Текст книги "У пастці"

Автор книги: Дик Фрэнсис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Розділ четвертий

Понеділок випав сонячний, свіжий, по-літньому теплий. До Вортінга я доїхав поїздом, а звідти рушив на таксі й, на подив сусідів, поставив мольберт на тому місці, де раніше були центральні ворота. Їх зняли пожежники із завісів і поклали на травник. На одній половині видніла помпезно розмальована фамільна дощечка з написом:

«Трежер Голм».

Бідолашний Арчі. Бідолашна Мейзі. Я поклав на полотно нейтральний ґрунт кавового кольору з чистої умбри, розведеної скипидаром та лляною. олією, і по вогкому став промальовувати трохи темнішими фарбами обриси згарища на тлі живоплоту, моря і неба. На цій стадії було легко виправляти похибки у композиції і малювати знову, вибираючи правильні пропорції, перспективу та рівновагу основних мас.

Закінчивши роботу, Я залишив картину, щоб вона просохла, а сам тим часом прогулювався довкола саду, роздивляючись з різних кутів зору згорілий будинок і почорнілі залишки тамарискового живоплоту, що відділяв траву від ріні. У вранішньому промінні сонця виблискувало море, пропливали невеличкі купчасті хмари, кидаючи на землю темно-сірі тіні. Віддалік пінилися білі баранці: відступив приплив, залишивши на піску брижі.

Прохолодний бриз студив вуха. Я повернувся до свого заняття і побачив одягнених у пальта двох чоловіків, що вийшли з великого фургона і всім своїм виглядом виказували зацікавленість рештками маєтку «Трежер Голм». Вони зупинилися біля мольберта, оцінюючи мій витвір, і я рушив до них.

Один з них кремезний, років за п'ятдесят. Другий – худий, за двадцять. Обоє впевнені, цілеспрямовані.

Старший підвів погляд, як тільки я наблизився.

– Ви маєте дозвіл перебувати тут? – запитав він.

У його голосі не відчувалося неприязні, але навіщо це йому?

– Власниця захотіла, щоб я намалював її будинок, – пояснив я.

– Зрозуміло, – ледь ворухнув він губами.

– А у вас є дозвіл? – поцікавився я.

– Страхові агенти, – сказав він, вигнувши брови, ніби здивувався, що хтось може про це запитувати.

– З тієї ж фірми, що й містер Грін? – поцікавився я.

– Хто?

– Грін. Через, «і» довге.

– Я не знаю такого, – сказав він. – Нас запросила місіс Метьюз, щоб ми встановили розмір шкоди, завданої будинку, який був у нас застрахований. – Він трохи пригнічено роздивлявся навкруги, ніби очікуючи Мейзі, котра мала з'явитися як фенікс із попелу.

– Так Гріна у вас немає?

– Ні через «і» довге, ні через «і» коротке.

У мене з'явилося до нього якесь тепле почуття. Як на мій погляд, гумором можна більше досягти, ніж закручуванням гайок.

– Гаразд… Місіс Метьюз уже не чекає на вас, бо вищезгаданий містер Грін, що відрекомендувався страховим агентом, сказав їй, що вона у першу-ліпшу слушну хвилину може запросити бригаду для розчищення руїн.

Він увесь напружився, як напнута скрипкова струна.

– Ви серйозно?

– Я був тут разом з місіс Метьюз. Я бачив і чув його, і це точно його слова.

– Він показував вам посвідчення?

– Ні, не показував. – Я зробив паузу. – І… ви, між іншим, теж.

Він поліз у внутрішню кишеню і витяг візитку зі швидкістю штукаря. Цей рух, безперечно, був у нього доведений до автоматизму.

– А можна свою власність застрахувати одразу в двох кампаніях? Чи це протизаконно? – знічев'я запитав я, розглядаючи посвідчення. «Страхування життя і майна. Д. Дж. Легланд. Зональний інспектор».

– Це шахрайство. – Він похитав головою.

– Хоч, звичайно, містер Грін може не мати нічого спільного зі страховою компанією.

– Це ймовірніше.

Я поклав візитку до кишені своїх штанів. Светр фірми «Арран» не був передбачений для того, щоб у ньому здійснювали ділові трансакції.

Він задумливо подивився на мене. Погляд у нього уважний, але говорити не квапиться. У цьому він був схожий на мого батька: середнього віку, з досвідом за плечима, знає свою справу, хоч не хапає з неба зірок.

І в «Трежер Голм» він, мабуть, випадковий.

– Гаррі, – звернувся він до свого молодшого помічника, – піди знайди телефон і подзвони у «Біч-готель». Скажи місіс Метьюз, що ми тут.

– Слухаюсь! – сказав Гаррі.

Доки Гаррі виконував доручення, Д. Дж. Легланд став оглядати руїни, й, оскільки він не заперечував, я поплентався за ним.

– Що ви шукаєте? – запитав я.

Він метнув на мене швидкий погляд.

– Доказів підпалу. Доказів того, що речі, заведені до списку, згоріли.

– Я не чекав, що ви будете такі відверті.

– Іноді я це дозволяю собі.

Я посміхнувся.

– Місіс Метьюз, здається, досить щира.

– Не мав честі бачитися.

«Собі на умі», – подумав я.

– А хіба пожежники не шукали слідів підпалу?

– Так. Як і поліція, ми консультуємося з ними.

– А вони що кажуть?

– Гадаю, це вас, не стосується.

– Навіть як на дерев'яний будинок, – сказав я, – він дуже сильно згорів.

– Ви фахівець? – спитав він з іронією.

– Свого часу я цих вогнищ Гая Фокса ^[5] _{5
  День Гая Фокса – свято у Великобританії, яке відзначається народними гуляннями і розкладанням вогнищ.}


[Закрыть]розпалив чимало.

Він повернув голову.

– Вони горять набагато краще, якщо просочити їх парафіном. Особливо по краях.

– Я надивився на вогні ще до того, як ви народились – сказав він. – Йшли б ви собі й малювали.

– Ще полотно не просохло.

– В такому разі стійте й мовчіть.

Я не образився і залишився біля нього.

Він робив щось на зразок попередніх оглядин: піднімав невеликі тверді уламки, роздивлявся їх зблизька і обережно повертав на свої місця. Жодного з предметів, які він піднімав, я не міг визначити з відстані шести футів, і, наскільки я міг бачити, жоден з них не викликав у нього особливих емоцій.

– Дозвольте звернутися, – сказав я.

– Ну?

– Містер Грін робив те ж саме, що й ви робите, тільки не тут, а там, за димарем.

Д. Дж. Легланд випростався, кинувши на землю чорний шмат.

– Він узяв що-небудь?

– Ні, за той короткий час, поки ми спостерігали за ним, він нічого не взяв. Та хтозна, скільки він там пробув до того.

– Отже, ні. – Він трохи замислився. – Чи не думаєте ви, що це був якийсь ловигава, котрий розглядав це все заради цікавості?

– Щось не схоже.

Д. Дж. насупився.

– Що ж він хотів?

Риторичне запитання. Приїхав Гаррі, і тільки після нього – Мейзі. У своєму «ягуарі». У своєму яскраво-червоному пальті. Невдоволена.

– Що ви собі думаєте? – сказала вона, насуваючись на Д. Дж. Очі у неї палали. – Ви й досі не розв'язали питання з підпалом? Тільки нічого мені не кажіть. Я бачу, ви намагаєтесь викрутитися і не заплатити мені страховки. Ваш співробітник сказав у суботу, що все гаразд і я можу починати розчищення і відбудову; навіть якщо це був підпал, ви повинні виплатити мені, бо страховка включає в себе і підпал, звичайно.

Д. Дж. кілька разів поривався щось сказати і нарешті здобувся на голос:

– Хіба не казав вам наш містер Робінсон, що чоловік, якого ви бачили у суботу, був не з наших?

«Наш містер Робінсон» в особі Гаррі відчайдушно закивав головою.

– Він… Містер Грін… ясно сказав, що він ваш представник, – наполягала на своєму Мейзі.

– Гаразд… Який він на вигляд?

– Улесливий, – сказала Мейзі без вагання. – Не такий молодий, як Чарлз… – вона показала на мене широким жестом, – і не такий старий, як ви. – Вона подумала, тоді стенула плечима. – Він цілком був схожий на страхагента, і край.

Д. Дж. мужньо проковтнув образливий натяк.

– На зріст сантиметрів сто вісімдесят, засмаглий, сірі очі, широкуватий ніс, рівний рот під густими вислими темними вусами, темно-каштанове волосся, прилизане назад, із залисинами від лоба, звичайні брови, зеленувато-коричневе трільбі з гладенького фетра, сорочка, краватка, жовтувато-коричневий розстебнутий плащ, золота каблучка з вензелем на мізинці правої руки, – сказав я.

Він поставав у моїй уяві так виразно, ніби був тут, на згарищі, переді мною і все скидав капелюха, величаючи Мейзі «мадам».

– Ого! – сказав Д. Дж.

– Око художника, любий, – сказала Мейзі захоплено. – Ніколи нічого подібного не зустрічала.

Д. Дж. сказав, що у їхньому відділі розслідування такого немає, і Гаррі погодився.

– Гаразд, – сказала Мейзі гнівно. – Я здогадуюся, що ви шукаєте слідів підпалу, тоді чому ви думаєте, що будь-хто при здоровому глузді захотів би дощенту спалити моє улюблене житло і всі мої скарби? Цього я не можу збагнути.

Звичайно, Мейзі, досвідчена Мейзі, насправді не була така наївна. Я вловив її швидкий погляд, яким вона окинула мене, і зрозумів це. Д. Дж. нічого не помітив і лише розводив руками, уникаючи пояснень. Я утримався від усмішки, і Мейзі це помітила.

– Як ви уявляєте свою картину? – запитав я. – Сонячний день? Хмарно, похмуро?

Вона подивилася на чисте небо.

– Трохи драматизуйте, любий, – сказала вона.

Після обіду Д. Дж. і Гаррі крок за кроком обстежували згарище, а я намагався надати своїй картині трохи готичної романтичності. Рівно о п'ятій усі ми закінчили роботу.

– Уже шабаш? – саркастично запитав Д. Дж., спостерігаючи, як я пакую валізу.

– Увечері в освітленні переважає жовтий колір.

– Ви будете тут завтра?

Я кивнув.

– А ви?

– Можливо.

До зупинки я йшов пішки, а до «Біч-готелю» дістався автобусом, почистив пензлі, подумав трохи і о сьомій зустрівся з Мейзі внизу у барі, як і вмовлялися.

– Ну що, любий, – сказала вона, як тільки перший джин і тонік теплом розлилися по тілу. – Вони знайшли що-небудь?

– Анічогісінько, наскільки я міг бачити.

– Це добре, любий.

Я перехилив свою порцію і обережно поставив склянку.

– Не зовсім, Мейзі.

– Чому?

– А що саме з ваших скарбів згоріло?

– Може, для вас вони мало що важать, але у нас стільки гарного було пов'язано з ними, тож і після смерті Арчі мені було приємно зберігати ці речі. Що там було? Ну от, наприклад, колекція старовинних списів, власність старого лорда Стекерса, я свого часу доглядала за його племінницею, і ціла стіна чарівних метеликів, на яких приходили дивитися професори, і кута залізом брамка між холом та вітальнею зі старого будинку леді Тіт, шість казанків з якогось ірландського замку, дві високі вази з вензелями Анжеліки Кауфман на накривках, що колись належали кузенові Мата Харі, вони справді були, любий, і мідяний камінний екран зі срібним опуклим орнаментом, страшенно незручний для полірування, і мармуровий стіл з Греції, і срібний самовар, яким користувалася королева Вікторія, є, та що там, любий, це тільки для початку.

– Страхова компанія має повний список речей?

– Так, любий, а чому це вас цікавить?

– Тому, – сказав я з жалем, – що, як мені здається, багатьох речей у будинку не було, коли він горів.

– Що? – Мейзі була щиро вражена. – А де ж вони поділися?

– З того, що сказав Д. Дж., я зрозумів, що вони шукають рештки згорілих речей, але я сумніваюсь, чи знайшли вони що-небудь.

– Д. Дж.?

– Містер Легланд. Старший з них.

Внутрішня боротьба недовіри та гніву змусила Мейзі випити два подвійних джини. Недовіра, зрештою, перемогла.

– Ви щось неправильно зрозуміли, любий, – промовила вона нарешті.

– Можливо.

– Недосвідченість молодості, звичайно.

– Хай буде так.

– Звичайно, все було на місці, любий, коли я на тім тижні, у п'ятницю, поїхала до Бетті, з якою так давно не бачилася; і сміх і гріх, як подумати, – ви ж не сидітимете вічно вдома, щоб не допустити пожежі й загибелі будинку, тоді треба б відмовитися від будь-яких поїздок, в тому числі й від подорожі до Австралії.

Вона замовкала, щоб перевести подих. «Випадковий збіг», – подумав я.

– Це просто диво, любий, що я прихопила з собою до Бетті більшість своїх коштовностей, бо я ніколи раніше такого не робила; Арчі, звичайно, наполягав, що так безпечніше, він завжди був такий завбачливий, поміркований і милий.

– Австралія? – перепитав я.

– Так, любий. А що тут такого? Я поїхала туди навідати сестру Арчі, вона жила там бозна-скільки і почувалася одинокою відколи повдовіла, бідолашна; мені дуже цікаво було поїхати, бо я, власне, ніколи не зустрічалася з нею, ми лише обмінювалися поштівками, і я пробула в неї півтора місяця. Вона хотіла, щоб я залишилася, а ми так ладнали, як гас і вогонь… О любий, зрозумійте мене правильно, просто до слова прийшлося, ну, цей вогонь… я кажу, що хотіла повернутися до свого будиночка над морем і все обміркувати; атож, любий, звичайно, в цю подорож я прихопила і свої коштовності.

– Може, ви й Маннінгза купили, коли були в Австралії? – запитав я знічев'я.

Не знаю, чому я це сказав. Мабуть, тому, що думав про Дональда, який також їздив до Австралії. Я був зовсім не готовий до її реакції.

Коли раніше вона була здивована, то тепер – ніби громом вражена. Раніше вона була недовірлива і сердита, тепер – недовірлива і налякана.

Вона перехилила свій джин, зіслизнула з дзиґлика і прикрила собі рота тремтячими пальцями з червоними нігтями.

– Невже тоді? – запитав я недовірливо.

– Звідки ви це знаєте?

– Я не знаю.

– А ви не з митної служби?

– Звичайно, ні.

– Ой, любий, любий… – Вона тремтіла і була в розпачі, так само, як і Дональд..

Я взяв її за руку, і повів до крісла поряд з маленьким столиком.

– Сідайте, – сказав я заспокійливо, – і розповідайте.

Довелося взяти подвійний джин, щоб через десять хвилин вона заспокоїлась.

– Так от, любий, я не мистецтвознавець, як ви, можливо, здогадуєтесь, але там була картина сера Альфреда Маннінгза… і підпис, ну, все, як треба, та й недорого, і я подумала, який буде задоволений Арчі, коли матиме справжнього Маннінгза на стіні, ми обоє любили перегони, звичайно, а ще сестра Арчі, вона старша за мене, підбивала мене, і я запалилася… Ви можете сказати, що я була в стані ейфорії, але я купила її.

Вона замовкла.

– Далі, – підохотив я.

– Я гадаю, любий, ви вже про все здогадалися і самі з того, що я вам розповіла.

– Ви привезли її в Англію, не зазначивши в декларації?

Вона зітхнула.

– Так, любий, звичайно вийшло по-дурному, але я навіть не подумала про митників, коли купувала картину, аж поки не повернулася додому, і тільки через тиждень сестра Арчі запитала, чи не збираюсь я записати картину у митну декларацію, а мене просто обурює ця доконечна потреба сплачувати мито. В усякому разі я подумала, що мені слід би довідатися про розміри митного збору, і я довідалася, що не існує мита в повному розумінні на картини, які вивозяться з Австралії, куплені у комісійній крамниці, й хочете вірте, хочете ні, вони сказали, що мені доведеться сплатити податок на «додану вартість», щось на зразок податку на придбані речі. Тобто мені довелося б, любий, сплатити вісім відсотків від тієї суми, за яку я купила картину. Ви тільки уявіть собі! Я просто ошаліла, любий. Сестра Арчі запропонувала мені залишити картину в неї, бо якби я знову поверталася до Австралії, який сенс платити мито? Але я не мала певності, що повернуся, і, хоч би що там було, дуже хотіла бачити сера Альфреда Маннінгза на стіні, щоб зробити приємність Арчі, отож, любий, її було гарненько упаковано в картон та коричневий папір, я сховала її в своєму найкращому нічному одязі, і мені вдалося проштовхнути її через прохід у Хітроу, де було написано «Недозволених вкладень немає». Тому, коли я поверталась, мене ніхто не зупинив.

– Скільки ви мали заплатити? – запитав я.

– Значить, любий, якщо бути точною, десь понад сімсот фунтів. Я розумію, що це не бозна-які гроші, але мене обурювало, що я маю платити податок тут тільки за те, що купила гарну річ в Австралії.

Я прикинув в умі.

– Отже, картина коштує близько дев'яти тисяч?

– Авжеж, любий. Дев'ять тисяч. – Вена була занепокоєна. – Я не прогадала? Повернувшись, я питала у людей, і вони казали, що картини Маннінгза коштують по п'ятнадцять тисяч, а то й більше.

– Атож, вони стільки приблизно коштують, – сказав я між іншим. – Хоч деякі можна купити за тисячу п'ятсот, а то й дешевше.

– В усякому разі, любий, тільки подумавши про страховку, я замислилась над тим, чи можуть мене викрити, якщо, наприклад, страхагенти зажадають, скажімо, квитанцію, може, так воно й було б, і саме тому я нічого, в цьому плані не робила, бо якби я справді повернулася до Австралії, я могла б узяти картину з собою. І нікому ніякої шкоди не заподіяла б.

– Складно, – погодився я.

– Тепер усе це згоріло, і ви можете думати, що так мені й треба, бо дев'ять тисяч пішло з димом, і з того я вже й пені не побачу.

Вона допила джин, і я замовив ще.

– Я розумію, що це не моє діло, але як у вас з'явилося під рукою в Австралії дев'ять тисяч? Хіба немає закону про вивезення такої кількості готівки?

Вона хихикнула.

– Ви не дуже орієнтуєтесь у цьому житті. Не бійтесь, усе було шик. Я лише майнула з сестрою Арчі до ювеліра і продала йому брошку, така бридка жаба, любий, з великим діамантом посеред лоба, щось із шекспірівського сюжету, хоч я цього не певна, в усякому разі я ніколи не носила її, така була потвора, але, звичайно, я її прихопила з собою, бо вона цього варта була, і я продала н за дев'ять тисяч п'ятсот в австралійських доларах, одне слово, проблем не було.

Мейзі вважала, що я повинен з нею попоїсти, і ми поїхали на обід. Апетит у неї був здоровий, але настрій – сумний.

– Ви нікому не скажете, любий, про картину?

– Звичайно, ні, Мейзі.

– Я могла б ускочити в таку халепу, любий.

– Розумію.

– Щонайменше штраф, звичайно, – вела вона далі. – Люди можуть бути такими бездушними, коли йдеться про якусь безневинну невеличку контрабанду.

– Ніхто не довідається, якщо ви самі про це не скажете. – І раптом мене вразила думка: – Хіба що ви вже сказали, що купили її.

– Ні, любий, нікому, оскільки я подумала, що краще вдавати, ніби ця картина у мене вже не один рік і, звичайно, я навіть не вішала її на стіну, бо одне кілечко вже теліпалося, і я подумала, що картина може впасти і пошкодитися, але так і не могла вирішити, кого попросити, щоб закріпив його. – Вона замовкла, смакуючи креветковий коктейль. – Ви, мабуть, думаєте, яка я дурна, любий, але мені здається, що я побоювалася викриття; почуття провини, як такого, у мене не було. Я все-таки не розумію, чому ми повинні платити цей чортів податок, тож я не вішала її, а заховала.

– Заховали? Загорнутою?

– Авжеж, любий, більш-менш загорнула. Звичайно, я відкрила її, коли повернулася додому, і побачила, що кілечко відірвалося разом з мотузкою. Тоді загорнула її знову, доки вирішу, що робити.

Мене це потішило.

– І де ви її сховали?

Вона засміялася.

– Не дуже далеко, любий. Я тільки зробила так, щоб люди не питали про неї, авжеж, я засунула її за радіатор у кімнаті, і не дивіться так перелякано, любий, центральне опалення не працювало.

Цілий наступний день я малював будинок. Ніхто так і не прийшов, ні Д. Дж., ні хтось інший. У паузах між сеансами я за власною ініціативою шукав скарби Мейзі. Я знайшов багато уламків, які можна було розпізнати: залишки металевих ліжок, кухонних машин, радіаторів – усе покручене і погнуте не тільки від вогню, а й від ваги будівлі, що завалилася. Уламки важких кроков чорніли у товстому шарі попелу, а все інше згоріло дощенту.

З усіх описаних Мейзі речей я знайшов залізну брамку зі старого будинку леді Тіт, що відділяла хол від вітальні. Леді Тіт нізащо не впізнала б її.

Не було мідних каструль, котрі мали б витримати жар. Ні камінового металевого екрана. Ні мармурового столу. Ні старовинних списів.

Ні, звичайно, Маннінгза. Коли я прибув до «Біч-готелю» о п'ятій годині, навіть не змивши фарби з рук, Мейзі вже чекала на мене у холі. Але це була не та привітна, бадьора Мейзі, котру я знав, а войовнича жінка, вся сповнена гніву.

– Я чекаю на вас, – сказала вона, окинувши мене несамовитим поглядом.

Я не міг збагнути, чим я образив її.

– Що сталося? – запитав я.

– Бар зачинено, – сказала вона, – ходімо до мого номера. Захопіть із собою всі свої речі. Мене всю аж розпирає від злості.

Це було помітно по ній, особливо у ліфті. Червоні плями різко проступали на її обличчі. Її біляве волосся, завжди ретельно полаковане, тепер було скуйовджене. Вперше за весь час нашого знайомства вона не нафарбувала губ.

Мейзі рвучко відчинила двері свого номера. Я увійшов слідом за нею і зачинив двері.

– Ви ніколи й не повірите, – з притиском сказала вона, повертаючи до мене обличчя у всьому блискові свого гніву. – У мене тут півдня сиділа поліція, а з полудня – страхагенти. І ви знаєте, що вони кажуть?

«О Мейзі, – зітхнув я подумки, – цього слід було сподіватися».

– Ви за кого мене маєте? – запитала я їх, – не вгавала Мейзі. – Я не тямилася з люті. Вони наважилися сказати мені в очі, ніби я продала всі свої скарби і застрахувала будинок на більшу суму, ніж він коштував. А я їм своєї: якщо страховка і була трохи вища, то це робилося з урахуванням інфляції, та й самі страхагенти порадили мені записати більшу суму, і я була задоволена, що скористалася з їхньої поради, та от містер Легланд сказав, що вони не можуть виплатити страховки, доки не закінчиться розслідування, яке він, здається, і не збирається закінчувати. У нього немає співчуття до мене як потерпілої.

Мейзі помовчала, щоб зібратися з силами. Вона аж тремтіла від почуттів, що переповнювали її.

– Моя гідність була принижена, і я трохи накричала на них зі злості. На грубощі їх ніхто не вповноважував, тим більше – вважати мене кримінальним злочинцем. Та й яке вони, зрештою, мають право казати мені «Вгамуйте свої нерви», коли це саме через них і через їхні витребеньки я кричала на них не своїм голосом.

«Мабуть, це була справжня сутичка, – подумав я. – Хотілося б знати, в якому стані поліція і Д. Дж. відступили з бойовища».

– Вони торочать, що це підпал, а я сказала, чому вони тільки тепер так вирішили, а раніше дотримувалися іншої думки; виявляється, через те, що цей Легланд не спромігся розшукати у попелі мої скарби чи хоча б їхні сліди. І вони сказали мені, що навіть якщо я й не продала речі ще раніше, то я вмовилася, щоб їх украли і спалили будинок у той час, коли я була у Бетті, і далі в тому ж дусі, ще й запитували, кому я заплатила за цю роботу; тим-то я дедалі більше розлючувалася, і якби мені трапилося щось під гарячу руку, то я пожбурила б у них.

– Вам зараз потрібне одне – випити міцного джину.

– Я сказала їм, що вони повинні дізнатися, хто це зробив, замість цькувати таку, безпорадну жінку, як я, і що більше я думала про злодія, котрий входить у мій дім і краде мої скарби, а тоді підло розводить вогонь, щоб замести сліди, то лютішою я ставала. Тим більше у присутності цих бовдурів, – нездатних бачити далі свого носа.

Я слухав її гнівну сповідь і думав, що гнів її, звичайно, непідробний, але вона явно намагається розпалити себе, коли бачить, що її обурення ось-ось може згаснути. В усякому разі, здавалося, вона чомусь відчувала потребу постійно перебувати у стані скривдженої цноти.

Цікаво, чому? І тільки-но на якусь мить припинився потік гарячої лави, я сказав:

– Сподіваюсь, про Маннінгза ви не прохопилися?

Червоні плями на її щоках аж спалахнули.

– Я ще не схибнулася, – сказала вона уїдливо. – Якби я сказала про це, вони б напевне взяли під сумнів решту моїх слів.

– Люди кажуть, – промовив я обережно, – що злодій найбільше шаліє тоді, коли його звинувачують у тому, чого він не зробив.

Якусь мить здавалося, що зараз я стану мішенню її ненависті, коли вона дивилася на мене гнівними очима, але раптом її осяяло, і вона відчула гумор моїх слів. Складки біля рота-розгладилися, погляд пом'якшав і прояснився, а через секунду-другу вона журливо всміхнулася.

– Так, любий, коли я над цим замислююся, мені здається, що ви маєте рацію.

Усміх повільно перейшов у хихикання.

– Ну що, вип'ємо джину?

Маленькі виверження вулкана тривали далі, коли ми пили джин і коли потім обідали, але вулкан уже не вивергав лаву, а тільки жеврів.

– А ви зовсім не здивувалися, любий, коли я сказала, що поліція думає про мене, – кинула вона на мене гострий погляд, тримаючи в руках чашку з кавою. Очі сторожкі й запитливі.

– Розумієте, щось дуже схоже спіткало і мого кузена. Надто схоже: в багатьох моментах. Якби ми вмовилися про зустріч, то я хотів би, щоб ми поговорили всі разом.

– Але навіщо, любий?

Я пояснив. Цього разу вона вже гнівалася не так за себе, як за Дональда.

– Який жах! На тлі його страждань ви, мабуть, мене вважаєте страшенною егоїсткою.

– Я зовсім так не вважаю. Далебі, Мейзі. Я думаю, що ви гарна акторка.

Вона подивилася приязно і грайливо. На мить я уявив собі, якою вона була з Арчі.

– Є ще одна справа, любий – сказала вона ніяково. – Після всіх цих подій, після всього, що було сказано, мабуть, з картиною ми відкладемо. Я вже не хочу мати собі згадки про ці руїни. Я хочу пам'ятати цей будинок таким, яким він був. Отже, може, я вам дам п'ятдесят фунтів, та й край. Як ви гадаєте?