Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 13

Кілька секунд Ленґдон, приголомшений, мовчки дивився на знімок із постскриптумом Соньєра. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Здавалося, підлога захиталась йому під ногами: «Соньєр залишив постскриптум із моїм ім’ям»? При всій своїй багатій уяві Ленґдон не міг збагнути, чому той так учинив.

– Тепер розумієте, – допитувалась Софі, – чому Фаш викликав вас сюди і вважає головним підозрюваним?

Єдине, що Ленґдон розумів цієї миті, то це те, чому Фаш виглядав таким вдоволеним, коли він, Ленґдон, припустив, що Соньєр міг би просто написати ім’я вбивці.

Знайдіть Роберта Ленґдона.

– Але чому Соньєр це написав? – вигукнув Ленґдон. Тепер його розгубленість і збентеження поступились місцем щирому гнівові. – Навіщо мені вбивати Жака Соньєра?

– Мотиву Фаш іще не знає, але він записував усю вашу розмову, сподіваючись, що ви якось себе викажете.

Ленґдон лише роззявив" рота й не вимовив ні слова.

– Він має при собі мініатюрний мікрофон, – пояснила Софі, – що під’єднаний до радіопристрою в нього в кишені. Той передає все на командний пост у кабінеті куратора.

– Неймовірно, – пробурмотів Ленґдон. – До речі, я маю алібі. Після лекції я поїхав просто до готелю. Можете поцікавитися в консьєржа.

– Фаш уже цікавився. В його звіті сказано, що ви взяли в консьєржа ключ від номера приблизно о пів на одинадцяту. Вбивство ж відбулося близько одинадцятої. Тож ви легко могли вийти з готелю непоміченим.

– Та це просто якесь безглуздя! Фаш не має доказів!

Софі здивовано подивилась на нього: «Як не має доказів?»

– Месьє Ленґдон, ваше ім’я написане на паркеті поряд із тілом, а в щоденнику Соньєра зазначено, що ви мали з ним зустрітися приблизно в час убивства. – Вона помовчала. – Фаш має більш ніж достатньо підстав заарештувати вас і допитати.

Ленґдон раптом відчув, що йому потрібний адвокат.

– Я не робив цього.

Софі зітхнула.

– Це вам не американське кіно, месьє Ленґдон. У Франції закон захищає поліцію, а не злочинців. Прикро, але в цьому випадку доводиться враховувати ще й реакцію засобів масової інформації. Жак Соньєр був дуже відомою постаттю в Парижі, його тут любили й шанували. І завтра вранці його вбивство стане новиною номер один. Від Фаша вимагатимуть негайно якоїсь заяви для преси, і він виглядатиме значно краще, якщо до того часу вже заарештує якогось підозрюваного. Винні ви чи ні, а Центральне управління судової поліції, очевидно, триматиме вас доти, доки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе в пастці.

– Чому ви мені все це розповідаєте?

– Бо я, месьє Ленґдон, вірю, що ви невинні, – Софі на мить відвернулась, а потім знову подивилась йому у вічі. – А також тому, що це частково з моєї вини ви вскочили в цю халепу.

– Вибачте, не зрозумів... Це ви винні, що Соньєр мене підставив?

– Соньєр не хотів вас підставляти. Сталася помилка. Це послання на підлозі призначене для мене.

Якусь мить Ленґдон намагався осягнути суть її останніх слів.

– Перепрошую?..

– Цей текст був не для поліції. Він написав його для мене.Мабуть, у ті хвилини він так поспішав, що й не подумав, як це сприйме поліція. – Вона на мить замовкла. – Числовий код не має жодного сенсу. Соньєр написав його, щоб до розслідування обов’язково залучили криптографів, тобто щоб я якнайшвидше довідалась, що з ним сталося.

Ленґдон відчув, що в нього паморочиться в голові. Він ще не знав, божевільна Софі чи ні, але принаймні тепер зрозумів, чому вона намагається йому допомогти. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Вона, вочевидь, вирішила, що цим постскриптумом куратор просив її знайти Ленґдона.

– Але з чого ви взяли, що послання призначене для вас?

– Вітрувієва людина, – просто відповіла вона. – Цей рисунок завжди був моїм улюбленим твором да Вінчі. Він і скористався ним, аби привернути мою увагу.

– Зачекайте хвильку. То куратор знав, який твір да Вінчі ваш улюблений?

Вона кивнула:

– Пробачте. Мені треба було розповісти все по порядку. Жак Соньєр і я...

Софі змовкла, і Ленґдон несподівано почув у її голосі прихований сум, якийсь жаль, пов’язаний із минулим. Між Софі і Жаком Соньєром, вочевидь, були якісь особливі стосунки. Ленґдон уважно подивився на привабливу молоду жінку, яка стояла перед ним. Для нього не було таємницею, що у Франції літні чоловіки часто заводять молодих коханок. Але Софі Неве якось важко було уявити в ролі утриманки.

– Ми посварилися десять років тому, – прошепотіла Софі. – Відтоді ми майже не спілкувались. Але сьогодні, коли в наш відділ подзвонили й сказали, що його вбито, і коли я побачила знімки з його тілом і з цим текстом на підлозі, то зрозуміла: він намагався щось мені передати.

– Це через Вітрувієву людину?

– Так. І через літери P.S.

– Постскриптум?

Вона похитала головою.

– Ні. Це мої ініціали.

– Хіба вас звати не Софі Неве?

Вона подивилась убік.

– П. С. – це прізвисько. Так він називав мене, коли я жила з ним. – Вона спалахнула. – Це означає Принцеса Софі.

Ленґдон не знав, що й сказати.

– Безглуздо, знаю, – додала вона, – але це було давним-давно. Коли я ще була маленькою дівчинкою.

– То ви знали його ще в дитинстві?

– Ще й як знала, – в її очах заблищали сльози. – Жак Соньєр – мій дідусь.

Розділ 14

– Де Ленґдон? – Фаш востаннє затягнувся й увійшов до кабінету.

– Досі в туалеті, – з готовністю доповів лейтенант Колле.

– Тягне час, – пробурчав капітан.

Він заглянув через плече лейтенанта на червону цятку на екрані, і Колле майже фізично відчув його нетерпіння. Фаш долав у собі бажання піти й перевірити, чим там Ленґдон зайнятий. В ідеалі об’єктові таємного спостереження слід було надати якнайбільше часу й свободи, щоб приспати його пильність. Ленґдон мав повернутися з власної волі. Однак минуло вже десять хвилин.

Надто довго.

– Міг він здогадатися, що за ним стежать? – запитав Фаш.

Колле похитав головою:

– Навряд чи. Сигнал потроху рухається всередині туалету, тож пристрій і досі на ньому. Може, йому стало погано? Якби він знайшов маячок, то викинув би його й спробував утекти.

Фаш подивився на свій годинник.

– Добре.

Але це його, схоже, не заспокоїло. Увесь вечір Колле відчував, що капітан якийсь напружений, а йому це було зовсім не властиво. Зазвичай такий урівноважений і стриманий, сьогодні Фаш усе брав дуже близько до серця, начебто ця справа мала для нього якесь особливе значення.

«Воно й не дивно, – подумав Колле. – Цей арешт Фашеві потрібний як повітря». Не так давно кабінет міністрів і засоби масової інформації відверто засудили агресивні методи Фаша, його постійні сутички з впливовими посольствами, величезні перевитрати його відомства на нові технології. Якщо сьогодні йому пощастить так віртуозно, за допомогою саме високих технологій, заарештувати американця, то це надовго заткне пельки всім його критикам. І Фаш зможе ще кілька років спокійно собі працювати, а потім достойно піти й отримати дуже гарну пенсію. «А вона йому ох як потрібна, ця пенсія», – подумав Колле. Пристрасть до технологій зашкодила Фашеві і в кар’єрі, і в особистому житті. За чутками, кілька років тому він інвестував усі свої заощадження в якусь компанію зі сфери високих технологій і втратив геть усе, до останньої сорочки. А Фаш не з тих, хто носить дешеві сорочки.

Нічого, ще є багато часу. Щоправда, дивне вторгнення Софі Неве трохи зашкодило, але це все дрібниці. Тепер вона пішла, а Фаш ще має кілька козирів на руках. Він досі не сказав Ленґдонові, що поряд із тілом жертви на підлозі красувалось його ім’я. P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона. Можна уявити, як відреагує американець на такий доказ!

– Капітане! – покликав Фаша один із агентів. – Гадаю, вам варто відповісти на цей дзвінок. – Він тримав у руці слухавку і виглядав стурбовано.

– Хто це? – запитав Фаш.

Агент насупився.

– Це директор відділу криптографії.

– І що ж там у нього?

– Це стосується Софі Неве. Щось там не так.

Розділ 15

Час настав.

Сайлас почувався добре, коли вийшов із чорного «ауді», нічний вітерець шурхотів полами його просторої ряси. Віє вітер змін. Він знав, що завдання, яке постало перед ним, вимагатиме радше спритності й кмітливості, а не сили, тож залишив пістолет в авті. Про тринадцятизарядний геклер-і-кох USP 40 подбав для нього Учитель.

Смертоносній зброї не місце в Божому храмі.

Цієї пізньої пори площа перед знаменитою церквою була безлюдна, і лише осторонь виднілося двійко малолітніх повій, що демонстрували свої принади перед запізнілими автами туристів, їхні молоді, вже цілком дозрілі тіла пробудили в Сайласа знайомий поклик плоті. Він мимоволі напружився, і волосяниця з шипами боляче вп’ялась у тіло.

Бажання миттєво зникло. Ось уже десять років Сайлас утримувався від плотських утіх, навіть не задовольнявся самостійно. Так вимагав «Шлях». Він знав, що багато чим пожертвував, аби бути в «Опус Деї», проте натомість отримав іще більше. Обітницю утримання й відмову від особистого майна навряд чи можна вважати тяжкою пожертвою. Порівняно з тими злиднями, з яких він вийшов, і тим сексуальним насильством, якого зазнав у в’язниці, утримання здавалося чи не благом.

Тепер, уперше повернувшись до Франції від часу свого арешту й ув’язнення в Андоррі, Сайлас відчував, що рідна земля випробовує його, пробуджує в його оновленій душі найжорстокіші спогади. «Ти народився вдруге», – нагадав він собі. Сьогодні заради служіння Господові він мав скоїти гріх, убити, і цю жертву, він знав, йому доведеться мовчки нести в серці до кінця його днів.

«Міра віри твоєї – це міра болю, який ти можеш витримати», – сказав йому Учитель. Сайлас добре знав, що таке біль, і прагнув якнайшвидше довести свою відданість Учителеві, який запевняв, що його вчинками керує вища сила.

– Я служу Божій справі, – прошепотів Сайлас іспанською і рушив до входу в церкву.

Опинившись у тіні масивних дверей, він глибоко вдихнув повітря. Лише цієї миті до нього прийшло усвідомлення того, що має зробити і що чекає його всередині.

«Наріжний камінь. Він приведе нас до кінцевої мети».

Сайлас підняв свою білу, наче в привида, руку й тричі постукав У двері.

За хвилю заскреготіли засуви, й величезні дерев’яні двері повільно відчинились.

Розділ 16

«Цікаво, – думала Софі, – скільки часу знадобиться Фашеві, аби виявити, що я не виходила з Лувру». Побачивши, що Ленґдон надто приголомшений усім, що почув від неї, Софі засумнівалась, чи правильно вчинила, попросивши його прийти сюди.

«А що мені ще було робити?»

Вона уявила свого діда, як він лежить на підлозі голий, із розкинутими руками й ногами. Колись він був для неї всім, але сьогодні, хоч як це дивно, Софі майже не сумувала за ним. Жак Соньєр давно став для неї чужим. їхні теплі стосунки обірвались умить одного березневого вечора, коли їй було двадцять два. Десять років тому. Тоді Софі на кілька днів раніше повернулась додому з Англії, де навчалась в університеті, і застала діда за чимось таким, чого б їй краще ніколи не бачити. Вона досі не може повірити, що це було насправді.

«Якби я не бачила на власні очі...»

Надто вражена й засоромлена, щоб вислуховувати незграбні дідові пояснення, Софі негайно виїхала з його будинку і на заощаджені гроші найняла невеличке помешкання, де оселилася з кількома подругами. Вона поклялась ніколи й нікому не розповідати про те, що бачила. Дід відчайдушно шукав примирення, надсилав їй поштівки й листи, благав Софі зустрітися з ним, щоб він міг усе пояснити. Як пояснити?! Софі відповіла лише раз: заборонила дідові телефонувати їй чи намагатися зустрітися на людях. Вона боялась, що пояснення виявиться ще страшнішим за сам його вчинок.

Але Соньєр не здавався, і в шухляді в Софі назбиралася ціла гора нерозірваних листів, які надходили всі десять років. До його честі треба сказати, що він скорився її волі й ані разу не зателефонував.

Аж до сьогоднішнього дня.

– Софі, – голос в автовідповідачі був на диво старечий. – Я так довго слухався тебе... і мені дуже важко телефонувати, але я мушу з тобою поговорити. Сталося щось жахливе.

У Софі аж мурашки пробігли по шкірі – так дивно було почути його знову за стільки років. Вона стояла на кухні у своєму паризькому помешканні, і м’який голос діда навіював їй спогади про дитинство.

– Софі, прошу тебе, вислухай, – говорив він англійською. У дитинстві дідусь завжди розмовляв з нею англійською. «Французькою говори в школі. Вдома вправляйся в англійській». – Ти ж не можеш сердитись на мене довіку. Хіба ти не читала моїх листів усі ці роки? Хіба ти не розумієш? – На мить він замовк. – Нам треба поговорити негайно. Будь ласка, виконай це єдине прохання твого діда. Подзвони мені до Лувру, просто зараз. Здається, ми з тобою опинилися в небезпеці.

Софі здивовано дивилась на автовідповідач. «У небезпеці? Про що це він?..»

– Принцесо... – дідів голос тремтів, і Софі ніяк не могла зрозуміти, чим це зумовлено. – Знаю, я приховував від тебе дещо і через це втратив твою любов. Але я це робив задля твоєї ж безпеки. Тепер ти мусиш довідатися правду. Зрозумій, я мушу розповісти тобі правду про твою родину.

Софі відчула, як шалено закалатало серце. «Про мою родину?» Батьки її загинули, коли їй було лише чотири роки. Авто зірвалося з мосту й упало в бурхливу річку. Бабця й молодший брат теж були в цьому авті, й Софі вмить утратила всю родину. Вона й досі зберігала газетні вирізки, у яких розповідалось про цю катастрофу.

Від слів діда її несподівано огорнув гострий жаль: «Моя родина!» На коротку мить Софі побачила перед очима той сон, від якого безліч разів прокидалася в дитинстві: «Мої рідні живі! Вони повертаються додому!» Але, як це завжди було вві сні, ця радісна картина вмить розтанула.

Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться ніколи.

– Софі... – в автовідповідачі далі звучав голос діда, – я чекав багато років, доки зможу розповісти тобі це. Чекав слушної миті, але тепер часу вже не залишилося. Подзвони мені до Лувру, як тільки отримаєш це повідомлення. Я чекатиму тут цілу ніч. Боюсь, нам обом загрожує небезпека. Я мушу розповісти тобі так багато.

Повідомлення закінчилось.

Кілька хвилин Софі стояла посеред тиші й відчувала, як її кидає то в жар, то в холод. Вона думала над словами діда і знаходила лише одне пояснення його вчинку.

Це приманка.

Очевидно, дід відчайдушно хоче побачитися з нею. Задля цього він не гребує нічим. Софі відчула ще більшу відразу до цієї людини. А може, він захворів і вирішив хитрістю заманити Софі до себе востаннє? Що ж, якщо так, то це непогана ідея.

«Моя родина...»

Тепер у напівтемряві чоловічого туалету в Дуврі Софі наче знову чула уривки недавнього телефонного повідомлення: «Софі, нам обом загрожує небезпека. Подзвони мені».

Вона не подзвонила. Навіть і не збиралась. І тепер її охопили сумніви. Діда вбито в стінах його ж музею. І він написав на підлозі якесь загадкове послання.

Послання для неї. У цьому вона не сумнівалась.

Софі поки що не розуміла значення цього послання, однак знала напевно: те, що дід закодував його, лише зайвий раз свідчило, що свої останні слова він призначав для неї. Софі свого часу захопилася криптографією здебільшого завдяки тому, що її виховував Жак Соньєр, який і сам шаленів від кодів, ребусів і головоломок. «Скільки неділь ми провели за розгадуванням криптограм і кросвордів у газетах!»

У дванадцять років Софі вже самостійно розв’язувала кросворди в газеті «Де Монд», згодом дідусь навчив її розв’язувати кросворди ще й англійською мовою, а також розгадувати різні математичні головоломки й підставні шифри. Софі опановувала цю науку з небувалим завзяттям. Згодом захоплення перетворилось на професію – вона стала криптографом в управлінні судової поліції.

І сьогодні Софі як криптограф не могла не оцінити того, як майстерно зумів її дід за допомогою простого коду звести двох зовсім незнайомих людей – Софі Неве і Роберта Ленґдона.

Залишалося зрозуміти: навіщо?

З того, як розгубився Ленґдон, Софі вирішила, що й він не має про це жодної гадки.

Але вона не хотіла здаватися.

– Ви сьогодні мали зустрітися з моїм дідом. Для чого?

Ленґдон ще більше збентежився.

– Про цю зустріч домовлялася зі мною його секретарка. Вона не назвала причини, а я не допитувався. Думаю, Соньєр просто почув, що я виступатиму в Парижі з лекцією про поганську іконографію французьких соборів, зацікавився й забажав зустрітися.

Софі така версія видалася непереконливою. Її дід знав про поганську іконографію більше, ніж будь-хто. А крім того, він був неохочий до розмов. Важко повірити, щоб йому заманулось зустрічатися з якимось заїжджим американським професором, просто щоб потеревенити на загальні теми. На те мусила бути якась особлива причина.

Софі глибоко зітхнула і спробувала ще раз:

– Сьогодні дід телефонував мені. Сказав, що ми з ним опинилися в небезпеці. Вам цепро щось говорить?

У синіх очах Ленґдона з’явилась тривога.

– Ні, але після того, що трапилось...

Софі кивнула. Після того, що трапилось, було б дивно, якби вона не злякалась. Розпитувати далі не було сенсу. Вона Підійшла до маленького віконця і мовчки глянула крізь переплетіння дротів сигналізації, вмонтованих у шибку, вниз на вулицю. Вони були високо – приблизно сорок футів над землею.

Софі зітхнула й на мить задивилась на чудову панораму нічного міста. Ліворуч по той бік Сени височіла яскраво освітлена Ейфелева вежа. Просто попереду – Тріумфальна арка. А праворуч над Монмартром здіймався до неба орнаментальний купол собору Серця Ісуса. Було враження, що його гладенькі білі стіни самі випромінюють якесь таємниче сяйво.

Софі й Ленґдон перебували в західному кінці крила «Денон», і в цьому місці шосе, що перетинає площу Карузель із півночі на південь, майже впритул наближається до будівлі Лувру – від зовнішньої стіни музею його відділяє лише вузенький тротуар. Далеко внизу виднілась вервечка вантажівок, що розвозять вночі товари. Вони чекали перед світлофором, доки ввімкнеться зелене світло, і Софі здалося, що їхні бічні фари насмішкувато підморгують їй.

– Не знаю, що й сказати, – Ленґдон підійшов і став поряд із нею. – Ваш дід намагався щось нам передати, це очевидно. Прикро, що з мене так мало користі.

Софі відвернулась від вікна. У голосі Ленґдона чувся щирий жаль. Попри всі негаразди, що звалились на нього, він і справді хотів їй допомогти. «Це в ньому говорить учитель», – подумала Софі. Вона читала матеріали, які зібрало управління судової поліції. Це був справжній науковець, якому важко змиритися з тим, що він чогось не розуміє.

«Це нас єднає», – подумала Софі.

Як криптограф Софі заробляла собі на життя тим, що знаходила зміст у начебто зовсім безглуздих даних. Сьогодні в неї було відчуття, що Роберт Ленґдон, свідомо чи несвідомо, володіє якоюсь інформацією, яка надзвичайно потрібна їй. «Принцесо Софі, знайди Роберта Ленґдона». Здається, чіткіше висловитися неможливо. Софі був потрібен час, аби зрозуміти, що вона має довідатися від Ленґдона. Час, щоб подумати, щоб разом розгадати цю таємницю. А час, на жаль, невблаганно спливав.

Залишалось лише одне.

– Безу Фаш може заарештувати вас кожної миті. Я можу вивести вас із музею. Але мусимо діяти швидко.

Ланґдон витріщився на неї.

– Ви що, пропонуєте мені втікати?

– Це найкраще, що ви можете зараз зробити. Якщо Фаш вас заарештує, то ви проведете у французькій в’язниці багато тижнів, доки наше управління й американське посольство сперечатимуться, який суд має розглядати вашу справу. Якщо ж ми вислизнемо звідси й дістанемося до вашого посольства, то ваші права захищатиме американський уряд, а тим часом ми з вами доведемо, що ви не причетні до цього вбивства.

Ленґдона це начебто зовсім не переконало.

– І не думайте про це! Фаш на кожному виході поставив озброєних охоронців! І навіть якщо нам пощастить втекти звідси живими, то сама втеча стане доказом моєї вини. Ви мусите сказати Фашеві, що текст на підлозі призначений для васі що моє ім’я там не слід тлумачити як звинувачення.

– Я так і зроблю, – поспішно відповіла Софі, – але лише тоді, коли ви будете в безпеці, в американському посольстві. Звідси до нього лише миля, а моє авто стоїть біля самого виходу. Переконувати Фаша тут, у Луврі, надто ризиковано. Хіба ви не розумієте? Сьогодні Фаш заприсягся довести, що ви винні. Він зволікає з арештом, бо сподівається, що ви зробите щось таке, що зміцнить його позицію.

– Отож-бо. Наприклад, спробую втекти!

Раптом у Софі в кишені задзвонив мобільний телефон. Мабуть, Фаш. Вони вимкнула телефон, не витягаючи.

– Месьє Ленґдон, – швидко сказала вона. – Я мушу запитати вас ще одне, останнє. І від цього може залежати все ваше майбутнє. Напис на підлозі, вочевидь, не є доказом вашої вини, однак Фаш сказав нашим людям, ніби знає напевно, що це ваша робота. Чи можете ви назвати ще якусь причину, чому він уважає вас винним?

Ленґдон хвильку подумав.

– Та ні, жодної.

Софі зітхнула. Це означає, що Фаш бреше. Чому, Софі не знала, але зараз це було не так важливо. У кожному разі Безу Фаш був рішуче налаштований сьогодні ж запроторити Роберта Ленґдона За ґрати. А Ленґдон був потрібний самій Софі, і тому вона мала лише один вихід.

«Я мушу доправити Ленґдона до американського посольства».

Софі повернулась до вікна й подивилася крізь сплетіння дротів сигналізації униз на землю. Якщо Ленґдон скочить з такої висоти, то неминуче переламає собі ноги. Якщо тільки ноги...

Утім, Софі вже вирішила.

Роберт Ленґдон мусить утекти з Лувру, хоче він цього чи ні.