Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ шістнадцятий

До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії «Ейр Нью Зііланд», де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.

Наш переїзд минув гладенько завдяки телексам згори. Коли ми приїхали в аеропорт, забравши речі Сери, що лежали в сумках у готелі «На терасах», нас завели до приватної кімнати, почастували міцним напоєм, а потім відвезли на машині по бетонованому майданчику прямо до літака.

Тисяча миль над Тасманським морем, обід у літаку, – і знову нас прямо з літака везуть до іншої маленької кімнати в аеропорту, де не було міцних напоїв, а був здоровенний бувалий австралійський поліцейський у цивільному.

– Портер, – сказав він, відрекомендовуючись і зчавлюючи наші кістки у потиску коваля. – Хто з вас Чарлз Тодд?

– Добре, містере Тодд. – Він подивився на мене без прихильності. – Ви часом не хворі? – У нього був сильний грубий голос і сильні грубі руки, а це вже само собою допомагає посіяти трепет у прибульців і викликати розлад нервової системи у нервових. А мені, як я поступово збагнув, він неохоче пропонував статус тимчасового нижчого за званням колеги.

– Ні, – сказав я, ледь зітхаючи. Час і розклад руху літаків ні на кого не чекали. Якби я витратив час на «швидку допомогу», ми пропустили б єдиний можливий рейс.

– До нього одяг прилипає, – сказав Джік, як звичайне говорять про одяг, коли надворі страшенна спека. У Мельбурні було прохолодно. Портер розгублено подивився на нього.

Я всміхнувся.

– Вам вдалося здійснити заплановане? – поцікавився я у нього.

Він дійшов висновку, що Джік несповна розуму, й перевів погляд знову на мене.

– Ми вирішили нічого не робити до вашого приїзду, – сказав він, стенаючи плечима. – Надворі чекає машина.

Він повернувся й рвучко рушив надвір, не притримавши навіть дверей для Сери.

У машині був водій. Портер сидів спереду й розмовляв по радіо: шаблонними обережними фразами він повідомив, що група прибула і пропозиції мають бути реалізовані.

– Куди ми їдемо? – запитала Сера.

– На возз'єднання з твоїми речами, – відповів я.

Її обличчя розпромінилося.

– Справді?

– А нащо? – запитав Джік.

– Щоб мишку знадити до сиру.

«А бика до меча, – подумав я, – і момент прозріння до чаклуна».

– Ваші речі у нас, Тодде, – сказав Портер із задоволенням. – Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.

– Блискуче, – сказав я. – У них ще були якісь списки покупців?

– Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.

– Добре.

– Цієї миті ми робимо трус у галереї «Ярра», і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тільки-но я дам сигнал починати – ми дамо йому змогу діяти.

– Гадаєте, він справді це зробить? – запитав я.

– А ви не зробили б?

Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. Ми під'їхали до бічних дверей «Гілтона». Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти – через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.

Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.

Була шоста. За десять хвилин чоловік у сорочці й краватці приніс Портерові персональний радіотелефон. Портер вклав портативний навушник у вухо і почав слухати розрізнені голоси.

Контора була, власне, робочою кімнатою, освітленою неоновими панелями й функціонально умебльованою. Стіни її були пообклеювані графіками й розкладами чергувань. Вікон не було, і ніщо не вказувало, що день хилився до вечора.

Ми сиділи, пили каву й чекали. Портер їв водночас три сандвічі. Час минав.

Сьома година.

При штучному освітленні Сера виглядала блідою і втомленою. І Джік теж: борода його лежала на грудях. Я сидів і думав про життя, про смерть і про горошок на краватці.

О сьомій одинадцять Портер щільніше притулив навушник і зосередив свою увагу на стелі. Відпружившись, він переповів нам новини, що враз гальванізували нас.

– Уексфорд зробив усе, як ми й сподівались, і машина закрутилася.

– Яка машина? – запитала Сера.

Портер безвиразно подивився на неї.

– Відбувається те, – старанно пояснював він, – що ми запланували.

– О.

Портер знову прислухався до свого навушника й звернувся безпосередньо до мене.

– Він клюнув.

– Бо дурень, – сказав я.

Портер майже був усміхнувся – справжній подвиг для нього.

– Всі злочинці дурні, кожен по-своєму.

Минуло пів на восьму. Я запитально подивився на Портера. Він похитав головою.

– По радіотелефону багато говорити не можна, – сказав він. – Мало хто може слухати.

Як і в Англії, – подумав я, – журналісти прибувають на місце злочину раніше, ніж поліція; і мишка може почути про пастку.

Ми чекали. Стрілка годинника, здавалось, не рухалась. Джік позіхав, а очі Сери потемніли від утоми. За дверима, у передпокої, далі точилося нічим не потьмарене ділове життя дорогого готелю, мешканці збуджено готувалися до завтрашніх заїздів, що будуть вже останніми на цих змаганнях.

Дербі в суботу, Кубок у вівторок, епсомські перегони, (що ми пропустили) у четвер і міжнародні заїзди в суботу. По змозі жоден щирий аматор верхогонів не їхав додому до кінця всіх змагань.

Портер знову притулив навушник і завмер.

– Він тут, – сказав Портер.

Не знати чому серце у мене забилося частіше. Видимої небезпеки вже не було, але ж ось її акорди – як у древнього органа.

Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.

– А нам що робити? – запитала Сера.

– Нічого – слухати.

Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».

І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.

– Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.

Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.

– Ти справді писав його? – прошепотіла вона.

Я похитав головою.

– Ні.

Службовець готелю відповів:

– Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок.

Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.

Службовець повернувся.

– Прошу, сер. Картини, сер.

– Правильно.

Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.

– Зараз я подам вам, сер, – раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. – Ось, будь ласка, сер. – Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. – Ви самі донесете, сер?

– Так. Так. Дякую. – Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. – Дякую. До побачення.

Сера почала була:

– І оце все? – з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».

– Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, – сказав він. – Я Портер, мельбурнзька міська поліція.

Я ще трохи прочинив двері й визирнув. Портер твердо стояв серед передпокою, великий і грубий, вимогливо простягаючи руку.

Обабіч нього – двоє поліцейських у цивільному. Біля чільних дверей ще двоє, у формі. Гадаю, біля інших виходів теж стояли поліцейські. Поліція зайве не ризикувала.

– Що таке… е-е… інспекторе… Я тільки виконую доручення… е-е… мого молодого друга Чарлза Тодда.

– А що це за картини?

– Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі.

Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, – як ми й умовлялись..

Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.

– Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? – голосно запитав Портер.

– Авжеж, він.

Погляд Портера метнувся до мене.

– Ви просили його?

– Ні, – відповів я.

Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.

Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.

–  Ти мертвий, – загорлав він. – Адже ти мертвий, бий тебе болото!

Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.

Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті – і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро – все назовні.

– Привіт, Гадсоне, – сказав я.

– Перепрошую, – неуважно сказав Портер. – Я не думав, що він сказиться.

– Атавізм, – сказав я.

– Що?

– Він завжди був дикуном, – пояснив я. – Під спудом.

– Вам видніше, – сказав він. – Я його бачу вперше.

Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.

Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.

Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.

На все це пішло дев'ять днів.

На все це затрачено чимало зусиль.

– Не знаю, як ви, – сказав Джік, – але я не від того, щоб напитися пива.

– Тодде, – сказала Сера, – ну починай же.

Ми були всі у спальні (в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.

Я позіхнув.

– Про Гадсона?

– А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.

– Ну… Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.

– Але чому?:

– У зв'язку з вином, – пояснив я. – У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи… я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху… а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час – це ризик. А ще – це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати… а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут – прошу, маєте – Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто… бо на виглядвін був не такий, як треба.

– М'який та приязний, – похитала головою Сера.

– І заможний, – додав Джік.

– Либонь – грошеголік, – сказав я, відгортаючи ковдру і з тугою позираючи на прохолодну білу постіль..

– Хто-хто?

– Грошеголік. Я сам придумав це слово на означення того, хто любить гроші так, як алкоголік спиртне.

– Таких у світі донесхочу, – сказав Джік сміючись.

Я заперечливо похитав головою:

– У світі донесхочу пияків, а алкоголіки – це одержимі. І грошеголіки – одержимі. Їм ніколи не досить. Вони не можутьвдовольнитись. Скільки б вони не мали, вони однаково хочуть іще. Я маю на увазі не тих пересічних заробітчан, котрі збивають собі маєток, а справжніх шаленців. Гроші, гроші, гроші. Як наркотик. Грошеголіки підуть на все, щоб дістати гроші… Викрадення людини, вбивство, крадіж файлів ЕОМ, пограбування банків, – та вони власних бабусь продадуть… Усе що завгодно.

Я сидів на ліжку з піднятим» ногами, бо почував себе кепсько. Боліли численні садна, горіли численні порізи. Гадаю, в Джіка теж. То були підступні каменюки.

– Грошеголізм, – сказав Джік, промовляючи, ніби лектор до ледь видних у тьмяному світлі студентів, – це поширена інфекційна хвороба, котру розпізнає кожний, хто відчував колись ненасить до грошей, тобто всі.

– Продовжуй про Гадсона, – сказала Сера.

– Гадсон мав організаторські здібності… Коли я прибув сюди, я не припускав, що організація така розгалужена, але достеменно знав, що за всім цим стоїть організатор, – розумієте, що я маю на увазі? Це було задумано, як міжконтинентальну операцію. Треба було знати, як і що робити. Технологія.

Джік зірвав накривку на банці з пивом і скривився від болю, простягаючи мені напій.

– Але він переконав мене, що я помилився щодо нього, – сказав я, п'ючи пиво з трикутного отвору. – Бо він був надто обережний. Він удавав, ніби йому треба пошукати в записах назву галереї, де Дональд придбав картину. Звичайно, він ставився до мене не як до потенційно небезпечної людини, а як до Дональдового кузена. Доки не перемовився тоді з Уексфордом біля газону.

– Пригадую, – сказала Сера. – Ти ще сказав тоді, що це все міняє.

– Угу… Я сподівався, що вія лише повідомив Уексфордові, що я кузен Дональда, але ж, зрозуміло, Уексфорд своєю чергою сказав йому, що я спіткав Гріна у руїнах садиби Мейзі в Сассексі, а тоді раптом опинився у галереї і роздивлявся оригінал спаленої картини Мейзі.

– Боже всемогутній, – сказав Джік. – Не диво, що нам довелось їхати аж до Аліс Спрінгз.

– Авжеж, тільки до того часу я не думав, що шукаю саме Гадсона. Я виглядав людину брутальної вдачі, яка через підвладних передавала свою жорстокість. Гадсон на такого не виглядав і не робив ніяких брутальних вчинків, – я помовчав. – Єдина дрібна тріщина виявилася тоді, коли він ущент програв ставку на скачках. Він з такою силою вхопив бінокль, що аж кісточки побіліли. Але ж не можна вважати людину затятим зловмисником лише на тій підставі, що їй програш завдає прикрощів.

– Джік усміхнувся.

– Я згоден з таким визначенням.

– І тим більше, чим складніші обставини, – докинула Сера.

– Я думав про це у госпіталі в Аліс Спрінгз… Оті здоровані не мали досить часу на дорогу з Мельбурна до Аліс у проміжку між тим, як ми придбали картину Ренбо, та моїм падінням з балкона; проте вони мали час, аби прибути з Аделаїди: база Гадсона ташувалась в Аделаїді… але й це все надто хисткі докази.

– Почнімо з того, що вони вже могли перебувати в Аліс, – логічно зауважив Джік.

– Могли, але навіщо? – позіхнув я. – Потім увечері, коли розігрувався Кубок, ти сказав, що Гадсон розпитував тебе про мене… а я подумав: звідки він тебе знає?

– Слухай, – сказала Сера, – я тоді теж подумала, тільки мені здалось, що це не так важливо. Адже мибачили йогоз вершини трибуни, то цілком імовірно, що й він десь бачив тебе з нами.

– Вас знав хлопець, – сказав я. – А він був на перегонах, бо разом з Гріном вистежив вас до «Гілтона». Оце ж хлопець і показав вас Грінові.

– А Грін – Уексфордові, Уексфорд – Гадсонові? – запитав Джік.

– Дуже можливо.

– А на той час, – провадив Джік, – вони вже всі усвідомили, що їм конче треба тебе вгамувати і що був у них такий шанс, але вони схибили… Хотів би я послухати, що сталося, коли вони довідалися про пограбування галереї. – Він захихотів, перехиляючи банку з пивом, щоб допити останні краплі.

– Наступного ранку, – сказав я, – до «Гілтона» посланець приніс листа від Гадсона. Яким побитом він дізнався, що ми там?

Вони обоє дивилися на мене.

– Мабуть, Грін сказав їм, – припустив Джік. – У кожному разі – не ми. Ми нікому про це не казали. Ми стежили за цим з особливою увагою.

– Від мене теж ніхто не довідався, – сказав я. – У листі пропонувалося відвідати винарню. Ну… якби не мої сумніви, то я поїхав би. Він був, другом Дональда… а винарня – це цікаво. З його погляду, в кожному разі, варто було спробувати.

– Боже!

– Увечері після Кубка ми зупинились у мотелі біля Бокс Гіл, я зателефонував до британської поліції і переговорив з чоловіком, який веде справу Дональда, з інспектором Фростом. Я попросив його поставити Дональдові кілька запитань… а цього ранку під Веллінгтоном я одержав відповіді.

– Здається, ніби сьогоднішній ранок був кілька світлових років тому.

– Угу…

– Які ж то запитання та які відповіді? – поцікавився Джік.

– Питання були такі: чи Дональд розповів усе Гадсонові про вино у льосі, чи Дональд сказав Уексфордовіпро вино у льосі, чи це Гадсон запропонував Дональдові піти разом з Регіною поглянути на Маннінгза у Художньому центрі. Відповіді: «Авжеж, звичайно», «Ні, де ж пак?» і «Так».

Вони мовчки обміркували почуте. Джік укинув монету до роздавача у кімнатному рефрижераторі й дістав ще одну банку фостерзького.

– І що далі? – запитала Сера.

– Ну, мельбурнзька поліція сказала, що це все надто бездоказово, але якби вдалося напевно пов'язати Гадсона з галереєю, то вони повірили б у це. Отже, вони принадили Гадсона до картин і всього того, що ми вкрали у галереї, і він справді явився по ці речі.– Як? Як вони принадили?

– Вони дали змогу Уексфордові випадково підслухати уривки підробної інформації з кількох готелів про дивні речі, які зберігаються у їхніх камерах схову, аж до картину «Гілтоні». Потім, уже після нашого прибуття, дали йому змогу скористатися телефоном, коли, на його думку, ніхто не підслуховував, і він подзвонив до Гадсона, в будинок, де той зупинявся під час перегонів, і переповів йому. Тоді Гадсон сам склав від мого імені листа до «Гілтона» і гайнув по ці звинувальні докази.

– Він, мабуть, збожеволів.

– Просто дурний. Щоправда, він вважав, що я мертвий… і не припускав, що хтось його підозрює. Він мусив би розуміти, звичайно, що поліція може підслухати дзвінок Уексфорда… але Фрост сказав, що Уексфорд гадатиме, ніби користується апаратом зі звичайної телефонної будки.

– Але ж це підло, – сказала Сера.

Я позіхнув.

– Щоб піймати підлоту, доводиться вдаватись до підлості.

– Хто б міг подумати, що Гадсон отак згорить, – сказала вона. – Він мав такий… такий небезпечний вигляд. – Вона стенулася. – Хто б міг подумати, що під приязною, щирою личиною люди здатні приховувати таку справді жахливу жорстокість!

Він підхопив Серу.

– А що, на твою думку, я малюю? – запитав Джік. – Вазочки з квітами? – Він перевів погляд на мене. – Коней?

Ми попрощалися наступного ранку в Мельбурнзькому аеропорту, в якому, здавалося, провели чималу частку нашого життя.

– Якось нам дивно прощатися, – сказала Сера.

– Ще колись приїду, – пообіцяв я.

Вони кивнули головами.

– Ну… – Ми поглянули на наші годинники.

Це було схоже на всі розставання. Багато не скажеш. Я бачив по їхніх очах, як і вони по моїх, що останні десять днів перетворяться невдовзі на ностальгічний спогад. Як щось, що ми робили за нашої шаленої юності. Далекої.

– Ти взявся б за це знову від самого початку? – запитав Джік.

Без усякого зв'язку я подумав про військових льотчиків, яким пощастило вижити і які згадують події сорокарічної давності. Чи варте було те, чого вони досягли, пролитої крові, праці та ризику накласти головою? Чи шкодують вони?

Я усміхнувся. Для мене не мало значення, що буде за сорок років. Те, що майбутнє зробить з минулим, – це його власна трагедія. Важить інше: що ми робимо сьогодні.

– Мабуть, так.

Я нахилився і поцілував Серу, дружину мого найдавнішого друга.

– Гей, – сказав він. – Знайди собі свою власну.