Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Зупиняюся, пришпилена несподіваним відкриттям. Всередині все стискається до маленького атома. Роззираюся. Навіть не дивуюся. Переді мною той самий секонд-хендівський ринок, де кілька днів тому я познайомилася з дівчинкою Майєю. Внутрішній голос, словами Інни настирливо уточнює: « Мертвоюдівчинкою Майєю». І додає: «Ти вже на місці. Прийшла».

Ринкове життя вирує. Продавчині активно порпаються у своїх картатих торбах, виймаючи з них чергову порцію ношеного заморського шмаття, обробленого чимсь геть паскудним, бо воно мені смердить навіть більше аніж суміш дорогих парфумів зі супермаркету. Морщу носа. На лавах, на столах, на землі валяється секонхендівський мотлох. На мене ніхто не зважає, зараз не до цього, йде обмін інформацією – син двійку отримав, донька пізно з гульок повернулася, свекруха насварила, чоловік п’яний приліз, дебош влаштував, усім влетіло профілактично… І ось, врешті, нова доза потрібної мені інфи, яку інтуїтивно сприймаю – вночі на дискотеці випадково загинув син колишнього директора ринку, отого, що на хабарі стогривневому погорів. По-дурному зовсім загинув. Повідомлялося про це, як про щось буденне, смакувалося деталями, наче люди в місті вже почали звикати до таких новин – гинули сильні світу цього, а що тут скажеш – гроші хоч і не пахнуть та все ж мають свою вартість і не завжди номінальну…

Розмовляють дві жіночки поважного віку.

– Ага-ага. Мій Вітьок якраз на чергуванні був. То «швидка» вже за п’ять хвилин примчала. Звичайно, це коли у мами моєї серце прихопило, то вони годину їхали. А тут – синок такого цабе! Посковзнувся на рівному місці, шо значить. Перепив і вийшов на свіже повітря. От і подихав…

– Ох, і зла ти, Миронівно! Це ж дитьо чиєсь. Ти ж свого Вітька жалуєш, нє?

– Ой, Васько, не нада! Не починай! Ще скажи, жи його спецом прибили.

– А шо? Невже віриш – випадково? Там також не розчищають дороги, як ото у нас, тіко піском посипають?

– Та шо ти, Васько? Який сніг! Синок каже, що плитку там поклали слизьку дуже, от і… Нещасний випадок.

– Та ну? Мо’, то нашому шефу мстяться? Наче йому неприємностей мало з тим хабаром, – співчутливо зітхає Васька.

– Ох, Васю-Васю, ти ненормальна! Всіх жалієш! А коли ти ногу зламану місяць тому мала, то хто тобі підсобляв? Наш коханий шефчик і копійкою не допоміг, навпаки тягнув гнобитель з тебе за місце мзду, хоч місце цілий місяць порожняком ходило. Ага, мстять їм. Хто? Хіба той, що на небі. Скіко людей через того секонхендівського упиряку настраждалося? Побори з нас бере ше ті! А шоб доріжки порозчищати – то зась. Грошей, бачиш-но, у нього на непередбачувані потреби нема. Бо неждано в січні випав сніг. Шо, не помниш, як з дому то сіль, то пісок приносили?

– Пісочок? Ой, та що там той пісочок, Миронівно. У чоловіка таке горе! Всьо же син рідний! Вкатрупили дитьо спеціатєльно.

– Ніхто його синка не трогав, гарантія. Там кругом відеокамери. Видно на ній, як він посковзнувся сам і впав сам. Той запис відразу в міліцію забрали. Як доказ.

О! Рухаюся далі неквапливо ринком – і то там, то сям натикаючись на такі розмови. Вітер та сніг зробили свою гидку справу, ніс заледенів, щоки, здавалося, вкрилися тонкою кіркою. Заходжу в крихітну забігайлівку, котра притулилася скраєчку ринку і ледь помітна, наче тільки для своїх. Заходжу досередини. Увімкнене денне світло спотворює все усередині. Три крихітних столики, накриті якимсь ганчір’ям, яке напевне колись було білими скатерками в синю смужку. Дівчата-продавчині гріються, доливаючи собі до того, що тут називають чаєм чи кавою, чогось міцнішого. Пахне дешевим коньяком. Замовляю чай, бо якщо зараз не вип’ю чогось гарячого, то всередині почну покриватися кригою. І чого мене сюди занесло? Навіть не намагаюся зрозуміти, бо знаю – безглуздо, провидінню чи тому, хто мене сюди покликав, видніше. Знаю точно, що доп’ю свій чай, вийду на вулицю і відразу все зрозумію. П’ю, не кваплячись, бо щось я останнім часом утомилася від внутрішніх розборок когось чи чогось там зі мною. Нафіг. Хай зачекає. Продавчині за сусідніми столиками не звертають на мене уваги, говорячи майже про те саме, що я чула на вулиці. Розмова крутиться й далі довкола персони сина директора ринку, розпусного двадцятирічного гультяя. Висновок невтішний: дармові гроші – велике зло, бо коли дається все надурняк, то нічим добрим не закінчиться. От і маєш – отримав в результаті зароблене – чотири дошки та хату-землянку…

Мені стає сумно від тих розмов, відмикаю увагу, занурююся-пірнаю у свій світ, пригадую сон. Ліпше сон, аніж розмову з Інною. Та раптом мої роздуми перериває телефонний дзвінок. Обізвався мій братик. Отже, у нього обідня перерва. Спочатку навіть умовляв повернутися додому, але робив це скоріше для годиться. Певно, Тетяна зуміла-таки його переконати, що безглуздо зі мною сперечатися, тож маємо таку собі двосторонню угоду: він мені телефонує через день, щоб переконатися – молодша сестра ще жива. Перекидаємося банальними фразами, бо то навіть повноцінною розмовою не назвеш: те-се, зима-нерозчищені вулиці-багато снігу, Тетяна з роботи пізно приходить і братик її змушений зустрічати щовечора… Я скупа на бесіду, обмежуюся фразами на кшталт: «Все добре. Ага, угу, окей, тіпа того. Бувай. Тетясі вітання». Вимикаюся.

Чай допила, можна і на вулицю. Гаряча рідина мене відігріла та повернула до життя. Вирішую ще раз пройтися міжряддям. Несподівано відчуваю на своїй спині сполоханий погляд. То не з тих, що вивчають тебе чи просто дивляться пропікаючи. Геть інше відчуття. Роззираюся і… Зустрічаюся очима зі старою знайомою. Маленька дівчинка Майя, закутана в той самий червоний шалик, уважно спостерігає. Мертва дівчинка Майя.

Жену від себе останню думку. Мені ще ніколи не доводилося мати справи з привидами. Але чи привид вона? Чи можуть забуті випадково чи спеціально на землі душі невинних дітей бути привидами? Це геть інше.

Геть інше? Добре-добре, я з цим розберуся згодом.

А зараз мої ноги самі мене ведуть до Майї.

* * *

Дівча якусь мить розгублено стоїть, вдивляючись у мене. Тоді раптом кидається мені на шию:

– Ланко, пливіт! Я не хотіла. Вілунька сказала, що так веліла наша нова мама. Я не хотіла.

Сльози дощем заливають маленьке худеньке личко. Я не знаю чи можуть покійники плакати, але Майя здавалася мені абсолютно нормальною переляканою маленькою дівчинкою, яка щойно зробила якусь шкоду і дуже-дуже жалкує. Попробувала її руки. Холодні, наче лід. «А які можуть бути руки у привида?» – пролетіла головою думка. Мала захлюпала ще дужче. Я дістала з кишені пальто носовичок. Звичайний, не паперовий. Не люблю паперових, вони мене своїм шелестінням доводять до сказу. Починаю витирати сльози, а то на морозі неважко й на бурульку перетворитися. Але личко гаряче і сльози справжні, теплі. Беру Майю в оберемок і тягну в кафе, з якого щойно вийшла. Поки ні про що не розпитую – для чого, малій і так нелегко, захоче – сама розповість.

Замовляю гарячого чаю, виймаю з кишені пальто апельсинку. Чищу її, ділю на декілька шматочків і кладу перед малою. Колір та запах помаранчі діє заспокійливо, особливо на дітей. На собі перевірено. Малою мама таким от чином заспокоювала мене, коли мені ввижалися речі, які пояснити здоровим глуздом несила. Мамі навіть радили закрити мене у психлікарні чи віддати в спецшколу. Вона лишень відмахувалася від порад, говорячи про багату дитячу уяву, а з часом я зрозуміла, що не про все, що можу бачити чи відчувати, варто розповідати навіть найріднішим. Але сни… Ті мої барвисті сни… Ти себе у них не контролюєш. Майже правда, бо зараз я й цього навчилася. От тоді мамин чай і запах помаранчі діяв фантастично заспокійливо.

– Їж, – киваю малій на помаранч, – і чай пий, а то застудишся.

Господи, що я верзу? Невже той, хто вже мертвий, може застудитися? Майя продовжує схлипувати, але від помаранчі не відмовляється. Роздивляюся її уважніше і, якби не течка Інни та ті матеріали, які вона нарила, то ніколи в житті не повірила б, що переді мною лишень дурне залякане потерча.

Майя починає говорити:

– Я-я, той… Я хочу додому. Відведеш мене, Ланко, добле? Я дологу знаю, але сама йти не хочу, боюся. Я ж маленька і можу боятися, плавда?

Киваю ствердно головою. Авжеж, можеш. Навіть дорослі можуть боятися. Сльози з очей уже не течуть, однак Майя ще час від часу шморгає носом.

– Я тебе відведу. Ти тільки зігрійся. І я тебе відведу до Вірки чи до мами.

– Ні. Мами немає. Але є Вілка і хатинка, де нас ждуть.

– Що? Хатинка, де ждуть? – запитую автоматично. Пригадую свій сон і всередині все холоне. Мала запихає до рота шматок апельсинки. Сік помаранчі тече підборіддям і вона витирається рукавом, як то роблять всі діти її віку, ігноруючи хустинку, котру жмакає у руці.

– Ага, нас. Мене і моїх блатиків та сестличок.

Їх багато?

– Вас багато?

Майя наче не чує мого запитання.

– Там тепло і там нас люблять. Вілунька каже, що якщо ми будемо чемними, то у нас будуть і мама, і тато. І то Вілунька поплосила це злобити. То гла така.

Так і сказала. На мить здалося, що Майя знову заплаче. Переді мною жива дівчинка з плоті та крові, котра мало нагадує привида. Он барменша їй щиро посміхається, підморгує навіть. А папка Інни? Злий жарт?

Стоп. Чому ж мій внутрішній голос параноїчки, як любить казати Тетяся, мене сюди привів? А з чого ти, дурепочко, взяла, що маєш допомагати неживій Майї, може, саме цій малій, такій схожій на покійницю з Інчиної течки з таким самим ім’ям, мусиш допомогти? Хіба мало дівчаток з таким йменнячком. Але зовнішня схожість! Заплуталася. Я відведу її до тої хатки, на курячих чи не курячих, ніжках і мусять там бути дорослі, які мені все пояснять.

Майя доїдає апельсинку, допиває чай. Я її розважаю якимись пустими балачками про те, що всі ми робимо вчинки, які не завжди є хорошими, але важливо зрозуміти, що ми вчинили неправильно і тоді… Що тоді – не встигла договорити, бо Майя різко обриває мене:

– А якшо я вбила?

Ошелешено дивлюся на малу. Кого вона вбила, коли?

Мала не спускає з мене очей.

– З чого ти взяла, що ти… той?

Майя дивиться серйозно і в очі:

– Ми глали лова і я мала її наздогнати. І я наздогнала, а вона посковзнулася і впала.

Мені це вже набридло:

– Ну і що з цього. Мало хто падає. Через це ж не помирають, – пригадую недавно почуту історію про сина директора ринку. Боже мій, от вже ж співпадіння. Беру себе в руки: – Вона просто впала, а ти перелякалася і втекла.

Майя перестала шморгати носом і навіть просвітліла на личку.

– Ти бачила, як вона лежала та не ворушилася, коли ти її випадково штовхнула?

Майя заперечливо хитає головою.

– Тоді з чого ти, сонечко, взяла, що вона мертва? Давай ліпше я відведу тебе додому.

Майя вже веселіше гойдає головою.

Пілікає мій мобільний. Витягую його з кишені. Есемеска від Тетясі: «Як справи? Телефонуватиму о восьмій, постарайся бути на зв’язку. Не як завжди. Чула?» Набрид той контроль. Глипаю на годинник – «16:16». Беру малу за руку:

– Показуй дорогу, мала. Сутеніє. Доведу тебе додому.

Майя майже весело бере мене за руку. І ми виходимо на вулицю, на засніжену та холодну. З неба сипле дрібний сніг, сутінки падають на місто. Сутінки, які я ненавиджу. Жінка, що з протилежного боку ринку на вулиці торгує гарячими напоями (кава-чай) та пиріжками, посміхається нам, як старим знайомим. Це вона минулого разу відпоювала Майю чаєм.

– От і мої старі знайомі, лисички-сестрички! Пиріжки будете? У мене є особливі, сонячні! – вона весело підморгує Майї. Мала весело плескає у долоні:

– Хочу-хочу сонячних пиліжків. Можна, Ланко?

Звісно, можна. Беру два. Майя відразу починає їсти. Я розплачуюся, сумно посміхаючись продавчині, привітній, ще молодій жінці. Вона говорить безупинно про те, що їй так приємно бачити, коли старші сестри так дбають про менших, що у неї самої дві донечки, але вони так часто між собою сваряться, може, тому, що майже однолітки, тільки рік різниці. Майя мовчки жує. З’їдає і перший, і другий пиріжок. Вже коли прощаємося з продавчинею та йдемо, Майя сумно говорить:

– Такі, як у мами, з пельсинками. Уселедині сонечко.

– Сонечка для сонечка, – чомусь промовляю вголос.

Виходимо за місто. Пустир, майже такий самий чи, може, навіть той самий, що у моєму сні. Не здивуюся, якщо метрів за двадцять наткнуся на знайомий паркан. Зупиняємося на пішохідному переході. Майя показує на той бік вулиці.

– Там мої сестлички та блатики.

Пильно вдивляюся перед собою у сутінки. Там і справді обриси будинку. Десь за пустирем посміхаються світлом вікна.

Майя шарпає мене за руку:

– Пішли вже.

Я несподівано слизькаюся і ледве не падаю. Майя усміхається:

– Ти, Лусланко, як та тьотя на даху?

– На якому даху, яка тьотя? – говорю на автоматі. Будиночок за пустирем забирає всю увагу.

– Ну тьотя, та шо впала вниз, коли ми лова глали. Вона впала з даху і мене налякала!

Я нічого не розумію:

– Вона впала з даху? А скільки поверхів має будинок?

– Я вмію лахувати до п’яти, – хвалиться Майя. – Там п’ять.

Мої ноги стають ватяними. Як це на даху? Тобто п’ять поверхів.

Далі все відбувається наче в уповільненому кіно. На тому боці вулиці нізвідки з’являється маленька дитяча фігурка. Майя радісно махає їй:

– Вілко, я тут! Вілко!

Майя кидається через дорогу. ЇЇ постать посеред дороги освічують фари машини, що невпинно наближається. Але Майя схоже цього не баче, бо там її сестричка. Кидаюся, не думаючи, вслід. «Тільки б встигнути», – колотиться в голові думка, зовсім не слухаючи здорового глузду, який запитує мудро: «Чи можуть вмерти ще раз уже неживі». Таки встигаю наздогнати малу, яка також помічає наближення машини, однак просто вклякає від несподіванки посеред дороги. І хай то пішохідний перехід, але ж це зима і сутінки, машина мчить і не встигає загальмувати. Щосили відштовхую Майю вбік, приймаючи удар на себе.

Світ вимикається…

Частина п’ята
Детективне агентство «М.А.Г.»

Інна

Факінґ лайф!Якщо те дурнувате недовідьменя сподівається, що я ще раз доброю волею поткнуся її попереджувати, то дуже помиляється. Лишень квіточки на могилку опісля принесу, аби мати привід уголос повідати, що я ж попереджала тебе, літлі крейзі! І, звісно, Русланочко, не дочекаєшся ти від мене благородних троянд, а тільки будяків. Хоча не факт, що власниці добірних тарганів у голові квітучі будяки не сподобаються більше, аніж троянди!

Шат ап, Іннусю. Тебе, мене тобто, явно несе. Щедро витрачаєш дорогоцінні емоції, доводиш себе до виснаження. Було б через кого! Що найгірше, нещодавно вже несло і то дуже схоже. І навіть обіцянка з’явитися з будяками на цвинтар уже лунала. По спині раптом, попри закутаність у тепле пальто, сипонуло морозом. Не тим, що буває від емоційного голоду, ще гіршим. Від скрадливого голосу привида моєї давно вбитої совісті: «А квітів Адка від тебе не дочекалася, навіть будячків. Отак слово тримаємо?».

Шет!Яких на фіг квітів на могилку?! Такі янголята живучі! Видужає, вже певно, і з лікарні вийшла! Ці зарази малолітні ще й мене переживуть, обидві! «А живим подругам квіти ми принципово не даруємо?». Блін, коли знати, що допоможе, вкотре б власну совість прибила і власноруч закопала! На останньому слові кидаю швидкий погляд на свої руки і завмираю шокована: у мене, схоже, шизофренія! Інакше якпояснити, що, поки я подумки сперечаюся сама з собою, стильна шкіряна рукавичка, жужмом запхана до кишені, а холодні пальці тикають тонюсіньким непрактичним стилосом в сенсорний екран мобільного?! Залишилося набрати останню цифру.

Стару сімку я викинула на виїзді з того клятого міста: коли хто із попереднього життя й захоче дістати – обломиться. І самій спокус менше: пам’ять на номери у мене паскудна. А от цей клятий номер, за яким і телефонувала всього кілька разів, ніби хто викарбував у підсвідомості. Зараз скину номер. Вкотре? Бо що я їй скажу після того, як по-зрадницьки залишила спину неприкритою: « Хай, Адко! Як справи, мала? Із лікарні скоро випишуть? Шрами не дуже ниють? Нічого, що ні разу не навідала?» Факінґ ю! «А як не візьме? Привиди ж, той… телефонні слухавки не підносять? Скільки шансів їй давали лікарі?» – не вгамовується май лавлісовість. Професіоналка, зараза! Тож треба такою в’їдливою бути, щоб аж менеспромогтися дістати!

Натискаю на виклик. На зло своїй внутрішній заразі: хай переконається, що дівчисько живе, то, можливо, й заткнеться ненадовго! Не обов’язково ж говорити щось, просто тихенько від’єднатися, почувши замість нормально-байдужого: «Алло!», привітне: «Доброго дня!». «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок… Ітс екскрапейт…» – нащось вслухуюся в механічну довідку з півхвилини. Янголя чортове, хай тобі! Ти ж просто забула зарядити мобільний чи вимкнула його, аби не перешкоджав у чомусь важливому, правда? Чи посіяла телефон, дозволила витягти дрібному злодюжці й навіть не звернулася до міліції, га?

Дивно, що двох дівок – колишнє і теперішнє моє персональне нещастя – об’єднує лише те, що обидві непрóсті,тобто крейзонуті. В іншому ж, крім поведінки, ледь не негативи. Темноволоса, кароока Руслана із правильними рисами обличчя: через кілька років маска малоїстане затісною, проте такій машкарі врода зайва. Й русява Адка із зеленувато-сірими очима, що не терпить темних кольорів. Он, минулої зими, наприклад, носила кумедну картату беретку, як ця дівиця, що гіпнотизує поглядом бетонний паркан.

Що?! Завмираю просто посеред пустиря, щедро втоптаного багатьма черевиками й чобітками. Тут не лише беретка, тут ще й ледь кучеряве пасмо волосся знайомого відтінку на лобі, ледь загострені вилиці. Якщо у неї ще й сірі очі… Дівчина, врешті, перестає гіпнотизувати стіну й кидає швидкий прозорий погляд крізь мене. Дідько! Як у тому анекдоті: дві новини, одна не дуже, але терпима, інша – геть паскудна. Так-от, перша: схожість із Адкою виявилася оманливою, той самий тип зовнішності, не більше. Очі в цієї кралі таки сірі, однак густо-сірі, мов хмари, що от-от розродяться зимною сльотою чи схожим паскудством. Без жодного зеленавого вогнику. Так, Ада далеко звідси, подалі від шаленого коловороту, що захопив усе місто й от-от вихлюпнеться назовні… Та мені з тої халепи не вилізти. І не те, щоб я таке велике цабе, тут інше – справа принципу для незримої, але уважної охорони. Паскудна ж новина… Оця-от, оце-от… Тобто воно-вона – привид! Нє, я їх не боюся, принаймні не більше, аніж тарганів. Просто зустрічатися доводилося нечасто. Звісно, вони – не страшні створіння, а геть безпомічні, то все вигадки. Ніколи не зачіпають тих, хто могутніший, бо надто беззахисні. Проте факт їх появи саме тут вже бентежить, бо…

Бо є принципи, які жоден незаспокоєний дух порушувати не має права. Ніхто з них не стане з доброго дива просто так блукати удень, хай сонце й приховане хмарами та ранніми зимовими сутінками. І від цвинтаря далеко, і майже посеред людського натовпу. Тим паче, що відсутня й мітка зверхника, тобто того, хто дозволив з’явитися в світі живих! А вже розглядати графіті поглядом істинного поціновувача, то для привида, навіть шизонутого, явний перебір. Ні, з мене доста божевільних знайомих! Ще цього бракувало!

Вона ж не те, що не вшивається, помітивши, що я можу її бачити, навпаки – байдуже відвертається від мене і ще раз уважно вдивляється у малюнок на стіні. І собі витріщаюся: невеличкий, але з виду досить затишний будинок. Реалістичненько так і навіть симпатично намальовано. Дівчина-привид підносить вгору руку, тримаючи у ній балончик із фарбою… Я прибалділа: хіба від фантомної фарби можуть залишатися справжні сліди на стіні? Звісно, ні! Тоді хто в цьому місті зумів подарувати привидові балончики для графіті та ще й подарував йому силу, щоб ними скористатися? Ой, ні, не треба відповідати. Не може ж одна людина, навіть колекціонуючи неприємності, влипати геть у всі історії? Правда ж, Русланонько, це не ти?

Сторонні думки витискають із голови акуратні літери, що з’являються, мов підпис під малюнком: «А» з перебитим хвостиком, позірно каліграфічна «n», задеркувата «g»… У мене ще є надія, що то справді підпис. Якийсь там « янгол», чорний, світлий, сумний чи будь-який інший, латиницею. Але наступна закарлючка мало нагадує «е». Можливо, «художницю» бісить мій уважний погляд і вона помиляється? Принаймні на мить відривається від вправляння у каліграфії і красномовно робить рух у мій бік: «Послання не для тебе, упирице! Побачила більше, ніж досить. Тож іди донось… чи просто йди собі, не заважай, бо ще не встигну!»

Е?.. ай’мі сама крейзі? Сама не помітила, як здуріла?! Чи тепер це – норма, а мене скоро почнуть усілякі там потерчата лякати? Дрібнота, що на один зуб, тобто на одну, але дуже дієтичну, перекуску! Потерчата…

Раптом щось клацає в голові й стає зрозуміло все: і що то за послання, і для кого призначене, і навіть те, що якщо донесуза потрібною адресою, то мені пробачиться усе. Майже все… Звісно, крім списку,що вже який день ношу з собою в якості гарантії, що не чіпатимуть, якщо не відсвічуватиму… Хоча все одно зачеплять, трохи пізніше, коли впораються із головними проблемами, залишивши дріб’язок на десерт. Відшукають скрізь, куди б не поткнулася… Хоча, потенційна приреченість – це ще не привід кидатися в чорторий, або непорушно чекати на майбутніх переслідувачів. Хай то просто посеред вулиці чи на орендованій квартирі. Що ж робити? Ні, не все так просто. Я знаю до кого мені тепер звернутися. Звісно, він – шарлатан. Бо не вірю я в існування реального «спеціаліста із чортівні», котрий має власне детективне агентство. Образність журналістів тут явно через край. Здається, що й сам він не вірить в існування упирів. А це вже мені на руку. Бо де є великі гроші, там панує звичайна практичність. І тому свій список я йому не подарую, а продам… І не за гроші, звісно.

Ще раз озираюся на примару-художницю.

Порожньо, наче нікого й не було. І тільки підпис під малюнком, зроблений кілька секунд тому, промовляє – не привиділося, забагато реальності, Інко, як для марева.

* * *

На стіні вивіска: «Приватне детективне агентство «М.А.Г.» Усі види детективних послуг. Вихід є завжди». Криво посміхаюся. Гумористи. Теж мені Гендольф Сірий. Тупцяю на доглянутому ґаночку вже чверть години, уважно вивчаючи плитку під ногами. Нічогенька така плиточка. Певно, мейд інПольща чи ще якась Еуропа.До речі, мені не заважають. І правильно. Може, то у мене таке хобі – колекціонувати різні візерунки та витріщатися на вивіски?! Ось тут, наприклад, під ногами ледь стилізований меандр. Це, типу, кволий натяк для любих клієнтів чи просто випадковість?! Ку-ул!Рішуче задираю голову, за звичкою широко посміхаюся камері спостереження вгорі. Хочеться помахати руцею, але стримуюся: то уже буде перебір та й, зрештою, гламурненький несмак. Одне вдавати з себе гламурну пані, інше – гламурну дурепу.

Простягаю перед собою руку, штовхаю не пластикові двері, а справжні, добротні, дубові. Доволі легко піддаються, однак тільки-но роблю перших півкроку, переступаючи поріг, ледь стримуюся, аби не прикусити губу, тамуючи стогін. Той, хто першим вигадав, що вампіри не можуть увійти в чужий дім без запрошення, був наївним мрійником чи ідіотом, що, в принципі, в даному випадку синонімічно. Геть інша справа – заходити у правильнозахищені приміщення. Це дуже боляче, однак не неможливо. Різниця помітна. Правда серед наших небагато мазохістів, бо після такого довгенько доводиться оклигувати. Я, схоже, виняток, тобто стовідсотковий прихильник садо-мазо… І тільки зараз дізналася про це.

Дідько. От засранець! А я ще вірила, що «спеціаліст із чортівні» – то образне??? Рішуче прошкую повз охорону, хоча всередині все аж затерпає від неприйняття мене енергетикою, яка заполонила весь простір між стінами. Мене ніхто не зупиняє. Правильно, не для цього ж я так довго на порозі тупцювала, аби вони не встигли про мене біг босудоповісти й вказівки вислухати. Але якщо пан детектив вважають, що оті міни на мармизах підлеглих, коли зустрічають потенційних клієнтів – то доброзичлива посмішка, то тут комусь варто окуляри подарувати. Хоча…

Їм таки далеко до вигадливої гримаси-усмішки на моєму обличчі.

* * *

Звісно, на потиск руки як привітання з боку непрóстогоя й не розраховую. Бо пан детектив, може, й не вірить в існування вампірів, але коли зміг протягнути так довго і навіть не збанкрутіти, то легко навчився вирізняти чужаків.Але мене несподівано зустріли не лише холодно-офіційною посмішкою, а й простягненою правицею. Горло наче стискають сухі лещаки, але я не відмовляюся від рукостискання. А де ж, ай’м глет ту сі ю, міс? Тисячі шпичаків впиваються в шкіру моєї руки, якої торкнувся перстень. Та той біль ще можна терпіти, хай і стиснувши зуби. Але коли від місця дотику починають тілом мандрувати мурашки, стає не по собі. Чула ж про існування охоронників, але таке зустрічаю вперше. Знаю наперед – мене зараз геть спустошить, вицмулить усю до краплі вкрадену-позичену енергію, зробивши безпомічною, мов немовля. Але голодна паніка не поспішає накрити задушливою хвилею. Чомусь пригадуються світло-шоколадні очі однієї кришанутої, вхоплююся за той спомин, мов за рятівне коло, – й несподівано легшає.

Фа-ак, чула, що дехто із наших отак підсаджується на певну людину, мов на наркотик. Звісно, надовго такої «їжі» не вистачить. Жертва швидко згорить, куди тій свічці, а дурневі-вампіру доведеться ломку переживати, яка людським наркоманам хіба у страшному сні намаритися може. Та я ж так і не скуштувалаРуслану, тому не можу сказати, яка її енергія на смак. І тому мені дивно стало, як один лишень спомин про людські очі допоміг не вмерти на місці. Хоча дивна слабкість оповила тіло, захотілося раптом залізти в ліжко, напитися гарячого чаю та влягтися спати.

Потиск рук раптово уривається. Мені мовчки підсовують фотель, жодного натяку на те, щоб я забиралася геть, бо мене ж розкусили. Ах, звісно, пану детективу просто достобіса цікаво: якого я сюди припхалася.

– Шановна пані!

– Інна, е-е-е-е – Станіславівна, – підказую, витворивши на фізії гримасу, що мала б символізувати посмішку. Він посміхається одними лишень очима – чорними і бездонними, мов провалля. Відводжу трохи вбік очі, втуплюючись поглядом в його смолисте волосся. Так набагато легше розмовляти…

Він продовжує:

– Наша фірма – шановна пані Інно, солідна організація. Закони поважаємо, трупів не переховуємо, із представниками правоохоронних органів і всякими контролерами не домовляємося. Це так, про всяк випадок – довідка на майбутнє.

І це говориться щиро – без непотрібної підробки під посмішку, солодко складені уста чи стиснуті долоні. М-да, і бровою не повів!

– Шановний пане детективе! Невже я схожа на дівчинку, що ледь досягла повноліття, й випадково довела до самогубства якогось перехожого, бо не здатна контролювати власні гормони? – ледь зводжу старанно вищипану брову. – На відміну від декогоя давно вже беру дещицю, яку ніхто не відстежує. Це типу податків.

Шет… Якусь мить мене уважно розглядають. Потім теж піднімають брову, явно передражнюючи, хоча досить правдоподібно:

– Охоньки! Пані не дуже схожа на потвору,котра харчується задля розваги, бо власну енергію нема де діти… Хоча, знаєте, все можливо, через років десять-двадцять… Але якщо врахувати, як пані Інна вправно протистояла талісману, то висновок напрошується невтішний: чи матиме пані Інна оті десять років, якщо почне так часто пхатися туди, куди не варто?

Вау-у? Окей!Він мене розкусив, тільки глянувши. Маю аплодувати стоячи, чи як? Діагноз установлено точно, крім одного: мені й під старість не вдасться обійтися без полювання задля харчів. Надто далеко зайшла. Та цим зараз можна не перейматися, часу ще вдосталь.

– Пане Арсене, ви мене явно з кимось переплутали. Я, звісно, не янгол, але й до протилежного табору наразі не поспішаю себе відносити. Це – так, між іншим. По-перше, я не певна, що у мене є в запасі десять днів, не те, що літ. Відповідно, по-друге, грошей у мене, таких, аби оплатити ваш захист, немає. Звісно, дістати можу, яким чином, вам здогадатися, думаю, неважко. Не всі чоловіки у цьому місті, навіть багаті, позначені вашою проникливістю. Але ви, якщо не останній дурень, не виставите мене зараз за двері тільки тому, що я не вповні людина. Чогось же я до вас припхалася, попри всі ваші пастки, і як вже почули – не за захистом.

– Не виставлю? – щире здивовання і холод в очах.

– Ага! Навіть у звичайних умовах не виставили б, бо добре знаю про ваше типу хобі – колекціонування корисної інформації. Але якщо від цієї інформації залежить ще й ваше життя, то…

Спеціально роблю паузу.

– Блеф, – це повідомляється не мені, а стіні навпроти столу.

Ну, так, може, і блеф.

– Пане Арсене! А як щодо формули «ворог мого ворога – мій трохи друг», нє, не проходить?

От я і скинула із себе машкару витонченої гламурної стерви, й мене у відповідь нагородили пронизливим поглядом. Так мене й підмиває вчепитися у його ледь звужені зіниці, по-о-овільно потягти на себе із денця очей емоції, паралізувати силу волі підступним ударом…

Ейс-с?! Ні, « ноу-у!». Добре, що в останню мить величезним зусиллям волі втрималася від спокуси. Це добре, що бед бой(плювати, що він – старший, я його хлопчиськомзвати буду подумки – хоч така помста!) виявився хоч і вродженим непрóстим, але ненавченим. Лише поморщився, але так і не збагнув, що я тільки-но ледь не спробувала. Я ж не самогубця!

– Ох, які ви приказки знаєте, – глузливо кривиться. – Вирішили погратися? Що ж… А як ви дивитеся на таку техніку ведення бою: «нацькувати двох ворогів один на одного, а потім добити, того, хто виживе»? Дуже дієвий спосіб, перевірений. Повірте, панночко.

– Вот? Панночко? – він просто глузує, грається зі мною, наче кіт з мишею. Скаженію. – Чи «панно», чи «Інно Станіславівно»? А з панночкамина дискотеці будете знайомитися. До речі, дуже рекомендую: дискотека й випадкове знайомство – не найгірший спосіб марнування часу, особливо для приреченого. Принаймні, набагато симпатичніший, аніж марне сіпання.

Шет, він що, з каменю виточений? Нормальна людина від такого нахабства чи мене витурила за двері, чи хоч очі здивовано округлила б. А цьому олд бастардуцікаво, бачте, що я ще утну! Робить вигляд, що недочув про приреченого, майже чемно веде розмову далі:

– Хоча… Стравлювати вовка й комара, Інно Станіславівно, сенсу небагато. Себея вовком не вважаю. Тож прикиньте вагову категорію супротивника.

– Ніби я не в курсі, – смішечки-пересмішечки, але зараз в очах детектива не просто злість, а майже несамовита лють. Оте «майже» – ключ, навіщо я витрачаю тут свій час. – А чи в курсі шановний пан детектив, що потрапив до одного дуже особливого списку – «списку приречених», де більшість впливові люди цього міста?