Текст книги "Зозулята зими"

Автор книги: Дара Корний

Соавторы: Тала Владмирова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

– Зроблю, доню, зроблю! Гойдалка з півником, кажеш?

– Ага, з півником. А чого ти питаєшся і то не вперше? Тобі мене мало? – Мала напускає в голос жалю. – Тату! Я тебе до Ірки не впущу. Так і знай! Ага-ага! Не пущу! Я тебе їй не віддам. Чуєш? Ти мій тато, тільки мій.

– Добре-добре, маленька моя. Тільки твій. Спокійно, серденько, я буду тільки твій, робитиму все, як ти захочеш, тільки допоможи Іринці, врятуй її.

Мала якусь мить щось обдумує. Тоді простягає руку до обличчя чоловіка, до його очей. Гладить по щоці. Нахиляється і цілую в чоло.

– Якщо я допоможу Ірці, то ти будеш тільки моїм татом і відмовишся від неї? Обіцяєш?

– Так, тільки твоїм, відмовлюся. Але вона має залишатися живою, в цьому світі, бо інакше піде за нами.

Господи, на які тільки брехні не підуть дорослі тільки, щоб стало по-їхньому.

– Я не хочу, щоб Ірка йшла з нами. Нас чекає мама, тебе і мене. Ірка – чужа, тому хай тут остається. Вона тебе не любить. Такі дурниці про тебе говорила. Що ти ніби тільки гроші любиш. Дурна, правда? А ти мене більше від грошей любиш, так, татку, так?

– Так, доню.

– Від мільйон мільйонів.

– Ще більше.

– Ой, татусечку мій, який ти у мене! Я завжди дбатиму про тебе.

Вона поправляє на ньому ковдру. Гладить по голові.

– Дякую, донечко. Ти хороша, дівчинка.

– Ти мені дістанеш таку ж іграшку, як в Ірки, добре?

– Звісно. Навіть кращу.

– Ура-ура! Ти у мене, таточку, найкращий. Я так Ірці й скажу – тато мене любить, а тебе ні. Бо він з тобою ніколи не грався. А зі мною він і розмовляє, і каже, що гойдалку купить, і гратиметься. Так, тату?

– Так, доню!

– То я йду.

– Йди, серденько та чимшвидше повертайся назад. Добре?

– Не переживай. Я допоможу Ірці, бо ти так хочеш. А чому та тьотя, яка тримає Ірку в себе, казала, що ненавидить тебе? І навіщо їй здалася Ірка?

– Яка тьотя, доню? Марина?

– Ні! Мама Марина тут ні до чого. Тьотя така, молода, модна, світле волосся. Красива, але дуже лиха. Ім’я має навіть дурніше від Ірчиного. Е-е-е-е, Іренея…

Арсен досі уважно слухає все, що я йому переказую. Він не може чути і бачити малу Вірку на екрані, тільки чує слова Мстислава. Після імені Іренея, увесь ціпеніє. Зривається на ноги… Хапається за слухавку. Тицяє пальцем по ґудзиках телефону.

– Олеже, то я. Йди в дупу зі своїми оперативниками. Я знаю, де мала. Будинок батьків Іренеї, знаєш де? Та я тебе не про мертвих батьків питаю, а про будинок. Ти там колись бував? Харе! Дорогу пам’ятаєш? Чо питаю? Давай так. Говорю я і питаю я, твої одкровення і прес-конференції залишимо на потім. У дворі батьків гойдалка стара стоя… Що? Пішов у задницю, коментаторе! Так стояла чи ні? Оригінальна така: з півником дерев’яним на горі? Звідки знаю? Чи тобі не пофіг? Знаю просто. Ага-ага! Супер. Не ти супер, ідіоте! Бери всю свою рать, оперативників також, мєнтів, пантів, бандитів, можна й «швидку» заразом і хто там під рукою і між ногами в тебе валандається і дуйте в те село, до будинку з гойдалкою та півником. Малу викрала Іренея. Тримає в старій батьківській хаті. Інформатор мій! Ага! – Арсен дивиться сумно на мене. – Надійний інформатор. Чесний. Таких тепер майже не залишилося. Всьо. Кажи мені адресу, я також виїжджаю. Ага, хочу тій сучці в очі перед смертю подивитися. Чиєю смертю? Та своєю ж! Чи ти забув про список? Несподіванка, точно. Бо Марина Іпатіївна тут чиста. Слухай, познайомлю тебе згодом зі своїм інформатором, гаразд? А зараз до роботи, поки не пізно.

Арсен вимикає телефон. Я зриваюся на ноги:

– Я з тобою.

– Ні-ні! Не треба, Русечко. Це може бути небезпечно. Ти й так багато зробила.

– Оскільки «це» зробила я, то мушу їхати з тобою і, будь ласка, розкажеш мені дорогою про ту вашу Марину більше, добре?

* * *

Звичайно, ми з Арсеном приїхали найпізніше. Пізніше від оперативників, від міліції, від Олега. Ото сюрприз для нього буде, коли «інформатора», тобто мене побачить.

На засніженому подвір’ї стояла майже мертва конструкція, що колись, може, й була гойдалкою. Її верх прикрашав дерев’яний півник, колись червоний. Фарба на ньому пооблуплювалася, і він виглядав таким нещасним, наче його доїдав лишай. Арсена тут усі знають і нас спокійно пропускають до хати.

Жінка-білявка висіла на червоній мотузці посеред порожньої темної кімнати, вікна якої знадвору забиті дошками. Очевидно тому, що було темно, хтось увімкнув світло і тьмяна від бруду лампочка утворювала на світлій голові вішальниці брудну пляму. Мотузка прив’язана до гачка, на який колись кріпили абажур. Принесли драбину. Тіло треба було зняти для судмедекспертизи.

– Собаці – собача смерть, – безжально ледь чутно цвікнув крізь зуби Арсен. Я аж похолола від тих його слів. Стало враз непривітно і холодно. Жертва розвернута до нас спиною, елегантні білі чобітки ледве не сягають підлоги, роблячи над нею кволі гойдання. Світла норкова шубка, шкіряні білі рукавички на руках і мобільний затиснутий в правиці. Я легко торкаю Арсена за плече:

– Іренея!?

Я не запитую, я стверджую. Та Арсен ствердно киває.

– А мала де, тобто Іринка? – згадую слова Віруньки, яка обіцяла батькові, що Ірку врятує.

– А ти що тут робиш, Господи?! – За спиною чується знайомий голос. Розвертаюся. Пожований, втомлений, про таких кажуть, наче з хреста знятий, Олег.

– І я тебе рада бачити, Олеже. Але я не Господь, на жаль. Ірина жива?

– Олеже, не починай! – Арсен підносить вгору руки, бачачи, що той зараз зачне плести дурниці. – Іринку знайшли, вона жива?! І що тут у вас відбувається? Але спершу, давай вийдемо на вулицю, а то я тебе знаю.

Виходимо. Стаємо біля старої, засипаної снігом, гойдалки. Олег відразу зривається на крик:

– То ти мені скажи що? І де дівчинка?! Була тут, але зараз – де?! Може, свого інформатора запитаєш? – Я про всяк випадок ховаюся за спину Арсена. Відразу розумію: роблю дурницю. Олег мене не вдарить, якщо навіть дуже цього захоче. Бо поруч Арсен. Кутики вуст в Олега смикаються. Наче це я йому боляче зробила. Олег переводить подих та ніяк не заспокоїться. – Де ти відкопав це диво горохове, Арсене? От, бідова дівка! Руслано, я ж тебе додому відправив! Думав, помудрішала, на вокзал поїхала, тобто додому! Бляха-муха. Дитячий садок. Наче у нас і без дівок проблем мало… – Олег ніяк не вгамується. – Ой, Арсене-Арсене! То, певне, і є, типу племінниця з чужого міста, що застудилася, га, детективе? – на мить крізь страшну втому пробивається гірка іронія.

Я майже нічого не розумію. А от Арсен трохи ніяковіє, однак вчасно бере себе в руки та в тон Олегу відповідає:

– Ні, що ви, Олеже Дмитровичу, – це молодша сестричка вашого друга з іншого міста, в якої автобус зламався, а ви підібрали бідолаху посеред степу зимового! – Арсен криво посміхається і вже більш спокійніше продовжує: – Не заводься, Олеже. Ну, збрехав я. Так і ти про неї брехав раніше, і що тепер? Руся нам допомагає. То вона на Іренею вивела.

– Вона значить вже «Руся»? Ще не «Русенька»? – Олег сердиться і недовірливо свердлить мене очима. Типу, як це ходяче нещастя, до якого неприємності липнуть, мов до жуйки чоботи, може щось корисне втнути. Я трохи перелякано ствердно киваю головою.

– Ірка де? Що і сліду немає? – Арсен повторює питання.

– Казав же: не знаю. Приїхали – тут порожньо. Двері навстіж. Купа слідів довкола хати, переважно здорових чоловіків та одні жіночі, від підборів тобто. Певне Іренеїні. А чоловіки, схоже, похапцем звідси драпали. Якийсь безлад в тому всьому відчувається. Та найцікавіше тут інше, бо з покидьками-викрадачами ми якось розберемося. Якщо Іренея замовник, то й список свити, яка їй допомагала, відомий. Так от про інше. Це дві пари дитячих слідів, які ведуть від будинку і губляться на розчищеній дорозі. Більші й менші. Що, інформаторе, може, нам дасте підказку?

Олег примружує почервонілі від безсоння очі. Можливо, аби не помітили у них проблиск надії. Арсен уриває його:

– Дасть-дасть. Потім. Ти розказуй краще, як все було.

– Та як? Зайшли в будинок, а там… Іренея посеред кімнати на мотузці гойдається. Совість замучила чи, може, хто й допоміг? А поруч, майже під її ногами, колишній тілоохоронець. Сидить, обійняв себе руками, труситься весь, очі вирячив, наче привида побачив. І весь сивий. Хоча хлопці з охорони, які його добре знають, стверджують, що ще вчора був чорнявим. Пацану тільки-но двадцять п’ять стукнуло. Ми до нього, розпитувати стали, та де там – почав плакати і жалібно вити. Ні слова не сказав. Повезли в лікарню. Здурів чоловік, помішався. І ще от, – Олег виймає з кишені іграшку: – Ірчина стара забавка, під вікном знайшли. Вона з нею ніколи не розлучалася. То подарунок її мами. Тож те, що Ірину тут тримали – однозначно правда. А от куди ділася?

– Ми, здається, знаємо куди ділася, – відповідає Арсен. – Вона в Марини.

– В Марини? Тобто як, тобто у Вдови?! Чекай-чекай, Арсене, при чім тут Марина? – Олег здивовано витріщається на нас. – Ти ж сам казав – Марина не причетна, то все мачуха, Іренея тобто. Ну?

– Олеже Дмитровичу, шановний! Ви все одно не повірите. – Арсен говорить спокійно і враз, злісно та майже пошепки додає: – І більше на Руслану не кричи. А то я тобі язик відірву. Зрозумів? Що витріщився? Поїхали.

Олег стоїть якусь мить здивований та ошелешений почутим. Арсен смикає його за рукав:

– Ну, бовване, агов! Тільки час гаємо. І не запитуй зайвого, бо тут зараз починається ота чортівня, яку ти так не любиш і в якій ти не спец. Але перед цим, маленьке прохання. – Арсен щось шепоче Олегу на вухо. Той навіть не здивовано, а просто ошаліло дивиться на Арсена. Крутить рукою пальцем біля скроні, але таки йде прохання виконувати. Повертається в будинок. Ми сідаємо в машину і мовчки чекаємо.

Їдемо також мовчки. Арсен за кермом, я спереду біля нього, Олег позаду. Арсен кудись телефонує, говорить якусь дурню, з якої я ніц не второпаю та й не дуже прагну, бо про інше думається. Тоді через пару хвилин ми зупиняємося біля двоповерхового будинку, майже на околиці міста. Арсен заходить у крамничку на першому поверсі. Вгорі вивіска. «Чарівні речі». Олег зневажливо пхикає:

– Крамниця для довбнів! І чого це ти, Руслано, туди не попхалася? Там твої «побратими» мешкають.

Зневажливо пхекаю, ніби мене це мало цікавить. Знаю ж наперед, тільки-но спробувала б – мене Арсен миттю на вулицю спровадив би. Колись мене Тетяна вигнала зі схожої крамниці. Дідько, чого це вони вважають, що якщо більше за мене знають, то можуть командувати? А як тоді мені самій вдосконалюватися, коли ініціативу виявляти забороняють?!

Олега обманює моя поступливість. Тож він від забороненої крамниці переходить до «покупця»:

– Ну ти й вчудила, мала! І, знаєш, це ще я можу якось зрозуміти та прийняти – бажання пригод, адреналінчик у крові. Але не його. Він, тобто Арсен, не для тебе, мала! Тобто з ним жодній порядній дівчині зв’язуватися не варто. Він покидьок, чуєш?! Руки, ноги, душа – все в крові.

Олег починає читати нотації. Каже, коли мене поруч з Арсеном побачив, то мало інсульт не дістав. А далі за текстом, бо: якщо вирішила залишитися в «цьому чортовому місті», то могла б собі бойфренда ліпшого підшукати, а не гада останнього. О’кей, якщо Арсен покидьок, то якого ти, Олежику, з ним водишся? І не кажи, що тільки й стосунки у вас, що продавець-покупець. Бо впевнена, тільки-но гроші запропонуєш за пошуки Ірини, то Арсен пошле так далеко, що звідси не видно. Він зараз не гонорар відробляє, зовсім ні… Ех, Олеже-Олеже! У самого он проблем вище неба – вкатруплена коханка чи й кохана, викрадена мала, котрою маєш опікуватися та до того всього ще й сумління, яке догризає через смерть сестри, а він попри це не забуває мені нотації почитати. Дарма, Олеже, думаєш, що я не розумію, ким є Арсен. Я не ідіотка. Все я бачу і все розумію, однак… Не все так паскудно насправді. Арсен не пропащий, він може стати кращим, тільки треба його підштовхнути в правильний бік. Так, я не нянька і не учитель. Та, зрештою, вони йому навряд чи знадобляться, а от друг справжній… Блін, можна ж спробувати, нє. За «спробувати» мені ж нічого не буде? Чи буде? Ото знайшла про що думати після побаченого та почутого.

Не втримуюся. Обриваю різко Олега, несила сперечатися:

– Давай про це потім, Олеже, добре!? Є важливіші речі.

* * *

Та, зрештою, хто знає, що воно зараз важливе? Мені біля Арсена спокійно та надійно, і я чомусь стовідсотково впевнена – він мене не скривдить, а поки я поруч, не ображатиме й інших. Тетяська б обов’язково цю ситуацію прокоментувала так: «Закохана дурепа». Ще ні, а далі побачимо…

Зрештою, ми з Арсеном чимось схожі. Він, правда, голосів не чує. Але бачить багато такого, на що прагматики, типу Олега, закривають очі. Найгірше, що й Олег це побачити зміг би, якби зумисне в інший бік не відвертався, а так щоразу доводиться пояснювати, що ж насправдіперед очима маємо.

Приїхали. Знайомий будинок зі знайомого малюнка Євки. Коли дійшли до вхідних дверей будинку, різко зупинилися. Бо раптом нізвідки посеред зимової стужі, холодного снігу перед порогом засніженим з’явилася змія. І непроста змія, бо Олег згодом нам розтовкмачив: то одна з найотруйніших у світі, австралійська тигрова. Отрута діє миттєво. Вона не намагалася поки нападати. Просто перегородила нам вхід і прискіпливо дивилася то на одного з нас, то на іншого. Олег поліз різким рухом до кишені, звісно за пістолетом. Змія насторожилася і витріщилася на нього. Арсен ледь чутно прошепотів: «Ще один зайвий рух, супермене, і ти труп. Замри, ідіоте!» Олег, очевидно, в душі чортихався та посилав Арсена якнайдалі, однак таки послухав. Змія і далі продовжувала свердлити Олега очима. Не вірила вона йому. Їй він здавався поміж нас найменш благонадійним. Це дало можливість Арсену непомітно вийняти зі своєї кишені маленьку пляшечку з білою рідиною та тарілку. Він почав переливати рідину в мисочку. Змія змінила об’єкт дослідження, не мигаючи втупилася в Арсена. Та дивилася вона зовсім не вороже, мені здалося, що навіть зацікавлено… Чи вона почула запах, чи була надто голодна, але коли Арсен обережно поставив перед нею мисочку з білою рідиною, вона жадібно заходилася пити. Через тридцять секунд змія лежала бездиханно біля миски.

– Ти страшний чоловік, Арсене, – сказав втомлено Олег. – Добре що ти мені не ворог.

Арсен стенув плечима.

Мене ж цікавило геть інше.

– Звідки ти знав як і чому?

– Я давно живу в цьому місці, дівчинко. – Проста як ніч відповідь. – Під нашими ногами на камені вигравірувано: «Anguis in herba». З латиниці – змія в траві.

– Це з того чарівного магазину рідина? – перепитую. – Там що?

Олег мовби не чує нашої розмови, веде своєї, наче виправдовує всі дії приятеля:

– Можемо, Арсене, потім щось схоже провернути з Мариною. Красиво! Сипнув в молоко ціанистого калію і жертві гаплик… Але оригінальних собі охоронців Марина вибрала. Не з трояндами ж нас зустрічати, особливо коли гості непрохані. От і спустила Цербера, тобто змію.

– Ага, точно! Олеже, ти такий глубокодумаючий, що просто фініш! – Я не втримуюся від іронії. – Які змії-охоронці в наших широтах при мінусовій температурі?

Олег зневажливо хмикає. Щоб ми не сказали – не віритиме, бо все на світі обов’язково має звичайне наукове пояснення.

Піднімаємося сходами. Олег попереду. Арсен зупиняється, шепоче мені на вухо так, щоб Олег не чув.

– А у мисці звичайне материнське молоко, Русько, розбавлене мертвою водою. – Говориться наче про щось геть буденне. Відьмак, блін. Арсен уважно дивиться якусь мить на мене, наче прочитав останні мої слова: – Мій дід з непрóстих, Русланко, як і ти. Пам’ятай про це, дівчинко. Ми з тобою нерізні, зовсім нерізні.

Тим часом Олег гукає з-за вхідних дверей будинку:

– Ходіть вже, а то найцікавіше пропустите.

В хаті, схоже, аншлаг. А потім…

Завертілося все, наче в каруселі. Крик, вереск, органна музика… Божевільна жінка реготала так, що кров застигала в жилах. І поки Арсен з Олегом намагалися вибити вікно, Тетяна з Інкою накинулися на Марину без заклять та прокльонів, а по діловому – з кулаками. Діти, живі справжні діти налякано стояли, не дуже розуміючи, що відбувається. Бо, може, вони й були проінструктовані про те, як себе поводити, та, певно, стількох гостей відразу Марина не чекала.

* * *

… Боже, як паморочиться в голові, середину розриває кашель, сльозяться очі. Що за фігню випустила в повітря ця божевільна? Краєм ока бачу, як звідкись на обличчях дітей з’являються респіратори. До мене підбігає стара знайома, мала Майя: «Ланко, на, – тицяє в руки мені респіратора. – Забели нас звідси. Нам стлашно». За її спиною наче на прив’язі бачу перелякані очі потерчат. Потерчата – це також діти, хай давно мертві, але душі в них справжні. Майя майже силоміць утискає мені в обличчя респіратора. Натягаю його, хоча розумію, що то не дуже добрий захист. Треба звідси забиратися. Роззираюся. Діти в масках – добре. Тетяна, Інка та й Марина кашляючи сплелися в один вузол і борсаються там… Олег лежить під вікном, схоже зімлів. Вогонь в каміні горить ще сильніше, мені здається ще трохи і його язики вирвуться на волю і тут все вигорить чи зірветься, коли газу набереться замкнутому просторі критична маса. – Тут підвал є? – запитую Майю, бо розумію, що з будинку нас не випустять. Все наглухо зачинене. А діти тут давно, то, може, і…

– Є, – Майя хапає мене за руку і тягне кудись по коридору. В кухні тицяє пальцем на килим. – Там.

Я все розумію. Відкидаю килим вбік. Беруся за ручку ляди і піднімаю її. Звичайна тобі пивниця, дерев’яна драбина веде вниз. Немає коли довго роздивлятися чи роздумувати:

– Майє, дівчинко! Веди всіх дітей сюди, тихо спускайтеся драбиною та чекайте на мене. Скажи, що так треба. Нагорі ще хтось з живих є?

Майя ствердно киває головою.

– Вілуня та Ілка. Вони нечемні і мама їх покалала.

Кидаюся сходами на другий поверх. Метушня, кашель, крики, полум’я, божевільні звуки органу заповнюють собою простір. В одній з кімнат – дві перелякані дівчинки, сидять обнявшись. Тут ще не дуже смердить, хоча запах і сюди почав добиратися, бо малі прикривають обличчя долонями, покахикуючи. Респіратори їм не видали. Бунтівниці не заслуговують пощади.

Малі здивовано витріщаються на мене.

– Вставайте, дівчата! – Не рухаються. Вони мені не вірять. Кажу чарівне слово. – Іринко, мене Олег прислав. Бери сестричку і спускайтеся в пивницю на кухні. Бігом.

Чарівне слово «Олег» діє блискавично. Мовчки встають і дріботять за мною слідком. Внизу коїться чортіщо. Якимось дивом Інці з Тетяною вдалося оглушити Марину, але газу в кімнаті зібралося стільки, що розумію – ще трохи і всім гаплик. Дівчата корчаться від кашлю та сліз. Кличу їх за собою. Доводжу до кухні, тицяю в бік відкритої ляди. Вони все розуміють без слів, тягнучи попід руки напівживу жінку.

– То моя рідна тітка, та сама, – ледве видавлює з себе Тетяна. Махаю рукою – все потім, потім…

Тепер Олег та Арсен.

Арсен досі намагається висадити вікно. Олег непритомний на підлозі. Арсен казав, що той пару діб не спав, тож йому невеликої дози брудного повітря вистачило, щоб зімліти. Зриваю з себе респіратор, притуляю до обличчя Олега. Гидкий роздираючий запах починає виїдати очі, викашлювати легені. Стараюся глибоко не вдихати. Олег наче очунює. Розтовкмачую хлопцям, щоб мене зрозуміли, куди всі поділися. Хапаємо з Арсеном Олега попід руки і сунемо до пивниці. Правда, з мене помічниця нікудишня. Бо основне робить Арсен, я просто дрібочу ззаду. Краєм ока бачу, що Марина-Георгіна починає ворушитися. Цю змію ніщо не бере – ні газ, ні бійка. Може, і справді треба було її напоїти Арсеновим молоком, як радив Олег? Перед дерев’яною драбиною вниз Олег вклякає. Зриває з себе респіратор, тицяє його в руки Арсену і ще щось червоне.

– Вдягни. Вернися до неї. Візьми шнурок.

Я нічого не розумію. Але Арсен, схоже, зрозумів усе. Він чіпляє респіратор, рукою показуючи вниз, натякаючи щоб ми спускалися. Олег йде першим, майже силою його туди запихаю. А сама слідкую за Арсеном. Він тримає в руках довгий червоний шнурок. Схожий на той самий, на якому повісилася чи повісили Іренею. Марина намагається стати на ноги, їй це ледве вдається. Арсен за допомогою шнурка закільцьовує Марину. Кавалки нерозбірливих слів долітають до мого вуха. Перстень на його пальці горить лихим вогнем. І я розумію – це закляття. Змія потрапила в пастку.

Арсен біжить в мій бік.

– Це її затримає. Ми встигнемо заховатися. Давай, Русько. Будинок от-от вибухне.

Спускаємося вниз. Там тісно від людей. Ледве всі вмістилися. Закриваємо ляду над головою. Ляда дерев’яна, і стає зрозуміло, що це наче клітка для нас чи пастка. Бо якщо будинок вибухне – це нас навряд чи врятує. Запах починає добиратися і сюди. Мовчимо у темряві. Що тут можна ще сказати? Здається, приїхали. Загнали себе в кліку.

Раптом озивається Олег.

– Хтось має мобільний? Мій ще вранці здох, батарея сіла.

– Шет!Думаєш, ти один такий розумний? – Відкликається Інка. – Антена тут відсутня. Це ж передпокій пекла, друже!

– Та я не про це, – говорить сердито Олег. – Мені б підсвітити.

Інка вмикає свій, сенсорний. Він блимає якимось дуже холодним синім світлом. У нас обличчя наче в передсмертних масках. Діти перелякано збилися в купку. Ловлю себе на думці, що чомусь не бачу потерчат. Вони просто щезли. Олег щось наче шукає на стіні. Тоді дотягується до верхньої полиці, шарпає одну дошку на себе і…

Перед нами розчиняються потайні двері, а за ними – ще одна кімната. Олег йде попереду, підсвічуючи собі. То навіть не кімната, зала. Посередині овальний стіл, на ньому скляна куля. Товсті чорні свічки стоять на підлозі навколо столу. Їх тринадцять. Таке відчуття наче тут працює витяжка, бо повітря чисте, навіть прохолодне, без неприємного задушливого запаху. Так, тут мусить бути добра витяжка, бо, очевидно, ці свічки палилися довго. Попід стінами стелажі: один з книгами, інший з баночками та мішечками. Навпроти завішене якоюсь шматою величезне дзеркало, майже на всю стіну.

– Це кімната для обрядів некроманта, – зі знанням справи каже Тетянчина тітка. Арсен з Олегом вертаються до дверей, щоб їх зачинити, бо запах і сюди починає добиратися. Але марно. Двері герметично закриваються тільки з того боку.

Все відбувається стрімко. Тітка Тетяни кидається до дверей. Вибігає з них, замикає нас, залишаючись з того боку. Тетяна гамселить щосили в двері.

– Відкрий, відкрий. Не треба, тітонько. Ми щось придумаємо.

– Не треба нічого придумувати, Тетянко. – її ледве чути за броньованими дверима. – Це моя офіра, розплата за все… Хтось має запечатати ті кляті двері, запечатати кров’ю. Прощавай, мала! Я люблю тебе.

– Тітонько, не треба, благаю, не треба.

У відповідь – тиша.

Я беру Тетяну за плечі. Вона плаче, навіть не соромлячись цього. Дозволяючи себе жаліти. Навіть сильним інколи слід плакати, щоб не забувати – вони також люди.

– Звідкити знав про двері? – запитує Олега Арсен.

– Ти все одно не повіриш. – Той стомлено і сумно говорить. Раптом його губи ледь кривляться: плакатиме?! Ні, то усміх такий… вперше бачу, що він взагалі вміє усміхатися, хоч так, із болем. – Сестра підказала. Так, Арсене, сестра. Та сама, що померла шістнадцятирічною, але й після того не кинула малювати… Тобі, Руслано, вона просила передати, що дітей, тих, що справжнізозулята, вона забрала з собою. Щоб ти не переймалася цим: забрала їх туди, де вони хоч комусь потрібні. А отже, вже й не зозулята ніби. І ще одне. Просила тобі передати, дурня, можливо та все ж: «Янголів оберігають ті, що оберігають янголів?» Ага-ага, згода. Повна маячня, але Євка сказала, що Руслана зрозуміє.

І я розумію, я все розумію.

– Сподіваюся, що хоч щось із цього марення, яке мене запам’ятати примусили, ти збагнула? – на мить із колишньою задиркуватістю уточнює хлопець.

Збагнула. Губи сіпає від вдячності до дівчини, яка змоглазламати порядок.

—А малі, оці-от, наші справжні, – Олег продовжує інструктаж більш впевнено, – хай поскидають з себе ті речі, які їм особисто дарувала Марина. Так вона тримала біля живих мертвих. «Тлін до тліну», – так Євка сказала. Що з тими речами робити, ти ж знаєш? – то вже до мене чи то твердження, чи запитання. Я розпачливо стинаю плечима.

– Я знаю, – майже хором кажуть Тетяна та Інка. Правда, Інна пошепки додає кілька слів на адресу турботливої матінки, щедрої та ніжної, яка схильна приймачатам такіобновки дарувати. Її калічена англійська рятує погано: була б справді невинною малою —спаленіла б від брудної лайки. Але тут і Тетяся, забувши про маску справжньої леді, схвально киває. Арсен здивовано й трохи збентежено дивиться на Олега. Так, ніби прогледів раніше щось дуже важливе, тож тепер визирає в усі очі Я згадую малюнок з підписом «Зозулята зими», який намалювала Єва, мертва сестра Олега.

Більше ми не встигаємо ні про що подумати, ні про що запитати. Бо світ розриває потужний вибух.

І я кудись провалююся.