355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дик Фрэнсис » У пастці » Текст книги (страница 8)
У пастці
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 15:46

Текст книги "У пастці"


Автор книги: Дик Фрэнсис



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Розділ восьмий

Наступного ранку о восьмій подзвонив Джік.

– Заходь у кав'ярню на сніданок.

– Гаразд.

Я спустився ліфтом і через фойє пройшов до невеличкого ресторану для мешканців готелю. Джік у темних окулярах сидів за столом одинцем і саме краяв яєчню.

– Зараз тобі принесуть каву, – сказав він. – А решту принеси собі з того буфету. – Він показав головою на широкий заставлений стіл, оздоблений свіжоблакитним і прикрозеленим орнаментом. – Як справи?

– Несподівані повороти.

Він скривився.

– Недолюдок.

– Як очі?

Він з удаваною театральністю протер скельця і подався вперед, щоб я міг краще роздивитись. Вони були ще червоні й запалені, але вже явно пішло на одужання.

– Сера заспокоїлась? – запитав я.

– Вона кепсько себе почуває.

– О?

– Хтозна, – сказав він. – Сподіваюсь, що ні. Я ще не хочу дитини. Та й вона завжди вчасно похоплюється.

– Вона гарна дівчина, – сказав я.

Він крадькома зиркнув на мене.

– Вона каже, що особисто проти тебе нічого не має.

– Але… – продовжив я.

Він похитав головою.

– Синдром курки.

– Ти ж, здається, на курча не схожий.

Він поклав ніж і виделку.

– Я теж так думаю. Я сказав їй, щоб не журилася, швидше кінчала з цими вибриками і змирилася з тим, що вийшла вона не за тюхтія.

– А що вона на те?

Він криво всміхнувся.

– Я її спробував переконати уночі в ліжку.

Чомусь я раптом подумав про те, наскільки щасливе їхнє статеве життя. Колись кілька дівчат, які прихилились до мене, годинами чекаючи у помешканні, прийде чи не прийде Джік, казали, що його любов залежала від настрою – він швидко збуджується і швидка вистигає. «Тільки десь собака загавкає, і вже край». Дозволю собі зауважити, що з того часу мало що перемінилося.

– У кожному разі, – сказав він, – у нас же є машина. Було б дуже нерозумно, якби ти не поїхав з нами на перегони.

– А Сера… – обережно поцікавився я, – не буде сердитися?

– Вона каже, що ні.

Я прийняв цю пропозицію й зітхнув про себе. Схоже, що відтепер він і найменшого кроку не ступить без Сериної згоди. Невже завжди буває так, коли одружуються чоловіки з найнестримнішим темпераментом? Шлюбне щастя ловило в свої тенета орлів.

– Куди тебе понесло учора ввечері? – запитав він.

– До печери Алладіна, – відповів я. – Скарбів донесхочу, але мені пощастило уникнути киплячої олії.

Я переповів йому про галерею, Маннінгза і моє короткочасне ув'язнення. При цьому висловив свою думку про пограбування. Це йому сподобалося. Очі його весело спалахнули, і в ньому прокинулося знайоме збудження.

– Як ми це збираємося довести?. – запитав він.

Він похопився з цим «ми», тільки-но воно злетіло з язика. Джік жалісно розсміявся, і пожвавлення потроху розвіялось.

– Ну то як?

– Ще не знаю.

– Я хотів би тобі допомогти, – сказав він винувато.

Мені на думку спало з десяток уїдливих відповідей, проте я втримався. Це я йду не в ногу, а не вони. Голоси минулого не мають права ламати майбутнє.

– Ти робитимеш те, що сподобається Сері, – промовив я категорично: як наказ, а не приховану сатиру.

– Розкомандувався тут, сто чортів.

Ми закінчили снідати, по-дружньому намагаючися збудувати прийнятні нові стосунки на руїнах старих, обоє розуміючи, що ми робимо.

Коли ми згодом зустрілись у холі в умовлений для від'їзду час, було видно, що Сера теж дещо переглянула і вирішила контролювати власні емоції. Вона привітала мене, силувано всміхнувшись і простягши руку. Я легко потис їй руку і значуще поцілував у щічку. Вона це правильно зрозуміла.

Перемир'я досягнуто, умови погоджено, договір підписано. Посередник Джік стояв неподалік із самовдоволеним виглядом.

– Ви тільки погляньте на нього. – Він зробив жест у моєму напрямку. – Справжній біржовий маклер. Костюм, краватка, шкіряні туфлі. Якщо він не побережеться, то опиниться в Королівській академії.

Сера дивувалась:.

– Я гадала, що це почесно.

– Це ще невгадно, – сказав Джік, радісно чмихаючи. – Сяких-таких художників з відшліфованими манерами обирають після тридцяти. Майстрів з посередніми манерами – після сорока, майстрів без манер – після п'ятдесяти. Геніїв, які ламаного шеляга не дадуть за ці вибори, ігнорують доти, доки це можливо.

– При цьому Тодда ти зараховуєш до першої категорії, а себе – до останньої? – запитала Сера.

– Звичайно.

– Це можна зрозуміти, – сказав я. – Молодих майстрів не буває. Майстри завжди старі.

– Ради бога, – сказала Сера, – їдьмо на перегони.

Ми рушили, але їхали повільно, бо рух у цьому напрямку був величезний. Стоянка біля Флемінгтонського іподрому, куди ми приїхали, скидалась на місце масових пікніків, де між машинами юрмилися численні групи відпочивальників. Столи, стільці, скатертини, порцеляна, срібло, скло. Оптимістично порозставлювані парасолі від сонця, незважаючи на загрозливі дощові хмари. Багато веселощів, випивки і загального переконання – «Оце і є життя».

Я не дуже здивувався, що Джік і Сера приїхали підготованими. З багажника найнятої машини вони дістали стіл, стільці, напої та харчі й пояснили, що все це не так складно – просто треба знати, що замовляти.

– У мене є дядько, – сказала Сера, – котрий у нас на заході дістав прізвисько Бару-блискавки. Від часу гальмування до наливання першої чарки у нього минає десять секунд.

Вона справді старається, подумав я. Не просто пристосовується до нашої угоди задля Джіка, а справді хоче все поправити. Може, це й коштувало їй якихось зусиль, але я цього не помітив. На ній було оливково-зелене лляне пальто і такого ж кольору брилик, який вона від часу до часу притримувала, щоб його не знесло поривами вітру. Загалом беручи – нова Сера, вродливіша й не така боязка.

– Шампанського? – запитав Джік, відкорковуючи пляшку. – Біфштекс і устричні пироги?

– І як тільки я зможу потім повертатись до какао й чипсів?

– Принаймні матимеш тіло, щоб з нього спадати.

Ми знищили наїдки, запакували всю решту в багажник і з почуттям, ніби ми берем участь у якомусь масовому напіврелігійному обряді, прослизнули разом з натовпом через браму до святая святих.

– У вівторок буде далеко гірше, – сказала Сера, що давніше вже кілька разів відвідала подібні святкування. – День Мельбурнзького Кубка – це загальнонародне свято. У місті три мільйони мешканців, і половина з них забажає потрапити сюди. – Вона перекрикувала галасливий натовп, похмуро притримуючи в цій загальній товкотнечі брилик.

– Якщо вони не з'їхали з глузду, то залишаться вдома й подивляться змагання по телеку, – сказав я, ледь дихаючи після того, як чоловік поруч, відкриваючи мимохідь банку з пивом, стусонув мене по нирці.

– У Мельбурні по телебаченню не буде, тільки по радіо.

– Отакої! А чом би й ні?

Бо хочуть, щоб прийшло якнайбільше глядачів. Телетрансляція йде на решту Австралії, обминаючи отчі пороги.

– З гольфом і крикетом те саме, – сумно сказав Джік. – Не можна й закластися по-людському.

Ми пробились крізь тісняву, а далі – завдяки членським значкам – крізь другу браму і – в спокійніші води зеленого прямокутного майданчика для членів. Це як у нас День Дербі, подумав я. Такий самий тріумф волі над погодою. Розпромінені обличчя попід сірим небом. Теплі пальта на гарних сукнях, парасольки, наготовані над циліндрами, які було видно де-не-де. Коли я малював уболівальників на перегонах у дощ – а мені й таке траплялось, – то більшість реготала. А мені байдуже. Вони, мабуть, розуміли, що внутрішнє тепло насолоди нездатне зникнути під впливом зовнішньої сирості, що вони також могли б заграти на сурмі у бурю.

Оце теж цікаво, – подумав я, – чому я ніколи не намалював уболівальника на перегонах, який грає на сурмі у бурю? Це було б досить символічно, навіть для Джіка.

Мої друзі тим часом поринули в суперечку щодо оцінки форми першого заїзду. Як виявилось, у Сери в цій галузі стаж не менший, ніж у чоловіка, і вона з ним не погоджувалась.

– Я знаю, що на тому тижні в Рендвіку трек був розгаслий. Але й тут після дощу не твердо, а він любить вести перед.

– Та його ж Бойблу перевершив у Рендвіку і той-таки Бойблу ішов з величезним відривом у Колфілдському Кубку.

– Хай буде по-твоєму, – зверхньо сказала Сера. – Але Для Виноградної Лози однаково тут м'яко.

– Будеш заставлятись? – спитав Джік мене.

– Я не знаю коней.

– Ніби це має якесь значення.

– Гаразд. – Я проглянув графік заїздів. – Два долари на Генератора.

Вони обоє підвели голови і обоє запитали:

– Чому?

– Якщо ви сумніваєтесь, то ставте на номер одинадцятий. Одного разу я майже по всіх заїздах виграв на одинадцятому номері.

Вони мене взяли на глузи й сказали, що я можу подарувати свої два долари букмекеру або ФУТ.

– Що-що?

– Філія управління тоталізаторами.

Здавалось, тутешні букмекери займалися єдино поточними ставками, вони не мали таких великих фірм, як в Англії. Всі позаіподромні заклади, де приймаються застави, підлягали ФУТ, яка знову вкладала значну частку баришу в перегони. Перегони були багаті, солідні й процвітали. Це грабіжник Австралії, як висловився Джік.

Ми зробили ставки, сплатили гроші, і Генератор переміг один проти двадцяти п'яти.

– Початківцям завжди щастить, – пояснила Сера.

Джік засміявся.

– Він не початківець, його зі спортшколи вигнали за букмекерство.

Вони порвали свої квитки, поміркували над другим заїздом і пішли владнати оплату ставок. Я поставив чотири долари на номер перший.

– Чому?

– Цим разом подвоєна ставка на половину цифри 11.

– О боже, – сказала Сера. – Ох і розумаха.

Почав сіяти дощ, і менш витривалі вболівальники взялися шукати прихистку.

– Ходімо, – сказав я. – Сядемо там, де сухо.

– Ви йдіть, – сказала Сера. – А я не можу.

– Чому?

– Бо ті місця тільки для чоловіків.

Я засміявся. Я думав, вона жартує, але виявилося, це не жарти. Атож, нічого смішного. Близько двох третин найкращих місць на трибунах для членів призначались для чоловіків, і тільки.

– А як же бути з дружинами й подругами? – запитав я, не вірячи.

– Вони можуть піти на дах.

Сера, австралійка, нічого дивного у цьому не вбачала.

Для мене і, безперечно, для Джіка, це було дивовижно.

Він промовив, анітрохи не змінюючи виразу обличчя:

– На багатьох великих іподромах чоловіки, які рядять перегонами в Австралії, розставляють для себе шкіряні фотелі на засклених трибунах, влаштовують ресторани й бари з глибокими килимами, де вони можуть їсти й пити, як королі, а їхні дружини тим часом їдять у кафетеріях і сидять на твердих пластикових стільцях на відкритих трибунах разом з рештою натовпу. Вони вважають таке поводження цілком нормальним. Усі антропологічні групи вважають власні найдивовижніші племінні звичаї цілком нормальними.

– Мені здавалося, що ти любиш усе австралійське.

Джік важко зітхнув.

– Ідеально ніде не буває.

– Я вже промокла, – сказала Сера.

Ми піднялись на дах, де на одного чоловіка припадало дві жінки; тут було вітряно, волого, а замість стільців – лавки.

– Не турбуйся. – Серу тішило, що я настільки вражений таким ставленням до жінок. – Я вже звикла до цього.

– Мені здавалося, Австралія дуже пишається, що забезпечила всім однакові права.

– Всім, крім половини населення, – сказав Джік.

З нашої неприступної фортеці ми чудово бачили весь іподром. Сера й Джік криками підбадьорювали своїх обранців, але номер перший фінішував з відривом на два крупи при вісьмох проти одного.

– Це обурливо, – сказала Сера, рвучи нову серію квитків. – Який номер ти обираєш на третій заїзд?

– Мене під час третього заїзду не буде. Я маю зустрітися й випити з одним чоловіком, який знає Дональда.

Вона прийняла удар, і рухи її стали не такі невимушені.

– Знову… розслідування?

– Мушу.

– Авжеж. – Вона проковтнула слину й через силу промовила:

– Ну… Щасливо.

– Ти чудова дівчина.

Вона не сподівалася, що я так подумаю, і підозрювала кпини, але якоюсь мірою це було їй приємно. Я спустився Додолу, тішачись подумки розгубленим виразом її обличчя.

З одного боку майданчик для членів обмежувався трибунами, а з другого – проходом для коней від загорожі, де їх сідлають, до оглядового кільця. Один короткий бік майданчика прилягав до цього оглядового кільця: отже, з Гадсоном Тейлором я мав зустрітись у тому кутку майданчика, де прохід для коней переходив у оглядове кільце.

Дощ майже вщух, що благодатно вплинуло на мій костюм. Я дійшов до, умовленого місця й чекав там, милуючись яскраво-шарлатовим квітником-газоном, що оздоблював огорожу поміж проходом для коней та майданчиком. Червоний кадмій у суміші з яскравим оранжевим і білим, і ще може трішечки насиченого багрецю…

– Чарлз Тодд?

– Так… Містер Тейлор?

– Гадсон. Приємно познайомитись. – Ми поручкалися, потиск у нього сухий і міцний. Років під п'ятдесят, середнього зросту, нормальна статура, привітні, трохи сумні й розкосі очі. На ньому – і, може, ще на кількох чоловіках на іподромі – була візитка, і він носив її з такою ж невимушеністю, як і светр.

– Ходімо знайдемо сухіше місце, – сказав він. – Сюди, будь ласка.

Він повів мене вгору на один прогін східців, через вхідні двері, по широкому внутрішньому коридору, розташованому попід трибунами, повз швейцара, в уніформі та табличку з написом «Тільки для членів комітету» – до просторої прямокутної вигідної кімнати, що правила за невеличкий бар. Ідучи сюди, нам весь час доводилось перепрошувати, прослизаючи поміж групами пишно вбраних людей, але в самому барі було порівняно тихо й малолюдно. Групка з чотирьох осіб – двоє чоловіків і дві жінки – теревенили навстоячки, тримаючи біля грудей напівпорожні склянки, а дві жінки в хутрі уголос нарікали на холоднечу.

– Їм подобається повеличатись у соболиному манто, – захихикав Гадсон Тейлор, беручи дві склянки шотландського віскі й запрошуючи мене до маленького столика. – У роки, коли тепло, їм перемішуються всі карти.

– А що, в цю пору звичайно тепло?

– Температура в Мельбурні за годину може підніматись або падати на двадцять градусів. – Здавалося, він цим пишається. – Так, тепер щодо вашої справи. – Він поліз до внутрішньої нагрудної кишені й дістав згорнутий папірець. – Ось, прошу, тут усе для Дональда надруковано. Галерея називалась «Ярра Рівер Файн Артс».

– Я був би щиро вражений, якби було інакше.

– А чоловік, з яким ми мали справу, був такий собі Айвор Уексфорд.

– Який він з себе? – запитав я.

– Достеменно не пригадую. Адже це було ще десь у квітні.

Я хвильку подумав і витяг з кишені маленький нотатник для шкіців.

– Ви впізнаєте його, якщо я його намалюю?

Він розвеселився на цю пропозицію:

– Хтозна.

Я швидко накреслив м'яким олівцем пристойну подобу, Гріна, але без вусів.

Гадсон Тейлор вагався. Я домалював вуса. Він рішуче похитав головою.

– Ні, це не він.

– А оцей?

Я перегорнув аркуш і взявся до нового портрета. Гадсон Тейлор замислено мовчав, доки я старанно малював чоловіка з підвальної контори.

– Можливо, – сказав він.

Я зробив нижню губу трохи повнішою, додав окуляри в масивній оправі та зозулясту краватку-метелик.

– Це він, – здивовано промовив Гадсон. – У кожному разі я пригадую краватку-метелик. Вони сьогодні не часто трапляються. Звідки ви знаєте? Ви, либонь, зустрічалися з ним.

– Учора по обіді я обійшов кілька галерей.

– У вас справжній талант, – сказав він з цікавістю, дивлячись, як я ховаю нотатник.

– Практика, і нічого більше.

Роки бачення людських облич у вигляді різних форм, пропорцій і площин та запам'ятовування, в який бік усі ці лінії хиляться. Я вже міг би по пам'яті намалювати очі Гадсона. У мене ця схильність змалечку.

– Малювання – ваше хобі? – запитав Гадсон.

– І моя робота. Я здебільшого малюю коней.

– Справді? – Він подивився на портретні зображення коней, що прикрашали стінку. – На зразок оцих?

Я кивнув, і ми поговорили про малювання як засіб заробляти на життя.

– Може, я замовлю вам картину, якщо мій кінь добре пробіжить на Кубку. – Він усміхнувся, зовнішні куточки його очей гарно зморщилися. – Якщо він пастиме задніх, то краще я його пристрелю.

Він підвівся й запросив мене жестом іти за ним.

– Час наступного заїзду. Може, подивимося разом? Ми вийшли на денне світло посередині трибун, – під нами було велике квадратове обгороджене місце, куди виводилися на огляд учасники заїзду, там-таки розсідлувалися потім переможці. Мене розважало, що передні лави призначались тільки для чоловіків: дві пари, що йшли поперед нас, розділились, як амеби, і чоловіки пішли вниз ліворуч, а жінки – вгору праворуч.

– Підемо вниз, – показав Гадсон рукою.

– А вгору ми можемо піти лише у супроводі дами? – запитав я.

Він скоса подивився на мене й усміхнувся.

– Вас дивують наші звичаї? Ми й так можемо піти нагору.

Він пішов уперед і зручно вмостився серед переважно жіночого оточення, вітаючись з кількома людьми і по-приятельскому відрекомендовуючи мене як свого друга Чарлза з Англії. Відразу по імені, відразу приймають між себе, австралійський стиль.

– Бідна дівчина Регіна, вона теж не любила цього поділу за статтю, – сказав він. – Але це має цікаве історичне коріння. – Він захихотів. – Протягом майже всього минулого сторіччя управління в Австралії здійснювалося за допомогою британської армії. Офіцери й джентльмени залишали своїх дружин в Англії, але – така вже природа – всі вони зав'язували тут знайомства з жінками кепської репутації. Вони не хотіли, щоб їхні колеги офіцери бачили, наскільки вульгарний у них смак, і тому вигадали правило, за яким місця для офіцерів призначались лише для чоловіків, внаслідок чого їхні пупсики не могли претендувати на місця поруч з ними.

Я засміявся.

– Гарно придумано.

– Завжди простіше заснувати традицію, – сказав Гадсон, – ніж потім скасувати її.

– Дональд каже, що ви засновуєте чудову традицію на гарні вина.

Сумні очі блимнули від приємності, яку справив мій комплімент..

– Йому надзвичайно сподобалось. Він об'їхав усі великі виноградники, насамперед, звичайно, відвідавши наші.

Коні, що брали участь у третьому заїзді, рушили кентером на старт на чолі з дражливим гнідим жеребцем, у якого на голові було забагато білої барви.

– Потворна тварюка, – сказав Гадсон. – Але він виграє.

– Ви поставили на нього?

Він усміхнувся:

– Зовсім небагато.

Заїзд розпочався, коні рвонули, і кісточки на пальцях у Гадсона аж побіліли з напруги, поки він уважно стежив у бінокль; мені стало цікаво, скільки це «зовсім небагато», Гнідий жеребець опинився на четвертому місці. Гадсон поволі відклав бінокль для перегонів і вже без жодного виразу спостерігав кепський фініш.

– Ну що ж, – сказав він, і сумні його очі посумнішали ще дужче. – Як то кажуть, іншим разом. – Він покірно стенув плечима, підбадьорився, потис мені руку, попросив переказати вітання Дональдові й спитав, чи я знайду сам вихід.

– Спасибі за допомогу, – подякував я.

Він усміхнувся:

– Завжди до ваших послуг.

Тільки двічі повернувши у неправильному керунку, я зійшов нарешті вниз, прислухаючись дорогою до цікавих уривків австралійського різновиду мови.

– … Кажуть, він зовсім не відповідає своїй посаді у комітеті. Він розтуляє рота лише тоді, коли хоче поміняти закладену на коліно ногу…

– … паскудник, хай йому грець, він так і не зміг прийти…

– … я йому кажу: «Ти чого кричиш, як на пуп? Облиш, треба змиритись…».

– … виграла двадцять доларів? Тобі справді пощастило, Джоан…

І скрізь дифтонгізовані голосні, завдяки чому у слові «ні» з'являлось до п'яти різних звуків, – я б так і не вимовив. Ще в літаку один австралієць сказав мені, що у всіх австралійців одна вимова. З таким самим успіхом можна було сказати, що всі американці розмовляють однаково або британці. Англійська мова нескінченно гнучка, – і тут, у Мельбурні, вона жива й при чудовому здоров'ї.

Джік і Сера, коли я нарешті приєднався до них, сперечалися щодо свого обранця на Вікторія дербі, наступний заїзд за розкладом.

– Куля з білокості виступає не в своєму класі й має стільки, ж шансів, як сліпий у заметіль.

Сера зігнорувала де зауваження.

– На тому тижні вона виграла у Муні Уеллі, ще й два жучки вказали на неї.

– Ці жучки були, мабуть, п'яні.

– Привіт, Тодде, – сказала Сера. – Ради бога, вибери номер.

– Десять.

– Чому десять?

– Одинадцять мінус один.

– Боже мій, – сказав Джік. – Колись у тебе було більше глузду.

Сера порівняла:

– Королівський Шлях. Проти Королівського Шляху Куля з білокості – певняк.

Ми купили квитки й пішли на дах, але жоден з наших обранців не виграв. Сера обурено шпетила Кулю, яка нарешті прийшла п'ятою, а Королівський Шлях зовсім зійшов з дистанції. Переміг дванадцятий номер.

– Тобі треба було додатиодинадцять і один, – сказала Сера. – Ти припускаєшся таких нерозумних помилок.

– На що ти задивився? – запитав Джік.

Я уважно роздивлявся натовп, який спостерігав за перегонами знизу, на майданчику для членів.

– Дай-но мені свій бінокль….

Джік дав бінокль. Я підніс його до очей, довгий час роздивлявся й опустив його.

– Що там? – нетерпляче запитала Сера. – Що сталося?

– Це, – сказав я, – не просто дещо міняє, а все ставить з ніг на голову.

– Що?

– Бачиш отих двох чоловіків… ярдів за двадцять від огорожі оглядового кільця… один з них у сірій візитці?

– Ну то й що? – запитав Джік.

– Чоловік у візитці – це Гадсон Тейлор, той самий, з яким я щойно випивав. Він – управитель виноробної фірми і часто зустрічався з кузеном Дональдом, коли той був тут. А другого чоловіка звуть Айвор Уексфорд, він – директор галереї «Ярра Рівер Файн Артс». – Ну то й що? – запитала Сера.

– Отже, я майже можу уявити собі, про що вони там зараз розмовляють, – відповів я. – Щось на зразок: «Вибачте, сер, чи я не продав вам нещодавно картину?» – «Не мені, містере Уексфорд, а моєму другові Дональдові Стюарту». – «А хто був той молодий чоловік, з яким ви щойно розмовляли?» – «Це був кузен Дональда Стюарта, містере Уексфорд». – «А що ви знаєте про нього?» – «Що він за фахом художник і намалював вас, містере Уексфорд, і спитав мене, як вас звуть».

Я замовк.

– Далі, – сказав Джік.

Я бачив, як Уексфорд і Гадсон Тейлор закінчили розмову, невимушено кивнули одне одному і розійшлися врізнобіч.

– Тепер Айвор Уексфорд розуміє, що припустився жахливої помилки, випустивши мене учора ввечері зі своєї галереї.

Сера занепокоєно зазирала мені в обличчя.

– Ти справді думаєш, що це небезпечно?

– Так, думаю. – Я трохи відпружив напнуті м'язи і спробував усміхнутись. – Принаймні він буде тепер насторожі.

– А в гіршому разі він почне тебе шукати, – сказав Джік.

– Е-е… – протяг я замислено. – Чи могли б ви обоє зараз, негайно рушити в подорож?

– Куди?

– До Аліс Спрінгз, – відповів я.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю