Текст книги "Код Да Вінчі"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 17

– Як це вона не відповідає? – здивувався Фаш. – Ви ж дзвоните їй на мобільний? Я знаю, вона завжди носить його з собою. Колле намагався додзвонитись Софі ось уже кілька хвилин. Після розмови з директором відділу криптографії Фаш виглядав стурбовано. Поклавши слухавку, він наказав Колле негайно зв’язатися з агентом Неве. Але Софі не відповідала, і тепер Фаш шаленів, наче поранений тигр.

– Навіщо дзвонили з відділу криптографії? – ризикнув запитати Колле.

Фаш різко обернувся.

– Щоб сказати, що вони не знайшли жодного зв’язку з Драконовими дияволами й кульгавими святими.

– І все?

– Ні, ще сказали, що числа – це послідовність Фібоначчі, але, мабуть, у них не закладено жодного змісту.

Колле розгубився.

– Але ж вони вже прислали агента Неве з цією інформацією.

Фаш заперечно похитав головою.

– Неве вони не посилали.

– Як так?

– За словами директора, після того як я йому подзвонив, він викликав усю команду, щоб вони подивилися на знімки. Коли ж з’явилась агент Неве, то лише глянула на знімки й одразу вийшла, не промовивши й слова. Директор сказав, що не зупиняв її, бо для неї ці знімки, очевидно, були тяжким ударом.

– Ударом? Вона що, ніколи не бачила трупів на фотознімках?

Фаш відповів не зразу.

– Я не знав цього, і директор, здається, теж не знав, доки йому не сказав хтось із відділу. Софі Неве доводиться Жакові Соньєру онукою.

Колле занімів.

– Директор каже, вона ніколи й словом не згадувала про Соньєра. Він вирішив, вона не хоче, аби до неї ставилися поблажливо лише тому, що вона онука такої видатної особи.

«Не дивно, що ці знімки так її приголомшили», – подумав Колле. Який жорстокий збіг, що цю молоду жінку викликали розгадувати код, який залишив її убитий родич! І все одно в її діях не було логіки.

– Очевидно, вона одразу здогадалась, що числа належать до послідовності Фібоначчі, бо приїхала сюди й сказала це нам. Не розумію тільки, чому вона не розповіла про це колегам, а пішла геть.

Колле знаходив лише одне пояснення: Соньєр написав на підлозі числовий код, сподіваючись на те, що Фаш залучить до розслідування криптографів, а отже, і його онуку. Що ж до решти тексту, то, може, Соньєр намагався їй цим щось сказати? Якщо так, то що саме? І до чого тут Ленґдон?

Але не встиг Колле добряче це обміркувати, як тишу порожнього музею розірвав рев сигналізації. Схоже було, що звук виходить із Великої галереї.

– Тривога! – закричав один із агентів, дивлячись на екран, куди надходила інформація з центру безпеки Лувру. – Велика галерея! Чоловічий туалет!

Фаш підскочив до Колле.

– Де Ленґдон?

– І досі в туалеті! – Колле показав на червону цятку на екрані. – Схоже, він розбив вікно! – Колле знав, що далеко Ленґдон не втече. Хоч правила пожежної безпеки в Парижі вимагали, щоб вікна в громадських будівлях, розташованих на висоті понад п’ятнадцять метрів, можна було розбити в разі пожежі, вискакувати з вікна третього поверху Лувру було б самогубством. До того ж із західного боку крила «Денон» немає ні дерев, ні трави, які б пом’якшили удар. Просто під вікном туалету, за якихось кілька футів від зовнішньої стіни – площа Карузель із двома смугами руху. – О Боже, – вигукнув Колле, не відводячи очей від екрана. – Ленґдон стоїть у вікні!

Але Фаш уже не сидів на місці. Вихопивши з кобури револьвер, капітан вибіг із кабінету.

Колле збентежено дивився, як червона цятка на екрані наблизилась до підвіконня, а тоді зробила щось зовсім несподіване – перемістилася поза периметр будівлі.

Що там відбувається? Де Ленґдон? На підвіконні чи...

– Господи! – Колле зірвався на ноги. Цятка тепер була поза стіною музею. На якусь мить вона затремтіла, а тоді різко зупинилась приблизно за десять ярдів від периметра будівлі.

Колле порухав мишкою і викликав на екран карту Парижа. Налаштував по-новому глобальну систему орієнтування. Збільшивши масштаб, він чітко побачив, де зупинився маячок.

Той більше не рухався.

Завмер посеред площі Карузель.

Ленґдон таки вистрибнув.

Розділ 18

Фаш щодуху мчав Великою галереєю, коли раптом крізь завивання сигналізації почувся голос Колле.

– Він вистрибнув! – кричав по рації Колле. – Сигнал зупинився на площі Карузель! Просто під вікном туалету! І зовсім не рухається! Боже мій, здається Ленґдон учинив самогубство!

Фаш чув, що говорить Колле, але ці слова не мали сенсу. Він біг далі. Здавалось, цей коридор не закінчиться ніколи. Проминувши тіло Соньєра, він попрямував до перегородок у кінці крила «Денон», що утворювали лабіринт вузьких коридорів. Звук сирени гучнішав.

– Зачекайте! – знову закричав Колле. – Він рухається! Господи, він живий! Ленґдон рухається!

Фаш біг, із кожним кроком проклинаючи нескінченний коридор.

– Ленґдон рухається дедалі швидше! – верещав Колле. – Перетинає площу. Хвильку... він збільшує швидкість. Та він просто мчить!

Фаш нарешті добіг до кінця галереї, миттю прослизнув поміж перегородками, побачив двері до туалету і ринув туди.

Тепер рацію було вже ледве чути через виття сигналізації.

– Він, мабуть, в авті! Точно, він в авті! Я не можу...

Останні слова Колле потонули в ревінні сирени. Фаш із револьвером наготові ввірвався до чоловічого туалету. Скривившись від пронизливого вищання, він швидко оглянув приміщення.

У кабінках нікого. Біля умивальників теж ні душі. Фаш відразу ж помітив, що вікно в дальньому кінці туалету розбите. Він підбіг і перехилився через підвіконня. Ленґдона ніде не було видно. Фаш не уявляв, щоб хтось відважився на такий трюк. Якби Ленґдон упав з такої висоти, то однозначно переламав би собі всі кістки.

Нарешті сирена замовкла, і знову почувся голос Колле.

– ... рухається на південь... дедалі швидше... перетинає Сену через міст Карузель!

Фаш подивився ліворуч. Єдиним транспортом на мості Карузель був величезний трейлер, він прямував на південь від Лувру. Причіп був накритий брезентом і нагадував велетенський гамак. Фаш здригнувся від недоброго передчуття. Очевидно, лише кілька хвилин тому цей трейлер стояв перед світлофором просто під вікном туалету.

«Шалений ризик», – подумав Фаш. Адже Ленґдон не міг знати, що лежить під брезентом. А раптом там сталеві труби? Або цемент? Чи й навіть сміття? Стрибок із сорока футів! Це божевілля.

– Він повертає! – кричав Колле. – Звертає на міст Сен-Пер!

І справді, трейлер, що переїхав міст Карузель, сповільнював хід і повертав праворуч в напрямку до моста Сен-Пер. «Ну-ну», – подумки сказав Фаш, спостерігаючи, як вантажівка зникає за поворотом. А тим часом Колле вже зв’язувався по рації з агентами, що чергували на вулиці по периметру музею, наказував їм сідати в патрульні автомобілі й наздоганяти трейлер. Паралельно він повідомляв щораз нові координати вантажівки, наче вів якийсь чудернацький репортаж із місця подій.

«От і все», – подумав Фаш. Він знав, що його люди оточать трейлер за лічені хвилини. Ленґдонові не втекти.

Сховавши револьвер, Фаш вийшов із туалету і зв’язався з Колле:

– Підженіть моє авто. Я хочу бути там, коли його заарештують.

Дорогою до виходу з Великої галереї Фаш розмірковував, чи залишився Ленґдон живий після такого карколомного стрибка.

А втім, це вже було не важливо.

Ленґдон утік. Отже, він винний.

Ленґдон і Софі, затамувавши подих, стояли в темряві Великої галереї за якихось п’ятнадцять ярдів від туалету, притиснувшись спинами до однієї з перегородок, що заступали вхід до туалетів. Вони ледь устигли сховатись, як повз них із револьвером у руці промчав Фаш і зник в одному з туалетів.

Останні шістдесят секунд здавалися якоюсь маячнею.

Ленґдон стояв у чоловічому туалеті й відмовлявся втікати з місця злочину, якого не скоював, а Софі уважно вивчала скло із вмонтованою сигналізацією. Тоді подивилась на вулицю, наче оцінюючи відстань до землі.

– Невеличке зусилля, і ви на свободі, – сказала вона.

Зусилля? Збентежений, він виглянув у вікно.

На вулиці, якраз під вікном, зупинився на червоне світло величезний трейлер. Причіп був накритий синім брезентом, під яким лежав вантаж. Невже Софі пропонує йому...

– Софі, я нізащо не стрибатиму...

– Витягніть маячок.

Ленґдон порився в кишені й витягнув металевий ґудзичок. Софі схопила його й швидко підійшла до умивальників. Взяла великий брусок мила, поклала на нього ґудзичок і великим пальцем втиснула його в мило. Тоді акуратно заліпила отвір так, щоб пристрій звідти не випав.

Вручивши мило Ленґдонові, Софі витягла з-під умивальників важку циліндричну урну для сміття. Не встиг Ленґдон вимовити й слова, як вона, тримаючи урну перед собою, підбігла до вікна і щосили вдарила в шибку. Та розсипалася на друзки.

Тієї ж миті їх оглушило пронизливе ревіння сирени.

– Дайте мило! – крикнула Софі.

Ленґдон віддав їй мило.

Вона вихилилась із розбитого вікна і подивилася на трейлер, що стояв перед світлофором. Мішень була достатньо велика – широко розтягнутий брезент – і лише за якихось десять футів від стіни музею. Коли на світлофорі загорілося жовте світло, Софі розмахнулася й кинула мило вниз.

Воно впало на самий край брезенту і, щойно трейлер рушив, зісковзнуло у кузов.

– Вітаю, – сказала Софі й потягла Ленґдона до дверей. – Ви щойно втекли з Лувру.

Вони вибігли з туалету і ледве встигли сховатися в тіні, як повз них промчав Фаш.

Тепер, коли заглушливе ревіння сигналізації стихло, Ленґдон почув сирени поліцейських автомобілів, що віддалялися від Лувру. Поліція залишає Лувр! Фаш, мабуть, теж забрався, покинувши Велику галерею напризволяще.

– Приблизно за п’ятдесят метрів звідси є запасний вихід, – сказала Софі. – Тепер, коли охорону зняли, ми можемо вийти.

Ленґдон вирішив більше не сперечатись. Він уже переконався, що Софі Неве незрівнянно кмітливіша за нього.

Розділ 19

Кажуть, церква Святої Сульпіції має найдивовижнішу історію з-поміж усіх паризьких будівель. Зведена на руїнах давнього храму єгипетської богині Ісіди, вона має точнісінько такий самий план, як собор Нотр-Дам, один в один. У цьому святилищі хрестили маркіза де Сада і поета Бодлера, тут вінчався Віктор Гюґо. Школа при церкві з давніх-давен славиться своїми ліберальними поглядами. Колись вона була підпільним місцем зборів для різних таємних товариств.

Зараз у церкві було тихо, як у могилі. Єдиною ознакою життя був ледь відчутний запах ладану, який ще витав у повітрі після вечірньої меси. Коли сестра Сандрін вела Сайласа у глиб приміщення, він відчув, що вона нервується. Утім, його це не здивувало. Сайлас уже звик, що від його незвичної зовнішності люди ніби розгублюються.

– Ви американець? – спитала сестра Сандрін.

– Я народився у Франції, – відповів Сайлас. – Постригся в Іспанії, а тепер от навчаюсь у Штатах.

Сестра Сандрін кивнула. Це була невисока на зріст жінка з добрими очима.

– І ви ніколи не були в нашій церкві?

– Розумію, що це ледь не гріх.

– Удень вона гарніша.

– Навіть не сумніваюсь. Але я дуже вдячний, що ви дозволили мені оглянути її сьогодні вночі.

– Абат попросив мене. Ви маєте впливових друзів.

«Ти навіть не уявляєш, яких впливових», – подумав Сайлас.

Йдучи за сестрою Сандрін головним проходом, Сайлас дивувався аскетичності цього храму. На відміну від Нотр-Даму з його кольоровими фресками, позолотою на вівтарі і дерев’яним оздобленням, від якого віяло затишком, церква Святої Сульпіцїї була сувора й холодна, своїм украй простим убранням вона нагадувала іспанські собори. Через брак декору храм здавався ще просторішим. Сайлас подивився на ребристе склепіння високо над головою й уявив, що стоїть під перевернутим корпусом величезного корабля.

«Влучне порівняння», – подумав він. Корабель братства от-от перекинеться й піде на дно. Сайласові нетерпеливилося узятися до справи, але заважала сестра Сандрін. Розправитися з цією маленькою жінкою йому було просто, але він заприсягся не вдаватися до сили без нагальної потреби. Вона служителька храму Божого і не винна, що братство вирішило заховати свій наріжний камінь саме тут. Не слід карати її за чужі гріхи.

– Мені шкода, сестро, що вам довелося встати через мене.

– Усе гаразд. Ви ж у Парижі проїздом. А не побачити нашу . церкву було б шкода. Ваше зацікавлення церквою більше архітектурного чи історичного плану?

– Насправді, сестро, зацікавлення моє духовне.

Вона добродушно всміхнулась.

– Це зрозуміло. Я просто не знаю, з чого почати екскурсію.

Сайлас не відводив погляду від вівтаря.

– Не треба екскурсії. Ви й так приділили мені достатньо уваги. Я можу оглянути все й сам.

– Мені це зовсім не важко, – сказала сестра Сандрін. – Зрештою, я й так не сплю.

Сайлас зупинився. Вони дійшли до передніх лав, і до вівтаря залишалось якихось п’ятнадцять ярдів. Він повернувся до маленької жінки всім своїм дебелим тілом і відчув, як вона здригнулась, коли зазирнула в його червоні очі.

– Не хочу видатися неґречним, сестро, але я не звик заходити до храму Божого просто задля екскурсії. Ви не проти, якщо я спершу помолюся наодинці з Господом, а тоді вже все огляну?

Сестра Сандрін завагалась.

– Так, звичайно. Я чекатиму на вас у тому кінці церкви.

Сайлас поклав свою важку руку їй на плече і пильно подивився в вічі.

– Сестро, я й так почуваюся винним за те, що розбудив вас. І просити, щоб ви залишались зі мною, було б уже занадто. Тож, будь ласка, йдіть спати. А я помилуюся вашою церквою, а тоді вийду сам.

Вона захвилювалась:

– А ви впевнені, що вам не буде самотньо?

– Абсолютно впевнений. Молитва – це радість, яку не ділиш ні з ким.

– Як скажете.

Сайлас забрав руку з її плеча.

– Добраніч, сестро. Нехай Господь береже вас.

– І вас. – Сестра Сандрін рушила до сходів. – Тільки, будь ласка, коли йтимете, щільно причиніть за собою двері.

– Неодмінно. – Сайлас дивився їй услід. Тоді відвернувся й став навколішки в першому ряду, відчуваючи, як волосяниця вп’ялася йому в ногу.

«Господи милосердний, Тобі присвячую цю роботу, що її маю виконати сьогодні...»

Причаївшись у тіні хорів, високо над вівтарем, сестра Сандрін нишком стежила крізь балюстраду за монахом у рясі, що стояв навколішки перед вівтарем. Душу її раптом охопив страх, і їй було важко всидіти тихо в своєму сховку. На якусь мить їй спало на думку: а може, цей таємничий гість і є тим ворогом, про якого її попереджали? Може, цієї ночі їй доведеться виконати накази, про які вона пам’ятала всі ці роки? І вона вирішила залишитися тут, у темряві, й стежити за кожним його кроком.

Розділ 20

Софі й Ленґдон вийшли з тіні перегородки й нишком рушили спорожнілим коридором до запасного виходу.

Тепер Ленґдон почувався так, наче він у темряві допасовує одну до одної частинки складанки. Останній штрих у цій загадковій історії глибоко бентежив: «Капітан судової поліції намагається повісити на мене вбивство».

– Як ви гадаєте, – запитав він пошепки, – а може, Фаш сам написав оте все на підлозі?

Софі навіть не обернулась.

– Ні, це неможливо.

Ленґдон не був такий певний.

– Він із сил пнеться, щоб зробити мене винним. Може, він написав моє ім’я на підлозі, сподіваючись, що це стане вагомим доказом проти мене?

– А послідовність Фібоначчі? А P.S.? А всі натяки на да Вінчі й поклоніння богині? Ні, це міг зробити тільки дідусь.

Ленґдон знав, що вона має рацію. Символіка ключів до розгадки була надто взаємоузгоджена: пентаграма, Вітрувієва людина, да Вінчі, богиня і навіть послідовність Фібоначчі. Цілісний набір символів, так сказали б учені-іконографи. Усе тісно взаємопов’язано.

– І ще сьогоднішній дзвінок, – додала Софі. – Дідусь доконечно хотів мені щось розповісти. Я певна, що текст на підлозі – це його остання спроба сказати мені щось важливе. І лише ви можете допомогти мені зрозуміти, що саме.

Ленґдон спохмурнів. О Драконів диявол! О кульгавий святий! Він щиро хотів, щоб йому пощастило розшифрувати це послання. І заради Софі, і заради себе самого. Але відтоді, як він уперше побачив цей напис, усе тільки ускладнилось. І його удаваний стрибок з вікна туалету теж напевне не додасть йому балів в очах Фаша. Навряд чи капітан французької поліції потішиться з того, що його люди переслідували й намагалися заарештувати брусок мила.

– Сходи вже близько, – попередила Софі.

– Як гадаєте, чи можуть числа в посланні вашого діда бути ключем до розуміння інших рядків?

Якось Ленґдонові довелося працювати з кількома рукописами Бекона. Епіграфи там містили коди, у яких певні рядки були ключем до того, як розшифрувати інші рядки.

– Мені ці числа не йдуть з голови. Суми, добутки, частки. Але я не бачу жодної закономірності. З математичного погляду, вони розташовані цілком навмання. Криптографічна нісенітниця.

– Однак усі вони належать до послідовності Фібоначчі. Це не може бути збігом.

– Це не збіг. Числа Фібоначчі мали бути ще одним сигналом для мене. Дідусь намагався привернути мою увагу всіма можливими способами. Саме тому він написав це все англійською, ліг так, щоб імітувати мій улюблений твір мистецтва, і накреслив на собі пентаграму.

– Пентаграма щось для вас означає?

– Авжеж. Раніше я не мала нагоди розповісти вам про це. Ще коли я була дитиною, пентаграма для нас із дідусем була особливим символом. Ми любили грати в карти таро, і моя вказівна карта завжди виявлялася з масті пентаграм. Я впевнена, дідусь підтасовував, але відтоді пентаграма набула для нас особливого значення.

У Ленґдона мороз пішов по спині. Вони грали в таро? У цій італійській середньовічній грі було приховано стільки єретичних символів, що Ленґдон присвятив їй цілий розділ свого рукопису. Серед двадцяти двох карт таро були зокрема такі, як «Папа-жінка», «Імператриця», «Зірка». Свого часу карти таро вигадали, щоб таємно поширювати ідеї, заборонені Церквою. Сьогодні ж про їхні містичні властивості знають хіба що ворожки.

«У картах таро масть, що означає жіночу божественність, – це пентаграма», – подумав Ленґдон. Якщо Соньєр задля жарту підтасовував колоду, щоб онуці випадали пентаграми, то це було доволі дотепно.

Нарешті вони дійшли до аварійного виходу, і Софі обережно відчинила двері. Сигналізація не спрацювала. Під сигналізацією були лише зовнішні двері. Вони пішли донизу вузькими сходами, спочатку помалу, а тоді щораз швидше.

– Коли дідусь розповідав вам про пентаграму, – Ленґдон насилу встигав за Софі, – чи не згадував він при цьому про поклоніння богині або про гнів Католицької Церкви?

Софі заперечно похитала головою.

– Мене більше цікавив математичний аспект: божественна пропорція, число «фі», різні там послідовності Фібоначчі і все таке.

Ленґдон здивувався:

– Дідусь розповідав вам про число «фі»?

– Звичайно. Це так звана божественна пропорція. – Вона ніяково всміхнулася. – Він навіть жартував, що я напівбожество... ну, через те, що в моєму імені є ці літери.

Якусь мить Ленґдон це обмірковував, а тоді зрозумів.

Со-фі.

Усе ще йдучи сходами, він почав думати про це «фі». Тепер він збагнув, що підказки Соньєра навіть іще послідовніші, ніж йому здалося одразу.

Да Вінчі... числа Фібоначчі... пентаграма...

Неймовірно, але всі ці речі пов’язувала одна концепція, настільки ґрунтовна в історії мистецтва, що Ленґдон зазвичай присвячував їй декілька лекцій поспіль.

Фі.

Раптом він перенісся думками в Гарвард і знову побачив себе перед аудиторією. Лекція «Символізм у мистецтві». Ось він виводить крейдою на дошці своє улюблене число.

1,618

А тоді повертається й бачить зацікавлені обличчя студентів.

– Хто може сказати, що це за число?

Довгоногий математик на останній парті підносить руку.

– Це число «фі».

– Молодець, Стеттнере, – хвалить Ленґдон. – Отже, знайомтеся, число «фі».

– Не слід плутати його з «пі», – додає Стеттнер. – Ми, математики, знаємо, що «фі» значно цікавіше, ніж «пі». – Він сідає на місце.

– Число «фі», – веде далі Ленґдон, – одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних – дуже важливе число в мистецтві. Хто скаже – чому?

Стеттнер знову намагається відзначитись.

– Бо воно таке красиве?

Аудиторія сміється.

– Хоч як це дивно, – каже Ленґдон, – але Стеттнер знову має рацію. «Фі» вважають найкрасивішим числом у всесвіті.

Сміх стихає, Стеттнер тріумфує.

Ленґдон вставляє слайди в проектор, а тим часом пояснює, що число «фі» взято з послідовності Фібоначчі – математичної прогресії, відомої не лише тим, що в ній сума кожних двох сусідніх чисел дорівнює наступному числу, а й тим, що часткадвох сусідніх чисел в ній має незбагненну властивість наближатися до 1,618, тобто до «фі»!

Далі Ленґдон пояснює, що, попри його майже містичне походження, найдивовижніша особливість числа «фі» – це його роль як основного структурного принципу в природі. Рослинам, тваринам і навіть людям властиві пропорції, що дорівнюють відношенню «фі» до одиниці.

– «Фі» трапляється у природі так часто, – каже Ленґдон, вимикаючи світло, – що очевидно це не може бути збігом. Тому в давнину люди вирішили, що Творець усесвіту відвів числу «фі» особливу роль. Давні вчені проголосили одну цілу шістсот вісімнадцять тисячних божественною пропорцією.

– Зачекайте, – каже дівчина з передньої парти. – Я вивчаю біологію, але ще ніколи не зустрічала в природі цієї божественної пропорції.

– Справді? – усміхнувся Ленґдон. – А чи доводилось вам визначати співвідношення між особинами чоловічої й жіночої статі в бджолиній сім’ї?

– Звичайно. Особин жіночої статі завжди більше.

– Правильно. А чи спадало вам на думку, що коли поділити кількість особин жіночої статі на кількість особин чоловічої статі в будь-якому вулику на планеті, то завжди дістанемо те саме число?

– Невже?

– Точно. Це число «фі».

Дівчина роззявляє рот.

– НЕ МОЖЕ БУТИ!

– Ще й як може! – відповідає їй Ленґдон і, усміхаючись, показує слайд, на якому зображено спіральну мушлю. – Впізнаєте, що це?

– Це наутилус, – каже та сама студентка. – Головоногий молюск, що накачує в мушлю газ, аби триматися на плаву.

– Правильно. А здогадуєтесь, яке співвідношення між діаметрами кожних двох сусідніх витків його спіралі?

Дівчина розглядає концентричні дуги на мушлі молюска і вагається з відповіддю.

Ленґдон киває:

– Саме так, «фі». Божественна пропорція. Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних до одного.

Дівчина вражена.

Ленґдон переходить до наступного слайда. На ньому – великим планом квітка соняшника із дозрілим насінням.

– Зернята соняшника ростуть спіралями, що закручуються назустріч одна одній. Здогадуєтесь, яке відношення діаметра кожної спіралі до наступної?

– «Фі»? – хором припускають студенти.

– Точно. – І Ленґдон показує один слайд за іншим: закручена в спіраль луска на соснових шишках, розташування листя на стовбурах рослин, поділ тіл комах – усе виявляє дивовижну відповідність божественній пропорції.

– Неймовірно! – вигукує хтось.

– Так, – погоджується ще хтось, – але як це стосується мистецтва?

– Ага! – каже Ленґдон. – Радий, що ви запитали.

І він показує ще один слайд – побляклий жовтий пергамент із славнозвісним рисунком да Вінчі – Вітрувієва людина. Цей твір названо на честь Марка Вітрувія, знаменитого римського архітектора, який прославляв божественну пропорцію у своєму творі «Про архітектуру».

– Ніхто не розумів божественної будови людського тіла краще, ніж да Вінчі. Да Вінчі навіть викопував із землі трупи, щоб виміряти точні пропорції людського скелета. Він першим довів, що тіло людини насправді складається зі структурних елементів, співвідношення між якими завжди дорівнює «фі».

В очах студентів читається сумнів.

– Не вірите? – запитує Ленґдон. – Наступного разу, коли йтимете в душ, прихопіть сантиметр.

Двійко хлопців, гравців у футбол, шкіряться.

– І не лише ви, недовірливі спортсмени, – зауважує Ленґдон. – Усі. Хлопці й дівчата. Перевірте. Виміряйте відстань від чуба до підлоги. Тоді поділіть її на відстань від пупа до підлоги. Вгадайте, що вийде.

– Невже «фі»? – недовірливо запитує один зі спортсменів.

– Так, «фі», – відповідає Ленґдон. – Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних. – Хочете ще приклад? Виміряйте відстань від плеча до кінчиків пальців і поділіть її на відстань від ліктя до тих самих кінчиків пальців. Знову маєте «фі». Ще? Відстань від стегна до підлоги поділіть ца відстань від коліна до підлоги. Знову «фі». Фаланги пальців рук. Пальці ніг. Частини хребта. «Фі», «фі» і ще раз «фі». Друзі, кожен із вас – живе втілення божественної пропорції.

Навіть у темряві Ленґдон бачить, як глибоко вони вражені. І відчуває всередині знайоме тепло. Ось чому йому подобається викладати.

– Отже, як бачите, друзі, за хаосом цього світу криється чіткий лад. Давні люди, що відкрили число «фі», були впевнені, що натрапили на той структурний принцип, який Бог заклав в основу світу, і через це вони обожнювали природу. Чому – зрозуміло. Божа рука очевидна в природі, і до наших днів збереглися поганські релігії, послідовники яких поклоняються Матінці-при-роді. Багато з нас прославляють природу так само, як це робили поганці, хоч навіть не здогадуються про це. Чудовий приклад – травневий день, свято весни... земля оживає знову, щоб подарувати нам свої плоди. Таємнича магія божественної пропорції походить із незапам’ятних часів. Людина лише грає за правилами природи, а позаяк мистецтво – це спроба людини наслідувати красу, яку створив Всевишній, то цього семестру ми з вами побачимо чимало виявів божественної пропорції в мистецтві.

Наступні півгодини Ленґдон показує їм слайди з творами Мікеланджело, Альбрехта Дюрера, да Вінчі та багатьох інших митців і доводить, що кожен із них у побудові своїх композицій свідомо дотримувався божественної пропорції. Ленґдон демонструє, що число «фі» присутнє і в архітектурі, зокрема в пропорціях афінського Парфенону, єгипетських пірамід і навіть будівлі ООН у Нью-Йорку. «Фі» виявлено у структурі Моцартових сонат, П’ятої симфонії Бетховена, а також у творах Бартока, Дебюссі та Шуберта. Це число, розповідає Ленґдон, використовував навіть Страдіварі, коли визначав точне розташування отворів на корпусах своїх знаменитих скрипок.

– На завершення, – каже Ленґдон і йде до дошки, – повернімося до символів. – Він креслить п’ять перехресних ліній, що утворюють п’ятикутну зірку. – Цей символ – один із наймогутніших образів, з якими ви ознайомитеся цього семестру. Він відомий як пентаграма, і в багатьох культурах його вважають божественним і водночас магічним. Чи може хтось сказати – чому?

Стеттнер, той самий математик, перший підносить руку.

– Тому що, коли ви креслите пентаграму, лінії автоматично діляться на відрізки відповідно до божественної пропорції.

Ленґдон схвально киває.

– Молодець. Справді, співвідношення між відрізками у всіх лініях пентаграми дорівнює числу «фі», завдяки чому цей символ став найяскравішим виразом божественної пропорції. Ось чому п’ятикутна зірка завжди була символом краси й досконалості, який пов’язували з богинею і божественним жіночим началом.

Дівчата в аудиторії усміхаються.

– Ще одне, друзі. Сьогодні ми лише мимохідь згадали да Вінчі, але цього семестру ми ще багато говоритимемо про нього. Відомо, що Леонардо захоплювався давніми релігіями, що обожнювали жінку. Завтра я покажу вам його фреску «Таємна вечеря». Цей твір – один із найдивовижніших прикладів поклоніння божественній жіночності, які вам доведеться побачити у своєму житті.

– Жартуєте? – запитує хтось. – Я думав, «Таємна вечеря» – це про Ісуса!

Ленґдон підморгує:

– Там символи заховані в таких місцях, що ви б ніколи й не здогадалися.

– Ходімо ж, – пошепки поквапила його Софі. – Що трапилось? Ми вже майже на місці. Швидше!

Ленґдон відірвався від спогадів, підвів голову й усвідомив, що стоїть наче вкопаний посеред сходів, приголомшений раптовим осяянням.

О Драконів диявол! О кульгавий святий!

Софі нетерпляче озирнулась на нього.

«Невже це так просто?» – подумав Ленґдон.

Але він уже знав, що так воно й є.

Тут, у закамарках Лувру... розмірковуючи про число «фі» й да Вінчі, Роберт Ленґдон несподівано для самого себе розгадав код Соньєра.

– О Драконів диявол! – вимовив він. – О кульгавий святий! Та це ж найпростіший код на світі!

Софі стояла на сходах трохи нижче від нього й нічого не розуміла. Код? Вона ламала голову над цими словами весь вечір, але так і не бачила, де тут код. Тим паче простий.

– Ви ж самі сказали, – голос Ленґдона аж тремтів від збудження. – Числа Фібоначчі мають сенс лише у належній послідовності. Інакше це математична нісенітниця.

Софі далі не розуміла. Числа Фібоначчі? Вона була впевнена, що дід написав їх з єдиною метою – залучити до розслідування відділ криптографії. Ці числа мають ще й інше призначення? Вона витягла з кишені роздрук і ще раз уважно подивилась на дідусеве послання.

13—3—2—21—1—1—8—5

О Draconian devil!

Oh lame saint!

To що з цими числами?

– Послідовність Фібоначчі – це ключ, – пояснив Ленґдон, узявши в неї роздрук. – Ці числа – підказка, як розшифрувати решту тексту. Соньєр написав їх не по порядку, натякаючи, що такий самий підхід слід застосувати і до тексту. О Draconian devil! Oh lame saint! Ці рядки не означають нічого. Це просто безладний набір літер.

Софі знадобилася лише мить, аби вловити думку Ленґдона, і вона видалася їй до смішного простою.

– То ви вважаєте, що цей текст... просто анаграма? – вона дивилась на нього збентежено. – На зразок якоїсь словесної головоломки в газеті?

Ленґдон бачив, що не переконав її, і розумів, у чому тут річ. Мало кому було відомо, що анаграми, які сьогодні перетворились на банальну розвагу, мають довгу історію, пов’язану із символізмом.

Містичні вчення кабали часто ґрунтувались на анаграмах: літери у давньоєврейських словах розташовували по-новому і знаходили нові значення. Французькі монархи епохи Відродження так свято вірили в магічну силу анаграм, що навіть призначали придворних укладальників анаграм, які мали допомагати їм приймати кращі рішення, аналізуючи слова у важливих документах. А римляни називали вивчення анаграм ars magna – «великим мистецтвом».

Ленґдон подивився Софі в очі.

– Суть послання вашого дідуся весь час була в нас перед очима, він залишив нам удосталь підказок, щоб ми могли зрозуміти її.

Не додавши більше ані слова, Ленґдон витягнув з кишені ручку і розташував літери в кожному рядку по-новому.

О Draconian devil!

Oh lame saint!

Це було ідеальною анаграмою...

Leonardo da Vinci!

The Mona Lisa!