Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Руслана

Як відчувала: не варто було виходити на вулицю! Хоч відсиджуватися перше січня в чотирьох стінах – то не для мене! Інші, правда, ледь не добу відсипаються після святкувань… І мені не завадило б. От тільки мій організм своєрідно реагує на каву. Усіх навколо той напій начебто бадьорить, а мене просто вимикає. При цьому він (організм тобто) виявив неабияку принциповість і в протилежному випадку. Хоча й лікар «швидкої» запевняв, що «заспокійливий укольчик», вколений після аварії заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з ніг ледь не до наступного ранку. Натомість кілька годин сну – і я майже бадьора.

Хе, прокидатися у чужій порожній квартирі – те ще задоволення. І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так? Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати. Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни – це треба дуже постаратися.

Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очікую, що він житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кінцях міста. Це стовідсотково помешкання сторонніх людей. Або квартиронаймачів, можливо, якихось його родичів. Але ж ніби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую? Не так просто прибрати з помешкання ознаки перебування людини. Навіть коли хтось покидає тимчасовий притулок, то все одно залишається щось «на згадку». А тут сліди Олега старанно приховано. Навіть не приховано, а знищено. Я аж зраділа, коли наштовхнулася у комірчині на валізку зі старими чоловічими речами. Відзначила, що її тільки-но відкривали, залишивши відбитки пальців на тонкому шарі пилу. Свою совість заспокоювала тим, що я – не злодійка, жоден предмет не переміститься з моєю допомогою за межі цієї квартири. Просто дуже допитлива особа.

Однак совість наполягає, що й за таку-от цікавість варто було б ввести статтю до Кримінального кодексу. Я й не сперечаюся й активно беруся за прибирання. Совість розцінює це як відвертий підкуп, але трохи стишується. Навіть із задоволенням викручую ганчірку – у минулому чиєсь рожевеньке вбрання. Нічого, не так важко вигнати перші ознаки пустки разом із особливим запахом осиротілого без людей приміщення. Впораюсь. Любить Олег цю квартиру чи ні, а варіантів у нього небагато. Он, у ванній кімнаті в кошику для брудного одягу його сорочка лежить, на поличці – волога бритва. Будинок непомітно починає прив’язувати його першими ледь помітними нитками. Вони, будівлі, це вміють…

Не скажу, що прибирання – то моє покликання. Якщо вірити Тетяні, офіційній дівчині мого брата Романа, якраз навпаки. Та все ж, квартира гіршою після моїх зусиль точно не стає. Прикидаю, чи не варто винагородити себе чашкою чогось гарячого, бо саме нарила на кухні якісь пакетики чаю. Їсти не хочеться, мабуть, таки завдяки лікам. Але чом не привід перепочити? Вилізаю на стілець. Зазираю на верхню полицю кухонної шафки, не надто сподіваючись побачити щось путнє для чаювання. Але хтозна? Може, сухарики чи бублики віднайдуться? Автоматично стріпую рукою порох і наштовхуюсь… Тоненька папка майже злилася з полицею в одне. Якби не кілька збляклих плям від гуаші, я б не звернула на неї увагу.

Знаю, що чиню підлоту. Знаю. Але хто триматиме важливі папери в такому місці? Я ж і не думаю навіть зазирати до отого клятого пакету із «бізнес-планом». Це вже точно не мої клопоти. А ось сюди глипну лишень вкрай ока… Старанно клопочуся із чайником. «Ой, не варто таки влізати в чужі справи!» – стукає в скроні мудра думка. Та відмахуюся від неї, наче від набридливої мухи…

Зручніше вмощуюся за столом і відкриваю теку.

* * *

Не вмію я описувати картини. Про здібності до малювання годі й говорити. Та це зовсім не заважає чітко розуміти, що подобається, а що – ні. Отут відразу на думку спадають картини Джозефіни Волл. Знаю, дехто порівнює їх із надто барвистими листівками, інші ж списують форуми захопленими відгуками про вміння художниці передавати дрібні деталі на малюнках. Цікаво, оті самі коментувальники колись бачили малюнки юної художниці, підписані «Єва» з коротким розчерком на кінці, схожим на стилізованого птаха? Зараз не перевіриш. Кілька років тому хтось дбайливо прибрав їх з усіх сайтів, де публікувалися художники-початківці, що обирають фантастичні сюжети. Чесно? Я від Євиних малюнків ніколи не була в захопленні. Хоч і першою ладна посперечатися з тими, хто стверджував: Єва Торі – то така собі «анти-Волл». Може, і Волл починала з такого. І тому назавжди залишила на своїх картинах надто старанно прописані деталі фону та особливу манеру зображати волосся, коли кожне пасмо ніби живе своїм життям. Ми з Євою, схоже, були ровесниці. Я захоплювалася фентезі-малярством ще школяркою і не знала тоді нікого іншого, хто б так легко перетворював добру казку на жахіття, але на жахіття переконливі та яскраві. І ось зараз, сидячи на кухні Олега, я перебираю аркуші з тими малюнками.

* * *

… Он, дві гарненькі дівчинки схилилися над квіткою. Над ними – феї із крилами метеликів. Ідилія? Ага, якщо враховувати, що одна із подружок – напівпрозора. Чи то привид, чи якесь фейрі. «Справжню» малу то не бентежить. А от на обличчі жінки, що завмерла на задньому плані – неприхований жах.

* * *

На іншому аркуші спляча юнка. Над нею – сни, реальні, як і вона сама. Ви вже бачили таке і не раз. Придивіться пильніше й побачите ще одну деталь головоломки. Біля тендітної руки лежить золотиста пляшечка, надто мала, аби в ній зберігати алкоголь. Незвична тара більше пасує для ліків. Чорна кішка наполовину вилізла із туману сновидіння назовні. На її морді нема хижого виразу. Швидше, неприховане задоволення від вдалої оборудки.

* * *

Це – не копії, роздруковані на лазерному принтері, а оригінали, виконані фарбами та олівцями. От ще цікавий сюжет…

Ні, досить. На таке надивишся, а потім із підозрою приглядатимешся до знайомих пейзажів, вишуковуючи й там подвійне дно. Так описував свої відчуття від споглядання цих малюнків один мій знайомий. Хоч це і не завадило йому свого часу створити невеличкий архів робіт цієї Єви. І саме вчасно. Бо незабаром в Інтернеті, на одному з мистецьких сайтів, з’явилося коротке повідомлення, що Єва Торі загинула. Причина – нещасний випадок. Висловлюємо співчуття рідним та близьким. Хтось із тих рідних відповів лаконічно: «вдавися тим співчуттям». Того ж дня її картини почали зникати з сайтів.

Я дивлюся на ледь збляклі аркуші, і мені відразу починають відкриватися відразу кілька речей. По-перше, Торі – то не політична партія у Британії. Ті, хто захоплюється східною культурою, знають: це, по-японськи, птах. І не такі псевдоніми собі люди беруть. І ще, оте зневажливо кинуте Ільком в обличчя Олегу: «сестра-наркоманка». Ну, добре, Ілько вже своє за це отримав. Сказала б упевнено «з відсотками», бо він у реанімації, якби не згадала оте: « минулого разу, коли перед машиною на дорогу вискочило дитинча, він не встиг загальмувати, бо був надто п’яний». А хіба я ліпша від нього?! Таємниці порозгадувати захотілося? А тут – просто Олегове життя! Буденна історія: жила собі дівчинка, яка дуже любила малювати, і якій, очевидно, затісними видалися звичні рамки свідомості. Після невдалого експерименту вона тепер на кладовищі, старший брат звинувачує себе в цьому й обходить квартиру, де вони разом зростали, десятою дорогою.

От чорт, як же гидко від самої себе. Поспіхом запаковую малюнки в теку. Один аркуш вислизає. Підхоплюю на льоту. Цього малюнку мені бачити не доводилося. Той же акуратний підпис і дата у нижньому кутку. За два дні до повідомлення про Євину смерть. І назва малюнка, ледь не каліграфічно виведена на звороті: «Зозулята зими». Здогад ледь помітним серпанком влітає в голову.

* * *

Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса – яскраво-червона. Вона така сяюча, що, здається, може навіть зігрівати. Вдалині, десь аж зовсім на задньому тлі, привітно блимає віконце хатинки. Там тепло і світло, там затишно, там – свято. От тільки навряд чи це – новорічна листівка. Діти у лахмітті. Не настільки бридкому, як буває у дійсності, але все ж не здатному захистити від морозу. У тому будиночку, може, й тепло, але він – надто далеко. Та й не зважають на нього оті «малята-зозулята». Зосередилися на цяцьці. Немов ота яскрава плямка – найважливіше. Діти на снігу. Одне справжнє, реальне, інше, наче огорнуте якимсь божевільним серпанком. І крізь нього, хай і не дуже чітко, можна дивитися наче крізь закіптюжене вікно. Навколо них зі снігу сплітаються прозорі дитячі фігурки. Сніжинки? Ой, щось маю сумніви… Й обличчя отих малих жебраків теж надто бліді, ледь не прозорі. Раптом помічаю, що вгорі малюнка сніжна круговерть теж сплітається в обличчя. Жіноче, вродливе. То Снігова королева? Та ні, та була байдужою до усього, вираз на обличчі у цієї вродливиці інший – зневажливий та злий.

Отака-от зимова казка. Аж морозом сипонуло від споглядання, хоч на кухні досить тепло. Я впізнала оте напівпрозоре дитинча. Впізнала. З Єви, певно, виросла б непогана художниця… Але…

– Вибач мене, дівчинко, добре?

Нащо їй тепер мої вибачення? І де я вже чула отой дурнуватий вислів « зозулята зими»? Чи він мені просто намарився? І враз серце зайшлося у передчутті неприємностей. Покрутила в руках малюнок та… Замість покласти на місце, залишила собі.

Ох, недаремно я це зробила. Таки недаремно!

Інна

– Нехай під Новий рік доля усміхнеться вам!

Порух руки і ді-джей на радіо захлинається бадьорим вереском на півслові. Зловтішно вишкірююся, уявивши, ніби він змовкає назавжди. Доля ж мені не всміхається, вона вишкірюється, не гірше, ніж я зараз. Ше-ет! А хоч до другого січня зачекати, ну ніяк, нє?! Та знаю: лише гарним дівчаткам Святий Миколай кладе подарунки як не під подушку, то під ялинку. А я цього разу навіть труп деревини, що розсипає на всю квартиру свої голки, мов частинки відмерлої шкіри, не притягла у своє житло.

Але ж ай’м вері гуд гьол! Жодному кретину свято не зіпсувала. Хоча ой як хотілося!! Он, супермаркети переповнені народом, а від нього так несамовито тхне… І не лише потом. Роздратуванням і жадібністю: знижки різдвяні для них, йолопів, бачиш-но, божки влаштували! Лохів і виловлювати не треба. Самі до рук сунуть. Он, один намалювався напередодні:

– Дівчино, а давайте я вам сумки додому допоможу тягнути! Невже ваш хлопець дозволяє вам однісінькій товктися у такому натовпі?! О! Невже? У вас немає хлопця? У такої красуні?! Неподобство!

І фоном: а раптом на каву вдасться до красуні напроситися? Ага, зі мною у якості десерту. Чи хоч цьомчик-бомчик і номер мобільного вициганити. Може, за вас, голуби, ще й заміж сходити?! Хоча… На десерт солоденький такий контингент не тягне. Однак, інколи й гіркого хочеться. Ше-ет, аби не солоного. Бо для мене солоне – то чийсь біль, сильний, просто скажений. Ф-фа… кгм… Скільки разів вирішувала, що подумки не лаятимусь: жодного задоволення, тільки різкий зубний біль опісля. Та спробуй тут стриматися! Особливо після дозволеної собі наче розкоші: ніч повної самотності з вимкнутим телефоном. Наглухо зсунуті темно-коричневі штори, аби не бачити безкінечних фейєрверків за вікном, що цяткують небо масними плямами. Келих свіжого помаранчевого соку замість дурнуватого ігристого із нахабним написом: «Шампанське». Навушники у вухах, аби не чути привітального галасу… І то не заради гламуру чи снобізму. Просто ка-айф! Справжній… Так і для сусідів безпечніше. Бо Іннуся, тобто Я, розумниця, ще й безкорислива, блін.

Ага, розігналася! Прокинулася вранці першого січня від справдешньогоголоду. Такого, який не вгамуєш, коли запхаєш до рота корисну вівсянку без солі чи навіть калорійну булку. Таке вже зі мною траплялося. Правда, давненько. В підлітковому віці проходила. О, то була лиха пора. Напихалася усім підряд. Тоді із дзеркала на мене презирливо дивилася хоч і симпатична, однак доволі перегодована корівка. Як згадаю – здригаюся. Хоч дзеркала всі, що під руку підвернуться, криши! І таке-от траплялося, поки не прибилася до тих, хто навчив, що й як треба робити, аби не загнутися, а навпаки – жити довго й щасливо…

Та, здається, зараз у мене справи не кращі. Наче й фігура в нормі, але підступне люстро переконливо стверджує: я – тьмянію!!! Навіть бездоганно пофарбоване волосся тьмяніє, на щоках – ні цятки рожевого, очі вилиняли. Немов два тижні не виходила на лови. Блін! Блін, блін, блін! За-ра-за! Ще й правий чобіт не застібається!

Нарешті таки взулася. Виходжу! На сходах тхне залишками святкових столів. І це вони жертимуть на вечерю, отямившись після «веселощів»! Навкруги – дух таких самих прогірклих почуттів. Аж вивертає. Фу! Швидше-швидше на вулицю!

А на вулиці не ліпші новини. Моя вірна червоняста тойота вкрита товстим шаром чи то снігу, чи то криги. Ше-ет-шет-шет! Усередині все скручується у гидкий вузол. Обіцяла ж собі не лаятися, та хіба тут стримаєшся… Може, викликати таксі й нашвидку підгодуватися емоціями водія?! А може підстерегти якогось господаря песика? Поки чотириноге, забувши про свої природні потреби, рватиметься з повідка до рятівного під’їзду, причепитися: «Ах, який він у вас гарненький! А погладити можна? Я обережно, аби не налякати!» Бо й справді, нащо мені песика лякати?

Ага, зараз! Так низько, аби із псів цмулити настрій чи життєву силу – навіть бомжі (ті, що з наших)не скочуються. А от із захмелілим власником ніц не станеться. Ну, трохи, може, похворіє. Зате не стане отак обжиратися-обпиватися наступного свята. Таким придуркам навіть на користь.

Ет! Хай йому, я – на чужій території! Блін, і якого мене сюди занесло? Досі не встигла стати не те що своєю для місцевих, а й навіть звичною частиною пейзажу. От і доводиться розводити тепер ледь не китайські церемонії…

Відчула я цих двохводночас. Невже доля забула свою усмішку-оскал?! О, в меню ще й вибір передбачено! Ку-ул, так?! Лише потім збагнула: втрачаю пильність – темноволосе дівчисько вийшло з-за рогу на мить раніше, ніж інша страва.Стишило ходу, глянуло мимохідь на мене зі співчуттям. Із щиримспівчуттям? Оо! Ну, не йо-ма-йо? Докотилася! Мені вже співчувають! Що ж, сама винна, самаритянко юна. І ковтати тобі за кілька днів пігулки від застуди! Нема чого без шалика теплого, енджел пуссі, тинятися вулицями зимового міста в таку стужу. І взагалі, якого швендяти майже безлюдними вулицями першого січня ще й співчувати тим, хто зодягнений значно краще і має нагальну потребу для таких подорожей? Але ти у нас, голубонько, десертик, тож трохи зачекай. Поки мене цікавить жіночка середнього віку в якихось секондівських ганчірках. Вона похитується на слизькому тротуарі, ступає не надто твердо. Її щоками котяться сльози. На мить уявляю, як ті солоні краплинки перетворюються на скалки криги. Бр-р! Геть фантазії! Геть-геть-геть!

Шет!П’яничка не втрималася на слизькому, впала, невдало підігнувши ногу. «Ой! Пані! Це ж, мабуть, дуже боляче?» – це ота малолітня дурепа в чорному пальті. Добре, хоч подумки посил дала, бо мені й так здалося, що біль віддався у моїй ступні. Дівча кинулося «добродійці» допомагати. Ну, не ідіотка? Ще один янгол-охоронець на мою голову звалився?! Ледь накивала п’ятами від схожого з сусіднього міста. Їх що тепер клонують?

Все. Треба звідси забиратися. А то вскочу в халепу, як минулого разу.

Швиденько розвертаюся в бік під’їзду: зараз же постукаю у двері до сусідів та спецом попрохаю солі. Обов’язково розсердяться! І це те, що треба: ковток чужого гніву добре бадьорить.

– Допоможи! Будь ласка! – це мені кинуте навздогін, вже у спину.

На чорта було створювати собі імідж успішної стерви, коли він не діє?!

Ну, добре, май літл енджел: ти сама запросила підійти. Навіть бридливість пересилю заради цього. Без поспіху підходжу ближче, простягаю руку, допомагаю. Мить – і старша жертва вже на ногах.

– Спасибі, донечко, – жінка усміхається отому нещастю, що грається в рятівниці. Утягую пахощі її емоцій, не довіряючи: невже дякує щиро? Ох, таки щиро. І от, варто їй глянути на мене, очевидно також хотіла подякувати та враз блідне.

– І вам дякую, – ледве витягує з себе.

– Хм. От іще! Буду я тут з п’яницями цяцькатися, – ціджу крізь зуби сердито та беруся до роботи.

У якому б стані сп’яніння ота жіночка не була, а блокування поставила миттєво, хоча і грубо. Хай лишень спробує ще й дівча попередити! Теж мені відьма місцевого розливу знайшлася! Може, колись силу й мала, та давно звела нанівець. Ні, попереджати побоїться. Шкода, що дівча про мимовільну зраду не дізнається.

– Пані! Ви йти зможете? – знову озивається оте турботливе дівчисько.

– Зможу, доню, бо мушу. Що ж робити, коли мій потяг от-от відходить? І так затрималася забагато, з колишнім життям прощаючись. Вже мертвим життям, бо в цьому місті мої рідні поховані. Ох! Ти не хвилюйся за мене. Себе бережи, дитинко.

Ще трохи, й почуємо: «не водися от із такими, як ця».

Та ні, стрималася стара. Чи не вірить, що дівчина послухається, чи переймається, аби встигнути на маршрутне таксі, яке раптово вигулькує з-за рогу. Ота помічниця підтримує жіночку, допомагає залізти в автобус. Не дуже навіть дослуховується до буркотіння водія, що от затримують тут його усякі. Навіть щиро посміхається йому.

Гей, чекайте, як вона так буде себе розпорошувати на всяку дурню, то що ж мені залишиться?!

Жінка сідає біля вікна. За брудною шибою видно її бліде, трохи розпливчате обличчя. Добре розумію: вона не в гості зібралася зранку, втікає чи від минулого, чи й від себе, як я втікала місяць тому. Та хіба від себе утечеш? Вдивляюся в обличчя старої, наче привид себе колишньої побачила. Ні-ні, привиділося, тому що я – сильніша. Їй важливо, аби хтось махнув услід рукою. Звідси, із колишнього життя. А мені то завжди було по барабану!

Дівчина аж надто старанно, немов справді зовсім маленька: « зроби тьоті бай-бай!» – махає. Не втримуюся й насмішкувато пирхаю. Дурне янголя повертається і дивиться мені просто у вічі й наче каже: «Чого ж витріщаєшся на добросердну дурепу, така практична розумнице?! Робити нема чого? Вшивайся звідси».

Фак! Упіймати нічим не прикритий погляд, підтягти, немов рибу на гачку – от що потрібно зараз мені. Бо найсмачніші емоції лежать не зверху. І наче все так просто – дівка поруч, сама-самісінька, простягни погляд і візьми, та… неможливо. Бо вона, вона…

На мить мені стає лячно. Ні-ні, вона – не з наших, закладаюся. Про натовп піплівмова не йде. Отже, переді мною… Та ні, дурниці. Не може такого бути. І це байки, що ходять серед наших. Невже нарвалася на вроджене відьменя, котре ще й досі не знає своєї справжньої сили? І я тут, мов на долоні перед нею, тобто не в найкращій формі. Хіба що мимохідь нагородила її застудою, поки в очі не глянула і не зрозуміла, що до чого – ото й уся користь від зловтіхи. Бо цій малій тільки забажати повернення ж мною насланого – то воно мене так шандарахне…

Придивляюся до малої. Наче нічого страшного у ній нема, дівчисько, як дівчисько, справді, гуд гьол. Правда, трохи старша, ніж видається з першого погляду, уже не підліток, але ще не жінка. До речі, як одягти нормально, навіть симпатичною стане. Хоча, шику мало.

Схоже, останню фразу вона «розчула». Щось хотіла відрізати ущипливо, але мовчки попрямувала в бік кафешки, що на розі. «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрите першого січня. Шет: у дівчини нема не те, що шику, а й розуму: в такий відстійник заходити добровільно!

У цю мить роблю ще одне відкриття: мій голод щез! Раптово, як і з’явився. Змовк, не отримавши заслуженої здобичі. Зі мною таке вперше. Ох, ця мені меррі крістмес сторі. Запросто, можна з подиву втнути якусь дурницю. От хоч…

Ноги самі несуть мене до кафе. Сподіваюся, чашка блеккави, якою можна принаймні не втруїтися, у них таки знайдеться. А закушу цікавою розмовою, сподіваюся, для мене цікавою. Бо такі співрозмовники просто собі вулицями першосічневого міста не вештаються.

Руслана

Усе наче й логічно: зголодніла, зайшла до кафе. Та й нащо виправдовуватися? Хе, і чи маю перед ким? Мене ж наче під домашній арешт не садили?! Інша справа, що їсти не хочеться. І грошей не так багато, можна й зекономити, поки апетит прибуде. Та й у квартирі сидіти зовсім не хочеться. І справа тут лишень у мені, а не в безглуздих виправданнях про випадковість знайдених малюнків.

Підношу голову до вивіски. Оба-на! «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Прикольно! Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрили першого січня. Чи не однаково тобі? Відкрили, то й добре!

Спускаюся до напівпідвалу. Відчуваю погляд, що аж пече спину між лопатками. Здогадуюся легко – чий. Наче у мене очі на потилиці. Завжди таке знаю, просто знаю. Ох, таки надарма я вирішила мірятися з тою блондиночкою поглядами. Декому важко втриматися, аби не відповісти лишень при маленькому натяку на виклик. Тим, скажімо, хто надто пишається своїми, як би мовити делікатно, вродженими хистами. Тобто вдатися до більш відвертого: «енергетичного вампіризму». Всі про це знають, але чомусь тупо вважають це забобонами. А дарма…

* * *

Оте фарбоване блондинисте диво з’явилося у кав’ярні хвилини за дві після мене. Ледь вичекала трохи, аби на п’яти не наступати і за руку не смикнути. Неспроста це, таки неспроста. Може, хтось би й здивувався, та не я. Дивуються у таких випадках лише прагматики. Знаючі людинаперед відають, на що можна нарватися, коли зчепитися у переглядинах з тим, хто має не зовсім буденні таланти. Та я зараз відкидаю делікатність і кажу прямо – з упирякою,точніше упирячкою. Правда, частіше зараз можна почути « вампіри». Така собі європейська казкова традиція. Та в реалі казковості якраз дуже мало. Із позитивного хіба те, що насправді кров цмулити ці пройдисвітки не стануть. Рідко хто з цієї братії вважає кривавий напій сильним наркотиком.

Білявка тільки мить стоїть біля вхідних дверей. Роззирається, оцінюючи чужу територію. Он, глипнула незадоволено на бармена, що надто старанно протирав склянки за стійкою. Кожен рух хлопця ніби підкреслено впевнено говорить: «І зовсім я не пив учора, лише нюхав»! При цьому дешевий посуд ставиться на стійку так обережно, ніби він (посуд, звісно, не бармен) із богемського кришталю. Не менш презирливо білявка обпекла поглядом скуйовджену офіціантку. Кивнула, посміхнулася до себе криво та майже задоволено: «Так і думала, звісно, справжнісінький гнидник». І навіть не роблячи реверансів, що типу шукає для себе належне місце для приземлення, попрямувала до мого столика.

Присьорбую гарячий шоколад. До речі, майже смачно. Ох, не бачили ви, пані, справжніх гнидників. Але вголос не коментую. Хто прийшов, той хай і починає.

– Екск’юз мі.Не зайнято? – вона зовсім не делікатно киває на стілець поруч.

– Ні, – я теж вмію посміхатися так, ніби рекламую зубну пасту. – Як, до речі, всі решта столиків у кав’ярні.

Вона киває і… сідає поруч. Крутить у тоненьких пальцях із бездоганним манікюром запаяне у пластик меню.

– Інна, – представляється з якогось дива. Зазвичай, такі, як вона, досить забобонні. Не кидаються отак «запросто» справжніми іменами.

А таки не збрехала. Її звати Інною. Мовчки киваю. Бо чемний вислів «дуже приємно» мало пасує до такого моменту.

– У тебе випадковозведеної сестриці немає? Знала я одну божевільну, вона зовні на тебе не дуже схожа. Також любить різні дурниці чинити. Тут ви з нею, немов близнючки, схожі, шет! Ага! Її теж час від часу тягнуло на подвиги, заради порятунку світу, не питала, правда, ніколи чи той факінґ вьорлдхоче бути врятованим?

– Сестри, навіть зумисне,немає, – кидаю кволо. Цього наче досить. Далі – допити шоколад, покласти купюру на стіл і з виглядом королеви, до якої звернулися з порушенням етикету, продефілювати до дверей. Може, навіть відчуваючи між лопатками огидний свербіж від надто уважного погляду. Але наздоганяти мене вона точно не стане. Не двічі за один ранок.

Та це легко й ефектно робити, коли ти – героїня кіно, тобто викручуватися з подібних ситуацій. Я ж, коли дратуюся, з голою логікою не товаришую.

– Як там твоя знайома, Інно, не знаю. Але я не супервумен, а тому й світ рятувати не збираюся. Та це зовсім не привід, аби пройти повз дитину, що заходиться від плачу, чи повз звичайну людину, котра впала і не може підвестися.

Інна морщиться ще раз, вже не приховуючи. Дивно, чому це вона не переймається майбутніми зморшками? Найбільше отакі-от дрібнички хвилюють тих, до кого старість приходить вкрай неохоче та ще й з примусу. Здебільшого, з чужих запросин. Натомість відповідає уїдливо:

– Ота моя знайома вирішила змінити життя оточуючих на краще. Також, як ти, не проходила повзі шо? Тепер – у лікарні. Крейзі енджелна мою голову відшукався! Я ж вчасно вшилася. Добре ж знаю, до чого такі бажання доводять. Доля таки курва. Спешіал фор мі…Ще з дорожніх валіз пил не спав, а я зустрічаю таку ж саму крейзануту. Ше-ет.Копія! Тому світові на добро пороблено чи, може, це тимене, типу, зустріла спеціально? Що мовчиш, янголятко? Невже тобі щось таки потрібно від тьоті?

Дивно, тон наче й зневажливий, а очі зараз майже людські. Схоже, вона таки сумує за тою « крейзі енджел» так подібною на мене.

Раптом наважуюся на таке…

– Інно, – у мене є ще мить, аби передумати і кинути щось нейтральне: «від долі дарма тікати», скажімо. І я, як справжня «дурепа», не використовую шанс. Питаю те, що й хотіла: – Я нікого не розшукувала, чесно. Особливо, тебе. Хоча, зізнаюся, дуже хотіла зустріти когось, хто знає трохи більше за звичайних перехожих. Ну тобто про потерчат знає більше. Е-е-е-е, щось таке, як « зозулята зими», знаєш?

Вона похлинається кавою. Робить це щиро, без загравання. Так, наче я щойно порушила якесь табу. Такого від мене вона точно не чекала! На мить її обличчя стає беззахисним. І я розумію, що ми з нею майже однолітки. На скільки вона від мене старша, невже всього на два чи три роки? М-да, отак наче безневинними словами вразити ту, котра сама звикла маніпулювати людьми, використовувати їх, вважати іграшками. Інна розуміє це і, все ж, завдяки вродженій внутрішній силі, бере себе в руки:

– Йе-ес, знаю, – її голос звучить тихо, однак майже буденно. Мовляв, ще й не з такими, як ти, раду давала. – А ти, відьмочко мала, певна, що хочеш про них знати більше, аніж годиться?!

Відьмочко? Цікаво! Дешевий трюк. Б’є наосліп, влучає повз ціль. Тож не ображаюся. І якщо чесно, це вже краще, аніж обзивання янголятком. Мовчу, старанно розмішую вистиглий напій ложкою. Кілька повільних ковтків і вже Інна перестає розглядати мої руки, котрі ще не зовсім відійшли від зашпарів, що їх нахапалася у морозному степу. Повертаю голову в бік вікна. Там і справді гарно. Зима вміє бути затишною, особливо, коли сидиш у теплі.

– От скажи, мала, – Чорт! Навіть вонамене так називає! Може, таки варто сказати своє ім’я? – Скажи, тиколись думала про те, що й вона, тобто зима, вміє бути милосердною?

Хм… От я, схоже, таки влучила в яблучко. Бо вона ЩОСЬ знає.

* * *

Зима? Милосердною?! Її називають величною, гарною, таємничою… Але милосердною? Занадто навіть для підлабузників, до яких їй, зимі, точно байдуже.

– Знаєш, мала, зараз нелегко вижити…

Ух ти, як розумно, Інно! Невже доведеться прослухати лекцію про мізерекордію? Та ще й від тебе!

Вона веде далі:

– Люди, вони – егоїсти, тож бачать лиш те, що хочуть, а не те, чим бачене є насправді.

Так, стоп! Зупинка! А я, на її думку, хто?! Не людина? Бр-р-р! Та це я обов’язково з’ясую пізніше, не посеред розповіді ж. Бо Інна продовжує:

– І тільки взимку смертні не поводять себе зухвало. Тобто так, наче вони – принаймні лорди всесвіту. Бо надто заклопотані, аби не поступитися крихтою звичного комфорту. Зима, мала, – це час для тих, кому байдуже до стужі… В цю пору, тобто зараз, трапляється чимало того, що неможливо влітку. Зазвичай, не дуже гарного для людей… Андестенд?– Вона затинається. Кривиться, навіть дивиться трохи з огудою: – Тири-пири, мала! Та залиш ту булку в спокої. Вона ж минулорічна!

Перестаю кришити пропечене тісто, хоч то – моя справа, скількирічну їжу споживати! Але мовчу, бо можу й не почути потрібного.

– Так! Зима милосердна. Тільки кожен розуміє оте милосердя по-своєму… Інколи милосердя – у чесності. Не можна любити всіх однаково. Тому з’являються потерчата чи, як ти їх називаєш, зозулята, яких не шкода підкинути. Але тут вже має значення «адресат» і той, хто підкидає…

– А без метафоричності можна? – трохи кривлюсь, надто по-підлітковому задерикувато це звучить.

– Без метафор, кажеш? – це лунає цілком… по-людськи? Без дурнуватих іноземних слівець. Інна трохи недовірливо перепитує: – Що ж, давай без метафор… Ти хоч щосьзнаєш про потерчат?

Звісно, знаю! Це ж міфологія, зрештою. Шкільна програма. «Лісова пісня» Лесі Українки та й, найбільше, банальна цікавість тої, хто любить пхати свого носа, куди не просять. Відповідаю:

– Це нехрещені діти? Ті, яких вбили або до народження чи відразу після нього. Духи, що заманюють в болото кривдників та неуважних перехожих, – слухняно озвучую куці знання з міфології.

– Чого ж так категорично й скупо, май деар літлі? Світ жорстокий! Дітей убивають і пізніше… Навіть тоді, коли вони вже здатні запам’ятати вбивць, але ще не встигли стати дорослими. Вік потерчат приблизно до семи років, інколи й старший. То в книжках його дорослі тьоті й дяді трохи «підстригли», щоб не так гидко було від своїх же бридких вчинків.

Старший вік, дорослі «підстригли»? Оце цікаво. Навіть для міфу. Де ж тоді та грань? Хто її вигадав чи провів, навіть у вигадці? Згадую чомусь маленьких світленьких янголяток з крильцями з репродукцій відомих картин й раптом ляпаю зовсім недоречне:

– А чому на янголят убиті дітлахи не перетворюються?

Мені здається Інна зараз зачне реготати. Бо саркастичний блиск з’являється в її очах:

– На янголят?! Тобто на безгрішних створінь із крильцями та німбами, що цілісіньку вічність безжурно шмигають з хмарки на хмарку, і всю оту факінґовувічність щасливі?! – у такій інтерпретації перспективи для вбитих дітей також не дуже гарно виглядають. Добре, що їй байдуже зараз до моїх думок: – І часто, шановна, ти зустрічала поміж дітьми безгрішних створінь, ладних вибачити геть усе, і дорослим, і родичам, і приятелям? Які ніколи не сваряться, не знущаються над слабшими, не…?

Обриваю Інну різко: