Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 3

Свіже квітневе повітря вривалося у відчинене вікно «ситроена». Авто промчало повз Оперу, повернуло на південь і перетнуло Вандомську площу. Роберт Ленґдон сидів поруч із водієм. Він розсіяно дивився, як за вікном мигтять вогні нічного міста, і намагався зібратися з думками. У готелі він поспіхом прийняв душ, поголився і виглядав тепер доволі пристойно, але на душі в нього не стало спокійніше. З голови не йшов страхітливий образ убитого куратора.

Жака Соньєра більше немає.

Ленґдон не міг позбутися гострого відчуття втрати. Правда, що Соньєра вважали самітником, проте всі знали про його беззастережну відданість мистецтву і за це глибоко його поважали .Ленґдон залюбки цитував на лекціях його книжки про таємні коди, приховані в картинах Пуссена і Тенірса. Цієї зустрічі він дуже чекав і засмутився, коли куратор не з’явився.

У пам’яті знову спливла фотокартка з тілом убитого. Жак Соньєр зробив це сам? Ленґдон знову відвернувся до вікна, намагаючись прогнати нав’язливий образ.

Місто лише тепер утихомирювалось: вуличні продавці котили візки із зацукрованим мигдалем, офіціанти виносили на узбіччя мішки зі сміттям, якась запізніла парочка міцно обіймалася, щоб не змерзнути на вітрі, який доносив пахощі жасмину. «Ситроен» прокладав собі шлях зі знанням справи, різка сирена розтинала вуличний рух, наче ніж.

– Капітан зрадів, коли довідався, що ви й досі в Парижі, – поліцейський уперше заговорив відтоді, як вони виїхали з готелю. – Щасливий збіг.

Ленґдон відчував усе, що завгодно, тільки не щастя, а в щось таке, як збіг, він і взагалі не вірив. Усе життя він досліджував приховані зв’язки між начебто зовсім не схожими символами й ідеологіями і дійшов висновку, що світ – це павутина з історій та подій, які тісно переплелися між собою. «Зв’язки можуть бути невидимі, – часто повторював він на лекціях із символіки в Гарварді, – але вони завжди є, варто лише трохи заглибитись».

– Я так розумію, – відповів Ленґдон, – це Американський університет у Парижі поінформував вас, де я зупинився?

Водій заперечно похитав головою.

–Інтерпол.

«Інтерпол, – подумав Ленґдон. – Ну звісно ж». Він і забув, що безневинне, на перший погляд, прохання всіх європейських готелів, щоб гості, оселяючись, показували паспорт, було не просто дивакуватою формальністю – цього вимагав закон. Будь-якої ночі працівники Інтерполу могли абсолютно точно визначити, хто де спить, по всій Європі. Знайти Ленґдона в «Рітці» було зовсім не складно, на це пішло, може, якихось п’ять секунд.

«Ситроен» помчав швидше у південному напрямку, праворуч забовванів величний силует Ейфелевої вежі. Побачивши Ейфелеву вежу, Ленґдон подумав про Вітторію, пригадав їхню жартівливу обітницю рік тому зустрічатися через кожні шість місяців у якомусь новому романтичному місці на землі. Ейфелева вежа, вочевидь, могла б бути одним із таких місць. Востаннє він поцілував Вітторію ще в галасливому римському аеропорту понад рік тому, і від думки про це йому стало сумно.

– Ви були на ній? – запитав поліцейський, дивлячись перед собою.

Ленґдон підвів голову, впевнений, що не так щось зрозумів.

– Перепрошую?

– Правда, гарна? – поліцейський поглядом показав на Ейфелеву вежу. – Ви піднімалися на неї?

Нарешті Ленґдон збагнув.

– Ні, я не був на вежі.

– Це символ Франції. Як на мене, вона – досконалість.

Ленґдон розсіяно кивнув. Фахівці, що знаються на символах, часто казали, що Франція – країна пристрасних коханців, легких звичаїв і дрібненьких диктаторів-авантюрників на кшталт Наполеона чи Пепіна Короткого – навряд чи змогла б знайти собі кращий національний символ, ніж тисячофутовий фалос.

На перехресті з вулицею Ріволі світлофор показував червоне, проте «ситроен» і не думав зупинятися. На величезній швидкості він пролетів перехрестя і помчав до зеленої частини вулиці Кастільйоне; це був північний вхід до славнозвісного саду Тюїльрі – паризького варіанта Централ-Парку. Більшість туристів помилково пов’язували назву «Тюїльрі» з тисячами тюльпанів, що квітли тут, однак насправді це слово мало набагато прозаїчніше походження. Колись на місці цього парку був величезний кар’єр, з якого паризькі будівельники брали глину для виготовлення знаменитої паризької червоної черепиці – французькою мовою «tuile».

Коли вони в’їхали до безлюдного парку, поліцейський нарешті вимкнув заглушливу сирену. Ленґдон зітхнув полегшено, насолоджуючись раптовою тишею. Тьмяне світло фар бігло попереду авта по всипаній гравієм алеї, монотонний шурхіт коліс навіював сон. Ленґдон завжди вважав Тюїльрі священним місцем. Це тут Клод Моне експериментував із формою та кольором, від чого згодом зародився імпресіоністський рух. Однак сьогодні це місце мало якусь зловісну ауру.

«Ситроен» різко звернув ліворуч і рушив на захід центральною алеєю парку. Обігнув круглий ставок, перетнув якусь занедбану алею і виїхав на величезну чотирикутну площу. Ленґдон побачив кінець саду Тюїльрі, позначений величезною кам’яною аркою.

Arc du Carrousel 33
  Arc du Carrousel (фр.)– арка Карузель.


[Закрыть].

У давнину під цією аркою відбувались всілякі варварські ритуали, однак шанувальники мистецтва любили це місце зовсім з іншої причини. Звідси, з еспланади, при виїзді з Тюїльрі, було видно відразу чотири найкращі в світі музеї мистецтв... по одному в кожній стороні світу.

Праворуч, на південь від Сени за набережною Вольтера, Ленґдон бачив у вікно ефектно підсвічений фасад старого залізничного вокзалу – тепер це був поважний музей д’Орсе. Ліворуч виднілась верхівка ультрасучасного центру Помпіду, де був розташований Музей сучасного мистецтва. Позаду над верхівками дерев височів старовинний обеліск Рамзеса. Там був музей Же-де-Пом.

А просто попереду, на схід, поза аркою стояв монолітний палац епохи Ренесансу, найзнаменитіший у світі музей мистецтв – Лувр.

Ленґдон укотре відчув легкий подив і водночас захват, намагаючись охопити поглядом одразу всю цю грандіозну споруду. Величезна площа, а за нею – фасад Лувру, що, наче цитадель, височів на тлі паризького неба. Побудований у формі підкови, Лувр уважався найдовшою спорудою в Європі, по його довжині можна було б розташувати три Ейфелеві вежі. Навіть мільйон квадратних футів площі між крилами музею анітрохи не применшував величі його фасаду. Якось Ленґдон вирішив обійти Лувр по периметру і з великим подивом довідався, що подолав аж цілих три милі.

Щоб уважно оглянути 65 300 експонатів музею, кажуть, середньостатистичному відвідувачеві потрібно близько п’яти тижнів. Однак більшість туристів воліє оглядати Лувр побіжно. Ленґдон жартома називав такий огляд пробіжкою Лувром: туристи бадьоро крокують залами музею, щоб неодмінно побачити три найзнаменитіші експонати: Мону Лізу, Венеру Мілоську і Ніку – крилату статую Перемоги. Один відомий американський журналіст якось нахвалявся, що спромігся побачити всі три шедеври лише за п’ять хвилин і п’ятдесят шість секунд.

Водій витягнув рацію і скоромовкою випалив французькою:

– Monsieur Langdon est arrivé. Deux minutes ⁴ 4
  Monsieur Langdon est arrivé. Deux minutes (фр.)– Месьє Ленґдон зараз прийде. Буде у вас за кілька хвилин.


[Закрыть].

У відповідь щось нерозбірливо затріщало.

Поліцейський сховав рацію й обернувся до Ленґдона:

– Капітан вас зустріне біля головного входу.

Незважаючи на знаки, що забороняли в’їзд на площу, водій натиснув на газ, і «ситроен» переїхав через парапет. Тепер уже було видно головний вхід до Лувру, фронтон будівлі велично здіймався попереду в оточенні семи трикутних басейнів, з яких били водограї з підсвіткою.

«La Pyramide».

Новий вхід до паризького Лувру прославився майже так само, як і власне музей. Ультрасучасна скляна піраміда, яку спроектував американський архітектор китайського походження І.М. Пей, і досі дратувала традиціоналістів. На їхню думку, ця споруда руйнувала стиль і принижувала гідність Ренесансу. Ґете називав архітектуру застиглою музикою, а цю піраміду критики Пея порівнювали зі скрипом нігтя по шкільній дошці. Водночас прогресивні шанувальники вважали прозору піраміду заввишки сімдесят один фут блискучим поєднанням давньої традиції із сучасними технологіями, символічною ланкою між минулим і майбутнім, яка мала забезпечити Луврові гідне місце у третьому тисячолітті.

– Вам подобається наша піраміда? – запитав поліцейський.

Ленґдон насупився. Французи, схоже, страшенно люблять запитувати про це американців. Питання, звісно ж, провокаційне. Варто зізнатися, що піраміда тобі подобається, і миттю станеш недолугим американцем. Скажеш, що не подобається, – образиш французів.

– Міттеран був сміливцем, – дипломатично відказав Ленґдон.

Подейкували, що цей нині покійний президент Франції страждав так званим фараоновим комплексом. З його легкої руки Париж заполонили єгипетські обеліски та інші предмети давньої культури. Франсуа Міттеран мав якусь загадкову пристрасть до всього єгипетського, настільки сильну, що французи й досі називали його Сфінксом.

– Як вашого капітана на ім’я? – Ленґдон вирішив змінити тему.

– Безу Фаш, – відповів водій, під’їжджаючи до головного входу піраміди. – Ми кличемо його «le Taureau» 55
  Le Taureau (фр.)– бик.


[Закрыть].

Ленґдон подивився на нього здивовано, замислившись, чи кожен француз має якесь загадкове прізвисько, пов’язане з твариною.

– Ви називаєте свого капітана Биком?

Поліцейський підвів брови:

– А ви насправді краще знаєте французьку, ніж показуєте, месьє Ленґдон.

«Французьку я знаю препаскудно, – подумав Ленґдон, – зате незле розуміюся на іконографії знаків зодіаку. Таурус завжди був биком. Астрологічні символи однакові в усьому світі».

Поліцейський зупинив авто і показав на великі двері в піраміді між двома водограями.

– Вхід там. Хай щастить, месьє.

– А ви хіба не йдете зі мною?

– Мені наказано залишити вас тут. Я маю інші справи.

Ленґдон зітхнув і виліз з авта. «Умови тут диктую не я».

Заревів двигун, і «ситроен» розтанув у пітьмі.

Дивлячись йому вслід, Ленґдон раптом подумав: а може, не йти туди? Адже він міг і відмовитись від запрошення... Перейти через площу, спіймати таксі і їхати до готелю спати?.. Та щось підказувало йому, що це аж ніяк не найкраща ідея.

Ленґдон рушив до серпанку водограїв, і в нього виникло тривожне відчуття, наче він переступає якийсь уявний поріг в інший світ. Усе це скидалося на сон. Двадцять хвилин тому він мирно спав у готелі. А тепер от стоїть перед прозорою пірамідою, яку збудував Сфінкс, і чекає поліцейського на прізвисько Бик.

«Я загубився в якійсь картині Сальвадора Далі», – майнуло йому в голові.

Ленґдон рушив до головного входу – величезних дверей-вертушки. У фойє горіло тьмяне світло і було порожньо.

«Постукати?»

«Цікаво, – подумав Ленґдон, – а чи доводилося комусь із шанованих єгиптологів Гарварду стукати в двері піраміди, сподіваючись, що їм відчинять?» Він уже підняв було руку, готовий постукати, аж раптом із темряви за склом виникла чиясь постать. Хтось поспішно йшов знизу закрученими сходами. Чоловік був кремезний і темноволосий, чимось схожий на неандертальця. Чорний двобортний піджак, здавалося, от-от трісне на його широких плечах. В усьому, навіть у його ході, відчувалася владність. Він розмовляв по мобільному телефону, але доки підійшов до дверей, закінчив розмову і жестом запросив Ленґдона ввійти.

– Я Безу Фаш, – відрекомендувався, щойно Ленґдон опинився всередині. – Капітан Центрального управління судової поліції. Голос цілком пасував до його зовнішності – гортанний гуркіт... наче грім, що віщує бурю.

Ленґдон простягнув руку.

– Роберт Ленґдон.

Величезна долоня Фаша стиснула його руку з неймовірною силою, наче хотіла роздушити.

– Я бачив знімок, – сказав Ленґдон. – Ваш працівник сказав, Жак Соньєр самце...

– Месьє Ленґдон, – чорні очиці Фаша були наче вирізані з ебенового дерева, – те, що ви бачили на знімку, – лише початок усього, що зробив Соньєр.

Розділ 4

Манерою триматися капітан Фаш і справді нагадував розлюченого бика – плечі широко розправлені, важке підборіддя втиснуте в груди. Темне волосся росло в нього на чолі характерним язиком; воно було зачесане назад і змащене гелем, від чого цей язик ще більше впадав у вічі – було враження, наче він несеться попереду Фаша, немов ніс бойового корабля. Коли Фаш ішов, здавалося, його темні очі спопеляють землю перед ним, випромінюючи якусь полум’яну ясність. Не дивно, що він мав репутацію людини суворої і непоступливої в усіх питаннях.

Ленґдон ішов за капітаном славнозвісними мармуровими сходами, що вели до невеличкої підземної зали під скляною пірамідою. Спускаючись, вони проминули двох охоронців із судової поліції, озброєних автоматами. Було зрозуміло: сьогодні ніхто не ввійде і не вийде звідси без благословення капітана Фаша.

Коли вони спустилися нижче від рівня землі, Ленґдон насилу поборов мандраж. Товариство Фаша анітрохи не заспокоювало, а в самому Луврі цієї миті було темно й страшно, як у могилі. Сходами м’яко стелилося світло від крихітних вмонтованих лампочок, як у проході в кінотеатрі. Ленґдон чув, як кожний його крок відлунює під скляним склепінням. Подивившись угору, він побачив за прозорим дахом мерехтливі відблиски водограїв, що танули в темряві.

– Як вона вам? – запитав Фаш, задерши вгору масивне підборіддя.

Ленґдон зітхнув, він надто втомився, щоб далі грати в ігри.

– Ваша піраміда чудова.

– Шрам на обличчі Парижа, – сердито пробурчав Фаш.

«Один – нуль на його користь». Ленґдон відчував, що Фаш – людина, якій важко догодити. Цікаво, подумав він, чи знає капітан, що на настійну вимогу президента Міттерана цю піраміду збудовано рівно з 666 скляних панелей – дивне прохання, яке дуже любили обговорювати противники колишнього президента, адже 666 уважають числом сатани.

Ленґдон вирішив не порушувати цієї теми.

Вони спустилися ще глибше й опинились у підземному холі. У напівмороці важко було визначити справжні розміри цього приміщення. Побудоване на глибині п’ятдесяти семи футів під землею, воно займало 70 000 квадратних футів і нагадувало якийсь безкінечний ґрот. Стіни й підлога були викладені мармуром теплих вохряних тонів, що пасували до жовтувато-золотистого кольору наземного фасаду Лувру, й удень тут було світло та людно. Однак зараз у цьому підземеллі було темно і порожньо, і воно більше скидалося на холодний склеп.

– А де штатні охоронці музею? – поцікавився Ленґдон.

– En quarantaine 66
  En quarantaine (фр.)– на карантині.


[Закрыть], – Фаш сказав це таким тоном, наче Ленґдон піддавав сумніву надійність його команди. – Зрозуміло, що сьогодні в музей проникнув хтось, хто не мав на це права. І тому всі нічні охоронці Лувру перебувають зараз в іншому крилі, там їх допитують. Цієї ночі відповідальність за безпеку музею взяли на себе мої агенти.

Ленґдон кивнув і піддав ходи, намагаючись не відставати від Фаша.

– Як близько ви були знайомі з Жаком Соньєром? – запитав капітан.

– Взагалі не знайомі. Ми жодного разу не зустрічалися.

Фаш здивувався:

– То сьогодні ввечері ви мали зустрітися вперше?

– Так. Ми домовились зустрітися на рецепції в Американському університеті відразу після моєї лекції. Я чекав, але він так і не з’явився.

Фаш щось записав у блокнот. Вони рушили далі, і Ленґдон мигцем помітив менш відому піраміду Лувру – La Pyramide Inversée – величезний світильник у формі перевернутої піраміди, що звисав зі стелі, наче сталактит. Фаш жестом запросив Ленґдона піднятися на кілька сходинок, що вели до входу в тунель під склепінням. Над входом висіла вивіска з написом «ДЕНОН». Так називалося крило Лувру, де були найзнаменитіші експонати.

– Хто запропонував зустрітися? – несподівано запитав Фаш. – Ви чи він?

Питання здалося дивним.

– Месьє Соньєр, – відповів Ленґдон, входячи до тунелю. – Його секретарка зв’язалася зі мною кілька тижнів тому електронною поштою. Вона написала, що куратор довідався про те, що я збираюся до Парижа з лекцією, і хоче скористатися цією нагодою, аби поговорити зі мною про щось.

– Про що саме?

– Не знаю. Думаю, йшлося про мистецтво, адже в нас були схожі інтереси.

Фаш начебто не дуже вірив.

– Ви й справді не уявляєте, якою була мета вашої зустрічі?

Ленґдон не уявляв. Тієї миті йому було цікаво, що міг хотіти від нього Соньєр, але розпитувати було якось незручно. Цей славетний знавець мистецтва був визнаним самітником і дуже мало з ким зустрічався. Ленґдон просто зрадів нагоді поспілкуватися з ним.

– Але ж, месьє Ленґдон, може, ви хоча б здогадуєтесь, про що наша жертва хотіла говорити з вами того вечора, коли сталося вбивство? Це може бути важливо.

Ленґдон відчув підтекст запитання, і йому стало незатишно.

– Справді не уявляю. Я не питав. Просто вважав за честь отримати запрошення від такої людини. Я захоплююся працями Соньєра. Часто користуюсь його книжками на лекціях.

Фаш знову щось записав у блокнот.

Вони вже були на півдорозі до крила «Денон», і в кінці тунелю Ленґдон побачив два ескалатори, обидва простоювали без руху.

– Отже, ви мали схожі інтереси? – запитав Фаш.

– Так. Увесь минулий рік я працював над книжкою, що пов’язана з головною сферою наукових інтересів месьє Соньєра. І дуже сподівався на його світлу голову.

Фаш подивився на нього:

– Перепрошую?

Очевидно, фраза не перекладалася дослівно.

– Я мав надію довідатися, що він думає на цю тему.

– Розумію. І що ж це за тема?

Ленґдон завагався, не певний, як краще пояснити.

– Рукопис, по суті, присвячений іконографії поклоніння богині – тобто концепції святості жіночого начала. А також художнім образам і символам, що пов’язані з цим.

Фаш пригладив волосся м’ясистою рукою.

– І Соньєр знався на цьому?

– Як ніхто інший.

– Розумію.

Ленґдон відчував, що насправді Фаш нічого не розуміє. Жака Соньєра вважали найбільшим знавцем іконографії богинь. Він не лише мав якусь інтимну пристрасть до реліквій, пов’язаних із родючістю, культами богинь, чорною магією і священним жіночим началом. За ті двадцять років, що він був куратором, Соньєр допоміг Луврові створити найбільшу в світі колекцію творів мистецтва, пов’язаних із богинями: прикраси з найдавніших грецьких гробниць у Дельфах, золоті скіпетри, сотні староєгипетських хрестиків, що нагадували фігурки крихітних ангелів, брязкальця, якими в Стародавньому Єгипті відганяли злих духів. І нарешті, він зібрав неймовірну колекцію статуй богині Ісіди із сином Гором на руках.

– Може, Жак Соньєр знав про ваш рукопис? – припустив Фаш. – І запропонував зустрітися, щоб допомогти вам у праці над книжкою.

Ленґдон заперечно похитав головою.

– Про мій рукопис не знав ніхто. Насправді поки що він існує лише в чорновому варіанті, і я нікому його не показував, окрім редактора.

Фаш промовчав.

Ленґдон не пояснив, чому він досі нікому не показував цього рукопису. Чорновий варіант на триста сторінок з умовною назвою «Символи втраченої священної жіночності» містив часом дуже неординарну інтерпретацію вже усталеної релігійної іконографії і був доволі суперечливим.

Ленґдон наблизився до нерухомих ескалаторів і зупинився, помітивши, що Фаша немає поряд. Озирнувся й побачив, що той стоїть за кілька кроків від службового ліфта.

– Поїдемо ліфтом, – мовив Фаш, коли двері відчинилися. – Ви вже, мабуть, здогадалися, що пішки до галереї ще йти і йти.

Ленґдон знав, що ліфт значно швидше доправить їх до крила «Денон», який був двома поверхами вище, однак не рушив з місця.

– Щось не так? – нетерпляче запитав Фаш, притримуючи двері.

Ленґдон зітхнув, із сумом подивився на ескалатор. «Все так», – спробував переконати себе і неохоче пішов до ліфта. В дитинстві Ленґдон якось провалився в закинуту криницю і мало не загинув, проборсавшись кілька годин у холодній воді, доки наспіла допомога. Відтоді його переслідував страх замкнутого простору, він боявся ліфтів, метро, навіть закритих кортів. «Ліфт – цілком безпечна споруда, – постійно переконував він себе, проте ніколи в це не вірив. – Це лише невеликий металевий ящик, підвішений у замкнутій шахті!» Затамувавши подих, він ступив до ліфта і, щойно зачинилися двері, відчув знайомий приплив адреналіну.

«Два поверхи. Якихось десять секунд».

– Отже, ви з месьє Соньєром, – почав Фаш, тільки-но ліфт поповз догори, – ніколи не розмовляли? Не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному поштою?

Ще одне дивне запитання. Ленґдон заперечливо похитав головою.

– Ні. Ніколи.

Фаш підвів голову, наче обмірковував останню відповідь. Але нічого не сЦзав, мовчкй втупившись у хромовані двері.

Ліфт їхав Догори, і Ленґдон намагався зосередитись на чомусь іншому, окрім чотирьох стін довкола себе. У блискучих металевих дверях від бачив відображення краваткової шпильки капітана – срібного розп’яття з тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Ленґдона це трохи здивувало. Цей символ мав назву crux gemmata– хрест із тринадцятьма каменями – християнська ідеограма Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон не сподівався, що капітан французької поліції так відверто демонструватиме свої релігійні погляди. Але, знову ж таки, треба було зважати на те, що це Франція. Християнство тут не просто релігія, а право від народження.

– Це crux gemmata, – несподівано сказав Фаш.

Ленґдон здивовано підвів очі і піймав у відображенні погляд чорних очей Фаша.

Ліфт зупинився, двері відчинились.

Ленґдон швидко вийшов у коридор, поспішаючи до відкритого простору, якого було вдосталь під славнозвісними високими стелями Лувру. Однак світ, у який він ступив, виявився зовсім іншим, ніж він очікував.

Вражений, він різко зупинився.

Фаш поглянув на нього:

– Я так розумію, месьє Ленґдон, ви ніколи не бували в Луврі після зачинення?

«Ніколи», – подумав Ленґдон, намагаючись опанувати себе.

Завжди так яскраво освітлені галереї Лувру тепер були занурені в пітьму. Замість звичного білого світла, що рівно лилося зі стелі, з плінтусів ішло вгору якесь приглушене червоне сяйво, кахельною підлогою галерей тягнулися багряні плями.

Ленґдон подивився у глиб темного коридору і поступово зрозумів, що нічого дивного тут немає. Майже в усіх великих музеях світу вночі використовують червону підсвітку – лампочки вмонтовують на низькому рівні так, щоб працівники могли бачити, куди вони йдуть, а картини при цьому залишалися б у відносній темряві. Це мало б сповільнити руйнівну дію світла. Але цієї ночі в музеї було якось гнітюче. Усюди залягли довгасті тіні, під високими склепінчастими стелями згустилась чорна пітьма.

– Сюди, – сказав Фаш, різко звернув праворуч і закрокував низкою пов’язаних одна з одною галерей.

Ленґдон пішов за ним, очі поступово звикали до темряви. Довкола з пітьми поволі виступали великі картини, мальовані олійними фарбами, наче у величезній темній кімнаті проявлялися фотографії... здавалося, вони проводжають його поглядами. Нарешті Ленґдон відчув і знайомий запах, властивий усім музеям, – у сухому деіонізованбму повітрі відчувався легкий присмак вуглецю. То був продукт роботи спеціальних осушувачів повітря з вугільними фільтрами, що працювали двадцять чотири години. Вони поглинали згубний для картин вуглекислий газ, який видихали відвідувачі.

А прикріплені до стін камери стеження нагадували відвідувачам: «Ми вас бачимо. Нічого не чіпати».

– Хоч одна з них справжня? – поцікавився Ленґдон, показуючи на камери.

– Звичайно, що ні, – відказав Фаш.

Ленґдон не здивувався. Відеоспостереження в таких великих музеях було надто дороге й неефективне. Аби простежити, що відбувається в усіх незліченних галереях, Луврові довелося б найняти кілька сотень технічних працівників. І тому більшість великих музеїв використовували так звану систему затримання. «Не сподівайтесь тримати злодіїв поза межами. Тримайте їх усередині». Система активувалась після будь-якого дотику до експоната, і якщо таке трапилося, усі виходи з галерей миттю блокувались, і зловмисник опинявся за ґратами ще навіть до прибуття поліції.

Попереду в глибині викладеного мармуром коридору чулися чиїсь голоси. Схоже, галас долинав із великого алькова праворуч. Звідти в коридор лилося яскраве світло.

– Кабінет куратора, – пояснив капітан.

І ось нарешті Ленґдон побачив розкішний кабінет Соньєра: стіни вкриті деревом теплого відтінку, роботи старих майстрів, величезний старовинний письмовий стіл, а на ньому – двофутова статуя рицаря в повній амуніції. У приміщенні було декілька поліцейських, вошї'ршмовляли по мобільних телефонах, щось записували. Один сидів за письмовим столом Соньєра і друкував на лептопі. Очевидно, цієї ночі кабінет куратора перетворився на тимчасовий командний пункт Центрального управління судової поліції.

– Messieurs! – голосно мовив Фаш, і всі чоловіки разом обернулися. – Ne nous dérangez pas sous aucun prétexte. Entendu? ⁷ 7
  Messieurs! Ne nous dérangez pas sous aucun prétexte. Entendu? (фр.)– Месьє! У жодному разі не турбуйте нас, хоч з будь-якого приводу. Зрозуміло?


[Закрыть]

Усі присутні дружно закивали на знак розуміння.

Ленґдонові не раз доводилося вішати на двері номера в готелі табличку з написом «NE PAS DERANGER», тож він зрозумів суть наказу капітана. Фаша й Ленґдона не можна було турбувати за жодних умов.

Залишивши колег у кабінеті, Фаш вийшов і повів Ленґдона далі напівтемним коридором. Попереду десь за тридцять ярдів виднівся вхід до найпопулярнішої частини Лувру – la Grande Galerie – довжелезного кдридору, де на стінах висіли найцінніші полотна музею, шедеври італійського живопису. Ленґдон уже здогадався: саме там знайшли тіло Соньєра – на фотознімку чітко було видно славнозвісну паркетну підлогу Великої галереї.

Коли вони підійшли ближче, Ленґдон побачив, що вхід до галереї перекритий величезними сталевими ґратами, схожими на ті, які використовували в середньовічних замках для захисту від армій мародерів.

– Система затримання, – пояснив Фаш.

Навіть у темряві ця перешкода виглядала грізно, здавалося, її не подолає й танк. Ленґдон почав вдивлятися крізь товсті ґрати в напівтемні ніші Великої галереї.

– Після вас, месьє Ленґдон, – почув він.

Ленґдон здивовано обернувся. «Куди після мене?»

Фаш показав на низ ґрат.

Ленґдон придивився уважніше. У темряві він не помітив: ґрати були підняті приблизно на два фути так, що під ними можна було проповзти.

– Ця секція поки ще закрита для служби безпеки Лувру, – пояснив Фаш. – Моя команда з науково-технічного відділу поліції щойно закінчила огляд. – Він показав на отвір знизу. – Прошу. Пролазьте.

Ленґдон подивився спочатку на вузьку щілину під важкими ґратами, тоді на самі ґрати. «Він що, жартує?» Ґрати скидалися на гільйотину, готову щомиті впасти на непрошеного гостя.

Фаш щось пробурчав французькою і глянув на годинник. А тоді став навкарачки і протиснув своє доволі огрядне тіло попід ґратами. Опинившись по той бік, він став і очікувально подивився на Ленґдона.

Ленґдон зітхнув. Опустився на коліна, потім сперся долонями на гладкий паркет, ліг на живіт і поповз попід ґратами. На півдорозі комір його твідового піджака зачепився за край металевого прута, і Ленґдон боляче вдарився об нього потилицею.

«Дуже шляхетно, Роберте», – сказав він собі, остаточно вибрався з-під ґрат і насилу звівся на ноги. І цієї ж миті зрозумів: попереду дуже довга ніч.