Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 30

Начальник охорони Лувру Клод Ґруар аж кипів від люті, стоячи над своїм бранцем, що розтягнувся на підлозі перед «Моною Лізою». «Цей негідник убив Жака Соньєра!» Для Ґруара і його підлеглих Соньєр був наче рідний батько.

Цієї миті Ґруарові понад усе на світі хотілося натиснути на курок і випустити Ленґдонові кулю в спину. Як начальник охорони, Ґруар був одним із небагатьох службовців, які носили насправді заряджену зброю. Однак він нагадав собі, що смерть від кулі була б для Ленґдона подарунком порівняно з тим, що йому незабаром доведеться зазнати від Безу Фаша й французької правоохоронної системи.

Ґруар витягнув з-за пояса рацію і спробував сконтактуватися з колегами, щоб ті надіслали підмогу. Але в динаміку лише щось голосно тріщало. Додаткові електронні засоби стеження, встановлені в цій залі, створювали перешкоди, що повністю виводили з ладу систему зв’язку служби безпеки. «Мушу підійти ближче до дверей». Тримаючи Ленґдона під прицілом, Ґруар почав повільно відступати до виходу. Але вже на третьому кроці він раптом помітив щось таке, від чого завмер на місці.

«Що це в біса?»

У центрі зали з’явилось якесь дивне марево. Якась постать. Тут є ще хтось? У темряві він розгледів жінку, вона швидко йшла до лівої стіни. Поперед нею по підлозі туди-сюди бігав блакитний промінь світла, так наче вона щось шукала й світила собі кольоровим ліхтариком.

– Хто тут? – голосно запитав французькою Ґруар, відчувши вдруге за останні тридцять секунд приплив адреналіну. Він уже й не знав, у кого тепер цілитися й куди відступати.

– Науково-технічний відділ, – спокійно відказала жінка, продовжуючи обстежувати підлогу зі своїм ліхтариком.

Науково-технічний відділ поліції. Ґруар аж спітнів. «Я думав, усі агенти пішли!» Тепер він упізнав ультрафіолетовий ліхтарик, яким послуговувалися працівники технічної служби, однак і досі не міг збагнути, чому судова поліція шукає доказів у цій залі.

– Ваше ім’я! – крикнув Ґруар, відчуваючи, що тут щось не так. – Відповідайте!

– Це я, – спокійно відказала жінка французькою. – Софі Неве.

Ґруарові здалося, що він уже десь чув це ім’я. Софі Неве? Начебто так звуть онуку Соньєра? Колись вона приходила сюди з ним, іще дитиною, але це було так давно. Ні, це не може бути вона! Але навіть якщо це Софі Неве, то однаково не варто їй довіряти: до Ґруара докотилися чутки, що Соньєр з онукою серйозно посварилися й уже давно не спілкувалися.

– Ви мене знаєте, – сказала жінка. – А Роберт Ленґдон не вбивав мого дідуся. Повірте.

Але Ґруар не збирався отак взяти й повірити їй. «Мені потрібна підмога!» Він знову спробував скористатися рацією, але так само марно. До дверей залишалося ще добрих двадцять ярдів, і Ґруар повільно позадкував, вирішивши тримати під прицілом чоловіка на підлозі. А тим часом жінка на протилежному кінці зали спрямувала ультрафіолетове світло догори й почала уважно оглядати велику картину, що висіла навпроти «Мони Лізи».

Збагнувши, що це за картина, Ґруар затамував подих.

«Що, на милість Бога, вона там робить?»

Софі Неве відчула, що в неї на чолі виступив холодний піт. Ленґдон досі лежав на підлозі, розкинувши руки й ноги. «Тримайся, Роберте. Ще трохи». Знаючи, що охоронець ніколи не вистрелить у жодного з них, Софі зосередила всю увагу на тому, по що вона, власне, сюди прийшла: почала уважно обстежувати все довкола одного конкретного експоната – іншої картини да Вінчі. Але ультрафіолетове світло не виявило нічого особливого – ні на підлозі, ні на стінах, ні на самому полотні.

Тут мусить щось бути!

Софі була абсолютно певна, що правильно розшифрувала вказівки дідуся.

А хіба їх можна було розшифрувати інакше?

Полотно, яке вона обстежувала, мало п’ять футів заввишки. На ньому да Вінчі намалював дивну сцену: Діву Марію в якійсь незграбній позі з Ісусом-немовлям, Івана Хрестителя й ангела Уриїла – усі сидять посеред гострих скель. Коли Софі була дитиною, жодний візит до «Мони Лізи» не обходився без того, щоб дідусь не тягнув її через усю залу оглянути ще й цю другу картину.

«Дідусю, я тут! Але нічого не бачу!»

Софі чула, як начальник охорони знову намагається сконтактуватися з колегами по рації.

«Думай же!»

Подумки вона знову уявила напис на захисному склі перед «Моною Лізою». Настільки темна облуда людини. Ця інша картина не мала захисного скла, на якому можна було б щось написати, а Софі знала, що її дідусь нізащо не псував би цього шедевра й не писав би просто по ньому. Софі замислилась. Принаймні, не спереду. Вона подивилася вгору на довгі троси, що звисали зі стелі й тримали картину.

«Невже й справді?» Ухопивши різьблену раму за лівий край, вона потягла її на себе. Картина була велика, і, коли Софі відхилила її від стіни, кріплення між нею і тросами зігнулися. Софі пропхала голову й плечі за картину й посвітила ліхтариком на її зворотний бік.

Вже за кілька секунд вона зрозуміла, що цього разу інтуїція її підвела. Ззаду полотно було зовсім чисте. Не висвітлилося жодного напису, лише дрібні нерівні плямки, що з’явилися від давності, і...

«Ні, чекай-но».

Софі помітила, як у нижній частині дерев’яної рами щось блиснуло, наче новенький метал. Предмет був невеличкий, затиснутий у щілині між рамою і полотном. Від нього звисав блискучий золотий ланцюжок.

На превеликий подив Софі, ланцюжок виявився прикріпленим до знайомого їй золотого ключика. Його велика фігурна головка мала форму хреста з емблемою, якої вона не бачила, відколи їй виповнилося дев’ять років. Лілія з ініціалами Р.S. У цю мить Софі здалося, що привид дідуся шепоче їй на вухо: «Настане час, і ключик буде твій». Вона відчула спазм у горлі. Дідусь, умираючи, дотримав слова. «Цей ключик від однієї скриньки, – промовляв його голос, – там я зберігаю багато таємниць».

Софі раптом зрозуміла, що єдиною метою всієї сьогоднішньої гри в слова був цей ключик. Дідусь мав його з собою, коли в нього вистрелили. Не бажаючи, щоб ключик потрапив до рук поліції, він сховав його за цією картиною. А тоді вигадав оцю хитромудру гру в пошуки скарбу, щоб знайти ключик могла лише Софі Неве.

– На допомогу! – заволав охоронець.

Софі висмикнула ключик зі щілини й сховала до кишені разом з ліхтариком. Виглянувши з-за полотна, вона побачила, що охоронець і досі відчайдушно намагається зв’язатися з кимсь по рації. Він задкував до виходу, все ще цілячись у Ленґдона.

– На допомогу! – знову прокричав він у рацію.

У відповідь лише тріск.

«Немає зв’язку», – зрозуміла Софі, пригадавши, що туристи з мобільними телефонами ніколи не могли додзвонитися звідси додому, щоб похвалитися, що бачили «Мону Лізу». Стіни тут були так нашпиговані дротами систем стеження, що зв’язок з’являвся лише за межами цієї зали. Охоронець тепер швидко наближався до виходу, і Софі зрозуміла, що не можна гаяти ні хвилини.

Подивившись угору на велике полотно, що наполовину її закривало, Софі подумала, що вдруге за цю ніч Леонардо да Вінчі мусить прийти їй на допомогу.

«Ще кілька метрів», – казав собі Груар, не опускаючи револьвера.

– Зупиніться! Або ж я її попсую! – голосно наказав жіночий голос.

Ґруар озирнувся і сполотнів.

– О Боже, ні!

Крізь червонувату імлу він побачив, що жінка відчепила картину від тросів і поставила на підлогу перед собою. Полотно п’ять футів заввишки закрило її майже повністю. Першою думкою Ґруара було: чому не спрацювала сигналізація, коли картину зняли з тросів. Але він одразу згадав, що датчики на експонатах ще не увімкнули після недавнього інциденту. Що вона робить!

Охоронець похолов.

Полотно посередині здулося, тонкі контури Діви Марії, Ісуса та Івана Хрестителя спотворились.

– Ні! – заволав Ґруар, охоплений жахом від того, що безцінну картину да Вінчі от-от буде знищено в нього на очах. Жінка натискала коліном у центр полотна! – Ні!

Ґруар повернувся й націлив револьвер на неї, але вже наступної миті зрозумів, що ця погроза нічого не варта. Картина вартістю шість мільйонів доларів була надзвичайно надійним щитом.

«Я не можу прошити кулею да Вінчі!»

– Зброю й рацію на підлогу, – спокійно наказала жінка французькою. – Інакше я протисну це полотно коліном. Думаю, ви знаєте, як би до цього поставився мій дід.

Ґруарові запаморочилося в голові.

– Будь ласка... не треба. Це ж «Мадонна в скелях»! Він кинув револьвер та рацію й підняв руки догори.

– Дякую, – сказала жінка. – Тепер робіть, як я скажу, і все буде добре.

За кілька секунд Ленґдон уже збігав поряд із Софі аварійними сходами на перший поверх, серце в нього й досі несамовито калатало. Жоден із них не вимовив ані слова відтоді, як вони вибігли із Salle des Etats, де на підлозі лежав, увесь тремтячи, начальник охорони Дувру. Його револьвер тепер перейшов до Ленґдона, який не міг дочекатися, коли його позбудеться. Револьвер здавався йому важким і дуже небезпечним.

Перестрибуючи через дві сходинки, Ленґдон роздумував, чи знає Софі, яку цінну картину вона мало не знищила. Її смаки в мистецтві були якісь дивовижно співзвучні з усією сьогоднішньою пригодою.

Картина, яку вона схопила, так само як і «Мона Ліза», славилася серед істориків мистецтва тим, що крила в собі чимало поганських символів.

– Ти обрала цінну заручницю, – сказав їй Ленґдон на сходах.

– «Мадонна в скелях», – відповіла Софі. – Але це дідусь сам її обрав. Він залишив мені дещо за цією картиною.

Ленґдон подивився на неї здивовано.

– Що ти кажеш? Але як ти здогадалась, що саме за цією картиною? Чому, власне, «Мадонна в скелях»?

– Настільки темна облуда людини! – Вона переможно усміхнулась. – Роберте, я проґавила перші дві анаграми. Хіба я могла проґавити ще й третю?

Розділ 31

– Вони всі мертві! – запинаючись, говорила в телефон сестра Сандрін у своєму помешканні в церкві Святої Сульпіцїї. Вона залишала повідомлення на автовідповідачі. – Будь ласка, візьміть слухавку! Вони мертві!

Її дзвінки на перші три номери зі списку принесли невтішні результати: спочатку відповіла вдова, що ридма ридала над убитим чоловіком, потім – детектив, який допізна працював на місці злочину, і нарешті – суворий священик, що втішав осиротілу родину. Усі три контактні особи були неживі. І тепер вона дзвонила за четвертим і останнім номером. Ним вона мала право скористатися лише в тому разі, коли не пощастить додзвонитися на перші три. А тут був автовідповідач. Він не називав жодного імені, а лише пропонував залишити повідомлення.

– Плиту на підлозі розбили! – схвильовано пояснювала вона. – Інші троє мертві!

Сестра Сандрін не знала імен чотирьох чоловіків, яких мала попередити про небезпеку, але номерами телефонів, що були старанно заховані в неї під ліжком, належало скористатися лише за однієї умови.

«Якщо хтось розіб’є цю плиту, – казав їй анонімний посланець, – то це означатиме, що верхній ешелон прорвали. Одному з нас погрожували смертю, і він був змушений сказати неправду. Подзвоніть за цими номерами. Попередьте інших. Не підведіть нас у цьому».

Це був таємний сигнал тривоги. Простий і надійний спосіб попередити про небезпеку інших. Коли сестра Сандрін уперше почула цей план, він її вразив своєю простотою. Якщо особу одного з побратимів буде викрито і йому погрожуватимуть смертю, то він розповість вигадку, яка приведе в дію відповідний механізм, щоб попередити інших. Однак, схоже, сталося непередбачене: викрито особу не одного, а всіх трьох побратимів.

– Будь ласка, візьміть слухавку, – благала вона пошепки. – Де ви?

– Залиш телефон! – раптом наказав басовитий голос.

Нажахана сестра Сандрін обернулась і побачила в дверях здоровенного монаха. В руці він тримав важкий залізний підсвічник. Тремтячи, вона поклала слухавку назад на телефон.

– Вони покійники, – сказав монах. – Усі четверо. Вони пошили мене в дурні. Кажи, де наріжний камінь.

– Не знаю, – чесно відповіла сестра Сандрін. – Цю таємницю оберігають інші. – Ті, що померли!

Чоловік наблизився до неї, стискаючи в неймовірно білих руках залізний підсвічник.

– Ти ж сестра церкви, і ти служиш їм?

– Ісус дав нам одну правду, – сміливо відповіла сестра Сандрін. – В «Опус Деї» я цієї правди не бачу.

Очі монаха спалахнули дикою люттю. Він замахнувся й щосили вдарив сестру Сандрін важким підсвічником. Вона впала, і останньою її думкою було гостре передчуття лиха: усі четверо мертві.

Безцінну правду назавжди втрачено.

Розділ 32

Софі й Ленґдон вискочили через аварійний вихід у паризьку ніч, і тієї ж миті із західного крила Лувру знову пронизливо завила сигналізація, вмить розігнавши всіх голубів, що мирно собі спали в саду Тюїльрі. Коли вони бігли через площу до автомобіля, Ленґдон почув вдалині поліцейські сирени.

– Он там, – Софі показала на червоне двомісне авто із задертим носом, припарковане на службовій автостоянці.

«Вона що, жартує?» Меншого авта Ленґдон ще в житті не бачив.

– «Смарт», – пояснила Софі. – Літр бензину на сто кілометрів.

Ленґдон ледве встиг ускочити всередину, як Софі різко зрушила з місця й переїхала через бордюр на всипану гравієм роздільну смугу. Він ухопився за панель управління – авто на швидкості переїхало тротуар і вилетіло на невелике кільце на площі Карузель.

На мить Ленґдонові здалося, що Софі хоче перетнути кільце по прямій, переїхати просто через живу загорожу посередині круглого газону.

– Ні! – закричав він, знаючи, що кущі на кільці Карузель насаджено, аби замаскувати небезпечну ущелину в центрі площі – La Pyramide Inversée – світильник у формі перевернутої піраміди, який він бачив раніше в самому музеї. «Смарт» буквально провалився б крізь землю, тільки б його й бачили. На щастя, Софі обрала безпечніший маршрут: вона різко скрутила кермо вправо, об’їхала кільце як належало, тоді звернула ліворуч і виїхала на північну смугу. Збільшила швидкість і помчала в напрямку вулиці Ріволі.

Сирени у них за спиною завивали дедалі гучніше, і Ленґдон вже бачив у бокове дзеркало фари поліцейських машин. Двигун «смарта» жалібно скиглив – Софі щосили тиснула на газ. Попереду, приблизно за п’ятдесят ярдів, на перехресті з Ріволі загорілося червоне світло. Подумки вилаявшись, Софі мчала вперед. Ленґдон увесь напружився.

– Софі!

Під’їжджаючи до перехрестя, Софі лише трохи зменшила швидкість, блимнула фарами, швидко озирнулась по боках, тоді знову натиснула на газ і різко повернула ліворуч на вулицю Ріволі. Промчавши близько чверті милі у західному напрямку, вони об’їхали велике кільце й опинилися на Єлисейських полях.

Коли вони виїхали на широку трасу, Ленґдон обернувся й подивився в заднє вікно в бік Дувру. Поліція, схоже, їх не переслідувала. Сині вогники скупчувалися біля музею.

Нарешті, трохи заспокоївшись, Ленґдон зауважив:

– Це було весело.

Софі не відповіла. Її погляд був спрямований уперед, на простору проїжджу смугу. Обабіч на дві милі тягайся розкішні вітрини крамниць, саме тому Єлисейські поля часто називали П’ятою авеню Парижа. До посольства залишалась якась миля, і Ленґдон з полегшенням відкинувся на спинку сидіння.

Настільки темна облуда людини...

Як швидко Софі здогадалась!

«Мадонна в скелях».

Софі сказала, дідусь залишив їй щось за цією картиною. Останнє послання? Ленґдон щиро захоплювався тим, як влучно Соньєр обрав місце для схованки. «Мадонна в скелях» була ще однією доречною ланкою в усьому ланцюжку взаємопов’язаних символів. Здавалося, Соньєр кожним жестом намагався підкреслити своє захоплення темним боком Леонардо да Вінчі.

Перше замовлення на «Мадонну в скелях» да Вінчі одержав від ' однієї організації, яка називала себе Братством непорочного зачаття. їм була потрібна якась картина для центральної частини триптиху вівтаря в їхній церкві Святого Франческа в Мілані. Монахині назвали Леонардо конкретні розміри і приблизний сюжет картини – Діва Марія, немовля Іван Хреститель, Уриїл і немовля Ісус ховаються в печері. Да Вінчі зробив усе, як хотіли монахині, але коли він показав їм готову картину, ті вжахнулись. Замовлену сцену доповнювало чимало незрозумілих, тривожних деталей.

На картині було зображено Діву Марію в синьому, яка обіймає немовля, очевидно Ісуса. Навпроти Марії сидить Уриїл, теж із немовлям, очевидно Іваном Хрестителем. Але, на відміну від звичного сценарію, коли Ісус благословляє Івана, тут Іван чомусь благословляв Ісуса, а Ісус... йому підкорявся! Ще більше насторожувало те, що Марія тримала одну руку високо над головою немовляти Івана, і цей жест виглядав загрозливо – її пальці нагадували кігті орла, що схопили чиюсь невидиму голову. І нарешті найстрашніша деталь: саме під зігнутими пальцями Марії Уриїл робить рукою такий жест, наче відтинає невидиму голову, що потрапила до кігтів Марії.

Ленґдонові студенти завжди потішалися з того, що да Вінчі зрештою таки догодив монахиням, намалювавши їм другу, «пом’якшену» версію «Мадонни в скелях», де всіх було зображено у більш-менш традиційній манері. Друга версія тепер висіла в Лондонській національній галереї й мала назву «Діва Марія в скелях». Але Ленґдонові більше подобався загадковіший луврський оригінал.

Софі мчала авто Єлисейськими полями, і Ленґдон поцікавився:

– Та картина... Що було за нею?

Вона не відводила погляду від дороги.

– Пізніше покажу. Коли ми будемо в безпеці, у посольстві.

– Покажеш? – здивувався Ленґдон. – То він залишив тобі якийсь предмет?

Софі кивнула.

– Атож. Із лілією та ініціалами P.S.

Ленґдон не вірив власним вухам.

«Прорвемося», – думала Софі, повертаючи кермо праворуч. Авто промчало повз розкішний готель «Де Крійон» і в’їхало до обсадженого деревами дипломатичного району Парижа. До посольства тепер залишалося менше милі. Софі подумала, що нарешті можна трохи розслабитись.

Увесь цей час їй не йшов із голови ключик, що лежав у неї в кишені. Вона пригадала, як уперше побачила його багато років тому, як її тоді вразила його головка у формі симетричного хреста, трикутний стрижень, заглибинки на ньому, емблема з лілією та літери P.S.

Хоч за всі ці роки Софі майже не згадувала про дідусів ключик, працюючи в поліції, вона багато довідалася про засоби безпеки, і тепер незвична форма цього ключика вже не здавалась їй такою дивною. Змінна матриця, виготовлена за допомогою лазера. Підробити таку неможливо. Замість звичних зубців цей ключ мав складний набір випалених лазером заглибин, на які реагував спеціальний електронний пристрій. Якщо цей пристрій визначав, що шестикутні заглибини розташовані на належній відстані одна від одної і в належній послідовності, то замок відмикався.

Софі не уявляла, що може відмикати такий ключ, але відчувала, що в цьому їй допоможе Роберт. Адже він описав емблему, що була на ключі, навіть жодного разу не бачивши його. Хрест угорі, очевидно, означав, що цей ключ належить якійсь християнській організації, однак Софі не чула, щоб якісь церкви послуговувалися ключами у вигляді змінної матриці, виготовленої за допомогою лазера.

До того ж дідусь не був християнином...

Софі пересвідчилася в цьому десять років тому. За іронією долі, правду їй відкрив інший ключ, цілком звичайний.

Того теплого пообіддя вона приземлилася в аеропорту Шарля де Ґолля і поїхала на таксі додому. «Оце здивується дідусь, побачивши мене», – думала дівчина. Вона на кілька днів раніше приїхала на весняні канікули з Англії, де вчилася в університеті, і їй нетерпеливилося побачити дідуся й розповісти йому про нові методи шифрування, які вона саме вивчала.

Софі приїхала до їхнього паризького помешкання, але там дідуся не було. Вона засмутилась, хоч і розуміла, що дідусь не чекав на неї, тож, мабуть, працював і досі у Луврі. «Але ж сьогодні субота», – раптом згадала Софі. Дідусь рідко працював у вихідні дні. У вихідні він зазвичай...

Софі усміхнулась і побігла до гаража. Ну звичайно, його авта немає. Отже, ці вихідні – не виняток. Жак Соньєр не любив їздити містом і тримав авто лише для однієї мети: щоб їздити до свого заміського замку в Нормандії, на північ від Парижа. Після багатомісячного перебування в задусі Лондона Софі скучила за природою, свіжим повітрям і була не проти розпочати канікули негайно. Тільки-но починало вечоріти, і вона вирішила поїхати до дідуся одразу ж і зробити йому сюрприз. Софі позичила авто в подруги і поїхала на північ. Дорога звивалася поміж голих, залитих місячним сяйвом пагорбів поблизу Крьоллі. Було близько десятої, коли вона звернула на довгу алею, що вела до дідусевої фортеці. Під’їзна алея була з милю завдовжки, і, лише подолавши півшляху, Софі побачила крізь дерева будинок – великий старовинний замок, що примостився на схилі пагорба посеред лісу.

Софі була майже впевнена, що в цю пору дідусь уже спить, тож невимовно зраділа, коли помітила, що у вікнах світиться. Проте, під’їхавши до будинку, вона з величезним подивом побачила на алеї цілу купу автомобілів – «мерседеси», «БМВ», «ауді» і навіть один «роллс-ройс».

Якусь мить Софі не знала, що й думати, а тоді розсміялась. «Дідусю, дідусю, знаменитий самітнику!» Схоже, Жак Соньєр вів зовсім не таке самітницьке життя, як любив удавати. Очевидно, він влаштував вечірку, доки онука була на навчанні, і, якщо судити з автомобілів, до нього завітали деякі найвпливовіші люди Парижа.

Згораючи з нетерпіння, вона поспішила до дверей. Але виявилося, що парадні двері зачинені. Вона постукала. Ніхто не відгукнувся. Збентежена, Софі обійшла будинок і спробувала зайти з двору. Але там теж було зачинено. І теж ніхто не реагував на стук.

Спантеличена, Софі постояла якусь мить і прислухалась. Але почула тільки тихеньке завивання холодного нормандського вітру, що кружляв над долиною.

Не чутно було ні музики, ні голосів.

Нічого.

Серед цілковитої тиші Софі швидко пішла знову за будинок, видерлася на купу дров і зазирнула до вікна вітальні. Те, що вона побачила, просто не вкладалося в голові.

Та тут порожньо!

На всьому першому поверсі, схоже, не було нікого.

Де ж усі?

Не на жарт стривожена, Софі побігла до комірчини з дровами і дістала запасний ключ, якого дідусь тримав про всяк випадок під ящиком з трісками. Тоді кинулася до будинку й відчинила парадні двері. Щойно Софі ввійшла до порожнього передпокою, як на щитку системи безпеки заблимала червона лампочка – то було попередження, що новоприбулий має десять секунд, щоб увести відповідний код, бо інакше спрацює сигналізація.

«Під час вечірки він увімкнув сигналізацію?»

Софі швидко ввела код, і лампочка перестала блимати.

Вона обійшла весь будинок і не знайшла нікого. Нагорі теж. Спустилася знову до порожньої вітальні і хвильку постояла в тиші, розмірковуючи, що ж це таке відбувається.

І раптом Софі щось почула.

Приглушені голоси. Здавалося, вони долинають звідкись знизу. Але звідки? Софі припала вухом до підлоги і прислухалась. Так, цей звук точно йшов знизу. Голоси начебто співали... чи монотонно бубніли? Вона налякалась. Усе це виглядало дуже дивно, тим паче що в будинку взагалі не було підвалу.

Принаймні, наскільки їй було відомо.

Софі уважно оглянула вітальню й зупинила погляд на єдиному предметі в цілому будинку, який, здавалося, був не на.своєму місці. Старовинний обюссонський гобелен, що його дідусь так любив, завжди висів на східній стіні біля каміна. Сьогодні ж його чомусь відсунули вбік, а на його місці лисніла гола дерев’яна стіна.

Софі підійшла до цієї стіни й помітила, що тут спів чується голосніше. Повагавшись, вона притиснулась вухом до стіни. Голоси стали чіткішими. Люди таки справді щось ритмічно наспівували. .. але слів Софі не розрізняла.

Отже, за цією стіною є ще якесь приміщення!

Софі обмацала краї дощок і намацала невеличке заглиблення, а ньому – вушко. Воно було дуже майстерно заховане. «Потаємні двері!» Серце в Софі шалено калатало. Вона пропхала палець у вушко і потягнула його на себе. Важка стіна безшумно відсунулась. Знизу, із темряви, долинали голоси.

Софі прослизнула крізь отвір у стіні й побачила гвинтові сходи, викладені з грубих кам’яних плит. Вона бувала в цьому будинку з раннього дитинства, але не мала жодного уявлення про ці сходи!

Що нижче вона спускалась, то прохолоднішим ставало повітря, а голоси чіткішими. Вона вже розрізняла чоловічі й жіночі голоси. Сходи закінчувались, і Софі побачила край кам’яної підлоги. На неї падало мерехтливе жовтувате світло вогню.

Затамувавши подих, Софі ступила ще кілька кроків донизу, пригнулась, аби побачити, що там. І не повірила власним очам.

Приміщення скидалося на грот – очевидно, воно було видовбане в граніті пагорба, на якому стояв будинок. Світло йшло лише від смолоскипів на стінах. У центрі колом стояло осіб зо тридцять.

«Я бачу сон, – сказала собі Софі. – Сон. Таке буває лише вві сні».

Усі люди були в масках. Жінки були одягнені в легкі білі сукні, на ногах – позолочені туфлі. Маски в них були білі, а в руках вони тримали золоті кулі. На чоловіках були довгі чорні туніки й чорні маски. Разом вони нагадували фігури на якійсь велетенській шахівниці. Усі в колі розгойдувалися вперед-назад і щось хором ритмічно наспівували, начебто уславляли щось, що було на підлозі перед ними... чого Софі поки що не бачила.

Спів погучнішав. Ритм прискорився. Ще гучніше. Ще швидше. Раптом усі зробили крок уперед і стали на коліна. І в цю мить Софі нарешті побачила те, що було в центрі. Вона з жахом відсахнулась, відчувши, що ця сцена вкарбувалась їй у пам’ять навіки. Її занудило, вона кинулась геть, спотикаючись і хапаючись за кам’яні стіни. Засунула за собою потаємні двері, вибігла з порожнього будинку і в якомусь тупому заціпенінні поїхала назад до Парижа.

Тієї ж ночі, ще не отямившись від гіркого розчарування й відчуття зради, вона спакувала речі й пішла з дому. А на столі у вітальні залишила записку:

Я БУЛА ТАМ. НЕ ШУКАЙ МЕНЕ.

Поряд із запискою вона поклала старий запасний ключ від заміського будинку.

– Софі! – голос Ленґдона перервав її роздуми. – Стій! Зупинися!

Софі різко загальмувала. Авто проїхало ще кілька метрів і зупинилось.

– Що? Що сталося?

Ленґдон показав на довгу вулицю попереду.

Софі сполотніла. Попереду, приблизно за сто ярдів, на перехресті чергували два авта судової поліції. Із того, як вони стояли навскіс, їхні наміри були очевидні. Вони перекрили авеню Ґабріель!

Ленґдон похмуро усміхнувся.

– Наскільки я розумію, до посольства нам сьогодні не прорватись?

Поліцейські, що повиходили зі своїх машин, тепер дивилися в їхньому напрямку, очевидно, розмірковуючи, що це за фари так різко зупинилися посеред дороги.

Що ж, Софі, повертай повільно назад.

Вона ввімкнула задню передачу, виконала розворот у три прийоми й поїхала назад. І вже за мить почула, як за ними завищали шини. Загули сирени.

Проклинаючи все на світі, Софі натиснула на газ.