Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

– Ні! Хіба що сніг.

Вона морщить свого дитячого носа так кумедно, супить брови. Посміхаюся сам до себе. Добре, що вона закрила очі і цього не бачить, бо точно прийняла мене б за ідіота.

У вхідні двері хтось дзвонить.

– Ти відпочивай. Я там бульйон зварив, – побачив би мене Олег, зі сміху вмер би. І Владлен Вікторович також. Я вранці на базар збігав, домашню курку купив і бульйон зварив. Хохма. – Подивлюся, хто там такий наполегливий, а тоді спробуємо тебе посадити, нагодувати бульйоном та апельсинками. Помаранчі любиш?

Вона щось бурмоче під ніс про «сонечка для сонечка». Чи це означає так, а чи ні – не встигаю запитати, бо той, хто настирливо дзвонив у двері, зараз почав з усієї сили в них гамселити. Щільно прикриваю двері кімнати, в якій відпочиває мала.

– Та йду-йду вже, нетерпляче таке!

Про всяк випадок прихоплюю свій іменний:

– Хто там?

Знервований та злий голос Олега за дверима:

– Відкривай, Шерлок! Якого ти хріна мобільник вирубав? Ледве твою адресу роздобув.

Пригадую, що вчора вимкнув мобільний, щоб він малій не заважав спати та й мене не відволікав. Ловлю себе на дурній думці, що зараз те чудо в моїй спальні з якогось навіть мені невідомого дива раптом стало важливішим від усього – від списку, від Мстислава з його проблемами, навіть не дуже бентежить, як той телепень Олег так швидко роздобув мою домашню адресу. А може, й не такий вже й телепень, якщо зміг роздобути? Відчиняю двері та замість привітання:

– Ти чого, навіжений? Весь під’їзд на ноги підняв. Заходь… Тільки той… в квартирі тихо мені, не дуже верещи. До мене племінниця приїхала і в дорозі грип підхопила, відсипається.

Ото вже казкар… Не міг ніц ліпшого вигадати? Але Олегу схоже не до мене, і не до моїх фантазій, бо він навіть не пробує реагувати на слово племінниця. Випалює просто на порозі:

– Наш Василь та Анастасія Павлівна, гувернантка Мстиславова – мертві. Іра зникла. Досі ніхто на зв’язок не виходив…

Мене пересмикує від почутого. Майже силоміць заштовхую довбня до квартири. Такого сценарію я не передбачав. Всі конкуренти Мстислава мертві, а ті, що досі живі, чекають: хто його смерті, хто своєї долі (ага, прокляття, що впало на сильних міста цього, ніхто не відміняв)… «Біда одна не ходить, – казала колись моя бабуся. – Вона дітей водить». І схоже, тут їх цілий виводок…

Розклад… Перша, на кого падає підозра, Вдова? Але ж ні! Ніколи Марина так ницо не падатиме. Хоч вона і стерво найвищого ґатунку, але вибирає собі достойних суперників. Вона мені чимось нашого князя Святослава нагадує з його незмінним гаслом-попередженням перед битвою: «Іду на Ви!». От і списочок «потенційних покійників» оприлюднила. Не думаю, що вона не знає про те, що список у наших руках. Вона просто дозволила його поцупити…

Поки я розмірковую, Олег усідається на моїй тахті, замовкає, втуплює очі у вимкнений телевізор навпроти. М-да… Тут не позаздриш навіть ворогові. Дідько, щось він задовго мовчить, як для перелякано-схвильованого. Я також мовчу. Та Олег все ж озивається. Голос спокійний, але я розумію наскільки важко йому дається спокій, бо на нього страшно дивитися.

– Так-так… Такі справи. Я відразу ж підняв на ноги і міліцію, і патрульників, і всі-всі охоронні місцеві та й немісцеві служби, приватні також. Але про це потім. Він повертає у мій бік голову, і я бачу, що зараз почую таке, що краще б він мені цього не казав. – Вчора померла Нінель. Напилася вдрабадан. П’яною видряпалася на дах торгового центру. Охоронник її туди не пускав, то вона сотку йому запхала – от і… Блін, спробував би не пустити – дружина мера, як не як. А на горі в одному місці загородження не встигли поставити. Посковзнулася і впала…

Говорив ніби буденно, наче про щось чуже, але в голосі було стільки шпичаків. Я мовчки чекав продовження:

– Внизу під торгівельним центром, звісно, як завжди – ідеальний порядок. Ніякого снігу тобто. Нінель впала на асфальт. Померла відразу.

Обережно перепитую:

– Ти впевнений, що їй не допомогли?

Киває ствердно головою, втупившись очима в екран телевізора:

– Впевнений. Є свідки. Семикласнику одному батьки новий айфон купили, от він і перевіряв опції. Випробовував і відеокамеру. Випадково зняв на відео, як вона спочатку ходила по даху, а потім підійшла до краю, посковзнулася і… Айфон і час зафіксував. 16.30. А в 16.27 вона мені телефонувала, хотіла зустрітися, а я навіть слухати її не став. Якби я погодився, то, може б, вона…

Олег замовк. Запхав голову в долоні. Його плечі почали здригатися. Він плакав, нечутно і сумно…

– Мені дуже шкода, Олеже. Але ти тут ні до чого. Вона сама вибрала свою долю.

– Сама? – він перестав труситися. Підняв на мене мокрі очі: – Ти впевнений?

І це мені говорить «спеціаліст із чортівні»? Олег залазить у внутрішню кишеню свого пальта, витягує два диски.

– На одному запис відео отого семикласника. Прошу тебе, подивися уважно, може, менти щось не догледіли, хоча і я дивися разів сто, але ж це ти у нас профі, а ми і поруч не стояли. На другому диску – то взагалі повна чортівня. Запис відеокамери в палаті Маврикійовича. Людина в комі з кимось розмовляє. Відповідає на питання, кається. Верзе всякі дурниці. Інтуїція мені підказує, що тут є якийсь зв’язок. Подивишся, добре?

– Подивлюся, Олеже, обіцяю. Але я б не дуже розраховував на щось надзвичайне. Люди помирають і без чортівні, просто так. Наприклад, через нещасні випадки.

Він ствердно кивнув головою. Синці під очима, сіре обличчя. Ніч не спав. І не просто не спав. Ох, чи не забагато всього відразу на голову однієї людини? Ще вчора я вважав його своїм ворогом чи суперником, а зараз – друзі по нещастю. І я, здається, зараз його розумію. Він любив Нінель, любив…

– Так. Нещасні випадки. Життя. Нінель не повернеш. – Важко йому даються ці слова, ой як важко. – Тепер справа честі врятувати малу Ірину. Допоможеш?

Киваю ствердно головою і вмикаю свій мобільний.

Тим часом Олегу хтось телефонує. Він майже миттєво прикладає трубку до вуха:

– Я. Слухаю! Що? Коли? Добре. Зараз буду.

Олег встає на рівні ноги і майже викарбовує кожне слово:

– Щойно в лікарні помер Мстислав Маврикійович. Ще один плюс постав у списку. Я до лікарні.

Згідливо киваю. Що тут скажеш? Хіба що:

– Мої співчуття. І той… Телефон більше не вимикатиму. Обіцяю.

Біля вхідних дверей Олег зупиняється, розвертається і дивиться якусь мить мені в очі. Не відводжу погляд вбік, хоча так і кортить, бо в його очах стільки всього: страху, люті, ненависті, суму, болю.

– Я – наступний, Арсене. Відчуваю. Але як ніколи гостро відчуваю й інше: насправді цілком справедливо опинився у тому списку. Допоможи мені знайти Ірину, а там, як вже складеться…

Киваю ствердно:

– Нічого, Олеже! Ми ще поборемося.

Частина шоста
Падіння в небо

Руслана

Мені наснилося небо.

Вірніше, навіть не так: я у небі. Тобто крокую по ньому. Все довкола чисте і світле. Багато ніжних правильних звуків, літають великі метелики, бавляться діти та переливчасто сміються. «Коли падаєш у небо, стаєш дитиною», – шепоче на вухо блакитний метелик завбільшки з долоню, котрий мандрує разом зі мною. Я здивовано оглядаю себе. Я ж не стала дитиною? Він читає мої думки. Бо хмикає сумно, так тільки у снах метелики можуть хмикати. «От іще! Вирости спочатку! До речі, як твоя голова?» До чого тут моя голова? Здивовано стенаю плечима. «Упс! Як це до чого? Не болить?» Метелик розмовляє голосом Тетясі – жах. Голова не болить. «І не болітиме, – каже метелик голосом Тетясі. – Бо білий колір дає надію». Нічого не розумію зі сказаного, але ствердно киваю.

Йду білою доріжкою. Ноги мене ведуть до білого-білого саду. Заходжу туди. Білі дерева, біле листя, біла трава, білі яблука, білі ворони та білі голуби. І біла жінка, красива та велична у своїй всемогутності, сидить на білій лаві під білою вербою. Схоже, це єдина доросла людина в цьому дивному царстві. Вона б могла бути матір’ю Бога або його сестрою. Чи матір’ю когось іншого. Бо й небо має подвійне дно. Жінка уважно дивиться на мене, але я чомусь ніяк не можу роздивитися її обличчя, хоча звідкись знаю – вона неймовірна.

– Як воно, бути людиною? – раптом запитує. Відповідаю:

– Треба вміти навчитися бути милосердним.

– Ти знаєш, як? – вона дивиться уважно на мене. І тільки зараз розумію, що у неї різнокольорові очі – одне темно-каре, інше світло-сіре. Мені здається, що знаю, але я мовчу, спостерігаючи, як перед очима білий колір раптом сіріє, перетворюючись на сутінки, і тут прокидаюся…

Перед тим як заснути, Арсен нагодував мене, як маленьку – бульйоном із ложечки. Спровадив свого гостя досить швидко, а тоді взявся за мене. Дивно, але я навіть не пручалася. Просто сиділа і чемно відкривала та закривала рот. Потім були чищені помаранчі, чай на травах і зовсім несерйозні розмови-балачки. Щось розповідав про свого дідуся, згадував дитинство. Ця вся опікунська метушня очевидно дуже вплинула на мене, бо навіть не пригадую, як і коли заснула.

Прокинулася в спальні Арсена, майже у темряві. Світло від ліхтарів пробивалося крізь штори до кімнати. Визирнула у вікно. Не дуже високо. Четвертий-п’ятий поверх, очевидно. На стіні навпроти намацала вмикач. Кімнату залило м’яке тепле світло. Ага, двоспальне ліжко. Я на ньому спала, однак через слабкість якось було не до розглядання кімнати. М-дя – ложе кохання (Арсен любить комфорт і, напевне, дівчат також, бо, скажіть, нафіг одному чуваку таке велике ліжко). Неждано в середині заворушився дивний хробачок ревнощів. До чого б це, адже він мені ніхто? Ага, запищала моя совість голосом коханої майже родички Тетясі, точно, і навіть не подоб…

Тю, сама на себе тюкнула і змусила своє внутрішнє Я заткнутися. Біля ліжка на акуратному столику лежали на тарілці апельсини, які я так і не доїла, та стояла, типу прикраси, листівка з білим ведмедем. Той чомусь трохи здивовано дивиться на світ, тримаючи в одній лапі повітряні кульки, в іншій коробку цукерок. Під ведмедем срібний надпис «Тобі». Ги-ги, ну й смак в Арсена чи в тої курки, яка йому цю фіговину втюхала. А видався наче нормальним чуваком. Не втрималася, взяла листівку, хоча знаю, що чуже читати неправильно. Хто ж тобі, любчику, такі шикарні послання дарує? Мілена чи Еврідіка? Чомусь мені хотілося, щоб всередині виявилася дурнувата банальщина, типу тих недолугих поетичних зізнань з валентинок, які я вчора читала в супермаркеті. Капєц, таки вчора, а здається, що вічність минула. От що буває, коли шандарахнешся головою. Час не завжди стискається у атом, інколи він видовжується до безконечності.

Оце сказанула – і то від одного погляду на дурну поштівку. Так, Русланко, добре таки тебе влупило.

Беру до рук цей шедеврик поліграфічного мистецтва, розкриваю. Йоли-пали: «Вітаю, Спляча красуне! Ти так солодко спала, що не наважився тебе будити. Вибач за листівку, нічого ліпшого, щоб ти все-таки прочитала – не зміг придумати. Відлучився у справах. Замкнув тебе в хаті саму, щоб часом не надумала від мене дременути. Тебе ж без нагляду залишати не можна. То під машину вскочиш, то ще куди. На кухні знайдеш їжу. В решті квартири – розваги. Якщо, звісно, знайдеш. Це ж сумне гніздо холостяка, а не торгівельний центр. Коротше, роби в квартирі, що хочеш – тільки не спали. І ще одне… Не сумуй там без мене. Арсен». Постскриптумом дописано: «Якщо болітиме голова чи стане погано, дзвони мені негайно за номером» Перелік цифр… І внизу смайлик: :-)

Посміхнулася сама до себе. Ось тобі і послання від «закоханої дурепи». Тепла хвиля накрила мене. Ну не ідіотка, га? Ловила себе на тому, що разів п’ять перечитала листівку. Так, дорогенька Русланочко, спокійно! Він не герой твого роману, ба – більше. Він взагалі – не герой. Ото вже вигадав – «Болітиме голова – телефонуй»!

Ошелешено завмираю, тримаючи в одній руці картку, а другу прикладаючи до голови. Щойно дійшло – мене взагалі нічого не болить, тим більше голова. Пригадався сон і смішний метелик, що хмикає та розмовляє Тетясиним голосом. «Білий колір дає надію, тому й не болить».

* * *

Сиджу посеред просторої вітальні й скляними очима втикаюся в екран телевізора. Клубок, наче чогось не дожувала, застряг у горлі. І несила його ані проковтнути, ані викашляти. Дихаю повільно, наче боюся сама себе, наполохана несподіваним відкриттям. Питається, нафіга я вмикала той дівідішник? Нафіга… Можна ж було взяти книжку, детектив якийсь легкий чи пригоди. Он книжкова полиця, вщерть заповнена і класикою, і сучасниками… Так, ні. Кіна їй захотілося, і то, кіна без реклами.

Обійшла Арсенову квартиру і зрозуміла, що мені в ній майже всюди подобається. Я б змогла тут жити. Нічого зайвого – все для життя. У вітальні на журнальному столику знаходжу розсипані візитки: «Арсен Григорович Мальчук, президент приватного детективного агентства «М.А.Г.». Комплекс послуг для юридичних та фізичних осіб. Чесність, законність, конфіденційність». От і маєш. Скільки інформації можна почерпнути про людину тільки зі змісту її візитки! Враз стає смішно, бо уявляю собі Арсена в ролі Шерлока Холмса – з люлькою в зубах та в довгому чорному пальті. Цікаво, чи грає він на скрипці? Фу-ти, кіноманка. Рука сама потягнулася до купки акуратно складених дисків, пронумерованих сухими цифрами: «1», «2», «3»… Нє, щоб узяти ті, що поруч з рожевими крикливими наліпками: «Термінатор-4», «Пила», «Мовчання ягнят», «Зелена миля», «Людина дощу». Може, якби довше їх порозглядала, то й Фелліні знайшовся б. Суміш смаків Арсена мене не дивує. Сама така – люблю різне…

«1», «2», «3»… Як у страшнючій лічилочці з фільму: Раз-два, раз-два – Фредді впіймав малюка, Три-чотири, три-чотири – замикайтеся в квартирі, П’ять-шість, п’ять-шість – Фредді схоче, Фредді з’їсть…

Диск №1.Записи новин за якесь там грудня, підтверджене оперативними відеозйомками. Жінка-диктор млявим, хоча й професійно добре поставленим голосом, повідомляє, що вчора увечері на швидкісній трасі при виїзді з автозаправки розбився син відомого бізнесмена… Відео по гарячих слідах. Нажахані очі роззяв – машину наче пропустило крізь м’ясорубку. Завивання «швидкої», патрульна служба, міліція… Цікаво, коли звичайна людина втрапляє в таку ж біду, також стільки галасу? Очевидець події каже, що авто виїжджало з автозаправки і просто не загальмувало… Гальма відмовили чи мозок? Потім йде нарізка з оперативного допиту свідків. Чоловік середнього віку час від часу нервово потискує плечима.

– Та той, заправив му цілий бак. І вроді всьо, той, було. Тобто той, справне. І загальмував, і, той, рушив з місця. Той, протер йому лобове шкльо і, той, він, е-е-е-е, пішов, купив собі сігарєт і, той, рушив на виїзд. І, той, чомусь не загальмував перед фурою. Всьо…

Запис із автозаправки. Позашляховик лендкрузен, ага, в новинних зйомках його не впізнати – купа непотрібного залізяччя впереміш з якоюсь чорною липкою сумішшю та брудним снігом, заїжджає на АЗС. Нічого наче незвичайного. Все, як розповідав заправник. Зупинився, водій вийшов з машин, пішов до каси, заплатив, купив сигарети, прийшов назад, сунув «за труди» заправнику пару гривень, сів у машину, рушив з місця. Все, більше нічого. Далі під’їхала інша машина – срібляста «тойота».

Та щось мучить мене в цьому відео. Не можу зрозуміти що. Переглядаю ще раз, а тоді вдруге, втретє. Вмикаю уповільнення… Машина зупиняється … Водій виходить… Заправляльник протирає лобове скло, тоді переходить до заднього… Стоп-кадр. Маленька, ледь помітна тінь спереду машини. Скло добре протерте, і тому незле видно, що там хтось віддзеркалюється. Збільшую зображення… Ціпенію…

Диск №2.Ще одна аварія. Цього разу на околиці міста. Білий день, ожеледиця, багато снігу і багато крові. Не одна жертва. Відразу три… Заступник губернатора зі своїм прес-секретарем, котрий був за кермом та дуже перспективна модель, а злі язики кажуть, що коханка заступника губернатора (ага, журналістка не соромлячись так і сказала – типу сенсація) … Той самий професійно-байдужий жіночий голос за кадром – водій не впорався з гальмуванням, очевидно. Бо якого йому було вирулювати та врізатися у складені обабіч дороги бетонні блоки. Видно, не дуже дбайливо вони були складені, бо від удару верхній посунувся, потягнув за собою ще один і просто розчавив машину і тих, хто у ній знаходився…

Оперативна зйомка фіксує не лишень понівечене залізо, а й свідків цієї ДТП. Збуджені голоси оповідають, що бачили.

– Висока швидкість, занесло на кризі, удар в бетон і…

Майже одна і та ж версія від усіх. Ставлю на уповільнений перегляд. Стоп. Усередині все холоне. Мимохідь у натовпі вихоплюю знайомі очі.

Диск №3.

№4… №5…Тут і диск з аварії за моєї участі. Тієї, що біля Олегової фірми сталася, коли я малого Богдасика на руках виносила…

Диск №6.Учорашня дата. Свіжачок… Напевно, якась любительська зйомка. Бо камера ледь помітно тремтить в руках оператора. Торговий центр, нічого особливого – входять і виходять люди, цілі компанії, родини, парочки. Раптом камера різко бере вгору. Ловлю себе на думці – тут немає звичного позакадрового галасу, можливо, відзнято на мобільний. Засніжений дах торгівельного центру. Точніше не сам дах, а на ньому літній майданчик. Он навіть дві спущені парасольки забули забрати і вони сумують, присипані снігом. Але не це привертає увагу, а людська постать. Об’єктив камери зображення наближає… То жінка, молода, гарно вбрана. Красива білявка і, здається, п’яна. Тримається за доволі високу огорожу однією рукою. Це щоб випадково хтось не вилетів, її такою високою зробили? Друга рука біля вуха, схоже розмовляє з кимсь по мобільному. Потім невдоволено щось кричить у слухавку. Тоді забирає мобілку від вуха та пальцями сердито починає клацати по кнопках. Прикладає слухавку до вуха, знову клацає – знову до вуха і так п’ять разів поспіль. Не розумію, чому того, хто знімав, так зацікавила ця молода особа? Наприкінці стане зрозуміло, але поки… Тільки уривки жіночого розпачу, бо той, хто на тому кінці чи дроту, чи мобільних хвиль слухавку не бере, не хоче розмовляти. Тоді білявка сердито кидає телефон собі під ноги. Стоп. Раптом огорожа закінчується. Тобто між стіною і загорожею метр якоїсь пустки, наче випадково не вистачило матеріалу, а потім несподівано прийшла зима та випав сніг. У нас таке буває, весною долатають. Жінка зупиняється на цьому прольоті. Підходить до самого краю. Господи, я, здається, знаю, що далі буде. Стоїть, дивлячись униз. «Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня починає вдивлятися в тебе». Щось шепочуть її губи. Можливо, навіть ті самі слова, про які щойно подумала я. Тоді раптом робить різких півкроку назад. Ху, слава богу. Не самовбивця! Кажу сама собі й не вірю в те, що кажу, бо очі стежать за жінкою-білявкою в красивій білій шубці. Вона розкидає руки в сторони, піднімає голову догори, кричить щось в небо, і раптом її права нога не втримує рівноваги і посковзується. Білявка добре розуміє, що сталося, бо ж сила тяжіння несе її вниз, але вона відчайдушно старається зберегти рівновагу, махаючи руками, мов підбитими крилами птаха. Камера в руках того, хто знімає, здригається і, на мить випереджаючи падіння, мчить вниз, на розчищену бруківку перед торгівельним центром. І от вона вже лежить внизу, обличчям долі. Біла шуба, біле волосся на чорній бруківці… Все.

І знову випуск новин, і той самий безбарвний голос каже, що сьогодні стався нещасний випадок у торгівельному центрі. З даху будинку випала двадцятитрирічна дружина мера міста (от чому її знімали – дружина мера все-таки). Жінка була напідпитку і нехтуючи усіма правилами безпеки видряпалася на дах. Де була в той час її охорона та чому охорона торгівельного центру пропустила жінку на дах, де ще досі незавершені будівельні роботи, невідомо. Версія про самогубство чи навмисне вбивство не розглядається, оскільки знайшовся випадковий свідок, який зняв момент падіння на мобільний…

Звичним рухом вертаю зображення назад. Якраз на той момент, коли білявка спіткнулася. Уповільнюю зйомку. Жінка розводить у сторони руки, підводить догори голову, несподівано права нога слизькається і її хилить вбік, але вона обов’язково втрималася б, якби не… Ціпенію… Маленька рука, мов крило метелика.

Майже силоміць запихаю в дівідішник останній диск з колекції, але не вмикаю, бо мій погляд перечіплюється через аркуш паперу. «Список приречених» – кричить заголовок… Один, два, три, чотири… тридцять. Прізвище, ім’я, по батькові. Майже всі з того списку мертві. Я знаю, я це щойно бачила на екрані плазми. В горлі пересихає від того, що я, здається, щойно знайшла останнього пазла для своєї картинки. Серед приречених – і Арсен Григорович Мальчук, власник цієї квартири, і Олег Дмитрович Хмаренко, і Мстислав Маврикійович, і ще пару імен без плюсиків чи хрестиків (як на цвинтарі)…

З очей котяться сльози. Навіть не роблю спроби стриматися. Мені шкода це місто, його мешканців. Його прокляли, просто так, заради звичайних меркантильних інтересів і зробили це…

Не привиди, не потерчата…

Люди.

* * *

Він гладить мене по голові, наче малу дитину, витирає рукавами свого вовняного светра мої вологі очі. Я ж не можу стриматися. Від того, що мною так опікуються, стає ще гірше. Він пригортає мене до себе:

– Якщо так дуже треба – то поплач. Кажуть, це не тільки додає зморшок, а й лікує.

А потім ми п’ємо чай у його кухні, чай зі свіжими круасанами, які наче щойно з печі. Де він їх узяв опівночі? Утім, не дуже цікаво. Просто дуже смачно. Я так і тримаю той клятий список, не випускаючи, в правій руці. Арсен поглядає у мій бік і сумно посміхається. Від учорашнього блиску мачо не залишилося й сліду, звичайний втомлений життям чоловік. Таким він мені подобається ще більше. Так, подобається, і хай Тетясин голос заткнеться в моїй голові назавжди.

– Все гаразд?

Киваю ствердно замість словесної відповіді.

– Голова як, не болить?

– Це справжнє? – замість відповіді – запитання і список простягнутий перед собою.

– Так. Справжнє. Ти бачила записи на дисках.

Це навіть не запитання, стверджування. Я – бачила, і не тільки диски…

– А ти диски переглядав?

– І не раз.

– Ти також бачив їх?

– Кого, кого я мав бачити, Руслано?

– «Руслано», ти назвав мене Русланою? – здивовано витріщаюся на нього. Ми наче не знайомилися.

– Ти забула, що я детектив. Мала з ринку тебе Ланою кликала, а на твоєму ранці висить брелок з латинською буквою R. Чи я помилився і ти Уляна чи Роксолана?

– Ні. Не помилився. Руслана. – Переводжу погляд в кімнату, де телевізор. – На одному з тих дисків я, свідок того, що сталося.

– Ти?

Киваю ствердно головою.

– Диск номер п’ять. Там, де розбивається на машині Ілько Аврамович. Дівчина, що стоїть спиною до камери і тримає дитя на руках, то я.

Дивиться на мене серйозно. Вірить. Чи не вперше хтось зі звичайних людей сприймає мене серйозно.

Руки досі тремтять. Чай неквапом підношу до губ, трохи розплескавши, але Арсен не звертає на це жодної уваги, дивиться не кліпаючи на мене, очікує.

– Олега, зі списку, я також знаю. Випадково познайомилися. Може, ти мене зараз вважатимеш божевільною, але…. Тут таке! Я з іншого міста. В новорічну ніч мене сюди наче хтось покликав і я пішла, тобто поїхала рейсовим автобусом. Таке зі мною інколи трапляється. У дитинстві, коли моїй мамі радили віддати мене в спецзаклад для тих, що несповна розуму, вона тільки віджартовувалася – у дитини багато уява, може, майбутній письменник чи художник росте. Я завжди, Арсене, чула неіснуючі голоси і бачила мертвих людей, чи їх фантоми. На щастя, я доволі швидко зрозуміла, що звичайним, тобто нормальним людям не варто знати те, що бачу я і не бачать вони. Мій рідний брат, Ромко, на відміну від мене, абсолютно нормальний. Він від першого маминого шлюбу. Його батько працював будівельником. Випадково придавило на будові. Мама одружилася вдруге. Мій тато – круглий сирота, ні батьків, ні родичів. Виріс в дитбудинку. Його мама померла під час пологів у лікарні. Була без документів, коли його народжувала. Така історія. Коли мені виповнилося чотирнадцять, я вирішила, що мій так званий дар нікому не потрібен. Бо крім дня є ще ж ніч. Тобто сни.. Це взагалі окрема розмова. Знаєш, ліпше не спати, аніж у снах бувати там, де буваю я.

Сьорбаю чай. Дивина, почала говорити і руки перестали тремтіти. Арсен уважно слухає. Ні крихти іронії чи насмішки. Це вперше я сповідуюся перед людиною, яку заледве знаю. Ну і що! Я взагалі вперше сповідуюся. Приходячи до церкви на сповідь, ми воліємо, щоб священик, який приймає сповідь, виявився чужим дядьком. Тоді сповідь стовідсотково щиріша.

– Так. Я вирішила, що варто спробувати це припинити. Тобто голоси, дивні сни, видіння… Начиталася дурнуватих романів і… Перерізала собі вени. Мені було чотирнадцять. Що я могла про життя знати? Отож! Та мене врятували, навіть більше – якихось пару хвилин, я була там, куди не варто живим зазирати. Тепер Вонона вулицях цього міста, і я його щойно бачила на твоїх дисках.

Знову сьорбаю чай, кусаю апельсиновий круасан. Сонечко заховане для сонечка. Маленька Майя. Сумно посміхаюся, згадуючи малу, і продовжую:

– Я в чотирнадцять ледве не вмерла, та… Мені допомогли вижити, але попередили, що частинку талану, коли вирішила сама забрати у себе життя, я таким чином втратила… Хай. Через рік після цього, десь пару днів перед Різдвом, саме пора зимових канікул була, я захворіла на ангіну, а батьки взяли в турфірмі путівки на гірськолижний курорт в Туреччину на всіх… Подарунок! А тут – температура в дитини за сорок. Тож вирішили, що і брат не поїде. Бо хто ж тоді мене малу нерозумну пильнуватиме? Вранці я прокинулася вся в сльозах, майже навколішки благала батьків не їхати. Поїхали. Списали все на гарячку. А мені снився сніг, і снилося, що я у ньому тону, замерзаю, помираю… Батьки з курорту не повернулися. Засипало лавиною. Вже роки пройшли, а тіл так і не знайшли. І не знайдуть.

Зітхаю. Арсен накриває мою руку, яка знову по-зрадницьки починає тремтіти, своєю. Тією, що на ній перстень. Перстень торкається шкіри руки – і такий спокій та умиротворення вливаються в мене. Підводжу на нього очі і дивне розуміння заполоняє голову:

– Ти також?

– Так, – шепоче. Він мене розуміє, бо він такий самий, як я…

– Тож жили ми з братом самі. – Продовжую вже спокійно. – Він уже на той час закінчив школу і вчився в університеті. Перевівся на заочний, знайшов роботу, згодом відкрив свою власну справу. У нього золоті руки – вміє все. Одружився… Тепер його дружина Тетяна має клопіт з такою дивною персоною, як я. І хоча ми з нею не колежанки нерозлийвода, та інколи мені здається, що та, з вигляду, ворогиня більше мене розуміє, аніж ті, що колись казали, що кохають чи типу дуже сильно поважають. Я ж школу закінчила будь-як. Робіт, певно, зі сто змінила. Так досі і не пристала до якогось берега. Хоча навчання у школі мені доволі легко давалося. Я наперед знала, чи питатиме мене вчителька, чи ні. Також знала, який номер білета витягну на іспиті… Однак школу ледве закінчила. Чому? Навіть не знаю. Вважала, що моє знання – то брехня, а так хотілося бути справедливою. Бачиш, як мене далеко закинули спогади!

Чаю у мене в горнятку на денці. Арсен це помітив, підлив ще заварки, води. Не відмовилася.

– Тоді, дорогою до вашого міста, автобус зламався. Я вирішила йти пішки, посеред степу несподівано натрапила на мале дитя. Дівчинка, років шести-семи, пухнасті білі рукавички зі сніжинкою – єдине, що чітко пам’ятаю. Звісно, я вирішила малу врятувати, щоб не замерзла посеред зими. Почула гуркіт машини, кинулися ми на дорогу і ледь не під колеса Олега. От так і познайомилися.

– А дівчинка? – він запитує так тихо й обережно, що я майже вірю, що запитання мені привиділося. Дивлюся на нього очікувально. О, ні, таки запитав.

– Дівчинка? А дівчинка розтанула, наче дим… Мовби й не було.

– А потім?

– А потім Олег привіз мене до себе в офіс, бо його квартиру спалили… Назвав сестрою приятеля. А згодом була ота аварія, що на диску записана… І також дитина. Хлопчина, трьох-чотирьох років. Богдан…

Я встаю рішуче зі свого місця:

– Пішли, я дещо тобі покажу…

Вмикаю дівіді-плеєр. Вставляю один із тих дисків, що переглядала. Уповільнений перегляд. Тицяю пальцем в екран. Стоп.

Ціпеніє вже Арсен…

* * *

Він спішно вибіг у коридор, приніс чорну шкіряну сумку, відкрив її, добувши з неї пластикову папку. Сів навколішки поруч. Відкрив її, дістав дві світлини, запхав мені до рук:

– Упізнаєш?

З обох фоток на мене дивилися очі Майї. Обидві фотографії щиро посміхалися, лишень на одній – Майя була вбрана в літню блузочку на короткий рукав, а на іншій – в теплий светр під шию. І ще – зачіски. На одній – волосся зібране та забране назад, на іншій – воно заплетене в дві тоненькі кіски. Але щось вносило дисонанс в ці дві фотографії. Посмішка? Зуби Майї… В однієї – вони росли правильно, майже ідеальний прикус, в моєї, що з ринку – неправильно…

– Це різні дівчата?! – я не знаю чи запитувала чи стверджувала це. Арсен згідливо кивнув головою. Ткнувши пальцем на фотку Майї з секонд-хендівського ринку:

– Ця з дитбудинку… А ця…

Не договорив. Я закрила йому долонею рот.

– Я знаю. – Файл з документами на давно мертву Майю досі лежить в моїй квартирі. – І решта діток також у двох примірниках?

Киває головою на папку.

– Так. Всі. Розплідник.

Мій голос зрадницьки тремтить:

– Яка мерзота вигадала це – руками дітей жар загрібати, вершити примарне правосуддя?

Тетяна

Дві доби вже немає вдома цієї малої зарази. Вірніше, дві доби, як ми у неї господарюємо, а не бути її може й більше. Злить мене майже все. Насамперед те, що Руська таки знала, що я повернуся сюди і нахабно підкинула мені запасний ключ від квартири у косметичку. Звідки вона це знала, звідки, га? Тепер, напевне, потішатиметься, коли повернеться: «А бачиш, Тетясю (ненавиджу таке її звертання), ти така ж передбачувана, як усі!» Може, уголос і не скаже, але очі точно таке промовлятимуть. Та я вже ладна й таке приниження прийняти, тільки б це диво горохове віднайшлося.

А ще ця фарбована коза поруч. Намагаюся тримати себе в руках і не дуже реагувати на її сміхулечки саркастичні. То родичкою обзиває, то комендантшою… Та куди від неї дінешся? Бо й вона з якогось дива через мою таки родичку дуже потерпає. Он оббігала все місто, шукаючи, дізнавалася, наводила довідки серед своїх та чужих. Глухо. Наче це кляте місто з’їло Руську. А може, і з’їло?

А повітря висить – не зимове повітря, а якась пелена закатруплення… Мобільний малої досі поза зоною досяжності. Іще Роман погрожує приїхати. Наче мені проблем з його сестрицею мало? Ледве його стримую, прикриваюся вже не так опікою над клятою родичкою, як бізнесовими справами. Ще ним тут переймайся?! Дожилася! Навіть у міліцію ходила заявляти, що родичка, тобто сестра зникла, бо хто знає, може, вона до них випадково потрапила? Руська вміє й таке встругнути, нахамила комусь у погонах, а тепер туалети драїть у відділку. А менти від душі веселилися, коли я до них припхалася: