Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Частина четверта
Тіні вчинків

Арсен

Вийшов на вулицю. Захотілося ковтнути холодного зимового повітря.

Ні-ні, це не банальна необхідність провітрити голову мене туди погнала. Просто до ранку перечитував принесені Олегом папери. Більшість з того знав, дещо підтверджувало мої здогади чи сумніви. Хоча багато й нового дізнався.

Холера ясна. Це ж треба так оригінально назвати – розплідник. Цікаво хто вигадав?

Так, спокійно. Нічого мені не цікаво. І взагалі, якби мене до цього не приліпили, нізащо не став би втручатися. Надто сили нерівні. Наче всі проти і нікого за. Хіба що двійко телепнів – Олег та Василь? Один із них майже мертвий. Маховик запущено і він от-от наздожене Олега, бо він у списку… Ех, не тільки він, бо і я у списку теж.

Натякнув цьому засранцю щойно про список та чи зрозумів? Вдає з себе телепня чи таким є – його справа. Дрихнуть зараз з Василем у офісі. Казав, що у них на сон три години. Поки читав, то зрозумів – час вже не має великого значення. Три чи вісім… Хай виспляться. Перед смертю не надихаєшся.

Дивна річ, часом неприятелі-недруги стають друзями? Тю, оце подумав! Яка там в дупу дружба? Нею й не пахне. Та й не вороги вони мені, зрештою. Просто так зорі стали на небі і ми зараз по один бік барикад. Мені його навіть шкода. Олега тобто. Закохатися в Нінель, зовсім голову через цю фарбовану фіфу втратити. Наче в білій сорочці у затхлому болоті викупатися. Кажуть, що грязі бувають лікувальними, але тут лишень неприємностями смердить.

Ех і чого я тоді так напосівся? Красуня Нінель. Легкий спортивний інтерес з мого боку – не більше. Доладно скроєна точена фігурка, порцелянове личко, блакитні оченята на ньому, мов зорі, правда порожні, холодні та беземоційні, мов у ляльки Барбі… Ну погратися можна, не більше. Нічого в кубіті незвичайного. Красиве тіло також набридає з часом. 11 хвилин сексу, то за Коельо, а що далі з такою робити? Говорити про норкові шуби чи про нового бойфренда подруги Еліни? Доба ж має 24 години. А от на що Олег так запав, наче розумний мужик, ну не ідіот – точно? Закохатися по вуха в ляльку!

Так, Нінель. Вона, коли ще Олега на короткій шворці тримала, вже зі мною спала. Ох, такі лялі просто так нічого не роблять. Очевидно, я їй на початку перспективнішим видавався, аніж Олег? Та і я пролетів, принаймні в її планах, бо заходити далі інтиму в стосунках з Нінель – і не збирався. Одначе трохи образливо, коли тебе молодого-цікавого замінюють далеко не молодим, правда, дуже багатим. З’явився папік – й Нінель помахала ручкою і мені, і Олегу. Та я швидко заспокоївся. Хіба на іграшку ображаються, коли вона ламається чи губиться? Лялька – лишень лялька. Пустоцвіт, котрий нічого не вартує. Не треба було взагалі зв’язуватися. І справа тут навіть не в нашій бійці з Олегом.

Напилася якогось Нінель уже після «кровної помсти» та до мене задзвонила. Шморгала носом, гугнявіла, типу, папік не простить, коли дізнається, що спала не з одним і дитя в подолі від іншого принесла. Тому конче мусить аборт зробити. Олегові про це говорила, тобто гроші просила, а він, наволоч, гад такий, накричав на неї, бо йому зараз не до цього – сестра у нього померла. І, зрештою, треба ще довести – чи це його дитя, бо вона найсправжнісінька курва, що спить з ким попало. Зрештою, я би також засумнівався чи моя то дитина, бо не думаю, що колекція Нінель обмежувалася тільки мною, Олегом та папіком…

Та Нінель відразу зметикувала, що до чого, і до мене звернулася, як до «швидкої допомоги». А я звик платити за послуги. Спав з нею? Спав! От і заплатив… за аборт. Правда, якось несміло намагався їй натякнути, що, може, таки варто подумати, залишити дитину. Це її навіть розвеселило. Сказала, що я шелепнувся і такий же тюхтій та недоумок, як і Олег. Бо вона ще молода, щоб світ собі пелюшками та напівголодним животінням на аліменти зав’язувати. В неї ж зараз просто фантастичні перспективи у вигляді її теперішнього володаря світу відкриваються, бо живеться тільки раз, і ще купу різної дурні наплела по п’яні. Отут би мені й посперечатися, але чи варто то робити з п’яною бабою?

Аборт Нінель все ж зробила і зажила багато та… Щодо щастя сумніваюся. Щасливі жінки пригод на стороні не шукають, навіть знаючи – чим це їй загрожує. Тут би відірваною головою не обійшлося. Папік моєму детективному агентству доручив стежити за своєю дружиною, типу в профілактичних цілях. Інколи вона любила побавитися в самостійність і не брала з собою на зустрічі з давніми подругами охорони.

Хрін його знає, а може, вона Олега хоч трохи й любила? Чого б тоді ризикувати усім та шукати інтиму з ним, і не тільки інтиму.

Так, я – сволота, але не остання. Я навіть спалив ту теку з фотками Олега та Нінелі в пікантних сценах…

Може, мені це колись десь і зарахується…

* * *

Отже, ми з Олегом у списку. Два чоботи – пара.

Олег – батько ненародженої дитини, тепер я це знаю напевне. А я ідіот, який дав гроші для здійснення смертного вироку. Зрештою, щодо мене, то далеко не всі мої гріхи. З’ява списку. Гра? Чи не гра? Дві третини зі списку вже мертві. Як це гидко: смерть примушує жити повноцінно. Ще ніколи мені так цікаво не жилося. Наче стоїш над безоднею, а в ногах туман. І не знаєш навіть, де край. Тут час працює не на нас і, зрештою, він сам зараз не знає на кого працює.

Машину припарковую біля міського ринку. Хочеться пройтися.

М-дя. – Ринок, надто голосно сказано. Така собі барахолка, смердюче збіговисько душ і туш. Дехто запевняє, що найкраща «чуйка» на неприємності у продавчинь на ринку. Можу з ними у цьому посперечатися. У мене вона не гірша. Бо сам колись отак починав. Човники, ота елітна когорта, що ледь не завоювали Туреччину в дев’яностих. І якби, врешті, трохи не попустило рідну неньку-Україну, чорноморська держава легко могла задихнутися під велетенськими сумками в клітинку, кравчучками й здалася би без бою. Обійшлося б і без козаків на чайках. Мо’, й правда, біс його знає. Хоч і він не знає, нема чого нечистому зайві знання приписувати – честі забагато.

Та щось той знаменитий нюх в продавчинь останнім часом таки притупився. Принаймні уваги на худеньке темноволосе дівчисько, що надто старанно видивлялося щось під ногами у каші з бруду та льоду, продавці не звертали жодної. Та я звернув. Цікавенний типаж.

Продавчиням дівча по барабану. Надто захопилися витрішками щодо моєї персони. Ще б пак! Камуфлюватись сьогодні я зовсім не мав бажання, тож вдавати, ніби мене цікавлять ятки із закордонними зношеними ганчірками було б заскладно. Я просто прогулююся. Ну так, нахабство з мого боку. Ще й гарантовано безкарне. Бо ті, хто за звичайних умов міг би поцікавитися, якого я тут забув?! – сьогодні заклопотані іншим: вчора директор ринку (вже колишнійдиректор) погорів на дрібному хабарі. Кажуть, мічених сто гривень, чи щось таке йому підсунули (отака дріб’язковість найдужче дратує справжніхволодарів заржавілих яток і, так само заржавілих від вічних протягів і хронічних ста грамів зігрівального, продавців). Містом активно ширяться чутки про переділ сфер впливу в місті та інші гарні слова-обладунки для банального бруду, так уподобані журналістами. Може, мене зараз сприймають за отакого собі приглядайла-інспектора від однієї із зацікавлених сторін. Мовляв, кручуся, аби на власні очі розгледіти, чи й справді з цієї веремії покупців-продавців-лахів-злодійчуків та іншої шушери не можна вичавити більше зиску? Дурного, до речі, інспектора, якому тільки ліхтаря над головою не вистачає, щоб уже точно привернути увагу всіх зацікавлених. Та це добре: ті, кого вважають дурнями, живуть довго чи бодай помирають щасливо і за один день, не розтягуючи неприємний процес.

Цікаво інше: є у мене підозра, що того невдаху-хабарника покарано не лише за надмірну скупість. У долі вельми специфічне почуття справедливості. Особливо, якщо їй вчасно підказують, кого варто покарати. Хоч би за пусте базікання і показне співчуття. Чи за ще там щось. Хіба привід важливий? Та й, зрештою, той блазень також у списках, наразі серед живих. Влаштувати у СІЗО випадкову смерть доволі просто, маленький привід – крихітний нещасний випадок. Не здивуюся, якщо завтра в новинах щось подібне почую.

Струшую з себе роздуми. За філософствування грошей мені не платять. Зараз я просто очікувально марную час, поки темноволосе дівча ледь сунеться у мій бік, намагаючись не пропустити чогось цікавого з куп шмаття довкола і водночас не посковзнутися. Не заробити косоокість при цьому може лише справжня жінка. Хоч слово «жінка» поки що не для неї. Задля розваги намагаюся уявити собі, як вона виглядатиме через кілька років. В іншому вбранні, припасованому до фігури та без смішної чорно-білої беретки з яскравим помпоном на голові. Хм, а нічого, врешті, цікавенька така.

Своєчасно роблю ледь помітний крок убік. Якраз так, аби встигнути виставити вперед руку і «завадити» їй вписатися у мене.

– Обережно, шановна панянко. Із Вами все гаразд?

Вона різко стріпує головою, відкидає неслухняне темне волосся. Втуплює у мене великі світло-карі очі. Ох, які очі! «Кольору молочного шоколаду», – відзначаю навіщось, колір гарний, привабливий. Звісно, мені все одно, які там очі. Ні, брешу собі – очі гарні. Але зараз не у них справа. Просто відразу стає зрозуміло: підібраний без особливого смаку одяг, напівдитячі тоненькі риси обличчя – усе камуфляж. Вона бурмоче якісь вибачення, машинально відповідаю банальними фразами.

Я її впізнаю. Бо таких бачу та відчуваю відразу, навіть коли мають від природи добрий захист. Бо я не суджу і не засуджую, не караю і не виправдовую. Я просто живу і спостерігаю. Виборов собі це право. І вона неспроста тут. Наче хтось невидимий долив до моєї крові краплю впевненості. От і отримали ми несподівану підмогу. Хто ж знав. Ще півгодини тому я й справді замислювався всерйоз над версією – вшитися з цього міста та бодай на пару літ відтермінувати зустріч з неминучістю.

Дивний вигляд має підмога. Непоказний зовсім. А якщо вона ще й не сама? Якби ж то! Підношу очі до неба. Там тихо. Починає падати сніг, ледь помітний, дрібний такий. Цікаво, чи вона знає – ким має стати чи просто йде призначеною дорогою, бо не може опиратися своїй природі? Найчастіше такі стають найсильнішими. Як там їх називають? Примівниками, непрóстими? Таки вона непрóста.

Проводжу пальцем по своїй каблучці. Подарунок діда, також як ця мала, Непрóстого чоловіка. Мамин батько. Так по-дурному загинув, утім, чи загинув випадково? Можна було спробувати пошукати відповіді, але це діда не поверне. Він з палаючого дитячого будинку витягував дітей, заблокованих на другому поверсі, і наче вже всі були врятовані та раптом одне з шестилітніх дітлахів почало голосно ридати, кажучи, що там залишилася Орися. Тільки-но дідусь увійшов в будинок, як палаючий дах рухнув. Він так і не дізнався, що Орисею звалася маленька кішечка, яка таки врятувалася, бо у котів, на відміну від людей, сім життів.

Напередодні увечері він увійшов до мене в кімнату, як зазвичай, щоб побажати доброї ночі своєму єдиному онукові. Навіть коли мені виповнилося десять, він продовжував до мене заходити, просто поговорити. Та цього разу він нічого не оповідав. Сказав, що мав важкий день та втомився. Тоді поцілував у чоло й поклав на мою долоню свій перстень. «Подарунок улюбленому внуку». Дідусь взяв з мене слово, що я його завжди носитиму з собою. І я дотримав слова.

Мені так і не вистачило духу стати тим, ким був мій дід. Я – лишень спостерігач. Мене називають нишпоркою, а отакі гумористи як Олег «спеціалістом із чортівні чи по чортівні», журналісти, це взагалі цирк, – «найкращим спеціалістом міста з найделікатніших справ». Чортівня, зазвичай, не така небезпечна, звичайні люди набагато гірші – це я знаю точно.

Я добре виконую свою роботу. Допомагаю. Не завжди просто так, точніше – ніколи просто так. Якісно зроблена робота має добре оплачуватися. Я не перевіряю душі, чи цілі. Я просто хороший приватний детектив. Ми з перснем маємо домовленість: коли прийде мій час – він дасть знати і я піду, як колись пішов мій дід. Перстень тільки перстень. Зрештою, свою долю я обираю сам.

Дівчина своїми шоколадно-молочними оченятами тільки якусь мить вдивлялася у мій перстень, який торкнувся шкіри її пальців, коли ми знайомилися. Але перстень спокійно зреагував на неї. Не запанікував, і мені не заболіло, як то зазвичай бувало, коли він упізнавав недобрих людей. Навпаки, десь всередині, біля серця, щось маленьке затріпотіло. Підказка? Вона не ворог. Але чи друг? Поки не знаю. І я її відпускаю. Бо перстень її упізнав. Бо вона таки непрóста,і недарма її сюди щось привело. Щоб втрутилася, допомогла. Відчуваю це. І ми ще обов’язково зустрінемося. Той, хто почав на нас полювання, ще не знає, що погані вчинки рано чи пізно повертаються. Бо коли темрява стає надто непроникною, хтось засвічує в небі зорі, ніби свічі.

Посміхаюся криво, пригадавши жарт Марини Іпатіївни: «Свічі можуть бути для світла, а можуть бути й до дупи».

* * *

Тільки-но всівся за кермо лексуса, як задзвенькав мобільний. Відчув нутром – трапилося щось непередбачуване, але чи стосувалося воно нашої справи, невідомо. Багато що трапляється тому, що мусить трапитися, а не зі злого чийогось умислу.

Голос з того боку навіть не представився й не привітався. А відразу посипав на мене словами:

– Альо-альо! Агов! Арсене, то я. Ти часом нетойво…

Різко обриває співрозмовника. Голос відразу впізнав, але я ненавиджу фамільярності й цього ідіота також не терплю… Думає, якщо він майже права рука небожителя Мстислава, то це дає йому право поводитися з людьми як завгодно.

– Цить! Нетойво я! Можна ще раз і спокійніше, будь ласка.

Співрозмовника від несподіванки клинить. Бо голос на пару секунд умовкає, навіть не чортихається. Спробував би! Перспектива, що я кину слухавку і не вислухаю його – стовідсотково маячить на горизонті. Голос аж тремтить від ненависті та збудження. Навіть на відстані я відчуваю ті вібрації. Ох, як я це люблю. Надрив, уміння людей доводити до шалу:

– Доброго дня, шановний пане Арсене.

– О, це вже краще.

– Це – Сергій Федорович. Е-е-е… Права рука Мстислава Маврикійовича. Вибач, тобто вибачте, що турбую, – з нього люди будуть колись, якщо живим залишиться, таки запхав свою нетерплячку до кишені, навіть по-людськи вміє, коли приспічить.

І враз мені цікаво стає, що то за нагла поміч організувалася, що мене аж сам МеМе захотів бачити. Передбачаю, що буде далі. МеМе також у списку, але чомусь досі живий. Дивна тенденція, він навіть під першим номером. Схоже, хлопа тримають на закуску. Класна ідейка, бо очікування смерті гірше ніж сама смерть.

І вже я починаю тліти від нетерплячки. Але навчився тримати себе в руках, тому просто продовжую грати вар’ята. Там, на тому боці, підбирають слова, бо таки зрозуміли, що я можу вимкнути телефон:

– Е-е-е, той… Шановний Мстислав Маврикійович прийшов до тями і хоче вас, вельмишановний пане Арсене, бачити. Якби ви були такі ласкаві та змогли негайно приїхати – ми і наш шеф були б вам безмежно вдячні.

Мовчу. Звісно, я згоден їхати хоч зараз. Ледве стримую себе, щоб не натиснути на газ і не рвонути з місця. Сергій Федорович очікував від мене бодай якихось слів, тому трохи здивовано продовжує. Не діждався ж. А що він хотів, що я почну співати оди Мстиславу і простягати до неба руки, дякуючи, що тому стало ліпше і таке цабе звернуло на мене грішного свою увагу.

– Е-е-е… Справа делікатна та серйозна, і тому дуже вас просив би негайно приїхати. І ще, – він, напевне, на тому боці ковтає гарячу праску, бо сказанні слова здаються якимись розпеченими, – я знаю, що Василь з Олегом у вас. Будьте ласкаві, передайте хлопцям, що і їх шеф хотів би бачити. У них чомусь телефони вимкнені, до них ми додзвонитися не можемо. Тутойво, обшибка вишла з тим звільненням.

Передумую говорити фразу: «З чого це ви взяли, що ваші колишні співробітники у мене?» Цікаво, що таке вчудили Олег та Василь, що їх не просто звільнили, а ще й пасуть. Навіть співчуваю трохи. Все-таки ми зараз з ними на одному боці барикад. Як там у класика: ворог мого ворога мені друг? Ну, друг – це надто гучно сказано. А от не ворог – це про них. Звісно, що у них телефони вимкнені. Я їм самим запропонував це зробити, щоб усякі телепні періодично не діставали.

– Алло-алло, – нетерплячість, врешті, у Сергія проривається наверх. – Чи чуєте мене, шановний пане Арсене? Алло!

Звісно, чую! Ще й як чую!

Уявляю собі, як зараз Сергія рве на шматки від цікавості: що це ще вчора затяті вороги, тобто я і Олег, роблять разом? Проти кого воюють, чи на чиєму боці. Такому навіть в голову не прийде подумати, що ми зараз воюємо кожен на своєму.

– Чую! – кажу неохоче. Мені Сергій ніколи не подобався. Не люблю дебілів. Олег – мудрий супротивник, а Сергій – чиряк на дупі, свербить, болить, чухається і плюється гноєм. Так і хочеться його позбутися.

Запитую безбарвним голосом:

– Ага! То що ж шановному Мстиславу Маврикійовичу від трьох смертних знадобилося, і так нагло?

Жодних емоцій. Пригадую, коли тільки-но починав свій бізнес, то такі люди як Мстислав вселяли в мене трепетний шал та повагу. І перше своє замовлення, як приватний детектив, отримав саме від Мстислава. Він звернувся до мене цілком конфіденційно з проханням зібрати на одну жіночку інфу. Жіночка стверджувала, що Мстислав біологічний батько її дитяти. Мстислав не стверджував і не заперечував. Він просто не знав. Не пам’ятав усіх тих жінок, з якими доводилося спати. І тому просив мене у цьому делікатному питанні розібратися. Я розібрався – мала Вероніка виявилася його біологічною донькою. Експертиза називала безжальну цифру – 99,9 відсотків. Але увечері перед ранковою зустріччю з Мстиславом, коли я мав йому представити всі докази, окрім експертизи були знайдені і свідки, і навіть пару знімків випадкових свідків того роману (так – я профі у своїй справі і цим пишаюся) до мене прийшла Іренея, теперішня дружина Мстислава, а тоді – акторка-початківець місцевого театру, яка доволі легко лягала в ліжко з ким-будь за досить таки невеликі гроші, а інколи просто так. Мстислав уже мав офіційну дружину й не дуже зважав на залицяння цієї фіфи, тримаючи її у коханках. Але Іренея зважала, бо знала про доволі кволе здоров’я теперішньої дружини Мстислава. А гієни вміють чекати.

Від мене Іренея хотіла небагато. Співчуття, доброго сексу, якого Мстислав не міг дати, бо, звісно, гроші творять дива, але диво потенції від них не залежить: вона або є, або її нема. І маленьке прохання від наївної акторочки, з перспективою у майбутньому зайняти місце дружини Мстислава. Прохання от яке – не 99,9 відсотків батьківства має бути написане у звіті, а хоч сімдесят… Я – не слабак, але вона так прохала і була така нещасна у своєму горі, типу знаходилася на боці офіційної дружини Мстислава. І я подумав тоді: Мстислава я зможу переконати допомагати тій нещасній жінці та її дитині, хоч з 70, хоч з 90 відсотками. Бо він усе одне не стане маля офіційно вдочеряти, а на тій нещасній одружуватися. Матір Вероніки – вчителька молодших класів, маленька сіра мишка, окуляри на носі, стрижка хлоп’яча. Взагалі, як міг Мстислав на таку спокуситися? Видно важкі часи тоді переживав чоловік, потребуючи не так сексу, як співчуття та вміння бути почутим. І я Іренеї допоміг… Десь у мене в архіві лежить течка з правдивою інформацією щодо цієї справи: фото, зізнання людей, експертиза справжня…

А Мстислав таки визнав свою неофіційну доньку Вероніку, тобто майже визнав. Чи взагалі є на світі людина, яку він любить? Навіть його «офіційна» донька не отримує від нього достатньо не те що любові, а простої уваги. То на що могла сподіватися жінка з байстрям на руках від такого чоловіка? Проте, щоб не здаватися жлобом, хоча ніхто б з близьких та неблизьких не засудив би, якби вчинив по-іншому, то Мстислав все ж взявся допомагати і жінці, і її дитині. Щомісяця надсилав їм сяку-таку допомогу. Матір Вероніки, здається, і цього не чекала від чоловіка, тож наче заспокоїлася і більше йому не набридала. Тим часом офіційна дружина Мстислава народила йому маля – також дівчинку. Назвали Іринкою. Дружина несподівано після пологів занедужала і померла… Злі язики перешіптувалися за спиною, говорячи, що то помста провидіння Мстиславу за не зовсім праведний спосіб життя. Замордовані ним душі та долі людей мстилися. Та думаю, то все бздури, бо хіба Мстислава таким візьмеш. Іренея добре знала про слабке здоров’я матері Іринки. І дочекалася свого зоряного часу!

А тим часом незаконнонароджена Вероніка занедужала, потрапила до лікарні й потребувала не просто місячної грошової подачки, а вагомішого матеріального втручання. Матір малої, звісно, звернулася за допомогою до Мстислава. А він просто відсахнувся від неї. Так буває – смерть дружини, робочі негаразди, якісь примарні перспективи на всевладність затьмарюють розум, не дають зрозуміти, що справді важливе. Тож коли матір Вероніки повідомила Мстислава про смерть доньки і покликала його на похорон, той, здається, цього навіть не зауважив, як і того, що незабаром ця нещасна також пішла зі світу. Не знаю – випадково чи спеціально. Переходила дорогу на червоне, а водій вантажівки не встиг загальмувати… Про це я довідався нещодавно, й думаю, що Мстислав досі нічого не знає.

Так, всевладний Мстислав Маврикійович не мав ніякої справи до простих смертних, доки не зрозумів, що і він смертний. Боявся хіба що померти від зараження крові… Така дитяча фобія. Але те, чого найбільше боїшся, рано чи пізно наздоганяє тебе. Злий жарт долі чи тих, хто у ту долю вірить. Ніщо просто так не зникає. Тіні наших вчинків залишаються на руках, на сумлінні. Це – як у криміналістиці виявлення латентних слідів папілярних візерунків. Добрий криміналіст їх обов’язково розшифрує, хай з мільйонної спроби. От і про ці сімдесят відсотків я досі пам’ятаю, то мої латентні сліди. Тому, моє потрапляння до списку – не випадковість.

Зозуля Нінель, мала Вероніка… Заслужив…

* * *

Повторюю своє запитання, чуючи як з того боку стишено думають:

– Агов, Сергію Федоровичу, дорогенький? Ви там не заснули випадково? Щодо Олега та Василя, навіть не знаю. Навряд, чи вони захочуть вас слухати після начебто помилкового звільнення.

Дуже ввічливе у відповідь:

– Мстислав Маврикійович помирає. Я не жартую. Можна вважати, що це остання воля вмираючого. А Олег та Василь, хоч мене і не слухатимуть, але чутимуть Вас… І Ви їх переконаєте. Ви в цьому профі. І вам за цю послугу заплатять додатково.

Я звісно міг би послати його під три чорти, типу, не до нього мені тепер, але… Бо зараз ми всі зв’язані у тугий вузол, і хто знає, чи не є Мстислав ниточкою, за яку доведеться смикнути, щоб той вузол не довелося рубати. Тому відповідаю лаконічно:

– Я постараюся переконати, але не обіцяю. За годину ми будемо. Швидше, на жаль…

– Швидше й не треба. Чекаємо.

Але Сергій Федорович не встигає вимкнутися, бо я доволі спокійним тоном додаю:

– Ще одне, шановний. Ви маєте вибачитися перед Олегом та Василем за вчорашнє непорозуміння, думаю, це зрозуміло. І зважте: спочатку вибачення, а вже потім – справи. І під «Ви» мається на увазі не лишень ваша персона, а й особисті вибачення від Мстислава Маврикійовича.

Я не став слухати, що там відповідатиме переполоханий почутим Сергій. Просто вимкнувся. Загнаний у глухий кут звір буває небезпечним, але коли від тебе залежить його життя, то він тебе не кусатиме – це точно. Але я не зірвався з місця відразу і не став як хворий на голову мчати до офіса. Треба зробити кілька дзвіночків…

Перед тим, як стати перед ясні очі Мстислава, мушу знати, що там відбувається. Невже мій інформатор щось таки накопав на Іренею і доніс Мстиславу Маврикійовичу?

Якщо так – саме вчасно. Картковий пасьянс ще не розкладено до кінця, процес триває…

Олег

Спав я міцно.

Зазвичай мені ніщо не сниться, але цього разу я стояв перед пустирем. Холодний вітер шпарко шмагав по обличчі безжальними батогами, сльози застеляли очі, і я не міг добре розгледіти картинку перед собою. Чудернацьке графіті, намальоване на дивом уцілілій стіні. До болю знайома манера малювати. Намагаюся розгледіти підпис під малюнком. Очі застеляють сльози.

Не знаю скільки б це вдивляння тривало, але висмикує мене зі сну голос Арсена:

– Воюючи проти монстрів, легко перетворитися на монстра самому.

Прокинувся. Розплющив очі і втупився поглядом у щось блакитне і блискуче. Чиєсь око? Мигнув, мені здалося, що воно мені підморгує. Тільки за долю секунди зрозумів, що то звичайнісінький камінь з персня Арсена. Пекучий біль різко підняв мене на ноги. Бля, реакція мов у собаки Павлова. Та на світло червоної жарівки пускала слинки, а я щоразу, як побачу перстень, – корчуся від болю.

Арсен криво посміхається. Здогадується гад, що мені зараз несолодко:

– Хе! А ще кажеш, що мертво спиш? Чо’ такий переляканий, наче всю ніч за привидами ганявся? Вставайте, хлопці! Великі справи чекають на нас і баба з косою також, – оптимістичненько так замість «Доброго здоров’ячка».

Краєчком ока вловлюю світло з вікна. Надворі білий день. От тобі й три години сну. Схоже, що проспали ми і ранок, і сніданок. Приходимо до тями. Арсен наче читає мої думки:

– Вирішив вас не будити. Читання та длубання в чужій білизні забрало трохи часу. Ви б тільки заважали, плутаючись під ногами. За півгодини маємо бути в лікарні, у Мстислава.

Я здивовано витріщаюся на Арсена. Не менший подив читається у сонних очах Василя. Ого! Така коротка ніч, а стільки всього трапилося? Учора нас Сергій Федорович і на поріг не пускали, власноруч з роботи розрахували, згідно з розпорядженням самого Мстислава.

Певно, багато чого Арсен прочитав у моєму погляді, бо трохи глузливий блиск таки промайнув його очима. Дякую, що не озвучив. Невже Мстислав так просто передумав? Не думаю. Змінилися обставини. Голос Арсена, зібраний та спокійний:

– Мені зателефонував Сергій Федорович і попросив. Так, хлопці – ПОПРОСИВ, – вимовляє слово «попросив» з притиском, майже смакуючи, розжовуючи його. Дав би в пику, згадавши, як смачно він шмаркав носом, коли ніс мав зламаний. Ледве стримуюся, ледь помітно стискаю кулак. Хто ми зараз? Уже точно не друзі. Але й не вороги. Тому Арсен веде далі, продовжуючи смакувати словами:

– Тож, хлопці, піднімаємо свої дупи і…

Перебиваю, роблю це з приємністю, вкладаючи у слова всю рішучість, яка зараз сидить у мені:

– Гоп-стоп! Нас звільнено, ми не поїдемо. Він нам ужене шеф. І мені насрати, що ти там наобіцяв. З нами ніхто не розмовляві нічого такого не просив. Вже не кажу про вибачення. До речі, у нас своїх справ вистачає і без майже покійника Мстислава. Чи ти, Арсене, вже забув учорашню розмову?

Арсен не забув. Моя бравада його дратує, але він виймає десь із комори своєї підсвідомості королівський спокій. Так, він справді найкращий у своїй справі, вміння тримати себе в руках фантастичне.

– Василю, і ти, Олеже, – звертається до обох обережно, майже лагідно. Василь якось нервово переминається з ноги на ногу, слухаючи нашу перепалку. Для нього все надто заплутано і нема кінця цій плутанині. Тож він лупає своїми булькатими очима, наче мале дитя, яке прийшло в перший клас, а його заставили вчити табличку множення.

– Увімкніть свої мобілки, хлопці, там ви надибаєте цілий список недодзвонів не тільки від Сергія, а й від Маврикійовича – гарантія. Есемески також. Тому, Олеже, не вимахуйся. Наші справи і теперішні справи Мстислава – це те саме. Ти ж папери читав. Зрештою, тобі шо, корона з голови впаде, якщо ти виконаєш останню волю вмираючого? Будь людиною, га? Ми їдемо до вашого Мстислава Маврикійовича просто зараз!

– Остання воля помираючого, кажеш? А ми що, реаніматологи? – буркає Василь, але упівголоса.

– Ага, точно, – підхоплюю я. – Арсене, якби ми вмирали, він би не приїхав попри всі благання. То якого це мусимо бути кращими за нього? Га?

– Не мусите бути кращими, Олеже! Ви просто кращі, поки що кращі. Совість потім сильно гризтиме. – Ото вже психолог-реаніматолог.

– Та ти що? – Хмикаю, вдаючи здивування. – Але чи довго нам бути кращими? Бо якщо вірити документам, то… Приречені на… А приречені можуть собі дозволити наплювати на ввічливість, – якась дурна сила тягне мене за язик. Але всередині вже ворухнулася цікавість: що знадобилося від викинутих на вулицю колишніх підлеглих приреченому королю місцевого розливу?

– Усе, баста! Хватить хвилю гнати! Відірвали дупи від сидження і за мною! – гаркає Арсен. Ой, які ми страшні! – Ворушіться, блін! Поки він знову не втратив свідомість і не почав із мерцями розмовляти!

– З ким? Там черга монументальна просто. Може, із зовсім випадково загиблими конкурентами?! Тоді такі розмовляння на вічність, нам доведеться довго чекати! – я єхидно посміхаюся, і додаю: – А може, з малою дівчинкою, яка перед смертю довго хворіла і чекала, коли прийде татко і врятує її.

– А татко не прийшов, – стиха уточнює очевидне Василь.

– Стули пельку, довбне! – роздратування у Арсена щире. – Одна його донька вже на місцевому кладовищі, а другу, ще живу, він у це прокляте місто тягне. Вам малої не шкода? Без вас там охорони нормальної немає! – Арсен закочує очі догори, бо ми точно довбні, які очевидних речей не розуміють: – Та попрохають у вас вибачення, і в усній, і в письмовій формі, якщо наполягатимете. Пішли вже!

Ми йдемо. Василь бурмоче дорогою про те, куди слід засунути декому оте письмове вибачення. Ідеї оригінальні, не очікував аж такої фантазії від чоловіка.

– Абсолютно згоден з Василем, – розмірковую дорогою, – щире вибачення лише від рівних має значення.

– Хм, – Арсен, клацає брелком-сигналізацією і водночас повертає голову у мій бік. – А від мене б вибачення прийняв?

– А ти так-таки б і попрохав? – дивуюся щиро, влаштовуючись на задньому сидінні.

– Ні, як на мене, нема за що, ти сам в усьому винен і це знаєш, бо інакше не прийшов би до мене, – ледь задерикувато кидає пан детектив. Знизую плечима: нащо ж тоді й питати? Мене більше цікавить інше: чи не пропустив я момент, коли можна було відмовитися від того, аби вплутатися у ще більші неприємності? Чомусь здається, що пропустив…

– На, – розвертається до мене Арсен і тицяє в руки акуратно складений аркуш паперу. – Ознайомся. Це список «Приречених до страти». І хоч трохи помовч, га?

* * *

Грюк! Бам! Дз-і-інь!

Ні, в офісі не землетрус. Це я так тихо й тактовновступаю в права володіння чи то пак управління. Самому гидко. Добре, що хоч свідки симулюють глухоту і загальну недорозвиненість в іншому кінці офіса.

– Блі-ін, снайпер! – із щирим захопленням лунає позаду. Різко розвертаюся, але в очах Василя справжня дитяча цікавість: а які я ще таланти приховую? Повільно розтискаю кулаки. А снайпер-таки. Добре, аби чашкою запустив у стіну. Хоч і те сказати: рік тільки розпочався, а це вже другу посудину гепаю, куди там дівці при місячних! Так, я ще послужливо поданою кавою вцілив акурат у нещодавно подаровану фірмі картину – абстракцію місцевого модного й досить дорогого художника. Скло в рамнику – на друзки… Картина… Ну, на ній змін не дуже видно.