Текст книги "Код Да Вінчі"
Автор книги: Ден Браун
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
Розділ 10
Сайлас сидів за кермом чорного «ауді», яке добув для нього Учитель, і розглядав у вікно славнозвісну церкву Святої Сульпіції. Над довгастою будівлею церкви, наче віддані вартові, височіли дві дзвіниці, освітлені знизу рядами прожекторів. Із кожного боку церква мала по ряду філігранних колон, що в темряві скидалися на ребра якогось хижого і прекрасного звіра.
«Ці поганці заховали наріжний камінь у храмі Божому». Укотре братство засвідчило свою легендарну пристрасть до облуди й брехні. Сайласові не терпілося знайти камінь і віддати Учителеві, щоб вони знову заволоділи тим, що це братство колись давно викрало у вірних.
І яким могутнім тоді стане «Опус Деї»!
Припаркувавши «ауді» на безлюдній площі Святої Сульпіції, Сайлас вдихнув повітря і спробував зосередитись на завданні, що привело його сюди. Могутня спина й досі боліла від недавнього самобичування. Однак цей біль був нічим порівняно з тим безмежним стражданням, що заповнювало його життя, доки «Опус Деї» порятувало його.
Спогади й досі терзали його душу.
«Звільнися від ненависті, – наказував собі Сайлас. – Пробач винуватцям твоїм».
Дивлячись угору на кам’яні вежі церкви, Сайлас намагався подолати в собі знайомий потяг... цю силу, що часто повертала думки в минуле, знову замикала його у в’язниці, де промайнула молодість... Спогади про чистилище накотилися, як завжди, раптово і збурили все його єство. Здавалося, він знову відчуває сморід гнилої капусти, нудотний запах смерті й людських нечистот... чує Крики безнадії у завиванні вітру над Піренеями і тихі схлипи усіма забутих, нікому не потрібних людей.
«Андорра», – подумав він і відчув, як напружились м’язи.
Неймовірно, але саме в цій крихітній гірській країні, що загубилась десь між Іспанією й Францією, де він тремтів від холоду у своїй кам’яній камері і прагнув лише одного – смерті, прийшов до нього порятунок.
Тоді він цього не розумів.
Осяяння настало за довгий час після того, як прогримів грім.
Тоді його звали не Сайлас, хоч він і не пам’ятає, яке ім’я дали йому батьки. Він пішов із дому, коли мав сім років. Вічно п’яний батько, кремезний вантажник у порту, розлютився, коли в нього народився син-альбінос. І часто лупцював матір, звинувачуючи в зраді. Коли хлопець заступався за неї, йому теж добряче перепадало.
Якось увечері батько так сильно побив матір, що та більше не підвелась. Хлопець стояв над бездиханним тілом матері, і його огорнуло нестерпне відчуття провини перед нею.
«Це я винен!»
І, наче ним заволодів якийсь демон, хлопець пішов до кухні і схопив величезного ножа. Немов уві сні, пішов до спальні, де в п’яному дурмані лежав на ліжку батько. Не вимовивши ані слова, хлопець всадив йому ніж у спину. Батько закричав і спробував перевернутися на живіт, але син ударив його ножем іще раз. І знову, і знову. І бив довго, аж доки страшні крики стихли.
А тоді хлопець кинувся геть із дому. Але вулиці Марселя виявилися теж негостинними. Через його незвичну зовнішність інші малолітні втікачі його сторонились, і він був змушений тулитися сам-один у льохах якоїсь напівзруйнованої фабрики, харчуватися краденими фруктами й сирою рибою з доків. Єдиною його розрадою були потріпані журнали, що їх він знаходив у смітниках, і хлопець навчився їх читати. Час минав, і він мужнів. Коли йому було дванадцять, інша волоцюжка – дівчина, вдвічі старша за нього, – кепкувала з нього на вулиці й спробувала вкрасти в нього їжу. Він побив її мало не до смерті. Відтягнувши нарешті хлопця від неї, поліцейські поставили йому ультиматум: або він забереться з Марселя, або піде до в’язниці для неповнолітніх.
І хлопець перебрався до Тулона. Співчуття, яке він читав в очах перехожих, поволі переросло у страх. Хлопець виріс і перетворився на дужого молодого чоловіка. Коли люди проходили повз нього, він чув, як вони перешіптуються. «Привид, – казали вони, із жахом споглядаючи його неймовірно бліду шкіру. – Привид з очима диявола!»
І він почувався привидом... прозорим, що пливе від одного порту до іншого.
Здавалося, люди дивляться крізь нього.
У вісімнадцять років в одному з портових містечок він спробував украсти ящик із м’ясними консервами з якогось вантажного судна, і його спіймали на гарячому. Двоє матросів жорстоко лупцювали його, від них смерділо пивом, точнісінько як від батька. Страх і ненависть, що жевріли десь глибоко в ньому, враз вирвалися назовні, наче якесь чудовисько. Одному матросові він скрутив в’язи голими руками, і лише прибуття поліції врятувало другого від такої самої долі.
Через два місяці він, закутий у кайдани, прибув до в’язниці в Андоррі.
«Та ти білий, як привид, – реготали в’язні, коли охоронці вели його коридорами, голого й замерзлого. – Ви лише гляньте на нього! Мабуть, цей привид просто пройде крізь ці стіни».
За дванадцять років, що їх він провів у в’язниці, його тіло й душа змізерніли, і він зрозумів, що й справді став прозорим.
«Я привид.
Я не маю ваги.
Я химера... блідий, наче привид... бреду цим світом самотньо...»
Якось уночі «привид» прокинувся від страшних криків в’язнів. Він не міг збагнути, що за невидима сила трясе не лише підлогу, на якій він лежить, а й стіни його кам’яної клітки. Ледь устиг він зірватись на ноги, як точно на те місце, де він спав, упала величезна кам’яна брила. Він підвів голову, щоб подивитися, звідки вона взялася, і раптом побачив діру в стіні, а за нею – щось таке, чого йому не доводилось бачити ось уже понад десять років. Місяць.
Земля ще здригалася, а «привид» уже повз вузьким тунелем, задихаючись, вибирався на відкритий простір і котився голим схилом гори до лісу. Він біг цілу ніч, весь час донизу, напівпритомний від голоду й виснаження.
На світанку, вже на межі свідомості, він опинився у просіці, якою крізь ліс тяглися рейки. Побрів уздовж залізничного полотна, наче вві сні. Побачив якийсь порожній товарний вагон і заліз у нього, шукаючи даху й спочинку. Коли він прокинувся, поїзд уже їхав. Як довго? Куди? Від голоду нестерпно болів живіт. «Я що, помираю?» І знову провалився в сон. Прокинувся від чийогось крику: хтось жорстоко лупцював його, тоді викинув із вагона. Увесь закривавлений, він довго блукав довкола якогось невеличкого села у марних пошуках їжі. І врешті-решт ослаб настільки, що не міг більше ступити ні кроку. Він повалився на узбіччі шляху і знепритомнів.
Світло з’явилось поволі, і «привид» розмірковував над тим, як давно він помер: «День тому? Три дні?» Зрештою, яке це мало значення? Постіль була м’яка, наче хмарка, а повітря довкола солодко пахло свічками. Ісус стояв поряд і дивився на нього: «Я тут, – сказав Ісус. – Нагробну брилу відкотили, і ти народився знову».
Він засинав і прокидався. Розум був затуманений. Він ніколи не вірив у рай, а тут виявилось, що Ісус пильнує його. Поряд із ліжком з’являлась їжа, і «привид» їв, майже відчуваючи, як кістки обростають плоттю. А потім знову засинав. Коли прокидався, Ісус усе ще стояв над ним й усміхався, промовляючи: «Ти спасенний, сину Мій. Благословенний той, хто йде Моїм шляхом».
І він знову засинав.
Із забуття його вивели чиїсь несамовиті крики. Його тіло зірвалося з ліжка, заточуючись, пройшло коридором туди, звідки долинали ці крики. Він увійшов до кухні й побачив, як якийсь дужий чолов’яга лупцює іншого, меншого від себе. Сам не знаючи чому, «привид» схопив здорованя і з силою гримнув ним об стіну. Той хутенько підвівся й дременув геть. А «привид» залишився стояти над тілом молодого чоловіка в священицькій рясі. Священик мав зламаний ніс. «Привид» підняв закривавленого священика й переніс його на канапу.
– Дякую, друже, – сказав священик ламаною французькою. – Церковні пожертви – спокуса для злодіїв. Уві сні ти розмовляв французькою. А іспанською вмієш?
«Привид» похитав головою.
– Як тебе звуть? – продовжував священик французькою.
«Привид» не пам’ятав, яке ім’я дали йому батьки. У тюрмі він чув лише образливі прізвиська.
Священик усміхнувся.
– Нічого. Мене звуть Мануель Арінґароса. Я місіонер із Мадрида. Мене відрядили сюди будувати храм для Божої справи.
– Де я? – запитав «привид» глухим голосом.
– В Ов’єдо. Це на півночі Іспанії.
– Як я тут опинився?
– Хтось залишив тебе на порозі мого будинку. Ти нездужав, я годував тебе. Ти вже багато днів тут.
«Привид» уважно розглядав свого рятівника. Він не пам’ятав, коли ще хтось був добрий до нього.
– Дякую, отче.
Священик торкнувся закривавленої губи.
– Це я маю тобі дякувати, друже.
Прокинувшись уранці, «привид» відчув, що туман у голові потроху розсіюється. Він подивився на розп’яття, що висіло на стіні над ліжком. І хоч воно більше не промовляло до нього, йому було дуже затишно з ним. Він сів і з подивом побачив на тумбочці газетну вирізку. Стаття була тижневої давності, написана французькою мовою. Прочитавши її, він відчув страх. Там ішлося про землетрус у горах, що зруйнував в’язницю і випустив на волю багато небезпечних злочинців.
Серце його калатало: «Священик знає, хто я!» Такого відчуття він не переживав уже давно. Сором. Вина. І на додаток ще й страх бути спійманим. Він зірвався з ліжка. Куди бігти?
– Діяння апостолів, – почув він голос за спиною.
Наляканий, «привид» обернувся.
У дверях стояв священик і усміхався. Його ніс був смішно забинтований. Він простягнув йому стару Біблію.
– Ось, знайшов для тебе одну французькою мовою. Розділ позначено.
«Привид» невпевнено взяв книжку з рук священика, знайшов позначене місце.
У цьому розділі розповідалося про в’язня на ім’я Сайлас 1313
Сайлас – в українському перекладі Нового Завіту – Сила.
[Закрыть], що, голий і побитий, лежав у своїй камері й прославляв Господа. Дійшовши до вірша 26-го, «привид» аж охнув від подиву.
«І ось нагло повстало велике трясіння землі, аж основи в’язничні були захиталися! І повідчинялися зараз усі двері, а кайдани з усіх поспадали».
Він подивився на священика.
Той тепло усміхався.
– Віднині, друже, якщо ти не маєш іншого імені, я називатиму тебе Сайлас.
«Привид» розгублено кивнув. Сайлас. Тепер він мав плоть. «Моє ім’я – Сайлас».
– Що ж, час снідати, – мовив священик. – Тобі будуть потрібні сили, якщо хочеш допомогти мені побудувати цей храм.
На висоті двадцять тисяч футів над Середземним морем літак, що виконував рейс «Alitalia 1618», раптом затрясся в турбулентному потоці, і всі пасажири занервували. Єпископ Арінґароса цього майже не помітив. Думками він був у майбутньому, тісно пов’язаному з «Опус Деї». Йому нетерпеливилося довідатись, як справи в Парижі, дуже хотілось зателефонувати Сайласові. Але він не міг. Учитель передбачив і це.
– Це задля твоєї ж безпеки, – пояснював Учитель англійською з французьким акцентом. – Я достатньо розуміюсь на засобах електронного зв’язку. Повір мені, всі розмови легко прослухати. І для тебе це може обернутись катастрофою.
Арінґароса знав, що Учитель має рацію. Учитель взагалі здавався надзвичайно обережною людиною. Він навіть Арінґаросі не відкрив свого справжнього імені, однак довів, що його наказам варто підкорятись. Зрештою, добув же він якимось способом одну дуже секретну інформацію! Імена чотирьох членів братства найвищого рангу! Саме це остаточно переконало єпископа, що Учитель і справді здатний знайти для «Опус Деї» той неймовірний скарб, про який говорив.
– Єпископе, – сказав Арінґаросі Учитель, – я про все подбав. І щоб мій план удався, ви мусите дозволити Сайласові кілька днів відповідати лише на мої дзвінки. Ви між собою не спілкуватиметесь. Я зв’язуватимуся з ним через надійні канали.
– Обіцяйте ставитися до нього з повагою.
– Людина віри заслуговує найвищої поваги.
– Чудово. Що ж, я розумію. Ми з Сайласом не розмовлятимемо, доки все не скінчиться.
– Я роблю це, лише щоб захистити вас, Сайласа і свою інвестицію.
– Вашу інвестицію?
– Єпископе, якщо через своє нестримне бажання бігти попереду потяга ви втрапите до в’язниці, то хто заплатить мені мої комісійні?
Єпископ усміхнувся.
– Так, це логічно. Отже, наші бажання збігаються. Нехай Бог допомагає.
«Двадцять мільйонів євро, – думав єпископ, дивлячись в ілюмінатор. – У доларах це приблизно така сама сума. Смішні гроші за такий могутній скарб».
Він знову відчув упевненість, що Учитель і Сайлас не підведуть. Гроші й віра – це потужна мотивація.
Розділ 11
– Une plaisanterie numérique? – Безу Фаш, багровий від люті, спопеляв поглядом Софі Неве. – Числовий жарт? Отже, ви як фахівець проаналізували Соньєрів код і дійшли висновку, що це лише якась математична витівка?
Очевидно, нахабство цієї жінки просто не має меж. Мало того, що ввірвалась сюди без дозволу, то тепер ще й намагається переконати його, Фаша, що в останні хвилини життя Соньєрові заманулося залишити на прощання якийсь математичний дотеп.
– Цей код, – скоромовкою пояснювала Софі французькою, – простий до абсурду. Жак Соньєр, очевидно, розумів, що ми одразу його розгадаємо. – Вона витягла з кишені якийсь папірець і простягнула Фашеві. – Ось розшифрування.
Фаш подивився на запис.
1—1—2—3—5—8—13—21
– Оце й усе? – вигукнув він. – Ви просто розташували ці числа в порядку зростання!
Софі вистачило зухвалості вдоволено усміхнутись у відповідь.
– Саме так.
Голос Фаша тепер нагадував якийсь гортанний гуркіт.
– Агенте Неве, я не знаю, до чого ви хилите, але забирайтеся краще до біса з усім цим. – Він стурбовано зиркнув у бік Ленґдона, який стояв неподалік, притиснувши до вуха мобільник; очевидно, й досі слухав повідомлення з американського посольства. З того, як він зблід, Фаш зрозумів: новини погані.
– Капітане, – з викликом мовила Софі, – послідовність чисел, яку ви бачите перед собою, належить до найзнаменитіших математичних прогресій в історії.
Фаш і гадки не мав, що існують якісь знамениті математичні прогресії. Ще більше йому не сподобався зухвалий тон Софі.
– Це послідовність Фібоначчі, – заявила вона й кивком показала на папірець у Фаша в руці. – Це прогресія, де кожне число дорівнює сумі двох попередніх.
Фаш уважно подивився на числа. Справді, кожне з них дорівнювало сумі двох попередніх, проте він не мав ані найменшого уявлення, як це стосується смерті Соньєра.
– Математик Леонардо Фібоначчі винайшов цю послідовність чисел у тринадцятому столітті. Очевидно, не може бути збігом те, що всі числа, які Соньєр написав на підлозі, належать до знаменитої послідовності Фібоначчі.
Кілька секунд Фаш мовчки дивився на Софі.
– Що ж, чудово. Якщо це не збіг, то, може, ви поясните, чомуЖак Соньєр зробив це? Що він хотів цим сказати? Що це означає?
Софі знизала плечима.
– Абсолютно нічого. У тім-то й річ. Це елементарний криптографічний жарт. Все одно, що взяти слова якогось відомого вірша й розташувати їх у довільному порядку. Просто щоб побачити, чи здогадається хтось, що між ними спільного.
Фаш погрозливо ступив уперед і наблизив обличчя майже впритул до Софі.
– Сподіваюсь, ви маєте якесь переконливіше пояснення?
Ніжне обличчя Софі ураз набуло несподівано жорсткого виразу.
– Капітане, зважаючи на те, що у вас тут сьогодні поставлено на карту, я подумала, вам було б не зайве довідатись, що Жак Соньєр, можливо, грав із вами в ігри. Очевидно, я помилилась. Я перекажу директорові відділу криптографії, що ви більше не потребуєте наших послуг.
Із цими словами вона круто повернулась і закрокувала коридором до виходу.
Приголомшений Фаш дивився, як її постать зникає в темряві. Вона що, збожеволіла? Софі Неве щойно поставила хрест на всій своїй подальшій кар’єрі.
Фаш повернувся до Ленґдона. Той і досі слухав повідомлення по телефону і виглядав ще більш стривоженим, ніж раніше. Американське посольство. Безу Фаш багато чого не терпів у цьому житті... але навряд чи що дратувало його більше, ніж американське посольство.
Фаш і американський посол часто стикались лобами через державні справи, що належали до їхньої спільної компетенції. Найчастіше суперечки виникали через американських гостей у Парижі. Чи не щодня Центральне управління судової поліції заарештовувало американських студентів за зберігання й продаж наркотиків, американських бізнесменів – за зв’язок із малолітніми повіями, американських туристів – за крадіжки в крамницях та руйнування чийогось майна. Офіційно посольство США мало право втручатись і висилати винних на батьківщину, а там усе покарання для них зводилось до простого попередження.
Однак посольство це, схоже, цілком влаштовувало.
Фаш називав це «кастрацією судової поліції». Нещодавно в «Парі Матч» з’явилась карикатура, де Фаша зобразили як поліцейського пса, що хоче вкусити американського злочинця, та не може, бо сидить на ланцюгу, прикутому до американського посольства.
«Не сьогодні, – сказав собі Фаш. – Надто багато поставлено на карту».
Ленґдон нарешті дослухав своє повідомлення. Вигляд він мав жахливий.
– Усе гаразд? – поцікавився Фаш.
Ленґдон похитав головою.
«Погані новини з дому», – вирішив Фаш і, забираючи свій мобільник, помітив, що Ленґдон трохи спітнів.
– Нещастя, – запинаючись, вимовив Ленґдон з дивним виразом на обличчі. – Один мій друг... – він замовк, а потім додав: – Я мушу летіти додому вранці першим-ліпшим рейсом.
Фаш анітрохи не сумнівався, що Ленґдон і справді приголомшений. Однак він відчув, що щось тут не так: в очах американця промайнув якийсь страх.
– Мені шкода, – сказав Фаш, пильно дивлячись на Ленґдона. – Може, вам краще сісти? – він показав на одну з лав, розставлених уздовж галереї.
Ленґдон розсіяно кивнув і зробив кілька кроків у бік лави. Але раптом зупинився зі зніяковілим виглядом.
– Взагалі-то, мені треба до туалету.
Фаш подумки вилаявся – ця затримка була ні до чого.
– Туалет. Ну звичайно. Перепочиньмо кілька хвилин. – Він махнув рукою в бік довгого коридору, звідки вони прийшли. – Туалети там, біля кабінету куратора.
Ленґдон вагався. Тоді показав на протилежний кінець Великої галереї.
– Здається, там теж є туалет, і це значно ближче.
Фаш мусив визнати, що Ленґдон має рацію. Вони подолали вже дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.
– Піти з вами?
Ленґдон похитав головою і швидко рушив коридором.
– Не обов’язково. Я б хотів на кілька хвилин залишитися сам.
Фаш не був у захваті від того, що Ленґдон ітиме до кінця коридору сам, але його втішало, що з Великої галереї був лише один-єдиний вихід на протилежному кінці – ті ґрати, під якими вони проповзли. І хоч у Франції правила пожежної безпеки вимагали, щоб таке велике приміщення мало кілька запасних виходів, усі ці виходи автоматично заблокувались, щойно Соньєр активував систему безпеки. Зараз уже, напевно, цю систему вимкнули і відкрили додаткові виходи на сходи, але це не мало значення – якби хтось відкрив зовнішні двері, то спрацювала б пожежна сигналізація, і до то ж ці двері охороняли агенти управління судової поліції. Ленґдон ніяк не міг вислизнути без відома Фаша.
– Мені треба на хвильку повернутися до кабінету месьє Соньєра, – сказав Фаш. – Я чекатиму на вас там. Нам треба обговорити ще дещо.
Ленґдон кивнув і зник у темряві.
Фаш розвернувся й сердито покрокував у протилежному напрямку. Дійшовши до ґрат, проповз під ними, вийшов із Великої галереї, швидко проминув коридор й увірвався в кабінет Соньєра.
– Хто дозволив впустити Софі Неве до цієї будівлі? – заревів він.
Колле отямився перший.
– Вона сказала охоронцям, що розшифрувала код.
Фаш розглянувся.
– Вона пішла?
– А хіба вона не з вами?
– Ні. Вона пішла. – Фаш виглянув у темний коридор. Очевидно, Софі була не в гуморі, тому й не зайшла сюди по дорозі до виходу, щоб перемовитися з хлопцями.
Фаш хотів було подзвонити охоронцям і наказати, щоб не випускали Софі й притягли її сюди, назад. Однак потім передумав. Це було тільки його самолюбство... воно хотіло, щоб останнє слово було за ним. Але він і так вже достатньо відвертався на різні дурниці.
«З агентом Неве розберемося пізніше», – сказав він собі, наперед уявляючи, як він її звільнить.
Переставши думати про Софі, Фаш на мить задивився на мініатюрного рицаря, що стояв на столі Соньєра. Тоді звернувся до Колле:
– Ви стежите за ним?
Колле кивнув у відповідь і розвернув комп’ютер екраном до Фаша. На поверховому плані чітко було видно червону цятку, вона методично блимала у приміщенні, підписаному TOILETTES PUBLIQUES.
– Добре, – сказав Фаш, прикурив цигарку й попрямував у коридор. – Мені треба подзвонити. Простежте, щоб, крім туалету, Ленґдон нікуди не заходив.
Розділ 12
Роберт Ленґдон втомлено йшов до кінця Великої галереї, у голові в нього паморочилось. У вухах знову й знову звучало телефонне повідомлення Софі. Наприкінці галереї світилися таблички з прийнятими в усьому світі символами туалетів; самі ж туалети були приховані за цілим лабіринтом вузьких коридорів з італійською графікою.
Знайшовши вхід до чоловічого туалету, Ленґдон увійшов й увімкнув світло.
Всередині було порожньо.
Підійшов до умивальника й плеснув собі в обличчя холодної води, щоб освіжитись і зібратися з думками. Яскраве флуоресцентне світло відбивалось від однотонних кахлів, чувся запах аміаку. Він витер обличчя серветкою, і раптом за спиною рипнули двері. Ленґдон різко повернувся.
Увійшла Софі Неве, в її зелених очах світився страх.
– Слава Богу, ви тут. У нас мало часу.
Ленґдон стояв біля умивальників і збентежено дивився на криптографа з Центрального управління судової поліції Софі Неве. Лише кілька хвилин тому, слухаючи її повідомлення, він було подумав, що ця жінка, мабуть, божевільна. Однак що більше він слухав, то більше відчував, що Софі Неве не жартує. «Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно слухайте. Ви в небезпеці. Чітко виконайте все, що я вам зараз скажу». Не знаючи, кому вірити, Ленґдон усе ж вирішив послухатися Софі. Сказав Фашеві: повідомлення було про те, що з одним його другом сталося нещастя. А тоді додав, що йому треба до туалету.
І от Софі стоїть перед ним, усе ще відхекуючись, бо їй, очевидно, довелося бігти довгим коридором назад до туалетів. У яскравому світлі флуоресцентних ламп Ленґдон із подивом відзначив, що, попри силу й упевненість, які випромінювала ця жінка, риси її обличчя були м’які, навіть ніжні. Лише погляд вона мала гострий, проникливий, і це незвичне поєднання нагадувало образи з портретів Ренуара... злегка затуманені й водночас чіткі... виразність у них якось незбагненно була оповита таємницею.
– Я хотіла попередити вас, месьє Ленґдон, – почала Софі, все ще важко дихаючи, – що ви перебуваєте sous surveillance cachée. За вами таємно стежать. – Її голос з французьким акцентом відлунював від кахельних стін.
– Але... чому? – запитав Ленґдон. Софі вже все пояснила йому по телефону, але він хотів почути це наживо.
– Тому, – сказала вона й підійшла ближче, – що Фаш підозрює у цьому вбивстві передусім вас.
Ленґдон уже був готовий до такого пояснення, однак воно й досі видавалося йому цілковитим абсурдом. Якщо вірити Софі, то його сьогодні привезли до Лувру не як знавця символів, а насамперед як підозрюваного, і він, сам того не відаючи, став об’єктом улюбленого методу допиту управління судової поліції – так званого surveillance cachée – коли поліція спокійно викликає підозрюваного на місце злочину і ставить йому найрізноманітніші запитання, сподіваючись, що в того нерви не витримають і він сам себе викаже.
– Подивіться, що у вас в лівій кишені, – сказала Софі. – Доказ, що за вами стежать.
Ленґдон ще більше збентежився. Подивитися в кишеню? Це нагадувало якийсь дешевий фокус.
– Та ви подивіться, подивіться.
Ленґдон розгублено запхав руку в ліву кишеню свого твідового піджака – туди він ніколи нічого не клав. Порився й не знайшов нічого. «Що за дурнуваті жарти? Може, ця Софі таки божевільна»? Раптом пальці щось намацали. Щось маленьке й тверде. Затиснувши предмет пальцями, Ленґдон обережно витягнув його і почав розглядати. Це був металевий ґудзичок, схожий на батарейку для годинника. Раніше він його не бачив.
– Що за?..
– Спеціальний маячок стеження, – пояснила Софі. – Постійно передає сигнал про пересування об’єкта через супутник Глобальної системи орієнтування на комп’ютер в управлінні судової поліції. За допомогою таких маячків ми визначаємо місцеперебування людей з точністю до двох футів у будь-якій точці земної кулі. Отже, ви в них на прив’язі. Агент, що приїжджав по вас до готелю, підкинув його вам у кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.
Ленґдон миттєво згадав усе, що відбулося в готелі... як він нашвидкуруч приймав душ, одягався... і як поліцейський догідливо подав йому твідовий піджак, коли вони виходили з номера. «На вулиці прохолодно, месьє Ленґдон, – сказав агент. – Весна в Парижі зовсім не така, як у ваших піснях». Ленґдон подякував і одягнув піджак.
Оливкові очі Софі дивилися суворо.
– Я не розповіла вам раніше про цю річ, бо не хотіла, щоб ви полізли до кишені на очах у Фаша. Він не має знати, що ви її знайшли.
Ленґдон не знав, що й казати.
– Вони організували стеження, бо боялися, що ви втечете. – Вона помовчала. – Хоч насправді вони дуже сподівались, що ви спробуєте втекти; це розв’язало б їм руки.
– Але навіщо мені втікати? – вигукнув Ленґдон. – Я ж ні в чому не винний.
– А от Фаш думає інакше.
Ленґдон сердито рушив до урни зі сміттям, щоб раз і назавжди позбавитися цього маячка.
– Ні! – Софі схопила його за руку. – Залиште його в кишені. Якщо викинете, сигнал не рухатиметься, і вони зрозуміють, що ви його знайшли. Фаш залишив вас самого лише тому, що може стежити за вашим пересуванням. Якщо він запідозрить, що ви розкрили його карти... – Софі не закінчила, а натомість вихопила в Ленґдона металевий ґудзичок і поклала знову йому до кишені. – Хай буде при вас. Принаймні, поки що.
Ленґдон геть розгубився.
– Але з чого Фаш узяв, що це я вбив Жака Соньєра?
– Він має вагомі підстави підозрювати вас, – Софі була дуже серйозна. – Є один доказ, якого ви ще не бачили. Фаш навмисне не показав його вам.
Ленґдон спантеличено витріщився на Софі.
– Чи пригадуєте ви ті три рядки, які Соньєр написав на підлозі?
Ленґдон кивнув. Слова й цифри міцно вкарбувались йому в пам’ять.
Софі стишила голос до шепоту.
– На жаль, ви бачили не весь текст. Там був іще четвертий рядок, який Фаш сфотографував, а тоді спеціально витер перед вашим приходом.
Ленґдон знав, що написи такими спеціальними маркерами легко стираються, але ніяк не міг збагнути, навіщо Фашеві потрібно було стирати доказ.
– Фаш не хотів, щоб ви знали про цей останній рядок. Принаймні, доти, доки він не зажене вас у глухий кут.
Софі витягла з кишені комп’ютерний видрук і повільно його розгорнула.
– Фаш одразу передав усі знімки з місця злочину до відділу криптографії, сподіваючись, що ми розгадаємо, що Соньєр хотів цим сказати. Ось знімок усього тексту. – І вона простягнула аркуш Ленґдонові.
Спантеличений, він подивився на знімок. На ньому великим планом красувався пурпуровий текст на паркеті. Останній рядок був як грім серед ясного неба.
