Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Тетяна

Подорожування, особливо зимові, то винахідлива вигадка когось із господарів пекла. Купа лахів, що сковують рухи. Холодний і водночас задушливий салон маршрутки. Водій – схильний до суїциду недоумок, що дивом отримав права і прилаштувався на роботу до автопарку, бо навряд чи з таким рівнем інтелекту зміг би назбирати на пристойний хабар даївцям. Супутники… краще змовчу, гаразд? Бо залишки здорового глузду підказують, що вони так само думають про мене. Кінець подорожі полегшення не приносить. Льодяна ковзаниця, не встигнеш вибратися назовні, запинаючись об чиїсь брудні сумки в проході, відважує повноцінний ляпас. Прокліпавшись від мимовільних сліз болю й образи, втуплюєшся в брудні коробки автовокзалу зі сліпими вікнами. Намагаєшся відмежуватися від промерзлого й через те ще більш, ніж звично, роздратовано-байдужого натовпу. Нащось відзначаєш, що навіть дурнуваті рекламні банери підморгують уже знайомою гидотою. Таке відчуття, ніби бачиш, на диво виразний, кошмар, де до дрібниць відтворена моя пост-новорічна мандрівка до клятого міста. « Дежавю», – у таких випадках кажуть розумні люди. Але, направду, хто назве розумним того, хто вдруге за місяць зважиться пережити таке добровільно?!

Уже не ховаючись, роздивляюсь навсібіч. Ніби сподіваюсь, що от-от звідкись вирине невеличка худенька фігурка у ледь завеликому чорному пальті. Русько, щоб ти жила довго й щасливо, де тебе янголи носять?!! Відповіді на моє безмовне волання немає. Експеримент: постав себе в ідентичні до попередніх піддослідних умови, що отримаєш? Що, ідентичні наслідки? Абсолютно невірно. А щоб його! Ігнор щодо мене ця мала включила не сьогодні, а набагато раніше. Телефон у неї частенько поза зоною досягнення. Мої есемески – від нейтрального: «Як справи? Усе гаразд?» через «Ти як, ще жива там?» до лютих: «Русько! Будь на зв’язку в 20.00. Телефонуватиму» – стійко не помічаються адресаткою. Про існування Інтернет-кав’ярень, а там електронної пошти чи аськи, дехто взагалі «не здогадується». Кебети, певно, не вистачає. Хоч ні, перебільшую. На першу есемеску мені таки відповіли: «Невже справді цікавить? Жива». І – тиша. Кажу, зараза мала! Отак зі старшою «майже сестрою!» поводитися.

Ну обізвала я її минулого разу ідіоткою альтруїстичною. І ще відмовилася розповідати про те, про що їй взагалі знати не варто. Розсердила вона мене не менше, аніж тими допитуваннями налякала. Я тоді просто втекла: сяк-так натягла куртку й чоботи, жужмом запхала рукавички й шалик до кишень. Грюкнула дверима так, що, напевне, в половини під’їзду штукатурка згори сипонула. А ця навіжена в домашніх капцях вискочила на сходи навздогін. Ні, не втримувати-вибачатися. Тицьнула мені до рук забуту косметичку і мовчкиповернула до халупи, котру тепер називає домівкою!..

Дідько, вже тоді, коли спускалася вниз сходами, чи не вперше по-справжньому пожалкувала, що забила на розвій Сили.А так би кілька не таких уже й складних замовлянь, пара пасів – і можна, фігурально, звісно, згрібати упертюху в оберемок і без особливих зусиль волікти хоч на край світу… «Отак-таки силою волокти непрóсту? Ще й таку, з якою досвідчені упирки воліють мирно жити, щоб випадково не нарватися? А пуп не розв’яжеться?» – зацікавлено уточнює внутрішній голос. Інколи оця моя надобережна часточка «я» бісить й мене саму.

До речі, про упирок. Звісно, думати, що Руслана вештатиметься автовокзалом, навіть після СМС-попередження було дещо… наївним. А от білявку Іннусюспробувати вчепити можна. Певно, у неї тут постійна годівниця-їдальня. Навіть на краще: не виникне потреби стримуватися. Звісно, розмазувати її по стінці, рятуючи звичайних людей, я не стану. Бо то відгонить дешевою голівудщиною. А от силою вибити кілька відповідей – любісінько. І за минуле презирство відіграюся, і за сни. Навіть якщо вона до останнього не має стосунку. Ніби заскладно трохи для таких, як вона, – влізати в чужі сновидіння.

* * *

Найгірше те, що сторонній не побачив би у тих снах нічого страшного. Прокинешся – поруч Ромко посопує. Одна рука на мені лежить, типу оберігає. Скільки не кажи, що мені така опіка спати заважає, не доходить. А в мене спокуса відразу. Розштовхати стиха, мовляв, Ро-омо-о, мені тут таке-е наснилося… Пожалій, одним словом. Пожаліє, звісно. Навіть не скривиться, що розбудила. Непоганий хлопець, на диво нормальний, без тарганів у голові. Аби не схожість у рисах обличчя і надто світлі для карих очі, й не скажеш, що Руслана – його близька родичка.

Але смішно буде, якщо мене хлопець заспокоюватиме, а я на власний мобільний косуватиму: типу, чи немає часом вхідних повідомлень? Хоча і так знаю, що з учорашнього вечора ніхто мені СМС не надсилав. Та й учора лише мобільний оператор закинув чергову порцію рекламного мотлоху. А варто очі заплющити, знову верзеться те саме – гидкий писк, хоча насправді у мене на повідомленнях стоїть цілком пристойна мелодія. Номер відправника, звісно, незнайомий. В есемесці лишень декілька слів: «Щасливо відсидітися, боягузко!» або «Будь здорова й не кашляй, страхопудко». І це все про мене і для мене. Гарячково стираю дурню. Потім, коли те саме сниться вдруге чи втретє за ніч, відправляю відповідь: спершу – погрози, потім – посилання куди подалі, навіть добірну брудну лайку. Допомагає, як мертвому кадило. Дідько, не надто вдала примовка для цього випадку. Та у примару, що строчить есемески, я не вірю, навіть уві сні.

Я розумію, що сплю, тож, врешті, наважуюся на те, що ніколи б не зробила у житті: дзвоню отому (майже впевнена, отій) нахабі. Надто все по-жіночому. Гудок, ще один… Шкірою відчуваю, як у абонентки спалахують очі злою втіхою… На мить стає цікаво: які вони – із дивними іскрами на дні, немов відбиття невидимої свічки, чи надто світлі, бляклі, ніби їх господарка ледь відсунула чергові лови, ладна трохи потерпіти голод, аби болісніше вщипнути мене. Та цікавість відсторонена: хто б то не був, мені нема про що з ним чи з нею говорити! Щосили тисну на відбій. Чортів номер – у фільтр. Хоч то – марна праця. Пізно. Таємниче воновже взнало про мою миттєву слабкість. Наступна есемеска: «А твоя «майже сестриця» сміливіша. Не бійся за неї: такі цікаві іграшки рідко ламаються».

Це – сон! Це просто сон?! Лежу на зіжмаканому простирадлі, нервово хапаю ротом повітря, мов рибина на суші. Поруч – Роман. Обіймає за звичкою. Захисник, холера ясна. А Руська – сама винна, по-людськи не схотіла, тож хай тепер сама випручується. А сни з есемесками, то крики моєї приспаної совісті чи ні?! Дурне запитання, ой, яке дурне запитання!

Бреду на кухню. Там у мене на верхній полиці біля вікна запас справжньої, а не розчинної кави. Зиркаю на годинник – пів на шосту… Пофіг! Коли хочу, тоді й кавую!

Стою біля підвіконня. Дивлюся, як ніч поступово тане, стікаючи сутінками, ковтаю, не відчуваючи гіркоти, вистиглий напій. В руках – сигарета. Знову порушу встановлену мною ж норму – лишень п’ять штук на добу, бо це вже друга після 00. Уважний погляд Романа, який прокинувся від того, що немає кого у сні оберігати. Схрестив руки, мовляв, ні кроку назад, поки не почую, у що ти вплуталася. Цікаво, якби він про потерчат, енергетичних вампірів, привидів й інші радощі життя почув, то що – «швидку» із психлікарні викликав би? Чи вклав би у ліжко, заколисав, як маленьку, спробував заспокоїти, а тим часом між друзями гарного психіатра став напитувати? Тепер не взнати: не варто долю аж так випробовувати. Розповідаю якісь казенні дурниці, істерикою доводжу хлопа до сказу. Я це вмію. А виправдання згодом. Бо переконувати, що це кілька ночей кошмарів мене зробили такою, зараз не буду!

Роман ранку чекати не став: одягнувся, навіть дверима не грюкнув, обережно їх зачинив. Ще не пішов, а совість вже точить. Доведеться вибачатися, аж поки язик натомиться. Але не зараз. Бо знесилена, надламана зсередини. І замість паніки раптом середину затоплює лють і якийсь азарт: я приймаю правила гри. Врешті, моє боягузтво також має свою ціну. Настав час заплатити! І щось мені здається, що кредитор не дуже радий, що вплутав мене. Я йду в спальню, пробую заснути і таки засинаю. Вже без сновидінь…

* * *

Звісно, надовго мене не вистачило. Уже в маршрутці в голову полізли сумніви. На вокзалі ж настрій геть скотився нижче добре заквецяної талим снігом підлоги. Ще й Інни на вокзалі не знайшла. Можна спробувати було б узяти її слід —відчувалося, що навідується сюди часто. Та спершу треба розібратися: вона така ж самогубця, як Руслана, чи почувається надто сміливою, бо за нею хтось серйозний? Є ще варіант, що та красуня– приречена смертниця, добре про це знає, тож і гуляє наостанку. Куди не кинь – весело…

Тож вирішила спершу віддати інший борг – відвідати бабусю на кладовищі. Попрохати вибачення за оті дорогі квіти, покладені чужими руками. Бо можу горло надсадити, доводячи, що я любила її більше, ніж Руслана. Та справа в тому, що ота недовідьма і сперечатися не буде. Найгірше, вона і зараз любить мою бабцю Марту, бо не розуміє: як то перестати любити когось лише тому, що він помер? Така дрібниця?!

Чого мене понесло на цвинтар із важким наплічником? Чому не залишила речі в камері схову чи не завезла на квартиру до Руслани? А раптом те чортеня таки вдома, ціле-здорове і щиро здивується моєму візиту? Врешті, якби й двері ніхто не відкрив, перевірила б, чи не від них незнайомий мені ключ, що з доброго дива з’явився в косметичці. Та в голові після декількох майже безсонних ночей шарварок, от і логіка кудись ушилася. Блукаю засніженим кладовищем, тримаючи в руках живі лілеї (я таки зовсім здуріла, так?) і наплічник за спиною. Дивуюся найбільше тому, що між засипаних снігом могил чимало натоптаних доріжок. Невже і взимку хтось сюди приходить з доброї волі?

Усі сторонні думки миттю вивітрюються із голови, коли, врешті, знаходжу потрібний пам’ятник: надто пишний гранітний хрест – таточкові старання. Ох, і не сподобався б він бабусі! Здалеку бачу під ним наче якусь темну купу, не то ганчір’я, не то сміття. Купа ворушиться! Сили небесні!

Звати на допомогу чи викликати міліцію по мобільному – таке навіть на думку не спало. Кинулася під хрест, не розбираючи дороги. Букет у бік, повні чобітки снігу, волосся в усі боки з-під шапки стирчить… Рятівниці в кіно виглядають охайніше. Ото сміху, якщо справді купу ганчірок якийсь бомж понатягував, а мені те ворушіння привиділося!

Сміх зачекає: не помилилася. Під хрестом – зламаною лялькою людська фігура. Вдивляюся і впізнаю. Бачила її до цього пару разів, але впевнена – то вона. Бо в її жилах тече моя кров. Хай та кров і дуже спаскуджена. І на щастя (ти певна, що оце – щастя? Клопотів замало?! – шпигає внутрішній голос) тітка ще жива. Намагаюся згадати хоч щось про першу допомогу. У голові – лише розповідь Руслани про те, як вона зігрівала малу прояву серед степу. Гарячково нишпорю в наплічнику, відшуковуючи щось тепле і таке, аби не дуже шкода було. Раптом вмикається розум: відьма я, врешті, чи хто?! На зцілення, може, і не вистачить сил, але збагнути, що з тіткою – має стати.

Кістки цілі – можна сміливо перевертати й термосити. Взагалі, найсерйозніше – то переохолодження і те, що кров аж фонить якоюсь спиртовмісною гидотою. Накачалася. Ніхто її вбивати не збирався. Принаймні, фізично. Доведення до самогубства теж не причепити. Тут інше – закляття, неможливість фізично вийти за невидиме коло, що стискається над цим спаскудженим містом. А тітка таки намагалася. Навіть бачу, як сіла на потяг. Проїхала кілька зупинок – стало так зле, що провідниця викликала «швидку», залишивши небораку на дрібній станції. У місцевій, з дозволу сказати, лікарні, де хіба пластир і йод є, ну, може, ще аспірин, залікувати не встигли, бо пацієнтці стало ліпше. Тож повернули назад додому, згідно місця реєстрації у паспорті. Повертали наче на вірну смерть. А тут напасть – іграшка виявилася не надто цікавою.

Капєц, і тітка якимсь дивом вляпалася в цю історію. Чорт, чорт, чорт! Поки не дізнатися… У скронях і так уже віддає призабутим болем. Не дуже сильним, так собі, щиголь по носі від невидимого, але могутнього спостерігача для надто самовпевнених відьом-початківців. Ще вчора відступила б, може, ще й подумки вибачилася б… Те саме роблю і сьогодні, хоч добре знаю, що навряд чи кого обдурю такою примітивною машкарою. Але мені треба хоч дрібку часу…

– Ви як, йти зможете? – Господи! Яке ж дурне запитання!

Але «люба родичка» несподівано майже притомно киває, незграбно намагається підвестися. Невже впізнала мене? Чи то я змогла десь на денці душі нашкребти потрібну кількість доброї сили, щоб поділитися з нею? Тож їй тепер справді краще?

Питання можуть почекати. Бо таке просвітлення – тимчасове. Швидко одягаю на неї свого светра, подумки прощаючись із одежиною. Розтираю крижані почервонілі руки, ледь закусюючи нижню губу, щоб не дуже помітно морщитися від огиди. «А Руська про це не думала б у таку мить…», – насмішкувато втручається внутрішній голос. Не зважаю. Персональній совісті очевидні речі, типу, я не Руслана й ніколи нею не стану, на щастя, можна повідомити і пізніше.

Виявилося, що дорога зовсім поруч. Дивно, як я примудрилася аж стільки блукати перед тим? Топографічний кретинізм прокинувся, чи що? Помахом руки зупиняю першу, що трапляється, автівку. Машина на диво чемно завмирає поруч. Схоже, водій має що мені сказати, бо тягну майже бездиханне тіло серединою дороги. Так, з мене досить. Уважно дивлюся в сердиті очі чоловіка, ледь помітно суплюсь – і він слухняно киває. Застигає за кермом, утупившись поперед себе на роз’їжджену дорогу. Сяк-так прилаштовую свою ношу, супутницю тобто, на задньому сидінні. Сама примощуюсь поруч – на всяк випадок. Із деяким зусиллям ловлю ледь розфокусований погляд водія у дзеркалі заднього огляду. Надтріснутим голосом, що й сама ледь упізнаю, називаю адресу. Той слухняно киває і рушає. Для чого я це роблю – не замислююся. На життя треба дивитися простіше. Дрібницям радіти. Хоч би тому, що хлоп виявився міцним і, попри мої невмілі вибрики, достойно впорався із керуванням. Я чесно сунула йому досить пристойну суму за послугу. Із принципу. О, так, принижуватися, щоб зекономити на поїздці, – ще цього мені бракувало! Можна тільки порадіти, що Русьчина халупа недалечко… Чи з того, що дівчисько винайняло квартиру хоч і в будинку без ліфту, але на другому поверсі… Чи ото – з такого дива: на сходах є лампочка, хай і тьмяна…

Чому іще можна порадіти – на думку не спадає. Ноги трусяться, і не лише від зусиль дотягти родичку до помешкання. Бурмочу собі під ніс: «Ото малійсюрприз буде, якщо вона вдома! Цікаво: спитає, чи я знущаюся, чи мовчки кивне – «Проходь, будь, як вдома». Мовляв, готуй свій правильнийчай, а сама тим часом розшукає чистий рушник й переодяганку для тітоньки? Може, краще й у двері не дзвонити, а відразу спробувати таємничим ключем відімкнути?»

Дізнатися про це мені не судилося: Руслани вдома не було. Це я зрозуміла навіть не торкнувшись дверного дзвінка. І магія тут ні до чого. Витягую з кишені ключі. Перед дверима навпочіпки застигла тонка фігура у модному пальті. Здавалося, що зайді цілком комфортно у незручній позі і що вона не збирається найближчим часом кудись рушати. Час від часу відпрацьованим жестом закидає за вухо неслухняне пасмо фарбованого в блонд волосся і знову завмирає. Перше бажання – притулити на диво мовчазну тітку до підвіконня на площадці сходів та вигнати нахабу під три чорти. Такі спонтанні рішення, зазвичай, найрозумніші, але втілити у життя не щастить. Інна, врешті, помічає нас. Розтягує рота у непоганій підробці під щиру посмішку і неспішно розпрямляється:

– Ну, здрастуй, родичко! Невже справді пороху вистачило, щоб повернутися? Фа-а-кхгм… Не кажи тільки, що й оце,що із собою притягла, якийсь стосунок до малоїмає?! Хе, та це ж знайома особа! Крейзанутися можна, який той світ малий! Що стоїш, витріщаєшся? Відмикай двері. Стару прилаштуєш на диван, тільки спершу вимити доведеться… А ми тим часом побалакаємо собі та вирішимо, де оте наше кришануте янголяшукати і як витягати з халепи…

Що?! З яких пір моєперсональне нещастя стало « нашим»?!

Послати нахабу під три чорти не встигаю, бо приходить розуміння: вона – моя союзниця. На кращу, либонь, не заслужила. Дідько знає, яку вона для себе тут вигоду чує, але обирати нема з чого. Вона ж хоч у місцевому матеріалі тямить і знає від чого слід триматися подалі… «Від усього!» – послужливо коментує внутрішній голос. Ігнорую, мовчки намагаюся однією рукою намацати в кишені клятий ключ, іншою підтримуючи свою ношу. Інна з цікавістю спостерігає за моїм акробатичним етюдом. Потім дозволяє собі ледь помітну задоволену посмішку і прямує до мене – допомагати. Дуже хочеться відважити їй ляпаса, аби зникли оті переможні сміхулечки в ледь примружених очах. Звісно, стримуюся. Хіба подумки підбадьорю себе, що отаке, з дозволу мовити, співробітництво– тимчасове. І згодом відіграюся на ній за все. Ой, і відіграюся…

Заспокоїтися не дуже вдається. Бо точно знаю: такими ж думками у цю мить тішить себе і моя випадкова спільниця.

Арсен

Повертаюся своїм позашляховиком додому. Нарешті, можливість перепочити.

Ага, яке в сраці перепочити? Он у валізі на задньому сидінні купа роботи, що називається домашня для детектива. Сутінки накривають місто. Не люблю сутінків. Навіть не так. Ненавиджу їх. Всі силуети тоді розмиті, чітко-сірі, і навіть увімкнені фари не рятують від сірості. А ще он сніг сипле. Дрібний-дрібний. Якась та зима цього року дивна, наче й не лютує: ні морозів шпарких, ні заметіль, однак щоденним снігом настійливо нагадує про себе.

Важкий деньок видався. Вірніше, доба. Згадую собі перекошену від здивування, страху, розгубленості та люті фізію Олега в лікарні. Такого навіть я не сподівався… Дас іс фантастіш. Так, Мстислав Маврикійович рулить не по-дитячому, тобто вийняв з рукава туза, і той туз – Олег. Не можу знайти у тих вчинках логіки. Чому Олег? Невже і справді в тому нездариську, бо пішак він натуральний, щось є таке, що змушує сильних світу цього схиляти перед ним голови. Опікун, зараза. Хоча… Не заздрю зараз йому, ох зовсім не заздрю. Отримати такий спадок у вигляді не тільки грошей, а й просто смертельних ворогів, небезпек, проблем…

Криво посміхаюся, згадуючи перекошене ненавистю обличчя Іренеї, яка щойно дізналася про те, що Олега призначено опікуном і, звісно, дізналася від мене. Хіба я міг пропустити таку виставу? Її істеричний сміх і люта погроза, що всі, хто її підставив, і в тому числі старий козел, на якого вона витратила свої найкращі літа, ще пошкодують. Пустопорожнє бла-бла-бла… Ой, дурний тебе піп хрестив, Іренеє, дурний. Сама ж в усьому вина. Таку оборудку пару літ назад провернути, одруживши на собі найбагатшого чоловіка в околиці і так спалитися. Могла ж отримати без зусиль усе. Всім уже відомо – Мстислав не жилець на цьому світі. І справа навіть не в діагнозі, бо згідно дурнуватого медичного висновку він мав склеїти ласти ще пару тижнів тому, а досі чомусь наперекір усьому живе. Тобто доживає. Та все ж піщинки з його годинника впевнено летять вниз. Мало залишилося, і єдине, що його досі тримало, це донька. Він її любить. Що б там не говорили про його загрубілість, черствість, бездушність, що він Термінатор, а не людина. Ех, навіть Термінатори вміють любити.

А от Іренея, цікаво, крім грошей, хоча когось чи щось любила? При нагоді спитаю. Всі любові потребують, але не всі заслуговують. Мстислав її не любив – це факт, а вона його – й поготів. Іренея – маленька зірка великої сцени. Ха! І що тобі зараз світить, дорогенька, – дулька і то без маку. Мстиславові юристи так все провернули, що ти тепер повертаєшся туди, звідки виповзла – у свою хрущовку на околиці міста з тарганами під шпалерами й у голові. Пусті твої погрози, красунечко, бо гроші роблять все, а тобі милостиво Мстислав погодився видавати лишень рівно стільки, щоб не померла з голоду та могла заплатити за комунальні послуги. Хочеш більше – йди працюй ручками чи неручками.

По смерті дружини Мстислава не одна першокласна фіфа та стовідсоткова стерва за ним полювала. І хоча Іренея мала майже офіційний статус коханки ще при живій дружині, проте згодом виявилося, що такий статус отримала не вона одна. Мстислав завжди вважав полігамні зв’язки з протилежною статтю для чоловіка нормою. Тож Іренеї довелося довго виборювати собі місце під сонцем. Проходити щось типу конкурсного відбору. Та Іренея доволі легко справлялася – то погрозами, то помстами, то інтригами. Зрештою, в пригоді стала й мала Іринка. Ні, вона не сюсюкалася з нею, як інші, котрі намагалися типу увійти в довіру до малої, замінити там матір, граючи по суті роль, яку вони не розуміли, бо не любили зовсім ані Мстислава, ані малої… Деякі, вже зовсім крейзануті штучки, які думали, що чоловік у них в кишені через шикарне тіло та довгі ноги, нагло вимагали віддати дитину родичам чи відіслати куди подалі в якийсь приватний дитбудинок. Тоді Мстислав «посилав» наречених куди подалі. От Іренея і тут перевершила всіх. Вона просто ігнорувала присутність поруч з Мстиславом дитини. До речі, гарна тактика, бо донедавна Мстислав також те й робив, що малу ігнорував. Терпляче зносила ті недовгі часини, коли доводилося терпіти малу заразу. Так, не одна мисливиця на багатеньких Буратіно могла повчитися терпінню в Іренеї. Зрештою, коли прийшов час одружуватися, то Мстислав легко зробив вибір. Іренея виявилася єдиною з претенденток, хто не бісив малу Ірину, і єдиною, яка робила вигляд, що крім бутіків, парфумів, косметичних салонів, кредитних карток її ніщо не цікавить. Вона ніколи не давала порад чоловіку щодо бізнесу, нової марки авто чи друзів. Пустопорожня фарбована білявка з модельною зовнішністю та вітром в голові здавалася Мстиславу ідеальною дружиною.

Але Мстислав забув одну важливу річ – Іренея була акторкою і вона так давно грала, що вже й забулася, як то не грати. Коли Мстислав потрапив до реанімації, Іренея продовжувала грати невтішну і прибиту горем дружину, паралельно розуміючи далеко не порожньою головою – це її зоряний час, залишилося трішки потерпіти і вся ця імперія, створена її чоловіком, належатиме їй. Не знаю, які там плани вона собі складала, але в них уже точно не було місця малій Ірині. Щось напевне таке прочитав в очах дружини Мстислав, бо тиждень тому сам особисто, коли прийшов до тями, передзвонив мені і попросив простежити за коханою дружинонькою. М-дя, язик мій – ворог мій. Позавчора та коза напилася в сауні і почала подрузі, так само п’яній в дим, скаржитися, типу дочекатися ніяк не може, коли цей старий гидкий козел ласти склеїть, а вона врешті стане вільною. А та мала зараза, донька його, для неї не перешкода. Бо хоча і на неї все в заповіті записане, та до вісімнадцяти років Іренея її офіційний опікун і розпорядник цілого статку. Але життя – річ непередбачувана, тому мала до 18-и може і не дожити…

Ах, звісно, ніхто б про цю розмову не довідався, якби не чудо-техніки айфон, який гламурна штучка Іренея з собою навіть в сауну притягла, щоб, тіпа, не пропустити дзвіночок з лікарні, про кончину мужа… А мої люди в тому дивотелефончику спеціальний жучок прилаштували, який не дзвінки прослуховує, а розмови, що ведуться поруч з телефоном… Якщо підслухають щось важливе, то я наказав своїм хлопцям відразу надсилати Мстиславу, навіть без мого на те дозволу. Хлопці – профі. От і надіслали. Тепер Олег на коні, а Іренея біля розбитого корита… Тілі-вілі, володарка морська!

Сніг налипає на лобове скло автівки, і я вмикаю двірники на всю потужність. Сутінки. Що ж, майже приїхав. Он і місто видніється. Праворуч на дорозі бовваніють якісь постаті – менша та більша. Кому в таку погоду вдома не сидиться? Мій мобільний починає гидко вібрувати у кишені, звук я спеціально вимкнув, щоб не заважав думати. Витягую, кидаю погляд на екран. Якщо щось неважливе, просто покладу назад до кишені.

А щоб тобі!

– Алло, Олеже, слухаю! Що? Тваю-разтваю! – те, що я чую, не просто дивує мене. Я ціпенію від почутого, і разом з тим мої очі стають просто квадратними. Майже перед лобовим склом автівки нізвідки вичакловуються дві людські постаті. Що за ідіоти вирішили перебігати взимку перед самою машиною дорогу? Нехай то і пішохідний перехід, але ж зима… Тисну з усіх сил на гальма, чортихаючись в трубку, яку так і тримаю біля вуха, забуваючи її опустити… І хоч з гальмами у машині все гаразд, і вона майже відразу зупиняється, та я розумію, що непоборна сила тертя тягне її вперед всією масою.

Легке бабах, хрусь, і по капоту машини сповзає темний силует людини… Приїхали.

* * *

Вона лежить на задньому сидінні моєї автівки, лежить без пам’яті. Слава Богу – дихає. Мчу до лікарні, не розбираючи дороги, якщо зараз ще на когось наїду, то навіть цього не помічу. Тож треба таке. Перстень на руці ледь-ледь поблискує, наче хоче щось мені сказати. Та знаю я без твоїх підказок, що жива. Якого, скажи, милого в сутінках зимовими дорогами валандатися? Що вона тут робила? Що забула на пустирі? А може, вона йшла за пустир, де…

Не встигаю додумати, під ногами вібрує телефон. Я від пережитого стресу кинув його під ноги. Хай зараза вібрує – не до нього. Дідько… Через ту заразу малу з голови Олегів телефонний дзвінок геть випав. Не встигаю навіть домислити щось розумне. Різко гальмую під приймальним відділенням «швидкої». Малу на руки. Господи, легка мов пір’їнка, вона що, повітрям харчується?

Слава богу, сьогодні чергує мій старий клієнт та лікар від бога Владлен Вікторович:

– Арсене, жити буде. Легкий струс мозку. Основні ліки – спокій та відпочинок. Залишай її у нас, треба день-два поспостерігати. Бо буває різне.

Активно заперечую. Щось мені здається, що ця мала просто колекціонує неприємності. Вже одного такого знаю. Тільки-но самого залишиш, відразу біда на порозі. Маю на увазі Олега, то через нього я не встиг вчасно зреагувати.

Бляха-муха, мала Ірина з Василем з летовища досі не повернулася. Ні слуху, ні духу. Дві години минуло, як приземлилися… Але то потім… Кажу своєму сумлінню, що все таки це дорога, бо зима, мороз, сніг і все таке. Сумління затикається, однак не професійна чуйка. Біда на порозі – факт.

– Ні, пане лікарю! Я її краще додому заберу. До цієї красуні неприємності так і липнуть, мов бджоли до меду.

Владлен Вікторович не подає виду, однак ніяк не може второпати, чого я так опікуюся цією дівчиною. Нічого ж особливого, типу, не в твоєму стилі, Арсене. Сіра миша. Чи, може, ти злякався наслідків, але ж тобі сказали, що нічого страшного у неї нема. Хай ліпше в лікарні побуде, навіщо зайвий клопіт? Натомість говорить геть інше. Вихований, зараза.

– Звісно, можна й забрати, бо вдома умови для хворого кращі. А ще кажуть, що в рідній хаті, навіть, стіни допомагають. Але, Арсене, пам’ятайте, що нагляд лікарів протягом певного часу конче необхідний. Це щоби не пропустити складніші травми, наприклад, забій головного мозку чи внутрішньочерепну гематому. Якщо вранці пацієнтці болітиме сильно голова чи будуть приступи нудоти, блювання, сонливість або втрата свідомості чи порушення пам’яті – негайно до мене. Що посміхаєшся? – Бачачи мою криву посмішку, продовжує, – забій голови – це тобі не жарти. Тож слухай далі. Можеш записувати або запам’ятовувати. Протягом семи днів не варто дивитися телевізор, читати книги, одне слово, не дуже навантажувати мозок, не зловживати кавою та алкоголем. Купи їй ліпше ківі та апельсинів замість шкідливого харчового набору з чіпсів та кока-кол. Зрештою, звари бульйону.

– Що? – не вірю своїм вухам. Пан лікар безпомічно розводить руками. Дієта, блін.

Майже серйозно киваю головою.

Ага, не стане вона напружувати мозок.

Бляха-муха, може, то собі головою шандарахнутися і десь в якійсь лікарні сім днів перечекати, попиваючи бульйон та заїдаючи його ківі з помаранчами?..

* * *

– Чудо мале! Якого ти під машину полізло? Я ж тебе ледь не задавив! – запитую по-доброму її вранці, коли вона після дози вколотого в лікарні заспокійливого прокидається в моїй спальні у моєму ліжку. Не міг же ж я її в передпокої на тахті покласти!

Не думав, що такий сентиментальний. Однак таки прокліпав біля її ліжка на кріслі цілу ніч. Переконую себе, що просто я збив її, а тепер винним почуваюся. Але роблю це дуже непереконливо.

Вона вночі у сні марила, сварилася навіть з кимось, сперечалася, кудись бігла, бо перебирала так ногами, наче спринт здавала. Навіть доводилося заспокоювати. За руку тримав, якісь дурні слова говорив. Смішна така, мов дитина.

Струшую з себе млість, яка непробудно липне до мене через те, що поруч вона. Нє, це не якісь там тілесні бздури, типу бажання володіння тілом, хіть чи пристрасть, як у випадку з Нінель. Щось інше. Мені хочеться просто бути з нею поруч, оберігати, опікуватися. І не за гроші, а просто так. Чому? Господи, а я знаю? І он перстень на руці рівно світиться. Відчуває, що вона своя, і я йому вірю.

– Ну? – ще раз перепитую, дивлячись у теплі шоколадно-молочні очі.

– Ти хто? – голос кволий, трішки хриплуватий. – Де я? А Майя де?

Вона робить спробу підвестися, але не може. Стиха стогне:

– Голова. Боже, чого вона така важка? – Очей не розплющує, говорить майже пошепки, однак я все добре чую. – Ти той чорноокий чувак з ринку, в чорному пальті. Я тебе впізнала. Це ти мене вчора машиною збив?

Слава богу, вона все пам’ятає.

– Ага. Я, той самий чувак. А звати чувака Арсен. Якого милого ти зимою слизькими дорогами бігаєш, як коза-дереза?! Дякуй, що у мене реакція непогана, ледве встиг загальмувати.

– Вибач, – вона ще й вибачається, майже винувато. Хоча я й не злостиво її шпетаю. – Я не хотіла під колеса кидатися. Мала, ну та, пригадуєш, з ринку, в шалику червоному, Майєю звати, кинулася несподівано перебігати через дорогу, а я й за нею. Її встигла відштовхнути, зате … Вибач, що через мене…

– Та ну тебе, – кажу вже веселіше. Вона мені подобається дедалі більше. Тепер таких дівок нема – не стогне, не скаржиться. Зрештою, чи багато ти непрóстих знаєш, Арсене? – Значить так. У тебе легкий струс мозку, і ти потребуєш догляду. Маєш вибір – або в лікарню, або залишаєшся у мене на пару днів. Будеш просто лежати і думати про прекрасне. Обіцяю не чіплятися. Я тебе збив і я за тебе відповідаю.

– Тобто, майже як у «Маленькому принці», відповідаємо за тих, кого…

Не встигає договорити, бо я її обриваю трохи завесело:

– Авжеж… тих, кого збили.

– Ох, – вона мені підігрує, відчуваю смішки в голосі, – наче у мене є вибір. Окей, поки голова не перестане бути важкою, залишуся в тебе. А крім мене на дорозі ти точно нікого не бачив?