Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ 40

Мордуючись із передачами, Ленґдон сяк-так довів викрадене таксі до протилежного кінця Булонського лісу. Усе це було б доволі комічно, якби не голос диспетчера таксі, що постійно лунав із динаміка:

– Авто п’ять-шість-три. Де ви? Відгукніться!

Доїхавши до виходу з парку, Ленґдон проковтнув свою чоловічу гордість і натиснув на гальма.

– Веди краще ти.

Софі з полегшенням сіла за кермо. За кілька секунд авто вже рівно мчало алеєю де Лонґшам на захід, залишивши позаду «Сад земних утіх».

– У якій бік звідси вулиця Аксо? – запитав Ленґдон, помітивши, що спідометр показує поза сто кілометрів на годину.

– Таксист сказав, що це поряд із тенісним стадіоном Ролана Ґарро, – відповіла Софі, не відриваючи погляду від дороги. – Я знаю цей район.

Ленґдон знову витягнув важкий ключик із кишені, зважив на долоні. Він мав передчуття, що цей предмет надзвичайно важливий. Може, навіть це ключ до його свободи.

Раніше, розповідаючи Софі про тамплієрів, Ленґдон збагнув, що, окрім емблеми, цей ключик пов’язує з Пріоратом Сіону іще дещо. Рівнораменний хрест був символом рівноваги й гармонії і водночас знаком тамплієрів. Хто не бачив зображень тамплієрів у білих туніках, прикрашених червоними рівнораменними хрестами? Щоправда, у хреста тамплієрів рамена були трохи розширені на кінцях, але все ж однакової довжини.

Квадратний хрест. Точнісінько, як на цьому ключі.

Ленґдон спробував уявити, що вони знайдуть на вулиці Аксо, і в нього розгулялась уява. Святий Ґрааль. Він ледь не розсміявся – такою абсурдною була ця думка. Уважалося, що Ґрааль зберігається десь в Англії, в потаємній камері під однією з багатьох церков тамплієрів, куди його заховали щонайпізніше 1500 року. В епоху великого магістра да Вінчі.

Спочатку Пріорат Сіону був змушений неодноразово переховувати свої цінні документи заради їхньої безпеки. На думку істориків, після того як Ґрааль переправили з Єрусалима в Європу, його перевозили з місця на місце ще шість разів. Останній раз Ґрааль «засвітився» 1447 року. Численні свідки розповідали про пожежу, яка трапилась тоді і мало не знищила документів, але їх устигли врятувати й переправити в безпечне місце в чотирьох величезних скринях, кожну з яких несло шестеро чоловіків. Після того вже ніхто не казав, що бачив Святий Ґрааль. Ходили лише чутки, що його заховано у Великій Британії, землі короля Артура і рицарів Круглого столу.

Де б не був Святий Ґрааль, залишалися дві важливі істини:

Леонардо знав, де перебуває Ґрааль у час його життя.

Це місце заховання, мабуть, не змінилося дотепер.

Через це шукачі Ґрааля ретельно вивчали твори й щоденники да Вінчі, сподіваючись знайти там якийсь натяк на те, де заховано скарб. Дехто запевняв, що гори, які є тлом на картині «Мадонна в скелях», дуже нагадують ряд пагорбів із численними печерами у Шотландії. Інші наполягали, що дивне розташування апостолів у «Таємній вечері» – це своєрідний код. Були й такі, хто казав, що в результаті рентгенологічного дослідження «Мони Лізи» було виявлено, що з самого початку на ній був кулон богині Ісіди з ляпіс-лазурі – деталь, яку да Вінчі начебто пізніше вирішив замалювати. Ленґдонові не доводилося бачити жодного доказу на користь цієї гіпотези, до того ж він не уявляв, як кулон із ляпіс-лазурі міг би вказувати на місце заховання Святого Ґрааля. Однак ревні шукачі Ґрааля досі палко обговорювали таку можливість в Інтернеті.

Люди люблять загадки.

А загадки не змушують на себе чекати. Наприклад, зовсім недавно світ приголомшило повідомлення, що в славнозвісній картині да Вінчі «Поклоніння волхвів» під шарами фарби криється таємниця. Італійський реставратор Мауріціо Серачіні зробив несподіване відкриття, яке журнал «New York Times Magazine» опублікував у блискучій статті з назвою «Маскування Леонардо».

Серачіні переконливо довів: попри те, що сіро-зелений ескіз «Поклоніння волхвів» і справді виконав да Вінчі, саму картину малював не він. Рисунок Леонардо через багато років після смерті великого майстра розфарбував якийсь анонімний художник, як діти розмальовують картинки. Але ще більше занепокоїло інше відкриття. Знімки, зроблені за допомогою інфрачервоної рефлектографїї та рентгену засвідчили, що шахрай від мистецтва, розфарбовуючи ескіз да Вінчі, з незрозумілої причини відступив від оригіналу і наче навмисне намагався спотворити справжній намір да Вінчі. Однак сам оригінальний ескіз так і не оприлюднили. Після всього галасу збентежені керівники галереї Уффіці у Флоренції негайно прибрали цю картину до сховища, розташованого навпроти через вулицю. І тепер відвідувачі галереї, що приходили до зали Леонардо, бачили на місці «Поклоніння волхвів» дивну табличку:

ЦЯ КАРТИНА ПРОХОДИТЬ ДІАГНОСТИЧНІ ТЕСТИ ПЕРЕД РЕСТАВРАЦІЄЮ

У вузькому колі сучасних дивакуватих шукачів Святого Ґрааля Леонардо да Вінчі залишався найбільшою загадкою. Усе його мистецтво було наче пронизане таємницею, але ця таємниця залишалася недосяжною, хоч би де вона крилася – чи захована під верхнім шаром фарби, чи закодована у фрагментах твору. А може, її взагалі й не було. Можливо, всі ці загадкові натяки були лише порожньою обіцянкою, яку да Вінчі залишив, щоб подражнити цікавих і викликати зухвалу усмішку на обличчі Мони Лізи.

– Чи може бути, – голос Софі повернув Ленґдона до дійсності, – що це ключ від дверей, які ведуть до місця, де заховано Святий Ґрааль?

Ленґдон засміявся, але так вимушено, що навіть сам це відчув.

– Не уявляю, щоб таке було можливо. До того ж, кажуть, Святий Ґрааль заховано у Британії, а не у Франції. – Він коротко переповів їй усю історію.

– Але Ґрааль – це, здається, єдине розумне пояснення, – наполягала Софі. – Ми маємо ключ, старанно захищений від підробок, з емблемою Пріорату Сіону. Передав нам цей ключ один із членів Пріорату Сіону – братства, яке, за твоїми словами, стереже Святий Ґрааль.

Ленґдон розумів, що Софі міркує логічно, однак інтуїтивно він не міг із цим погодитися. Ходили чутки, що Пріорат Сіону заприсягся колись переправити Ґрааль назад до Франції, де той мав би залишитися навічно, але не було жодних історичних доказів, які б свідчили, що це вже сталося. Навіть якби Пріоратові вже вдалося привезти Ґрааль до Франції, будинок на вулиці Аксо біля стадіону навряд чи був відповідним місцем для довічного заховання скарбу.

– Ні, Софі, я не уявляю, щоб цей ключ міг мати щось спільне зі Святим Ґраалем.

– Тому що Ґрааль мав би бути в Англії?

– Не тільки тому. Місце заховання Святого Ґрааля – одна з найбільших таємниць в історії. Члени Пріорату Сіону не один десяток років доводять, що гідні довіри, перш ніж їх допускають до вищих прошарків братства і розповідають їм, де Святий Ґрааль. Ця таємниця захищена складною системою фрагментованої інформації, і хоч братство дуже численне, лише четверо його членів у кожний конкретний відрізок часу знають, де заховано Ґрааль, – це великий магістр і троє його сенешалів. Імовірність, що твій дідусь належав до цієї верхівки, дуже невелика.

«Я знаю, що дідусь належав до верхівки», – подумала Софі, натискаючи на газ. їй у пам’ять навічно вкарбувалася картина, яка безпомилково свідчила про статус її дідуся у братстві.

– Але навіть якби твій дідусь і справді належав до цього найвищого прошарку, йому б не було дозволено розповідати щось людині поза братством. Це неймовірно, щоб він наважився ввести до цього вузького кола тебе.

«Але я там уже побувала», – подумала Софі і знову згадала ритуал, який вона бачила в підземеллі. Вона роздумувала, чи відповідний це момент, щоб розповісти Ленґдонові, що вона побачила тієї ночі в нормандському замку. Довгих десять років сором не дозволяв їй ділитися про це ні з ким. Він самих лише спогадів вона здригалася. Десь удалині завили сирени, і Софі відчула, що страшенно втомилась.

– Он там! – мовив Ленґдон і показав на величезний комплекс тенісного стадіону Ролана Ґарро, що замаячів попереду.

Софі попрямувала до стадіону. Проминувши кілька провулків, вони нарешті знайшли вулицю Аксо і поїхали нею у бік зменшення номерів будинків. Почався діловий район, обабіч вулиці тяг-лися офіси підприємств.

«Нам потрібен номер двадцять чотири, – нагадав собі Ленґдон, усвідомивши, що мимоволі вишукує очима шпиль храму. – Не будь смішним. Щоб у цьому районі виявилась якась маловідома церква тамплієрів?»

– Ось він, – вигукнула Софі і показала вперед.

Ленґдон простежив за її поглядом.

Що ж там нарешті?

Сучасна будівля. Присадкувата цитадель із величезним рівно-раменним неоновим хрестом нагорі. Під хрестом напис:

ДЕПОЗИТАРНИЙ БАНК ЦЮРИХА

Ленґдон був радий, що не поділився із Софі своєю версією побачити тут церкву тамплієрів. Проблемою всіх фахівців, які досліджують символи, є те, що вони шукають прихований зміст там, де його й близько немає. У цьому випадку Ленґдон геть забув, що мирний рівнораменний хрест – це ще й символ нейтральної Швейцарії, зображений на її прапорі.

Принаймні тепер все стало зрозуміло.

Софі з Ленґдоном тримали ключ від сейфа у швейцарському депозитарному банку.

Розділ 41

Біля замку Ґандольфо віяв свіжий гірський вітер, що налітав сюди із самих вершин, і єпископ Арінґароса, вийшовши з «фіата», відчув холод. «Треба було одягнутися тепліше», – подумав він, намагаючись не тремтіти. Сьогодні він нізащо не хотів здаватися слабким чи наляканим.

Замок був занурений у пітьму, за винятком кількох вікон нагорі, що світилися якось зловісно. «Бібліотека, – подумав Арінґароса. – Вони не сплять і чекають». Він опустив голову проти вітру і рушив до входу, навіть не глянувши на куполи обсерваторії.

Священик, що зустрів його біля дверей, був заспаний. Це був той самий чоловік, що вітав Арінґаросу п’ять місяців тому, лише сьогодні він не виявляв такої гостинності.

– Ми непокоїлися через вас, єпископе, – сказав він, подивившись на годинник. Він виглядав не так занепокоєним, як збентеженим.

– Перепрошую. Авіалінії сьогодні дуже ненадійні.

Священик щось нерозбірливо пробурмотів, а тоді додав:

– Вони чекають нагорі. Я вас проведу.

Бібліотека була просторою квадратною залою, викладеною від підлоги до стелі темним деревом. З усіх боків височіли полиці, заставлені книжками. Підлога була з жовтого мармуру з чорною базальтовою облямівкою – шляхетне нагадування, що колись цей будинок був палацом.

– Ласкаво просимо, єпископе, – почувся чоловічий голос із глибини зали.

Арінґароса намагався роздивитися, хто це сказав, але світло було неймовірно тьмяне – значно тьмяніше, ніж. під час його першого візиту, – тоді все сяяло вогнями. Ніч остаточного пробудження. Сьогодні ці чоловіки сиділи в сутінках, наче чомусь соромилися того, що мало от-от відкритися.

Арінґароса увійшов повільно, з гідністю. Він побачив невиразні обриси трьох чоловіків, що сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Того, що посередині, Арінґароса відразу впізнав – це був огрядний секретар Ватикану, який завідував усіма правовими питаннями міста-держави. Інші двоє були італійськими кардиналами.

Арінґароса пішов до них.

– Вибачте великодушно за таку пізню годину. Ми живемо в різних часових поясах. Ви, мабуть, утомилися.

– Зовсім ні, – відповів секретар, склавши ручки на величезному череві. – Ми вдячні, що ви приїхали так здалеку. Найменше, що ми могли зробити на знак шани, – це не спати і зустріти вас. Не бажаєте кави чи щось перекусити?

– Думаю, краще нам не вдавати, що це – дружній візит. Я мушу встигнути на ще один літак. Може, перейдемо одразу до справи?

– О, звичайно, – сказав секретар. – Ви впоралися швидше, ніж ми сподівалися.

– Та невже?

– Ви маєте ще цілий місяць.

– Ви висловили занепокоєння п’ять місяців тому, – зауважив Арінґароса. – То чого б я зволікав?

– Справді. Ми дуже задоволені вашою оперативністю.

Арінґароса побачив на протилежному кінці стола великий чорний дипломат.

– Чи це те, про що я просив?

– Так. – У голосі секретаря чулася тривога. – Хоча, мушу визнати, нас стурбувало це прохання. Воно здається доволі...

– Небезпечним, – закінчив за нього один із кардиналів. – Ви впевнені, що не краще переказати ці кошти на якийсь рахунок? Це неймовірна сума.

«Свобода коштує дорого».

– За свою безпеку я не турбуюсь. Бог мене захистить.

Але в поглядах чоловіків був сумнів.

– Гроші в такому вигляді, як я просив?

Секретар кивнув.

– Облігації великого номіналу на пред’явника, виписані на Банк Ватикану. їх приймають як готівку в будь-якій точці світу.

Арінґароса пройшов до кінця столу й відкрив дипломат. У ньому лежали дві товсті пачки облігацій, на кожній печатка Ватикану і напис «PORTATORE», який означав, що приймати ці облігації дозволено від будь-кого, хто їх пред’явить.

Секретар почувався незатишно.

– Мушу сказати, єпископе, усім нам було б спокійніше, якби це була готівка.

«Стільки готівки я б не підняв», – подумав Арінґароса і закрив дипломат.

– Ці облігації приймають так само, як готівку. Ви ж самі це сказали.

Кардинали обмінялися тривожними поглядами, і нарешті один із них мовив:

– Так, але ці облігації виводять просто на Банк Ватикану.

Арінґароса насилу стримав усмішку. Саме з цієї причини Учитель порадив Арінґаросі взяти гроші в облігаціях Банку Ватикану. Це було своєрідною страховкою. «Тепер ми всі пов’язані».

– Це цілком законна операція, – зауважив він. – «Опус Деї» перебуває під опікою Ватикану, а його святість має право розпоряджатися грішми, як уважає за потрібне. Ми не порушуємо жодного закону.

– Це правда, однак... – Секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою. – Ми не знаємо, що ви збираєтеся робити з цими грішми, і якщо це з якогось погляду незаконно...

– З огляду на те, про що ви мене просите, – перебив його Арінґароса, – що я робитиму з цими грішми – не ваша справа.

Запала довга мовчанка.

«Вони знають, що я маю рацію», – подумав Арінґароса.

– Тепер, як я розумію, ви хочете, щоб я щось підписав?

Усі троє посхоплювалися з місць і підсунули йому папір так квапливо, наче хотіли, щоб він якнайшвидше забрався геть.

Арінґароса уважно подивився на аркуш, що лежав перед ним. На ньому була папська печатка.

– Це ідентичне з тим примірником, який ви надіслали мені?

– Абсолютно.

Арінґароса здивувався, що, підписуючи цей документ, він не відчував майже нічого. Однак троє інших чоловіків, схоже, зітхнули з великим полегшенням.

– Дякуємо, єпископе, – сказав секретар. – Ваших послуг Церква ніколи не забуде.

Арінґароса підняв дипломат, відчуваючи в його вазі майбутню владу і здійснення сподівань. Усі четверо якусь мить дивилися один на одного, наче хотіли ще щось додати, але потім передумали. Арінґароса повернувся й попрямував до дверей.

– Єпископе! – покликав один із кардиналів у ту мить, коли Арінґароса збирався переступити поріг.

Він зупинився, обернувся.

– Слухаю?

– Куди ви тепер?

Арінґароса відчув, що це питання лежить радше в духовній, аніж у географічній площині, але він не мав наміру дискутувати про мораль о цій порі.

– До Парижа, – відповів коротко і вийшов.

Розділ 42

Депозитарний банк Цюриха працював двадцять чотири години і надавав увесь сучасний набір анонімних послуг у традиції швейцарського номерного рахунку. Він мав філії в Цюриху, Куала-Лумпурі, Нью-Йорку й Парижі і за останні роки розширив спектр послуг, запропонувавши клієнтам сейфи для зберігання цінностей із повністю комп’ютеризованим доступом.

Найбільший прибуток банк отримував від своєї найдавнішої і найпростішої послуги – анонімних сейфів. Клієнти, яким треба було зберігати якісь цінності – від акцій до цінних картин, – могли покласти їх тут, не називаючи жодних імен, і забрати в будь-який час, теж цілком анонімно. Конфіденційність забезпечувалась багаторівневою системою захисту із використанням найсучасніших технологій.

Софі зупинила авто перед банком. Ленґдон подивився з цікавістю на безкомпромісну архітектуру цієї споруди і відчув, що Депозитарному банкові Цюриха не властиве почуття гумору. Прямокутна призма без вікон, неначе відлита зі сталі. Схожа на величезну металеву цеглину будівля стояла на деякій відстані від дороги. Над її фасадом світився величезний симетричний неоновий хрест.

Репутація швейцарських банків як таких, що забезпечують максимальну конфіденційність, давала країні величезні доходи. Однак у мистецькому світі до таких закладів, як оцей, ставилися неоднозначно, бо в них злодії могли зберігати викрадені цінності роками, аж доки пристрасті навколо їх зникнення зовсім стихнуть. Спеціальні закони, що захищали недоторканність приватного життя, робили ці сейфи недоступними для поліції, і самі вони були прив’язані до номерних рахунків, а не до конкретних імен. Тож злодії могли спати спокійно, знаючи, що викрадені і цінності перебувають у надійному місці і що вистежити за ними їх самих неможливо.

Софі зупинила авто перед масивною брамою, що перегороджувала під’їзд до банку – вимощену цементом похилу доріжку, яка спускалася під будинок. Відеокамера над брамою дивилася просто на них, і Ленґдонові здалося, що, на відміну від відеокамер у Луврі, ця відеокамера справжня.

Софі опустила вікно і глянула на екран, вмонтований біля брами з боку водія. На ньому були вказівки сімома мовами. Першою йшла англійська:

ВСТАВТЕ КЛЮЧ

Софі витягла з кишені золотий ключ із вирізаними лазером зарубками і знову подивилась на екран. Під ним був трикутний отвір.

– Щось мені підказує, що ключ підійде, – зауважив Ленґдон.

Софі встромила ключ в отвір так, що весь його трикутний стрижень зник усередині. Очевидно, цей ключ не треба було повертати: брама відразу відчинилася. Софі відпустила гальма, і авто покотилося похилою доріжкою до наступної брами, біля якої теж був екран. Перша брама тим часом зачинилися, і вони опинилися в пастці, наче корабель у шлюзі.

Ленґдонові це відчуття не подобалося. «Сподіваймося, що друга брама теж відчиниться».

На другому екрані була вже знайома команда:

ВСТАВТЕ КЛЮЧ

Софі встромила ключ, і брама миттю відчинилась. За кілька секунд вони вже котили цементованою доріжкою у саме черево банку.

Підземний гараж був невеликий, розрахований приблизно на дванадцять автомобілів, у ньому горіло тьмяне світло. У його протилежному кінці Ленґдон розгледів головний вхід до банку. Бетонною підлогою тягнувся червоний килимок, він вів до величезних дверей, неначе викутих із суцільного бруска металу.

«Ось вам подвійний зміст, – подумав Ленґдон. – Ласкаво просимо і водночас стороннім вхід заборонено».

Софі припаркувала авто поблизу входу й заглушила двигун.

– Зброю краще залиш тут.

«Із задоволенням», – подумав Ленґдон і поклав револьвер під сидіння.

Вони вийшли з авта й попрямували червоним килимком до сталевих дверей. Ці двері не мали клямки, але збоку на стіні був іще один трикутний отвір. Цього разу не давалося жодних вказівок.

– Нетямущим вхід заборонено, – сказав Ленґдон.

Софі нервово засміялась.

– Ходімо. – Вона вставила ключ в отвір, і двері з тихим гудінням відхилилися досередини. Софі й Ленґдон глянули одне на одного й увійшли. Двері відразу ж глухо зачинилися.

Такого інтер’єру, як у вестибюлі Депозитарного банку Цюриха, Ленґдонові ще не доводилось бачити. Якщо більшість банків в оздобленні своїх приміщень обмежувалися полірованим мармуром і гранітом, то тут стіни суцільно вкривав метал.

«Цікаво, хто в них дизайнер, – подумав Ленґдон. – “Еллайд Стіл” 2121
  «Еллайд Стіл» – всесвітньо відома сталеливарна корпорація.


[Закрыть]?»

Софі теж була вражена. Вона з острахом роззиралася навколо.

Усюди був тільки сірий метал. Підлога, стіни, стійки, двері, навіть крісла у вестибюлі – усе наче відлите з металу. Враження це справляло незабутнє. Відвідувачам відразу ставало зрозуміло: вони заходять до сховища.

За стійкою стояв високий чоловік. Коли Софі з Ленґдоном увійшли, він вимкнув маленький телевізор, який дивився перед тим, і привітно їм усміхнувся. Попри непомірно розвинуті м’язи й револьвер на поясі, у його голосі чулася вишукана ввічливість швейцарського службовця.

– Bonsoir, – привітав він гостей. – Добрий вечір. Чим можу допомогти?

Таке двомовне привітання було хитромудрим нововведенням у європейських закладах. Воно ні до чого не зобов’язувало і давало відвідувачеві змогу відповісти тією мовою, якою йому було зручніше. Але Софі не відповіла жодною. Вона просто виклала на стійку золотий ключ.

Чоловік подивився на нього й миттєво виструнчився.

– Так, звичайно. Ваш ліфт – у кінці коридору. Я зараз попереджу там когось, щоб вас зустріли.

Софі кивнула й забрала ключ.

– Котрий поверх?

Чоловік подивився на неї здивовано:

– Ключ сам визначить поверх, коли ви викличете ліфт.

Софі чарівно всміхнулась:

– Ай справді.

Охоронець подивився услід новоприбулим гостям. Він бачив, як вони підійшли до ліфта, встромили ключ в отвір на стіні, зайшли досередини й зникли з очей. Щойно двері ліфта зачинилися, він схопив телефон. Але він не збирався нікого попереджати про відвідувачів – у цьому не було потреби. Клерк, що чергував біля сейфів, отримував попередження автоматично, коли клієнт тільки-но встромляв ключ обіч першої брами назовні.

Натомість охоронець телефонував нічному менеджерові банку. Почувши гудки, він знову ввімкнув телевізор і втупився в екран. Сюжет новин, який він дивився, саме закінчувався. Але це не мало значення. Він іще раз подивився на два обличчя, про які йшлося в новинах.

– Слухаю, – почувся в слухавці голос менеджера.

– Маємо проблему.

– Що трапилось?

– Французька поліція розшукує двох людей.

– То й що?

– Обоє вони щойно увійшли до нашого банку.

Менеджер тихо вилаявся.

– Добре. Я вже дзвоню месьє Берне.

Охоронець поклав слухавку і набрав іще один номер. Цього разу – Інтерполу.

Ленґдон із подивом відчув, що ліфт, схоже, не піднімається, а летить донизу. Він не уявляв, на скільки поверхів вони опустилися під землю, коли двері ліфта нарешті розсунулися. Це йому було байдуже. Він був радий вийти на відкритий простір.

Тут на них уже чекали. Відразу біля ліфта стояв літній чоловік із приємною зовнішністю, одягнений у старанно випрасуваний фланелевий костюм, що зовсім не пасував до своєрідного інтер’єру цього закладу. У такому вбранні чоловік нагадував старомодного банкіра, що якимось дивом потрапив у світ високих технологій.

– Bonsoir, – привітався чоловік. – Доброго вечора. Якщо ваша ласка, йдіть за мною, s’il vous plaît. – Не чекаючи відповіді, він повернувся і швидко покрокував вузьким металевим коридором.

Софі з Ленґдоном пройшли низкою коридорів, проминули кілька великих приміщень, заставлених комп’ютерами.

– Voici, – сказав їхній провідник, зупинившись перед сталевими дверима й розчиняючи їх. – Ось ми й прийшли.

Софі з Ленґдоном ступили в інший світ. Невеличка кімнатка, в якій вони опинилися, скидалася на розкішну вітальню якогось дорогого готелю. Металу тут не було й сліду, замість нього з’явилися східні килими, темні дубові меблі та м’які крісла. На широкому столі посеред кімнати стояли дві кришталеві склянки й відкрита пляшка пер’є, з якої ще йшли бульбашки. Поряд парував вишуканий срібний кавник.

«Усе працює, як годинник, – подумав Ленґдон. – Швейцарці в цьому неперевершені».

Чоловік із розумінням усміхнувся.

– Здається, це ваш перший візит до нас?

Софі, повагавшись, кивнула.

– Зрозуміло. Ключі часто передають у спадок, і клієнти, завітавши до нас уперше, переважно не знають, що й до чого. – Він показав на стіл із напоями. – Ця кімната у вашому розпорядженні на стільки часу, на скільки ви забажаєте.

– Ви сказали, ключі іноді передаються в спадок? – запитала Софі.

– Звичайно. Ваш ключ – це як швейцарський номерний рахунок, який часто успадковують із покоління в покоління. Для наших «золотих» рахунків найкоротший термін оренди сейфа – п’ятдесят років. Оплачується наперед. Тому сейфи часто переходять від одних членів родини до інших.

Ленґдон здивувався:

– Як ви сказали? П’ятдесят років?

– Щонайменше, – відповів клерк. – Звісно, ви можете орендувати сейф і на значно довший термін. Але стандартно, якщо впродовж п’ятдесяти років на рахунку немає жодних операцій, то вміст відповідного сейфа автоматично знищується. Розпочати процес доступу до вашого сейфа?

Софі кивнула.

– Будь ласка.

Чоловік обвів розкішну кімнату широким жестом.

– Ця кімната повністю у вашому розпорядженні. Як тільки я піду, ви можете залишатися тут, скільки вам заманеться, щоб оглянути чи змінити вміст вашого сейфа, який з’явиться... ось тут. – Він підвів їх до протилежної стіни, де до кімнати, граційно вигнувшись, заходив широкий конвеєр, схожий на той, з якого в аеропорту забирають багаж. – Устромляєте ключ ось у цей отвір. .. – Чоловік показав на великий екран біля конвеєра, під яким виднівся знайомий трикутний отвір. – Коли комп’ютер переконається в автентичності вашого ключа, введете номер рахунку, і ваша скринька автоматично підніметься сюди зі сховища внизу. Коли закінчите, покладіть скриньку знову на конвеєр, вставте ключ, і весь процес повториться у зворотному напрямі. Оскільки все тут автоматизовано, вам гарантовано повну конфіденційність. Навіть працівники цього банку не знають, ані що у вашій скриньці, ані кому вона належить. Якщо вам буде щось потрібно, просто натисніть кнопку виклику на столі в центрі кімнати.

Софі хотіла щось запитати, але раптом задзвенів телефон. Чоловік, схоже, збентежився.

– Вибачте, будь ласка. – Він підійшов до телефону, що стояв на столі поряд із кавою і пер’є.

– Oui? – відповів. Він слухав, що казав співрозмовник, і стурбовано морщив чоло. – Oui... oui... d’accord 2222
  Oui... oui... d'accord (фр.)– Так, так... домовились.


[Закрыть]. – Банкір поклав слухавку і вимушено усміхнувся. – Вибачте, я мушу вас залишити. Почувайтеся як удома. – Він швидко пішов до дверей.

– Перепрошую, – гукнула його Софі. – Чи не могли б ви дещо пояснити, перш ніж підете? Ви сказали, ми маємо ввести номер рахунку?

Чоловік затримався біля дверей. Було помітно, як він зблід.

– Ну звичайно. Як у більшості швейцарських банків, у нас сейфи прив’язані до номера, а не до імені клієнта. Ви маєте ключ і персональний номер рахунку, який знаєте лише ви. Ключ – це тільки половина посвідчення особи. Персональний номер рахунку – друга половина. Бо інакше, якби ви загубили ключ, ним би міг скористатися будь-хто.

Софі завагалась.

– А якщо мій благодійник не повідомив мені номера рахунку?

У банкіра серце підскочило в грудях. «То, очевидно, вам тут нічого робити!» Він ввічливо усміхнувся.

– У такому разі я покличу одного співробітника, щоб вам зарадив. Він скоро надійде.

Чоловік вийшов, щільно причинив за собою двері і повернув важку клямку, замкнувши відвідувачів усередині.

У лейтенанта Колле, що перебував у цей час на іншому боці міста, на Північному вокзалі, задзвонив мобільний телефон.

Це був Фаш.

– В Інтерпол надійшла інформація, – сказав він. – Кидайте цей поїзд. Ленґдон і Неве щойно увійшли до Паризької філії Депозитарного банку Цюриха. Негайно висилайте туди людей.

– Чи є якісь ідеї стосовно того, що Соньєр намагався сказати агентові Неве й Робертові Ленґдону?

– От коли ви їх заарештуєте, лейтенанте, – сухо відповів Фаш, – я поцікавлюся в них особисто.

Колле зрозумів натяк.

– Вулиця Аксо, двадцять чотири. Слухаюсь, капітане. – Він закінчив розмову й почав зв’язуватися по рації зі своїми людьми.