Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 36

Біля Salle des Etas Безу Фаш кипів з люті, слухаючи начальника охорони Лувру Ґруара, який пояснював, як Софі й Ленґдон його обеззброїли. «Чому ж ти не прострелив цю бісову картину?»

– Капітане! – До них поспішно йшов лейтенант Колле. – Капітане, новини. Щойно знайшли авто агента Неве.

– Біля посольства?

– Ні. На вокзалі. Вони купили два квитки. Потяг щойно рушив.

Фаш жестом показав Ґруарові, що той може йти. Тоді відвів Колле до найближчого алькова і стишеним голосом запитав:

– У якому напрямку?

– До Лілля.

– Це, мабуть, облудний маневр. – Фаш видихнув повітря, обдумуючи план дій. – Що ж, попередьте поліцію на наступній станції, нехай про всяк випадок зупинять і обшукають потяг. Залиште її авто на місці і поставте біля нього чергових у штатському – раптом вони надумають повернутися. Пошліть людей, хай обшукають усі вулиці довкола вокзалу на випадок, якщо вони втекли пішки. Від вокзалу відходять якісь автобуси?

– Не о цій порі, капітане. Зараз там тільки таксі.

– Чудово. Опитайте таксистів. Може, вони щось бачили. Тоді сконтактуйтеся з диспетчером таксі і перешліть опис утікачів. А я тим часом дзвоню до Інтерполу.

Колле здивувався.

– Ви хочете оголосити розшук?

Фаш знав, що це небажано, але не бачив іншого виходу.

Тенета треба розставити спритно й не випустити здобич.

Перша година після втечі завжди вирішальна. У першу годину поведінка втікачів ще передбачувана. їм завжди потрібно те саме. Транспорт, житло, гроші – «свята трійця». Інтерпол може вмить зробити всі ці три речі недоступними втікачам. Коли Інтерпол покаже по телебаченню фотографії Ленґдона й Софі та розішле їх до паризьких транспортних служб, готелів та банків, то в тих не залишиться шансів – вони не зможуть виїхати з міста, десь сховатися чи зняти з рахунку готівку так, щоб їх не впізнали. Переважно втікачі панікують, опинившись у такому становищі, і роблять якусь дурницю. Викрадають авто. Грабують крамницю. В розпачі розраховуються кредитною карткою. Хоч би яку помилку вони робили, їхнє місцеперебування швидко стає відоме місцевій владі.

– Йдеться тільки про Ленґдона, правильно я розумію? – запитав Колле. – Ви ж не здаватимете Софі Неве. Вона наш агент.

– Ще й як здам! – відрізав Фаш. – Який сенс здавати Ленґдона, якщо вона може робити за нього всю чорну роботу? Я маю намір проглянути її досьє: перевірити друзів, родину, особисті контакти – одне слово, всіх, до кого вона могла б звернутися по допомогу. Не знаю, що вона там собі думає, але все це коштуватиме їй дуже дорого! Самим звільненням вона не відбудеться!

– Мені залишатися на зв’язку чи теж зайнятися пошуками?

– Займіться пошуками. їдьте на вокзал і керуйте там усім. Даю вам карти в руки, але доповідайте мені про кожен крок.

– Слухаюсь, капітане. – Колле побіг виконувати наказ.

Фаш залишився стояти в алькові. За вікном виблискувала скляна піраміда, вогні відбивалися у збуреній вітром воді фонтанів. Вони прослизнули крізь пальці. Він наказав собі заспокоїтися.

Витримати тиск, який от-от застосує Інтерпол, навряд чи під силу навіть досвідченому агентові.

«Шифрувальниця і шкільний учитель? Та вони не протримаються навіть до світанку».

Розділ 37

Густий лісистий парк, відомий як Булонський ліс, називали по-різному, однак справжні парижани знали його як «Сад земних утіх». Цей начебто схвальний епітет насправді означав протилежне. Усяк, хто бачив однойменне скандальне полотно Босха, розумів, у чому тут річ: ця картина, як і Булонський ліс, була порочна й сороміцька – рай для всіляких збоченців і фетишистів. Уночі на звивистих алеях парку з’являлися сотні лискучих тіл, які можна було найняти для земних утіх. Тут задовольняли найглибші, найпотаємніші бажання – чоловіків, жінок й усіх посередині між тими й тими.

Доки Ленґдон збирався з думками, щоб розповісти Софі про Пріорат Сіону, таксі в’їхало до Булонського лісу й рушило мощеною алеєю на захід. Ленґдон ніяк не міг зосередитися, бо на світло фар із темряви постійно виникали й демонстрували свої принади нічні мешканці парку. Ось попереду з’явилися дві напівоголені дівчинки-підлітки, вони кидали на таксі звабливі погляди. За ними стояв негр із пов’язкою на стегнах і неймовірно лискучою шкірою, він повернувся задом і порухав голими сідницями. Далі якась пишна– блондинка задерла міні-спідницю й показала, що насправді вона зовсім і не жінка.

О Боже, поможи! Ленґдон відвернувся від вікна й глибоко зітхнув.

– Розкажи мені про Пріорат Сіону, – попросила Софі.

Ленґдон кивнув. Важко було уявити менш відповідне тло для легенди, яку він збирався розповісти. З чого почати? Історія цього братства налічувала понад тисячу років... Це була дивовижна хроніка таємниць, шантажу, зради і навіть жорстоких тортур за наказом одного підступного папи.

– Пріорат Сіону, – почав Ленґдон, – заснував у Єрусалимі 1099 року французький король на ім’я Ґодфруа де Буйон одразу після того, як його військо захопило це місто.

Софі кивнула. Вона уважно ловила кожне слово.

– За легендою король Ґодфруа володів однією могутньою таємницею – цю таємницю його родина оберігала ще від часів Христа. Боячись, що з його смертю таємницю буде назавжди втрачено, він створив таємне братство – Пріорат Сіону – й доручив йому оберігати цю таємницю й передавати її від покоління до покоління. За роки перебування в Єрусалимі братство довідалося, що під руїнами храму Ірода, побудованого на останках іншого храму – царя Соломона, заховано важливі документи. Ці документи начебто підтверджували таємницю Ґодфруа і були такі «вибухові», що Церква не зупинилася б ні перед чим, аби заволодіти ними.

Софі начебто не дуже вірила.

– Братство вирішило, що ці документи треба видобути з-під руїн, хоч би скільки на це пішло часу, і зберігати довіку, щоби правда не вмерла. Для цього воно навіть створило окремий військовий підрозділ – групу з дев’яти рицарів, яку назвали орденом бідних рицарів Христа і храму Соломона. – Ленґдон на мить замовк. – їх більше знають як тамплієрів.

Софі ця назва була знайома.

Ленґдон досить часто читав лекції про тамплієрів і знав, що майже кожна людина на землі чула про них хоча б щось. Науковцям історія тамплієрів видавалася доволі темною: в ній факти так тісно переплелися з вигадкою, що встановити істину стало майже неможливо. І тепер Ленґдон боявся навіть згадувати про тамплієрів у своїх лекціях, бо це неминуче викликало шквал складних запитань, пов’язаних із різними легендами про цей таємничий орден.

Софі занепокоїлась:

– Ти кажеш, це Пріорат Сіону заснував орден тамплієрів, аби добути якісь таємні документи? Я думала, тамплієри з’явилися, щоб захищати Святу землю.

– Це типова помилка. Захист паломників був лише прикриттям, під яким тамплієри виконували свою місію. їхньою справжньою місією на Святій землі було добути документи з-під останків храму.

– І вони їх добули?

Ленґдон усміхнувся.

– Цього ніхто не знає напевно, але науковці сходяться на тому, що тамплієри таки справді знайшли щось під тими руїнами... Щось, що принесло їм неймовірне багатство й владу.

Ленґдон швидко виклав Софі загальноприйняту версію історії тамплієрів. Розповів, як ці рицарі з’явилися на Святій землі під час другого хрестового походу й пообіцяли королю Болдвіну II, що захищатимуть на шляхах паломників-християн. Тамплієри не отримували жодної платні й заприсяглися жити в бідності, вони лише сказали королю, що потребують хоч якогось житла, і попросили дозволу оселитися в стайнях під руїнами храму Ірода. Король задовольнив це прохання, і рицарі облаштувалися в своїй убогій оселі всередині розграбованої святині.

Тамплієри зовсім не випадково обрали собі таке незвичне житло, пояснив Ленґдон. Вони думали, що документи, які шукає братство, заховані глибоко під руїнами цього храму – під Святая Святих, де за легендою колись жив сам Господь Бог. Буквально в самому серці юдейської віри. Майже десятиріччя дев’ятеро рицарів жили серед руїн і таємно довбали твердий ґрунт у пошуках скарбу.

– І ти кажеш, вони щось знайшли? – запитала Софі.

– Стовідсотково, – підтвердив Ленґдон. Він розповів, як тамплієри довгих дев’ять років шукали скарб і нарешті таки знайшли. Із ним вони подалися до Європи, де їхній вплив умить зріс стократ.

Ніхто не знає напевно, чи тамплієри шантажували Ватикан, чи, може, Церква просто спробувала купити їхнє мовчання, але так чи інакше, папа Інокентій II відразу видав безпрецедентний указ, який надавав тамплієрам необмежену владу і право бути самим собі законом. І цей орден став автономною армією, якій не загрожувало нічиє втручання, навіть королів і прелатів.

Одержавши від Ватикану повну свободу дій, орден тамплієрів зростав шаленими темпами, поширюючи і свій політичний вплив. У десятках країн він накопичив величезні маєтки. Тамплієри почали давати кредити збанкрутілим монархам і брати з них відсотки. Так вони започаткували сучасну банківську систему і ще більше розширили свій вплив.

До початку XIV століття з благословення Ватикану тамплієри здобули стільки влади, що папа Климент V вирішив, що треба щось із цим робити. У змові з королем Філіпом IV папа розробив хитромудрий план, як заманити тамплієрів у пастку, знищити й заволодіти їхнім скарбом, що давав їм владу над Ватиканом. Це була операція, гідна ЦРУ: папа Климент V розіслав по всій Європі таємні накази, які належало відкрити всі одночасно у п’ятницю 13 жовтня 1307 року.

На світанку тринадцятого числа печатки з документів було зірвано і їх страшний зміст розголошено. Климент писав, що мав видіння: Бог застеріг його, що тамплієри – єретики, які поклоняються дияволу, мужоложать, скотоложать, плюють на хрест і богохульствують багатьма іншими способами. Бог попросив папу Климента очистити землю від цих єретиків: зібрати їх усіх разом і катувати доти, доки вони не зізнаються в своїх злочинах проти Бога. Віроломна операція Климента пройшла як по маслу. Того дня схопили сотні тамплієрів. їх безжально катували, а потім спалили на вогнищі як єретиків. Відлуння цієї трагедії докотилося до наших днів: п’ятницю тринадцятого дотепер уважають нещасливим днем.

Софі була здивована.

– Тамплієрів знищили? А я думала, братства тамплієрів існують дотепер.

– Це й справді так, вони існують під різними назвами. Попри брехливі звинувачення й усі зусилля Климента V винищити тамплієрів, ті мали могутніх союзників і декому вдалося врятуватися від переслідування Ватикану. Справжньою метою папи було, звісно ж, заволодіти цінними документами, які давали тамплієрам необмежену владу, але він піймав облизня. Документи вже давно перейшли під опіку таємничих засновників ордену тамплієрів – Пріорату Сіону, якому Ватикан нічого не міг заподіяти. Коли Ватикан надто розгулявся, Пріорат якось уночі переправив документи з паризької схованки на кораблі тамплієрів у Ла-Рошелі.

– І куди їх повезли?

Ленґдон знизав плечима.

– Це знає лише Пріорат Сіону. Ці документи дотепер є об’єктом постійних пошуків і спекуляцій, тому вважають, що їх переховували кілька разів. За останньою версією, вони десь у Великій Британії.

Софі наче стривожилась.

– Тисячу років, – вів далі Ленґдон, – легенди про цю таємницю переходили від покоління до покоління. Усі ці документи, владу, яку вони дають, і таємницю, що криється в них, почали називати одним словом – Санґріл. Про це написано сотні книжок, і мало яка таємниця цікавить істориків більше, ніж Санґріл.

– Санґріл? Чи пов’язане це слово з французьким sang або іспанським sangre, які означають «кров»?

Ленґдон кивнув. Кров була провідною ідеєю Санґріл, але, мабуть, не в тому розумінні, що думала Софі.

– Легенда доволі заплутана, але важливо те, що Пріорат Сіону охороняє важливий доказ і очевидно чекає відповідного часу, щоб відкрити правду.

– Яку правду? Яка таємниця може мати таку владу?

Ленґдон глибоко зітхнув і подивився у вікно на сороміцьке місце Парижа, прикрите темрявою.

– Софі, Санґріл – давнє слово. З часом воно набуло нової форми... сучаснішої. – Він помовчав. – Коли я скажу тобі його сучасну версію, ти зрозумієш, що багато знаєш про це. Практично кожна людина на землі чула легенду про Санґріл.

Софі, схоже, не повірила.

– А от я не чула.

– Ну, що ти, звісно, чула. – Ленґдон усміхнувся. – Ти просто звикла, що це називають «Святим Ґраалем».

Розділ 38

Софі уважно подивилася на Ленґдона. Він що, жартує?!

– Святий Ґрааль?

Ленґдон кивнув з абсолютно серйозним виразом на обличчі.

– Святий Ґрааль – це те, що буквально означає Санґріл. Це словосполучення походить від французького Sangraal, яке з часом перетворилось на Sangreal, а потім розщепилось на два слова – San Greal.

Святий Ґрааль. Софі було дивно, що вона одразу не вловила зв’язку між цими двома назвами. Але в словах Ленґдона однаково не було сенсу.

– Я думала, Святий Ґрааль – це чаша. А ти стверджуєш, що Санґріл – це збірка документів, які розкривають якусь давню таємницю.

– Так, але документи Санґріл – це лише половину скарбу, який називають Святим Ґраалем. Вони заховані з самим Ґраалем... і розкривають його справжнє значення. Ці Документи дали тамплієрам таку величезну владу, оскільки вони пояснюють істинну суть Ґрааля.

Істинну суть Ґрааля? Софі ще більше збентежилась. Вона завжди думала, що Святий Ґрааль – це чаша, з якої Ісус пив під час Таємної вечері і в яку згодом Йосип з Ариматеї збирав Його кров, що стікала з розп’яття.

– Святий Ґрааль – це чаша Христова, – мовила вона. – Що може бути простіше?

– Софі, – прошепотів Ленґдон, нахилившись до неї, – Пріорат Сіону вважає, що легенда про Святий Ґрааль – це лише гарна алегорія. Чаша – це метафора, яка насправді означає щось інше, значно могутніше. – Він на хвильку замовк. – Щось, що чудово узгоджується з усім, що намагався нам сьогодні сказати твій дідусь, у тому числі з усіма символами, пов’язаними зі священною жіночністю.

Софі це пояснення не переконало. З терплячої усмішки Ленґдона вона зрозуміла, що він спокійно сприймає її збентеження. Однак очі його залишались серйозними.

– Але якщо Святий Ґрааль – це не чаша, – запитала Софі, – то що ж це таке?

Ленґдон передбачив це запитання, однак і досі не вирішив, як краще їй пояснити. Якщо він не пов’яже відповідь із належним історичним контекстом, то Софі сприйме його розповідь як казку, – саме так відреагував його редактор кілька місяців тому, коли Ленґдон вручив йому попередній варіант рукопису, над яким працював.

– То ви тут стверджуєте... – редактор похлинувся, поставив склянку з вином на стіл і втупився в свій недоїдений обід. – Ви це серйозно?

Абсолютно серйозно. Адже я працював над цим цілий рік.

Відомий нью-йоркський видавець Джонас Фокман нервово смикав борідку. За свою блискучу кар’єру він, безумовно, бачив немало сенсаційних книжок, але ідея, висловлена в цьому рукописі, була просто неймовірна.

– Роберте, – нарешті вимовив Фокман, – зрозумійте мене правильно. Мені подобається те, що ви робите, і ми завжди чудово співпрацювали. Але якщо я погоджусь оприлюднити таку книжку, то під моїм офісом місяцями стоятимуть пікети. Крім того, вона попсує вам репутацію. Заради Бога, ви ж історик із Гарварду, а не якийсь там дешевий писака, що женеться за швидкою наживою. Хіба ви маєте достатньо переконливих доказів на підтвердження такої гіпотези?

Ленґдон усміхнувся, витяг із кишені твідового пальта якийсь аркуш і простягнув його Фокманові. Це був бібліографічний перелік, який містив понад п’ятдесят позицій – книжки відомих істориків – і сучасних, і таких, що померли кілька століть тому. Чимало з цих книжок були науковими бестселерами. Усі назви перегукувалися з ідеєю, яку Ленґдон висловив у своєму рукописі. Коли Фокман пробіг очима перелік, на обличчі в нього з’явився такий вираз, наче він щойно дізнався, що земля насправді пласка.

– Я знаю декого з цих авторів. Це... справжні історики!

Ленґдон знову всміхнувся.

– Отже, бачите, Джонасе, це не тільки моя гіпотеза. Вона з’явилася вже давно. Я лише розвиваю її далі. Жоден автор ще не досліджував легенду про Святий Ґрааль з погляду символіки. Іконографічні докази на підтвердження цієї гіпотези, що їх я виявив, дивовижно переконливі.

Фокман усе ще вивчав бібліографічний перелік.

– О Боже, одну з цих книжок написав сер Лі Тібінґ – член британського Королівського історичного товариства.

– Тібінґ чи не все життя досліджує таємницю Святого Ґрааля. Я з ним знайомий особисто. Це він здебільшого надихнув мене на цю працю. Він, Джонасе, вірить у це все – так само, зрештою, як і інші автори з цього переліку.

– Ви хочете сказати, що всі ці історики справді вірять, що... – Фокман запнувся, неспроможний вимовити це вголос.

Ленґдон усміхнувся.

– Є всі підстави вважати Святий Ґрааль найжаданішим скарбом за всю історію людства. Про нього складали легенди, через нього спалахували війни, окремі люди присвятили його пошукові все життя. Чи має все це сенс, якщо Ґрааль – лише чаша? Якщо так, то тоді й інші реліквії мали б викликати таку саму або й більшу зацікавленість – приміром, терновий вінок чи хрест, на якому розіп’яли Ісуса, – однак ми цього не спостерігаємо. Протягом усієї історії Святому Ґраалю надавали особливого значення. – Ленґдон знову всміхнувся. – І тепер ви знаєте чому.

Фокман усе ще недовірливо хитав головою.

– Але якщо про це написано стільки книжок, то чому ця теорія не стала широко відомою?

– Хіба ці книжки можуть похитнути переконання, яке склалося багато століть тому, та ще й підкріплене найкращим бестселером за всі часи?

Фокман широко розкрив очі.

– Тільки не кажіть мені, що «Гаррі Поттер» – це насправді про Святий Ґрааль.

– Я мав на увазі Біблію.

Фокман зіщулився.

– Я зрозумів.

– Laisser-le! – раптом крикнула Софі. – Ану облиште!

Ленґдон аж підскочив від несподіванки. Софі перехилилась через переднє сидіння й кричала на таксиста. Той стискав у руці мікрофон радіотелефону і щось говорив у нього.

Софі повернулась і засунула руку до кишені Ленґдонового піджака. Доки він зрозумів, що відбувається, вона вихопила револьвер і притиснула таксистові до потилиці. Той умить кинув мікрофон і підняв одну руку догори.

– Софі! – вигукнув Ленґдон. – Якого біса...

– Зупиніться! – наказала Софі таксистові.

Той, тремтячи, скорився. Авто зупинилось, двигун затих.

І аж тепер Ленґдон почув металічний голос диспетчера таксі, що долинав із приймача. «...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... – y радіо щось затріщало. – Et un Americain, Robert Langdon...» ²⁰ 20
  ...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... Et un Americain, Robert Langdon... (фр.)– ...на ім’я Софі Неве... І американець Роберт Ленґдон...


[Закрыть]

Ленґдон увесь напружився. «То вони нас вже вирахували?»

– Ану вийдіть з авта, – скомандувала Софі.

Шофер, тремтячи, з піднятими руками, вийшов і зробив кілька кроків назад.

Софі спустила вікно й націлила на спантеличеного таксиста револьвер.

– Роберте, – сказала вона спокійно, – сядь за кермо. Тепер ти поведеш.

Ленґдон не наважився б сперечатися з жінкою, яка тримала в руках револьвер. Він швидко вийшов з авта й ускочив на місце водія. Таксист лаявся, але рук не опускав.

– Роберте, – мовила Софі із заднього сидіння, – думаю, ти достатньо намилувався нашим чарівним лісом?

Ленґдон кивнув. «Більше, ніж достатньо».

– Чудово. То їдьмо звідси геть.

Ленґдон подивився на важелі управління й завагався. «Чорт!» Намацав перемикач швидкостей і педаль зчеплення.

– Софі, може, краще ти?..

– Їдь! – крикнула вона.

Навколо них вже зібралося кілька повій, які зацікавилися тим, що тут відбувається. Одна набирала номер на мобільнику. Ленґдон натиснув на зчеплення і повернув перемикач у положення, що, як він сподівався, відповідає першій швидкості. Легенько натиснув на педаль газу, перевіряючи, як реагує авто.

Тоді відпустив зчеплення. Шини завищали, авто різко рвонуло вперед, його віднесло вбік, і юрба, що почала було збиратися навколо, розсипалася. Жінка з мобільником відскочила в кущі, авто її ледь не переїхало.

– Легше! – вигукнула Софі, коли авто вискочило на дорогу. – Що ти робиш?

– Я намагався тебе попередити, – Ленґдон перекрикував скрегіт передач. – Я воджу авта тільки з автоматичним керуванням.

Розділ 39

Хоч спартанська кімнатка в розкішному особняку на вулиці Лабрюйєра бачила немало страждань, Сайлас сумнівався, чи могли вони зрівнятися з тими нестерпними муками, що терзали зараз його біле тіло: «Мене обдурили. Все пропало».

Сайласа пошили в дурні. Побратими сказали неправду, воліючи вмерти, аніж відкрити священну таємницю. Сайласові забракло сил, щоб подзвонити Учителеві. Мало того, що він убив усіх чотирьох людей, які єдині знали, де заховано наріжний камінь, то він ще й убив монахиню просто в церкві Святої Сульпіції. Вона діяла проти Бога! Вона насміхалася з діяльності «Опус Деї»!

Це вбивство він скоїв імпульсивно, але смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Адже це єпископ Арінґароса попросив, щоб Сайласа впустили до церкви; що подумає абат, коли знайде монахиню мертвою? Сайлас, щоправда, поклав її назад до ліжка, але рана на голові свідчила сама за себе. Він спробував замаскувати діру на підлозі, але це йому не дуже вдалося. Вони зрозуміють, що тут хтось побував.

Сайлас розраховував, упоравшись із цим завданням, сховатися в «Опус Деї»: «Єпископ Арінґароса захистить мене». Сайлас не уявляв більшого блаженства, ніж життя в медитаціях і молитвах під дахом штаб-квартири «Опус Деї» у Нью-Йорку. Він би більше ніколи не вистромив звідти носа. Усе, чого він потребував, було в стінах цього притулку. «Ніхто про мене навіть не згадає». Водночас Сайлас розумів, що такий видатний чоловік, як єпископ Арінґароса, на жаль, не може зникнути так само легко.

«Я поставив під загрозу єпископа». Він тупо дивився в підлогу і думав, чи не краще покінчити з собою. Зрештою, це ж Арінґароса передусім дав Сайласові життя. „ у тому маленькому будиночку в Іспанії. Там він навчав його, дав йому мету в житті.

– Друже, – казав йому Арінґароса, – ти народився альбіносом. Не дозволяй іншим ганьбити тебе за це. Невже ти не розумієш, Господь виділив тебе з-поміж інших, створивши альбіносом? Чи ти знаєш, що Ной теж був альбіносом?

– Ной, що побудував ковчег? – Сайлас ніколи про це не чув.

Арінґароса усміхався.

– Так, Ной, що побудував ковчег. Він був альбіносом. З такою ж білою, наче в ангела, шкірою. Вдумайся. Ной урятував усе життя на планеті. На тебе теж чекають великі справи, Сайласе. Господь недаремно визволив тебе з в’язниці. Ти маєш покликання. Господь потребує твоєї допомоги.

З часом Сайлас навчився сприймати себе по-новому: «Я чистий. Білий. Прекрасний. Як ангел».

Однак цієї миті, у цій кімнаті, в будинку, що належав «Опус Деї», йому нашіптував з далекого минулого розчарований голос батька:

– Ти невдаха. Привид.

Сайлас став навколішки на дерев’яну підлогу і почав молити Бога про прощення. Тоді скинув одіж і знову сягнув по бич.