Текст книги "Код Да Вінчі"
Автор книги: Ден Браун
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
Розділ 7
Скромне помешкання в церкві Святої Сульпіції було на третьому поверсі, ліворуч від хорів. Дві кімнатки з кам’яною підлогою і мінімумом умеблювання правили за домівку сестрі Сандрін Біейль вже понад десять років. Офіційно її житлом уважався монастир, розташований неподалік, проте вона більше любила спокій і тишу церкви. Тому й облаштувалась тут, нагорі, де мала ліжко, телефон і гарячу їжу.
У церкві сестра Сандрін була conservatrice d’affaires 97
Messieurs! Ne nous dérangez pas sous aucun prétexte. Entendu? (фр.)– Месьє! У жодному разі не турбуйте нас, хоч з будь-якого приводу. Зрозуміло?
[Закрыть], тобто відповідала за всі нерелігійні аспекти діяльності храму: прибирання, підтримання будівлі в належному стані, наймання персоналу, охорону церкви після закриття та замовлення продуктів – у тому числі вина й облаток для причастя.
Вона вже спала на своєму вузькому ложі, аж раптом задзеленчав телефон. Взяла слухавку і сказала втомлено:
– Soeur Sandrine. Eglise Saint-Sulpice.
– Привіт, сестро, – озвався чоловік французькою.
Сестра Сандрін сіла на ліжку. Котра година? Вона впізнала голос настоятеля; але ж за п’ятнадцять років він жодного разу її не будив. Абат був дуже благочестивою людиною і після меси одразу йшов додому спати.
– Перепрошую, якщо розбудив вас, сестро, – голос абата був якийсь незвичний, роздратований. – Маю до вас прохання. Мені щойно телефонував один дуже впливовий американський єпископ. Мануель Арінґароса. Може, знаєте?
– Голова «Опус Деї»? Звичайно, знаю. Хто з церковників його не знає?
За останні роки вплив консервативної прелатури Арінґароси дуже зріс. Їхнє сходження почалося раптово 1982 року, коли папа Іван Павло II несподівано підніс «Опус Деї» до рангу «прелатури папи». Це означало, що папа офіційно схвалює всю їхню релігійну діяльність. За дивним збігом возвеличення «Опус Деї» почалося того самого року, коли це релігійне братство, за чутками, переказало майже мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійної діяльності – більше відомого як «Банк Ватикану» – чим урятувало його від ганебного банкрутства. Згодом папа значно пришвидшив занесення засновника «Опус Деї» до сонму святих, скоротивши традиційно сторічний термін очікування канонізації лише до двадцяти років, що теж викликало немалий подив. Сестра Сандрін не могла позбутися відчуття, що таке становище «Опус Деї» в Римі доволі підозріле, але ж не будеш сперечатися з Ватиканом.
– Єпископ Арінґароса попросив мене про послугу, – в голосі абата бриніли нервові нотки. – Один із його наближених прибув сьогодні до Парижа...
Сестра Сандрін терпляче вислухала дивне прохання, яке її дуже збентежило.
– Перепрошую, ви сказали, що цей чоловік з «Опус Деї» не може зачекати до ранку?
– Боюся, що ні. У нього літак відлітає дуже рано. Він завжди мріяв побачити церкву Святої Сульпіції.
– Але ж церква набагато цікавіша вдень. Сонячні промені, що проникають крізь вікно в південній стіні, тіні на поділках гномона – ось чим унікальна церква Святої Сульпіції.
– Сестро, я з вами згоден, однак ви зробите мені велику ласку, якщо впустите його сьогодні вночі. Він сказав, що може прийти, скажімо... о першій? Тобто за двадцять хвилин.
Сестра Сандрін спохмурніла.
– Звичайно. Рада вам прислужитися.
Абат подякував і поклав слухавку.
Сестра Сандрін, геть розгублена й збентежена, ще хвильку полежала в теплому ліжку, намагаючись остаточно прогнати сон. У свої шістдесят років вона вже не прокидалася так швидко, як колись, хоч нічний дзвінок, безперечно, дуже на неї подіяв. «Опус Деї» завжди виводило її з рівноваги. Це братство було відоме своєю пристрастю до темного ритуалу самобичування. І до того ж воно мало якісь, у найкращому разі середньовічні, погляди на жінку. Сестра Сандрін була приголомшена, коли довідалась, що там жінок змушують прибирати кімнати чоловіків, доки ті відбувають месу, причому цілком безоплатно; жінки сплять на голій підлозі, тоді як чоловіки мають солом’яні матраци; жінки мусять відбувати додаткові сеанси самобичування... як покуту за первородний гріх. За те, що Єва скуштувала яблуко з дерева пізнання, жінки, схоже, приречені розплачуватись цілу вічність. Усе це було прикро, адже більша частина Католицької Церкви поступово рухалася в правильному напрямі, вчилась поважати права жінок. А братство «Опус Деї» загрожувало зупинити цей поступ. Однак сестра Сандрін мусила виконати обіцянку.
Вона звісила ноги з ліжка і повільно підвелася, кам’яна підлога під босими ступнями була дуже холодна. Холод піднімався по тілу дедалі вище, і раптом у неї з’явилось недобре передчуття.
Жіноча інтуїція?
Як глибоко віруюча, сестра Сандрін навчилася знаходити мир у заспокійливих голосах власної душі. Сьогодні ж ці голоси чомусь мовчали. Так само, як і порожня церква довкола неї.
Розділ 8
Ленґдон не міг відвести погляду від пурпурових літер, що пломеніли на паркеті. Прощальне послання Жака Соньєра аж ніяк не скидалось на останні слова помираючого, принаймні так думав Ленґдон.
На підлозі було написано:
Ленґдон не мав ані найменшої гадки, що б це могло означати, зате нарешті зрозумів, чому Фаш так уперто пов’язував пентаграму з поклонінням дияволові.
«О Драконів диявол!»
Соньєр безпосередньо вказував на диявола. І цей незрозумілий ряд чисел...
– Частина послання нагадує числовий шифр.
– Так, – погодився Фаш. – Наші криптографи вже над ним працюють. Ми думаємо, що ці числа якось виведуть нас на вбивцю. Може, це телефон чи номер соціального страхування. Скажіть, на ваш погляд, ці числа мають якесь символічне значення?
Ленґдон ще раз подивився на числа, відчуваючи, що пошук їх символічного значення може зайняти не одну годину. Якщо взагалі Соньєр щось мав на увазі. Ленґдонові здавалося, що ці числа взято навмання. Він звик до символічних прогресій, у яких начебто крився якийсь зміст, але тут усе: пентаграма, слова і числа – здавалося, ніяк не пов’язані одне з одним.
– Раніше ви казали, – зауважив Фаш, – що всі дії Соньєра були спрямовані на те, щоб залишити якесь послання... про поклоніння богині чи щось у такому дусі? Як у цю концепцію вписується це послання?
Ленґдон розумів, що це питання суто риторичне. Дивний ряд чисел і незрозумілі слова аж ніяк не відповідали версії Ленґдона, пов’язаній з культом богині.
«О Драконів диявол! О кульгавий святий!»
– Це схоже на якесь звинувачення, – мовив Фаш. – Вам так не здається?
Ленґдон спробував уявити останні хвилини куратора, замкненого у порожній Великій галереї, упевненого в тому, що от-от помре. Що ж, таке припущення виглядало логічним.
– Може, звинувачення на адресу вбивці. Думаю, це має сенс.
– І моє завдання – назвати його ім’я. Дозвольте вас запитати ще одне, месьє Ленґдон. Окрім чисел, що, на вашу думку, у цьому посланні найдивніше?
Найдивніше? Людина, що помирає, замкнулася в галереї, намалювала собі на животі пентаграму, а на підлозі нашкрябала якесь загадкове звинувачення. Що з цього недивне?
– Слово «Драконів»? – Ленґдон сказав перше-ліпше, що йому спало на думку. Він був певний: людина, яка доживає останні хвилини життя, навряд чи згадуватиме про Дракона – нещадного афінського законотворця сьомого століття до Р. X. – «Драконів диявол» – це дивний добір слів.
– Драконів? – у голосі Фаша тепер чулося нетерпіння. – Зараз ідеться не про добір слів.
Ленґдон не знав, що там на думці у Фаша, але почав підозрювати, що той чудово порозумівся б із Драконом.
– Соньєр був французом, – з притиском сказав Фаш. – Він жив у Парижі. Але чомусь вирішив написати своє останнє послання...
– Англійською, – закінчив Ленґдон думку капітана.
– Саме так. Чому, як ви гадаєте?
Ленґдон знав, що Соньєр бездоганно володів цією мовою, однак не міг збагнути, чому той вирішив написати передсмертні слова саме англійською. Він мовчки знизав плечима.
Фаш показав на пентаграму на животі покійного.
– Це ніяк не пов’язано з поклонінням дияволові? Ви й досі в цьому впевнені?
Ленґдон уже ні в чому не був упевнений.
– Між символами й текстом, схоже, немає жодного зв’язку. Мені шкода, але більше я нічим не можу допомогти.
– Можливо, це щось прояснить. – Фаш трохи відійшов від тіла і знову підняв невидиме світло вгору так, щоб воно охопило більшу площу на підлозі. – А тепер?
І тут Ленґдон із подивом побачив, що тіло куратора обведене лінією. Очевидно, Соньєр ліг і спробував накреслити тим самим маркером довкруг себе коло.
Умить усе стало зрозуміло.
– «Вітрувієва людина», – Ленґдон мало не задихнувся від подиву. Соньєр створив копію найвідомішого рисунка Леонардо да Вінчі в натуральну величину.
У часи Леонардо цей рисунок уважали найточнішим, з анатомічного погляду, зображенням людського тіла, і сьогодні він став своєрідним символом культури. Його можна побачити на плакатах, килимках для комп’ютерних мишок та футболках в усьому світі. Знаменитий рисунок складається з абсолютно правильного кола, в яке вписано голого чоловіка із розкинутими руками й ногами.
Да Вінчі. Ленґдон був вражений, аж мурашки пішли по шкірі. Тепер намір Соньєра не залишав жодних сумнівів. В останні миті життя куратор зірвав із себе одяг і ліг усередину кола, чітко наслідуючи знаменитий рисунок Леонардо да Вінчі «Вітрувієва людина».
Саме цього кола бракувало, щоб збагнути суть головоломки. Жіночий символ захисту – тіло голого чоловіка, оточене колом, – довершував ідею да Вінчі про гармонію чоловічого й жіночого начала. Залишалося з’ясувати, навіщо Соньєр вирішив імітувати знаменитий рисунок.
– Месьє Ленґдон, – знову заговорив Фаш, – такій людині, як ви, безперечно, відомо, що Леонардо да Вінчі захоплювався темними силами.
Ленґдон здивувався, що Фаш так добре знає да Вінчі. Очевидно, саме тому капітан і підозрював, що тут ідеться про поклоніння дияволові. Да Вінчі завжди був «міцним горішком» для істориків, особливо християнської традиції. Попри свою беззаперечну геніальність, Леонардо був відвертим гомосексуалістом і до того ж поклонявся божественному устроєві Природи. І те, й інше робило його вічним грішником. Більш того, ексцентричні вчинки художника створили йому своєрідну демонічну ауру: да Вінчі викопував із землі трупи, щоб вивчати анатомію людини, вів якісь таємничі журнали, куди щось записував геть нерозбірливим почерком та ще й справа наліво, вважав себе алхіміком, який уміє перетворювати свинець на золото... Він навіть насмілювався шахрувати з Богом, створивши якийсь еліксир безсмертя, і, крім того, винайшов жахливі, доти не бачені знаряддя тортур і зброю.
«Нерозуміння породжує недовіру», – подумав Ленґдон.
Грандіозний внесок да Вінчі до християнського мистецтва лише підсилював його репутацію духовного лицеміра. Леонардо отримував від Ватикану сотні замовлень, які дуже щедро оплачувались, проте малював біблійні сюжети не за покликом душі, а з корисливих міркувань – щоб мати кошти на розкішне життя. Прикро, але да Вінчі був жартівником і часто розважався тим, що плював у криницю, з якої пив воду. У багатьох своїх картинах на біблійні теми він приховав аж ніяк не християнські символи, що свідчили про його справжні вірування – так він глузував із Церкви. Ленґдон навіть якось читав у Національній галереї в Лондоні лекцію «Таємне життя Леонардо: поганські символи в християнському мистецтві».
– Я розумію, що вас турбує, – сказав Ленґдон, – але повірте, насправді да Вінчі ніколи не вдавався до чорної магії. Він був надзвичайно духовною людиною, хоч і постійно конфліктував із Церквою. – Щойно він це сказав, як йому спало на думку несподіване. Він іще раз глянув на слова, що світилися на підлозі. «О Драконів диявол! О кульгавий святий!»
– Так? – Фаш запитливо подивився на нього.
Ленґдон ретельно добирав кожне слово.
– Я щойно подумав, що Соньєр здебільшого поділяв духовні погляди да Вінчі. Зокрема йому теж не подобалось, що Церква вилучила із сучасної релігії поняття священної жіночності. Можливо, імітуючи славнозвісний рисунок да Вінчі, Соньєр просто хотів ще раз підкреслити: як і Леонардо, його засмучувало те, що сучасна Церква демонізувала богиню.
Фаш посуворішав.
– Думаєте, Соньєр називає Церкву «драконовим дияволом» і «кульгавим святим»?
Ленґдон мусив визнати, що це звучить дико, однак пентаграма невблаганно наводила на таку думку.
– Я лише хочу сказати, що месьє Соньєр присвятив усе життя вивченню історії богині, а ніхто на світі не спромігся знищити цю історію більше, ніж Католицька Церква. Отже, можна припустити, що цим передсмертним актом Соньєр хотів виразити своє розчарування.
– Розчарування? – голос Фаша тепер звучав майже вороже. – Це більше схоже на лють, аніж на розчарування, ви так не думаєте?
Ленґдон почав втрачати терпець.
– Капітане, ви просили, щоб я спробував розтлумачити, що Соньєр хотів усім цим сказати. Саме це я й роблю.
– Тобто ви вважаєте, що це звинувачення Церкви? – Фаш говорив крізь зуби й насилу стримував гнів. – Я бачив чимало смертей, месьє Ленґдон, така вже моя робота. Дозвольте вам дещо сказати. Коли одна людина помирає від руки іншої, то навряд чи в останні хвилини життя в неї виникне дивна ідея залишити якесь туманне духовне послання, якого ніхто не розумітиме. По-моєму, така людина думатиме лише про одне. – Фаш тепер дуже чітко вимовляв кожне слово. – Про помсту. Як на мене, Соньєр написав це, щоб підказати нам, хто вбивця.
Ленґдон здивовано подивився на нього:
– Але тоді це взагалі не має сенсу!
– Хіба?
– Ні, – відрізав він, втомлений і розчарований. – Ви сказали, на Соньєра напали в його кабінеті. Напав хтось, кого він, очевидно, сам і впустив.
– Так.
– То логічно припустити, що куратор знав свого вбивцю.
Фаш кивнув:
– Продовжуйте.
– Отже, якщо Соньєр знав людину, яка його вбила, то що тут вказує на вбивцю? – Він показав на підлогу. – Числові коди? Драконові дияволи? Кульгаві святі? Пентаграми на животі? Надто хитромудро.
Фаш насупився, наче йому це ніколи не спадало на думку.
– Справді.
– Зважаючи на всі обставини, – продовжив Ленґдон, – я припустив би, що якби Соньєр мав намір повідомити, хто вбивця, то просто написав би ім’я цієї людини, от і все.
Уперше за весь цей час на обличчі Фаша з’явилась вдоволена усмішка.
– Саме так, – погодився він. – Саме так.
«Я є свідком роботи справжнього майстра», – розмірковував лейтенант Колле, прислухаючись до голосу Фаша, що лунав у навушниках. Агент знав: саме такі моменти, як цей, допомогли капітанові обійняти високу посаду у правоохоронних органах Франції.
Фаш здатний на таке, чого не насмілиться зробити ніхто інший.
Тонкі лестощі – забуте мистецтво в сучасних правоохоронних органах, воно потребує виняткової витримки у складних умовах. Мало хто здатний так тонко провести операцію, а от Фаш, схоже, народжений для цього. Такий самоконтроль і терпіння бувають хіба що в робота.
Здавалося, єдиною емоцією Фаша цього вечора була напружена рішучість, наче цей арешт був для нього справою честі. Вказівки, що їх він роздав своїм агентам лише годину тому, були незвично жорсткі й лаконічні.
– Я знаю, хто вбив Жака Соньєра, – сказав Фаш. – Ви знаєте, що робити. І щоб жодних помилок.
І досі вони не зробили жодної помилки.
Самому Колле ще не було відомо, які докази переконали Фаша у вині підозрюваного, проте він знав, що інтуїція Бика ніколи не підводить. Деколи ця інтуїція здавалась чи не надприродною. «Сам Господь шепоче йому на вухо» – так сказав про Фаша один агент, коли той укотре блискуче продемонстрував своє шосте чуття. І Колле мусив визнати: якщо Бог існує, то Безу Фаш напевно належить до Його улюбленців. Капітан сумлінно відвідував меси й ходив на сповідь – значно частіше, ніж було властиво чиновникам його рангу, які здебільшого робили це задля підтримання іміджу. Коли кілька років тому до Парижа приїжджав папа римський, Фаш застосував увесь свій вплив і домігся-таки аудієнції. І тепер у Фаша в кабінеті висів його знімок із папою. Папський Бик – так відтоді потайки називали його підлеглі.
Колле трохи дивувало те, що Фаш, який переважно уникав публічних заяв і виступів, так відверто відреагував на недавній скандал, пов’язаний із педофілією в Католицькій Церкві. «Цих священиків належало б повісити двічі, – заявив він тоді. – Один раз за злочини проти дітей. А другий – за те, що зганьбили добре ім’я Католицької Церкви». Колле мав дивне відчуття, що останнє обурювало Фаша значно більше.
І, повернувшись до комп’ютера, Колле зайнявся другою частиною своїх обов’язків на сьогодні – системою стеження. На екрані з’явився докладний поверховий план крила, де було скоєно злочин; цю схему йому дали у відділі безпеки Лувру. Рухаючи мишкою, Колле уважно оглядав заплутаний лабіринт галерей і коридорів. І нарешті знайшов те, що шукав.
У глибині, в самому серці Великої галереї, блимала крихітна червона цятка.
La marque 1111
La marque (фр.)– позначка.
[Закрыть].
Сьогодні Фаш тримає свою здобич на дуже короткому паску. Що ж, мудро. Залишається хіба що дивуватися витримці цього Роберта Ленґдона.
Розділ 9
Щоб ніхто не переривав його розмови з Ленґдоном, Безу Фаш вимкнув мобільний телефон. Однак це була дорога модель із двостороннім радіозв’язком, і один із його агентів, усупереч наказові, зараз скористався ним.
– Капітане! – у телефоні тріщало, як у рації.
Фаш від люті зціпив зуби. Він не уявляв, що таке важливе могло статися, щоб Колле наважився перервати це таємне спостереження, особливо в таку критичну мить.
Поглядом він попросив у Ленґдона вибачення.
– Хвилинку, – Фаш витягнув з-за пояса телефон і натиснув кнопку радіопередачі. – Так?
– Капітане, прибув агент із відділу криптографії.
Гнів Фаша миттю вгамувався. Криптограф? Трохи невчасно, але, мабуть, це таки добра новина. Знайшовши на підлозі загадкове послання Соньєра, Фаш відразу ж передав усі знімки сцени злочину до відділу криптографії, сподіваючись, що там йому зможуть пояснити, що, чорт забирай, Соньєр хотів усім цим сказати. Тож якщо хтось із криптографів зараз прийшов сюди, то найімовірніше, їм пощастило розшифрувати послання Соньєра.
– Я зайнятий, – відрізав Фаш. Тоном він чітко дав зрозуміти, що агент перейшов межу дозволеного. – Попроси криптографа зачекати біля командного пункту. Я поговорю з ним, коли закінчу тут.
– З нею, – поправив його голос у слухавці. – Це агент Неве.
Настрій у Фаша одразу погіршився. Софі Неве, на його думку, була однією з найбільших помилок управління судової поліції. Цю молоду парижанку, що вивчала криптографію в Лондоні, два роки тому Фашеві нав’язало керівництво в межах загальної кампанії міністерства із збільшення кількості жінок у поліції. Фаш доводив, що, дбаючи про політичну коректність, міністерство підриває дієздатність управління судової поліції. Жінки не лише фізично не придатні до роботи в поліції – самою своєю присутністю вони негативно впливають на чоловіків, відвертають від справ, розслабляють. Побоювання Фаша справдились: Софі Неве приваблювала чоловіків, як ніхто інший. .
У свої тридцять два роки вона відзначалася твердою рішучістю, що межувала з упертістю. Її відверте захоплення новою методологією, якою послуговувались у Великій Британії, постійно виводило з рівноваги досвідчених французьких криптографів. Однак найбільше Фаша турбувало те, що в колективі чоловіків середнього віку приваблива молода жінка завжди привертає до себе увагу і відвертає від справи.
– Агент Неве хотіла говорити з вами негайно, капітане, – прозвучав голос у телефоні. – Я намагався її спинити, але вона вже йде до галереї.
Фаш був приголомшений.
– Це просто неможливо! Адже я чітко наказав...
На мить Робертові Ленґдону здалося, що в Безу Фаша серцевий напад. Він раптом замовк на півслові, так і не закривши рота, і витріщив очі. Гнівний його погляд зупинився на чомусь у Ленґдона за спиною. Не встиг Ленґдон озирнутися, як почув ззаду мелодійний жіночий голос:
– Пробачте, месьє.
Він повернувся й побачив молоду жінку. Вона йшла коридором просто до них енергійною легкою ходою, у якій вчувалась якась незвична впевненість. Одягнена доволі недбало в довгий, до колін, кремовий светр і чорні лосини, ця жінка була приваблива й на вигляд мала років тридцять. Густе рудувато-каштанове волосся вільно спадало на плечі, обрамляючи миловидне обличчя. На відміну від тих однотипних пустоголових блондинок, портретами яких рясніли стіни гарвардських гуртожитків, ця жінка відзначалась здоровою природною красою і, здавалося, випромінювала якусь надзвичайну рішучість.
На подив Ленґдона, жінка підійшла просто до нього і простягла йому руку для потиску.
– Месьє Ленґдон, я агент Неве з відділу криптографії управління судової поліції. – В її мові чувся легкий французький акцент, що лише додавав їй шарму. – Рада з вами познайомитися.
Ленґдон узяв її ніжну руку в свою і відчув на собі її пильний погляд. Очі вона мала оливково-зелені, а погляд – ясний і допитливий.
Фаш вже набрав у груди повітря, явно готовий дати їй перцю.
– Капітане, – Софі швидко повернулась до нього, доки він не накинувся на неї зі звинуваченнями, – будь ласка, пробачте, що я отак втручаюсь, але...
– Зараз неслушний час! – вибухнув Фаш.
– Я намагалась додзвонитись до вас, – вона говорила англійською, наче з поваги до Ленґдона. – Але ваш мобільник був вимкнений.
– Я вимкнув його не просто так, – прошипів Фаш. – Я розмовляю з месьє Ленґдоном.
– Я розшифрувала числовий код, – спокійно мовила вона.
Ленґдон відчув радісне збудження: «Вона зламала код?»
Фаш, схоже, не знав, як реагувати на цю заяву.
– Зараз поясню, – додала Софі, – але спершу я маю термінову інформацію для месьє Ленґдона.
Фаш помітно захвилювався.
– Для месьє Ленґдона?
Вона кивнула й обернулась до Роберта:
– Вам треба зв’язатися з американським посольством, месьє Ленґдон. Вони там мають для вас якесь повідомлення зі Сполучених Штатів.
Ленґдон здивувався й водночас стривожився, забувши про код. Повідомлення зі Штатів? Хто б це, цікаво, міг бути? Про те, що він у Парижі, знали лише кілька колег.
Фашеві ця новина явно не сподобалась.
– Американське посольство? – недовірливо перепитав він. – Як вони довідались, що месьє Ленґдон тут?
Софі знизала плечима.
– Очевидно, вони зателефонували до готелю, а там їм сказали, що месьє Ленґдон поїхав кудись із працівником судової поліції.
Фаш занепокоївся.
– І що, після цього вони подзвонили до нашого відділу криптографії? ;
– Ні, – спокійно й твердо відказала Софі. – Коли я зателефонувала на пульт черговому, щоб розшукати вас, то там було повідомлення для месьє Ленґдона. І мене попросили передати його, якщо мені пощастить зустрітися з вами.
Фаш наморщив чоло, не знаючи, як учинити. Він уже було відкрив рот, щоб щось сказати, але Софі знову звернулася до Ленґдона.
– Месьє Ленґдон, – сказала вона, витягаючи з кишені якийсь папірець, – ось телефон поштової служби посольства. Вони просили, щоб ви зателефонували якнайшвидше. – Вона простягнула йому папірець, уважно дивлячись просто у вічі. – Подзвоніть зараз, доки я пояснюватиму капітанові цей код.
Ленґдон подивився, що написано на папірці. Якийсь паризький номер, а потім ще кілька цифр.
– Дякую, – пробурмотів він, відчуваючи, що його охоплює тривога. – А де я візьму телефон?
Софі вже зібралась дістати з кишені свій мобільник, але Фаш жестом заборонив їй. Тепер він нагадував Везувій, що от-от вивергнеться. Не відводячи погляду від Софі, він витягнув свій телефон і подав його Ленґдонові.
– Цю лінію не прослуховують, месьє Ленґдон. Можете телефонувати.
Ленґдон не міг збагнути, чому Фаш так розлютувався. Почуваючись доволі незручно, він узяв телефон. Фаш негайно відвів Софі вбік і тихо почав її «сповідати». Цей капітан подобався Ленґдонові дедалі менше. Він відвернувся, увімкнув мобільник і набрав номер з папірця, який дала йому Софі.
Пішли гудки. Один гудок... два... три...
Нарешті на дзвінок відповіли.
Ланґдон сподівався почути голос чергового з посольства, а натомість увімкнувся автовідповідач. Дивно, але голос видався йому знайомим. Ще б пак! Це був голос Софі Неве.
«Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu, – казав жіночий голос. – Je suis absente pour le moment, mais...» 12 12
Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu. Je suis absente pour le moment, mais... (фр.)– Доброго дня, ви зателефомували Софі Неве. Наразі вона відсутня, але...
[Закрыть]
Ленґдон розгублено подивився на Софі.
– Пробачте, мадемуазель Неве, але, здається, ви дали мені...
– Ні, це правильний номер, – поспішно перервала його Софі, наче чекала цього запитання. – Посольство має автоматизовану систему прийому й передачі повідомлень. Ви мусите набрати ще код доступу, щоб почути повідомлення, призначені для вас.
– Але... – здивовано почав Ленґдон.
– На папірці, що я вам дала, є ще три цифри.
Ленґдон відкрив було рот, аби пояснити, що вона помилилась, але тут Софі кинула в його бік красномовний погляд, який тривав лише якусь мить. Її ясні зелені очі чітко промовляли: «Нічого не запитуй. Роби, що тобі кажуть».
Украй збентежений Ленґдон набрав три цифри, що були на папірці: 454.
Автовідповідач умить замовк, а натомість Ленґдон почув електронний голос, що казав французькою мовою: «Ви маєте одне нове повідомлення». Очевидно, 454 – це код, який давав змогу Софі прослуховувати свої повідомлення, перебуваючи поза помешканням.
«Я зараз прослуховуватиму пошту цієї жінки?»
Ленґдон почув, що плівка перемотується. Нарешті вона зупинилась, і апарат увімкнувся. Ленґдон уважно слухав. І знову почув голос Софі.
«Месьє Ленґдон, – вона говорила пошепки й схвильовано. – Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно слухайте. Ви в небезпеці. Чітко виконайте все, що я вам зараз скажу».
