Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Георгіна взяла з журнального столика сигарети, закурила одну. Затяглася.

Не втрималася цього разу Руслана:

– А до чого тут живі діти, Георгіно? Га? Добре, з твоєю чи з вашою помстою я ще погоджуся, ні, не погоджуюся, але можу спробувати зрозуміти… а живі діти. Отой ваш, так званий розплідник…

– Розплідник? – Георгіна недобре лайнулася під ніс. – Що за кретин таке вигадав? Ми з Маринкою просто вирішили взяти на утримання, тобто під опіку, декількох дітей із сиротинців. Чи ти думаєш, дівчино, що їм в дитбудинках краще, аніж в домашніх умовах? Ти ж, хай і дурна, але не така брудна, як решта… Увімкни мозок! А взагалі-то, не пхайся, бо це не твоя історія, і мені нема ніякого діла до тебе, хтось дуже сильний тебе береже. І перестань тримати за руку цього кретина. У нього на лобі великим буквами написано – «Вбивця!» Відкрий очі і уважно подивися йому в душу.

Руслана раптово висмикує свою руку з долоні Арсена. Підходить до Георгіни-Марини майже впритул. Дивиться на неї прискіпливо.

– Кретина, кажете? Та ви на себе з боку подивіться, шановна! – Мала розлючена. Про страх і мови немає. – Навіщо було чіпати потерчат? Чим вони завинили, гадино? Мало їм дісталося?! Я на власні очі бачила, як малі діти вбивали дорослих дядь і тьоть. І ти меніпісляцього казатимеш, стерво, що любиш дітей?!

Овва! Оце Руслана! Точно, нам малу не підмінили?!

Тетяна блідне так, що Інка перестає вдавати статую і робить мимовільний рух – підтримати. Я притримую за плече Арсена. Бо той от-от побіжить рятувати Руську. Справді, кретин! Пхатися між двох розлючених жінок?! Аби лише б собі зашкодив, я б ще й прискорення надав, але зараз Руслані не треба заважати.

Георгіна хижо посміхається.

– Ну якого ти лізеш, мала, в чужі оборудки? – Мовить це із м’яким докором, але очі з ненавистю, не як до нас – дрібноти, а як до рівної супротивниці, видають із головою. Не така вже Вдова й гарна акторка. – Бачила вона! І що з того, що ти бачила? Ти ж єдина поміж людей і можеш їх бачити. А, ще ця – упирка Інна. Та вона – пішак, вівця, і не людина зовсім. Не на того цього разу поставила, золотесенька Іннусю. І це твоя не перша осічка! А перша де, відпочиває в лікарні? Ховаєш очі? Я про тебе все знаю, як і про кожного з вас. А ти, мале, заспокойся. Хто в твою маячню повірить? Нещасні випадки ще ніхто не відміняв. А якщо по правді, то… Правосуддя мають чинити ображені.

Вона підносить руку з цигаркою до губ, і всім видно, як руки в Георгіни-Марини дрібно тремтять. Жінка навіть не намагається струшувати попіл з цигарки і той сірим смутком падає на її білосніжну сукню.

– У тих малих непрості долі. Від кожного з них відмовилися батьки, й аби лише це… Ми збирали їх довго. Підбирали тільки найважчих, – чомусь несподівано Марина почала виправдовуватися перед Русланою. Що таке є в тій малій, яка навіть останню наволоч змушує хоч трохи ставати схожою на людину?!

Руслана випалює дуже емоційно та зболено:

– Що, збирали важких дітей? А може, врешті, зізнаєтеся? Що вам втрачати? Хоч смертникам не бійтеся правду сказати! Невже, брехати не набридло?! Сюсі-пусі, ми з Маринкою дітлашат шкодуємо!

Мала розійшлася, кляпом не заткнеш. Хоч яка, на фіг, мала?! Зараз дорослішою виглядає, ніж ми усі. Сміливішою – точно. Живим залишуся, треба буде перспективних женихів у місті перетрусити: нема чого таке диво покидьку Арсену віддавати! Йопт… про що думаю, аби хоч на трохи відгородитися від слів дівчини, що печуть, як вуглинки?!

– А насправді підбирали дітей дуже схожих на тих, які вже мертві. – Руслана сковтує, схоже, слова боляче деруть горлянку. – Що, правда очі коле?! Як ти їх заставляла це робити, що казала: «Давай, Майю, дівчинко, пограємо в квача. Ти – маєш наздогнати ту тьотю в білому пальтечку і…» Тьотя тоді полетить, мов підстрелений лелека, каменем вниз із дахівки будинку? І мала не пам’ятатиме цього, бо поруч за руку її триматиме жорстоке та ображене на всіх за передчасну смерть потерча. Чим ти потерчат до малих прив’язала? Здогадуюся. Довелося довгу роботу проробити, майже детективну. О, шановна, ти гарно їм зуміла промити мізки. Мамою, напевне, дозволила називати, так? – Руслана не відступається, напосідається на Марину. Ця полотніє, стає одного кольору зі своїм платтям. – Чи, може, розкажемо ще одну цікаву історійку. Як ти через маленьку дівчинку передала для одного поважного пана «в подарунок» типу для його доньки пластилінову цяцьку, всередині з оригінальною начинкою у вигляді прокляття. А якби дитя вкололося? Ти про це не думала?

– Але ж не вкололося? Заткнися, навіжена! Я просто хочу справедливого правосуддя. – Георгіні, врешті, вдається взяти себе в руки. Вона кидає недопалок собі під ноги і майже сичить на Руслану: – Хай там що, дівчино, але кожен отримає те, на що заслуговує.

– Заслуговує, кажеш? Ну ти і стерво! Потерчата також мають душу, заморожену душу, але таку, яка прагне одного – не помсти, а того, хто б її, ту душу, зігрів. Зозулята малі, викинуті сердитою мамою з гнізда на холодний сніг. Не в чужі гнізда, а на сніг. То ти їх викинула. Тому запитую тебе, Марино чи Георгіно, чорт знає, як тебе там називати, на щозаслужила ти? – Руслана підбігла до Арсена, вихопила з його рук список, тоді повернулася до Вдови і заходилася махати ним перед носом жінки. – Подивися скільки ти людей вигубила. Тільки тому, що не змогла народити? Тільки тому, що твого чоловіка вбили?

– Тому? Ні. Тому, що зло має бути покараним. Це застереження для усіх смертних: наші вчинки це непросто хід вигідних для нас оборудок, це дія, за яку доведеться або розплачуватися, або навпаки – отримати нагороду, – Георгіна несподівано почала виправдовуватися, але дуже кволо. – Зло має бути покаране, і, поки ваш Бог мовчав, я виконувала його роботу. Я мусила стати Богом.

Руслана вже не могла зупинитися. Перелякано та захоплено ми всі дивилися на цих двох – малу дрібну дівчину з світлим променем в очах і поруч жорстока та чорна Георгіна. А ми – статисти чи «група підтримки», яку Руслана притягла з собою, сама того не відаючи, бо страшно ж іти на таке самотою.

– Богом, ти? Ох, це занадто навіть для божевільної. Бог не каратель, він – милосердя! Пані Марино, але як з тим, що зветься другий шанс? Кожна людина, навіть найбільший покидьок, мусить його мати. Прощати не один раз, а сімдесят разів по сім. Це в Біблії записано, Жінко! Ти ж позбавляєш цього, не даючи подекуди й другого.

Георгіна починає сміятися. Вона регоче так, наче щойно почула смішний анекдот:

– Не будь наївною, дитинко. Професійний кілер ніколи на стане вихователем в дитсадку. Чи тобі, мо’, шкода тупої ляльки Іренеї або того малолітнього придурка Ілька з гаманцем замість мізків? Горбатого могила справить. «Сімдесят разів по сім!» – це перебір! Я ж – санітар. Чищу місто від інфекції. Гангрена – смертельна хвороба, якщо не ампутувати хворий орган, то вона з’їсть весь організм. – Георгіна втомлено запалює ще одну цигарку.

– Марино, а ти ж не зупинишся ніколи, правда? – Це вже озивається Арсен. – Ти продовжуватимеш убивати? Але ніколи самотужки, завжди руками інших. І мені чомусь здається, пані Вдово, що коли ти досягнеш свого, тобто навпроти усіх прізвищ з твого списку стоятимуть хрестики, ти напишеш новий Список. І знову почнеш полювання. Бо алкоголізм, як і бажання мстити, не лікується, ти це знаєш. А щодо так званої справедливості від тебе, то дивна вона якась. Всі зі списку підібрані за незбагненним принципом, тобто там…

– Ви мене втомили. – Різко обриває Арсена Георгіна. – Так-так, пане детективе, у списку й ті, хто міг бути причетним до вбивства не лишень дітей, а й мого Богдана. Все. І Малащойно доступно тобі все пояснила, якщо тільки ти не дебіл. Крапка, шановні. – Вона підводиться зі свого місця, обтрушує попіл з плаття: – Досить розмов! То наче бесіда глухого з німим. І вона мені остогидла. Ще раз повторюю для недалеких: Яне вбиваю просто так. Я за торжество справедливості. Кожен отримає те, на що заслуговує. І ви також. – Її очі зупиняються на Тетяні, потім перебігають на Руслану. – Тільки вас, дівчата, мені трохи жаль. Ви єдині, хто може постраждати випадково. Але, що вдієш, у вас був шанс піти. Я попереджала.

Вона гучно плескає в долоні. І на горі раптом зчиняється шум. Згори вниз сходами спускаються діти. Їх семеро. Вони загороджують собою Марину від нас. Раптом нізвідки кімнату починає заповнювати якась газоподібна пелена. Разом з нею простір кімнати заповнює музика – звуки органа надто голосно б’ються об стіни кімнати. Стоїмо якусь мить заворожені тим, що відбувається.

Арсен найшвидше приходить до тями, хапає Руслану за руку і тягне за собою до дверей. Та виривається:

– А діти, Арсене, вони ж справжні! Їм же… боляче і страшно!

Мала залишається собі вірною. Не думати про себе, думати про слабших.

– Тут зараз не буде чим дихати і ні їм, ні собі ми не поможемо! – кволо старається її переконати Арсен. Тоді махає на неї рукою, хапає в оберемок, закидає собі на плече і голосно кричить в простір кімнати, стараючись перекричати Баха: – Утікайте звідси, рятуйтеся всі!

Арсен хапається за ручку дверей. Двері замкнені. Тоді ми з ним підбігаємо до вікон – на них решітки. Коли ж вона встигла їх поставити? Ще вчора наче не було. Тьху ти! Намагаємося відчинити вікна, хоча б свіжого повітря сюди впустити. Ті наглухо забиті. Хапаю стілець, б’ю ним по шибі з усієї сили. Він відстрибує від неї, мов м’ячик. Протиударне скло, твою мать.

– Ще є вікна на другому поверсі, – підказує хтось. Газ видряпує очі і ті нещадно сльозяться, давлюся кашлем і раптом відчуваю, як довколишній світ зачинає крутитися у дивному танці, вогні свіч зливаються в одне, спалахують яскравою зіркою і різко згасають. Не ладен побачити хоч щось, не ладен ворухнутися чи хоч зробити ковток тої отрути, яка зараз замінює повітря. Я вже далеко від пожежі: «хоч би не гаяли час на мене – і самі не встигнуть утекти, а Руслана запосядеться рятувати…» – думка лінива, бо мені геть не страшно. Дратує лиш те, що не маю сил затулити вуха: по них боляче б’є страшний регіт божевільної жінки, який перекрикує навіть музику та панічні крики людей, котрі потрапили в пастку.

* * *

– Брате? День…

Євка завжди недолюблювала вітатися «по-людськи». Як не шпетила її мати, не змогла видресирувати. «День…», «вечір…» – то й усе вітання. Горло дере так, що я й слова кинути не годен. Киваю. Роздивляюся довкола. Оце і є пекло, так? Тобто без жодних жахіть. Певно, моя сестра не заслужила на щось жахливе. А от мені за що таке послаблення? Чи це – побачення з родичкою перед віковим засланням до киплячих казанів? Але за що і така приємність мені стогрішному – побачення?

Біла порожня кімната. Жодної цятки – ні чорної, ні будь-якої. Як на мене, забагато тої білоти – очі сльозяться. Та навряд чи це кого обходить. Навіть сестричка тримається так, ніби її все цілком влаштовує: і майже порожня біла-білісінька кімната, і те, що я от-от шию зверну, намагаючись збагнути, що мене непокоїть найбільше. Дідько! Допетрав тільки-но. Тут же немає дверей. Жодних, навіть найвужчої шпарини. Звідки ж тут взялася сестричка?! І чому її зовсім це не бентежить?! Он видивляється в стіни так, ніби перед нею – аркуш паперу, з якого треба прискіпливо вибрати єдиний-неповторний, той, що вартий найвдалішого малюнка. Знаю такий її стан. Нічого не турбувало, тобто не турбує, крім паперу, олівців й решти дорогоцінного художнього мотлоху. Чекаю. Невже вона збирається малювати тут, просто на стінах?! Хто знає, що за це їй буде, але ж навряд чи по голівці погладять і цукерочкою пригостять. А сестричка спокійнісінько лізе до наплічника, витягає звідти… кілька балончиків із фарбами. Стріпує головою, забираючи неслухняні пасма під картату беретку. Щось штрикає у грудях: дуже схоже на жест однієї знайомої малолітньої дурепи, яка от-от закохається в покидька. До речі, той покидьок, значно краще за мене знав би, що робити у цій-от замурованій диво-кімнаті, з якої вийти зась. Останнє одкровення настрою не додає. Але якщо Руслани тут, поруч з нами, немає… одне із двох: чи живою залишилася, чи опинилася у кращому місці. Бо янголят, безперечно, пильнують, вони – велика рідкість. Навіть якщо вони дещо кришонуті, як стверджують її супутниці… Та хоч би її з раю не спровадили, коли й там візьметься справедливість відстоювати!

Та поки думати про те нещастя не випадає: вона деінде, а поруч сестра. Що б зі мною не зробили потім, зараз мені дали шанс порозумітися. Хто знає, за які заслуги.

– Єво… – думки сипонули в усі боки, хоч би одненьку за хвіст вхопити! Може, мене от-от виженуть звідси утришия, а я тут дорогоцінні секунди витрачаю, тобто бекаю-мекаю. – Єво… Ти ж графіті не цікавилася, ніби, ніколи? Чого ж тепер?..

Геній, блін! Про найважливіше спитав! Невже Арсен і крихти не помиляється, коли мене так образно характеризує?! Але Євка киває. Серйозно-серйозно, без посмішки. Ніби я й справді про щось важливе розпитую.

– Так, не цікавилася! Але знаєш, братику, на снігу малювати ще гірше. Не тому, що зима намагається створене тобою швидко стерти і забути. Ще швидше, ніж люди… І не тому, що боїться. Ото сміху було б, якби зима мене боялася, правда?

Я під вимогливим поглядом великих сірих очей ствердно киваю: «смішно, дуже, живіт від реготу надірвеш…» Єва неквапом ховає балончики назад до наплічника. Залишає лише два – із синьою і червоною фарбами. Нащось запитально дивиться на мене, немов питає згоди. Німо погоджуюся. Вона підходить до стіни, на мить завмирає. От-от має з’явитися перша лінія. Однак вона не закінчила розмову, а розмовляти під час важливої роботи не любить.

– Якби не твоя Русланка, не знаю, щоб і робила. Звісно, викрутилася б якось, але це були тільки зайві зусилля… От, скажи, кому ще з живих, крім Руськи, на думку спало зі мною фарбами поділитися? Ох, Олеже! Як я за фарбами сумувала!

Це моя Євка. Її погляд, рухи, гримаски, он, губу нижню закусує. Саме вона, а не облуда, яку мені могли просто так підсунути. Та, зрештою, хто заради мене став аж таку майстерність виявляти? « МояРусланка»? Дідько, сестричка мене навіть до тимчасових подружок ревнувала. З Нінеллю взагалі розмовляти відмовлялася, лише посміхалася ввічливенько так, що аби хто із слабшими нервами, а не моя «кохана», то заїкою став би на місці. А тут говорить із симпатією, ледь поблажливо, як про молодшу сестру.

– Єво… – я маю обов’язково роз’яснити сестрі, що Руслана – не моя дівчина, ніколи нею не була і навряд чи колись схоче закохатися в такого довбня, як я. Пояснювати це сестрі? Мертвійсестрі?! Навіть якщо це – передсмертна маячня, то час краще використати продуктивніше. Ще раз намагаюся сказати важливе:

– Єво, пробач мені.

– За що? – її здивування таке щире, що на мить ранить болючіше, ніж відверта образа.

– За все пробач: що не зміг захистити, що сидів тоді біля реанімації, і не за тебе молився, а думав, як помститися покидьку, бо чомусь певен був, що ти зможеш видряпатися. Не можна ж так, Господи, із дівчам чистим чинити, за єдину дурницю – на відкуп життя. Євко, я – ідіот, тобто месник, блін… Помстився так по-дурному за тебе, що ще гірше зробив і собі, і всім довкола. Та найболючіше, що мене не було поруч, коли тобі робилося погано, ще там, за життя. Вибач, що була самотньою… що мені було ніколи. Вибач, що любив, але так і не сказав, що ти – найкраща сестра, що… Ти ж через образу на мене не можеш… ну, зовсім піти? Аби спокій отримати врешті? Що маю зробити, аби тобі хоч трохи легше стало, що?!!

Диви-но, думав, що на півслова не спроможуся, а тут ледве зупинився від надміру емоцій. Заткнув пельку майже силоміць: зможе вибачити – хай каже, як спокутувати? А коли – ні, то що? Тоді і не знаю, як далі жити, але слова намарно переводити у такому разі не варто.

– Дурний ти, Олежику, хоч і старший брат. – Сестра зітхає зовсім по-дорослому. Невже дівчата ростуть і тоді, коли ідуть назавжди? Чи я й справді завжди був дурнем, бо не помічав, що вона доросліша, ніж її вважали, і знову й знову лажався, як із тою ж Русланкою? – З чого це ти взяв, що я тебе звинувачую? Невже, насправді так думаєш?! То й добре, що зможемо порозумітися, хоч отак-от. Однак, не тебе я тут бачити хотіла. Не місце тобі тут. Зарано надто… А щодо нас з тобою? То таке: тобі ж теж не завжди медово в житті бувало, а я за своїми малюнками і не помічала цього. Хоч теж тебе дуже люблю. Незважаючи на те, що ти дурень. А до того, що я досі тут, ти не маєш жодного стосунку. То хіба тільки твоя Руслана в силі зрозуміти.

Вона зітхає і рішуче проводить першу лінію, ще одну, ще… Е? Прямокутник? Сестричку потягло ілюструвати підручник із геометрії?

– Що це? – замість запитати про те, яким чином Руслані вдалося передати привиду справжні фарби, питаю перше, що на язик упало. Нащо мені це знати. То не моє, то з галузі чортознавства, а у цьому Арсен експерт – не я. Євка здивовано витріщається на мене, промовисто говорячи: «Що за довбень?»:

– Двері, звісно ж, братику! – і майже розпачливий потиск плечима. Ну як можна таку простісіньку річ не розчовпти?!

– Тобто для нас двері? – Обережно запитую та роблю крок до неї. Чи може людина збожеволіти вже на тому світі, після того як померла? Чи, може, тут у них так прийнято – самому собі робити двері, як вихід? Нічого мудрішого вигадати несила. Однак саму я її нікуди не відпущу! Ні, вже доста, хай терпить охорону!

– Ці двері, Олежику, для мене і для малих. Дехто їх «зозулятами зими» кличе. Дивно, правда? Але все ж воно краще звучить, аніж потерчата.

Отут уже я знизую плечима. Я нічого не розумію, це щось зовсім для мене чуже. Євка ж продовжує:

– Хіба таке можна чинити, нехай навіть з мертвими дітьми, скажи-но, братику? Це не по-людськи зовсім. Отак збаламутити й так доволі хиткий світовий порядок? Та нічого. Я допоможу і вам, і дітям. Недаремно ж я досі тут чекаю. Здається, нарешті, дочекалася. Пора неупокоєним душам спокій віднайти. Тому я їх через ці двері вестиму, братчику. І через двері проведу, спокійно. Жодненького не забуду. А тобі поки зарано з нами, Олежику, справді рано, вибач…

Хочу заперечити, страх, як хочу. Чому це «рано»? Я ж так від життя втомився?! Але Євка знає мене, мов облупленого. Де ті курси, де навчають молодших сестричок старшими братами вертіти?

– Братику! Я ж без тебе не впораюся! – і сльози на віях. – Мало ж пройти через двері, треба ще спокусу прибрати – на той бік нам з дітлахами просочитися, а до світу живих тобі повернутися. Олежику! Ти ж сам питав, що можеш зробити? Допоможи!

– Як? – Маніпуляторка мала. Ледь усміхаюся і відчуваю, що стає легше. Від того, що вона не ображається, що поводить себе так, ніби ми вчора бачилися. І я вже встиг її за вухо смикнути, аби із матір’ю не почала сперечатися, і вихідний усій сім’ї не псувала, й диск із улюбленим фільмом принести на знак вибачення. Вона простягає мені балончик із червоним маркуванням. Коротко пояснює, що вимагається від мене та від тих, хто до цієї кімнати не встиг потрапити. Слухняно повторюю, демонструючи, що все збагнув. Дуже хочеться доторкнутися до Єви, невже не заслужив? Вона ледь винувато відсторонюється:

– Зарано, Олежику, чесно, зарано для тебе. Не квапся, гаразд? Без тебе сумно, але як надто квапитимешся, розминемося. Я на тебе зачекаю, слово честі. І поки чекатиму, малюватиму картини. Ага! Найсправжнісінькі картини – не малюнки якісь там. А потім хвалитися буду, домовилися?

Мене вмовляють, як улюблену, але вередливу дитину. Дуже важко не поступитися. Але не втримуюся, питаю, хоч і відчуття таке, ніби б’ю нижче пояса:

– Сестричко, а там, за дверима, тобі не страшно буде одній? І там справді зможеш малювати?

Знову ця надто доросла й водночас надто знайома посмішка:

– Трохи страшно, братику. Але це добре, бо коли переступати важливий поріг зовсім без страху, пуття не буде. І коли я в теперішньому своєму становищі змогла малювати, то тамточно зможу… Зрештою, навіть не це важливо. Врятувати душі мертвих дітей – ось що важливо. Ви ж там живих дітей, що не встигли зозулятами зими стати, хоч Марина мала і на них лихі плани, не ображайте. І себе, брате, не давай ображати. А за Руську не хвилюйся: її хіба божевільний образить по-справжньому, та й той потім каятиметься. Хтось сильний та справжній вашого янгола береже. Передай їй, що янголів бережуть ті, що бережуть Янголів. Вона зрозуміє.

Стою заціпенілий. Так, я не зрозумів: хто тут старший, хто мудріший і хто кого заспокоює? Але Єва уриває себе, збагнувши, що забагато мені наговорила. Тоді раптом не втримується, доторкається до моєї правиці – на щастя, її пальці крізь мою руку не проходять, як то відбувається в голівудських жахликах, лише обпікають крижаним холодом. Я стримуюся і не морщуся, тож дівча і не здогадується, що мені неприємно та боляче.

– Нам час, Олеже. І будьте там усі, чуєш? Просто будьте! – Вірунько, Майє, Бодьку, Бориску, Лілько, Машо, Данько! Де ви там усі?! Час, малі, час! Хто хоче останню лінію провести?!

Це вже не до мене.

* * *

До стіни, де були намальовані двері, майнуло сім тіней. Невже вони весь той час, поки ми з Євкою розмовляли, були поруч, у залитій холодним світлом кімнаті, де начебто й найменшій тінці нема де притулитися?! На мить стає моторошно: не вміють ті режисери у культових жахликах народ по-справжньому лякати. Семеро невеличких постатей хлопчаків і дівчаток інколи можуть налякати гірше за будь-яких кіношних монстрів.

Думку, що це – найсправжнсінькі монстри,встигаю перехопити на підльоті. Так, аби ніхто з присутніх не помітив. Дітлашата як дітлашата. Ту ж Віруньку хоч зараз перед камерою став, аби у рекламі йогурту чи цукерок знімалася: симпатична і точно не зніяковіє. Хіба що то буде даремне гайнування кінострічки чи на що там зараз знімають?

Малі недовірливо косують у мій бік. Однак та, що її назвали Майєю, не втримується, починає торохтіти, ковтаючи по півслова:

– Ой-ой, там такий вогонь! Їм же боляче буде! Не хочу, щоб боляче було, тільки не Лусі, а? Вона мене пиліжками із помаланцами плигостила! Сонечка для сонечка. От! Та й інші боляче не лобили. Не тлеба боляче їм, будь ласка?

Боже! Там і справді вогонь. Я не можу кинути їх напризволяще! Принаймні живих дітей та Руслану. Цього Євка мені не простить – це вже точно.

Озивається Євка:

– Тихо-тихо, Майє, не плач! Звісно, ні Русьці, ні її друзям, ні дітям, що з вами не пішли, не має бути боляче. Але вберегти їх можемо лише ми. І лише тим, що зараз домалюємо разом ці двері, і підемо у них – не озираючись. А Олег причинить за нами двері – і побіжить допомагати і Руслані, і діткам у будинку, аби не боліло.

– І мамі Марині не болітиме? – тихо запитує кучерявий худенький хлопчик. Здається, Бориско.

Коли б моя воля, то тій суці перед смертю ще не так заболіло б! Добре, ми з Арсеном, хай і з натяжкою, але винні – треба менше з бабами валандатися. Однак, до смерті її чоловіка жодного стосунку не маємо, бо ж знаю добре, хто вбив та за що. Так, покійний далеко не янгол, навіть навпаки. І його сумління не те що по коліна, по шию в крові. А от що тобі, Марино, зробили дівчата – Руська та її компанія? Очевидно, просто опинилися не в тому місці і не в той час. Але от чого я геть не розумію – то це діти. Наче ж з добрими намірами всиновлені діти, що Марину навіть мамою почали кликати?! Діти, яких Марина ще не встигла вбити?! Їх нащо в офіру приносити? Що то за помста така збочена?

Євка, певно, думає про те саме, однак не сперечається: нікомуне болітиме, якщо малі нам допоможуть. Дорослі дітям і після смерті брешуть – на тому цей довбаний світ і тримається!

Двері домальовані. Сестра повертає ручку – двері легко піддаються, без скрипу та інших спецефектів. Ніби й дивного нічого немає у дверях між світами. Тільки за порогом – не світло, за порогом – туман. Принишклі малі починають перешіптуватися і посміхатися. Євка ще нашорошена, але в очах полегкість. Певно, щось там, за порогом, є таке, що мені просто не розгледіти. Мабуть, і справді рано туди зазирати усерйоз? Сестра пропускає малих поперед себе – усіх сімох. Вони чемно переступають поріг, не озираючись, як їм і наказували. Євка на мить завмирає. Дорослі часто порушують свої ж настанови – тож на мить сестра озирається і сумно посміхається мені: схоже, не таке вже й веселкове буття нас чекає попереду, як мені моя молодша сестричка щойно розписувала. Однак вибір свій ми вже зробили.

– Хай щастить, братику!

– Хай, Євко!

Дурнувате прощання, дурнуваті обставини. Зате все щиро.

Двері зачиняються, перетворюючись на простий малюнок на стіні у кімнаті з білими стінами без натяку на вихід. Веселі перспективи тут провести вічність замайоріли на горизонті. Бо якщо сестра помилилася щодо моєї долі? Рішуче перехоплюю балончик із фарбою у ліву руку – права, до якої Евеліна необережно доторкнулася, усе ще німує. Підходжу ще напівкроку ближче: хочеться зробити усе як слід. Хрест поверх дверей. Не простий – сварга, як Єва і прохала. Поки не варто думати, чому фарба для запечатування вибрана саме червона. І чимдоведеться запечатувати примарні двері насправді, в реальності, аби їх точно не можна було відчинити…

* * *

– То капєц, Олеже! Тобі ще сплячого красеня зображати не набридло?! Хто, думаєш, цілуватиме?! – і ляпас, правда, не сильний, але, схоже не перший. Мушу поставити собі ще одного хрестика до списку «за що маю помститися Арсену, коли ця історія позаду лишиться». Але плин думок різко уриває його сухий кашель, що рве горлянку насмішнику. Схоже, у цьому будинку розпочалися справжні неприємності. І тому не час розлежуватися. І вже точно знаю, що не прийшов би до тями, попри всі методи народної медицини пана детектива, аби не Русланка. Звісно, дівчина не стала мене цілувати. Обзиваємо її божевільною, а вона буває практичнішою за всіх нас: десь роздобула респіратор, притисла до моїх губ. Кілька судомних вдихів відносно чистого повітря – і вдається слабко поворушитися. Допомагають дві думки: що, як і далі слабуватиму, Руслана собі респіратор не зодягне, так і задихатиметься, мене до тями приводячи. Яка тоді з мене допомога?

Руслана

Диск № … …останній.

Людина в реанімації. Чоловік. Заплющені очі, худе змарніле обличчя одного кольору з білизною. Трубочки, дротики причеплені до тіла. Зараз в комі. Доживає. А про «доживає» шепочуться між собою лікарі. Хоча він не може їх чути, принаймні вони в цьому впевнені. Його смерть вже доконаний факт, залишилося тільки вписати до паперів годину та хвилини. Біля нього вже навіть медсестри не чергують. Для чого? Лишень камера спостереження, про всяк випадок. А «всяк випадок» – то візит іншопланетян, очевидно. Відео записується на диск – вимоги охорони того чоловіка. А чоловік, очевидно, з когорти сильних світу цього. Бо навіть при майже мертвому медперсонал уголос висловлюється доволі стримано з переляком в очах. Наче нічого особливого в усьому цьому немає. Бо все, як у всіх хворих – процедури, крапельниці, обхід лікарів, розмови, невтішні висновки. Але.. Хтось з охорони, видно, що інерційний профі, таки передивлявся відео і… Коли в палаті порожньо, починається найцікавіше. Майже мертвий чоловік розмовляє сам з собою. Та я вже якось звикла, що можу бачити те, чого інші не бачать, чути те, що інші не чують.

– Відпусти мене. Доню, благаю! Я хочу на той світ – хай навіть до пекла.

– До мами, татусю? – дитячий голос нізвідки. Уважніше вдивляюся в екран.

– Можна й до мами. Думаю, мені вона вже простила. Бо по-справжньому, як з’ясувалося згодом, любила мене тільки вона. Всі решта – використовували.

– А ти?

– Я?

Холоне всередині від почутого. Господи, на екрані телевізора наче фільм жахів транслюють. З’являється картинка. Мала сидить майже біля голови непритомного чоловіка. Звісила ноги, махає ними, вони короткі й не дістають до підлоги. Симпатичне русяве дівчатко років семи, кучерики вибиваються з-під поношеної червоної шапочки, щербата посмішка. Вона мені когось нагадує, вже я її бачила колись… І все б нічого, таке миле дівчатко, якби не…

Воно мертве. Потерча. Через напівпрозору фігуру малої можу добре розгледіти стіну за її спиною. Клубок, колючий і неприємний, застрягає в горлі. І ні туди, і ні сюди. Згадую, де я бачила ту малу. Господи, це ж вона. Те саме дівча, котре замерзало тоді посеред степу, коли мене покликало до цього клятого міста. Але воно ж тоді було зовсім не прозоре чи ні? Чому ж тоді крім тебе його ніхто не зміг побачити? Ціпенію. Уважніше вдивляюся в екран, роблю звук гучнішим.

– Тату, ти мене більше любиш, правда, більше аніж Ірку? Ірка – погана. Вона жадіна-гавядіна, бо не хотіла дати своєї іграшки погратися.

– Доню моя! Віруню, я вас обох люблю. Пробачте мені, дівчатка, що не зумів стати для вас батьком, хоч якимсь батьком. Не тримай мене тут, Віруню. Відпусти.

– Я не можу, тату. Не можу. Я не хочу бути сама. Я так довго була сама, поки мене та тьотя не підібрала. Вона каже, що коли ми її слухатимемо, вона стане нашою мамою. Але ж у мене вже є мама. І тато є… Хіба може бути у людини дві мами?

– Ні, не може, маленька. – Чоловік ледь говорить, майже шепоче, з останніх сил напевне. – Тому давай, сонечко, підемо з тобою до мами разом: ти і я.

– Ти мене не обдуриш? Дорослі так часто брешуть. От і наша нова мама також бреше. Каже, що буде нас любити, коли ми її слухатимемо, а насправді вона нікого крім себе не любить.

– Як, доню, звати твою нову маму?

– Вона ще не моя, кажу ж, вона хоче стати нею. Її звати тьотя Марина, інколи вона себе називає Георгіною. Хіба можна називатися двома іменами відразу? Вона – погана. Вона каже, що ти вбив її чоловіка, її дитинку, мене і маму. Але коли люблять, то хіба тоді вбивають? Ти ж любиш мене, татку, правда?

– Люблю.

– А Ірку?

– І тебе, й Іринку люблю. Бо ви мої донечки.

– Ірка погана. Чому ти її любиш? Вона гуїстка.

– Хто?

– Гуїстка. То наша нова мама так називає тих, хто тільки себе любить.

– Ні, вона не егоїстка. Вона бідна перелякана дівчинка. Ви з нею сестри. Ти також маєш її любити. – Мала опускає очі на підлогу, нервово махаючи ногами. – Донечко, не сердься. Я тебе люблю, моя маленька. Як мені гірко, що не можу тебе зараз пригорнути. Як мені прикро, що був таким довбнем і так багато в житті втратив через всяку дурню, яка називається владою, грішми… Не сердься, моя солодка. Будь ласка.

– Добре, не буду. Таточко мій любий.

Я аж слину заковтую нервово від зобаченого. Напівпрозора дитина пригортається до майже мертвого чоловіка. Кілька хвилин вони мовчать. Нарешті, озивається чоловік:

– Ти знаєш, де зараз твоя сестричка? Ти щось про це говорила, Віруню?

– Знаю. – Дуже мляво відповідає мала. – В маленькій хаті. Там ще на подвір’ї стара дитяча гойдалка стоїть, з дерев’яним півником на горі. Але вона та гойдалка поламана і на ній не погойдаєшся. Татку, ти мені зробиш гойдалку, правда? І я буду на ній гойдатися.