Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 33

«Смарт» мчав дипломатичним кварталом Парижа, повз посольства й консульства, і нарешті вилетів із якоїсь бічної вулиці на простору автостраду Єлисейських полів.

Ленґдон нервово стискав кулаки й увесь час дивився в заднє скло, виглядаючи поліцію. Він уже жалкував, що вирішив утікати. «Втім, ти нічого не вирішував», – нагадав він собі. Софі зробила це за нього, коли викинула маячок стеження через вікно туалету в Луврі. Тепер, коли вони швидко віддалялися від американського посольства, обганяючи нечисленні авта на Єлисейських полях, Ленґдон відчував, що його шанси погіршилися. Софі начебто вдалося відірватися від переслідувачів, принаймні на якийсь час, однак Ленґдон не вірив, що так триватиме довго.

Не відпускаючи керма, Софі порилася в кишені. Витягла якийсь маленький металевий предмет і простягнула йому.

– Ось подивися, Роберте. Це те, що дідусь залишив мені за «Мадонною в скелях».

Ленґдон, схвильований, узяв предмет і почав уважно його розглядати. Він був важкий і мав форму хреста. Спершу Ленґдонові здалося, що це мініатюрний макет пам’ятника, який ставлять на могилах. Але потім він роздивився, що стрижень, на якому стримить хрест, має форму тригранної призми. І по всій його довжині розкидано безліч малесеньких шестикутних заглибин.

– Це ключ, вирізаний лазером. – пояснила Софі. – Ці шестикутники зчитує спеціальний електронний пристрій.

Ключ? Ленґдон таких ніколи не бачив.

– Подивися з іншого боку, – сказала вона, виїхавши на іншу смугу і проминувши чергове перехрестя.

Ленґдон повернув ключ іншим боком і занімів. У центрі хреста красувалася геральдична лілія з ініціалами P.S.

– Софі! – вигукнув він. – Це та емблема, про яку я тобі казав! Офіційний герб Пріорату Сіону.

Вона кивнула.

– Я вже тобі казала, що бачила цей ключ колись давно. Дідусь просив ніколи про нього не згадувати.

Ленґдон не зводив очей із дивовижного ключа. Високі технології поряд зі старовинним символом навіювали думку про якесь таємниче поєднання давнини із сучасністю.

– Дідусь сказав, цей ключ від скриньки, де він зберігає багато таємниць.

Ленґдонові мороз пішов по шкірі, коли він уявив, які таємниці міг зберігати Жак Соньєр. Навіщо старовинному братству футуристичний ключ, Ленґдон не уявляв. Пріорат Сіону мав єдину місію: він охороняв якусь таємницю. Таємницю неймовірно могутню. Можливо, цей ключ якось пов’язаний із цим? Ця думка не давала спокою.

– Ти не знаєш, від чого він?

Софі була розчарована.

– Я сподівалася, що ти це знаєш.

Ленґдон мовчки розглядав ключ.

– Схожий на християнський, – зауважила Софі.

Ленґдон не був так упевнений. Головка ключа мала форму не традиційного християнського хреста на довгій ніжці, а радше квадратного хреста – з чотирма раменами однакової довжини – який за появою випередив християнство на півтори тисячі років. Такий хрест ніяк не асоціювався з розп’яттям. Розп’яття пов’язують із латинським хрестом, який римляни перетворили на знаряддя тортур. Ленґдона завжди дивувало те, як мало християн знає, що кривава історія їхнього символу відображена в самій його назві, адже в багатьох мовах слово «хрест» походить від латинського cruciare– катувати.

– Софі, – сказав Ленґдон, – усе, що я можу тобі сказати, – це те, що такі рівнораменні хрести, як оцей, уважають мирними хрестами. Вони не придатні до розп’яття, а рівновага між їхніми вертикальними й горизонтальними елементами символізує природну єдність чоловічого й жіночого начал, що відповідає філософії братства.

Софі втомлено подивилась на нього.

– То ти не здогадуєшся?

Ленґдон спохмурнів.

– Не маю уявлення.

– Добре. Ми не можемо залишатися на дорозі. – Софі подивилася в дзеркало заднього виду. – Мусимо знайти якесь безпечне місце, щоб подумати, від чого цей ключ.

Ленґдон із сумом згадав свій комфортабельний номер у «Рітці». Зрозуміло, туди їм дороги немає.

– Може, звернутися до моїх колег з Американського університету в Парижі?

– Надто очевидно. Фаш їх перевірить.

– То, може, ти когось знаєш? Ти ж тут живеш.

– Фаш перевірить усі мої телефонні дзвінки та електронну пошту. Переговорить із колегами. На моїх знайомих краще не розраховувати. Готелі теж відпадають – вони всі вимагають посвідчення особи.

Ленґдон знову подумав, чи не краще було здатися Фашеві ще в Луврі.

– Зателефонуймо до посольства. Я їм усе поясню і попрошу прислати когось, щоб забрав нас.

– Забрав нас? – Софі обернулася й подивилась на нього, як на божевільного. – Роберте, опустися на землю. Юрисдикція твого посольства поширюється лише на його територію. Прислати когось, щоб забрав нас туди, означало б допомагати зловмисникові, який переховується від французького правосуддя. Забудь про це. Інша річ, якби ти прийшов до свого посольства й попросив тимчасового притулку. Але намовляти їх до якихось дій проти французької правоохоронної системи на території Франції? – вона похитала головою. – Можеш подзвонити до посольства хоч і зараз, і вони порадять тобі не ускладнювати ситуації ще більше і здатися Фашеві. А ще пообіцяють використати свої дипломатичні канали, щоб домогтися для тебе справедливого суду. – Вона глянула на ряд вишуканих крамниць на Єлисейських полях. – Скільки ти маєш готівки?

Ленґдон зазирнув до гаманця.

– Сто доларів. Пару євро. А що?

– Кредитні картки?

– Ну, звісно.

Софі збільшила швидкість, і Ленґдон зрозумів, що вона обдумує якийсь план. Просто попереду, наприкінці Єлисейських полів, височіла Тріумфальна арка – пам’ятник заввишки 164 фути, яким Наполеон хотів ушанувати власну військову міць. Арку оточувало найбільше у Франції кільце, воно складалося аж із дев’яти смуг.

Перед самим кільцем Софі знову подивилася в дзеркало заднього виду.

– Наразі ми відірвалися, – мовила, – але це не надовго, якщо залишимося в цьому авті.

«То вкрадімо інше, – подумав Ленґдон, – яка різниця? Ми ж однаково злочинці».

– Що ти маєш робити?

Софі на швидкості виїхала на кільце.

– Довірся мені.

Ленґдон не відповів. Довіра сьогодні щось не дуже допомогла йому. Він задер рукав піджака й подивився на годинник – це був старомодний колекційний годинник з Мікі-Маусом, який батьки подарували йому на десятий день народження. Хоч великий дитячий циферблат часто викликав здивовані погляди, Ленґдон завжди носив тільки цей годинник. Мультфільми Волта Діснея вперше познайомили його з магією форми й кольору, а тепер Мікі-Маус постійно нагадував, що в душі треба залишатися молодим. Однак зараз руки Мікі-Мауса були складені якимсь незручним кутом і показували не менш незручний час.

2:51.

– Цікавий годинник, – сказала Софі, мимохідь глянувши на зап’ясток Ленґдона. Тепер вони об’їжджали широченне кільце.

– Довго розповідати, – відповів він і опустив рукав.

– Звісно, я так і подумала. – Вона всміхнулась йому і виїхала з кільця на дорогу, що вела на північ, у протилежний бік від центру міста. Вони швидко проминули два перехрестя і на третьому звернули праворуч на бульвар Мальзерб. Закінчилися яскраво освітлені, обсаджені деревами вулиці дипломатичного кварталу. Авто занурилося в огорнутий пітьмою промисловий район. Софі різко повернула ліворуч, і наступної миті Ленґдон зрозумів, де вони.

Вокзал Сен-Лазар.

Споруда зі скляним дахом, що постала перед ними, нагадувала дивний гібрид ангара з теплицею. В Європі вокзали ніколи не сплять. Навіть у цю пізню пору біля головного входу чергувало з півдесятка таксі. Працювали лотки з канапками й мінеральною водою. З вокзалу вийшли якісь обшарпані хлопці з рюкзаками. Вони терли очі й роззиралися навколо, наче намагалися пригадати, в якому це вони місті. Трохи далі на узбіччі стояло двоє поліцейських, вони щось пояснювали якимсь запізнілим туристам.

Софі припаркувала авто за рядочком таксі в недозволеному місці, хоч на автостоянці на іншому боці вулиці було достатньо вільного місця. Доки Ленґдон устиг щось запитати, вона вже вийшла з авта. Софі підійшла до найближчого таксі й почала про щось домовлятися через вікно з шофером.

Ленґдон теж вийшов з авта і побачив, що Софі дає таксисту товсту пачку купюр. Той кивнув І, на подив Ленґдона, одразу від’їхав.

– Що сталося? – запитав Ленґдон, підійшовши до Софі. Таксі вже зникло з очей.

– Ходімо, – Софі рушила до входу у вокзал. – Купимо два квитки на найближчий потяг із Парижа.

Ленґдон поспішив за нею. Спочатку йшлося лише про те, щоб прорватися до посольства, розташованого за милю від Лувру, а тепер вони вже мусять втікати з Парижа. Ленґдонові вся ця пригода подобалася дедалі менше.

Розділ 34

Шофер, який зустрів єпископа Арінґаросу в міжнародному аеропорту Леонардо да Вінчі, зупинився біля невеличкого, непоказного чорного «фіата». Арінґароса згадав той час, коли Ватикан мав лише довгі розкішні автомобілі, прикрашені великим гербом і прапором з печаткою папського престолу. Ті дні минули. Сьогодні автомобілі Ватикану були значно скромніші й переважно без жодних ідентифікаційних знаків. За словами Ватикану, така зміна була зумовлена прагненням заощадити кошти на доброчинні цілі, але Арінґароса підозрював, що тут передусім ідеться про безпеку. Світ збожеволів, і сьогодні в багатьох частинах Європи відверто демонструвати свою любов до Ісуса Христа означало б те саме, що намалювати на своєму авті мішень.

Притримуючи чорну рясу, Арінґароса вмостився на заднє сидіння і приготувався до довгої подорожі до замку Ґандольфо. Це мав бути той самий шлях, яким він уже їхав п’ять місяців тому.

«Минулорічний приїзд до Рима, – зітхнув він, – найдовша ніч у моєму житті».

П’ять місяців тому з Ватикану зателефонували й зажадали, щоб Арінґароса негайно з’явився до Рима. Без жодних пояснень. «Ваші квитки в аеропорту». Святий престол докладав усіх зусиль, щоб зберігати вуаль таємниці, навіть перед найвищим духовенством.

Арінґароса подумав, що його викликають для фотографування з папою й іншими високопоставленими служителями Ватикану, які хотіли «примазатися» до недавнього публічного успіху «Опус Деї» – завершення будівництва світової штаб-квартири в Нью-Йорку. Журнал «Architectural Digest» назвав нову споруду «Опус Деї» «яскравою зорею католицтва, що облагороджує сучасний ландшафт». Останнім часом Ватикан аж надто захоплювався усім без винятку, що пов’язувалось зі словом «сучасний».

Арінґароса не мав іншого вибору, як прийняти запрошення, що він і зробив, хоч і без особливого завзяття. Арінґароса не належав до палких прибічників теперішньої папської адміністрації. Як більшість консервативного духовенства, він з острахом спостерігав за діяльністю нового папи в перший рік його каденції. Видатний ліберал, його святість зійшов на папський престол в результаті одного з найсуперечливіших і найнезвичніших конклавів в історії Ватикану. Анітрохи не збентежений своїм раптовим возвеличенням, новообраний папа не довго освоювався на найвищій посаді в християнському світі. Спираючись на підтримку ліберально налаштованих кардиналів, він тепер проголосив своєю місією «омолодження доктрини Ватикану й осучаснення католицтва, щоб воно відповідало духові третього тисячоліття».

У цих словах, як побоювався Арінґароса, міг критися доволі небезпечний зміст: очевидно, цей чоловік надумав, що може переписати закони Божі й так завоювати серця тих, для кого вимоги істинного католицтва стали надто незручні в сучасному світі.

Арінґароса застосовував увесь свій політичний вплив – чималенький з огляду на кількість членів «Опус Деї» та їхні фінансові ресурси, – аби переконати папу та його радників, що пом’якшення законів Церкви – це не лише віроломство й боягузтво, а й політичне самогубство. Він нагадував, що попередні спроби пом’якшити церковний закон мали нищівні наслідки: кількість вірних скоротилась, як ніколи, пожертв ставало дедалі менше, і вже навіть забракло католицьких священиків, щоб очолювати парафії.

«Люди чекають від Церкви порядку й чітких настанов, – наполягав Арінґароса, – а не потурання й загравання!»

Тієї ночі, кілька місяців тому, коли «фіат» виїхав з аеропорту, Арінґароса з подивом побачив, що вони прямують не до Ватикану, а піднімаються якоюсь звивистою дорогою в гори на схід.

– Куди ми їдемо? – запитав він шофера.

– В Албан-хіллз, – відказав той. – Зустріч вам призначено в замку Ґандольфо.

У літній резиденції папи? Арінґароса там ніколи не був та й особливо не прагнув побувати. Ця цитадель шістнадцятого століття була не тільки місцем, де папа проводив літню відпустку, – у ній ще містилася Ватиканська обсерваторія – одна з найкраще обладнаних астрономічних обсерваторій у Європі. Арінґароса ніколи не схвалював традиції Ватикану загравати з наукою. Який сенс змішувати науку й віру? Адже людина, що вірує в Бога, аж ніяк не може займатися наукою без упереджень. Та й сама віра не потребує фізичного підтвердження своїх постулатів.

«І попри те, ось він, замок Ґандольфо», – думав Арінґароса, коли на тлі листопадового неба, всіяного зірками, замаячіла будівля. Із під’їзної алеї Ґандольфо нагадував величезне кам’яне чудовисько, що готується до смертельного стрибка в прірву. Приліплений на самому краю крутої скелі, замок нависав над колискою італійської цивілізації – долиною, де задовго до заснування Риму змагалися між собою клани Куріаці та Ораці.

Навіть здалеку замок Ґандольфо справляв незабутнє враження – це був яскравий приклад багатоярусної оборонної споруди, що чудово гармоніювала з суворим гірським пейзажем. Арінґароса із сумом побачив, що Ватикан зіпсував зовнішній вигляд замку, спорудивши на даху два величезні алюмінієві куполи, з якими ця колись велична будівля нагадувала гордого воїна, що почепив собі пару салонних капелюхів.

Коли Арінґароса вийшов з авта, назустріч йому поспішив молодий священик-єзуїт.

– Вітаю, єпископе. Я отець Манґано, працюю тут астрономом.

«Браво». Арінґароса пробурмотів слова привітання й пішов за священиком до вестибюля замку – просторого приміщення, в оздобленні якого мистецтво епохи Ренесансу бездарно поєднувалося з астрономічними рисунками. Піднімаючись услід за своїм провідником широкими мармуровими сходами, Арінґароса бачив знаки, що показували, як пройти до конференц-зал, аудиторій, де проводилися лекції на наукові теми, а також до відділу інформації для туристів. Йому було дуже дивно, що Ватикан, який дедалі частіше виявлявся неспроможним давати мирянам чіткі й суворі настанови для духовного зростання, якось знаходив час, щоб організовувати лекції з астрофізики для туристів.

– Скажи-но, друже, – звернувся Арінґароса до молодого священика, – відколи це хвіст почав махати собакою?

Священик подивився на нього здивовано.

– Перепрошую?

Але Арінґароса лише махнув рукою, вирішивши утриматися сьогодні від цієї дискусії. Ватикан збожеволів. Як той лінивий батько, якому легше змиритися з усіма забаганками вередливої дитини, аніж залишатися непоступливим і прищеплювати істинні цінності, так Церква щокроку пом’якшувала вимоги, намагаючись перевершити саму себе і пристосуватися до культури, що збилася з праведного шляху.

Коридор на останньому поверсі був широкий, розкішно оздоблений і вів лише в одному напрямку – до високих подвійних дубових дверей із мідною табличкою.

BIBLIOTECA ASTRONOMICA 1919
  Biblioteca astronomica  (італ.)– Астрономічна бібліотека..


[Закрыть]

Арінґароса знав про це місце – за чутками, знаменита Астрономічна бібліотека Ватикану налічувала понад двадцять п’ять тисяч томів, серед них – рідкісні праці Коперніка, Галілея, Кеплера, Ньютона й Секкі. Подейкували також, що тут найвищі духовні особи проводять приватні зустрічі... зустрічі, яких вони воліють не проводити в стінах Ватикану.

Ідучи до дверей бібліотеки, єпископ Арінґароса навіть уявити не міг, яка приголомшлива новина чекає на нього там і які жахливі події відбудуться у зв’язку з цією новиною. Лише за годину, коли він нетвердою ходою вийшов після цієї зустрічі, Арінґароса остаточно усвідомив, які нищівні наслідки може мати те, про що він щойно почув. «Лишилося шість місяців, – подумав було єпископ. – Боже, допоможи нам!»

Тепер, сидячи у «фіаті», єпископ Арінґароса помітив, що стискає кулаки від самої згадки про цю першу зустріч. Він розтиснув долоні, змусив себе глибоко вдихнути повітря і розслабити м’язи.

«Усе буде добре, – казав собі, коли «фіат» піднімався дедалі вище в гори. Однак йому б дуже хотілося, щоб задзвонив його мобільний телефон. – Чому ж Учитель не дзвонить? Сайлас вже мав би знайти наріжний камінь».

Намагаючись заспокоїтись, єпископ задивився на пурпуровий аметист у своєму персні. Торкаючись каменя із зображенням митри в оточенні прегарних діамантів, він нагадав собі, що невдовзі одержить значно могутніший символ влади, ніж оцей перстень.

Розділ 35

Вокзал Сен-Лазар усередині був точнісінько такий самий, як і будь-який інший європейський залізничний вокзал: величезна напів-відкрита зала, в якій тиняються звичні тут типи – бездомні з картонними табличками, група підлітків із затуманеними поглядами, вони куняють на своїх рюкзаках під музику з CD-плеєрів, та носії в синій уніформі з цигарками в зубах.

Софі подивилася вгору на величезне табло з інформацією про потяги, що відходять. Чорно-білі таблички саме мінялися місцями, аркуші швидко перегорталися донизу. Коли оновлення інформації закінчилось, Ленґдон і собі глянув на табло. У верхньому рядку було написано:

ЛІЛЛЬ – ШВИДКИЙ – 3:06

– Шкода, що немає нічого раніше, – мовила Софі. – Що ж, нехай буде Лілль.

Раніше? Ленґдон подивився на годинник. 2:59. До відходу потяга залишалося сім хвилин, а вони ще навіть не мають квитків.

Софі повела Ленґдона до віконця каси й сказала:

– Купи нам два квитки й заплати кредитною карткою.

– Я думав, розрахунок кредитною карткою легко відстежити...

– Саме так.

Ленґдон вирішив більше не вгадувати планів Софі Неве. За допомогою картки Visa він придбав два квитки до Лілля й віддав їх Софі.

Вони вийшли на платформу. З динаміка лунало оголошення про закінчення посадки на потяг до Лілля. Перед ними простягалося шістнадцять колій. Праворуч на третьому пероні, доволі далеченько, пахкав і сопів, готуючись рушити, поїзд до Лілля, але Софі потягла Ленґдона у протилежному напрямку. Вони швидко пройшли якимсь бічним коридором, проминули нічне кафе і нарешті вийшли на тиху вуличку із західного боку вокзалу.

Біля виходу стояло самотнє таксі.

Шофер побачив Софі і блимнув фарами.

Софі миттю вскочила на заднє сидіння, Ленґдон поспішив за нею.

Коли таксі від’їхало від вокзалу, Софі витягла з кишені щойно придбані квитки на потяг і порвала їх на шматки.

«Сімдесят доларів коту під хвіст», – подумав Ленґдон.

Авто рухалося на північ, і на вулиці де Кліші Ленґдон нарешті повірив, що їм пощастило втекти від переслідувачів. За правим вікном він побачив Монмартр і прекрасний купол собору Серця Ісуса. Це захопливе видовище на мить заступила фара на поліцейському авті, що промчало повз них у протилежному напрямку.

Ленґдон і Софі разом пригнулися, доки звуки сирени не стихли вдалині.

Софі наказала таксистові просто їхати за місто, і з того, як вона рішуче стиснула губи, Ленґдон зрозумів: вона обдумує їхній наступний крок.

Ленґдон ще раз уважно оглянув ключ із хрестом: підніс його до вікна, потім близько до очей, намагаючись виявити хоч якийсь знак, який би підказав, де цей ключ було виготовлено. Проте в мерехтливому світлі, що падало від дорожніх ліхтарів, він не побачив нічого, окрім емблеми Пріорату Сіону.

– Це не має логіки, – нарешті вимовив він.

– Що саме?

– Та те, що твій дідусь доклав стільки зусиль, щоб передати тобі ключ, з яким ти не знаєш, що робити.

– Погоджуюсь.

– Ти впевнена, що він нічого не написав на зворотному боці картини?

– Я все оглянула. Більше там нічого не було. Лише цей ключ. Я побачила герб, поклала ключ до кишені, і ми пішли звідти.

Ленґдон наморщив чоло і придивився тепер до тупого кінця трикутного стрижня. Нічого. Тоді підніс ключ до самих очей й уважно оглянув край головки. Теж нічого.

– Здається, цей ключ недавно чистили.

– З чого ти взяв?

– Від нього наче відгонить спиртом.

Софі обернулася.

– Не зрозуміла?

– Він пахне так, наче хтось тер його якимсь розчинником. – Ленґдон понюхав ключ. – 3 іншого боку запах сильніший. – Він перевернув ключ іншим боком. – Так, це якийсь розчинник на спиртовій основі або ж... – Ленґдон замовк.

– Що?

Він підніс ключ до світла і подивився на гладеньку поверхню хреста. Вона начебто місцями блищала.

– А ти добре оглянула ключ, перш ніж покласти до кишені?

– Що? Та ні, не дуже. Я не мала часу.

Ленґдон обернувся до неї.

– Той ліхтарик ще при тобі?

Софі витягла з кишені ультрафіолетовий ліхтарик. Ленґдон увімкнув його й посвітив на ключ.

Той умить засвітився. Щось на ньому було написано. Поспіхом, але цілком розбірливо.

– Що ж, – усміхнувся Ленґдон, – тепер зрозуміло, звідки взявся запах спирту.

Софі, вражена, дивилася на пурпуровий напис на ключі.

24 Rue Нахо

Адреса! Дідусь написав адресу!

– Де це? – поцікавився Ленґдон.

Софі не мала ні найменшого уявлення. Вона нахилися вперед і схвильовано запитала шофера:

– Ви знаєте, де вулиця Аксо?

Таксист на мить задумався, а тоді кивнув. Він сказав Софі, що це біля тенісного стадіону на західній околиці Парижа. Вона попросила негайно відвезти їх туди.

– Найкоротший шлях – через Булонський ліс, – сказав таксист французькою. – Їдемо?

Софі наморщила чоло. Можна було б обрати і спокійніший маршрут, але зараз не час перебирати.

– Їдемо! – «Американець напевно вжахнеться».

Софі знову подивилася на ключ і замислилася, що ж там таке може бути на вулиці Аксо, 24: «Церква? Якась штаб-квартира Пріорату?»

На неї знову накотилися спогади про той таємний ритуал, який вона випадково побачила в підземеллі десять років тому, і Софі глибоко зітхнула.

– Роберте, я мушу тобі багато розповісти. – Вона замовкла і подивилася йому в очі. – Але спершу хочу, щоб ти розповів мені все, що знаєш, про Пріорат Сіону.