік відразу став тиснути Норманові Апдайку руку, обійняв Серу й сказав, що нам час рушати. Апдайк запитливо поглянув на Сміхотинку, яка й досі сиділа приклеєна до телевізора, цураючись ролі господині. Коли вона не схотіла навіть повернутися до нас, він доброзичливо стенув плечима й провів нас до виходу. Тільки-но він прочинив двері, Джік із Серою вийшли, залишивши мене сам на сам з господарем у холі.

– Містер Апдайк, – звернувся я до нього. – У галереї… хто саме продав вам Херрінга?

– Містер Грей, – сказав він одразу. – Містер Грей… Містер Грей…

Я спохмурнів.

– Такий приємний чоловік, – похитав головою Апдайк, широко усміхаючись. – Я сказав йому, що дуже мало розуміюся на картинах, але він мене запевнив, що я матиму таку ж насолоду від свого невеличкого Херрінга, як і від усього цього жадеїту.

– Отже, ви розповіли йому про свій жадеїт?

– Звичайно. Тобто… Якщо ви не знаєтесь на чомусь, ну… ви пробуєте показати, що знаєтесь на чомусь іншому. Хіба, не так? Адже це властиво всім людям…

– Всім людям, – погодився я, всміхаючись. – Як називалась галерея містера Грея?

– Га? – Він, здавалося, був уражений. – Ви ж нібито сказали, що це він послав вас подивитися на мою картину?

– Я ходжу по стількох галереях, що через своє безголів'я забув, котра саме це була.

– Галерея красних мистецтв «Руапегу», – сказав він. – Я туди їздив на тому тижні.

– Куди туди?..

– У Веллінгтон. – Усмішка зникала з його обличчя. – Послухайте, що це все означає? – Підозра майнула на його обличчі. – Чого ви сюди приїхали? Думаю, що вас містер Грей сюди не посилав.

– Ні, – визнав я. – Але, містере Апдайк, ми не бажаємо вам зла. Ми справді художники: мій друг і я. Але… після того, як побачили жадеїтову колекцію… ми справді думаємо, що треба вас попередити. Нам доводилося чути про людей, які купували картини, а невдовзі їхні будинки грабували. Ви кажете, що у вас встановлена сигналізація, – я на вашому місці перевірив би, чи вона справно працює.

– Але… боже ж ти мій…

– Існує зграя злочинців, – сказав я. – Вони стежать за продажем картин і грабують потім будинки покупців. Думаю, вони міркують так: якщо хтось може дозволити собі придбати, скажімо, Херрінга, то в нього є що вкрасти.

Він дивився на мене з дедалі більшим розумінням.

– Ви хочете сказати, молодий чоловіче, що я розповів містерові Грею про жадеїт…

– Скажімо, так, – мовив я, – є рація вжити більших, ніж звичайно, запобіжних заходів.

– Але ж… на який термін?

Я похитав головою:

– Не знаю, містере Апдайк. Може, треба стерегтися постійно.

Його кругле веселе обличчя мало стурбований вигляд.

– От ви приїхали сюди й розповіли мені все це – нащо вам цей клопіт? – запитав він.

– Я завдав би собі ще більшого клопоту, якби міг знищити цю зграю.

Він знову запитав «чому?», і я розповів йому:

– Мій кузен придбав картину. Будинок мого кузена пограбовано. Дружина мого кузена потурбувала грабіжників, і вони її вбили.

Норман Апдайк повільно перевів погляд на моє обличчя і довго дивився на мене. Я не міг приховати від нього гніву, що кипів у мені, навіть якби й намагався це зробити. Він аж стенувся увесь.

– Це просто щастя, що ви не проти мене, – сказав він.

Я насилу всміхнувся.

– Містере Апдайк… будь ласка, будьте обережні. Колись, може, й поліція прийде подивитися на вашу картину й запитати, де ви її придбали… у кожному разі, якщо вже я за це взявся, то так воно і буде.

Він знову почав широко всміхатися, сповнившись розуміння й переконаності.

– Я зустріну їх, – сказав він.