Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Розділ дев'ятий

Дорогою до аеропорту Джік весь час на щось нарікав. По-перше, він не зможе піти на крикет. По-друге,_ я не дав йому повернутися до готелю «Гілтон» по картини. По-третє, в Аліс йому буде надто жарко у спортивному костюмі для дербі. По-четверте, він не збирається пропускати Мельбурнзький Кубок через першого-ліпшого жевжика з краваткою-метеликом.

Але в усіх цих колоритних бідканнях і натяку не було на те, що йому доводилось оплачувати наш проїзд власними акредитивами, бо свої туристські чеки я залишив у готелі.

Це Сера подала думку не повертатися.

– Якщо ми збираємося щезнути, то – вперед, – сказала вона. – Люди гинуть через те, що намагаються вирятувати з вогню свій гаманець.

– Вам не обов'язково їхати, – мовив я про всяк випадок.

– Але ми вже через стільки всього пройшли. Як же я житиму далі, якщо не дозволю зараз Джікові допомогти тобі? А раптом з тобою щось скоїться…

– Ти б ніколи мені цього не подарувала…

Вона усміхнулася з жалем:

– Ти маєш рацію.

Мені здавалось, що ніхто не помітив, як ми пішли з іподрому, і жодна машина не переслідувала нас до аеропорту. Ні Грін, що пишеться через «і» довге, ні отой хлопець («не художник») не плуталися під ногами, намагаючись нам перешкодити; отже, ми без будь-яких пригод полетіли першим рейсом напівпорожнього літака до Аделаїди, а звідти – ще порожнішим літаком – до Аліс Спрінгз.

Від Аделаїди на північ земля попід нами поступово міняла колір від зеленого до сіро-зеленого, і нарешті – до барви ясно-червоної цегли.

– ВАН, – озвався Джік, показуючи вниз.

– Що?

– В-А-Н, – повторив Джік. – ВАН. Це скорочене від «Велике Австралійське Ніщо».

Я розсміявся. Земля справді виглядала спеченою, пустельною і дикою, але де-не-де видніли колії путівців і неймовірно ізольовані від світу гомстеди. Я милувався цим краєвидом, доки не стемніло і пурпурові тіні не заполонили все довкола. А літак тим часом летів на північ, у напрямку центральної пущі.

Вечірнє повітря в Аліс пашіло, ніби хтось забув вимкнути грубу. Нам увесь час щастило: спочатку ми, щойно прибувши до Мельбурнзького аеропорту, потрапили на літак, а тепер, коли неговіркий таксист підвіз нас до нового на вигляд мотелю, ми змогли дістати вільні номери.

– Сезон закінчився, – пробурмотів він, коли ми висловили наше задоволення і подякували йому. – Невдовзі тут буде надто спечно для туристів.

Щоправда, у наших номерах працювали кондиціонери. Джік і Сера спинились на першому поверсі; двері номера вели просто до затіненої критої алейки, за якою відразу починався садок з басейном. Мій номер у сусідньому крилі – відразу ж за автостоянкою, – був на третьому високому поверсі: до нього вели східці, сховані у затінку дерева, і довга відкрита галерея. Уся місцина мирно зеленіла у світлі поодиноких прожекторів, що ненастирливо світили від пальм і евкаліптів.

Ресторан у мотелі зачинявся вже о восьмій вечора, – отже, ми подались до іншого головною вулицею. Проїзна її частина – на відміну від бічних вуличок-була гудронована, тротуари здебільшого чисто символічні. Частенько нам доводилося йти просто по дрібній жорстві; крізь марево куряви у світлі фар проїжджих автомашин ми бачили, що жорства ясно-червоного кольору.

– Пекельна курява, – сказала Сера. – Вперше бачу її на власні очі. Моя тітка присягалась, що ця курява набилася в закритий чемодан, коли вони з дядьком їздили де Еєрз Рок.

– А що таке Еєрз Рок? – поцікавився я.

– Одразу знати нетямущого англійця, – відказала Сера. – Це скелястий уламок з піщаника на дві милі завдовжки і на третину милі заввишки, недбало залишений якимось глетчером у льодовикову добу.

– Це забагато миль звідси, у пустелі, – додав Джік. – Місце стародавніх чаклувань, яке поганять представники суспільства пластика.

– Ти був там? – запитав я сухо.

Він усміхнувся:

– Ні.

– А хіба не однаково? – запитала Сера.

– Він має на увазі, – пояснив Джік, – наш зарозумілий друг мають на увазі, що не слід висловлювати судження, не пересвідчившись на власні очі.

– Але ж не обов'язково, щоб тебе проковтнула акула, перш ніж ти повіриш, що у неї гострі зуби, – сказала Сера. – Можна вірити й у те, що бачили інші.

– Усе залежить від того, звідки вони дивилися.

– Факти – це не судження, а судження – це не факти, – сказав Джік. – Так багато років тому говорилося в Законі Тодда.

Сера зиркнула на мене.

– Це що: відтає замерзла пам'ять?

– Емоції – кепська основа для політики. Це теж його слова, – сказав Джік. – Заздрість – корінь усього зла. Я щось забув?

– Найбільшого лиха завдає брехня тих, хто вірить у свою правдомовність.

– Ти весь у цьому, – сказав Джік. – Шкода, що ти не вмієш малювати.

– Дякую красно.

Ми нарешті дійшли до ресторану і з'їли таку розкішну вечерю, що лишалося тільки дивуватись, яких організаційних зусиль треба було докласти, щоб завести всі ці продукти, одяг та різні товари, необхідні на щодень, до цього містечка на тринадцять з половиною тисяч мешканців, оточеного зусібіч сотнями миль пустелі.

– Містечко засновано тут сто років тому як станцію трансавстралійського зв'язку, – пояснила Сера. – А сьогодні передають інформацію, відбиваючи сигнали від небесних тіл.

Джік зауважив:

– Закладаюсь, що зміст цих послань не вартий такої технології. Подумати тільки, як у небесних сферах вистукують: «Зустрінемось у п'ятницю. Етель».

У ресторані нам пояснили, як пройти до галереї «Ярра Рівер Файн Артс», тобто до її філії в Аліс Спрінгз, іншою дорогою.

Вона містилася у бракованому торговельному пасажі, закритому для проїзду машин, в одній з кількох маленьких, але на вигляд багатих крамничок «Одяг». Ні в галереї, ні в інших крамничках світла не було. Наскільки видно було у тьмяному світлі єдиного вуличного ліхтаря, весь виставлений у вітрині товар складався з двох жовтогарячих пустельних краєвидів.

– Грубо, – сказав Джік, чия палітра теж не відзначалася пастельністю тонів.

– Уся галерея, – вів він далі, – мабуть, заповнена копіями Альберта Намахіри місцевого виробу. Туристи купують їх тоннами, на вагу.

Ми пішли пішки назад до мотелю, настроєні одне до одного більш по-товариському, ніж за весь час нашого перебування тут. Можливо, через те, що цей безмір пустелі довкола навівав на нас почуття миру. У кожному разі, коли я на прощання цілував Серу в щоку, то поцілунок уже символізував не просто мирний пакт, як уранці, а й якісь почуття на додачу.

За сніданком вона сказала:

– Ти не повіриш. Головна вулиця тут називається Тодд Стріт. І річка теж. Річка Тодд.

– Нічого не вдієш – слава, – зауважив я скромно. – Крім того, тут одинадцять художніх галерей.

– Вона познайомилася з буклетом місцевої Асоціації розвитку туризму, – пояснив Джік.

– А ще тут є китайська кухня, яка продає страви на винос.

Джік скривився:

– Уявіть собі лишень, що всього цього понакидувано в самісінькому центрі місцевої Сахари.

Удень і справді палило нестерпно. Диктор по радіо бадьорим голосом читав прогноз, де значилося, що опівдні температура сягне тридцяти дев'ятьох градусів, а це означало сто два градуси за старим напівзабутим Фаренгейтом. Ступити з прохолодного номера на розпечений сонцем балкон було ще приємно, але чимчикувати до галереї «Ярра Рівер» – менше навіть, ніж півмилі, – виявилось напрочуд виснажливим.

– Якби жити тут, то можна було б призвичаїтись, – сказав Джік. – Дяка богу, Сера захопила свій капелюшок.

Ми раз у раз пірнали в затінок крислатих дерев, а городяни навколо ходили собі простоволосими, ніби розжарений меч у небі був зведений не над ними. У галереї «Ярра Рівер» було затишно, працювали кондиціонери, а біля входу стояли стільці для випадкових відвідувачів.

Джік як наврочив: скільки сягало око, понаставлювано було добротних чистих акварелей, типових для школи Намахіри. Вони по-своєму гарні, але мені така манера не до вподоби. Я полюбляю непромальований контур, розмиті краї, активне притінювання, сугестивність, використання фактури і багатозначність. Треба віддати належне Намахірі як першому й найбільшому художникові-аборигену: зір у нього був гострий, як алмаз. Десь я ніби читав, що він намалював понад дві тисячі картин, і зрозуміло, Намахіра користувався безмежним авторитетом у своєму рідному місті. Тут одинадцять художніх галерей. Мекка для художників. Туристи купують картини тоннами. Як повідомляла меморіальна дошка на стіні, він помер у шпиталі в Аліс Спрінгз 8 серпня 1959 року.

Ми хвилин із п'ять блукали в галереї, перш ніж хто з'явився. Тоді раптом розсунулася завіса з довгих смужок пластика на дверях, що вели кудись униз, і нечутно з'явився доглядач галереї.

– Вам щось сподобалося? – поцікавився він.

У голосі чути було, наскільки знудили його туристи і сподівання, що ми швиденько заплатимо і заберемось геть. Доглядач був маленький, апатичний і блідий, він мав довге волосся і великі темні очі з важкими стомленими повіками. Він був десь нашого з Джіком віку, але не такий статурний.

– У вас є ще якісь картини? – запитав я.

Він зиркнув на наше вбрання. На нас із Джіком були штани й сорочки, в яких ми ходили на перегони: ні краватки, ні піджака; проте продавцеві картин це здалося все-таки надійнішим, ніж просто джинсовий костюм. Без видимого ентузіазму він відхилив завісу із смужок, запрошуючи нас увійти.

– Ходімте зі мною, – сказав він.

Внутрішнє приміщення було яскраво освітлене завдяки прозорому дахові, а стіни поспіль позавішувані десятками картин. Очі в нас розбіглися. На перший погляд нас оточувала неймовірна різнобарвність творів датського інтер'єрного малярства, французьких імпресіоністів і портретів Гейнсборо. Але за другим разом впадало в око, що хоча це й оригінальні олійні полотна, – всі вони не належали До першорозрядних творів. Такі картини звичайно продають з позначкою «зі школи…», бо самі художники й не підписували їх.

– У цій кімнаті – всі європейці, – пояснив доглядач галереї. У голосі все ще відчувалася нудьга. Подумки я зауважив, що він не австралієць. І не англієць. Може, американець. Важко вгадати.

– Чи є у вас картини з кіньми? – запитав я.

Він зміряв мене довгим і спокійним приязним поглядом.

– Так, є. Але протягом цього місяця ми виставляємо роботи австралійців і другорядних художників з Європи. – В його вимові було чутно ледь помітне пошелескування. – Але якщо ви хочете побачити картини з кіньми, то вони у нас поскладувані отам на полицях. – Він показав на ще одну завісу з пластикових смужок, що висіла навпроти першої. – Ви шукаєте щось конкретне?

Я промимрив прізвища кількох австралійців, чиї праці оглядав у Мельбурні, його позбавлені блиску очі, здавалося, проясніли.

– Авжеж, у нас дещо є з цих художників.

Він провів нас крізь наступну завісу до третьої і – як на наш погляд – найцікавішої кімнати. Як доглядач і обіцяв, півкімнати займали щільно позаставлювані два ряди полиць. У другій половині розташувалась контора, а також пакувальна й окантовувальна служби. Просто перед нами засклені двері вели до закуреного й ніби висушеного садка, але й тут світло падало тільки з прозорого даху.

Біля засклених дверей стояв мольберт, а на ньому – повернуте до нас тильним боком невеличке полотно. Різні прикмети непомильно свідчили, що над полотном недавно працювали і щойно перервали роботу.

– Пробуєте свої сили? – поцікавився Джік і підійшов, щоб поглянути.

Блідий доглядач галереї аж скинув рукою, ніби хотів зупинити Джіка, і тут раптом щось у виразі Джіка потягло мене до нього, наче магнітом.

– Гнідий кінь (поворот у три чверті), його елегантна голова ледь піднята – неначе прислухається. На задньому плані – шляхетні обриси садиби. Решта картини – гармонійно закомпоновані дерева й лука. Робота, на мою думку, була вже більш-менш завершена.

– Це чудово, – сказав я у захваті. – Вона продається? Я хотів би її купити.

Завагавшись на якусь мить, доглядач відповів:

– Вибачте, але це малювалось на замовлення.

– Шкода! А ви не могли б мені продати цю й намалювати іншу?

Доглядач усміхнувся з жалем:

– Боюся, що ні.

– Дуже прошу, скажіть мені ваше прізвище, – мовив я щиро.

Йому це мимохіть припало до душі.

– Гарлі Ренбо.

– А тут є ще ваші роботи?

Він показав рукою на полиці.

– Одна-дві. Картини з кіньми всі в нижньому ряду проти стінки.

Ми всі троє заходилися витягати по одній картині, роблячи при цьому аматорські коментарі.

– Оця гарна, – сказала Сера, тримаючи маленьку картину, що зображувала тлустого сірого поні й двох старосвітських хлопців-селюків. – Вам подобається? – Вона показала її Джікові й мені.

Ми подивились.

– Дуже гарна, – сказав я прихильно.

Джік відвернувся, ніби вона його не зацікавила. Гарлі Ренбо стояв без руху.

– Ну, гаразд, – сказала Сера, стенувши плечима. – Я просто думала, що вона гарна. – Вона поставила її назад на полицю й витягла іншу. – А як вам ця лошиця з жеребцем? Мені здається – мила.

Джік ледве стримувався.

– Сентиментальна бридня, – сказав він.

У Сери був уражений вигляд.

– Може, це й не мистецтво, але мені подобається. Ми знайшли одну роботу з химерним підписом: Гарлі Ренбо. Велике, полотно, вкрите лаком, без рами.

– О, – сказав я, як цінувач. – Ваша.

Гарлі Ренбо похилив голову. Ми з Джіком і Серою дивились на. роботу, яку доглядач визнав своєю.

Виразне наслідування Стаббза. Видовжені коні, вписані в загадково-похмурий краєвид. Пристойна композиція, кепська анатомія, гарне виконання, оригінальності – нуль.

– Чудово, – сказав я. – Де ви це малювали?

– О… тут.

– З пам'яті? – запитала Сера з замилуванням. – Скільки вміння!

Гарлі Ренбо, заохочений нами, приніс ще два зразки своєї роботи. Жодна з них не була краща за першу, проте одна з них була набагато менша.

– Скільки ця коштує? – запитав я.

Джік гостро подивився на мене, але промовчав. Гарлі Ренбо назвав таку ціну, що я відразу затріпав головою.

– Шкода, – сказав я. – Мені дуже подобається ваша робота, але…

Ввічлива торгівля тривала довго, проте, як і ведеться, ми зійшлись на ціні вищій, ніж хотів покупець, але нижчій, ніж сподівався художник. Джік покірливо подав свою кредитну книжку, і ми забрали трофей.

– Боже милосердний, – вибухнув Джік, коли ми відійшли вже на таку відстань, що доглядач не міг нас почути. – Ти ще в колисці краще малював. Нащо тобі це паскудство?

– Бо, – промовив я вдоволено, – Гарлі Ренбо – копіїст.

– Але ж це, – Джік показав на пакунок у мене під рукою, – його власна жахлива оригінальна робота.

– Замість відбитків пальців? – запитала Сера. – Щоб звіряти за цим інші його твори?

– Варить голова у моєї жони, – сказав Джік. – Але ж ця картина, – він ще комизився і не хотів її продавати, – анітрохи не схожа на жодного відомого мені Маннінгза.

– Бо ти уникаєш дивитися взагалі на зображення коней.

– Я тої нікчемної мазанини набачився по саму зав'язку.

– А як щодо Рауля Мілле? – запитав я.

– О боже.

Ми йшли розжареною вулицею, майже не відчуваючи спеки.

– Не знаю, як ви, – сказала Сера, – а я купую собі бікіні й решту дня проводжу в басейні.

Ми всі купили собі купальники, перебралися, похлюпалися донесхочу, а потім полягали на рушники висихати. У тінявому садку було мирно й тихо. Крім нас, більш не було нікого.

– Щодо тієї картини з поні й двома хлопцями, яка тобі впала в око… – звернувся я до Сери.

– Вона справді гарна, – повторила Сера захищаючись. – Мені вона сподобалася.

– Це був Маннінгз.

Вона раптом схопилась і сіла на рушнику.

– Чому ж ти не сказав ні слова?

– Я чекав, доки наш друг Ренбо скаже про це сам, але він промовчав.

– Справжній? – запитала Сера. – Чи копія?

– Справжній, – сказав Джік, заплющуючи очі проти сонця, що пробивалося крізь пальмове листя.

Я ліниво похитав головою.

– У мене теж була така думка, – сказав я. – Зі старих робіт. Цей сірий поні дуже довго жив у молодого Маннінгза; художник десятки разів малював його. Це той самий поні, що ти бачила у Сіднеї на полотні «Перед бурею».

– А ви обидва так багато знаєте, – проказала Сера, позіхаючи та знову вкладаючись на рушник.

– А інженери знають все про гайки та шворні, – сказав Джік. – Тут взагалі ленч дають?

Я подивився на годинник. Майже друга.

– Піду запитаю, – сказав я.

Я одягнув сорочку, натягнув штани на висохлі плавки й легкою ходою подався з вуличної спеки у прохолодне повітря вестибюля. Портьє відказав, що ленчу нема. Ми можемо купити його неподалік на винос і з'їсти в садку. Випити? Те саме. Купіть пляшку на винос. Автомат «морозиво» і пластикові склянки – відразу за дверима до басейну.

– Дякую, – сказав я.

– Прошу.

Виходячи, я подивився на автомат «морозиво». Поруч висіла акуратна табличка: «Ми не купаємось у вашому туалеті. Будь ласка, не сюсяйте у наш басейн». Я засміявся до Джіка й Сери, а потім пояснив їм, як справи з харчуванням.

– Піду щось куплю, – запропонував я. – Що ви хочете?

Вони сказали, що їм байдуже що.

– А пити?

– Чінзано, – замовила Сера, і Джік кивнув головою. – Біле сухе.

– Гаразд.

Я підняв з трави ключ від номера й пішов по гроші, – до надвірних східців у затінку дерев, потім два прогони вгору й повернув на розпечений балкон.

Балконом назустріч мені йшов чоловік мого зросту, статури й віку; і ще я почув, як за спиною хтось піднімається сходами.

У мене з цього приводу не виникло ніяких думок. Такі ж самі пожильці мотелю, як і я. А хто ж би ще?

Я був зовсім не готовий ні до самого нападу, ні до тої жорстокості, з якою його здійснено.

Розділ десятий

Вони просто наблизилися до мене: один спереду, другий ззаду.

Опинилися біля мене водночас. Стрибнули на мене, як коти. Вихопили ключа від номера.

Боротьба, – якщо це можна так назвати, – тривала менше, як п'ять секунд. Обидва такі дужі, як Джік, вони просто вхопили мене за ноги й попід пахви і пожбурили з балкона.

Мабуть, з третього поверху летіти зовсім недовго. Але мені вистачило цього, аби подумати, що моє тіло, яке ще було ціле, зараз розіб'ється впень. Це небезпека була неминуча. Дуже дивно і дуже зле.

Я спершу вдарився об молоде деревце, що росло біля сходів. Гілки зігнулись і тріснули, а я пролетів крізь них додолу на під'їзну дорогу.

Жахливий удар ніби викреслив мене з життя. Як електрозамикання. Ніби я пірнув у хаос. Я лежав у напівсвідомій маячні, не знаючи – живий я ще чи мертвий.

Мені було тепло. Просто відчуття – жодної думки.

Де вже тут було щось усвідомлювати! Жодним м'язом не міг поворухнути. Не міг пригадати, що в мене є м'язи, якими можна рухати. Усе тіло – суцільна м'яка маса.

Минуло десять хвилин, як оповідав мені згодом Джік, перш ніж він пішов мене шукати, – та й то пішов тільки, щоб попросити купити цитрину до чінзано.

– Боже милостивий, – голос Джіка, низький і переляканий, біля мого вуха.

Я його добре чув. Слова мали якийсь зміст.

Я подумав про те, що я живий. Я мислю – отже, я існую.

Аж ось я розплющив очі. Надзвичайно яскраве світло. Сліпуче. Там, де лунав голос Джіка, не було нікого. Може, мені причулося. Анітрохи. Все почало швидко ставати на свої місця, дуже різко і ясно.

Я також розумів, що падіння мені не примарилось. Дедалі чіткіше усвідомлював, що в'язи цілі й спина ціла. Відчуття, які полишили тіло, бурхливо заполонювали мене, напливаючи з кожної ушкодженої тканинки. І простіше було усвідомити, що болить, ніж, що не болить. Пригадав, як вдарився об дерево. Пригадав, як ламалося гілля. Таке відчуття, ніби з мене висотали жили й обернули тіло на порох. Краще не придумаєш!

За якийсь час я знову почув голос Джіка.

– Він живий, – сказав Джік. – І це головне.

– З нашого балкона неможливо впасти. Поруччя майже по груди.

Голос портьє, різкий від гніву і збудження. Це дуже кепсько для мотелів, коли люди випадають з їхніх балконів.

– Без паніки… – сказав чи скоріше прокректав я.

– Тодде! – з'явилася зблідла Сера і вклякла біля мене.

– Ще пождіть трохи… – проказав я, – зараз принесу… чінзано.

А скільки б треба ждати? Мабуть, мільйон років вистачило б.

– От лиха година, – сказав Джік, що стояв біля моїх ніг і дивився на мене. – Завдав ти нам страху. – Він тримав у руках відламану гілку.

– Перепрошую.

– Тоді вставай.

– Зараз… хвилинку.

– Може, скасувати виклик «швидкої»? – з надією запитав портьє.

– Ні, – заперечив я. – Здається, у мене кровотеча.

Спеціалісти шпиталю в Аліс Спрінгз навіть у неділю діяли – з такою ж швидкістю і компетентністю, як і служба авіамедичної допомоги. Вони обстежили, зробили рентген, позашивали й подали перелік ушкоджень.

Одна зламана лопатка. (Ліва).

Двоє переламаних ребер. (Лівий бік, без проколу легенів).

Широка контузія, лівий бік голови. (Череп цілий).

Чотири рвані неглибокі рани на тулубі, стегні й лівій козі. (Зашито).

Кілька дрібних порізів.

Садна й забиті місця практично по всьому лівому боці тулуба.

– Дякую, – сказав я зітхаючи.

– Дякуйте дереву. Якби впали не на нього, то був би гаплик.

Вони запропонували мені залишитися до ранку. І трохи з надмірним притиском сказали, що так краще.

– Гаразд, – сказав я у відчаї. – Мої друзі ще не пішли?

Ні. Вони були у передпокої. Мене на превелику силу повертали до життя, а вони тим часом сперечалися про фаворита на Мельбурнзькому Кубкові.

– Репортер прийде…

– Прийде на те саме місце…

– Боже, – сказав Джік, побачивши, як я ледве суну їм назустріч. – Він уже на ногах.

– Атож.

Я обачно зіперся на поруччя крісла, трохи почуваючи себе мумією, сповитою бандажами від шиї до пояса, а ліву руку ще й зафіксували і прикріпили пов'язкою до тулуба.

– Можете собі реготів не справляти, – сказав я.

– Тільки очманілий сновида може випасти з того балкона, – сказав Джік.

– М-м, – погодився я. – Мене підштовхнули.

У них аж щелепи повідвалювалися. Я їм докладно пояснив, що сталося.

– А хто ж то такі були? – запитав Джік.

– Не знаю. Уперше їх бачив. Вони не відрекомендувалися.

Сера твердо сказала:

– Ти мусиш заявити до поліції.

– Так, – погодився я. – Але… я не знаю ваших порядків і що тут за поліція. Може б… ви все якось витлумачили представникам шпиталю і почали б далі робити що треба, по порядку й без галасу.

– Звичайно, – сказала вона, – коли те, що тебе викинуто з балкона, можна витлумачити якось по порядку й без галасу.

– Насамперед вони одібрали в мене ключ від номера, – сказав я. – Треба було б подивитися, чи вони не поцупили гаманця.

Вони дивилися на мене, усвідомлюючи нарешті, що на справді відбувається.

Я похитав головою і додав:

– Або оту картину.

Прийшло двоє поліцейських: послухали, позаписували й пішли. Не даючи ніякісіньких обіцянок. У їхньому місті ніколи нічого подібного не траплялося. Місцеві цього не зробили б. До міста постійно прибував потік відвідувачів, отже, за законом великих чисел, серед них могли бути й лиходії. З цього я зрозумів, що, якби мене вбили, то вони тоді заворушилися б по-справжньому. Однак мене влаштовувало те, що поліція прагне спустити все на гальмах.

Ще до повернення Джіка й Сери мені відвели койку, я заліз у неї й лежав, почуваючи себе препогано. Лихоманило. Десь глибоко всередині морозило. Мене скувала гостра реакція організму на поранення, інакше мовлячи – шок.

– Вони й справді забрали картину, – повідомив Джік. – І гаманець теж.

– А галерея зачинена, – додала Сера. – Крамарка, що працює навпроти, сказала, що бачила, як Гарлі зачиняв сьогодні раніше, але не помітила, аби він кудись пішов. Він виходить чорним ходом, бо паркує з того боку машину.

– У мотелі побувала поліція, – сказав Джік. – Ми розповіли їм про викрадення картини, але я гадаю, що вони не займуться цією справою впритул, доки ти їм усього не викладеш.

– Я поміркую над цим, – відповів я.

– Отже, що ми тепер робитимем? – запитала Сера.

– Ну… тут більш, нема рації залишатися. Завтра повертаємось до Мельбурна.

– Слава богу, – сказала вона, широко всміхаючись, – я вже думала, що ти змусиш нас пропустити Кубок.

Незважаючи на батареї пігулок і на різних янголів-охоронців, що доглядали мене, ніч була безсонна, і все здавалось підступно незручним. Через шок я від часу до часу впадав у температурну лихоманку. В п'ятнадцяти місцях болюча пульсація. Щонайменший рух дере, як по живому, – не тіло, а незмащений двигун. Не дивно, що у шпиталі мені порадили залишитись.

До самого світанку мені лишалося втішатись, що не все ще втрачено. Могло бути набагато гірше.

Найбільше непокоїла не брутальність бандитів, а та швидкість, з якою вони нас розшукали. Я розумів, відколи побачив голову Регіни: керівний мозок банди не зупиниться ні перед чим. Дії підлеглих завжди відбивають єство зверхника. Якби не ця жорстокість, то Регіну не мордували б, а просто засунули б у рота затичку і зв'язали.

Я дійшов висновку, що саме через це безжальне живоїдство і мене викинули з балкона. Прийом цей як метод убивства дуже ненадійний. Можна вижити, впавши з такої височини, навіть без пружистого дерева. Ті двоє, наскільки я пригадую, не обтяжили себе і не подивилися, живий я чи мертвий, і, доки я лежав непритомний, не прийшли, щоб добити.

Отже, або це просто бузувірський спосіб позбутися мене, поки вони грабували номер, або навмисне хотіли так мене покалічити, щоб я більше не втручався у їхні справи.

Або і перше, і друге.

Як же вони нас відшукали?

Якийсь час я сушив собі над цим голову, проте не зміг дійти певного висновку. Найімовірніше Уїксфорд або Грін зателефонували з Мельбурна й попередили Гарлі Ренбо, щоб чекав на мою появу. Якби вони навіть почали панікувати після того, як зрозуміли, що я побачив Маннінгза й свіжу копію. Мілле і до того ж узяв зразок роботи Ренго, – обоє злочинців з Мельбурна не встигли б протягом цього часу дістатися до Аліс Спрінгз.

Між купівлею та нападом минуло ледве чотири години, а ще ж треба було з'ясувати, у якому ми мотелі, у яких номерах, та зачекати, доки я піду від басейну нагору.

Очевидно, за нами все-таки стежили весь час, ще від Флемінгтонського іподрому або вичитали нас у списку авіапасажирів. Але в цьому разі, звичайно, вони встигли б попередити Ренбо про наше прибуття, і нам, ні за що не вдалося б побачити те, що ми побачили. Я облишив думки про це. Я не знав навіть, чи впізнав би бандитів, якби знову їх побачив. Звичайно, не того, що був позаду, бо я жодного разу і оком не кинув на нього.

Вони могли дійти цілком логічного висновку, що зробили все можливе, аби вивести мене з гри: і, зрозуміло, якби в мене був лій у голові, так і мало б бути.

Якщо їм був потрібен час, то, власне, навіщо?

Щоб посилити застережні заходи і замести сліди, щоб будь-яке розслідування – якби мені вдалося переконати поліцію зацікавитися зв'язком між картинами і пограбуваннями – зайшло в глухий кут.

Навіть якби вони знали, що я вижив, то все одно не сподіватимуться, що у найближчому майбутньому я братимусь до чогось: отже, діяти треба тільки у найближчому майбутньому.

Правильно.

Переконати власний мозок нескладно. Зовсім інша річ – від шиї й нижче.

До одинадцятої Джік і Сера не з'явились, а я ще був у ліжку. Вже сидів, але не дуже певно.

– Боже, – сказала Сера, – ти виглядаєш іще гірше, ніж учора.

– Так мило з твого боку.

– Ти не доїдеш до Мельбурна, – пригнічено сказала вона. – Отже, прощавай Кубок.

– Ви можете самі рушати, – сказав я. Вона стояла біля ліжка.

– Невже ти думаєш, що ми тебе тут покинемо… у такому стані… Й поїдемо розважатись?

– А чом би й ні?

– І чого ти тільки такий дурний?

Джік розіклався на стільці для відвідувачів. Сера накинулася на нього.

– Це його власний клопіт, якщо він дозволяє викидати себе з такої височини, – сказав він.

Сера накинулася на нього.

– Як ти можеш казати такі речі?

– Нам не треба у це втручатися, – сказав Джік.

Я усміхнувся. Сера почула сардонічне відлуння власних слів, які вона пристрасно виголосила лише три дні тому. Збагнувши це, вона тільки дратливо розвела руками.

– Ти абсолютно паскудна тварюка, – сказала вона.

Джік засміявся, наче кіт, що наївся сметанки.

– Ми ходили до галереї, – сказав він. – Вона досі зачинена. Ми також обійшли будинок і забралися до садка з того боку, зазирнули у засклені двері, й знаєш, що ми побачили?

– Нічого.

– Достеменно так. Зник мольберт з імітацією Мілле. Усе підозріле сховане від стороннього ока. А решта – все респектабельно і нормально.

Я трохи змінив позу, зменшуючи біль у одному місці й збільшуючи в другому.

– Якби ви й потрапили всередину, то навряд чи знайшли б щось підозріле. Закладаюсь, учора опівдні переховано щонайменші докази.

Джік похитав головою:

– Звичайно.

Сера сказала:

– Ми поцікавились у мотелі в дівчини-портьє, чи про нас хтось не запитував.

– Ну й що? Певна річ, запитували?

Сера похитала головою:.

– Телефонував якийсь чоловік. Їй здається – десь відразу по десятій. Він запитав, чи містер Чарлз Тодд зупинився в мотелі з двома друзями, і коли вона підтвердила, запитав номер кімнати. Пояснив, ніби щось має тобі передати.

– Боже.

Оце так передача. Термінова. Сторчголов.

– Вона сказала йому номер, але додала, що він може залишити пакунок у неї і вона вручить.

– Він, мабуть, посміявся у відповідь.

– У нього не могло бути такого почуття гумору, – сказав Джік.

– Відразу по десятій? – перепитав я, розмірковуючи.

– Доки нас не було, – похитала головою Сера. – Мабуть, невдовзі після того, як ми пішли з галереї… коли ми купували купальники.

– Чому ж дівчина не переказала, що хтось про нас запитував?

– Вона пішла на каву у перерву й не бачила, як ми повернулися. А потім – забула. Та, зрештою, вона й не думала, що це важливо.

– В Аліс не так багато мотелів, – сказав Джік. – Знаючи, що ми в місті, небагато треба було часу, аби знайти нас. Я гадаю, що з Мельбурна подзвонили Ренбо, і це урухомило механізм годинникової бомби.

– Вони, либонь, ошаліли, почувши, що ти придбав ту картину.

– Шкода, що я не сховав її, – мовив я.

Ці слова відразу нагадали мені про Мейзі, яка переховала картину, і її будинок спалили.

Сера зітхнула:

– Ну… що ми тепер будемо робити?

– Останній шанс потрапити додому, – сказав я.

– Ти збираєшся їхати? – перепитала вона.

На якусь мить я прислухався до жагучого благання побитої шкаралупи мого тіла, а потім відразу подумав про Дональда у його холодному домі. І не відповів їй.

Вона слухала, чекаючи на відповідь.

– Мовчиш, – сказала. – Отже, що ми робимо далі?

– Ну… – сказав я. – Насамперед скажіть дівчині-портьє у мотелі, що я в жалюгідному стані і, мабуть, пробуду в шпиталі ще принаймні з тиждень.

– І ніякого перебільшення в цьому не буде, – пробурмотів Джік.

– Скажіть їй, що цю новину можна переказувати всім, хто поцікавиться. Скажіть їй, що повертаєтесь у Мельбурн, сплатіть усі наші рахунки, зареєструйте свої квитки на полуденний рейс, а мою броню скасуйте, а потім – як усі – йдіть на автобус до аеропорту.

– А ти ж як? – запитала Сера. – Коли ти зможеш пересуватись?

– Я з вами, – сказав я. – Спробуйте придумати якийсь нескладний спосіб транспортувати сповиту мумію до літака, щоб це нікому не впадало в око.