Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Розділ п'ятнадцятий

Тридцять – тридцять п'ять ярдів для пістолета – це багатенько, але ж Грін, здавалося, стояв так близько.

Я бачив вислі вуса і розчухране волосся, яке ворушив вітер. Бачив його очі і напружене тіло. Він розставив ноги, руки витягнув поперед себе і так обіруч мірив з пістолета.

Пострілів я не чув через гуркіт хвиль, що розбивалися на камінні. Не міг бачити, як він натискає на курок. Але я бачив, як шарпались руки од відбою, і вирішив, що це глупство – дати йому змогу стріляти по непорушній цілі.

Сказати по правді, я не на жарт перелякався. Певно, йому, як і мені, теж ввижалося, ніби я поруч. Грін був цілком певний, що поцілить у мене, хоча його ніжне поводження з пістолетом у машині наводило на думку, що він – не мастак у цій справі.

Я повернувся й прошкандибав ще ярд чи два, хоча посуватися вперед ставало дедалі важче, а відчайдушна, боротьба з течією, хвилями та камінням знесилювали мене до решти.

Десь має бути цьому край.

Має бути.

Я спіткнувся, впав на гостре каміння, зранив руку, і з мене витекла ще одна порція здорового червоного життя. Боже, подумав я, мабуть, скрізь усе забарвлене шарлатом, який точиться з сотень дрібних подряпин.

А втім, це наштовхнуло мене на одну думку.

Я був занурений по пояс у небезпечній зеленій воді, а прибережне каміння здебільшого сховалося під хвилями. Неподалік з одного боку пасмо великих скельних ікол бігло від берега, наче страхітний хвилеріз, і я позадкував од нього, бо об цю перепону розбивались дедалі лютіші хвилі. Але ж у полі зору це був єдиний прихисток. Три недолугих кроки наблизили мене до хвилеріза, ще й течія підмогла.

Я озирнувся на Гріна. Він перезаряджав пістолет. Уексфорд, пританцьовуючи круг нього, увесь час підганяв, а Кошлобровий, певно, великої охоти переслідувати мене не мав: не вмів, мабуть, плавати.

Грін клацнув затвором і знову наставив пістолет на мене.

І тут я став діяти на одчай.

Я притис закривавлену руку до грудей і звівся, похитуючись проти течії, відкритий Грінові до пояса.

Дивився, як він цілиться, витягнувши обидві руки. Я вважав, що поцілив би в мене з цього пістолета на такій відстані й при такому вітрі лише влучний стрілець. Стрілець, чиї руки не смикаються вгору після пострілу.

Дуло дивилося прямо на мене.

Я побачив посмик, коли він натиснув на спусковий гачок.

Якусь неймовірно жахливу секунду я був переконаний, що він влучив, проте ні оком, ні слухом, ні душею летючої смерті я не відзначив.

Я високо підкинув праву руку і так на мить завмер перед ним, даючи йому роздивитись, що увесь перед сорочки зчервонів од крові.

Тоді я артистично скоцюрбився і впав ницьма у воду, благаючи бога, аби Грін подумав, що вбив мене.

Море було не набагато краще за кулі. І тільки найлютіший страх перед можливою альтернативою тримав мене у воді: я спотикався й падав на гострі, як лезо, підводні сторчаки.

Самі хвилі зносили мене до зубів вищого хвилеріза, і я розпачливо силкувався зачепитися за них, аби мене не відтягло назад і не брязнуло з силою об це каміння, ще дужче зсаднюючи шкіру.

А ще я потерпав, щоб мої зусилля не надто впадали в вічі. Якби Уексфорд або Грін помітили моє борсання, вся театральна вистава була б на вітер.

Завдяки щастю і моєму завзяттю море почало штовхати мене в зашкалубину між камінням, звідки мені не видно було берега. Я знайшов, за що зачепитися рукою, потім зіперся на щось зігнутими коліньми і якось уже там переховувався, тимчасом як море – намагалося відтягти мене назад. Кожна нова хвиля, набігаючи, прагнула виштовхнути мою ногу з рятівного жолобка, а зринаючи – засмоктати мене, втягуючи, як у сифон. Вчеплюсь – і хитаюсь туди-сюди у воді, що сягала по груди, вчеплюсь і хитаюсь, дедалі більше виснажуючись.

Не чув нічого, крім ударів хвиль об каміння. Я думав у відчаї, скільки ще там стрілятимуть Уексфорд і Грін, видивляючись у морі ознак життя. Я не важився поглянути, щоб вони не постерегли руху голови.

Вода була холодна, і рани поволі перестали кривавити, оте корисне садно на руці – також. Нема нічого кращого, думав я, ніж молоде, дуже й здорове тіло. А ще коли це молоде, дуже й здорове тіло – на суходолі й тримає в одній руці пензель, а в другій – пиво, а вгорі тим часом гуркочуть гарні мирні авіалайнери, й ніхто нікуди тебе не підганяє.

Утома, зрештою, примусила мене поглянути. Лишалось або це, або присмоктатися, як молюск, доки нарешті оніміло відпаду, заслабкий для того, щоб боротися за життя.

Щоб подивитися, треба було відпустити камінь. Я спробував зачепитися за якийсь інший, але такого зручного місця вже не знайшов. Перша ж відпливна хвиля нецеремонно потягла мене за собою, а її припливна колега жбурнула мене назад.

У цьому тривожному проміжку я встиг зиркнути на берег.

Дорога, кліфи, каменярня – як і раніше, і машина. І люди.

А бий його нечиста сила, – подумав я.

Рука пнулася зачепитись за попереднє місце. Пальці були зранені й кривавили. О боже, подумав я. Скільки ще?

Лише зовсім охлявши, я збагнув, що це не Уексфордова машина і на дорозі стоїть не Уексфорд.

Якщо не Уексфорд, то байдуже хто.

Я знову відпустив руку і спробував якнайдалі відпливти на новій хвилі від шкалубини, щоб сила припливної хвилі не встигла кинути мене назад. Ісі інші каменюки були ще під водою. Кілька ярдів – це чималий збіса шлях.

Обережно став, обачніше, ніж перед тим, шукаючи опертя для ніг, і пильніше подивився на дорогу.

Сіро-біла машина. Поруч пара, стоять близько, чоловік обійняв дівчину.

Гарна й затишна для цього місцина, подумав я сардонічно. Може, вони відвезуть мене туди, де сухіше.

Вони відійшли одне від одного і вдивлялися в море.

А я дивився на них.

Якусь мить я не вірив своїм очам. Спершу вони стояли нерухомо. Потім стали шалено вимахувати руками й кинулись до води; то були Сера й Джік.

Скидаючи піджак, Джік рішуче зайшов у хвилі, але вчасно зупинився, відчувши, як реальність ударила його по ногах. Та через мить він усе ж рушив до мене.

Я поволі посувався назустріч. Кожен рух між камінням, об яке билися хвилі, завдавав страшенної шкоди епідермі. Доки ми зустрілись, обидва були заляпані червоним.

Подивились, наскільки ми обидва закривавлені. Джік сказав «господи», а я сказав «мій боже», і тут я подумав, як би Всевишньому не здалося, що ми надто часто звертаємось до нього по допомогу.

Джік обійняв мене за поперек, я зіперся йому на плечі, й ми поволі побрели до берега. Раз у раз ми падали. Важко дихаючи, підводилися. Знову чіплялися один за одного і йшли далі.

Він відпустив мене, коли ми дісталися до шляху. Я сів на узбіччя, простяг ноги до моря і остаточно знесилів.

– Тодде, – заклопотано мовила Сера. Вона підійшла ближче. – Тодде. – Вона не йняла віри власним очам. – Ти смієшся?

– Звичайно. – Я з усміхом підвів погляд на неї. – А чом би й ні?

Сорочка на Джікові була розідрана, а з моєї залишилося саме ганчір'я, Ми стягли їх і вимочували ними рани, які не переставали кривавити. Судячи з виразу Сери, у нас був несвітський вигляд.

– Ідіотське місце для купелі, – сказав Джік.

– Зате тут безкоштовно пошкребуть по спині, – відповів я.

Він поглянув на мою спину. Пов'язок з Аліс Сгірінгз як не було.

– Як шви?

– Нівроку.

– Ну то й дідько з ними, з пов'язками.

– Ви ще посидите тут і обидва схопите запалення легенів, – остерегла Сера.

Я зняв рештки бинтів. Кінець кінцем, подумав я, вони мені добре послужили. Липкий пояс, що фіксував ребра, залишився на місці, але він надто зволожнів і ледь тримався. Тому я і його віддер. Лишався ще лейкопластир на нозі, але я побачив, що й він відмок у цій солоній крутнечі. А холоші світили скрізь величезними дірками.

– Ускочили в халепу, – зауважив Джік, виливаючи воду з черевиків і пощулюючись.

– Нам потрібен телефон, – сказав я, роблячи те саме.

– Ой, тримайте мене, – сказала Сера. – Таж вам потрібна гаряча купіль, теплий одяг і півдесятка психіатрів.

– Як ви потрапили сюди? – запитав я.

– Яким побитом ти лишився живий? – запитав Джік.

– Спочатку ви.

– Коли я купила шампунь і вийшла з крамниці, – сказала Сера, – то помітила, як повз мене їде Грін. Я ледь не вмерла на місці. Так і залишилася стояти, сподіваючись, що він не погляне у мій бік; він і не поглянув… Машина просто біля мене повернула ліворуч… тоді я помітила, що позаду сидять ще двоє…. я повернулася до машини й переповіла Джікові.

– Ми ще подумали, яке щастя, що він її не помітив, – підхопив Джік, вимочуючи червоні струмочки, які ніяк не висихали. – Повернулись до готелю, а тебе там нема; ми вдалися до дівчини в реєстратурі, може, ти щось переказав нам, а вона відповіла, що ти поїхав у машині з друзями… З чоловіком з вислими вусами.

– Друзі! – вигукнула Сера.

– У кожному разі, – вів далі Джік, – задихаючись від люті, жалю, обурення і таке інше, ми подумали, що треба пошукати твоє тіло…

– Джіку! – запротестувала Сера.

Він усміхнувся:

– А хто плакав?

– Замовкни.

– Сера не помітила тебе у машині Гріна, але ми подумали, що ти можеш виступати в ролі лантуха з картоплею у багажнику або ще в якійсь, отже, ми вийняли карту доріг, натиснули ногою на акселератор і кинулися в погоню. Повернули ліворуч там, де це зробив Грін, і почали спинатися на червонясту гору.

Я ретельно оглянув численні наші рани й подряпини.

– Нам би не завадила якась рідина для дезінфекції, – сказав я.

– Найкраще б викупатись у ній.

– Чудова ідея.

Я чув, як у нього цокотіли зуби, ще дужче, ніж мої власні.

– Ходімо сховаємося од вітру, – запропонував я. – Можна кривавити і в машині.

Ми ледве заповзли на сидіння. Сера зауважила, що чохли, на щастя, зроблені з пластика. Джік автоматично сів за кермо.

– Ми проїхали багато миль, – сказав він. – І потроху вже починали божеволіти. Перевалили через гору й почали спуск сюди. Біля підніжжя дорога круто завертає ліворуч, і по карті ми побачили, що вона йде далі вздовж берега, огинаючи низку заток, і виходить назад до Веллінгтона.

Джік завів машину, розвернув її і поволі рушив уперед. Він сидів голий до пояса – мокрий-мокрісінький, крапельки крові набухали і скочувались униз, – не водій, а якась мара. Борода вгорі відважно стирчала.

– Ми їхали цією самою дорогою, – говорила Сера. – А довкруг на цілі милі – тільки скелясте каміння і море.

– Я намалюю це каміння, – сказав Джік.

Сера подивилася йому в обличчя, а тоді перевела погляд на мене. У цій рішучій заяві вона відчула нездоланну пристрасть. Золота доба майже минула.

– Невдовзі ми завернули, – сказав Джік. – Лишався ще відтинок дороги з позначкою «проїзду нема» – і ми поїхали по ньому. Звичайно, тебе – ні сліду. Тоді ми зупинилися тут, Сера вийшла з машини і мало не вигляділа своїх очей.

– Ти теж не розважався тим часом, – сказала вона.

– Гм, – усміхнувся він. – У кожному разі, я копнув кілька камінців, думаючи, що робити далі, і раптом – ці патрони.

– Ці – що?

– На узбіччі дороги. Один коло одного. Схоже, наче вони повипадали з револьвера зі спайдерним викидачем.

– Коли ми їх побачили, – сказала Сера, – то подумали…

– То, напевно, хтось по чайках стріляв, – сказав я. – Думаю, не завадило б повернутись і позбирати їх,

– Ти серйозно? – запитав Джік.

– Авжеж.

Ми загальмували, розвернулись і поїхали назад по нашому сліду.

– По чайках з револьвера ніхто не стріляє, – сказав він – Зовсім інша річ – по мазюкалах, які малюють коней.

Знову з'явилася каменярня. Джік під'їхав і зупинився, а Сера, швидко вискочивши, сказала, щоб ми залишались, у машині, а вона принесе гільзи.

– Вони справді стріляли в тебе? – запитав Джік.

– Грін. Він не поцілив.

– Нездара. – Він засовався на сидінні і скривився. – Вони, либонь, повернули назад через гору, доки ми шукали тебе біля заток. – Він поглянув, як Сера шукає на узбіччі дороги. – Вони одібрали список?

– Я викинув його в море, – криво всміхнувся я. – Мені здалося надто банальним вручати його просто так… та й це дуже до речі відвернуло увагу. Вони повиловлювали цілком досить, аби побачити, що мають, з того що хотіли.

– Цікава знялася метушня.

– Ще й яка весела.

Сера знайшла гільзи, позбирала їх і прибігла назад.

– Ось вони… Я покладу їх у сумочку. – Вона сіла поруч із Джіком. – А тепер що?

– Телефон, – відповів я.

– Отак? – Вона зміряла мене поглядом. – Чи ти розумієш… – Вона зупинилася. – Гаразд, – сказала вона. – Я куплю вам по сорочці у першій-ліпшій крамниці. – Вона проковтнула слину. – І не питайте, що ще, коли це буде бакалія.

– А що ще, коли буде бакалія? – спитав Джік.

Ми рушили знову, а на перехресті повернули ліворуч нагору, бо так було разів у чотири коротше.

Майже на самій горі лежало велике селище з чимось на зразок крамниці, де продавалося все – від молотків до шпильок. А також бакалія. І сорочки, якщо добре попитати. Сера скривила Джікові гримасу і зникла за дверима крамниці.

І ось я натягнув на себе блакитну безрукавку й подибав до телефону, стискаючи в руці гаманець Сери.

– Станція?.. У якому готелі є телекс?

Телефоністка назвала мені три готелі. Один з них був готель «На терасах». Я подякував і поклав трубку.

Потім подзвонив у готель «На терасах». Насилу пригадав, що моє прізвище Піл.

– Але ж, містере Піл… – відповіла дівчина переляканим голосом. – Ваш друг, отой, з вислими вусами, не той, що з бородою… І півгодини ще не минуло, як він оплатив рахунок і забрав усі ваші речі.. Так, це неподобство, але він показав записку від вас і попросив дати ключ від номера… Даруйте, але я не знала, що це не ви написали записку… Так, він забрав усі речі й зараз у номері прибирають…

– Послухайте, – сказав я. – Ви можете від мого імені надати телекс? Запишете це на рахунок мого друга містера… е-е… Ендруза.

Вона сказала, що надасть. Я продиктував текст. Вона повторила і пообіцяла негайно передати.

– Я незабаром подзвоню, щоб почути відповідь, – сказав я.

Сера принесла нам джинси й сухі шкарпетки. Джік виїхав з селища до відлюднішого місця, й ми переодяглись, це не найкраще у світі вбрання, але воно приховувало наші рани.

– А тепер куди? – запитав він. – У пункт «невідкладної допомоги»?

– Назад до телефону.

– Господи мій боже.

Він поїхав назад, і я подзвонив у готель «На терасах». Дівчина сказала, що вже є відповідь, і прочитала її. «Телефонуйте негайно, оплата з абонента, що викликається, – читала вона. – І далі номер…» Вона прочитала двічі. І я повторив. – Гаразд.

Я подякував їй.

– Нема за що, – сказала вона. – Мені дуже прикро за речі.

Я подзвонив на міжнародний переговорний пункт і подав номер. На переговорному пункті сказали, що цей номер має право першочерговості. Розмова відбудеться за десять хвилин. Вони передзвонять.

Телефон висів на стінці кабіни в місцевому універмазі. Не було на що сісти. Я щиро пошкодував про це.

Десять хвилин поволі минули. Точніше – дев'ять з половиною.

Телефон задзвонив, і я взяв трубку.

– Ви замовляли Англію…

Сучасне диво. З другого боку земної кулі я розмовляв з інспектором Фростом, ніби він перебував у суміжній кімнаті. Одинадцять тридцять у Веллінгтоні, двадцять три тридцять у Шропшірі.

– Сьогодні прийшов ваш лист, сер, – сказав він. – І ми почали вже діяти.

– Припиніть називати мене «сер». Мені звичніше просто «Тодд».

– Гаразд. Отже, ми дали телекс у Мельбурн, щоб поставити їх на ноги, і почали перевіряти людей за списком в Англії. Наслідки вже неймовірні. Усі викреслені люди, яких ми перевірили, стали жертвою пограбування. Ми ставимо на ноги поліцію в усіх інших країнах, яких це стосується. Єдине ось що: ви надіслали нам фотокопію списку. Оригінал у вас?

– Ні… Більшість його знищена. Це має велике значення?

– Не дуже. Ви можете сказати як він до вас потрапив?

– Е-е… Скажімо краще, просто потрапив.

Сухий сміх пролунав за дванадцять тисяч миль.

– Гаразд. А що зараз таке скоїлося, що ви мене майже витягли з ліжка?

– А хіба ви вдома? – поспівчував я йому.

– Між іншим, на службі. Кажіть-но.

– Дві речі… По-перше, я можу допомогти вам з розшифруванням реєстру. Але спочатку…

Я розповів йому про перебування Уексфорда й Гріна у Веллінгтоні і про те, як вони вкрали мої речі. У них мій паспорт, туристські чеки, а також валізка з малярським спорядженням.

– Це те, що я бачив тоді у кузена? – запитав він.

– Так. І в них ще може бути сторінка-дві списку…

– Повторіть це.

Я повторив.

– Більшість викинута в море, але я знаю, що принаймні одну сторінку Уексфорд виловив. Тож… я думав… вони повертатимуться до Мельбурна, можливо, сьогодні, це може статися першої-ліпшої миті, й коли вони приземляться, то є гарний шанс, що в них щось із того всього буде…

– Я можу влаштувати обшук на митниці, – сказав він. – Але нащо їм було ризикувати й красти?..

– Вони не знають, що я знаю, – відповів я. – Напевно, думають, що я мертвий.

– Боже милостивий. Чому?

– Я дав їм нагоду трошки повправлятись у стендовій стрільбі. Гільзи знадобляться? На щастя, на кулю не розжився, але шість гільз є:

– Вони можуть… – його було ледве чути. – Що з реєстром?

– У меншому списку… Взяли?

– Так, переді мною.

– Гаразд. Перша літера означає місто, в якому продано картину: М – Мельбурн, С – Сідней, В – Веллінгтон. Друга літера позначає художника: М – Маннінгз, X – Херрінг, а Р, як мені здається, – Раула Мілле. Літера С означає «копія». Всі картини в цьому списку – копії. А ті, що в довшому списку, – оригінали. Зрозуміло?

– Так. Далі.

– Числа – це просто числа. Вони встигли продати 54 копії, коли я… е-е… коли список потрапив до мене. Остання літера означає Ренбо. Це той самий Гарлі Ренбо, що працював у Аліс Спрінгз. Якщо пригадуєте, я вам казав той раз про нього.

– Пригадую, – сказав він.

– Уексфорд і Грін останні кілька днів були поглинені переслідуванням у Новій Зеландії і, дуже можливо, не замели слідів у Мельбурнзькій галереї. Якщо мельбурнзька поліція зробить трус, то може зібрати непоганий врожай.

– Вони тієї думки, що саме зникнення списку з галереї могло вже спонукати до негайного знищення всіх свідчень, що збільшують провину.

– Вони можуть помилятись. Уексфорд і Грін не знають, що я зробив фотокопію списку й надіслав її вам. Вони вважають, що список любісінько пливе у море, а я – разом з тим списком.

– Я перекажу ваше повідомлення до Мельбурна.

– Тут у Веллінгтоні є ще одна галерея й імітація Херрінга, яку вони продали одному чоловікові з Окленда…

– Бога ради…

Я дав йому адресу «Руапегу» й назвав Нормана Апдайка.

– У довшому списку зустрічається також Б, отже, можливо, існує ще одна галерея. Імовірно – в Брісбені. І в Сіднеї може бути ще одна. Гадаю, ота приміська точка, яку вони закрили, просто через її місцезнаходження не мала достатнього числа відвідувачів.

– Стоп, – сказав він.

– Перепрошую, – сказав я. – Але організація як грибниця… вона розростається під землею, і гриби можуть вигулькнути де завгодно.

– Я сказав «стоп» тільки для того, щоб поміняти плівку на магнітофоні. Тепер можете продовжувати.

– О, – я ледь не розсміявся. – Ну… Дональд щось відповів на мої запитання?

– Так.

– Ви обережно розпитували?

– Заспокойтесь, – сказав він сухо. – Ми до п'ятої виконали всі ваші побажання. Містер Стюарт відповів «Так, звичайно» – на перше питання, «Ні, нащо це мені?» – на друге і «Так» – на третє.

– Він цілком певний цього?

– Цілком. – Він прокашлявся. – Він якийсь очужілий. Незацікавлений. Але відповів докладно.

– Що він робить? – запитав я.

– Все дивиться на портрет дружини. Коли не прийдемо – бачимо його крізь вікно: сидить біля портрета.

– Він ще… при здоровому глузді?

– Тут я не суддя.

– Ви ж можете принаймні сказати йому, що його вже не підозрюють в організації пограбування та вбивстві Регіни.

– Це має вирішити моє начальство.

– Ну так підштовхніть їх, – сказав я. – Невже поліція, навмисно псує громадську думку про себе?

– Чому ж, от ви, наприклад, досить швидко звернулись до нас по допомогу, – сказав він уїдливо.

Щоб робити за вас вашу роботу, – подумав я. Але вголос не сказав. Тиша промовляла сама за себе.

– Ну… – у його голосі звучало щось наче вибачення. – Ну, для співпраці. – Він. помовчав. – Де ви зараз? Може, після телексу до Мельбурна мені знову треба буде з вами поговорити.

– Я у телефонній кабіні, в крамниці містечка у горах біля Веллінгтона.

– Куди ви далі поїдете?

– Я зупинюсь тут. Уексфорд і Грін усе ще в місті, і я не хочу ризикувати, щоб вони ненароком мене побачили.

– Назвіть тоді номер.

Я зчитав номер з телефонного апарата:

– Я хочу якомога швидше повернутись додому, – сказав я. – Ви можете вжити якихось заходів щодо мого паспорта?

– Вам доведеться звернутися до консула.

Авжеж, авжеж, – утомлено подумав я. Повісив трубку і пішов назад до машини.

– Маю вам повідомити, – сказав я, залазячи на заднє сидіння, – що я цілком би вдовольнився подвійним гамбургером і пляшкою бренді.

Ми просиділи у машині дві години. Крамниця не продавала ні спиртного, ні гарячої їжі. Сера купила пакунок тістечок. Ми їх з'їли.

– Але ж не можемо ми просидіти тут увесь день, – вибухнула вона по тривалій похмурій мовчанці.

Я не був певний, що Уексфорд не розшукує її та Джіка, аби вбити їх, і не сподівався також, що зможу ощасливити її своїми словами.

– Нам тут набагато безпечніше, – сказав я.

– Ми просто поволі помремо тут від зараження крові, – погодився Джік.

– Свої пігулки я залишила в «Гілтоні», – сказала Сера.

Джік вирячився на неї:

– А до чого це?

– Ні до чого. Думала, може, тобі цікаво про це довідатись.

– Протизаплідні? – запитав я.

– Атож.

– О боже, – сказав Джік.

Фургон з продуктами ледве виїхав нагору й зупинився проти крамниці. Чоловік у спецодягу відчинив затильні дверцята, висунув великий контейнер з усяким печивом і заніс його до крамниці.

– Їжа, – промовив я з надією.

Сера пішла на розвідку. Джік при цій нагоді спробував одліпити безрукавку від ран, що вже гоїлися, а мені було байдуже.

– Ти приклеїшся до свого одягу, якщо ти цього не зробиш, – сказав Джік.

– Я відмочу його.

– У морі ці порізи так не боліли.

– Атож.

– Трохи дошкуляє?

– Угу.

Він поглянув на мене.:

– Чому б тобі хоч трохи не покричати?

– Ліньки. А тобі?

Він усміхнувся:

– Я викричусь у картинах.

Сера повернулася зі свіжими пончиками і банками кока-коли. Ми перекусили, і мені принаймні відлягло.

Ще за півгодини на порозі з'явився власник крамниці. Побачивши нас, він почав кричати й жестикулювати.

– Я вас кличу…

Я побрів до телефону. Це був Фрост, голос чистий, як дзвіночок.

Уексфорд, Грін і Снел купили квитки на рейс до Мельбурна. У Мельбурнзькому аеропорту їх зустрінуть…

– А хто такий Снел? – запитав я.

– Звідки я знаю? Він їздив з тими двома.

Кошлобровий, – подумав я.

– Тепер слухайте, – сказав Фрост. – Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи… – Він довго ще говорив. А в кінці запитав: – Ви це зробите?

Я подумав про втому. І про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить..

– Гаразд.

Міг би взяти участь і в завершальній операції, – подумав я.

– Мельбурнзька поліція хоче знати напевно, що три копії Маннінгза, котрі ви… е-е… дістали в галереї, і досі там, де ви мені сказали.

– Так, вони там.

– Гаразд. Ну… щасти вам.