Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

– Та збитків жодних! – майже серйозно запевняє Василь. – Так навіть краще, а то заяскраво було… В той, як його, в інтер’єр не вписувалося!

Мовчки махаю рукою – не відсвічуй, сідай. Втуплююсь у вікно: – От чого я? Он, достойніших півміста! Конкуренти не зрозуміють!

– Ти про вцілілих достойників чи про ту половину, що на центральній алеї кладовища? – єхидно зауважує Василь. Теж мені розумака! Оце підбадьорив. Хоч знаю, що він не знущається – професійна деформація гумору.

Василь продовжує:

– Давай ще чаю замов, щоб секретарку чимось зайняти, бо вухом до дверей приросте! А замість чогось міцнішого – наказ перший випишеш. Про звільнення, га?

– Чиє звільнення? Секретарки? За що? – найзаманливіше було б, аби звільнили мене – вдруге за дві доби, але… мрії, солодкі мрії…

– Нє, Сергія Федоровича! – Охоче підказує Василь, радий, що я, врешті, почав реагувати на репліки, а то мовчав кілька годин поспіль. – Він гнилуватий весь, такого за спиною першим помічником залишати – ризиковано. Гонорово засранець нас звільнив – есемесками. А як він тебе перед тим обшукував? Хіба не поц? А так, звільниш і заспокоїшся, душу відведеш, жодного похмілля, і почнеш, врешті, серйозно мислити.

– Ага! А тих, хто обшукував за його наказом, тобто твоїх підлеглих, звільняти не треба? Аби вже остаточно стрес зняти й не бачити їхні фізії поруч? – Ледь мружу очі. У дзеркало не треба зиркати – очі мої зараз темно-сірі, немов хмари, сповнені по вінця грозою.

Обличчя Василя застигає. Зараз спробує величати Олегом Дмитровичем. Втримується:

– Твоя воля. Тільки через таке необдумане дітвацтво доведеться нашвидкуруч підшукувати заміну, ще й із надійними рекомендаціями, бо охорона зараз знадобиться ще й яка. А я не гумовий. Чи ти, може, й мене того?

– Дурень, – дивно, але я раптом заспокоюся, навіть бажання дати по пиці за таке припущення не виникає. – Мрійник тобто. Чорта з два я тебе звільню. Сподівайся! Зарплату можу подвоїти – і тільки. А щодо решти кадрів, то через Арсена завжди заміну надійну можна підшукати. Нашому «спеціалісту з чортівні» зараз мій труп до дупи. Його цікавить геть інше, як гурмана, – скільки ще пробрьохаюся, поки не втоплять! Тож підставляти зумисне не стане. Дослі-ідник!! Іди краще уточни у цієї лялечки в приймальні, коли там літак із Лондона прибуває, й приступай. Головою з цієї миті відповідаєш за Ірину Мстиславівну. І тільки спробуй ляпнути, що я з тебе няньку ліплю! Кому я дівчисько довірити ще зможу?! Татусем зробили за мить – тепер роками розгрібатиму це щастя!

Василь ледь схиляє голову, приховуючи у світлих очах вогник схвалення: таким я подобаюся йому більше. Певно, вважає, що я змирився із долею й мислю адекватно.

Адекватно, кажете?! У голові з цензурованих думок лише одна: де відпочивали мізки, коли дозволив себе вмовити?! Я неприємності колекціоную, чи що?!

* * *

– Який на хрін із мене опікун?! Не знаю, як у бізнесі, але що, по-вашому, я петраю у малих дівчатах? Ви тут усі о… оліхтаріли?!

Це я вдруге отак не зовсім цензурно при Мстиславові Маврикійовичу. Вперше було при першій зустрічі, від болю і безнадії. Все одно був певен, що вб’ють… Вижив, блін! «А якби тоді вбили, зарази, то тепер клопотів оцих не було!» – зовсім по-підлітковому вигулькнула думка.

– Олеже… Дмитровичу, – на диво м’яко, втручається в мій монолог нотаріус. – Звісно, Ви трохи здивовані… несподівана і велика відповідальність у… не зовсім солідному віці… «Шмаркач чортів! За таку винагороду інший би ноги цілував, а не комизився…» – має на увазі нотаріус. Це ж треба вміти отак говорити цілком пристойні речі, аби за ними так легко читати справжні думки. Собі потренуватися, чи що?

– Олеже, слухай сюди… – це із ліжка, навіть не хрипом – болеем. – Тобі ж Іра подобається, завжди балував.

– Ірина Мстиславівна – гарна дівчинка. Розумниця. Симпатична, – починаю тоном дипломата. Важко в одну мить позбутися звички до слухняності, виробленої роками. – Але у мене жодного уявлення, як дівчаток її віку виховувати… – круто, я вже виправдовуюся. – До того ж у неї й мати є, ну, хай нерідна. Однак, мати. Хіба за нашими законом не вона – опікун?

– Законами? А закон, мов дишло. Знаєш приказку таку? А щодо мачухи? Мачухи в Іринки вже немає, від сьогодні. Розлучився я з тією курвою, – це звучить так злісно, що у мене з’являється дурна надія: із такою волею і люттю вмирати рано, він ще видужає, впорається із тими, хто хотів його на той світ спровадити. Бо не вперше. І жодна чортівня не завадить помститися… І все буде, як раніше, чи ні?

В останньому запитанні – відверта насмішка, яка тверезить: ніщо вже не буде, як раніше. А на тебе зараз дивиться приречений умираючий чоловік, що вигулькнув із гарячкового плетива жахіть хіба що зусиллям волі.

– Інші родичі? – хапаюся за слова, мов за соломинки.

– Немає. Отак-таки, немає. Колись в юності вчинив дурницю, так мені сказали, що для них я – мертвий. Тепер і вони для мене неживі… Щось схоже на твою ситуацію, Олеже… – от не треба паралелі проводити, добре? – Не в дитбудинок же Іру… Навіть у найкращий. Їй там не вижити! – І тиснути на жалість не треба!

– А… компаньйони? Мусить же бути хтось, кому довіряєте? – лепечу розгублено.

– Самому не смішно, Олежику? – якщо чесно, то ні, не смішно, страшно! – Знаєш, ті, хто мав щось людське в собі, першими пішли на той світ, найгірших на закуску залишили, чи що, аби помучилися. Як ото мене.

Так, це вже марення наближається чи навпаки, просвітлення, і він знає більше, ніж здавалося?

– Бізнес у такому стані не збережу. Надто клопітка справа: тут генієм треба бути, – кажу щиро, бо то правда. І хай знає, і хай ще раз добре все обміркує. Геніальний аргумент, блін! Навіть нотаріус ледь дозволив собі пожвавитися, відчуваючи мою слабинку.

– А ти спробуй, – зовсім тихо радить Мстислав. – Головне ж не бізнес, гроші їй на придане там і на навчання вже є… Важливо інше: вона тебе любить… Я спитав, чи є хто, кого б вона згодилася татом назвати, якщо мене раптом не стане. Дівка відповіла, ледь подумала трохи і визначилась. У мене вдалася – не кваша!…

– Вона вас любить, – так само тихо, без істерики, відгукуюсь. Стає сумно від розуміння: на дитинча власне йому не начхати. Може, навіть до старшої доньки щось відчував. Боже, це ж треба так жити, аби збагнути, що любиш власних дочок на порозі реанімації, коли часу обмаль і можна банально не встигнути дочекатися літака, аби обійняти вцілілу малу!

– Звідки така впевненість, що я не остання сука, котра гроші привласнить чи дитину ображатиме?..

Чому навіть зараз, коли він помирає і не має важелів впливу на мене, я ладен поступитися?

– Скажи, ти коли їй гостинці від мого імені тягав, вірив, що вона правди не знає, від кого цукерки і цяцьки?..

– Років зо два тому точно не знала. А що, вже не вірить? Та якщо Ви знали про це, то чому тоді…

– Що чому? Мав дати офіційне доручення купувати непотрібні бздури, що малим дівчатам подобаються? Типу, від мого імені? Навіщо? Ти і так непогано впорався… Підписуй документи… – додає він по паузі. «Будь ласка» лишається невимовленим уголос, але це схоже не на наказ, а саме на прохання. Останнє прохання, хай йому! І ще, він намагається зламати, примусити, але не згадує про більш ніж пристойну винагороду за клопоти. Чи про те, що, фактично, директори фірм завжди більш захищені від неприємностей і навіть усякої чортівні, ніж безробітні. Чомусь просто купити згоду йому замало.

– Я сам зараз можу померти у цій круговерті, – остання моя спроба виплутатися. Таке собі чесне попередження, що теж не справляє великого враження.

– Що ж. Тоді ти зараз отримуєш додатковий стимул, щоб вижити…

Я мовчу, навіть часу на роздуми не попросити – немає того часу ні у Мстислава, ні, схоже, у мене також. Нотаріус учуває згоду в моєму мовчанні і дістає купу паперів, обережно розстеляє їх на журнальному столику. Зверху опиняється паркер, для солідності, аби підписи ставити було не соромно.

Раптом я згадую про ще один аргумент «проти», а може, це – щире прохання про допомогу:

– Врешті, я нічого не петраю у поводженні із дев’ятирічними дівчатками! А про виховання й мови нема!

– Не страшно. Для цього є досвідчена гувернантка. Зрештою, віддасте Ірину Мстиславівну до гарної школи, там порадять якісь гуртки, додаткові заняття… У заповіті все розписано: і про гроші, які виділятимуться на одежу там, їжу, оздоровлення також. Повірте, пристойна сума, вистачить на все, – сухо інформує нотаріус.

– Ви ото зараз серйозно, так? Все продумали – супер-пупер няня, гувернантка, престижна школа і купа грошей на нові плаття? Нічого випадково не забули – тобто уваги дрібку, розпитувань, як день минув, казка на ніч, я ж жодної не знаю… Оце у ваших паперах прописано? – запитую щиро. Хоча…

А при живому, дідько, при рідному, хотів сказати, батечку, хіба Ірина жила по-іншому? Тож усі дивляться на мене як на пришелепкуватого наївнячка. І тільки в очах нотаріуса крізь професійно товсті скельця окулярів промайнули іскри зацікавленості:

– А з Вас, Олеже Дмитровичу, може пристойний опікун вийти, як докладете трохи зусиль, – тон нейтральний, ніби торочить про погоду із незнайомкою під час якогось офіційного банкету. Але в очах промайнуло щось схоже на приязнь. Отака халепа на мою голову! Мало мені власних клопотів, ще й в опікуни подався…

Добре, що Василь поруч, допоміг у момент найпершого відходняку. Порятував від власної дурощі чи ще чогось. Коли стане трохи більше часу, обов’язково подякую. Можна було б і зараз, але хіба по мобільному – він уже виїхав до аеропорту. Дякувати на трубку – то вже по-дівчачому. Хіба що есемеска…

Коли вже той літак із Лондона приземлиться? Скільки ще можна чекати?

Гидкою музикою озивається мобільний. Мене аж перекошує від несподіванки, не тому, що я такий вразливий, і мене може вибити з рівноваги під час роздумів мобільна мелодія. Просто кантата Стравінського у мене стоїть тільки на одному телефонному номері, який уже давненько не озивався. Моментально хапаю слухавку, вмикаю, прикладаю до вуха, паралельно проклинаючи себе за поспіх та за те, що забути її несила:

– Алло, – чую ніжний чистий голос Нінелі. – Привіт, Олежику, це я. Дякую, що відповів. Ти, звісно, можеш послати мене куди подалі, але… – вона затинається. У голосі багато суму і, може, навіть сліз. Але й п’яні нотки вчуваються. – Нам потрібно конче з тобою побачитися. Я сумую. Дуже потрібно побачитися.

Гидкі щупальця образи, ненависті, суму і люті молоточками стукають у голові. Так, гучні новини швидко поширюються містом. Неперевершена акторка Нінель, яка любить тільки себе, щойно, очевидно, довідалася про останню волю найбагатшого чоловіка околиці Мстислава. Ох, як швидко змінюються пріоритети, коли пахне великим грошима та перспективами…

Я більше не вірю в кохання й Нінелі не вірю. А ще якихось півроку назад я б навколішки приповз до неї, цілував би руки, ноги, готовий був стати не просто коханцем, а її рабом.

Дивлюся у вікно – зима сипле снігом. Замерзлий світ кутається в сутінки. Багато чого трапилося після Нового року. Чи то можливість в будь-який момент померти так вплинула на розум, чи несподіване багатство, що впало на голову… Але крижаним тоном відповідаю, ще недавно такому рідному та коханому образу власниці голосу в слухавці:

– Вітаю, шановна! Нам з вами немає про що говорити. Ви – одружена пані, тож не маю права компрометувати вас своєю присутністю. Бажаю щиро родинного затишку.

Вимикаюся.

Пелена з очей спала. Отак раптом на порозі смерті. А чого ти хотів? Ти просто її собі вигадав. Виліпив у думках, як Пігмаліон Галатею, і закохався в той образ. Так-так! Я любив образ, а не людину. Я любив світло, яке, здавалося, жило в її очах, кола вона по-дитячому щиро тішилася першому снігу чи букету з жовтого кленового листя. В якийсь момент те світло в очах дівчинки Нінелі просто вимкнулося. Бо з’явилися великі гроші та перспективи отримати відразу все. А слова клятви, що колись шепотіла пристрасно на вухо: «у горі і в радості, у хворобі і здоров’ї, в багатстві та убогості, поки смерть не розлучить» залишилися тільки словами.

– Бо убогість не для сильних світу цього, – так і кинула безжально в очі, коли йшла.

Світло згасло. Зрештою, чи було воно те світло? Запитував себе не раз. І продовжував її любити, вірив, що зрозуміє, повернеться… Але тоді раптом ота історія. Арсен живий свідок того, що я ніколи не був для неї кимсь особливим, один із… Розпещене дитя, яке хоче мати відразу всі на світі іграшки і керувати ними, наче лялькар у театрі – маріонетками. Трохи запізно я це зрозумів? Краще пізно, аніж ніколи…

Нінель набирає мене вдруге, втретє, вчетверте…

Ось так завжди. Інколи я не втримуюся і таки пристаю на всі її пропозиції. Та не цього разу. Я більше не відповім. Вона для мене померла. Може, змінити номер телефону? Ні, не варто. Назавтра протверезіє, заспокоїться…

Зрештою, зараз у мене є важливіші справи, аніж черговий заскок у голові Нінелі.

Руслана

Не люблю сутінок! Дивний час, коли не збагнути, чи то все видається викривленим, чи навпаки, речі скидають звичні маски і виглядають по-справжньому. А от ніч…

Ні, темряви я не боюся, а до ночі ставлюся зі щирою повагою. Ще з дитинства, коли не могла збагнути, як вона примудряється щоразу правильно розставити по місцях геть усі зірки. Малі бувають смішними чи, можливо, аж надто мудрими, бо не встигли забути ще всього…

Пригадую притчу з якогось старого фільму. Коли народжується дитина, вона своїм криком повідомляє людству про своє велике знання: вона прийшла з місця, де всі двері відчинені, всі знання відомі. Й тоді поруч з нею опиняється ангел, який легко вдаряє маля крилом по вустах, зачиняючи їх… І мала дитина майже все забуває. Дорослішаючи, забуває ще більше.

Ніч – чудова пора, але ота потреба спати! Ніби кара. І не тому, що я свято переконана: слід працювати двадцять п’ять годин на добу. Ні, я надто ледача, щоб виголошувати такі тези. Мене напружують сни: надто яскраві, надто емоційні… усе надто. Ще й чомусь інші забувають отакі сновидіння і зранку щиро запевняють, що їм геть нічого не марилося. Я ж отак не можу. Тож переді мною вибір: піти влаштовуватися на роботу із синцями під очима від безсонної ночі чи сподіватися, що вдасться хоч трохи поспати. Перш ніж я детально, ніби кадр за кадром в уповільненій зйомці, побачу все, про що йшлося в розмові з Інною. Цікаво, то вона така «добра», і приперлася врятувати упертюху, що суне носа не свої справи, власною волею чи її попрохали, типу, налякати, щоб не влізала?

Притуляюся гарячим лобом до шпалер на стіні. Ті майже відразу стають теплими. А таки цікаво. Втім, що це змінює? Ні, цілу ніч за такими роздумами я не витримаю. Потикатися з дому серед ночі, аби поблукати безлюдними вулицями і трохи розтрусити набридливі думки, немає сил та й бажання: з моїм везінням я й серед безлюддя пригоду відшукаю. «Невже прокинувся інстинкт самозбереження?! Через стільки років після народження?» – вдавано захоплюється внутрішній голос, нащось копіюючи улюблені інтонації Тетясі.

Сил на те, щоб відгавкуватися від себе ж, любої, немає: скроні раптом наливаються свинцем чи то від залишків застуди, чи я просто сильно втомилася. Зариваюся у ковдру й ледь чутно шепочу: «тільки не про Майю! Будь ласка…».

Дивно, але моє бажання виконують.

* * *

Знаєте, бувають такі сни, коли ви довго блукаєте, розшукуючи щось дуже важливе, і ніяк не можете знайти? Про «забити на безнадійні пошуки і зайнятися чимось іншим» мова не йде. У снів своя логіка. От і я бреду засніженим нічним містом, безстрашно зазираючи до освітлених вітрин барів і цілодобових магазинів. Зазираю в обличчя поодиноких перехожих. Ті аж ніби перечіплюються через мій погляд, але не роздивляються у відповідь, лише дехто прискорює ходу. Зовсім не переймаюся тим, що можу нарватися на шукачів пригод. Можливо, якась частина мене розуміє, що спить, точніше, крутиться на незручному дивані, дивуючись, чому простирадла наче всіяні грубим піском. Але мені не прокинутися, поки не розшукаю її. Кого? Сама б хотіла знати.

Раптом відчуваю страшну втому. Ніби й справді виходила пів міста. Зупиняюся і ледь не під носом бачу якусь дивачку. Вона зосереджено розглядає пустир, покритий бруднуватим міським снігом, де-не-де помереженими рядками людських слідів. Задумливо хитає головою, не певна, чи саме це їй потрібно. Потім рішуче присідає навпочіпки і починає щось креслити уламком гілки простісінько на снігу. Нащось відзначаю, вона – шульга. У правиці затиснуто ще кілька гілок різної товщини, немов набір пензликів у прискіпливого художника. Он, бере іншу, зовсім тоненьку гілочку. На мить завмирає, ніби хоче нанести на картину важливий штрих. З-під лоба кидає на мене швидкий погляд: мовляв, що витрішки нема де ловити? Дивишся тут під руку… Прошкую далі, відчуваючи, що погляд сірих очей прилип до спини. Нервує. Хоча б тому, що чомусь знаю напевне: коли вона всміхається, ті очі стають блакитними. А зараз вони схожі на інші очі, що зовсім недавно дивилися на мене так само вороже, наказуючи вшиватися з його життя, типу для моєї ж безпеки! Подумаєш! Лише зробивши широке коло кварталом й пройшовши крізь якусь гоп-компанію (було б мені, якби не уві сні!), із холодною ясністю розумію: я – ідіотка… М-м, своєчасне відкриття. Ота мала(а таки мала – їй десь п’ятнадцять-шістнадцять, не більше, я – старша, ха!) не набагато розумніша. Тільки б не встигло те дуреписько втекти кудись! Не біжу, бо вже не від мене, від її волі залежить, чи зустрінемось ще раз…

На місці! Підвелася, уважно роздивляється своє малювання – дивне плетиво сніжинок і квітів, схожих на лілеї, дурне поєднання. Однак, очі чомусь той візерунок охоче вбирають. Кутики вуст кривляться: не зовсім те, що задумала, бо сніг, очевидно, – не найкраще полотно для художника. Поруч із художницею – невисока постать, закутана так, що й не розбереш відразу – дівча чи хлопчик. А може, не через шари одяганок, а тому, що у блідому штучному світлі ліхтарів фігурка видається якоюсь примарною? Що таке маля забуло на вулиці взимку серед ночі? Дитина жадібно роздивляється оте малювання, а потім раптом починає ревіти.

– Чого ти? Ну, чого? Для тебе ж малювала… ти попрохала, я й намалювала, для тебе… як і раніше… раніше ви хоч посміхалися… – тихо, втомлено, але без роздратування запитує художниця. – Не подобається? Стерти?

– Ні-і-і-і! – хлипання стає голоснішим. – Воно і так скоро зникне! Зима ж не назавжди… Не хочу, щоб зникало: воно моє і гарне!

– Та-ак, зима не назавжди… – дівчина уриває себе на півслові, ніби хотіла додати щось іще, типу «на щастя». – Але цьогорічна буде дуже довгою… Ну, хочеш, я тобі намалюю таке, що довше триматиметься?

Дівчина недбало зсипає з долоні усі палички-пензлики, мимохідь заправляє русяве пасмо під смішну картату беретку. Із якоюсь хижою цікавістю вдивляється в бетонну огорожу, яка відгороджує частину пустиря. Ніби прикидаючи, чи не можна її використати як сяку-таку заміну паперу. Потім озирається навсібіч, ніби у пошуках чогось не менш важливого. Нащось скидаю наплічника з натрудженого плеча, копирсаюся у ньому з відстороненою цікавістю. Бо в реальності перед вмістом моєї торби навіть чорні діри від заздрості білішають, а вже уві сні в них можна знайти щось і геть незвичне. Наприклад, кілька балончиків із фарбами. Коли це я встигла захопитися графіті? Відчуваю певне розчарування – ото важлива місія! Зараз їх запхаю до рук художниці й буде їм малюнок, що довше тримається. Й дитина перестане скиглити. А я, врешті, прокинуся, посунуся на кухню сьорбнути ледь теплої води із вистиглого чайника, знову засну і, врешті, побачу щось цікавіше.

Мала раптом звертає увагу на мене: таки дівчинка, не хлопчик. І доволі симпатична, чого й сумніватися було? Нетерпляче переступає з ноги на ногу. Зиркає із надією: я ж зараз підійду і віддам фарби художниці, так? А от старша зовсім не рада такій підмозі:

– Забирайся, дурепо! – ледь не сичить вона. – Лізеш не в свої справи! Обійдуся без допомоги… – останнє здається брехнею.

Мовчу. Бо бачу, що й вона не в захваті від малювання на снігу. Он, очі блищать при спогляданні балончиків і руки за спину заховала, аби не спокуситися, не вихопити у мене подарунок. І комаша мале її до мене не підпускає. Істеричка, чи що? Я ж не кусаюся. Потискаю плечима, пробурмотівши ледве розбірливо: «Дивися, аби тебе, таку всю самовпевнену, не вкусила!» Бо не сваритися ж із незнайомкою зі свого ж сну? Залишаю балончики просто на тротуарі й повертаю до найближчої підворітні. Може, старша дівчина вирішить, що то подачка й відмовиться, але мале не втримається, візьме, випхикає собі отой малюнок – лише її, гарний, і щоб надовго. Хай буде…

– От же ж! Та добре, – чую поза спиною. – То що тобі малювати, квітку?

– Ні, будинок! Отут-он, де місця більше!

– Який будинок? – чи дивується примсі малої, чи уточнює, чого та бажає – хатинку чи хмарочос?

– Ну, такий… справжній… де нас чекають!

Пауза. Старша стріпує головою. І рішуче проводить балончиком згори вниз, розприскує фарбу, залишаючи першу чітку вертикальну лінію… Стіна.

* * *

Прокидаюся від гидкого калатання будильника. Змушую замовкнути. У душі – намул від сновидіння.

– «Будинок… справжній, де нас чекають»…

Намагаюся вловити якусь важливу думку, але мені не щастить. Можливо, тому, що за вікном передсвітанкові зимові сутінки. А сутінки, навіть ранкові, – то не мій час, надто вони спотворюють все навколо. Та я про це вже казала…

Ледве відриваю голову від подушки. Ні-ні, спати не хочеться. Сон надто реальний, вартувало б полежати та поміркувати над ним. Але ж… Сьогодні у мене співбесіда. І мене, врешті, візьмуть на роботу. Бодай на якусь. Ким тільки не працювалося після школи? І барменом, і посильним, і кур’єром, і нянечкою в садочку, і прибиральницею в ресторані… Тетяся за це називає мене перекотиполем, тобто тільки-но змінюється «мікроклімат в порожній голові», а точніше задуває там вітер, як мене відразу здуває з роботи. Мої кишенькові запаси та гроші у білому конверті, який залишила мені Тетяся наче від брата Романа, тихенько тануть, мов білий холодний сніг під весняним сонцем. Отож – вибір у мене небагатий.

Душ, чисті зуби, гарячий чай, канапка з сиру та докторської ковбаси, силоміць запхана до рота. Апетиту зовсім немає. Голова видається геть порожньою чи то від пережитого вночі, чи від пережитого після зустрічі з Інною. І це – на ліпше. Бо дівчата з мудрим блиском в очах в роботодавця зазвичай викликають недовіру. А так – сидить перед тобою особа жіночої статі, лупає безглуздо очима і погоджується на ту мінімальну зарплатню, яку їй пропонують, а також погоджується і на умови, і передумови теж. Що візьмеш з сердешної?

Виходжу на вулицю… Бр-р-р… До дрібного снігу, що сипле з неба, додався ще й шпаркий вітер. Ото позамітає до вечора, якщо не розчищатимуть. Йду, застрягаю, де-не-де бовваніють постаті двірників з лопатами. Та їх набагато менше аніж нерозчищених тротуарів. Дороги також позасипало, машини самі прокладають собі колії. Єдина втіха – автівок на вулицях таки поменшало, виїжджають лишень ті, які дають собі раду з нерозчищеними дорогами. Дивина, здається, щось зламалося у налагодженій господарській системі цього міста, бо ще тиждень тому заздрила його мешканцям, типу мають вони класнючого мера, хоч і підтоптаний собі панок, давно за шістдесят перевалило, сама в новинах бачила, але господарний такий. Перехвалила. І в них все таке саме, як усюди… Чи, може, то зима цьогорічна защедра на сніг?

Біля триповерхової будівлі з білої цегли та величезними вікнами галасують діти – щиро тішаться зимовій порі. От кому життя завжди в кайф. Граються в сніжки, менші ліплять снігову бабу. Зараз шкільне подвір’я нагадує театр бойових дій. Зупиняюся, щоб повитріщатися. Схоже зійшлися дві бойові групи, очевидно паралельні класи вирішують між собою – хто сильніший, клас «а» чи клас «бе». Класи десь сьомі-восьмі, бо в цій метушні приймають участь і дівчата. Старшокласниці такого собі не дозволяють, бо вже надто дорослі для дитячих забав. Заздрю по-доброму. І сама б із задоволенням приєдналася до цього радісного гурту.

Лунає дзвінок – і метушня припиняється. При вході до школи виростає кремезна постать огрядної жіночки невизначеного віку, закутаної в товсту вовняну хустину з віником у руках. Вона вдавано сердито примушує збуджених школярів обтрушуватися від снігу, щоб не несли його до школи, бо в приміщенні той неодмінно стане водою, а ти потім прибирай… Але схоже, що крім молодшої школи, тих маленят, що ліпили снігову бабу, її ніхто не боїться. Малюки дуже довго та акуратно обтрушуються, а дехто зі старших навіть робить спроби увірватися в приміщення школи просто так. Але спритна жіночка, яку всі називають баба Свєта, вправно ловить шкідника за комір і відставляє вбік. Шибенику дозволяється ввійти до школи найпізніше, навіть після малюків, і при умові, що найменшої сніжинки на його одязі не буде знайдено. Схоже, ця картина всіх розважає, навіть порушника. Бо він обтрушується зі снігу доволі активно, роблячи час від часу спроби таки прорватися досередини. Коли двері за бабою Свєтою закриваються, на подвір’ї школи все стихає. До наступної перерви. Урок.

Минаю школу, переходжу дорогу. Подвір’я дитячого садочка. Двоє чоловіків у справжніх валянках з калошами, в однакових куфайках та ватних штанях, ватних рукавицях, з дерев’яними лопатами в руках розчищають дитячий майданчик. Час від часу перекидаються якимись тільки їм зрозумілими фразами. На перший погляд видаються зовсім однаковими. Придивляюся. Ні, це тільки на перший погляд схожі. Один – старший, інший на років десять молодший. Той, що старший, у смішній вовняній шапці, трохи схожій на жіночу, з підпухлим обличчям, доволі пізнавана припухлість, видно любитель зазирнути в чарчину. Молодший має акуратно підстрижені вусики і цигарку-недопалок в зубах. Цигарка догоріла, погасла, однак він її чомусь не випускає із зубів. Шапка-вушанка з незав’язаними вухами від нахиляння тіла раз-по-раз смішно підстрибує на голові, дивом не падаючи на сніг.

– Тутойво, після тугого може той, – говорить старший.

– Нє, не мо’. Підлого стерва робота. Мій шкєт обувку в школі посіяв. Льолька нових потребуває.

– Моя Каська он тоже… За патла та в пику.

– Ага. Одною сракою на два базари.

– Не скажи. Щоби їй пуп вилисів, як від маку ступа.

Це говориться в процесі роботи. Співрозмовники, схоже, оту словесну абракадабру між собою добре розуміють.

Простую вуличкою далі. Зупиняюся перед супермаркетом, ноги самі заводять досередини. Не те, що маю щось купити, просто так. Післясвяткова блискуча новорічно-дощикова мішура в оформленні прилавків та всього інтер’єру плавно замінюється іншою у вигляді сердечок, янголяток зі стрілами та білими крильцями. Про наближення дня закоханих говорять коробки цукерок, зроблені у вигляді гарячих сердець, янголятка з білого шоколаду та купа паперового непотребу з плаксивими віршиками у різноманітних валентинках-листівках. Відкриваю одну:

 
Крізь суворі вітри й хуртовини,
Крізь тумани, ліси і поля,
З Валентином тебе я вітаю,
Найдорожча кохана моя.
 

Пирскаю від сміху. Відкриваю ще одну:

 
В день Святого Валентина,
Я скажу тобі, як є:
Ти кохана, ти єдина,
Щастя рідне ти моє.
 
 
Завжди будь зі мною поруч,
Бо без тебе я не я,
Ти найкраща в цілім світі,
Люба дівчино моя!
 

Ото вже ліпшого способу підняти настрій не знайдеш.

Поруч копирсається в тому листівковому мотлосі приваблива руденька дівчина. З вигляду років двадцять. Однією рукою перебирає сердечка-листівки, другою притискає слухавку до вуха. Вона мого усміху не зауважує, бо зайнята розмовою:

– Слухай, Лєнок, а я йому ж, тіпа, й кажу, звичайно, коханий, ти не матолок, що і за квартиру платить, і за моє навчання, і за тачку. Але ж і я – тіпа, також не частина інтер’єру в твоїй грьобаній квартирі. Тіпа, на сервант новий, не дуже схожа. Я, тіпа, твоєї уваги потребую. А не протирання раз на тиждень поліролем. Так і сказала. Ага! Точно! Шо він? Тіпа, каже – «Зайнятий на роботі. Аврал. І на Валентина буду зайнятий!» Піпєц! Лєнок, шо робить? Нехай, я людина терпляча, але ж, дорогий мій коханий, навіть вазонок, тіпа, світла, тепла та води потребує, бо без цього засохне. А я ж, тіпа, не вазонок!

Це смішить не менше, аніж валентинки.

Поруч двоє підлітків, років п’ятнадцять-шістнадцять, замість бути на уроках у школі, безуспішно прицілюються до засобів гігієни. Тих, що від чорних цяток.

– Спакуха, Калян, ніщяк. Точно тобі лажаю. То, шо нада.

– Харе втикатися, Льоха. Бабки мої, потому й мені рішать.

Помітивши, як я криво посміхаюся, спостерігаючи за муками гігієнічної творчості, просто моментально щезають в іншому відділі. Ага, точно – відсутність прищів на пиці – то гарант від поразок, що вирішує купу проблем.

Зупиняюся здивована власним відкриттям. У більшості людей звичайне нормальне життя і їм байдуже до того бардаку, що відбувається зараз у середовищі сильних міста цього, до смертей, які ще мить тому, мені здавалося, отруїли своїми запахами довкілля. Діти в школі на уроках, садочок дитячий працює, хтось когось зраджує, кохає, купує валентинки, підліткові прищі виявляються набагато важливішими, аніж смерть якогось там сина місцевого олігарха чи самого олігарха. І мені на мить хочеться стати однією з них, отих звичайних, нормальних людей.

І я купую собі апельсинку. Після моєї застуди вітамін С не зашкодить. Ще з годину блукаю супермаркетом. На вулицю, до зими йти неохота. Хай ще хоч трішки побуду нормальною. Заходжу в дорогі бутіки з завернутими для язика брендами, де-не-де святкові знижки для закоханих – Pierre Cardin, Dolce & Gabbana, Galliano, GF Ferre, Dior, Kenzo, Armani, Louis Vuitton, Sergio Rossi… Після відділу з парфумами захотілося на свіже повітря. Чого забагато, то не на користь.

Виходжу з супермаркету і вклякаю від здивування. Мої ноги привели мене геть у протилежний бік від того місця, де мені треба було бути на співбесіді. Чорт, співбесіда мала відбутися три години тому. Я й досі без роботи, тобто в активному пошуку. Та щось мені здається, що коли я завтра з’явлюся на ту співбесіду в призначений час, то та сама робота чекатиме на мене.

З чистим серцем мандрую далі. Всередині раптом вмикається мій одвічний друг та ворог – той самий внутрішній голос. От хай далі він мене веде. Засніжені вулички, заклопотані лиця людей, усміхнені та не дуже. Наче буденне звичайне життя, але… Відчуваю, нутром відчуваю – то тільки машкара буденності. Пригадую свій сон, подумки вкотре листаю папери з Інчиного файла… Що ж ти приховуєш, Зимо, чи кого? Відповідь десь зовсім поруч. І щойно я наче вхопилася за ниточку, яка веде мене… І сестра Олега, тобто майже мертва сестра Олега, до цього також причетна, бо в моєму нічному видінні була вона…