Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Боже! – вигукнув Джік.

Він зазирав до великої пласкої папки два на три, в яких у галереях зберігаються гравюри.

«… усі чекають тепер тільки на Дербі…»

Ця папка стояла між столом і стіною. Джік був як громом уражений.

Чужоземні покупці. Мої очі ковзнули по заголовку й зупинились на ньому знов. Чужоземні покупці. Відкрив течку. Списки людей, упорядковані за країнами. Цілі сторінки. Прізвища та адреси.

Великобританія.

Довгий список. Не за абеткою. Обмаль часу, щоб прочитати все докладно.

Чимало прізвищ викреслено.

«… Рушили! Це той момент, на який ви всі чекали, а попереду – Спеціальний Приз…»

– Поглянь на це, – сказав Джік.

Дональд Стюарт. «Дональд Стюарт» – викреслено. Шропшір, Великобританія. Викреслено.

Мені аж дух перехопило.

«… уперше вони проходять трибуни в такому порядку: Спеціальний Приз, Квадрат, Новинар, Дербі, Диво-жучок, Виноградник…»

– Поглянь на це, – не вгавав Джік.

– Бери його, – сказав я. – У нас менше, як три хвилини до кінця перегонів, і тоді Мельбурн повернеться до життя.

– Але…

– Бери, – сказав я. – І оті три копії.

«… Перед веде Спеціальний Приз, другим – відразу за ним Новинар, потім Диво-жучок…»

Я засунув картотечну шухляду на місце.

– Цю картотеку теж поклади у папку для гравюр, і ходім.

Я взяв приймач та інструмент Джіка, а йому вистачило мороки з трьома розв'язаними картинами та великою папкою для гравюр.

«… по найдальшому від нас колу біля річки Марібірнонг досі попереду Спеціальний Приз, а на друге місце виходить Виноградник…»

Ми піднялися східцями. Вимкнули світло. Вийшли нагору де вже видно було машину.

Вона стояла собі тихенько там, де ми її залишили, ніхто її не чіпав. Поліцейського нема. Скрізь усі слухають репортаж.

Джік стиха сипав чортами.

«… на останньому повороті Спеціальний Приз відстає, і тепер Дербі та Новинар…»

Ми прямували залою галереї.

Збуджений голос коментатора перекрикував репетування юрби.

«… Виноградник виходить на пряму третім з Диво-жучком, по ближньому до трибун колу дуже швидко виходить Хомут…»

На вулиці – ніде ані лялечки. Я перший проліз у дірку в склі і з великою полегкістю опинився із зовнішнього боку вулика. Джік виніс награбований мед і поклав його до багажника. Туди ж він сховав інструмент, який я йому передав.

– Все?

Я похитав головою, відчуваючи, що у роті мені пересохло. Ми спокійно сіли в машину. Коментаторові доводилось кричати, щоб його було чути.

«… перший фінішує Хомут, на корпус від нього відстав Диво-жучок, Новинар третій, потім Дербі, потім Виноградник…»

Під радісні вигуки глядачів Джік завів машину і рушив з місця.

«… Здається, це рекордний час. Прислухайтесь До цих радісних вигуків. Іще раз повторюю результат. Результат Мельбурнзького Кубка. За порядком призерів… перший – Хомут, що належить містерові Роберту Хамі… другий – Диво-жучок…»

– Ху-у-х, – сказав Джік: борода самовдоволено стирчить, а він широко усміхається, оголюючи ясна. – Непогано попрацювали. Ми могли б найнятися, якщо комусь треба викрасти документи у якихось політиків. – Він голосно розреготався.

– На цьому полі велика конкуренція, – сказав я, і собі широко всміхаючись.

У нас обох був ейфоричний настрій, як у тих, кому пощастило уникнути небезпеки.

– Не хвилюйся, – сказав я. – У нас іще все попереду.

Він під'їхав до «Гілтона»; поставив машину на стоянку й заніс теку та картини до мого номера. Він рухався хутко, зграбно й ощадливо, витрачаючи мінімум часу, щоб швидке повернутися до Сери на іподром і вдавати, ніби він весь час там був.

– Ми повернемося якнайшвидше, – пообіцяв він, помахавши рукою.

За дві секунди після того, як зачинилися двері мого номера, пролунав стукіт.

Я відчинив двері. На порозі стояв Джік.

– Не завадило б мені знати, – сказав він, – хто виграв Кубок?

Розділ дванадцятий

Коли Джік пішов, я ретельніше, розглянув нашу здобич.

Чим більше я бачив, тим ставав певніший, що ми з ним загорнули увесь банк. Я дедалі більше шкодував, що ми згаяли силу часу на підготовку позірного перебування Джіка й Сери на перегонах. Не вистачало нервів чекати на них у «Гілтоні», тримаючи стільки динаміту в руках. Інстинкт підказував, що треба негайно їхати звідси.

Для стороннього ока список чужоземних покупців – найбезневинніший документ. Найбезпечніше Уексфордові тримати його саме в замкненій картотечній шафці, бо в звичайних умовах тільки в одному випадку на мільйон хтось зрозумів би значення документа.

Дональд Стюарт, Ренстоун Гауз, Шропшір.

Викреслено.

На кожній сторінці по три колонки: широка – посередині й дві вузькі – обабіч. У лівій вузькій колонці стояли дати, у центрі – прізвища та адресу У вузькій правій колонці проти кожного прізвища – коротенький набір явно випадкових літер і цифр. Наприклад, проти запису про Дональда стояла ММЗІ09Т: позначок цих, на відміну від його прізвища, не викреслено. Можливо, – подумав я, – це своєрідний реєстр куплених картин.

Я швиденько проглянув решту викреслених прізвищ в англійському секторі. Прізвища Мейзі Метьюз там не було.

Хай йому всячина, – подумав я. – Чому?

Я квапливо перегорнув усі папери. Наскільки було видно, всі чужоземні покупці походили здебільшого з англомовних країн, а пропорція викреслених прізвищ становила близько одного до трьох. Якщо кожне викреслення означало пограбування, то їх від початку змови відбулося сотні.

Наприкінці течки я побачив ще один, окремий розділ, де знов застосовувався посторінковий поділ на країни. Списки у цьому розділі були набагато коротші.

Великобританія.

Посеред сторінки. Я пожирав цей запис очима.

Місіс М. Метьюз, Трежер, Голм, Вортінг, Сассекс.

Викреслено.

Я ледь не затремтів. Дата у лівій колонці була схожа на дату придбання нею картини. Невикреслений шифр у правій колонці – СМК29.

Я поклав течку й хвилин п'ять сидів і думав, сліпо втупившись у стіну.

Чим почав, тим і скінчив: мені ще багато треба зробити до повернення Джіка й Сери з перегонів, а інстинкти не завжди підказують правильно.

На ліжку лежала велика тека для графіки, що так схвилювала Джіка. Я розгорнув її й заходився переглядати вміст.

Далебі, я був схожий на причинкуватого, з відваленою щелепою. У теці була низка спрощених контурних малюнків на зразок тих, які хлопець-художник розфарбовував у Художньому центрі. Контурні малюнки в натуру, на не-фактурному білому полотні, ретельні, й точні, ніби кальковані.

Їх було сім штук, в основі своїй – коні. Оскільки то все були тільки чорно-білі контурні малюнки, я не міг мати остаточної певності, але здогадувався, що три – це Маннінгз, два – Раул Мілле, а решта два… Я роздивлявся старомодні обриси коней. Не може бути, щоб Стаббз – надто добре він документований… Може, Херрінг? Авжеж – Херрінг, – похитав я головою. Останні два були схожі на Херрінга.

До одного з двох полотен звичайним скріплювачем був пришпиленій клаптик паперу з рукописною нотаткою:

«Не забудь переслати оригінал. Довідайся, яка саме була в нього палітра, якщо вона чимось відрізнялася від звичайної».

Я знову поглянув на три ідентичні завершені картини, які ми забрали з собою. Полотна на дерев'яних підрамниках – з усього видно, одне породжувало інше. Використане полотно мало однаковий візерунок і апретуру.

В жодному разі не можна порушувати технічних стандартів твору. Картини й справді були схожі на Маннінгзові, надто це впадатиме у вічі, коли вони підсохнуть і будуть покриті лаком. Різні суміші фарб сохли та швидше, та повільніше, час висихання фарб залежав також від кількості вжитих оливи й скипидару, але, грубо кажучи, всі три картини були завершені три – шість днів тому. Фарба на них була на одній стадії висихання. Напевно, подумав я, їх малювали разом, підряд, конвеєрним методом. Червоний капелюх, червоний капелюх, червоний капелюх… Це мало заощаджувати і час, і фарби.

Мазки скрізь були ретельні й стримані. Нічого не робилося нашвидку. Неохайно. Все робилося так само старанно, як копія Мілле в Аліс.

Я розумів: переді мною справжній Гарлі Ренбо.

Всі три картини були цілком легальні. Закон ніколи не забороняв копіювати; він тільки не дозволяв продавати копію як оригінал.

Я ще трохи поміркував над цим, а тоді швидко взявся до роботи.

Коли я за годину спустився вниз, обслуга «Гілтона» поставилася до мене дуже приязно й послужливо.

Звичайно, вони могли зробити те, про що я просив. Звичайно, я міг скористатися фотокопіювальною машиною, просимо, будь ласка. Звичайно, я міг сплатити рахунок зараз, а виїхати згодом.

Я подякував їм за їхні послуги.

– Ласкаво просимо, – відповів мені портьє, і схоже, що їм справді було приємно виконувати мої побажання.

Опинившись знов у номері й чекаючи на Джіка й Серу, я спакував свої речі. Упоравшись із цим, я зняв піджак та сорочку і, використовуючи запасні бинти й затискачі, знов зробив щось схоже на шпитальну пов'язку, приклавши руку назад до грудей. Звичайно, так було набагато зручніше, ніж коли рука теліпалася і мене проймав тупий біль. Згори я застебнув сорочку й прикинув, що при напруженому вуличному русі Джік міг ще тільки їхати з іподрому.

Почуваючи себе ослабленим, я наготувався чекати.

Чекав я точнісінько п'ять хвилин. Тоді раптом озвався телефон біля ліжка, і я взяв трубку.

Тон голосу в Джіка був важкий, диктаторський.

– Чарлзе, негайно зійди до нашого номера.

– Ну… – почав я вагаючись. – Це дуже важливо?

– Проклятий окис хрому! – вибухнув він. – Ти здатний робити щось, не сперечаючись?

Боже, – подумав я.

Я зітхнув.

– Дай мені десять хвилин, – відповів я. – Мені треба десять хвилин. Я– е-е… щойно з-під дощу. Я в трусах.

– Дякую, Чарлзе, – сказав він. У мембрані клацнуло, коли він поклав трубку.

У голові пронеслася відразу ціла купа славнозвісних Джікових лайок, відбираючи дорогоцінний час. Як ніколи, нам потрібна була зараз божа допомога.

Тамуючи напад відвертого страху, який усе поперевертав мені всередині, я зняв трубку і подзвонив у кілька місць по внутрішньому.

– Будь ласка, пришліть негайно носильника до номера тисяча сімсот вісімнадцять, щоб забрати речі містера Касаветза.

– Це господарська служба?.. Будь ласка, пришліть когось негайно до номера тисяча сімсот вісімнадцять: треба прибрати, бо містерові Касаветзу було погано…

– Будь ласка, пришліть сестру до тисяча сімсот вісімнадцятого, бо у містера Касаветза страшенні болі…

– Будь ласка, пришліть чотири пляшки найкращого шампанського й десять склянок до тисяча сімсот вісімнадцятого, негайно…

– Будь ласка, принесіть якнайшвидше до тисяча сімсот вісімнадцятого кави на три особи…

– Електрик? У тисяча сімсот вісімнадцятому коротке замикання. – … вода переливається через вінця у ванні, будь ласка, пришліть негайно слюсаря.

Кого б ще викликати? Я перебіг очима список послуг. Видима річ, педикюрів, масажистів, секретарок, перукарів або прасувальників на ґвалт не викличеш… але чому б не викликати телевізійного майстра?

– … Будь ласка, подивіться телевізор у тисяча сімсот вісімнадцятому номері. Ззаду йде дим і смердить так, наче щось горить…

Вистачить, подумав я. Останнє замовлення я зробив для себе, попросивши носія забрати речі. Зараз, – відповіли мені. Я пообіцяв десять доларів чайових, якщо речі будуть у холі за п'ять хвилин. Не турбуйтеся, – радо запевнив мене голос з австралійським акцентам. – Іду цієї ж миті.

Я залишив двері навстіж для носія, спустився на два поверхи ліфтом, де нумерація починалася з тисяча сімсот. У широкому коридорі біля номера Джіка й Сери було ще пусто и нічого не відбувалося.

Десять хвилин минуло.

Я хвилювався.

Перший приїхав офіціант з шампанським; він з'явився не з тацею, а з візком: на ньому кошики з кригою і бездоганні білі серветки. Краще не могло б і бути.

Тільки-но він під'їхав і спинився біля Джікових дверей, як у коридорі з'явилось, поспішаючи, ще дві особи, а за ними, віддалік, поволі посувався прибиральник з візком, де лежала білизна, щітки й стояли відерця. Я сказав офіціантові:.

– Красно дякую за оперативність. – І дав йому десять доларів, що його дуже здивувало. – Будь ласка, йдіть відразу і подайте шампанське.

Він усміхнувся й постукав до Джікових дверей. По паузі Джік відкрив двері. У нього був напружений і стриманий вираз.

– Ваше шампанське, сер, – сказав офіціант.

– Але я… – почав Джік. Тоді раптом трохи неподалік від дверей помітив мене. Я дав йому знак рукою іти в номер, і він ледь усміхнувся, трохи відпружуючись.

Джік у супроводі візка та офіціанта повернувся у номер.

Після того притьма прибігли електрик, слюсар і телевізійний майстер. Я кожному дав по десять доларів і подякував за оперативність. «Виграш на перегонах», – пояснив я їм. Вони взяли гроші, радо всміхаючись, і Джік відчинив двері на їхній стук.

– Електрик… слюсар… телемайстер…

Брови йому полізли на. лоба. Він дивився на мене з дедалі більшим розумінням. Джік розчахнув двері й запросив їх усіх від щирого серця.

– Почастуй їх шампанським, – сказав я.

– Боже милостивий.

Трохи перегодом один за одним прийшли носій, офіціант з кавою і сестра. Я дав усім по десять доларів з мого міфічного виграшу і запросив приєднатися до гурту. Нарешті прийшла прибиральниця, штовхаючи поперед себе свій важезний на вигляд візок. Вона взяла десять доларів, привітала мене з таким щастям і ввійшла до залюдненого номера, де зібралась галаслива компанія.

Тепер усе залежить від Джіка, – подумав я. – Все можливе зроблено.

Несподівано він та Сера вилетіли, як корки з пляшок із золотою фольгою: вони нерішуче зупинилися посеред коридора. Я вхопив Серу за зап'ясток і потяг до себе.

– Штовхни візок прибиральниці у двері й переверни його, – наказав я Джікові.

Він не гаяв часу на роздуми. Щітки полетіли на килим у кімнаті, – й Джік прибив за собою двері.

Ми з Серою вже бігли до ліфтів. Вона була надзвичайно бліда, з диким виразом очей, і я зрозумів, що б там не скоїлось у номері, для неї це було занадто.

Джік понісся за нами. На сімнадцятому поверсі було шість ліфтів, і чекати на них треба було не більше як п'ять секунд. Цього разу секунди здавались годинами, але насправді ми чекали скільки належало, не більш, Двері гостинно розсунулись, ми вскочили у кабіну і з маніакальною швидкістю натиснули на кнопку «закриття дверей».

Двері зачинилися.

Ліфт опустився, справно і швидко.

– Де машина? – запитав я.

– На автостоянці.

– Бери і під'їзди до бічних дверей.

– Гаразд..

– Сера…

Вона дивилась на мене з переляком.

– Візьмеш мою сумку. Вона стоятиме у холі.

Сера повільно перевела погляд на мою єдину вільну руку, на порожній лівий рукав піджака.

– Сера!

– Авжеж… гаразд.

Ми вискочили у хол, де було повно людей, що поверталися з Кубка. Гомінливі групи перебували у постійному русі, перемішувалися, і охопити зором усіх від стіни до стіни було неможливо. Це на краще, – подумав я.

Валізка й сумка чекали біля парадного виходу, їх стеріг юнак у формі носія.

Я підійшов до нього з десятьма доларами.

– Красно дякую, – сказав я.

– Не турбуйтесь, – відповів він радо. – Може, піймати вам таксі?

Я заперечливо похитав головою. Узяв валізку, а Сера сумку, і ми вийшли на вулицю.

Завернули праворуч. Поспіхом. Знову праворуч, за ріг – туди, де ми мали зустрітися з Джіком.

– Його нема, – сказала Сера, панікуючи,

– Приїде, – сказав я підбадьорливо. – Ми рушимо, йому назустріч.

Ми пішли. Я нервово озирався, чекаючи погоню, але її не було. Джік завернув за ріг на двох колесах і загальмував біля нас, іздерши з шин кілька міліметрів покриття. Сера забралася на переднє сидіння, а я з валізкою – на заднє. Джік зробив карколомний розворот на сто вісімдесят градусів і помчав чимдалі від «Гілтона», перевищуючи дозволену швидкість.

– Овва, – промовив він і розсміявся, відпружуючись. – Як ти до цього всього додумався?

– Брати Маркс.

Він похитав головою:

– Дурна до безтями комедія.

– Куди ми їдемо? – спитала Сера.

– Чи помітив ти, – пожартував Джік, – як моя дружина завжди повертає нас до дійсності?

Мельбурн займав дуже велику територію.

Ми їхали навмання на північ, на схід по, здавалось, нескінченних приміських районах, де йшло будівництво: будинки, крамниці, гаражі, споруди легкої промисловості, – усе мало безладний і, як на мою думку, американський вигляд.

– Де ми? – запитав Джік.

– Якийсь Бокс Гілл, – відповів я, прочитавши назву на вивісках магазинів.

– Що тут, що десь-інде – один біс.

Ми проїхали, ще кілька миль і зупинились біля сучасного мотелю середнього класу, де на фасаді маяли строкаті трикутні прапорці. Далеко цьому мотелю до «Гілтона», хоча наші нові номери були чистіші, ніж можна було б собі уявити.

Прості дивани, прямокутник потертого килимка, прибитого по ріжках, і настільна лампа, пригвинчена, до нерухомого столу. Люстерко, примоцьоване просто до стінки, обертове крісло, прикріплене шворнями до підлоги. А ще – строкаті завіси, гарячий душ.

– Власники подбали, щоб ми багато не поцупили, – сказав Джік. – Давай намалюємо їм мюраль.

– Ні! – вигукнула до краю перелякана Сера.

– Є чудове австралійське прислів'я, – сказав Джік. – Якщо воно рухається – стріляй, росте – зрубай.

– А до чого це? – спитала Сера.

– Ні до чого. Мені здалося, що Тоддові приємно буде це почути.

– Дайте прийти до тями.

Ми й намагались Це робити – нашим, нетрадиційним способом.

Джік крутився у кріслі в моєму номері. Сера сиділа на одному дивані, а я на другому. Моя валізка й сумка стояли біч-о-біч на підлозі.

– Ви розумієте, що ми чкурнули з «Гілтона», не заплативши? – спитала Сера.

– Аж ніяк, – відказав Джік. – Судячи з нашого вбрання, ми ще там живемо. Я їм згодом потелефоную.

– Але Тодд…

– Я заплатив, – сказав я. – До вашого повернення.

Їй ніби трохи відлягло.

– Як вас Грін знайшов? – запитав я.

– Бозна, – відповів Джік похмуро.

Сера була вражена.

– Як ти довідався про Гріна? Як ти довідався, що в нашому номері є хтось, крім нас із Джіком? Як ти довідався, що ми потрапили в такі тарапати?

– Джік мені сказав.

– Він не міг! Він не міг ризикувати, попереджаючи тебе. Він просто мусив запросити тебе. І він це зробив…. – її голос тремтів. Сльози вже набігали їй на очі. – Вони примусили його…

– Джік сказав мені, – відповів я, пояснюючи. – По-перше, він назвав мене Чарлз, чого ніколи не робить, і, отже, я зрозумів: щось не так. По-друге, він був грубий зі мною – я знаю, ти вважаєш, що він завжди так зі мною поводиться, але це не так, принаймні не настільки. А по-третє, він назвав мені прізвище чоловіка, і я мав здогадатися, що він у вашому номері й примушує вас запросити мене, аби я вскочив у паскудну халепу. Він сказав мені «окис хрому», а це пігмент у зеленій фарбі – «грін».

– Зелена фарба, «Грін»! – Сльози в очах висохли. – Ви справді обоє – виняткові люди, – сказала вона.

– Тривала практика, – бадьоро сказав Джік.

– Розкажи мені, що сталося, – попросив я.

– Ми пішли перед останнім заїздом, щоб уникнути шарварку на дорозі й нормально доїхали до «Гілтона». Я поставив машину, й ми піднялись у номер. Вже за якусь хвилину почувся стук у двері, а коли я відчинив, вони вдерлися…

– Вони?

– Втрьох. Один з них – Грін. Ми його відразу впізнали завдяки твоєму малюнку. Другий – хлопець із Художнього центру. Третій складався з біцепсів і кошлатих брів, мозок у нього містився в кулаках.

Він мимоволі потер місце попід серцем.

– Він ударив тебе? – запитав я.

– Все сталося так швидко… – вибачився Джік. – Вони вдерлися і… бац-бац… Перше, що потім дійшло до мене, це те, що вони накинулися на Серу й викручують їй руку, пояснюючи, що не заллють їй очей скипидаром, коли я негайно запрошу тебе.

– Пістолет у них був? – запитав я.

– Ні… запальничка. Слухай, даруй мені, друже. Я розумію, що все це звучить непереконливо, але Кошлобровий таки не жартом скрутив її, а хлопець оту кляту гігантську запальничку, в якої полум'я, як у паяльної лампи, тримав за кілька дюймів од її щоки… і я був трохи очманілий… а тут ще Грін каже, що палитимуть її, коли я тебе не покличу… та й не міг я побороти відразу всіх трьох.

– Облиш ці вибачення, – сказав я.

– Авжеж… ну, я й подзвонив тобі. Сказав Грінові, що прийдеш за, десять хвилин, бо ти у трусах, але гадаю, він і сам чув, бо стояв упритул до мене – втілення підозріливості й жорстокості. Я не знав, чи ти зрозумієш мої натяки, але вповав на бога. І бачив би ти їхні обличчя, коли офіціант припхав свій візок. Кошлобровий відпустив Серу, хлопець стояв, роззявивши рота, а запальничка палахкотіла, як нафтоочисний завод…

– Грін сказав, що ми не хочемо шампанського, нехай його заберуть, – промовила Сера. – Але ми з Джіком заявили, що хочемо, і Джік попросив офіціанта відразу відкоркувати пляшки.

– Перш ніж він відкоркував першу, почали надходити всі інші… і всі почали наливати шампанське… кімната залюднювалась… а Грін, хлопець і Кошлобровий збилися біля вікна, ніби спаралізовані, так їх ошелешив цей візок і ці люди… я просто згріб Серу, й ми чкурнули повз них. На виході я ще побачив, як Грін з помічниками намагається пробитися крізь щільненький уже гурт гостей, охоплених жадобою напитися шампанського… і мені здається, перевернутий візок теж неабияк сприяв тому, що ми встигли добігти до ліфта.

– Цікаво, скільки вони ще веселилися? – поцікавився я.

– Доки вигравало шампанське.

– Вони, мабуть, усі подумали, що ти божевільний, – зауважила Сера.

– У день Кубка все може бути, – сказав я, – та й персонал «Гілтона» призвичаєний до ексцентричних гостей,

– А якби у Гріна був пістолет? – запитала Сера.

Я криво посміхнувся.

– Йому довелося б вимахувати ним при достатньому числі свідків.

– І все-таки він міг би ним скористатися.

– Міг би… але він був далеченько від парадного виходу. – Я куснув ніготь на великому пальці. – Е-е… Як він довідався, що я у «Гілтон»?

Запала напружена тиша.

– Я сказала йому, – нарешті визнала Сера, паленіючи від сорому й водночас не без виклику. – Джік тобі оце зараз не все переповів. Спершу вони сказали… Грін сказав… що вони спалять мені лице, якщо Джік не відкриє, де ти. Він не хотів… але мусив… тож я їм і сказала, щоб не він… Здається, це звучить по-дурному.

На мою думку, це звучало надзвичайно зворушливо. Виняткове кохання і глибина розуміння.

Я усміхнувся до неї:

– Отже, з самого початку вони не знали, що я тут?

Джік похитав головою.

– Не думаю, аби вони здогадувалися навіть, що ти в Мельбурні.

Їх просто заскочило, коли Сера сказала, що ти нагорі. Гадаю, вони довідались тільки про те, що у шпиталі в Аліс Спрінгз тебе вже нема.

– Вони довідались про наше пограбування?

– Я переконаний, що ні.

Я усміхнувся.

– Як тільки відкриють, то сказяться з шалу.

Ми з Джіком сором'язливо уникли здогадів про те, що було б, якби я відразу спустився до їхнього номера, хоч по його очах було знати, що він розуміє. Серу взяли б заручницею, а мені довелося б піти з «Гілтона» і здатися на ласку Гріна. І дуже малоймовірно, щоб за цим разом мене відпустили живим.

– Хочеться їсти, – сказав я.

Сера усміхнулася:

– А коли тобі не хочеться?

Ми поїли неподалік, у ресторанчику «Приносьте з собою», де люди довкола нас за столами гомоніли про те, на кого вони ставили на перегонах.

– Лишенько, – вигукнула Сера. – А я зовсім і забула.

– Про що?

– Про твій виграш, – сказала вона. – Ти ж ставив на Хомута.

– Але… – почав я.

– Він мав одинадцятий номер!

– Неймовірно.

Вона розщібнула торбинку й дістала чималу пачку купюр. Попри всю метушню в «Гілтон», їй вдалося вийти з лютої небезпеки з кремовою шкіряною сумочкою, що теліпалася на руці. Мене завжди вражала сила інстинкту, з якою жінки трималися своїх торбин, але такого, як сьогодні, я ще не бачив.

– Ставка була сорок проти одного, – сказала вона. – Я поставила за тебе двадцять доларів, отже, ти виграв вісімсот доларів, і я вважаю, що це жахливо.

– Давайте поділимо, – сказав я, сміючись.

Вона похитала головою.

– Ні цента… Щиро кажучи, я думала, що Хомут взагалі не має ніяких шансів, і хотіла провчити тебе: програєш двадцять доларів і більше так не закладатимешся – інакше я поставила б тільки десять.

– Однаково я більшу частину цих грошей винен Джікові, – сказав я.

– Залиш їх собі, – сказав він. – Ми потім порахуємося. Покраяти тобі біфштекс?

– Будь ласка.

Він акуратно покраяв біфштекс, підсунув мені тарілку й поклав виделку.

– Що ще було на перегонах? – запитав я, наштрикнувши перший сочистий шматок. – Кого ви бачили? – Біфштекс був такий самий смачний, як і гарний на вигляд, і я збагнув, що попри всі болючі латки, у мене пройшло відчуття хворобливої кволості. Здається, я оклигую.

– Гріна ми не бачили, – сказав Джік. – Хлопця й Кошлобрового теж.

– Гадаю, вони вас бачили.

– Ти так вважаєш? – стурбовано запитала Сера.

– Припускаю, – сказав я, – що вони побачили вас на перегонах і просто вистежили, коли ви їхали назад до «Гілтона».

– Боже, – простогнав Джік. – Ми їх не помітили. На дорозі був страшенний рух.

Я похитав головою.

– І всі рухались ледь-ледь. Якщо Грін був позаду, скажімо, машини за три, ти б його й не побачив, а він просто тримав би тебе у полі зору.

– Я дуже перепрошую, Тодде.

– Не мели дурниць. Усе минулось.

– За винятком того, – зауважила Сера, – що в мене досі нема ніякого одягу..

– В тебе гарний вигляд, – сказав я ухильно.

– Ми бачили мою сіднейську знайому, – сказала Сера. – Дивилися разом перші два заїзди й розмовляли з її тіткою. Ми з Джіком відразу після йога повернення розмовляли зі знайомим фотографом… отже, як ти й хотів, неважко буде довести, що Джік увесь час був на верхогонах.

– А Уексфорда, – ні сліду?

– Ні, якщо він схожий на такого, як ти намалював, – сказала Сера. – Хоча, звичайно, і він міг там бути. Дуже важко розпізнати незнайомця за малюнком, та ще й у такому натовпі.

– Ми з багатьма людьми розмовляли, – сказав Джік. – З усіма, кого Сера хоч трохи знала. Вона відрекомендовувала мене як свого чоловіка.

– Ми навіть розмовляли з тим чоловіком, що ти зустрів у суботу, – докинула Сера, похитуючи головою на знак згоди. – Власне, це він підійшов і заговорив до нас.

– Гадсон Тейлор? – запитав я.

– Той самий, що ти бачив, як він розмовляє з Уексфордом, – відповів Джік.

– Він поцікавився, чи тебе нема на перегонах, – сказала Сера. – Пояснив, що збирався запросити тебе на чарку. Ми обіцяли переказати.

– Його кінь добре пройшов дистанцію? – запитав я.

– Ми зустріли його ще до початку. Побажали йому удачі, а він відповів, що вона йому дуже потрібна.

– Він трохи грає на тоталізаторі, – сказав я, пригадуючи.

– А хто не грає?

– Ще одне замовлення пішло прахом, – зітхнув. я. – Якби Виноградник виграв, він замовив би картину з нього.

– Ти продаєшся, як повія, – сказав Джік. – Це непристойно.

– У кожному разі, – бадьоро докинула Сера, – ти більше виграв на Хомуті, ніж дістав би за картину.

У мене був сумний вигляд, і Джік засміявся. Ми випили каву, повернулися до мотелю й розійшлися по номерах. За п'ять хвилин Джік постукав у двері.

– Заходь, – сказав я, відчиняючи.

Він усміхнувся.

– Ти чекав на мене?

– Сподівався, що ти можеш прийти.

Він сів у фотель і став покручуватись у ньому. Його погляд упав на валізку, що лежала на дивані.

– Що ти зробив з усім тим, що ми забрали з галереї?

Я розповів йому.

Він перестав крутитись і сидів спокійно.

– Збираєшся вживати якихось заходів? – запитав він нарешті.

– Через кілька днів, – сказав я, – повертаюсь додому.

– А перед тим?

– Гм… перед тим я збираюсь і далі випереджати на крок Уексфорда, Гріна, Кошлобрового, хлопця з Художнього центру і того силача, що зустрів мене на балконі в Аліс.

– Не кажучи вже про нашого копіїста Гарлі Ренбо.

Я замислився.

– І його теж, – кивнув я.

– Думаєш, нам це вдасться?

– Не «нам». Відтепер – не «нам». Зараз ти відвезеш Серу додому.

Він заперечливо похитав головою.

– Тепер це буде не менш небезпечно, ніж залишатися тут з тобою. Нас дуже просто знайти. По-перше, ми є у сіднейській телефонній книжці. Що зупинить Уексфорда від приходу на кеч з чимось грізнішим, ніж запальничка? – Ти зможеш переповісти йому про все, про що зараз довідався.

– І звести нанівець усю твою роботу.

– Без відступу теж інколи не обійтися.

Він тріпнув головою.

– Якщо ми залишимося з тобою, може бути так, що відступати не доведеться. Це найменший ризик. І в кожному разі… – в очах йому спалахнув колишній вогонь, – це буде велика гра. В кота-мишки. Причому коти не знають, що вони – миші, й переслідують мишу, яка знає, що вона – кіт.

Більше схоже на бій биків, подумалось мені, коли я розмахую накидкою, щоб спровокувати напад. Або на штукаря, котрий привертає увагу до однієї руки, роблячи фокус другою. Порівняння зі штукарем було мені більше до вподоби. Менше шансів, що мене заколють рогами.