Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

– Невже? Таки приречених? А в списку зі мною поруч хто? Хоча б натяк, га?

Цікаво, він що, ніколи кулькових ручок зблизька не бачив? Чого аж так прискіпливо роздивлятися звичайну канцелярію?

– Можна й натяк. Такий собі Мстислав Маврикійович… Правда, він поки що живий. Біля його прізвища не стоїть плюсик, на відміну від інших прізвищ списку.

Схоже, мене зараз вдарять. Чи більш цивілізовано вчинять: пістолет із шухляди столу витягнуть… чи детективи револьвери більш полюбляють? Ніколи не цікавилася такими подробицями. Так от, зброю в правицю. Нахабну дівулю, що знепритомніє з жаху, після цього в кайданки і у підвал. Чи де там у престижному детективному агентстві задушевні розмови провадять? Ні, ані поруху. Хіба очі… добре, що в його родині нікого із нашихне було. І так непереливки.

– От що, панночко Інно, – він ще й глузує. – Якщо це – дешева провокація, або якщо тобі пообіцяли щось за мою голову… ну, там життя зберегти, очі на чиюсь смерть закрити… або гроші, чи владу… не знаю, що ти там цінуєш найбільше…Так-от, можеш вшиватися. Ніхто і пальцем у цій будівлі тебе не зачепить. Бо своїм натяком зараз даєш зрозуміти, що не простий мурашник розворушиться. Але ще однісіньке слово – і я вважатиму, що ти у грі. У дорослійгрі, де питатимуть не по-дитячому… Ну?

– Спокійно, я – не провокатор! – Зараз я навіть не граю, просто кажу правду. – Знаєш, Арсене, насправді за те, аби мене усі-усі в спокої залишили, продала б кого завгодно й оком не кліпнула б. Але… не судилося. Це – четверте факінг сітіу моєму житті. Із двох мене вижили, із третього – вшилася доброю волею, подалі від компанії зе бест фул, яких тільки бачила…

На мить відчуваю справжню розслабленість. Виговорилася..

– Тож хто вони, оті твої борці за вітряки з інших міст, вампіроборці? – Арсен іронічно зводить вгору брову, мовляв, він розуміє їх добре. Бо такі як я вміють людей з себе виводити. Паралельно натискає кнопку селектора. Замовляє каву без цукру, попередньо не запитуючи мого бажання чи хотіння. Певно думає, що під такий напій сповідь вампірші йтиме легше. А цукор у каві тільки все зіпсує…

Я кривлюся:

– Скажеш таке, «вампіроборці»! От не повіриш! Просто світ вирішили рятувати, ще з одною такою ж крейзанутою, ну й відгребли по повній, а я ще наївною була, думала, від долі втекти зможу. Але відбігала своє: мене із твого міста доброю волею не випустять, а дозволити себе як болонку на невидимому повідку волочити – зась, гордість не дозволить і… – роблю паузу, навіть з якогось дива зітхаю щиро, – ще дещо та дехто…

У двері чемно стукають. Арсен кидає коротке: «Так» і в кімнату заходить один з типів-охоронці з тацею у руках. На таці дві кави. Ставить перед нами. Майже безшумно щезає.

– Окей! Давай пити каву. Кава знаменита, найкраща у нашому місті. – Робить ковточок. Солодко мружиться і додає: – О, панно Інно, панно Інно! Знаєш такого вірша? О панно Інно, панно Інно!

 
Я сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.
 

Тичина тут справжній.

Еге ж.

Кліпаю здивовано очима. Що? Тичина? Вірші? Опаньки, та він не менш крейзанутий, аніж та ж сама Руслана чи моя Адка. От уже щастить мені на йолопів! Світ перевернувся, непрóстійолопи. Побачивши мою глупувату реакцію, криво посміхається:

– Ох, панно Інно, панно Інно, бачу тебе мій ліричний відступ не вразив? Шкода. Що ж… Тоді просто зараз ти доброю волею назвеш мені два-три прізвища, на твій розсуд, з того списку, який ти назвала «списком приречених», і я тоді поміркую: чи варто бруднитися. Порозумілися?

Ага. Точно, особливо після віршів Тичини! Щас!!! Я принципова противниця ультиматумів, особливо, коли вони стосуються мене коханої, але… Кава насправді пристойна, а той Арсен доволі цікавий сучий син, тож дозволяю собі трохи побути ніжною і пухнастою.

– Окей, Арсене! Хто тут у нас поруч з тобою? – Цитую з пам’яті. Тренувалася дорогою, запам’ятовувала. – Ага! Олег Дмитрович Хмаренко. Навряд чи тобі щось це прізвище скаже: дрібний прихвостень при серйозній людині. Цю серйозну людину я щойно називала – Мстислав Маврикійович. Той Олег, напевно, про щось зайве випадково дізнався. Плюсика навпроти прізвища Хмаренка немає. Тому… Поки живий. Далі. Ілько Аврамович Голден. Теж живий, поки. Як не надумає собі віку вкоротити, аби напівпаралізованим калікою не мучитися. Професія – синок впливового батечка, мажорчик… Першого січня розбився на власній машині ледь не на кривавий млинець. Добивати не будуть, але… батькові зараз не до ділових оборудок – прицільно вдарили, щоби з гри вивести.

О май гот!Пан детектив блідне до синяви. Так, ніби раптово вірить у щойно почуте. Чи це він долею когось із названих так переймається? Ше-ет. Ніби ж шістки поки що з колоди здала. Де помилилася?

– Товариство підшукали, блін. Я там ближче до кого із них стою у списку?

– До Олежика, – хм, невже йому справді полегшало? – Але це – не найгірші у тому переліку. Чесно. Й відносно везучі.

– Список, – вимогливо простягнена рука.

– Гарантії, – відгукуюся у тон.

– Які на фіг гарантії?! Хто тут їх дати зможе?! Що в моїй компетенції – зроблю. Схоже, панно Інно, ми з Вами й справді в однім запрязі, – переходить на «Ви» та морщиться. Можна подумати, я у захваті від перспектив бути в однім запрязі з непрóстим.

– А такі гарантії, Арсене, що коли раптом випадково я здохну, ти не відступишся. На рівних із ними битися не вийде, але неприємностей завдати зможеш більше, ніж я, бо профі. – Прискіпливо втуплююся в його перстень і він все вірно розуміє. – І коли тебе питатимуть, звідки інфу взяв, то скажеш, що від такої-от, не думай у партизана гратися. Хай знають, хто зміг їм нерви попсувати…

– Здуріти: упирка, котра не боїться смерті! Аби лиш фейсконтроль зберегти… Везе мені на дивачок останнім часом. Звідки той список викопала, не скажеш?

– Скажу. У спадок отримала, – чортзна-що зі мною відбувається, бо стільки правди за раз ніколи не казала. Аж у горлі дере. – Від випадкового знайомого. Не шкірся, бо це правда. Зустріла чоловіка, справжнього, а він наче здурів: не тільки не проти був силу віддати, доброю волею до мене пхався. Ніби аж радів, що його спиваю. Самогубець. Хіба від життя відмовляються доброю волею? Потім виявилося, що спеціально це робив: сподівався, що роботодавець, коли зрозуміє, що він силу втрачає, викине, як зношену одежину і забуде. І таки викинув – не на волю, на кладовище. А наступного дня після похорону мені кур’єр бандероль приніс. Від покійного, ну, звісно, відправник – не привид. Коли надсилав, ще живий був. Там список лежав та деякі відеозаписи, як докази… Диски не зі мною. А от список…

– Стоп. Ти ж тут недавно, так?

– І?

– І те, що твій… знайомий… Імені ти не назвала, але, певен, за документами він – Дмитро, так? – Здуріти! Ми ще й делікатні! «Знайомий», замість хоча б « бойфренд», – помер 31 грудня, ні?

– Так.

Подумки аплодую. Схоже, я прийшла за адресою. В голові складаю ще один список. Бонусів, яких назбираю за співробітництво з новим розумним та корисним знайомим.

– А перед цим твій Дмитро довго хворів, так? – ствердно киваю головою на уточнення. – А-я-я-яй, панно Інно! Ти що, зовсім того, із смертельно хворим спати, ще й силу з нього тягти?!

– А що, – кліпаю віями часто-часто, куди там різним барбі! – Я ж не ґвалтувала його, він не проти був… А що хворий – то фігня. Бо я заразитися не можу… не липнуть до мене хвороби. Такий талант маю.

М-да, фейсу декого… Шкода, на айфон не зафільмуєш: розіб’є ж, зараза, дорогу техніку. Ну, трохи переграла. Але хай не забуває, з ким має справу. Але тон варто трохи змінити. Пояснюю:

– Та годі, Арсене, заспокойся: не спала я з ним, якщо ти про це. Є безліч інших способів для досягнення мети, я силу й по-іншому пити можу. До того ж не я його спершу до півсмерті довела, довелося давати трохи часу оклигати.

– Ага. Гарний спосіб «оклигування», із тобою сплутатися.

– Не просто випадково сплутатися, Арсене! Він спецом зв’язався, аби остаточно не видужувати: час тягнув, мовляв, мені краще, однак чогось не до кінця видужується…

– Тебе викриють рано чи пізно! – тепер на мене дивляться, як на божевільну.

– «Рано чи пізно»? Вжевикрили, – він що, не втямив очевидного? Арсен лишень на мить зосереджується, намагаючись розчовпти: знущаюсь, чи як?

– М-да, якщо ти у нас – майже ангел, то які ж тоді найгірші серед ваших? – задумливо запитує усе ту ж многостраждальну стіну. Це мені щойно компліментзробили, мовляв, я – не найгірша серед співродичів чи що? Такого панегірику в моїй колекції ще немає! Кульно! – Ти в курсі, що твій приятель Дмитро вирішив підстрахуватися і частину інформації злив іншим людям? Поки не знаю кому, бо запізнився. Але це ще перед смертю.

Та, звичайно, вбили ж його не через зв’язок зі мною. Тобто не лишень через це. Але мене більше цікавить інше:

– Отже, чорний список приречених у тебе вже є і виходить, що моя інформація не цікава?

– Списку немає. Тому інформація цікава, інакше б… – у такому ж стилі витримує відповідь.

– То що, торг розпочато? – в моїх очах азарт.

Він кривиться, наче я йому лимон пропоную без цукру жувати, але киває.

* * *

– Ой, а я ще одне бажання забула!

– Ну? – навіть без обурення уточнює він. Голову від списку так і не відірвав. Ні, я розумію, що там зо три десятки прізвищ і біля двох третіх позначки про виконання вироку вже стоять, тобто є що аналізувати. Але з таким завзяттям він скоро оті рядочки на пам’ять зазубрить і замість віршів Тичини декламуватиме.

– У мене в попередньому місті залишилася подруга… – Упс! Схоже, мені із тою Русланою бажано й в гомеопатичних дозах не спілкуватися – шкідливо. Забалакуватися почала. Яка, на фіг, у такої, як я, подруга?! – Тобто… У попередньому місті у мене залишилася знайома. Адка… ну, я в розмові про неї згадувала, коли про порятунок світу казала. Тобто звати по паспорту її Аделаїда, хоч вона себе не любить так називати…

– Зрозуміло. Знайомій подрузідвічі не пощастило. Хоча ім’я ще спробувати змінити можна.

Що за натяки, блін?!

– Шат ап, – майже ласкаво раджу йому, ледь наближаючи своє обличчя до його. – Вона – не звичайна людина і не вампір. Дівка – непрóста,як і ти. – Киваю на перстень. – Вона випадково перейшла дорогу досить впливовим людям… е-е-е-е, істотам… е-е-е-е, чорт! Впливовим покидькам тобто. Могла б пристати на пропозицію – стати домашньою улюбленицею одного з них в обмін на захист, але ж… Ми горді, блін! Одним словом, потрапила до лікарні. Таких, як вона, так просто не вб’єш. Повинна б уже поправитися, але…. Чомусь слухавку не бере, зараза мала.

– Я не займаюся захистом в іншому місті, Інно! І чи варто її сюди тягнути? Пожалій дівку, у нас зараз в місті кепсько, суцільна зона приреченості.

– Ой, так, – здригаюсь навіть без награності. Умгу, сюди тягнути не варто, бо ще із Русланою випадково познайомиться, ото нерозлийвода будуть! Але ж я іншого хочу: – Та невже боржників у тому місті не маєш?! Не повірю: це ж майже поруч, а ти, схоже, запасливий! Поки потрібна лишень інформація. Тільки більш-менш повна. Ну, ще там можна допомогти, якщо просто на очах її вбиватимуть, ґвалтуватимуть чи викрадатимуть, га?

– Знаєш, чому я не люблю мати справу з жінками? – він поступається.

– Думаєш, мене це справді цікавить? – моє здивування щире.

Він втягає повітря скрізь стиснені зуби. І прохає, саме прохає, а не наказує:

– А зараз просто щезни, гаразд? І не відсвічуй поки, якщо зможеш. Не знаю, як ти там із голодом впораєшся, але теперечки можуть вчепитися у найменший твій прокол… Дорогу бажано переходити на зелене, домовилися? Але й до параної не скочуйся. І ще одне: я своє слово тримаю, хай і про нашу спільну приреченість – то правда, тож зроблю, що можу.

Уважно вислуховую інструктаж, киваю в потрібних місцях. Мовчки на клаптику паперу записую номер свого мобільного. І так довела хлопа балачками та списками, хай трохи заспокоїться. Потім ввічливенько прощаюся, типу, гуд бай, і прошкую до дверей.

– А, ледь не забув. Якщо у твоєї знайомої подруги – новий номер мобільного, тобі повідомляти, чи це – не принципово?

На мить завмираю, так і не розвертаючись на оклик. Ше-ет, вміє бити під дих, гад. Однак кидаю, байдуже зронивши:

– Та повідом, хай. Хоч це і не принципово, але, хто знає, може, згодиться.

Прикриваю двері, але слух у мене гострий, тож чую іронічне хмикання. За фінальну репліку, схоже, «Оскара» мені не присудять. Бо майже за Станіславським – не повірили!

Василь

Оті СМС-повідомлення, вже не кажучи про ммс-ки й інші бздури, вигадав якийсь довбень, не інакше! Телефон має дзвонити, а не займатися чортзна-чим. Переконати мене в іншому ніхто не зміг. Тож «усі свої» не марнували часу і набирали мій номер. А всяка дурнувата реклама від оператора й, дуже рідко, випадкові повідомлення від потрібних сторонніх миттю безжально стиралася: не люблю бруду. Так було до цього року, коли геть все перевернулося догори дригом – так, що й досі не збагнути, де голова, а де ноги. Он, тільки-но перший місяць зими закінчився, а в пам’яті мого мобільного аж два повідомлення. Перше – нагадування, що я безробітний, тобто занесений до чорного списку в нашому місті. Хай знову маю роботу, але таке не стирають: я не надто злопам’ятний, просто деякі образи варто записувати. На майбутнє. Як нагадування та попередження! Друге повідомлення отримав співгодини тому, але, щоб згаяти час, перечитую ще раз: «Лондонський літак запізнюється на півгодини. Ти там обережніше, гаразд? І ще, спасибі за все…» І який висновок із такого геніального тексту маю зробити? Що новий шеф має мене за дурня, який зручно прилаштувавши машину на зупинці «для своїх» біля самого аеропорту, не дотумкав, що варто перевірити: чи не затримався потрібний літак? І то мене повчає той, хто сам ніяк не привчиться перед вхідними дверима запитувати: «Хто там?», – перш ніж ті двері на дзвінок відчиняти?

Дивно, але моє роздратування нещире. Навіть дозволяю собі легку посмішку. Добре, що водій відійшов до іншої машини з хлопцями з нашої охорони, то й нема кому здивовано зиркати. Уявляю собі, як шефпідкреслено дбайливо вирівнює стоси паперів на столі. При цьому виглядає ледь знічено: функції «перехопити вже відправлене повідомлення й завернути його назад» на жодному айфоні нема. Розбиту чашку з кабінету вже прибрали, можливо, й клятої зіпсутої картини пощастило позбутися (а добре було б!). Ні сліду від недавньої істерики. Хіба що йому самому трохи соромно. То й добре, хай більше головою думає. Бо у його теперішньому стані емоції – то розкіш. Хоча, треба зізнатися: як все врахувати, то тримається хлопець (ха, аж на три роки молодший, а ще більш досвідченого інколи вдавати починає!) не так, щоб і дуже зле. Інший би, взагалі півофіса вщент розніс чи якимсь дорогим спиртним накачатися спробував… А з Олега ще й люди будуть, як виживе, звісно. Але останнє – то й моя справа тепер, справа честі, до речі… Нічого, чортівня чортівнею, а далі побачимо, чия візьме…

Ой, дідько! Поки я тут філософствував, мої пальці самі собою тикали по клавішах. СМС-відповідь – ледь не перша у моєму житті: «Будь ласка. Спробуємо прорватися», – вже блукає десь там, невидимими хвилями. Функція: «Повернути зроблене назад», – відсутня і в моєму телефоні. То хай йому грець! Звідки такі сентименти? Залізаю в список контактів і виправляю підпис «Олег» на «Олег Дмитрович». Панібратство із тим, кого маєш охороняти і хто за це виплачує гроші, ні до чого гарного не приведе. Потім доведеться розтовкмачити це і самому шефу.Зараз йому не так охорона, як і дружнє сприяння необхідне Якщо почати відверто дистанцію тримати – ще й образиться, а ображені – вони небезпечні. Хай уже потім, як усе владнається, поговоримо відверто про «тримання дистанції». Коли ж до пуття, то й раніше «Олегом» я не повинен би був його кликати – «білий комірець», як-не-як. Але дуже хотілося спробувати на вошивість, чогось був певен, що почувши не надто поштиве звертання, почне викаблучуватися. Не дочекався. Лишень – здвиг плечима. «Пофіг. Називай, як називається…» Ні натяку на спробу підставити. Тоді вперше відчув щось віддалено схоже на повагу… Довідчувався. Непомітно зблизилися настільки, що тепер в одних голоблях – хотів би, але не вирвешся …

* * *

Зиркаю на годинник. Часу до приземлення літака якраз стільки, аби встигнути ще раз оглянути зал для прибулих: досить несподіванок від цього міста. Ну, хай я перестраховувач, але охорона панночки Ірини Мстиславівни, неповних дев’яти років від народження, може стати найвідповідальнішою справою у моєму житті.

Вилізаю з машини. Киваю хлопцям, що мирно теревенять біля пристойного, але непримітного мерсу коло виїзду з площадки. Недбальство миттєво зникає із їх поз. Водії обох авто без поспіху і нагадування опиняються на місцях. Ледь косую на Дмитра, що аж їсть мене очима. Чомусь аж надто вислуговується, тримається так, мов увесь час чекає, що я йому тотальну перевірку салону влаштую, залізши навіть до аптечки і поцікавившись, чи щось там не протерміновано. Невже встигли нашугати, поки Мстислав Маврикійович до лікарні не втрапив, а чи в житті такий слабохарактерний? Доведеться, певно, потім поміняти на когось більш надійного.

Один із охоронців суне за мною, інший залишається на місці. Та знаю, що за кілька хвилин він буде майже біля входу до аеропорту – якраз там, де не дуже впадатиме у вічі, але встигне зреагувати на погук. У кіно таке б виглядало видовищно, а тут, що набагато важливіше, настільки буденно, що зацікавило б хіба профі вищого ґатунку.

* * *

На щастя, в аеропорту все проходить без спецефектів. Потрібний об’єктя побачив ще до того, як прискіплива митниця відпустила їх на волю, втиснувши в документи усі необхідні печатки і видавши просвітлені рентгеном валізи. Тоненьке світловолосе дівча в пальтечку пастельних тонів, дбайливо закутане у теплий шалик, завмерло непорушно поруч із жіночкою бальзаківського віку, що усім своїм виглядом випромінює впевненість. Тільки в очах прихована тривога. Дівчина косує на яскраву зграйку галасливих ровесників, яких ніяк не втишать батьки. І головне, дивиться без заздрощів, цілком байдуже. Так декотрі перехожі ковзають поглядом по бездомних кішечках-песиках: підійти і погладити й на думку не спаде, і не тільки через можливу заразу, але й ногою не копнуть, бо не дуже та живність і заважає.

Ну, звісно, «забув» про дрібниці: одяг дівчати, хай і не ріже око веселковими барвами, коштує стільки, що й деякі дорослі модниці від заздрощів луснули б. Ніхто не змушує дев’ятирічну «справжню леді» поводити себе пристойно, погрожуючи карою: Ірина Мстиславівна уже й зараз така актриса, що куди там її екс-мачусі! А роль «гарної дівчинки» – її улюблена. Хо, не дивно, що Олег від захоплення до неба не став підстрибувати, коли отримав таку підопічну. Гувернантка Ірина, само собою, не довгонога білява дурепа, що ледве на десять років старша від вихованки, а пристойний фахівець. До речі, з кількома вишівським дипломами: і психолога, і педагога, і філолога. Така, можливо, інколи й журиться невизначеністю свого майбутнього, але на малій точно не стане відіграватися… Схоже, зараз навіть щиро співчуває своїй вихованці.

Підходжу. Ледь схиляю голову:

– Доброго дня, Ірино Мстиславівно. Доброго здоров’ячка, Анастасіє Павлівно. Сподіваюся, що політ був вдалим. Це – усі ваші речі? Чи не краще відійти трохи вбік, аби інші пасажири нам не заважали?

Іра мовчки киває. Гувернантка вітається, однак мимохідь ковзає поглядом мені за спину. Звісно, в обличчя мене вона знає, однак спілкуватися доводилося мало. Добре розумію, кого вона там вишукує. Але Олегу таки краще поки не з’являтися у надто людних місцях («Дуже мудро, бо там, де забагато дітлашні гасає без догляду, всяке може трапитися. Ще випадково хтось «смертельно» штрикне уламком іграшки…» – гидким голосом пана детектива Арсеназазначає моя параноя).

– Олег Дмитрович прохав, тільки-но вас зустріну, відразу набрати його номер і дати вам слухавку. Вам нема чого перейматися, Анастасіє Павлівно. Я дію виключно за його вказівками.

– Буду вам безмежно вдячна, – гувернантка ще насторожена, але, схоже, в мені вже не бачать лиходія. Даремно, до речі. Інколи краще пересолити із підозрами, якщо відповідаєш за таке дитя. Дістаю слухавку, натискаю кнопку швидкого набору. Раптом Ірина, проти всіх правил, встряє у дорослу розмову:

– А Олегдуже-дуже заклопотаний на фірмі, так? Поки тато хворіє, він наглядає, аби все було гаразд? Тепер вінприслав васзамість себе, так?

В її голосі неприхована ворожість. Якось не думав, що розманіжена мала може отак, по-дорослому, ненавидіти. На щастя, я поставив телефон на голосний зв’язок, тож на тому боці все добре чути. Це ж у нас Олег – профі із мирного розв’язання закручених морським вузлом ситуацій. Ще й інколи, схоже, отримує від цього якусь збочену насолоду. От і зараз не витрачає час на привітання.

– Ні, Іро. Якби мова йшла про гроші й дорослі справи, то фірмі довелося б зачекати. Краще б я переконався, що з тобою й Анастасією Павлівною усе гаразд. Але я мав поспілкуватися із твоїм татом: йому стало трохи краще і він захотів побачити мене… Ми розмовляли про тебе. Лікарі кажуть, що твоєму таткові сьогодні не можна ні з ким більше розмовляти, бо якщо перевтомиться – йому стане гірше. Ти зараз умиєшся з дороги, поїси, перепочинеш. Й опісля я заїду за тобою і ми вирушимо до лікарні. Просто тихенько подивимося на тата, поки він спатиме, не станемо йому заважати поправлятися, добре?..

– Я не голодна, – бурмоче дівчинка тоном примхливого дошкільняти. – Ну, суп точно не буду!

Схоже, інші пункти плану у неї заперечень не викликають. Холодний злостивий полиск зникає із зеленавих оченят миттєво, аж сумніви беруть, чи мені не примарилось? От цікаво, як Олегу щастить легко знаходити спільну мову ледь не з будь-ким і водночас не минати жодної халепи, у яку можна вскочити? От пощастило отримати у своє розпорядження шефа-феномена…

Олег перекидається кількома ввічливими репліками із Анастасією Павлівною. Підтверджує, що я дію суто за його розпорядженням, прямим текстом говорить, що дуже цінує її компетентність і сподівається на плідну співпрацю. Мимохідь зазначає, що пані Іренею вдома вони не побачать, бо Мстислав Маврикійович з нею розлучився. Тож чи не могла б шановна Анастасія Павлівна зараз виступити в ролі господині, подбавши, аби все було гаразд і з Ірою, і з самим будинком?

Анастасія Павлівна не змінюється на виду, але в очах з’являється особливий вираз: жодна кубіта, що власною працею заробляє на хліб, не відмовиться хоч ненадовго відчути себе господинею багатого дому…

Тож коли ми наближаємося до машини, у нашому гурті панує ледь не гармонія.

Чортівня чортівнею, але якщо виконувати певні правила, життя здається якщо не надто приємним, то цілком логічним.

* * *

Настрій трохи псує один із моїх помічників. Ледь помітно киває мені головою в кут стоянки. Там притулилася непримітна дев’ятка з тонованими вікнами. Звісно це далеко не чорний джип, який підлеглі Вдови використовують для демонстрації сили. Можливо, навіть сподіваються, що хтось з оточуючих не в курсі, хто там, усередині. Джипа немає, зате є дев’ятка. Виїжджаємо. Дев’ятка чемно влаштовується за нами. Теж мистецтво, пасти когось без особливої нав’язливості. Дмитро запитливо зиркає на мене: відриватися чи ні? Риси нашорошеного обличчя трохи загострюються, в очах – проблиск азарту. От уже ж пуцьвірінок, уявляє себе учасником детективу, ще й ловить від цього кайф. А те, що в салоні дівчинка й жінка, хвилювання не додає, нє?

– Слідкуй краще за дорогою та знаками, Шумахере. Тут вже один недавно доїздився. Як «заробиш» штраф від ДАІ, Олег Дмитрович суворо спитає, – попереджаю стиха.

Хлопець натяк розуміє. Азарт в очах тьмяніє, і він беззвучно зосереджується на дорозі, лишень украй-ока стежачи, як автівка вже із нашими хлопцями професійно відтирає небажаних супутників з дев’яткою. Мимохідь майнула думка, а може варто зупинитися, дочекатися «переслідувачів» і поцікавитися чемно: якого дідька лисого вони час на нас витрачають? Невже так важко збагнути, куди ми прямуємо цією дорогою, що веде простісінько від аеропорту до селища елітних котеджів? Чи не легше було «передати нас по естафеті», прозвітувавши, що от виїхали, повідомте, коли повз вашу точку спостереження проїдуть? Інколи логіка навіть професійних переслідувачів буває вкрай непрофесійною.

А може, усе-таки варто з’їхати на досить пристойну ґрунтівку, що йде паралельно? Бо відчуваю себе ніби із голою спиною: машина супроводу відстала, ніяк не закінчить гратися у квача зі спостерігачами. Там теж профі, гади. Добре, що з боку здається, ніби їхнє головне завдання – нам нерви попсувати. Поворот на ґрунтовий шлях ми минаємо, а я із подивом відчуваю полегкість від цього. Але, коли до сторожового посту на в’їзді до селища залишається кілометрів десять від сили, Дмитро досить різко пригальмовує. Добре, що на моє прохання гувернантка пристебнула малу і сама перетяглась ременем безпеки.

Попереду – аварія. Вантажівка конкретно вписалася у дерево на узбіччі. Шкода дерева – гарний дуб був, міцний. Водія-ідіота шкода менше. Бо живий залишився, он, щось белькотить дорожньому патрулю. Дорога ж щільно вкрита якоюсь липкою гидотою. Чекати поки оцевідчистять? Дівку заморожу, хай в салоні машини і тепло.

– Розвертайся, Дмитре. Давай назад, до роздоріжжя і на ґрунтівку…

Хлопець мовчки киває. На обличчі задоволення від того, що може перетнути подвійну смугу на очах даївців і навіть на штрафі зекономити.

– Перепрошую, усе гаразд? – неголосно запитує Анастасія Павлівна. Таким тоном у світському товаристві роблять зауваження про погоду. А от тонкі музикальні пальці на мить сильно, ледь не до болю стискають ремінець стильної торбинки. Розумна кубіта. Якби комусь пощастило затягти мене у загс й ощасливити спадкоємицею, то не заперечував би проти такої няньки чи бодай вчительки для доньки.

Міг би просто заспокійливо посміхнутися їй в дзеркальце заднього виду. Але натомість напівобертаюсь й якомога привітніше киваю:

– Перепрошувати нема за що. Принаймні, поки що усе під контролем. Правда ж, Дмитре? Й обережніше: гальмо і педаль газу плутати не варто. Камікадзе із тебе ніякий…

Останнє звучить вже не так непривітно. Я не садист, аби посміхатися тому, кому несподівано приставляю до боку гостро заточений ніж.

* * *

Хлопець судомно гикає. Повертає голову у мій бік. Очі майже чорні від розширених зіниць, і в них навіть не ненависть, а чистий, без домішок, страх. Відчуваю легке розчарування: оце такі супротивники пішли… Той же Сергій у такій ситуації рвонув би кермо убік, розсудивши, що ніж – не пістолет: вогнепальною зброєю або лякають, або наносять смертельну рану. А ніж, який повільно розрізає товсту зимову одежину – то більше засіб виховання, отже, поки що потрібен живим. Але Сергій би й не підписався на викрадення дитини ніколи. Покидьок він першосортний, але із власним, досить дивним кодексом честі. Не те, що цей дрібний гнидик.

– Зупиняй на узбіччі, таваріщь, і то філігранно.

Дмитро слухняно пригальмовує. Але навіть на горде мовчання його не вистачає.

– Все одно здохнеш, суко! І не відразу! Ще тобі всі знущання пригадають і те, що з вовчими білетами вигнали! Вони ще трохи почекають там, попереду – і поїдуть у цьому напрямку: тут особливого вибору між дорогами немає: як не головна, то ця! Не встигнеш дотягти дівчисько до охорони чи до ментів, а пси твої зараз далеко! Ще пожалкуєш, Васю-паскуднику, що такий здогадливий!

Без замаху б’ю по губах. До крові. Додаю під дих, але поки упівсили. Нема чого надто дебоширити при дитині. Хай скаже спасибі, що насправді я повівся як останній дурень, випустивши з уваги очевидні речі. Не збагнув, що крім Удови за нами можуть полювати паралельно й інші. Ось про цих «інших» Дмитро зараз мені й розповість, тому й щелепу поки ламати не стану. Важливо інше. Добре, що Ірина, якщо і в шоці, то в мовчазному, без рюмсання. До того ж здорова, ногами сама перебирати зможе, не на руках тягти.

– Анастасіє Павлівно, ось, візьміть мобільний. Там на кнопці під номером один – терміновий виклик до Олега Дмитровича. Зараз, не гаючись, берете Ірину Мстиславівну і йдете до головного шляху. Туди, де аварія, міліція, ті, кому просто цікаво. Набираєте Олежин номер, розповідаєте ситуацію. Бажано – на ходу. В жодну машину, якщо там не буде самого Олега, не сідаєте. Через лісосмугу, звісно, добиратися швидше, але там незручно через великий сніг. Візьміть ще якусь теплу одежу для Ірини, аби не замерзла. Але миттю! Я поки спробую затримати тих… штукарів. Слід виграти трохи часу. Тому з вами і не піду. Іриночко, слухайте Анастасію Павлівну – це єдиний шанс вижити.

Здається, так із дітьми і слабкими жінками розмовляти не радять. Але ні дівчина, ні гувернантка істерик мені не влаштовують. Кивають, хапають торбинки, жінка прихоплює ще якийсь пакет, і різко хряпають дверцятами.

– Тепер ти, гаденя, – кажу досить спокійно. Злість варто витрачати на більш достойних супротивників, а не на шісток. – Поїхали уперед, до тої вашої пастки, але по-о-о-о-віль-но-о… Заодно розповіси, кому вистачило розуму підписатися на таке.

Машина незадоволено чмихає, зриваючись з місця. Дмитро отримує болючий укол у бік: машина – не його власність, щоб отак знущатися, ні, тепер м’якше, тихіше… Адреналін уже плавиться в жилах, тож на мить дозволяю собі усмішку: хлопець страшно лякається неглибокої подряпини й подумки жалкує про зіпсутий одяг. Усе ще не збагнув, що він смертник. І став ним не зараз, а тієї миті, коли згодився покращити хистке фінансове становище у досить нехитрий спосіб. Хто стане витрачатись на гонорар зраднику?

Так, виявляється хлопчик сплутався із моїми персональними противниками – братами Ярчуками, що вельми короткий час пропрацювали під моїм керівництвом. Хе! Як відразу не здогадався! Знайомий почерк. Те, що брати були найманцями у гарячій точці, мене відразу збентежило. А як побачив під час однієї справи, що не вміють дозувати жорстокість, силою загнав на повторний медогляд. Переконався, що справді сидять на колесах. Ага, я ж не нині вродився: переконували потім палко, що то тільки задля забави і колеса легкі. Дарма, хлопці! Це стало вироком. Голови не відірвав, просто на вулицю виставив, а таки дарма. От тепер відгукнулося. Японський бог, пожалів гівнюків.

– На чорта у партизана граєш, Дімоне? – вдавано поблажливо звертаюся до водія. – Скалічити тебе – і хвилини не займе. Та ти мене не дуже цікавиш. А розмовляти зі мною, коли брати побачать, що у машині нема дівчинки, не стануть – відразу почнуть вбивати. Виходу немає. Виживу я – виживеш ти. Ну, кажи: хто вам малу замовив?