Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Ден Браун
Код да Вінчі

І знову присвячується Блайз... Більше, ніж будь-коли

ПОДЯКА

Передусім я хотів би подякувати своєму другові та редактору Джексону Кауфману за те, що він так багато працював над цим проектом, за справжнє розуміння змісту книги. Дякую незрівнянній Гайд Лендж – невтомній чемпіонці «Коду да Вінчі», позаштатному агентові та вірній подрузі.

Висловлюю щиру подяку надзвичайній команді працівників «Даблдей», за їх великодушність, довіру та неперевершену роботу. Особливо вдячний Томасу Біллу та Стіву Рабіну, які вірили в успіх цієї книги з самого початку. Вельми вдячний відділу власного виробництва, очолюваного Майклом Пелгоном, Сьюзан Херц, Джанел Мобург, Джекі Еверлі та Адріанною Спаркз, талановитим працівникам маркетингового відділу «Даблдей» та Майклу Віндзору за чудову суперобкладинку.

Дякую за підтримку в пошуку матеріалів для книги, також вдячний музею Лувр, міністерству культури Франції, проекту «Гутенберг», Національній бібліотеці, відділенню образотворчого мистецтва та службі каталогів Дувру, «Католицьким світовим новинам», Королівській обсерваторії «Гринвіч», товариству «Лондон Рекордз», колекції Вестмінстерського абатства, Джону Пайку та Федерації американських вчених і п’ятьом членам «Опус Деї», які детально розповіли свої історії, як негативні так і позитивні, стосовно їхньої діяльності в цій організації.

Дуже вдячний також книгарні «Уотер Стріт» за надання книжок для досліджень, моєму батькові Річарду Брауну, вчителеві математики та автору книжок, за допомогу з божественною пропорцією, також Стану Платону, Сілві Будело, Пітеру Макгуайгану, Френсісу Макінер-ні, Маргі Уотчел, Андре Верне, Кену Келлеру з «Анкорбалл Веб Медіа», Карі Соттак, Каріні Пофем, Естер Санг, Міріам Абрамовітс, Вільяму Танстеллу-Педо та Гріффіну Вуден Брауну.

Та, нарешті, я б собі ніколи не вибачив, якби не згадав двох надзвичайних жінок, що відіграли важливу роль у моєму житті. По-пер-ше, дякую своїй матері, Коні Браун – помічниці, порадниці, музиканту і натхненниці. А також моїй дружині Блайз – історику мистецтв, художниці, головному редактору і, поза всяким сумнівом, найталановитішій жінці, яку я знаю.

ДОВІДКА

Пріорат Сіону – таємне європейське товариство, засноване 1099 року, – реальна організація. 1975 року в Паризькій національній бібліотеці виявили рукописи на пергаменті, відомі як «Les Dossiers Secrets», у яких названо імена багатьох членів Пріорату Сіону, зокрема сера Ісаака Ньютона, Боттічеллі, Віктора Гюґо та Леонардо да Вінчі.

Прелатура Ватикану, відома як «Опус Деї», – ревне католицьке братство, що недавно стало об’єктом критики. Громадськість дізналася, що воно практикує промивання мозків, насилля і так зване «самобичування». Організація «Опус Деї» щойно закінчила будівництво штаб-квартири вартістю 47 мільйонів доларів у Нью-Йорку на Лексінґтон-авеню, 243.

Всі описи творів мистецтва, архітектурних пам’яток, документів і таємних обрядів у цьому романі відповідають дійсності.

Пролог

ЛУВР, ПАРИЖ, 22:46

Відомий куратор Лувру Жак Соньєр, заточуючись, пройшов під склепінчастою аркою Великої галереї і кинувся до першої-ліпшої картини – Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, цей сім-десятишестилітній чоловік із силою потягнув шедевр на себе, доки картина не зірвалася зі стіни. Соньєр упав, полотно його накрило.

Як він і сподівався, поруч із гучним брязкотом опустилися залізні ґрати, перекривши вхід до цієї частини музею. Паркетна підлога затремтіла. Десь далеко загула сигналізація.

Соньєр хвильку полежав, переводячи подих і збираючись із думками. «Я живий». Визволився з-під картини і розглянувся, де тут краще сховатися – довкола було безліч ніш.

Раптом він почув:

– Ані руш. – Голос прозвучав моторошно близько.

Стоячи навкарачки, куратор завмер і лише повільно озирнувся.

Постать його нападника маячіла потойбіч опущених ґрат за якихось п’ятнадцять футів від нього. Це був здоровенний чолов’яга з неймовірно блідою шкірою і поріділим білим волоссям. Очі в нього були рожеві із бордовими зіницями. Альбінос витягнув з кишені пістолет і крізь ґрати націлився на Соньєра.

– Тобі не слід було тікати. – Важко було зрозуміти, з яким акцентом він говорить. – А тепер кажи, де він.

– Я ж тобі вже сказав, – запинаючись, відповів куратор, цілком безпорадний. – Я не розумію, про що ти говориш!

– Брешеш. – Незнайомець дивився на нього, не поворухнувшись, із недобрим блиском в очах. – Ти й твої побратими заволоділи тим, що вам не належить.

Куратор відчув приплив адреналіну. «Як він про це довідався?»

– Сьогодні вночі це повернеться під опіку повноправних охоронців. Скажи мені, де це сховано, і залишишся живий. – Альбінос націлив пістолет кураторові в голову. – Чи, може, за цю таємницю ти ладен померти?

Соньєрові перехопило подих.

Незнайомець відкинув голову назад, прицілився.

Соньєр підняв руки, наче здаючись.

– Зачекай, – вимовив повільно. – Я скажу все, що знаю. – Після цього він заговорив, ретельно добираючи кожне слово. Безліч разів він тренувався розповідати цю брехню... щоразу благаючи Бога, щоб йому ніколи не довелося нею скористатися.

Коли він закінчив, ворог самовдоволено усміхнувся.

– Точно. Саме так сказали й інші.

Соньєр сполотнів. «Інші?»

– Їх я теж знайшов, – насмішкувато кинув велетень. – Усіх трьох. Вони підтвердили те, що ти щойно сказав.

«Неможливо!» Діяльність куратора й особи трьох його сенешалів 11
  Сенешалі – тут:втаємничені.


[Закрыть]були майже такою ж священною й непорушною таємницею, як і та Давня таємниця, яку вони оберігали. Соньєр зрозумів: його сенешалі, дотримуючись суворого правила, розповіли перед смертю ту саму брехню. Це було частиною домовленості.

Нападник знову навів пістолет.

– Коли ти помреш, правду знатиму тільки я.

«Правду. – В одну мить куратор збагнув увесь жах свого становища. —Якщо я помру, правду буде назавжди втрачено».

Він інстинктивно роззирнувся, де б сховатися.

Гримнув постріл, і Соньєр відчув пекучий біль – куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць... змагаючись із болем. Повільно перекотився на спину і крізь ґрати подивився вгору на свого нападника.

Той тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі, думки закружляли в шаленому вихорі страху й каяття.

Глухо клацнув порожній патронник, звук луною віддався в коридорі.

Соньєр розплющив очі.

Незнайомець поглянув на свій пістолет майже з цікавістю. Сягнув по другу обойму, а тоді наче роздумався, вдоволено зиркнув на Соньєрів живіт:

– Тут я вже зробив усе, що треба.

Куратор подивився вниз на себе. Кілька дюймів нижче від грудей на білій льняній сорочці залишилась дірка від кулі з кривавою обідкою. «Шлунок». Ох, краще б він уже відразу влучив у серце. Соньєр свого часу був на війні в Алжирі, тож йому не раз доводилося бачити цю жахливу повільну смерть. Він житиме ще з п’ятнадцять хвилин, доки шлунковий сік не просочиться в грудну порожнину і повільно не отруїть його зсередини.

– Біль – це благо, месьє, – сказав незнайомець.

І пішов геть.

Залишившись сам, Жак Соньєр знову подивився на залізні ґрати. Він у пастці, і двері неможливо буде відчинити ще принаймні двадцять хвилин. Доки його знайдуть, він уже буде мертвий. Але страх, що стиснув йому серце, був значно більший за страх смерті.

«Я мушу передати таємницю».

Намагаючись підвестися, він бачив перед собою трьох убитих побратимів. Подумав про покоління, що були перед ними... про місію, яку їм усім довірено.

«Неперервний ланцюжок знання».

І от раптом, попри всі перестороги... всі заходи безпеки... Жак Соньєр виявився єдиною ланкою, єдиним володарем однієї з наймогутніших таємниць за всі часи.

Тремтячи, він звівся на ноги.

«Я мушу знайти спосіб...»

Йому не вийти з Великої галереї, і на землі є лише одна людина, якій він міг би передати естафету. Соньєр обвів поглядом стіни своєї розкішної в’язниці. Найславетніші у світі полотна, здалося, усміхалися до нього, як давні друзі.

Переборюючи жахливий біль, він закликав собі на допомогу всі сили і всю' винахідливість. Знав: неймовірне завдання, що постало перед ним, потребуватиме кожної миті, яку йому ще залишилось прожити.

Розділ 1

Роберт Ленґдон насилу пробудився.

У темряві дзвонив телефон – незнайомий металічний звук. Полапки знайшов нічну лампу й увімкнув. Мружачись від яскравого світла, Ленґдон побачив розкішну спальню у стилі Ренесансу з меблями епохи Людовіка XIV, фрески ручної роботи і величезне ліжко з червоного дерева.

«Де я, чорт забирай?»

На жакардовому халаті, перекинутому через спинку ліжка, він побачив монограму ГОТЕЛЬ «РІТЦ» ПАРИЖ.

Туман потроху розсіювався.

Ленґдон узяв слухавку.

– Алло!

– Месьє Ленґдон? – пролунав чоловічий голос. – Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Нічого не розуміючи, Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. 00:32. Він спав лише годину і відчував смертельну втому.

– Це консьєрж, месьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. Він запевняє, що це терміново.

Ленґдон усе ще не міг прийти до тями. «Гість?» Погляд його натрапив на зім’ятий аркуш на тумбочці.

АМЕРИКАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ У ПАРИЖІ

запрошує

на вечір із РОБЕРТОМ ЛЕНҐДОНОМ,

професором з релігійної символіки

Гарвардського університету

Ленґдон застогнав. Вечірня лекція зі слайдами про поганську символіку, приховану в стінах Шартрського собору, вочевидь, припала не до смаку кільком консерваторам серед аудиторії. Якийсь правовірний учений, мабуть, пішов за ним слідом до готелю, щоб з’ясувати стосунки.

– Мені шкода, – відказав Ленґдон, – я дуже втомився і...

– Але, месьє... – не відступався консьєрж, перейшовши на настійливий шепіт. – Ваш гість – важлива персона.

Хто б сумнівався! Ленґдонові книжки про картини на біблійні теми й культову символіку хоч-не-хоч зробили його знаменитістю в мистецькому світі, а торік його слава й узагалі зросла стократ після того, як він став причетним до однієї гучної історії у Ватикані. Відтоді паломництво до нього зарозумілих істориків й аматорів від мистецтва не вщухало ні на мить.

– Якщо ваша ласка, – Ленґдонові коштувало неабияких зусиль залишатися ввічливим, – запишіть ім’я й телефон того добродія й перекажіть, що я спробую сконтактуватися з ним, доки буду в Парижі, тобто до вівторка. Дякую. – Він поклав слухавку, доки консьєрж устиг щось відповісти.

Ленґдон сів і скоса зиркнув на довідник для гостей, що лежав на тумбочці. Обкладинка звабливо намовляла: СПИ ЯК НЕМОВЛЯ У МІСТІ ВОГНІВ. СОЛОДКИХ СНІВ У ПАРИЗЬКОМУ РІТЦІ. Відвернувся і втомлено поглянув у дзеркало, що займало всю протилежну стіну. На нього дивився незнайомець – скуйовджений і виснажений.

«Тобі треба як слід відпочити, Роберте».

Минулий рік був дуже важкий, але навіщо йому має нагадувати про це ще й дзеркало? Його погляд, завжди такий ясний і проникливий, сьогодні був якийсь затуманений і чужий. Рішуче підборіддя з ямкою прикривала темна щетина. Сивина на скронях пробиралася дедалі глибше в гущавину жорсткого темного волосся. Колеги-жінки запевняли, що сивина пасує до його академічного стилю і лише додає йому привабливості, але Ленґдон знав, що це не так.

«От якби “Бостон Меґезін” побачив мене зараз».

Минулого місяця журнал «Бостон Меґезін» залічив Ленґдона до десятки найцікавіших людей міста, від чого той був зовсім не в захваті – сумнівна честь, адже він став об’єктом безкінечних кпинів колег у Гарварді. Сьогодні ввечері, за три тисячі миль від дому, з нагоди лекції в Американському університеті в Парижі йому знову довелося вислуховувати компліменти з цього приводу.

– Мадам і месьє... – організаторка зверталася до публіки, що вщерть заповнила залу із назвою «Павільйон дофіна». – Нашого сьогоднішнього гостя немає потреби представляти. Це автор численних книжок: «Символіка таємних сект», «Мистецтво ілюмінатів», «Втрачена мова ідеограм», і – увага! – книжку «Релігійна іконологія» написав теж він. Чимало з вас користується його книжками як підручниками.

Студенти в залі енергійно закивали.

– Я планувала познайомити вас з месьє Ленґдоном, розповівши деякі цікаві подробиці з його біографії. Проте... – Організаторка грайливо поглянула на Ленґдона, що сидів на сцені. – Один із присутніх тут щойно передав мені значно... цікавіший матеріал для знайомства.

Вона витягла примірник «Бостон Меґезін».

Ленґдон зіщулився. «Де, чорт забирай, вона його взяла?»

Організаторка почала зачитувати уривки з тієї дурнуватої статті, і Ленґдон відчув, як втискається в крісло дедалі глибше й глибше. Секунд за тридцять публіка вже шкірилася, а мадемуазель і не думала припиняти.

– А відмова месьє Ленґдона розповісти пресі про свою незвичну роль у минулорічному конклаві у Ватикані, безперечно, додає йому балів. – Публіка веселилася. – Хочете почути ще?

Зала зааплодувала.

«Хтось мусить її спинити», – у відчаї подумав Ленґдон, коли організаторка знову заглибилась у статтю.

– Хоч професора Ленґдона навряд чи назвеш красунчиком, як декого з наших молодших номінантів, цей науковець, якому за сорок, має особливий шарм. Його заворожливі манери доповнює низький баритональний голос, про який студентки кажуть, що він «як бальзам для вух».

Зала вибухнула сміхом.

Ленґдон насилу змусив себе усміхнутися. Він знав, що буде далі – якийсь пасаж на зразок «Гаррісон Форд у гарріському твіді» – а позаяк цього вечора він так необачно вдягнув твідовий піджак і светр «Бербері», то вирішив діяти негайно.

– Дякую, Монік, – Ленґдон встав без запрошення і легенько відштовхнув її з подіуму. – «Бостон Меґезін» фантазії не позичати. – І, повернувшись до зали, додав: – Якщо я довідаюся, хто приніс сюди цей непотріб, то попрошу консулат вислати хулігана з країни.

Публіка розсміялася.

– Що ж, друзі, як ви знаєте, сьогодні я розповідатиму про силу символів...

Тишу знову розітнув телефонний дзвінок.

Подумки вилаявшись, Ленґдон узяв слухавку:

– Так!

Як він і думав, це знову був консьєрж.

– Месьє Ленґдон, перепрошую ще раз. Я дзвоню, лише щоб сказати, що ваш гість іде до вас у номер. Я подумав, треба вас попередити.

Сон як рукою зняло.

– Ви пустили когось до мого номера?

– Вибачте, месьє, але особа такого рангу... Я не посмів його спиняти.

– То хто ж він у біса?

Та в слухавці вже чулися гудки.

Майже тієї ж миті в двері хтось голосно постукав.

Не знаючи, що робити, Ленґдон тихо встав із ліжка. Відчув, як ноги глибоко занурюються у розкішний старовинний килим. Накинув халат із монограмою готелю і підійшов до дверей.

– Хто там?

– Месьє Ленґдон? Мені потрібно з вами поговорити. – Чоловік говорив англійською з акцентом, голос був різкий і владний. – Це лейтенант Жером Колле. Центральне управління судової поліції.

Ленґдон розгубився. «Судова поліція?» Центральне управління судової поліції – це приблизно те саме, що у Сполучених Штатах ФБР.

Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.

– Можна ввійти? – запитав поліцейський.

Ленґдон завагався, почуваючись непевно під пильним поглядом незнайомця.

– А про що, власне, йдеться?

– Мій капітан потребує вашої консультації в одній приватної справі.

– Як, зараз? – здивувався Ленґдон. – Вже за північ.

– Чи правда, що цього вечора у вас була призначена зустріч з куратором Лувру?

Ленґдон ураз почувся якось дуже незатишно. Він і справді домовлявся з поважним куратором Жаком Соньєром зустрітися ввечері після лекції, але той так і не з’явився.

– Так. Звідки ви знаєте?

– Ми натрапили на ваше ім’я в його щоденнику.

– Сподіваюся, з ним усе гаразд?

Поліцейський тяжко зітхнув і пропхав у щілину дверей миттєвий фотознімок.

Побачивши, що на ньому, Ленґдон заціпенів.

– Цей знімок зроблено менш ніж годину тому. В Луврі.

Розглядаючи фотокартку, Ленґдон за кілька секунд відчув, як його первинна відраза і шок поступаються місцем щирому гнівові.

– Хто міг таке зробити!

– Ми подумали, що, можливо, ви допоможете нам відповісти на це запитання, зважаючи на вашу обізнаність у символах і те, що ви планували зустрітися з ним.

Ленґдон уважно вивчав фотографію, до безмежного жаху тепер додався ще й якийсь благоговійний страх. Це було щось страшне і водночас дуже дивне, воно навіювало тривожне відчуття – десь він уже таке бачив. Понад рік тому Ленґдон теж одержав фотокартку з трупом і теж до нього звернулися по допомогу. Через добу у Ватикані він ледь не розпрощався з життям. Це фото було зовсім інакше, однак щось у цьому всьому видавалося дивно знайомим.

Поліцейський подивився на годинник.

– Мій капітан чекає, месьє.

Ленґдон його майже не чув. Його погляд усе ще був прикутий до фотокартки.

– Цей символ і те, що тіло в такій дивній...

– Позі? – підказав поліцейський.

Ленґдон кивнув, відвів нарешті очі від фото і відчув, як по шкірі пробіг холодок.

– Не уявляю, хто міг таке вчинити.

Поліцейський спохмурнів ще більше.

– Ви не розумієте, месьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотокартці... – він помовчав. – Месьє Соньєр зробив це сам.

Розділ 2

За милю від готелю велетенський альбінос на ім’я Сайлас, шкутильгаючи, увійшов до розкішного особняка на вулиці Лабрюйєра. Пасок із шипами – «волосяниця» – що його він носив на стегні, вп’явся йому в тіло, а проте душа співала, сповнена почуття виконаного обов’язку перед Господом.

«Біль – це благо».

Увійшовши, він швидко оглянув передпокій. Нікого. Тихо піднявся сходами, щоб не розбудити співмешканців. Його спальня була відчинена – тут ніхто нічого не замикав. Він увійшов, безшумно причинивши за собою двері.

Кімнатка мала спартанський вигляд: гола дощата підлога, простенький сосновий комод, у куті грубе рядно, що служило йому ліжком. Тут він короткочасний гість, однак уже багато років з милості Божої він мав схожий притулок у Нью-Йорку.

«Бог дав мені дах над головою і мету в житті».

Сьогодні Сайлас відчув, що нарешті почав віддавати борг. Він швидко підійшов до комода, витягнув з нижньої шухляди мобільний телефон і набрав номер.

– Слухаю, – відповів чоловічий голос.

– Учителю, я повернувся.

– Говори, – наказав голос, у якому чулося задоволення.

– Усі четверо – покійники. Три сенешалі... і сам великий магістр.

На мить запала тиша, наче на тому кінці молилися.

– То, як я розумію, ти довідався все, що треба?

– Усі четверо розповіли те саме. Незалежно один від одного.

– І ти їм повірив?

– Усе так сходиться, що це не може бути збігом.

Співрозмовник полегшено зітхнув.

– Чудово. Кажуть, це братство дуже ревно береже свої таємниці, і я боявся, що нічого не вийде.

– Страх смерті – потужний стимул.

– Що ж, сину, розкажи мені те, що я повинен знати.

Сайлас розумів: інформація, яку він добув від своїх жертв, справить величезне враження.

– Учителю, всі четверо підтвердили, що існує той самий clef de voûte...легендарний наріжний камінь.

Він почув, як Учитель затамував подих.

– Наріжний камінь. Точнісінько, як ми й здогадувались.

За легендою братство створило своєрідну карту з каменя – clef de voûte...або наріжний камінь – це була плита із вигравіруваними на ній вказівками, як відшукати найбільшу таємницю... інформацію настільки потужну, що задля її охорони, власне, й існувало це братство.

– Тепер, коли цей камінь уже в нас, – мовив Учитель, – то лишився один, останній крок до мети.

– Ми ще ближче до неї, ніж ви думаєте. Камінь тут, у Парижі.

– У Парижі? Не може бути. Це надто просто.

Сайлас розповів усе, що трапилося того вечора.... як усі його чотири жертви за мить до смерті відчайдушно намагалися врятувати своє нечестиве життя, продавши таємницю. Кожен розповів Сайласові ту саму історію – що наріжний камінь хитромудро захований у потаємному місці всередині одного зі старовинних паризьких храмів – церкві Святої Сульпіції.

– У Божому храмі, – вигукнув Учитель. – Як вони з нас глузують!

– Вони глузують з нас століттями.

Учитель замовк, наче насолоджуючись тріумфом. Нарешті мовив:

– Ти зробив велику справу для Бога, сину. Ми чекали на це багато століть. Мусиш знайти цей камінь для мене. Негайно. Цієї ж ночі. Розумієш, що поставлено на карту.

Сайлас розумів, однак Учитель тепер вимагав неможливого.

– Але ж ця церква – фортеця. Особливо вночі. Як я туди проникну?

Упевненим тоном людини, наділеної величезною владою, Учитель пояснив, що треба зробити.

Закінчивши розмову, Сайлас аж тремтів з нетерпіння.

«За годину, – казав він собі, вдячний Учителеві за те, що той дав йому час відбути належну покуту, перш ніж увійти до храму Божого. – Я мушу очистити душу від скоєних гріхів». Сьогодні він грішив задля святої мети. Війни проти ворогів Божих точилися століттями. Прощення було гарантовано.

Проте Сайлас знав: для очищення потрібна пожертва.

Він опустив штори, скинув одяг і став на коліна посеред кімнати. Подивився на волосяницю, що стягувала йому ногу. Всі вірні послідовники «Шляху» носили таку річ – шкіряний пасок з гострими металевими шипами, які впиваються в тіло, щоб постійно нагадувати про страждання Ісуса. Крім того, цей біль допомагав угамувати бажання плоті.

Хоч сьогодні Сайлас носив свою волосяницю довше належних двох годин, він розумів: цей день особливий. Ухопив пряжку і затягнув пасок тугіше. Скривився, коли шипи глибше вп’ялися йому в тіло. Повільно видихнув, насолоджуючись очищувальним ритуалом болю.

«Біль – це благо», – прошепотів Сайлас, повторюючи священне заклинання отця Хосе Марія Ескріви – учителя всіх учителів. Ескріва помер 1975 року, та мудрість його жила й досі, тисячі вірних учнів в усьому світі пошепки повторювали його слова, опускаючись навколішки та виконуючи священний ритуал, відомий як «умертвіння плоті».

Сайлас повернувся до грубої мотузки з вузлами, що лежала поруч на підлозі, акуратно скручена. Бич. На вузлах запеклася кров, і вони затверділи. Спраглий очищення через страждання, Сайлас швидко помолився. Тоді схопив мотузку за один кінець, зажмурився і шмагнув себе по плечах, відчуваючи, як вузли врізаються в спину. Шмагнув іще раз, уже сильніше. І ще раз, іще. І довго продовжував самобичування.

– Castigo corpus meum 22
  Castigo corpus meum (лат.)– караю тіло своє.


[Закрыть].

Нарешті він відчув, як по плечах заструменіла кров.