Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 21

Мона Ліза!..

Від подиву Софі завмерла на місці і на якусь мить навіть забула, що вони мусять якнайшвидше забиратися з Лувру.

Ця проста анаграма її просто приголомшила, і вона не могла собі пробачити того, що не зуміла розшифрувати її сама. Софі була досвідченим фахівцем зі складного криптографічного аналізу й могла не звернути уваги на якусь примітивну гру слів, однак цього разу їй би належало бути уважнішою. Зрештою, за своє життя вона розгадала безліч анаграм, особливо англійських.

У дитинстві дідусь часто давав їй складати й розгадувати анаграми, щоб вона краще засвоїла англійський правопис. Одного разу він написав англійське слово «planets» і зазначив, що з його літер можна скласти аж дев’яносто два інших слова різної довжини. Софі цілих три дні гортала англійський словник, доки нарешті відшукала всі ці слова.

– Не уявляю, – мовив Ленґдон, розглядаючи роздрук, – як ваш дінусь спромігся створити таку складну анаграму за ті лічені хвилини перед смертю.

Софі знала відповідь, і від цього їй стало ще гірше. «Я мала побачити це одразу!» Тепер вона пригадала, що її дідусь, який захоплювався грою в слова й водночас був великим шанувальником мистецтва, замолоду розважався тим, що складав анаграми з назв знаменитих творів мистецтва. Через одну з таких анаграм він навіть якось ускочив у халепу. Це трапилось, коли Софі була ще маленькою дівчинкою. Соньєр давав інтерв’ю одному американському мистецькому журналові і, щоб якось висловити своє несхвалення кубізму, зауважив, що шедевр Пікассо «Les Demoiselles d’Avignon» ¹⁵ 15
  «Les Demoiselles d’Avignon» (фр.)– «Авіньйонські дівчата».


[Закрыть]– досконала анаграма vile meaningless doodles ¹⁶ 16
  Vile meaningless doodles (англ.)– бридкі безглузді бовдури.


[Закрыть]. Шанувальники Пікассо були аж ніяк не в захваті.

– Дідусь, очевидно, склав цю анаграму вже давно, – відповіла Софі. – А сьогодні йому довелося скористатися нею як кодом. На мить їй стало лячно: дідів голос, здавалося, долинає до неї з того світу.

Леонардо да Вінчі!

Мона Ліза!

Чому його останні слова стосувалися цієї знаменитої картини, Софі не знала. На думку спадало лише одне пояснення. До того ж доволі тривожне.

То були не останні слова...

Чи має вона піти тепер до «Мони Лізи»? Може, дідусь залишив їй там якесь повідомлення? Це здавалося цілком можливим. Зрештою, славетне полотно висіло в Salle des Etats – невеличкій залі, до якої можна потрапити тільки з Великої галереї. Тепер Софі ' подумала, що вхід до цієї зали був лише за якихось двадцять метрів від того місця, де дідуся знайшли мертвим.

Він напевне міг побувати біля «Мони Лізи» перед смертю.

Софі розгублено подивилась назад на сходи. Що їй робити? Вона усвідомлювала, що мусить якнайшвидше вивести Ленґдона з музею, однак інтуїція підказувала їй інше. Софі згадала, як колись, у дитинстві, вперше побувала в крилі «Денон», і зрозуміла: якщо дідусь хотів передати їй якусь таємницю, то навряд чи на землі було інше місце, ніж те, де можна було б побачити такий твір як «Мона Ліза» да Вінчі.

– Вона трохи далі, – шепнув дідусь, а тоді узяв Софі за ручку й повів спорожнілим музеєм.

Софі мала шість років. Вона почувалася крихіткою, коли дивилась угору на височенні стелі або на паркетну підлогу з чудернацьким візерунком. їй було страшно в порожньому музеї, але вона не хотіла показувати цього дідусеві. Дівчинка стиснула зуби й відпустила його руку.

– Там попереду – Salle des Etats, – сказав дідусь, коли вони наблизились до найвідомішої зали Дувру. Дідусь був радісний і збуджений, а Софі хотілося додому. Вона вже бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, і картина їй зовсім не подобалась. І Софі не розуміла, чому всі нею так захоплюються.

– C’est ennuyeux, – поскаржилась Софі.

– Нудно, – поправив її дідусь. – Французька – у школі. Англійська – вдома.

– Лувр – це не вдома! – заперечила вона знову французькою.

Дідусь усміхнувся втомлено.

– І справді. То говорімо англійською просто так.

Софі набундючилась і покрокувала далі. І ось вони увійшли до маленької зали. Вона роззирнулась у вузькому приміщенні й зупинила погляд на експонаті, який тут, очевидно, вважали найціннішим, – у центрі стіни праворуч за захисним склом висів самотньо портрет. Дідусь зупинився в дверях і показав на картину.

– Підійди до неї, Софі. Мало кому випадає нагода побути з нею наодинці.

Переборюючи страх, Софі повільно рушила через залу. Після всього, що вона наслухалась про «Мону Лізу», в неї було таке відчуття, наче вона наближається до особи королівського рангу. Ставши перед захисним склом, Софі затамувала подих і подивилася вгору на портрет.

Софі не знала, що саме вона сподівалась відчути, побачивши знамениту картину. Насправді ж вона не відчувала нічого особливого. Ні глибокого подиву, ні раптового захоплення. Знайоме обличчя дивилось на неї так само, як у книжках. І Софі мовчки стояла перед портретом, здавалося, цілу вічність, чекаючи, що от-от щось трапиться.

– Що скажеш? – пошепки запитав дідусь, ставши поряд із нею. – Правда, гарна?

– Вона якась дуже маленька.

Соньєр усміхнувся.

– Це ти маленька і ти гарна.

«І зовсім я не гарна», – подумала Софі. Вона ненавиділа своє руде волосся й ластовиння. До того ж вона була вища за всіх хлопців у класі. Софі ще раз подивилась на «Мону Лізу» і похитала головою.

– Вона навіть ще гірша, ніж у книжках. Обличчя якесь... brumeux.

– Затуманене, – поправив її дідусь.

– Затуманене, – слухняно повторила вона, знаючи, що розмова не продовжуватиметься, доки вона не повторить цього нового для неї слова.

– Цю манеру живопису називають сфумато, – пояснив дідусь, – і так малювати дуже важко. Леонардо да Вінчі умів це, як ніхто інший.

Але Софі картина все одно не подобалась.

– Вона виглядає так, наче щось знає... Як діти в школі, коли щось приховують.

Дідусь розсміявся.

– Це одна з причин, чому вона така знаменита. Людям подобається вгадувати, чому вона усміхається.

– А ти знаєш, чому вона усміхається?

– Може, й знаю, – дідусь підморгнув їй. – Колись я розповім тобі про це.

Софі тупнула ніжкою.

– Я ж тобі казала, що не люблю таємниць!

– Принцесо, – усміхнувся дідусь, – життя сповнене таємниць. Розкрити їх усі одразу неможливо.

– Я повертаюся, – заявила Софі. Голос її луною віддався у сходовій шахті.

– До «Мони Лізи»? – оторопів Ленґдон. – Зараз?

– Мене не підозрюють у вбивстві, – пояснила вона. – Я використаю свій шанс. Я мушу зрозуміти, що саме дідусь намагався мені сказати.

– А як же посольство?

Софі почувалася винною через те, що спершу змусила Ленґдона втікати з місця злочину, а тепер кидає напризволяще, але вона не мала іншого виходу. Софі показала на металеві двері внизу.

– Вийдіть через ці двері. Тримайтеся освітлених вказівників, вони приведуть вас до виходу. Я бувала тут із дідусем. Потім буде контрольний турнікет. Він обертається лише в одному напрямку, тобто назовні. – Вона вручила Ленґдонові ключі від свого авта. – Мій червоний «смарт» стоїть на службовій автостоянці. Знаєте, як доїхати звідси до посольства?

Ленґдон узяв ключі й кивнув.

– Слухайте, – додала Софі трохи лагідніше, – я думаю, дідусь залишив мені якесь повідомлення біля «Мони Лізи» – якийсь ключ, що допоможе довідатися, хто його вбив. Або чому я в небезпеці. «Або що трапилося з моєю родиною». Я мушу піти й подивитися.

– Але якби він хотів попередити вас про небезпеку, чом^ б просто не написав цього на підлозі? Навіщо ця заплутана гра в слова?

– Хоч би що там дідусь намагався мені розповісти, навряд чи він хотів, щоб це почув хтось іще. Навіть поліція. – Очевидно, Соньєр зробив усе, що було в його силах, щоб передати таємне повідомлення саме їй. Він закодував його, написав її потаємні ініціали й наказав розшукати Роберта Ленґдона – мудра порада, зважаючи на те, що американець зумів розшифрувати код. – Вам це може видатися дивним, – сказала Софі, – але я думаю, дідусь хотів, щоб я дісталася до «Мони Лізи» раніше від усіх інших.

– Я з вами.

– Ні! Ми ж не знаємо, за скільки часу поліція повернеться сюди. Ви мусите йти.

Ленґдон завагався. Здавалося, допитливість науковця загрожувала перемогти в ньому здоровий глузд і привести знову в руки поліції.

– Ідіть же. – Софі вдячно всміхнулася. – Побачимося в посольстві, месьє Ленґдон.

Ленґдонові начебто щось не сподобалось.

– Зустрінемося за однієї умови, – суворо відповів він.

Софі подивилась на нього збентежено.

– Що за умова?

– Якщо ви припините називати мене месьє Ленґдоном.

Софі побачила, що він усміхається, й теж не могла стриматися від усмішки.

– Щасти тобі, Роберте.

Ленґдон дійшов до першого поверху, і в ніздрі йому вдарив запах льняної олії й алебастровий пил. Попереду виднілась освітлена табличка з написом SORTIE/ВИХІД і стрілкою, що показувала у кінець довгого коридору.

Ленґдон вийшов у коридор.

Праворуч була реставраційна майстерня, з темних вікон якої визирала ціла армія статуй на різних стадіях відновлення. Ліворуч Ленґдон побачив майстерні, що нагадували класи для занять мистецтвом у Гарварді: мольберти,, картини, палітри, інструменти для виготовлення рам – такий собі мистецький конвеєр.

Крокуючи довгим коридором, Ленґдон думав: а раптом він зараз прокинеться вдома в Кембриджі, у своєму ліжку. Весь цей вечір нагадував якийсь фантастичний сон. «Я от-от утечу з Лувру... я переховуюсь від правосуддя».

Закодоване послання Соньєра й досі не йшло йому з голови, і Ленґдон думав: цікаво, що Софі знайде біля «Мони Лізи»... якщо взагалі щось знайде. Вона начебто була впевнена, що дідусь просив її ще раз навідатися до знаменитої картини. Таке тлумачення здавалося дуже переконливим, але тепер Ленґдонові не давало спокою інше питання.

P.S. Знайди Роберта Ленґдона.

Соньєр написав на підлозі його, Ленґдона, ім’я й наказав Софі знайти його. Але навіщо? Лише для того, щоб Ленґдон допоміг їй розшифрувати анаграму?

Малоймовірно.

Зрештою, Соньєр не мав підстав думати, що Ленґдон добре знається на анаграмах. «Ми ж бо навіть не були знайомі». До того ж Софі чітко дала зрозуміти, що цю анаграму вона мала б розгадати сама, без чиєїсь допомоги. Адже це вона першою здогадалась, що цифри на підлозі – послідовність Фібоначчі. І немає жодних сумнівів, що за якийсь час Софі розшифрувала б і решту тексту без допомоги Ленґдона.

Отже, Софі мала розгадати цю анаграму сама. Тепер Ленґдон був упевнений у цьому, але такий висновок змушував шукати в діях Соньєра нову логіку.

«Чому я, – напружено думав Ленґдон, ідучи коридором. – Чому останньою волею Соньєра було, щоб його онука знайшла саме мене? Що такого особливого, на думку Соньєра, міг я знати?»

Раптом Ленґдон застиг на місці. З широко розкритими очима він порився в кишені й добув звідти комп’ютерний роздрук. Втупився в останній рядок.

P.S. Знайди Роберта Ленґдона.

Дві перші літери...

P.S.

І наступної миті він чітко побачив усе значення дивовижного набору символів, що їх залишив Соньєр. Як удар грому, на нього звалилися знання символіки й історії, здобуті за багато років. Усі дії Соньєра враз дістали цілком логічне пояснення.

Ленґдон спробував упорядкувати думки й усвідомити наслідки свого відкриття. Він повернувся й подивився назад – туди, звідки прийшов.

Чи має він час?

Утім, він знав, що це не важливо.

Відкинувши всі сумніви, Ленґдон щодуху побіг назад до сходів.

Розділ 22

Стоячи навколішках в першому ряду, Сайлас удавав, що молиться, а тим часом розглядав внутрішній план церкви. Церква Святої Сульпіції, як більшість храмів, була побудована у формі велетенського латинського хреста. Довга центральна частина – неф – вела просто до головного вівтаря, де перетиналася з іншою, коротшою частиною, відомою як трансепт. Неф із трансептом перехрещувалися точно під головним куполом, і це місце вважалося самим серцем церкви... її найсвятішою і наймістичнішою частиною.

«Не сьогодні, – подумав Сайлас. – Церква Святої Сульпіції ховає свої таємниці десь в іншому місці».

Він подивився праворуч, у південну частину трансепта, туди, де закінчувалися лави. Там мало бути те, про що казали його жертви.

Ось воно!

У напівтемряві на сірій гранітній підлозі тьмяно виблискувала тоненька відполірована мідна смужка... золота лінія, що ділила церкву на дві несиметричні частини. На лінії були поділки, наче на школярській лінійці. Сайласові сказали, що це гномон – поганський астрономічний пристрій на зразок сонячного годинника. З усього світу до церкви Святої Сульпіції з’їжджалися туристи, науковці, історики й поганці, щоб побачити цю дивовижну лінію.

Лінія троянди.

Сайлас неспішно провів поглядом за мідною смужкою, що бігла по підлозі справа наліво в якомусь дивному напрямку, що не мав нічого спільного з симетрією церкви. Вона розтинала навіть сам головний вівтар і нагадувала Сайласові шрам на якомусь прекрасному обличчі. Смуга розрізала надвоє місце для причастя, тоді перетинала церкву по всій ширині й закінчувалася в північному куті трансепта біля підніжжя однієї зовсім несподіваної тут споруди.

Величезного єгипетського обеліска.

Тут лінія троянди повертала під прямим кутом угору й піднімалася поверхнею обеліска на тридцять три фути аж до закінчення його пірамідальної верхівки. Там вона нарешті обривалась.

«Лінія троянди, – подумав Сайлас. – Братство сховало наріжний камінь на лінії троянди».

Кілька годин тому Сайлас розповів Учителеві, що наріжний камінь Пріорату захований у церкві Святої Сульпіції, але той спершу не повірив. Коли ж Сайлас додав, що всі члени братства назвали йому точне місце поряд із якоюсь мідною смужкою, що начебто перетинає церкву Святої Сульпіції, Учитель зрадів: «То ти говориш про лінію троянди!»

А тоді швидко розповів Сайласові про унікальну архітектурну особливість церкви Святої Сульпіції – мідну смужку, що поділяє будівлю точно по осі північ-південь. Це був своєрідний сонячний календар, залишок від поганського храму, що колись стояв на цьому місці. Сонячні промені, які проникали крізь вікно в південній стіні, пересувалися цією лінією з кожним днем усе далі, відміряючи час від одного сонцестояння до іншого.

Цю смужку, прокладену з півночі на південь, назвали лінією троянди, або рози. Багато століть символ троянди асоціювався з картами й скеровував людей у правильному напрямку. Роза компаса, накреслена чи не на кожній карті, показує північ, південь, схід і захід. Колись давно відома як роза вітрів, вона визначає напрямки тридцяти двох вітрів, у тому числі восьми головних, восьми половинчатих і шістнадцяти четвертинних. Накреслена всередині кола, роза вітрів дуже нагадує традицій-' не зображення квітки троянди з тридцятьма двома пелюстками. Дотепер цей головний навігаційний пристрій відомий як роза компаса, де північний напрямок позначений стрілкою часто у формі геральдичної лілії, емблеми французького королівського дому.

На глобусі лінією троянди – її ще називали меридіаном, або довготою, – була всяка уявна лінія, що сполучала Північний полюс із Південним. Таких ліній троянди, звісно ж, було безліч, бо меридіан можна провести через будь-яку точку на глобусі. Давні навігатори мусили вирішити, яку із цих ліній називати власне лінією троянди – тобто нульовою довготою, лінією, від якої починатиметься відлік довготи на всій планеті.

Сьогодні ця лінія проходить через Гринвіч в Англії.

Але так було не завжди.

Задовго до того, як Гринвіч став нульовим меридіаном, нульова довгота проходила через Париж і саме через церкву Святої Сульпіції. Мідна смужка на підлозі церкви – це пам’ятник першому нульовому меридіанові світу. І хоч 1888 року Гринвіч відібрав у Парижа цю честь, первинну лінію троянди можна було побачити дотепер.

– Отже, легенда правдива, – сказав Сайласові Учитель. – Кажуть, що наріжний камінь Пріорату лежить «під знаком Троянди».

Усе ще стоячи навколішках, Сайлас оглянув церкву і прислухався. Якоїсь миті йому начебто почувся шурхіт на балконі. Він уважно дивився туди кілька секунд. Нікого.

«Я тут сам».

Він підвівся, став обличчям до вівтаря й тричі перехрестився вклоняючись. Тоді повернув ліворуч і пішов уздовж блискучої мідної смужки до обеліска.

Цієї миті шасі авіалайнера торкнулося злітної смуги в міжнародному аеропорту Леонардо да Вінчі, і легкий поштовх пробудив єпископа Арінґаросу від його мрій.

«Я задрімав», – подумав він, здивований, що зміг настільки розслабитеся, щоб аж заснути.

– Benvenuto a Roma ¹⁷ 17
  Benvenuto a Roma (im.)– Ласкаво просимо до Рима.


[Закрыть],– почувся голос із динаміка.

Арінґароса сів рівно, розправив свою чорну рясу й дозволив собі усміхнутися, що траплялося доволі рідко. Він був задоволений, що вирушив у цю подорож. «Я надто довго вагався. Сьогодні ж правила гри змінилися». Ще п’ять місяців тому Арінґароса непокоївся про майбутнє віри. Тепер, наче з волі Божої, вихід знайшовся сам.

Боже втручання.

Якщо сьогодні в Парижі все піде за планом, то незабаром Арінґароса заволодіє чимось таким, що зробить його наймогутнішою людиною в усьому християнському світі.

Розділ 23

Софі, захекавшись, зупинилася перед високими дерев’яними дверима Salle des Etats – зали, де висіла «Мона Ліза». Перш ніж увійти, вона мимоволі подивилася далі в коридор – туди, де й досі лежало освітлене прожектором бездиханне тіло дідуся.

Раптом її пронизав гострий жаль, глибока туга, змішана з відчуттям провини. За останні десять років дідусь стільки разів намагався примиритися з нею, а вона була незворушна. Весь час його відштовхувала, не читала листів, не відкривала пакунків... «Він брехав мені! Приховував від мене якісь жахливі таємниці! Що мені залишалось робити?» І вона порвала з ним. Остаточно й безповоротно.

І ось тепер дідусь мертвий і намагається говорити з нею вже з могили.

«Мона Ліза».

Софі налягла на важкі дерев’яні двері, й ті розчинилися настіж. Якусь мить вона постояла на порозі, оглядаючи простору прямокутну залу. Ця зала теж була залита тьмяним червонуватим світлом. Salle des Etats належала до небагатьох ізольованих приміщень музею і була єдиною залою, що відгалужувалася від середини Великої галереї. На стіні навпроти дверей красувалась велика картина Боттічеллі. Під нею на паркетній підлозі стояв величезний восьмикутний диван, щоб численні відвідувачі могли дати спочинок ногам, доки милуватимуться найціннішим експонатом Лувру.

І тут Софі збагнула, що їй потрібне ще дещо. Невидиме світло. Вона знову подивилась на те місце, де лежав дідусь. Довкола були розкидані різні електронні прилади. Якщо він залишив їй якесь послання в залі з «Моною Лізою», то майже напевно написав його тим самим спеціальним маркером.

Софі зібралася з духом і швидко пішла до місця злочину. Не в силах дивитися на дідуся, вона зосередила увагу на приладах. Знайшла маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені й поспішила назад до відчинених дверей Salle des Etats.

Тільки-но вона переступила поріг, як почула всередині зали чиїсь приглушені кроки. Тут хтось є! Наступної миті з червонуватої імли виринула якась химерна постать. Софі відсахнулась.

– Ось ти де! – почувся хрипкий шепіт Ленґдона, і вона побачила його просто перед собою.

Полегшення було тільки миттєвим.

– Роберте, я ж сказала тобі, ти мусиш негайно забиратися звідси! Якщо Фаш...

– Де ти була?

– Я мусила знайти оцей спеціальний ліхтарик, – прошепотіла вона у відповідь. – Якщо дідусь написав мені щось...

– Софі, скажи мені, – Ленґдон перевів подих і пильно подивився їй в очі, – ці літери P.S. ... вони щось тобі говорять? Хоч що-небудь?

Боячись, що їхні голоси відлунюватимуть у коридорі, Софі затягла його до зали й безшумно причинила зсередини величезні двері.

– Я ж тобі вже казала. Це ініціали від «Принцеса Софі».

– Я знаю, але, може, ти бачила їх десь іще? Може, твій дідусь мав їх іще на чомусь? Це могла бути монограма... або напис, скажімо, на якомусь канцелярському приладі?

Питання спантеличило Софі. Звідки Роберт міг це знати? Вона й справді якось бачила літери P.S. у вигляді монограми. Це було напередодні її дев’ятого дня народження. Вона потайки обшукувала будинок, сподіваючись знайти заховані подарунки. Софі не любила, щоб від неї щось тримали в таємниці навіть із такої нагоди. «Цікаво, що дідусь приготував для мене цього разу? – Вона нишпорила в шафах і шухлядах. – Може, ту ляльку, що я хотіла? Де він міг її заховати?»

Не знайшовши нічого в цілому будинку, Софі зважилася на ризикований крок – пошукати в дідусевій спальні. Заходити туди їй було суворо заборонено, але дідусь саме спав унизу на канапі.

«Я лише швиденько кину оком – і все!»

Прокравшись скрипучою підлогою навшпиньках до стінної шафи, Софі порилась на полицях за одягом. Нічого. Зазирнула під ліжко. Теж нічого. Підійшла до комода, почала висувати одну по одній шухляди й обережно перебирати те, що в них лежало. Це мусить бути тут! Але дійшла до передостанньої шухляди й не виявила ані натяку на ляльку. Засмучена, Софі висунула останню шухляду й побачила там якийсь чорний одяг – дідусь начебто ніколи такого не носив. Відсунула одяг убік, і раптом під ним щось блиснуло, мов золото. Щось схоже на ланцюжок від кишенькового годинника... але вона знала, що дідусь такого не носить. І раптом вона здогадалась, і серце її шалено закалатало.

Кольє!

Софі обережно витягла ланцюжок із шухляди і з подивом виявила, що до одного його кінця прикріплений прегарний золотий ключик, важкий і блискучий. Зачарована, Софі взяла його до рук. Таких ключиків вона ніколи раніше не бачила. Переважно ключі були пласкі, з нерівними зубцями, а цей мав стрижень трикутної форми, і по всій його довжині були малесенькі ямки. А велика золота головка ключа мала форму хреста, але не звичайного, а з однаковими паличками, як знак плюс. У центрі цього хреста був вигравіруваний дивний символ – дві літери, сплетені між собою якимось вигадливим візерунком із квітів.

– P.S., – прочитала вона, насупившись. Що б це могло означати?

– Софі? – у дверях стояв дідусь.

Здригнувшись від несподіванки, вона повернулась і впустила ключ. Він дзвінко брязнув об підлогу. Софі потупила очі, не наважуючись подивитися на дідуся.

– Я... шукала подарунок на день народження, – похнюпившись, нарешті вимовила вона.

Дідусь стояв у дверях і мовчав, здавалося, цілу вічність. Нарешті він важко й стурбовано зітхнув.

– Підніми ключ, Софі.

Вона послухалась.

Дідусь увійшов до кімнати.

– Софі, ти мусиш навчитися поважати приватні справи інших людей. – Дідусь присів поряд із нею й обережно взяв від неї ключ. – Цей ключик не простий. Якби ти його загубила...

Від лагідного дідусевого голосу Софі стало ще гірше.

– Пробач, дідусю. Я більше не буду. – На мить вона замовкла. – Я думала, що це подарунок мені на день народження.

Він уважно дивився на неї кілька секунд.

– Повторю ще раз, бо це дуже важливо. Софі, ти мусиш поважати приватні справи інших людей.

– Так, дідусю.

– Поговоримо про це іншим разом. А зараз час прополоти грядки в садку.

Софі кинулась виконувати роботу.

Наступного ранку вона не одержала від дідуся жодного подарунка. Утім, вона й не сподівалась після того, що накоїла. Але дідусь за весь день узагалі не привітав її з днем народження. Настав вечір, і Софі, смутна, пішла спати. І раптом, залізши під ковдру, побачила на подушці записку. Це була проста загадка. Ще не розгадавши її, Софі повеселішала: «Я знаю, що це! – Дідусь уже влаштовував їй таку гру минулого Різдва. – Пошуки скарбу!»

Софі напружено думала над загадкою і незабаром її розв’язала. Відповідь привела її до іншої частини будинку, де вона знайшла ще одну записку з іще однією загадкою. Її вона теж розгадала й кинулась до наступної. Так вона й металася по будинку від підказки до підказки, аж нарешті чергова підказка привела її назад до спальні. Софі злетіла сходами нагору, ввірвалася до кімнати і застигла на порозі. Посередині кімнати стояв новесенький блискучий червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Від захвату Софі аж завищала.

– Знаю, ти хотіла ляльку, – дідусь стояв у кутку й усміхався. – Але я подумав, що, можливо, це тобі сподобається навіть більше.

Наступного дня дідусь учив її їздити на велосипеді, увесь час біг алеєю поряд. А одного разу Софі заїхала на галявину із густою високою травою, втратила рівновагу, і вони обоє зі сміхом повалилися в траву.

– Дідусю, – Софі міцно обійняла його. – Пробач мені за ключик, мені дуже соромно.

– Знаю, сонечко. Я тобі пробачаю. Хіба я можу на тебе довго сердитись? Дідусі й онуки завжди пробачають одні одним.

Софі розуміла, що не повинна про це запитувати, але не втрималась.

– А від чого цей ключик? Я ще ніколи такого не бачила. Такий гарний...

Дідусь якусь хвилинку мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як краще відповісти. Дідусь завжди каже правду.

– Від однієї скриньки, – нарешті сказав. – Там я зберігаю багато таємниць.

Софі набундючилась.

– Ненавиджу таємниці!

– Знаю, але це дуже важливі таємниці. І колись ти довідаєшся про них і берегтимеш їх так само, як я.

– Я бачила на ключику якісь літери й квітку.

– Так, це моя улюблена квітка. Лілія. Такі ростуть у нас у садку. Білі лілії.

– А, знаю. Я теж їх люблю.

– То домовимось так. – Дідусь підвів брови. Він завжди так робив, коли збирався дати їй якесь складне завдання. – Якщо ти триматимеш це в таємниці і ніколи й словом не прохопишся про цей ключик, навіть мені, то одного дня я віддам його тобі.

Софі не вірила власним вухам.

– Справді?

– Обіцяю. Настане час, і ключик буде твій. На ньому ж твоє ім’я.

Софі насупилась.

– Це не моє ім’я. Там написано P.S. До чого тут моє ім’я?

Дідусь стишив голос і озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає.

– Що ж, Софі, якщо хочеш знати, то P.S. – це код. Це твої таємні ініціали.

Вона широко розкрила очі.

– Я маю таємні ініціали?

– Ну звісно. Онуки завжди мають таємні ініціали, про які знають лише їхні дідусі.

– P.S.?

Він полоскотав її.

– Принцеса Софі.

Вона зареготала.

– Я не принцеса.

Дідусь підморгнув.

– Для мене – принцеса.

Відтоді вони не згадували про ключик. А вона стала Принцесою Софі.

Софі мовчки стояла в Salle des Etats і переживала гострий біль утрати.

– Ці ініціали, – прошепотів Ленґдон, якось дивно дивлячись на неї. – Ти їх колись бачила?

Софі здалося, що з темних коридорів музею до неї долинає голос дідуся: «Ніколи не говори про цей ключик, Софі. Ні зі мною, ці з кимось іншим. – Вона почувалася винною за те, що так і не пробачила йому, і тепер роздумувала, чи може ще раз не виправдати його довіри. – P.S. Знайди Роберта Ленґдона». Дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг їй.

Софі кивнула.

– Так, одного разу я бачила ініціали P.S. Ще в дитинстві.

–Де?

Софі завагалась.

– На одному предметі, що мав для нього дуже велике значення.

Ленґдон пильно подивився їй в очі.

– Софі, це дуже важливо. Скажи, чи не було поряд з ініціалами символу? Геральдичної лілії?

Софі оторопіла.

– Але... звідки ти знаєш?

Ленґдон видихнув повітря і відповів, стишивши голос:

– Я майже впевнений, що твій дідусь належав до одного таємного товариства. Старовинного братства.

Софі відчула спазм у животі. О, вона теж була впевнена в цьому. Десять довгих років вона намагалася забути випадок, що відкрив їй цю страшну правду. Ненароком вона побачила щось таке, що не вкладалося в голові. Що неможливо було пробачити.

– Геральдична лілія, поєднана з ініціалами P.S., – офіційна емблема цього братства. Їхній герб. Їхнє лого.

– Звідки ти це знаєш? – Софі благала Бога, щоб Ленґдон сам часом не виявився членом цього братства.

– Я писав про цю організацію, – його голос тремтів від збудження. – Символи таємних товариств – це ж мій фах. Це братство називає себе Пріоратом Сіону. Центр його тут, у Франції, але воно залучає впливових осіб з усієї Європи. Насправді це одне з найстаріших таємних товариств на землі.

Софі ніколи про нього не чула.

Ленґдон тепер говорив швидко, аж захлинався.

– Членами цього братства були деякі дуже видатні історичні постаті: Боттічеллі, сер Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо. – На хвильку він замовк, а тоді вагомо додав: – І Леонардо да Вінчі.

Софі здивувалась:

– Да Вінчі був членом таємного товариства?

– Да Вінчі був великим магістром Пріорату від 1510 до 1519 року. Можливо, саме тому твій дідусь так цікавився його творами. По суті, ці двоє чоловіків належали до одного братства. І все це цілком узгоджується із захопленням іконологією богині, поганством і презирством до Церкви. Відомо, що Пріорат завжди поклонявся священній жіночності.

– То ти хочеш сказати, що ця організація – щось на зразок поганського культу богині?

– Ні, це щось значно більше. Але найважливіше те, що вони начебто охороняють якусь давню таємницю. Власне, ця таємниця і дає їм таку величезну владу.

Попри очевидну переконаність Ленґдона, Софі не могла повірити в це. «Таємний поганський культ, який колись очолював Леонардо да Вінчі?» Усе це здавалося цілковитою нісенітницею. Але щойно подумавши так, вона перенеслася думками на десять років назад – у ту ніч, коли заскочила діда зненацька й мимоволі стала свідком такого, чого прийняти ніяк не могла. «Може, це пояснює...»

– Імена живих членів братства зберігаються в суворій таємниці, – сказав Ленґдон, – але літери P.S. і лілія, що їх ти бачила в дитинстві, – достатній доказ. Це може бути пов’язано тільки з Пріоратом Сіону.

Софі подумала, що Денґдон знає про її діда набагато більше, ніж вона зразу могла припустити. Цей американець, очевидно, міг би розповісти їй чимало цікавого, але доведеться зачекати іншої нагоди.

– Я не можу допустити, щоб вони тебе схопили, Роберте. Нам треба стільки всього обговорити. То йди ж!

До Ленґдона її голос долинав наче здалеку. Він і не думав нікуди йти. Він загубився в іншому світі. У світі, де оживали давні таємниці. У світі, де з небуття виходили давно забуті історії.

Повільно, наче рухаючись під водою, Ленґдон повернув голову і замислено подивився крізь червонувату імлу туди, де на стіні висіла «Мона Ліза».

Лілія... квітка Лізи... Мона Ліза.

Це все було тісно пов’язане одне з одним, наче сплелося в якусь нечутну симфонію, у якій відлунювали найглибші таємниці Пріорату Сіону й Леонардо да Вінчі.

За кілька миль від Лувру на набережній за Будинком інвалідів спантеличений водій трейлера стояв під дулом автомата й дивився, як капітан судової поліції, заревівши від люті, пожбурив брусок мила в пінисті води Сени.