Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

У цю мить пролунав дзвінок у двері. Вичекав кілька дзвінків. Якраз пригладив волосся та стишив тяжке дихання… Хто завітав, спитати й не подумав. Відчинив різко двері. Що там прочитав Василь на моєму обличчі, не знаю. Тільки начальник охорони чомусь не скористався шансом нагадати про правила безпеки та обачність. Мовляв, хто отак пускає до хати усіх охочих? Мету візиту пояснив сходу:

– Податківці не дочекалися кінця свят, певно, за роботою засумували. Центральний офіс перетрусили, тепер хочуть взятися за філії. Фірма зараз виглядає, як після погрому. Бухгалтерів відпоюємо валер’янкою. Прибиральниці натякають на хоч невеличку премію, отак канікули людям урвали…

– Уже виїжджаю. Треба було раніше зателефонувати, – перебираю ініціативу.

Василь здивовано витріщається на мене:

– А на чорта? Ти що, бухгалтер?

Добре що не спитав, чи не хочу випадково допомогти прибиральницям.

Киваю на вітальню. Типу – проходь. Не вести ж подібні балачки в передпокої?

Василь без нагадувань знімає взуття і куртку. Щось раніше не помічав за ним любові до етикету. Так і є, тягне з початком розмови, он, очі вбік ховає.

– Щось знайшли? – вдаю, що не помітив.

– Звісно, штраф впаяли за дрібні порушення. Сергій Федорович гнівається для пристойності…

Смішно, але це – справді нормально. Якби у нас не відшукали хоч якогось дрібного порушення, почали б копати так, що дорилися б до справді важливих речей. А так і їм статистику не зіпсували, і ми малою кров’ю відбулися. Крім того, не цікавили податківців цього разу дрібні порушення, навіть їжаку зрозуміло…

– Що, Федорович мене, ледаря, згадав незлим тихим і не один раз?

– Не без того, але звільняти тебе отак просто ніхто не стане. Зайвий клопіт. Бо ж доведеться когось нового шукати на твоє місце, потім – вводити його у курс справ, у тому числі і шефових приватних, слідкувати, щоб, бува чого, не той… Ну, ти ж знаєш: не царська то справа дрібницями клопотатися…

Кривлюся, немов від зубного болю. Зарано він Мстислава Маврикійовича закопує. Ще побачимо, що буде трохи згодом.

Василь знову відводить погляд, але я встигаю побачити блиск у його очах. От і скажіть після цього, що охороні все одно кого оберігати.

– Інше гірше: Ірину Мстиславівну незабаром доведеться із Англії зустрічати. Батько за нею засумував, а хворого хвилювати не можна. Твої хлопці нормальну охорону дівчинці забезпечать? – переводжу розмову на інше.

– Із дуба впав?! Чи думаєш, що охоронці у нас із вулиці набрані?! – врешті Василь перестає косувати. Дивиться просто в очі. Образили професіонала, бачте. Навіть не задумався, нащо треба шефові в лікарні, аби мала поруч була. Він і здоровим спадкоємицю бачив не довше півгодини в день.

– Думаю, що хлопці в тебе нормальні. От тільки… подивись краще сам, – киваю на ноутбук.

Замість того, аби зручно влаштуватися за столом, Василь нащось схиляється над нещасним ноутом, підкреслено обережно бере мишку. Куточком ока намагається відстежити, чи не кепкую я потай із його побоювання перед сучасною технікою. Робити мені більше нема чого?! А от файли переглядає уважно, лише раз зиркнув на мене так, що стало зрозуміло: усі мої роздуми про його недалекість – дурниці. Голова у хлопця варить, а ще – вистачає розуму не демонструвати свої здібності.

– Ти зайвого сюди не включив? Отой, скажімо, випадок із Михайличем – наче просто збіг. Це ж кому під силу таку комбінацію розіграти? Та й задля чого ускладнювати справу, виводити з гри простого водія? До того ж ця аварія трапилася не з шефом… – він прикушує язика.

– «Включив-не включив», – не час сперечатися. Бо того, за що точно поручуся – вище дахівки дев’ятиповерхівки, – відповідаю спокійно.

Переводимо розмову на інше:

– Може, ліпше було Ірину Мстиславівну потримати ще в Англії: типу курси практичної англійської, гарна дисципліна у закритій школі, те-се… Подалі від нашого затишного містечка. Мачуха проти не буде. Га, Олеже?

– Вона-то, може, і не буде, але сам знаєш: єдина спадкоємиця. Інших дітей у Мстислава Маврикійовича немає.

– Немає? – Василь зводить брови. – А кажуть, що була у цивільному шлюбі ще одна донька, також дівчинка, але той… Е-е-е…

– Була! Та коли то було? Лугова Вероніка Петрівна. Мати нікого не записала на біологічного батька. Та й Мстислав не поспішав доньку визнавати. У молоді роки не в одного шефа таке траплялося: чи то сам дурниць накоїв, чи то на нього спробували чуже повісити… Гроші на малу, до речі, таки давав. Так що оті розмови про те, що дівчинка вмирала в лікарні, а батечко, що трохи на ноги зіпнувся, грошей пошкодував на ліки – дурниці. Інколи і від запалення легень помирають.

– Угу! А ти звідки про це все знаєш? – Запитує скоріше риторично Василь. – Схоже, Олеже, ти на боці шефа.

Василь вивчає мою реакцію надто уважно. Однак питання про те, чи дарма Сергій Федорович трусив мене за якісь там таємничі папери і чи не увійшла інформація з них до моїх логічних викладок, хоч як ті вертяться у нього на язиці, він так і не задає.

– Скажімо, мені шкода оту малу. Їй просто не пощастило. Але криміналу там немає, нещасний випадок… Повторюю: діти інколи помирають просто так, – мушу якось довести розпочату розмову до логічного завершення.

– Дорослі теж, – Василь ще раз проглядає мій список: перелік усіх нещасних випадків, пригод із трагічними наслідками, нещасть, що щільним кільцем оточили наше місто і поступово розповзаються за його межі. «Драпати треба», – зробили б висновок герої кримінального серіалу. Щастить їм там, у кіно. Захотів – утік і не переймаєшся, що за потребою знайти людину в сучасному світі – раз плюнути. Кого не знаходять, того, значить, і не шукали як слід. Ото й уся біганина…

* * *

Сидимо на кухні. Від чаю Василь не відмовився.

– До речі, мені телефонувала Нінель Петрівна, – несподіваним повідомленням розроджується Василь.

– Тобі? З якого це дива? – Питання, що й казати, не геніальне. Як і заява, що вертиться на язиці: вона навіть власних охоронців на ім’я не знає. Додаю: – Тобто той… Е-е-е, я хотів спитати, ви давно знайомі?

Ото спитав! Б’ю сьогодні усі свої рекорди з тупості. Типу, заспокоїв можливого союзника.

– Знайомі? – Він ледь зводить пшеничні брови. – Та бачив ту кралю кілька разів здалеку. А от чого вона вирішила, що я буду щось передавати «шановному Олегу Дмитровичу» і звідки взяла саме мій номер… біс її знає.

– І чого їй треба від шановного Олега Дмитровича? – зручніше перехоплюю чайник. Хоч, за великим рахунком, під таку розмову здалося би півлітра. Але Василь на роботі не п’є і поза роботою також. Бо з його професією ніколи не знаєш, коли отой робочий час закінчується. А пити одному на очах принципового тверезника… Задоволення на великого любителя, чесно…

– Звеліли передати, що «Олег Дмитрович грубіян і не заслуговує на щось хороше», – Василь надкушує бутерброд і не без задоволення цитує мою знайому. – Але якщо йому дуже знадобиться допомога, то хай звертається, бо коли попросить як слід, то пані спробує допомогти… Ти що, скалічитися хочеш, дурню?!

Останнє, то не Нінель. То його реакція на мою кулінарію. Саме вчасна, до речі. Я навіть не помітив, що тоненька цівочка окропу потрапила не до заварника, а на мою руку. Запекло лише після його крику.

У таких випадках тягне висловитися глобально. Ні, я не про мимовільну лайку, поки обробляєш свіжий опік. А про сентенції на кшталт: «усі жінки – суки». А може, то мені просто «щастить» на таких. Хоч, за великим рахунком, мені банально вже давно не щастить. Відтоді, коли з Євою лихо трапилося. Це відправний пункт всіх моїх неприємностей.

Нінель спочатку мене жаліла. Ага, навіть виявила мужність та погодилася стати моєю дружиною… Тут дякувати треба, що вчасно охолола і доволі легко проміняла перспективного молодика з не дуже доброю кармою на підтоптаного, але гарантовано успішного дідка. А хіба я кращий від нього? Бо чим я думав, коли офіційно знайомив красуню-наречену з батьками, із гордістю перехоплював заздрісні погляди в чоловічих компаніях? Зрозуміло чим, не головою ж. Остаточно збагнув це не так давно. Час від часу вона згадувала про мене, телефонувала, зустрічалися щоб просто поговорити і не тільки. Але останнього разу – восени, та крапля в чаші таки стала останньою. Хе! Непогано ми стосунки з’ясували, є про що згадати. Після того, що я їй наговорив та що від неї почув… Навіть не здивувався, що під кінець «розмови» вона пообіцяла поскаржитися чоловікові, мовляв, я її, бідолаху, присилував, мало не зґвалтував, і тоді з мене шкіру живцем спустять…

Шкіра залишилася при мені. Вона ж не закінчена ідіотка, і чоловіка свого тримає за товстий гаманець, а не за віслюка. Не заробляють віслюки таких грошей. От і в разі чого благовірний запитав би кохану дружиноньку – а чого це ти, дорогенька, з колишнім нареченим за місто попхалася одна без охорони?

Цікаво, якого милого вона раптом вирішила йти на примирення?

– Як зателефонує ще раз, передай, що Олег Дмитрович став ще більшим грубіяном і зовсім не цінує благородства тонкої жіночої душі.

– Я не телеграф, щоб передавати, – вельми резонно відзначає Василь. Схоже, він саме хоче запропонувати знову перейти до вітальні і подовжити наші ділові розмови.

Я не втримуюся, визираю у вікно. Дурна звичка. І що я там збираюся видивитися?

– Та заспокойся. Нормально усе із твоєю малою, тобто Русланою, – так, ніби між іншим, кидає співрозмовник.

Добре, що чаювання уже закінчилося. Досить із мене й одного опіку, з такими новинами.

* * *

– Звідки відомості?

– Про малу твою, чи що? Хлопці бачили, як вона з під’їзду вийшла, ну, їм у той же бік було треба. Дівчина симпатична, чимось схвильована, ти ж сам казав, що зараз атмосфера у місті дуже напружена.

Що робили ті «хлопці» біля мого під’їзду визнаю за краще не уточнювати.

– Ну, пройшла вона трохи у бік залізниці…

– Чого її туди понесло?! На електричку у такий мороз?! Отже ж, ідіотка мала.

– Може, й не ідіотка, а згадала про те, що автобус зламався, коли сюди їхала. Так-от, раптом загальмувала біля неї машина, червона «тойота».

– І вона спокійненько сіла в новісіньку автівку до незнайомця?! – запитую і злюся на себе. Ні, воно мені треба, куди вона сіла?! До речі, до мене в машину вона також сіла доволі швидко, познайомитися навіть не встигли. Тож чи варто дивуватися?

– Ти мене через слово перебиватимеш? «Тойота» не нова, за кермом – не чоловік, а дівчина. Така собі фарбована білявка, ровесниця Руслани. До того ж вони – знайомі, бо та кралечка з машини погукала малу на ім’я…

Ото вже, Пінкертони вишукалися! Ні, щоб лишень простежити, коли вже так припекло, роботи у них іншої нема, так вони ще й висновки логічні роблять. Що за знайома така, цікаво?

– Ну?

– Що «ну»? Сіла твоя Руслана в машину, «тойота» поїхала у бік вокзалу. Хлопці трохи провели авто, а потім їх відкликали, відправили на завдання в інший кінець міста. Усе, кінець історії. Думаю, дівчини в місті уже немає, додому прямує.

Не надто поспішаю радіти, бо трохи знаю ту дівчину.

– Думаєш чи знаєш?

– Слухай, як тобі цікаво, зателефонуй їй на мобільний і про все дізнаєшся. Що ти дитсадок тут влаштовуєш?! Давай ліпше спокійно поговоримо про важливіші справи. Навряд чи ти один такий розумний! Мусив ще хтось допетрати, що у нашому місті явно ненормальні речі відбуваються.

По-перше, зайнятися мені є чим. Буду я усяким дурепам телефонувати. По-друге, нема у мене її номера. Вона не сказала, я не спитав, ні для чого було дізнаватися…

А робити-таки щось треба. Це якщо відкинути усю надуману містику і припустити, що хтось невідомий, але цілком матеріальний, веде зараз війну проти усіх господарів міста гамузом. Бо підлота вищого ґатунку – то не дідько з пекла, то цілком реальна людина. Схоже, ми з Василем це розуміємо. Тож, певно, і на краще, що опинилися в одному човні. І так само добре, що Русланка випала з цієї історії. От чорт, було б про кого згадувати! Зітхаю і виймаю з колоди козирну карту:

– Василю, ти колись чув, хоч краєм вуха про таку паскудну місцину, яку називають розплідником?

Частина третя
Зазирнути за край

Тетяна

– Убити тебе мало, заразо мала!

Перші слова, з якими звертаюся у новому році до любої «майже родички» (не моє визначення на адресу цієї паскудниці).

У відповідь отримую усмішку, схоже, щиру:

– Я теж тебе дуже люблю, Тетясю! І рада-радісінька бачити, аж підстрибую від задоволення.

Тетяся?! Радісінька вона! Помста хоч і дрібна, але мене, зазвичай, від такого звертання аж пересмикує. Ще й отаке заливати просто у вічі… Хоч би поцікавилася, якого мене принесло сюди, в це кляте місто?! Знає ж добре, що я пообіцяла тут ніколи не з’являтися, навіть під дулом пістоля. В голові застукали глузливі молоточки: «Це ж кому на думку спаде таку поважну птаху до іншого міста зі зброєю конвоювати?». Отой прикрий внутрішній голос раптом підозріло стає схожий на Русланчин. Бр-р-р-р. З відразою смикаю головою, струшуючи його з себе. Руслана, здається, здогадується, про що я зараз думаю. Он навіть іскорка співчуття зблиснула в очах.

А справді, якого я сюди попхалася? Прохання було чітким: передати сумку з речами через водія маршрутки. Спаковувати і себе разом з «найнеобхіднішим» у валізку та мчати перевіряти, як вонотут влаштувалося, що й додому з каяттям потикатися не хоче, мене ніхто не уповноважував. Тепер як найсправжнісінька дуринда топчуся на зледенілому пероні цього ідіотського міста, і в очах – сльози. Не розчулення, звісно, чи досади. Не дочекаються! Просто крижаною сльотою сипонуло в обличчя відразу після задушного переповненого салону чортопхайки, кимсь насмішкувато прозваної автобусом…

– Ходімо на вокзал, га? – Руслані наче трохи ніяково. Бо ж все це відбувається зараз і тут. І зовсім не є телефонною розмовою, де в найгостріший момент на допомогу прийде «збій у зв’язку». До того ж вона ніколи не боялася відкрито зізнатися, що змерзла чи заслабла. І чомусь в моменти такої відвертості ніхто ніколи не реготав із неї…

– Що, дорога родичко, хочеш квиточок мені на найближчий зворотній рейс купити і кавою з автомата пригостити?

Сарказм витрачено даремно. Вона вже спритно вчепилася у свою валізу, яку я привезла. Дивна сумка, нею ж колись поцяцькована аплікаціями – червонястими жуками-сонечками. Авжеж, здуріти можна! Дівка школу давно закінчила, але ні крихти сорому за отакі дивацтва! Я ж, думала, спаленію від сорому, коли водієві у багажник ставила! Та якось перетерпіла. Бо не свою ж нову спортивну сумку родичці дарувати.

Тягне торбу в бік вокзалу. Ще й пояснює на ходу:

– Ні-ні, звичайно. Не в квитку справа. Трохи погрітися треба, бо до найманої квартири далеко. Поки доберемося, то зовсім задубію. Ось зігріємося, а тоді подивишся, як я тут влаштувалася. Добре пам’ятаю, що ти розчинну каву на дух не переносиш. А на квартирі у мене є тільки чай. Ну, досить нормальний, не в пакетиках. Як ти любиш.

– Та невже?! Така честь – спеціально для мене купила справжній чай, а не потеруху в папірцях?! Чи, може, ще для когось стараєшся?

– Та поки що тільки для тебе, першою гостею будеш. Притримаєш двері, га?

Щось вона аж надто миролюбно налаштована. І якась трохи змарніла, чи що? Навіть звичного рум’янцю від морозу на блідих щоках нема. Застудилась, сподіваюся, а не щось серйозніше? Спитати не встигаю: майже над вухом – насмішкувате чмихання. Хтось розважається нашим коштом, навіть не пробує приховати це кахиканням. Кидаю швидкий погляд у бік веселунки: це вже надто! Сімейні історії можна відкласти на потім. А зараз слід розібратися із цією… поторочою.

Звісно, мене не надто здивувало, що цю дешеву фарбовану підробку під якусь там співачку, в якої на лобі метровими літерами написано «енергетична упирячка», занесло у вокзальне юрмище. Тут, прикидаючись, що чекаєш на потрібний автобус, товктися можна довго. Довкола ж сильних почуттів греблю гати: злість, роздратування, паростки усяких хвороб, а інколи, як десерт, і щось оригінальніше: полегшення, що клятий квиток вдалося купити, а буває – і неймовірне: хоч та ж рідкісна щира радість від зустрічі. Але отак по-нахабному підслуховувати чужі розмови?! Та ще й мої? Дєвчонка знахабніла реально.

Фарбована білявка раптом гальмує і дивиться спокійно-насмішкувато, всупереч правилам, просто мені у вічі. І я розумію, що за мить дістану на горіхи. Не тому, що налякала її можливими неприємностями і вона б’є на випередження, а просто дехто з отих енергетиків полюбляє отак розважатися. Спокійно. Я сильніша, фактично набагато сильніша від усяких там пройдисвіток. Можливо й давненько без практики, але таке не забувається, так, як вміння дихати. Той талант вроджений.

Автотренінг не зараджує: долоні під рукавичками вологі, в роті навпаки сухо. Ну що ж, зараз перевіримо – хто кого?

– Привіт, Інно! – Аж підстрибую від Русьчиної репліки. Хай тобі! Мала усміхається, мимохідь, але без фальші. Ніби зустріла добру знайому й крихти не здивувалась. У Руслани дар: встрявати з буденними репліками, псуючи найпафосніші моменти. І знати всіх та скрізь, ніби поради триматися подалі від неприємностей не для неї писані.

– О-о! Привіт, мала! Я бачу ти мене не послухала і додому не поспішаєш? – білявка Інночка киває цілком мирно. Ледь помітно зводить брову в мій бік, типу натякає: – «Родичка явилася-не запилилася?»

Руслана стинає плечима, схиляється над сумкою, аби зручніше її перехопити. Тож, звісно, не помічає як її знайомапередає безгучний месидж безпосередньо мені: «Живи, поки що, родичко. Хоча ідейка щодо квитка на найближчий автобус – правильна, дорогенька! Бо такихще тут не вистачало… Треба ж… родичі… То у вас що, сімейне, у халепи встрявати?»

Білявка протискається поближче до кас. Там якраз спалахує сварка, от хтось втратив останню совість і лізе поза чергою, тоді як інші… Харчів – на цілу армію вампіряк, ще й скандалістам дещо залишиться.

– Мо’, до іншої зали перейдемо, Таню? Ти ж хамство не переварюєш, – бубонить майже по-зрадницьки під ніс Руслана.

– Що ти, я у захваті, – зневажливо ціджу крізь зуби, мружачись на малу. Не тому, що злість зганяю, ну, майже не тому. Мене зараз цікавить, який відбиток на ній таке, з дозволу сказати, знайомство, залишило. Так і є: дрібна латка на здоров’ї – наведена кілька днів тому застуда, майже відразу старанно зачищена. Наводили без злості. Чистили нашвидкуруч і невміло. Так що кілька днів – і хлебтати дівці гарячий чай, чхаючи і жмакаючи в руках паперову хустинку. Благо, що недовго і не щось серйозніше.

От принципово не буду нічого робити: хай, врешті, зрозуміє, що сама напросилася на неприємності! Крім того, у самої в скронях звично віддає натяком на майбутній біль. Лише зараз збагнула: оця знайда зайшла значно далі, ніж будь-хто за весь минулий рік. Така дрібка, а вже має присмак нічних кошмарів…

Що ж, здається, влипла. Казала ж собі не раз: краще жити без цього, краще не втручатися у чужі справи. От якого мене сюди принесло? Невже, справді, дивакувате дівчисько, сестра мого хлопця, котрий вперто освідчується ледь не зі школи, мені не зовсім байдуже?

Думки осмикую. Бо Руслана навіть не підозрює, що тепер мене здихатися – доволі легко. Лишень один-два натяки, може, я сама для тебе сходжу за квитком, бо до кас, де відгонить смородом чийогось прокльону, тобі не варто потикатися. (Господи, за білет чи відтоптану ногу…) І я любесенько повернуся додому. Мала ж натомість торохтить щось про новорічну мішуру, якої ніяк не позбудуться крамниці, про нещасні мертві ялинки, що сумно доживають біля сміттєвих баків… Балачки дурні, та мене від них трохи попускає. Втекти завжди встигну. Втеча гарна тим, що на неї майже не можливо спізнитися, то не побачення…

– То якою маршруткою, кажеш, Русько, добиратися до твого помешкання?

Руслана

Чай заварювати мені, звісно, не довірили. Хоч перебірлива Тетяна так і не змогла щось погане сказати про його якість. Та все одно виперла з кухні: типу – йди, горе-лихо, з очей подалі та розпаковуй речі.

Проте я з’являюся досить швидко. З пістрявою шматиною у руках: серед необхідних речей якимсь дивом опинилася моя улюблена домашня сорочка. Хоч до цього Тетяна сто разів повторювала, що дбайливий господар це й на опудало не начепить. Трохи знічено посміхаюся. Це що, такий новорічний дарунок?

Подякувати не встигаю. Тетяна саме переставляє нечисленні чашки в моєму господарстві за якоюсь відомою лише їй системою і водночас повідомляє, помічаючи мій прихід:

– Роман, до речі, хотів тебе відлупцювати за втечу, але я не дозволила. Ти ж тільки те й робиш, що встряєш у всілякі халепи.

– Дякую, – на автоматі реагую на давно очікувану репліку. Не те, щоб я розчулена. Кому, як не братику знати, що оте «відлупцювати» – то не зовсім безпечне заняття. Здачу б отримав гарантовано. Цікаво, з якого це дива Тетяна вирішила втрутитися в наші родинні стосунки? На радощах, що я, врешті, виїхала з братової квартири?

– Він хоч вартує того? – наче грім серед ясного неба чергова порція несподіваного. Мабуть, баран, що розглядає нові ворота, у порівнянні зі мною видався б зараз символом глибокодумності. – Хлопець, задля якого ти перебралася до цього чортового міста, вартий таких зусиль? – чітко відділяючи кожне слово, немов перед нею мала й не дуже тямуча дитина, повторює Тетяна.

– Ні. Не вартує, – випалюю, не замислюючись. Це – правда. Чиста правда. І плювати, що Тетяна не вірить. По очах видно: холодний блиск у погляді. Думає, що то я так по-підлітковому кривляюся. До речі… – Тань, а чого ти так зневажливо про це місто? Не гірше за наше, навіть за розмірами трохи більше. І взагалі, твоя рідна бабуся і тато твій, відповідно, звідси родом.

Ух ти, не думала я, що отак, до прозорості, люди можуть бліднути не лише у фільмах…

– Жорстоко, мала, – відповідає з притиском.

Ні, я таки продовжуватиму навзаєм звертатися до неї «Тетяся». І ніц вона мені не зробить. Її чари лише на хлопців діють і, сяк-так, на суперниць. Ділити ж нам поки нема кого. Хіба що мого брата. А сенс?

Тетяна якось на очах стає надто серйозною і дивиться прискіпливо у вічі. Не відводжу погляд вбік. Звичка.

– Так-так! А стара ж запевняла, що з тебе люди будуть. Невже не помилилася і я недарма тобі заздрила? Ти ж її зовсім не боялася, так?

Тетяся? Мені?! Заздрила?!! Красуня й розумниця! Інколи варто у новорічну ніч утекти від знайомої компанії, застрягти посеред морозного степу, познайомитися з… Утім, чи мало тих, з ким я познайомилася за останні дні? Так-от, чи й справді варто пережити усе це, аби дізнатися про себе дрібку правди?

Не знаю, бо й часу на роздуми катма: Тетяну понесло.

– Еге ж! Бабуся-відьма – то ж круто! Є чому заздрити, чи не так?! Чи скажеш, мала, що, може, не заздрила мені в дитинстві?!

В її прозоро-блакитних очах – виклик навпіл із люттю. Вона зараз схожа на дику кішку: дай привід – учепиться кігтями і тоді тобі капець. І плювати їй у цю хвилину, що образ стильної бізнес-леді тріщить по швах. Ну, хочеться людині за будь-яку ціну сварку влаштувати. Буває. Я – теж не янгол. А мо’, дійсно, це місто так на неї впливає? Он і біль в очах – не підробка. Біль справжній! Отой, що накопичується на денці душі роками і лише інколи проглядає крізь зіниці…

Надто добре я знаю, що то таке. Тож втримуюся від реплік. Мовчки повертаюся в кімнату до напіврозібраної сумки. Такі, як Таня, співчуття не потребують. Ба, більше – воно їх ображає.

* * *

…Я, здається, вже казала, що не люблю цукерок. Навіть у дитинстві не любила. Тож усі оті інструкції: «не можна брати солодощі у незнайомців», – ніколи не видавалися обтяжливими. Тим більше, що Марта Никифорівна зовсім не незнайомка. Бо Танька із сусіднього будинку – її онука. Танька, це та сама, що полюбляє довгими літніми вечорами розповідати нам страшні історії. Ні, не про чорну руку та іншу дурню. А справді страшні. Аж волосся тоді на голові зачинало ворушитися і по п’ятах бігали великі мурахи. Мо’, в кого щось інше і деінде в іншому місці, але в мене здебільшого виникала саме така реакція на всі її неправдиві історії.

Та мова зараз не про Тетяну, а про її бабу Марту. Бо Мартою Никифорівною її майже ніхто не кликав. Інколи, дуже-дуже рідко, вона підкликала когось з нас, тобто із дворової малечі, до себе, задавала ніби знічев’я кілька питань: чи вже одужала мама, чи ще сумує старша сестра, що зо два місяці тому посварилася зі своїм парубком? Потім давала цукерку – дешевий льодяник у пістрявій обгортці. Тут інструкція дорослих була однозначна: брати відразу, аби не розгнівалася, потім щиро дякувати, і – Боже збав, їсти оті відьмині частування! Коли з’їси, то стопудово отруїшся, а коли й виживеш, лихо не менше, бо вдома ременем усю шкіру спустять. «Не інакше, на радощах, що все обійшлося», – подумки заспокоювала я приятелів-підлітків.

Баба Марта неначе й не помічала, що я росту і стаю вже трохи завеликою для такого надто дитячого частування і до того її лагідного звертаннячка «Русланонько». Зрештою, дякую, що не називала «малою». Втім, мені подобалося, як стишувався двір щомісяця на кілька днів, коли «відьма» приїздила на гостини до сина. Ні тобі п’яних бійок старших хлопців, ні голосних сімейних чвар. Навіть Тетяна тоді сумирнішала. А от мій братик Ромасик – навпаки. Він не приховував радості й ще активніше, ніж зазвичай, починав крутитися поблизу «відьминої онуки». Може, зробить ласку – дозволить запросити себе на дискотеку чи до парку? Так! Мій брат – упертюх, і це – сімейне.

Чи дорослі справді думали, що малі не помічають, як вони інколи звертаються до «відьми» за допомогою? Ну, так, знаю, що підглядати негарно. І не стверджую протилежного. Але… Важливо інше: баба Марта не відмовляла нікому в допомозі, ну, майже не відмовляла. А тоді, коли я, зараз сама собі пояснити не можу оте потьмарення розуму, здуру вирішила, що гостро наточений ніж над власним зап’ястком – найпростіший вихід з… З чого? А хіба немає з чого – щодня, щогодини. В шістнадцять чомусь всі проблеми вважаються глобальними. До того ж приблукані голоси надто вже напосідалися на юну голову. А поради не було в кого спитати. Звернутися до психіатра? Не допоможе. Бо я й досі з чужими голосами у власній голові не навчилася співіснувати. Хіба що звиклася. О, тоді мені думалося, що чиню і сміливо, і розумно, і правильно, бо заразом розрубую свій гордіїв вузол, нехай він і неоднозначний, вузол із болю та відчаю. Покінчити життя самогубством, щоб почати його з чистого аркуша – круто? Та баба Марта вчасно нагодилася…

Ні, не стану зараз про це переповідати. Але коли рука зажила, на ній з’явився плетений зі шкіри широкий браслет – дарунок відьми: «Носи, дитино, більшого зробити не можу… бо ти не моєї крові. Бо й так, і так відповідати, що там та дрібка… Йди і не дякуй поки, зарано ще…». І що я, сопливий переляканий підліток, повинна була зрозуміти з мовленого? Вже згодом я всіляко намагалася уникати старої: мало радості у спілкуванні з тим, хто знає про найтупіший твій вчинок. А тепер вже й запізно дякувати. Тож ні до чого тут Тетянине «боялася»? І чому тут заздрити?

* * *

Але те, що зробила для мене ця стара, я не забула.

– Тетяно, той… Я тут випадково наче розшукала кладовище і могилу твоєї бабусі. Три дні по новому році… Поклала квіти навіть. І той, не букет пластиковий із магазину, і не паперові бздури. А лілеї живі. Та знаю я, що вони там миттю замерзнуть, але ж Марта Никифорівна так їх любила… Я сказала, що то від нас обох… Я дурепа, так?

– А що, це ти тільки щойно зрозуміла?! – Тетяна якось нервово сіпається та майже падає на мій диван, не переймаючись зараз, що дешеве червоне покривало «линяє» й нитки можуть прилипнути до її фірмових чорних джинсів. На мить стискає руками скроні. – Лілеї. Для баби Марти. Від мене теж? Відразу після Нового року? Збожеволіти можна. Ти ж не знала, що у неї день народження – першого січня чи знала?! І відшукала ж дрібку часу серед своїх дурнуватих халеп… Я-от гроші немаленькі плачу, аби на бабиній могилі лад був і квіти хоч інколи з’являлися, нехай і штучні. А сама так і не наважилася на цвинтар сходити жодного разу. Навіть тоді, коли…

Тетяна замовкає. Кудись дивлячись перед собою, поверх моєї голови.

– Е-е-е, той! Там уже лежав букет, – дуже обережно зазначаю. Ненавиджу отакий настрій у спілкуванні. – Червоні троянди. І також справжні. Тобто живі. Тільки вже замерзлі.

– Невже? – В очах Тетяни промайнула хижа цікавість. – То тітонька, виходить, більше не вважає, що бабця зіпсувала їй життя?

– Ти мене про це запитуєш? – риторичне запитання. Бодай так спробую привести Тетяну до притомності.

За вікном сутінки, моя валізка стоїть розчахнута посеред кімнати. Картопля на вечерю не дочищена… І це в нашої акуратистки, ніякої критики та закликів до дій! І тому Таньчин настрій мені геть не подобається.

– Сідай і слухай, – раптом наказує вона. Даремно я хвилювалася: коли людина не у нормі, то так не командує. – І знаєш, Русь! Краще роби те, що добре вмієш, а речі я тобі згодом розберу. Поглянь тільки, що ти зі светром зробила, якого я тобі під ялинку поклала?! Нову річ ось так зіжмакати? Ти хоч приміряла його?!

Сідаю. Не виправдовуюся – нема сенсу. Вона мене все одно не чує, а свариться просто на автоматі. І чому довкола так багато чужих історій, які всі чомусь прагнуть розповісти саме мені? Може, то такий новорічний подарунок долі, навчитися не лише слухати, а й чути.

Тетяна

Сидить мала навпроти. Стишилася і вдає, що слухає уважно, ніби їй бозна-як цікаво. І віриш же, щоразу віриш. Може, тому, що хочеш вірити? Ох, як важливо знати, що тебе бодай хтось слухає уважно. І спитати щоразу кортить: «Русько, чи ти знаєш, що у школі я ненавиділа тебе?». Визнана королева двору щиро ненавиділа мале миршаве мишеня, котре вже з першого класу вважалося дивакуватим… Бо я так і не втямила досі: чи ти хоч колись відчуваєш страх?

…Бабця-відьма – то круто, авжеж! Матуся моя рідна, звісно, так не вважала. Інколи навіть злісно верещала, що немає у неї насправді доньки, бо породила ще одну відьму собі на погибель. Батько після таких щирих волань дружиноньки завжди грубо уривав її, починаючи таким чином новий скандал. Так, сварки у нас були кучеряві! Нікого у такі вечори не цікавило, чи переробила я уроки і чи не надто коротку спідницю вбрала для дискотеки. Потім, звісно, наступало й примирення. Мати приходила до тями: відьмине там коріння чи ні, а підіймати доньку на ноги самотужки, хай і з аліментами, радості мало. Батько ж завжди більше цінував матір, аніж дружину. Хоча, якщо чесно, то і матір не дуже. А щодо мене? Інколи мені здається, що якби на моєму місці у нього народився вазонок, то на нього він би точно більше зважав. Типу кисень дає. Хоч якась користь. А який хосен з малої? Спиногризеня, одним словом… Батько завжди знав, що успіх у справах – річ непевна. Добре, коли є кому притягти той талан, хай на мотузці, якщо він не хоче доброю волею притягатися. Тож з бабою Мартою намагався жити дружно, не піддаючись на провокації моєї мами. Бо здоров’я не купити за гроші. Он, його ровесники із лікарень не вилазять, а він досі лишень двічі на рік з’являється в поліклініці для профілактичного обстеження. Яким робом це забезпечувала йому баба Марта, батько ніколи не цікавився. Хоча, гроші та подарунки старій возив часто, до нас у гості запрошував регулярно. Коли бабці стало зовсім погано, він із ніг збився, усе лікарів шукав… Хоч вже видно було: то робота не для медиків…