Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ 43

Керівник Паризької філії Депозитарного банку Цюриха Андре Берне жив у розкішному помешканні над банком. Однак він був зовсім не в захваті від свого комфортабельного житла і мріяв поселитися десь на острові Святого Людовіка, де б він міг знатися зі справді вишуканою публікою. Тут же йому доводилося спілкуватися лише з пихатими багатіями.

«Коли вийду на пенсію, – казав собі Берне, – заставлю льох рідкісним бордо, повішу у вітальні якусь картину Фраґонара чи й навіть Буше й цілісінькі дні полюватиму на антикварні меблі та рідкісні книжки в Латинському кварталі».

Берне прокинувся лише шість із половиною хвилин тому і вже діловито крокував підземним коридором банку й виглядав так, наче особистий кравець і перукар старанно попрацювали над його зовнішністю, довівши її до глянцу. Вбраний у бездоганний шовковий костюм, Берне на ходу приснув собі до рота трохи освіжувача дихання й акуратно затягнув краватку. Йому не раз доводилося зустрічати серед ночі важливих клієнтів, що приїжджали з різних часових поясів, тож він навчився спати, як воїни маасаї – африканське плем’я, знамените здатністю переходити від глибокого сну до стану повної бойової готовності за лічені секунди.

«До бою готовий», – подумав Берне, побоюючись, що сьогодні таке порівняння може виявитися, як ніколи, доречним. Поява клієнта із золотим ключем завжди спричиняла додаткову метушню. Поява ж клієнта із золотим ключем, якого розшукує судова поліція, ставила Берне в дуже непросте становище. Банкові неодноразово доводилося обстоювати перед правоохоронними органами право своїх клієнтів на конфіденційність за відсутності доказів, що ті скоїли злочин.

«П’ять хвилин, – казав собі Берне. – Ці люди мусять зникнути з банку, допоки прибуде поліція».

Якщо він усе владнає швидко, то скандалу вдасться уникнути. Берне може сказати поліції, що люди, яких розшукують, справді зайшли до банку, але виявилося, що вони не є клієнтами і не мають тут рахунку, тож їх не впустили далі порога. Якого дідька клятий охоронець надумав дзвонити до Інтерполу! Таке поняття, як конфіденційність, очевидно, було вище розуміння вартового, якому платили п’ятнадцять євро за годину.

Зупинившись перед дверима, він глибоко вдихнув повітря і розслабив м’язи. Тоді, витиснувши солодкаву усмішку, ввірвався до кімнати, наче теплий вітерець.

– Добривечір, – привітав він клієнтів. – Мене звуть Андре Берне. Чим можу служ... – кінець речення застряг у нього десь під адамовим яблуком. Цієї жінки він аж ніяк не сподівався тут зустріти.

– Пробачте, ми знайомі? – запитала Софі. Вона не впізнала банкіра, але той якусь мить виглядав так, наче перед ним з’явився привид.

– Ні... – насилу вимовив він. – Здається... не знайомі. Наші послуги анонімні. – Він глибоко вдихнув і змусив себе усміхнутися. – Мій помічник сказав, ви маєте золотий ключ, але не знаєте рахунку. Чи можу я поцікавитися, як до вас потрапив цей ключ?

– Його дав мені дідусь, – відповіла Софі, пильно придивляючись до банкіра. Його збентеження тепер було очевидніше.

– Як так? Дідусь дав вам ключ, але не повідомив номера рахунку?

– Думаю, він не мав на це часу, – відказала Софі. – Сьогодні вночі його вбили.

Чоловік відсахнувся.

– Жака Соньєра вбили? – перепитав із жахом в очах. – Але... як?!

Тепер настала черга Софі заніміти з подиву.

– Ви знали мого дідуся?

Банкір Андре Берне здавався таким приголомшеним, що мусив аж спертися на край столу, щоб зберегти рівновагу.

– Жак Соньєр був моїм близьким другом. Коли це сталося?

– Сьогодні ввечері. У Луврі.

Берне пройшов до м’якого шкіряного крісла й упав у нього.

– Я мушу запитати вас обох одну дуже важливу річ. – Він подивився спершу на Ленґдона, тоді на Софі. – Чи хтось із вас причетний до його смерті?

– Ні! – рішуче вигукнула Софі. – Жодною мірою.

Берне дивився похмуро. Якусь мить він мовчав, наче роздумуючи.

– Ваші фотографії розповсюдив Інтерпол. Ось чому я вас упізнав. Вас звинувачують у вбивстві.

Софі сполотніла. То Фаш уже звернувся до Інтерполу? Скидалося на те, що капітан більше зацікавлений у цій справі, ніж вона думала. Софі коротко розповіла Берне, хто такий Ленґдон і що трапилося в Дуврі цієї ночі.

Берне був вражений.

– Вмираючи, дідусь написав вам знайти месьє Ленґдона?

– Так. І ще залишив цей ключ. – Софі поклала золотий ключ на стіл перед Берне, емблемою донизу.

Берне подивився на ключ, але не ворухнувся.

– Він залишив вам лише цей ключ? І нічого більше? Жодної записки?

Софі знала, що дуже поспішала, коли знайшла цей ключ, але була певна: більше нічого за «Мадонною в скелях» не було.

– Ні. Лише ключ.

Берне безпорадно зітхнув.

– Кожний ключ пов’язаний в електронній системі із номером рахунку з десяти цифр, що служить паролем. Боюсь, без цього номера ваш ключ нічого не вартий.

Десять цифр. Софі мимоволі зважила шанси вгадати цей номер. Десять мільярдів варіантів. Навіть якби вона задіяла найпотужніші багатопроцесорні комп’ютери в управлінні судової поліції, все одно, щоб одержати цей код, потрібно було б багато тижнів.

– Але, зважаючи на обставини, месьє, ви, мабуть, можете допомогти нам.

– Пробачте, але я справді тут безсилий. Клієнти обирають собі номери рахунків через окремий захищений термінал, а це означає, що номери відомі лише їм самим і комп’ютерові. Саме так ми забезпечуємо анонімність і безпеку наших працівників.

Софі це розуміла. У крамницях самообслуговування діяла така сама система. Працівники не мають ключів від сейфів. Зрозуміло, банк не хотів ризикувати, що хтось викраде ключ, а тоді захопить якогось працівника в заручники й вимагатиме номер рахунку.

Софі сіла поряд із Ленґдоном, подивилася спершу на ключ, тоді на Берне.

– Ви знаєте, хоча б приблизно, що дідусь зберігає у вашому банку?

– Не маю жодного уявлення. Це суперечило б принципам нашого банку.

– Месьє Берне, – настійливо звернулася Софі, – ми маємо дуже мало часу. Дозвольте, я буду з вами відверта. – Вона витягнула золотий ключ і перевернула емблемою Пріорату Сіону догори, уважно стежачи за очима банкіра. – Чи цей символ щось для вас означає?

Берне глянув на герб із лілією і ніяк не зреагував.

– Ні, але багато наших клієнтів прикрашають свої ключі емблемами чи ініціалами.

Софі зітхнула, усе ще не зводячи з нього пильного погляду.

– Ця емблема – символ таємного товариства із назвою Пріорат Сіону.

Берне знову не зреагував.

– Мені про це нічого не відомо. Ми з вашим дідусем були друзями, але говорили здебільшого про бізнес. – Чоловік поправив краватку. Було помітно, що він нервується.

– Месьє Берне, – наполягала Софі, – сьогодні ввечері дідусь подзвонив мені і сказав, що ми з ним опинилися в серйозній небезпеці. Ще він сказав, що мусить щось мені дати. І дав ключ від сейфа у вашому банку. Тепер він мертвий. Будь-яка інформація від вас може виявитися важливою.

Берне весь спітнів.

– Ви мусите вийти з банку. Поліція може прибути кожної миті. Охоронець на вході вважав за обов’язок подзвонити до Інтерполу.

Саме цього Софі боялась. Однак зважилась на ще одну, останню, спробу.

– Дідусь сказав, що мусить розповісти мені правду про мою родину. Це вам про щось говорить?

– Мадемуазель, ваша родина загинула в автокатастрофі, коли ви були ще дитиною. Мені шкода. Знаю, дідусь вас дуже любив. Він неодноразово казав, як йому боляче, що ви не хочете його бачити.

Софі не знала, що на це відповісти.

– Скажіть, – запитав Ленґдон, – вміст цього сейфа має щось спільне із Санґріл?

Берне подивився на нього здивовано.

– Поняття не маю, що це таке. – Тут у нього задзвонив мобільний телефон, і він вихопив його з футляра на паску. – Так? – Він слухав спочатку із подивом, тоді з дедалі більшим занепокоєнням. – Поліція? Уже? – Берне вилаявся, швидко дав якісь вказівки французькою й додав, що буде нагорі за хвилину.

Закінчивши розмову, він повернувся до Софі.

– Поліція відреагувала оперативніше, ніж звичайно. Поки ми розмовляли, вони вже тут.

Софі не мала наміру відходити з порожніми руками.

– Скажіть їм, що ми були тут, але вже пішли. Якщо вони захочуть обшукати банк, вимагайте ордера на обшук. Це займе час.

– Послухайте, – сказав Берне, – Жак був моїм другом. Крім того, моєму банкові зовсім не потрібний увесь цей тиск. Із цих двох причин я не допущу, щоб вас заарештували у цих стінах. Дайте мені хвилину, я подумаю, як допомогти вам вийти звідси непоміченим. А більше я нічого не можу для вас зробити. – Він встав і поспішив до дверей. – Залишайтеся тут. Я зараз дещо владнаю і повернуся.

– А сейф? – не відступалася Софі. – Ми не можемо піти ні з чим.

– Тут я вам не допоможу, – відказав Берне, виходячи з кімнати. – Мені шкода.

Софі якусь мить дивилась йому вслід, розмірковуючи, чи не могло бути цього номера в одному з тих незліченних листів і пакунків, якими дідусь закидав її багато років і яких вона так і не відкрила.

Раптом Ленґдон зірвався на ноги, і Софі помітила в його очах радісний блиск.

– Роберте! Ти усміхаєшся?

– Твій дідусь був генієм.

– Ти про що?

– Десять цифр!

Софі не розуміла, що він має на увазі.

– Номер рахунку, – пояснив Ленґдон, і на його обличчі з’явилася знайома широка усмішка. – Я впевнений, що він його нам залишив.

– Де?

Ленґдон витяг із кишені роздрук зі сценою злочину і розгорнув на столі. Софі лише глянула на перший рядок і зрозуміла, що він має рацію.

13—3—2—21—1—1—8—5

О Draconian devil!

Oh lame saint!

P.S. Find Robert Langdon

Розділ 44

– Десять цифр, – Софі аж тремтіла від збудження, вкотре розглядаючи роздрук.

13—3—2—21—1—1—8—5

Дідусь написав номер рахунку на підлозі в Луврі!

Коли Софі вперше побачила послідовність Фібоначчі на паркеті, то насамперед подумала, що дідусь написав її для того, щоб управління судової поліції звернулося до криптографів і до розслідування залучили її, Софі. Пізніше вона зрозуміла, що ці числа – ще й підказка, як розшифрувати інші рядки – порушена послідовність... тобто просто числова анаграма. А тепер, на превеликий подив, Софі виявила, що ці числа мають ще одне, набагато важливіше, значення. Вони майже напевне були останнім ключем, який давав доступ до дідусевого таємничого сейфа.

– Він був майстром двозначностей, – сказала Софі, повертаючись до Ленґдона. – Любив усе, що мало подвійний чи й потрійний зміст. Коди всередині кодів.

Ленґдон уже йшов до екрана обіч конвеєра. Софі схопила роздрук і поспішила за ним.

Екран із клавіатурою нагадував звичайний банкомат. На ньому світився логотип банку у вигляді хреста. Поряд із клавіатурою був трикутний отвір. Софі, не гаючи часу, встромила ключ.

НОМЕР РАХУНКУ

Курсор блимав в очікуванні.

Десять цифр. Софі зачитала числа з аркуша, а Ленґдон їх увів.

НОМЕР РАХУНКУ:

1332211185

Коли він набрав останню цифру, екран знову оновився. На ньому з’явився текст кількома мовами. Першою була англійська.

УВАГА:

Перш ніж натиснути клавішу ВВІД, будь ласка,

перевірте, чи правильно ви набрали номер рахунку.

Якщо комп’ютер не розпізнає вашого номера рахунку,

то, задля вашої ж безпеки, система

автоматично вимкнеться.

– Функціональний термінатор, – сказала Софі, наморщивши чоло. – Схоже, ми маємо лише одну спробу. – Стандартні банкомата надавали користувачам три спроби ввести код, і лише після третьої невдалої спроби конфісковували картку. Тут, очевидно, діяли інші правила.

– Начебто номер правильний, – Ленґдон уважно звірив з аркушем цифри, які вони набрали. Він показав на клавішу ВВІД. – Тисни.

Софі вже простягла було вказівний палець до клавіші, але в останню мить завагалась. їй спало на думку щось дивне.

– Ну ж бо! – наполягав Ленґдон. – Берне от-от надійде.

– Ні. – Софі відсмикнула руку. – Це неправильний номер.

– Та як неправильний! Десять цифр. Яким іще він може бути?

– Надто безладний набір цифр.

Надто безладний? Ленґдон аж ніяк не міг із нею погодитись. Усі банки радять клієнтам обирати собі коди доступу без жодних закономірностей, щоб ніхто не міг їх вгадати. Поза сумнівом, тутешнім клієнтам радять так само.

Софі стерла все, що вони набрали, і подивилась на Ленґдона. У її погляді читалась переконаність.

– Мабуть, не випадково із цього начебто безладного набору цифр можна утворити послідовність Фібоначчі.

Ленґдон не міг не погодитись, що в цьому є певна логіка. Адже кілька годин тому Софі вже переставила ці цифри місцями так, що з них утворилась послідовність Фібоначчі. Чи мало це значення зараз?

Софі вже набирала інший номер, цього разу з пам’яті.

– Зважаючи на те, що дідусь так захоплювався символами й кодами, тим більше є підстав думати, що він обрав би номер рахунку, який би щось для нього означав і який би він легко міг запам’ятати. – Вона ввела останню цифру й лукаво усміхнулась. – Який би здавався безладним, а насправді таким не був.

Ленґдон подивився на екран.

НОМЕР РАХУНКУ

1123581321

Йому потрібна була лише мить, аби зрозуміти, що вона має рацію.

Послідовність Фібоначчі.

1—1—2—3—5—8—13—21

Якщо записати послідовність Фібоначчі як просте десяти-цифрове число, то вона стає практично непізнаваною. Легко запам’ятати, а на перший погляд – безладний набір цифр. Блискучий десятицифровий код, який Соньєр ніколи б не забув. До того ж це пояснювало, чому числа, написані на підлозі в Дуврі, можна було переставити місцями й перетворити на знамениту послідовність.

Софі натиснула клавішу ВВІД.

Нічого.

Принаймні, вони нічого не побачили.

А в цю мить під ними, у підземному сховищі банку, ожила автоматизована клешня-транспортер. Ковзаючи стрижнями, прикріпленими до стелі, вона попрямувала до заданих координат. Внизу на бетонній підлозі, на величезній ґратці, стояли рівненько сотні однакових пластикових скринь... наче ряди мініатюрних трун у якомусь підземному склепі.

Не перестаючи гудіти, клешня зупинилась над потрібним місцем на підлозі, опустилась, електронне око перевірило штрих-код на відповідній скрині. Клешня з комп’ютерною точністю вхопила важкий держак і підняла скриню вертикально. Закрутились коліщата, клешня понесла вантаж до дальнього кінця сховища і зупинилась над нерухомим конвеєром.

Тоді обережно поставила скриню на стрічку конвеєра й відсунулась убік.

Щойно клешня звільнилась, конвеєр загудів...

Софі й Ленґдон полегшено видихнули, побачивши, що конвеєр ожив. Вони нагадували стомлених подорожніх, що стоять на місці видачі багажу й чекають на якусь таємничу валізу, не знаючи, що в ній.

Стрічка конвеєра вповзала до кімнати праворуч від них через вузьку щілину під металевою засувкою. Ось засувка піднялась, і під нею на конвеєрі виникла величезна чорна пластикова скриня. Вона виявилась значно більшою, ніж вони сподівались, і скидалася на коробку, у якій в літаку перевозять домашніх тварин, тільки на ній не було отворів для повітря.

Скриня зупинилась просто перед ними.

Ленґдон і Софі мовчки дивились на загадковий приз.

Як і все інше в цьому банку, скриня була груба й добротна – металеві застібки, наліпка зі штрих-кодом і важкий металевий держак. Софі вона нагадувала величезну скриньку для інструментів.

Не гаючи часу, Софі розстібнула обидва замки. Тоді подивилась на Ленґдона. Разом вони підняли й відкинули назад важку кришку.

Тоді підійшли ближче й зазирнули всередину.

Спочатку Софі здалося, що скриня порожня. За мить вона щось помітила. Один-єдиний предмет.

На дні стояла вишукана скринька з полірованого дерева завбільшки приблизно як коробка для взуття. Дерево було темно-пурпурове грубої текстури. «Трояндове дерево», – збагнула Софі. Дідусеве улюблене. На кришці була прегарна інкрустація із зображенням троянди. Софі з Ленґдоном обмінялися збентеженими поглядами. Софі нахилилася й витягла скриньку.

Боже мій, та вона важкенька!

Вона обережно віднесла скриньку на стіл. Ленґдон підійшов і став поряд. Вони мовчки дивилися на невеличкий скарб, добути який наказав їм її дідусь.

Ленґдон зачудовано розглядав інкрустацію ручної роботи на кришці – троянду з п’ятьма пелюстками. Таку він уже бачив неодноразово.

– Троянда з п’ятьма пелюстками, – прошепотів він, – це символ, яким Пріорат позначає Святий Ґрааль.

Софі подивилась на нього. Ленґдон розумів, про що вона думає. Він і сам про це думав. Розміри цієї скриньки, її вага, символ Святого Ґрааля – усе начебто вело до одного незбагненного висновку. У цій дерев’яній скриньці – чаша Христова. Ленґдон знову сказав собі, що це неможливо.

– У цій скриньці, – прошепотіла Софі, – чудово вмістилася б... чаша.

Ні, це не може бути чаша!

Софі підсунула скриньку до себе, збираючись відкрити. Але коли вона зрушила її з місця, сталося дещо несподіване. Всередині щось булькнуло.

Ленґдон здивувався. Там якась рідина?

Софі теж була спантеличена.

– Ти чув?..

Ленґдон кивнув, розгублений.

– Рідина.

Софі простягла руку, повільно відімкнула скриньку і підняла кришку.

Нічого схожого на те, що лежало всередині, Ленґдонові не доводилося бачити в житті. Але одне стало їм зрозуміло відразу. Це, безумовно, не була чаша Христова.

Розділ 45

– Поліція перекрила вулицю, – повідомив Андре Берне, заходячи до кімнати. – Вивести вас звідси буде нелегко. – Причинивши за собою двері, Берне побачив на конвеєрі масивну пластикову скриню і завмер, наче уражений громом. О Боже! То вони таки дісталися до рахунку Соньєра?

Софі й Ленґдон стояли біля столу, схилившись над чимось, що нагадувало велику дерев’яну скриньку для коштовностей. Софі швидко закрила кришку й підвела очі.

– Ми зрештою знайшли номер рахунку, – сказала вона.

Берне не міг вимовити ні слова. Це все докорінно змінювало.

Він чемно відвів погляд від скриньки й напружено думав, яким має бути його наступний крок. «Я мушу вивести їх із банку!» Але тепер, коли поліція перекрила шлях, Берне знав лише один спосіб, як це зробити.

– Мадемуазель, якщо я благополучно виведу вас із банку, ви маєте намір забрати цей предмет із собою чи повернути до сейфа?

Софі глянула на Ленґдона, тоді знову на Берне.

– Нам треба його забрати.

Берне кивнув.

– Дуже добре. Що б це не було, раджу загорнути його в піджак, доки ми не вийдемо з банку. Я б волів, щоб ніхто нічого не бачив.

Ленґдон скинув піджак, а Берне тим часом поспішно підійшов до конвеєра, замкнув порожню скриню і набрав на клавіатурі кілька простих команд. Конвеєр знову ожив, він поніс свій вантаж назад до сховища. Берне витягнув золотий ключ з отвору й віддав його Софі.

– Прошу сюди. Покваптеся.

Коли вони опинилися на вантажній платформі, Берне побачив, що до підземного гаража пробиваються промені світла від поліцейських автомобілів. Він спохмурнів. Очевидно, вони перекрили виїзд із банку. «Чи не забагато я на себе беру?» Його кинуло в піт.

Берне показав на один із невеличких броньованих фургонів. Надання надійного транспорту теж належало до послуг Депозитарного банку Цюриха.

– Лізьте до вантажного відділення, – сказав Берне. Він відхилив масивні задні двері й жестом запросив їх досередини, де теж виблискувала сталь. – Я повернуся за мить.

Софі з Ленґдоном залізли до фургона, а Берне тим часом побіг до будки наглядача за вантажною платформою, узяв ключі від броньовика і знайшов формену куртку й кепку водія. Скинув піджак, краватку і почав надягати уніформу водія. Раптом зупинився, наче щось згадав, і перекинув через плече поверх сорочки кобуру. На зворотному шляху прихопив з полиці пістолет, призначений для водіїв, вставив обойму і запхав його до кобури. Тоді ретельно застібнув куртку. Повернувшись до фургона, Берне натягнув кепку низько на чоло й подивився на Софі й Ленґдона, що стояли в порожній сталевій камері.

– Я ввімкну світло, – Берне клацнув вимикачем на стінці фургона, і на стелі засвітилася єдина лампочка. – І краще сядьте. Ані звуку, доки не виїдемо за браму.

Софі з Ленґдоном сіли на металеву підлогу. Ленґдон тримав на колінах скарб, загорнутий у твідовий піджак. Берне зачинив важкі двері. Тоді сів за кермо й завів двигун.

Броньовик із гуркотом котив нагору мощеною під’їзною доріжкою, а Берне відчував, що в нього під кепкою вже виступив піт. Звідси він бачив, що перед банком скупчилося набагато більше поліцейських машин, ніж він гадав. Коли фургон наблизився до внутрішньої брами, та автоматично відчинилася. Берне проминув браму й зачекав, поки вона зачиниться, перш ніж їхати далі. Та ось відчинилась і друга брама, і шлях назовні був відкритий.

Якщо не брати до уваги поліцейського авта, що перекрило дорогу нагорі.

Берне витер піт з чола і рушив уперед.

Назустріч йому вийшов довготелесий поліцейський, він помахом наказав зупинитися за кілька метрів до застави. Попереду стояли чотири патрульні авта.

Берне зупинився. Натягнувши кепку низько на очі, він скорчив таку гримасу, як тільки дозволяв йому його культурний рівень. Тоді відчинив дверцята і, не вилізаючи з-за керма, подивився згори вниз на поліцейського. Обличчя в того було суворе й виснажене.

– Qu’est-ce qui se passé? ²³ 23
  Qu’est-ce qui se passé? (фр.)– У чому річ?


[Закрыть]– грубуватим тоном запитав Берне.

– Je suis Jérôme Collet, – відповів поліцейський. – Lieutenant Police Judiciare. – Він показав на вантажне відділення. – Qu'estсе qu'il у a la dedans? 2424
  Je suis Jérôme Collet. Lieutenant Police Judiciare. Qu'est-ce qu'il y a la dedans? (фр.)– Я – Жером Колле. Лейтенант судової поліції. Що у вас в машині?


[Закрыть]

– А я звідки знаю? – буркнув у відповідь Берне по-французьки. – Я лише шофер.

На Колле це, схоже, не справило враження.

– Ми шукаємо двох злочинців.

Берне розсміявся.

– То ви добре втрапили. Дехто з тих негідників, чиї речі я вожу, має стільки грошей, скільки чесно ніколи не заробиш.

Поліцейський показав фотокартку Роберта Ленґдона.

– Цей чоловік сьогодні був у вашому банку?

Берне знизав плечима.

– Не маю уявлення. Я простий роботяга. Нас до клієнтів не підпускають і близько. Мусите зайти досередини й запитати чергового на вході.

– Ваш банк вимагає ордер на обшук. Без нього нас не впускають.

Берне скривився.

– Бюрократи! Ох, не кажіть більше нічого, бо я можу вийти з рівноваги.

– Відчиніть, будь ласка, фургон. – Колле показав на багажне відділення.

Берне витріщився і розреготався поліцейському просто в обличчя.

– Відчинити фургон? Ви що ж думаєте, я маю ключі? Думаєте таким, як я, тут довіряють? Знали б ви, які копійки вони мені платять.

Поліцейський недовірливо схилив голову набік.

– Ви хочете мені сказати, що не маєте ключів від свого авта?

Берне похитав головою.

– Лише до запалювання. Від багажного відділення не маю. Фургони опечатують іще на вантажній платформі. І вони залишаються там, доки хтось відвезе ключі на місце. Аж коли нам дзвонять і кажуть, що адресат ключі отримав, мені дають добро на виїзд. І ні на мить раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.

– А коли опечатали цей фургон?

– Мабуть, кілька годин тому. Я їду аж до Сен-Туріала. Ключі від фургона вже там.

Поліцейський нічого не відповів, лише пильно дивився на Берне, наче намагався прочитати його думки.

По носі Берне ледь не скотилася крапля поту.

– То накажете, щоб мене пропустили? – спитав він і, витерши носа рукавом, показав на поліцейське авто, що перегородило шлях. – У мене мало часу.

– У вас всі водії носять «Ролекси»? – поцікавився поліцейський, показавши на зап’ясток Берне.

Той глянув униз і з жахом побачив, що з-під рукава його куртки виглядає золотий браслет шалено дорогого годинника.

– Оце лайно? Я купив його за двадцять євро в якогось тайванця на вулиці в Сен-Жермен-де-Пре. Хочете, продам вам за сорок?

Поліцейський ще трохи повагався і нарешті відійшов убік.

– Та ні, дякую. Щасливої дороги.

Берне не наважувався дихнути, доки фургон не від’їхав щонайменше на п’ятдесят метрів від банку. Тепер у нього з’явилась інша проблема. Його пасажири. Куди їх везти?