Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)
2. Творець
Я візьму у торбину усі свої болі й печалі,
занесу у пустелю, покинуту Богом й дощем.
Я вогонь розведу
і спалю весь той клунок безжально.
Дим у серце зайде, наче привид,
прозорий лицем.
Знаєш болі фантомні за тим,
що немає, вмерло?..
І до крові шорстка, як наждак,
туга світ обдере.
Називай відболіле пустим
і цілком нікчемним,
тільки болю фантомного в серця не одбереш.
Повернуся в пустелю,
де попелом вже перетліли
мої болі й печалі, і сум незагасний мій.
Наберу собі жменьку
білястого ніжного тліну,
щоб згоїти у серці тебе, мій фантомний біль.
От Сергій і мешкає у хаті пані Раї. Звикає. Звик і до самотності, а вона до нього, схоже, не дуже прикипіла. Бо знайшовся у нього раптом у чужому місці незвичайний друг. Уже тиждень Сергію здається, наче його зустрічає чорний крук. Спочатку думав: випадковість, ввижається. Але… У птаха на правому крилі – біле перо. І у вчорашнього, і в позавчорашнього, і в сьогоднішнього. Він зустрічає його вранці, коли Сергій виходить із воріт обсерваторії. Потім летить за ним назирці, час від часу зупиняючись то на дереві, то на горбику, то на стовпі. Коли ж чоловік заходить на власне подвір’я, крук усідається на дашок криниці й уважно спостерігає за тим, як Сергій переступає поріг будинку. Коли через кілька хвилин Сергій визирає у вікно, крука на криниці вже немає. Провів і полетів. Зате ввечері, коли він іде на роботу, птах чемно жде його на дашку криниці. На сьомий день таких от переслідувань Сергій зробив те, чого не очікував від себе. Відчинив двері хати, глянув уважно на крука і сказав, вкладаючи у слова чим більше щирості:
– Ласкаво прошу до моєї оселі, друже!
Був упевнений, що то дурість. Та птах несподівано злетів зі свого місця, зробив коло над головою чоловіка та сміливо всівся на ліве плече.
Крук сидить на столі, п’є воду з горнятка. Чорні намистинки очей дивляться майже лагідно. Перед тим як лягти спати, Сергій залишає кватирку розчиненою – це для крука. Бо чи довго зможе птах у клітці?
Отак у Сергія з’явився в Кримських горах перший друг – і слухач, і спостерігач…
Одного плаксивого вечора, коли небо затягнуло сірим смутком і Сергій не пішов на роботу, дістав з-під ліжка Зірчину коробку. Єдине матеріальне, що залишилося після дружини, він тримає у ній. Вірші, малюнки, фотографії… Крук усівся навпроти, уважно спостерігаючи за чоловіком. Сергій розкрив зошит, прочитав уголос:
Буду я морем твоїм
з припливами
і відпливами.
Буду я горем твоїм,
ніжністю
неможливою.
Буду зорею тобі,
буду далеким полюсом.
Птахою – у журбі,
сповіді тихим голосом…
Сергій витягнув іще один. Ніжно гладив зелену обкладинку пальцями, читав те, що написане зверху: «Щоденник». Зірка вела щоденники, то було ще до їхнього знайомства. Коли вони зустрілися, майже перестала.
– Почала нове життя, – говорила напівжартома, і вже серйозно додавала: – Тепер у мене замість щоденника ти.
Але ті зошити не викидала. Він розумів: то її минуле, хронологічно виписана вагома частина життя. Він ніколи не розпитував про колишнє і не дуже хотів, щоб вона розповідала, згадуючи малоприємне. Дещо йому старалися «донести» друзі та знайомі. Відразу ж Сергій припинив ті балачки. Плітки його не цікавили.
Тоді Сергій зовсім не прагнув знати, якою вона була до зустрічі з ним. Вона – половина його душі, краща його частина, і все. Цього достатньо. Зоряна навіть ображалася, що він не розпитує про той період життя. Але… Він знав, що їй болітиме, коли вона розповідатиме, що вона підбиратиме слова, емоції, а найгірше – вважатиме себе винною в чомусь чи стане виправдовуватися. Тому навіщо? Вона – найчистіша, найпрекрасніша, найліпша у світі. Вона – Зірка для нього! А решта не має ніякого значення.
Колись, дякуючи Зоряні, погані сни з минулого навіки його покинули. Тільки в ту останню ніч, коли він відлітав у Лейпциг, йому знову наснилася мама. І він прокинувся мокрий від сліз. І розповів вагітній дружині той сон. Він не мав би цього робити, але не стримався і розповів…
А тепер… Тепер матінка йому не сниться, тільки Зірка, його зірка. Зірка для нього. Як мама й обіцяла! Наче її нагороду за безвідрадне життя отримав свою зірку, та не зумів її втримати. Випустив чи відпустив?
Відвів очі від зошита. На столі Зірчина фотографія в рамці. Зроблена під час мандрівки на Говерлу. Яка то була подорож! Дорогою і сонце, і дощ, і вітер… Але Сергій добре знав: то така гора норовлива, то плаче, то дихає, то мовчить, то виє. А щойно видряпалися на верхівку – вийшло сонце. Зоряна – поруч, втомлена та щаслива. Сергій її таку й сфотографував.
– Я кохаю тебе, – сказав, затинаючись, тоді.
Вона погладила його по щоці і прошепотіла на вухо:
– А я це знаю!
– Звідки? – дивувався Сергій. – Я ж сам щойно зрозумів…
– Я про це знаю вже давно. Ще від того першого дня, коли ми зустрілися. Ти вже тоді любив мене. А от розуміння до тебе прийшло щойно. Таке буває. Це коли ти не думаєш про те, як ти дихаєш, аж доти, поки не починаєш задихатися. Ти почав задихатися без мене, і тому ти зрозумів, що кохаєш мене.
– А ти? – дивився пильно в очі і боявся помилитися.
– А що я?
– Ти мене кохаєш?
– А хіба про таке запитують? Таке відчувають.
Він відчував.
Сергій провів пальцем по знімку. Зітхнув. Поставив фото на місце. Покрутив щоденник у руці. Зошити з віршами, щоденники та малюнки – от і все придане дружини. Пригадав, як його Зорянка почала малювати. Коли завагітніла, то майже відразу. Брала до рук папір, пензлики, вмочала їх у воду і… Малювала. І лише білою фарбою, білим по білому. Сергій не дивувався такому бажанню дружини. Вона йому все розтлумачила: «Білий можна розкласти на кольори. Кожен собі сам розкладе, якщо захоче».
Так, малюнки Зірки. Малювала білим і розповідала казку.
Він – молодий митець, він – творець, він любить малювати. Він не знає, як довго пише це полотно, але робить то старанно і вперто. Величезний шмат простору перед тобою, якимось жартівником ущент залитий чорною фарбою. І він малює, день при дні вписуючи в чорне тло кольорові барви. Але чорне тло його не слухає. Чорне залишається чорним. І хай би як натхненно він укладав у кольори старанність, хист, ніжність, віру та окрилення – вони за кілька секунд стають чорними.
І коли вже, здавалося, не лишилося ні наснаги, ані віри, ані надії, лише крапелька впертості тримала творця при пензлі, раптом почув позаду легке шелестіння. Озирнувся. За спиною стояла жінка, з цікавістю спостерігаючи за муками творчості. Блакитна сукня аж до землі, довге чорне волосся, небесні очі. «Яка вродлива панна!» —
подумав творець. Скільки вона там стояла – хто знає, може, мить, а може, годину, а чи тисячоліття, поки не видала себе шелестінням. Зрештою, яке то мало значення? Вона перевела очі з полотна на творця, всміхнулася, стенула здивовано плечима.
– Хм! Чому там ніч? Засвіти її, – зронилися з уст-коралів слова.
Що за дурні поради? Чи вона думає, що він купу часу стоїть перед тим полотном клятим і дірку пензликом у ньому длубає? Творець махнув рукою в бік розкладених на палітрі кольорів – золотистий, ніжно-зелений, блакитний, фіалковий, рожевий, червоний… Наче промовисто говорить – він пробував.
Вона зітхає та рішуче підходить до нього впритул і… Ніжні пелюстки її губ торкаються його, шершавих і потрісканих від того, що вже давно і краплі води не мав у роті, бо все творив, творив, творив… Пелюстка до пелюстки, мов криниця для спраглого… Щось у голові вимкнулося на мить, а потім спалахнуло-зайнялося тисячами вогнів. Скільки то тривало, він не рахував – мить чи, може, вічність, яке то має значення, – але ті вогники продовжували горіти навіть тоді, коли вона відступила, зробивши кілька кроків назад.
У творця наморочиться в голові… Щоб не впасти, зосереджується на картині і… Торопіє. Полотнище вже не чорне. Темна безодня всіяна світлячками, які випромінюють світло, і від того світла запалюються й інші мешканці полотна, роблячи його неймовірним. Творець зачудовано озирається. А вона вже пішла геть, гордо тримаючи голову.
– Що ти щойно зробила? – запитує, йому хочеться попросити її не йти, залишитися, але хіба гоже творцю про таке просити?
Вона зупиняється:
– Це все, що ти хочеш мені сказати?
Ні, не все, не все, але він не може, бо це не має жодного стосунку до великої місії, яку виконують усі творці. Тому він повторює запитання:
– Що ти щойно зробила?
– Нічого. Я тільки вічності та вірі подарувала те, без чого вони нічогісінько не варті. Те, що запалює світи.
– Що це? Що? – бажав почути, дивився просто в очі і падав у них, і літав у них. Він мусить знати для того, щоб далі творити.
– Любов, – відповіла спокійно.
– Любов? – слово тремтить у повітрі, мов ті світлячки на полотні, тремтить і світиться.
– Любов… – Він переводить погляд на полотно.
– Як тебе звати? – запитує вже похапцем, дивлячись, як вона робить рух, щоб продовжувати свій шлях.
– Жінка, – відказує вона.
Він хоче, щоб вона залишилася, щоб не йшла, але він не вміє і не знає, як це сказати. Та й чи гоже творцю просити?
Творець просто киває головою, втупивши погляд у малюнок.
– Коли буду потрібна – поклич… Бо для справжньої любові завжди потрібні двоє.
Ось білий лев, ось білий ангел, ось – білі лілеї…
Крук печально зазирає в очі:
– Кар-кар, – звичне, як «Добрий день!» чи «До побачення!»
Дзьобає обкладинку зошита, якого Сергій тримає у руці.
– Кар-кар!
Чи хотіла б Зірка, щоб він колись довідався про неї все, про неї-ще-не-його?
Крук каркнув, і здалося, що він його підтримує.
Що ж, то, можливо, зараз настав той час, коли пора. Рвучко відкрив загальний зошит, але не на початку, а десь усередині.
«Зоряна Білововк-Літавиця. Середа.
Дощить, і я чекаю сонця. Я люблю сонце, чисте небо. Я люблю гуляти дахами, де небо просторе і не затулене будинками. Чи багато людині для щастя треба? Кому скільки. Мені – багато. Любові… А вона – безмежність.
Скільки коштує любов? Лєрка завжди називає ціну. „За так ніхто нічого не продає, навіть на небі“, – то вона вчора мені сказала. Я не вірю. Хіба мама любить дитя за гроші? Чи, може, любов багатолика? І чи вміє бути безкорисливою?»
Чудна маленька дівчинка. Загублена-забута у жорстокому світі. Думки, думки, печаль. Він мусить прочитати той щоденник.
Спочатку.
3. Спочатку
Недозволена розкіш —
у скутому межами світі
Павутиння щоденності зняти з своєї душі,
І сміятись, сміятись, захоплено
й щиро радіти,
І збирати безжурно в долоні холодні дощі.
Недозволена розкіш —
будити в собі несвідомо
Те, що мрією навіть іще не назвеш:
Все бентежне і світле, нове і таке невідоме…
О, не дай потонути у морі свободи без меж!
Ти отямишся, знову повернеш на землю,
Згорнеш стомлені крила
(літати ж забули давно!)
І поринеш в своє монотонне будення.
А політ – це як мрія чи давнє, забуте кіно.
Зоряна народилася у звичайній львівській родині. Тато Назар працював механіком на львівському заводі «Автонавантажувач» (у народі «Автопогрузчик»), Мама Валя – кухарем у їдальні на цьому-таки заводі. Усі разом спочатку мешкали в сімейному гуртожитку, плекаючи надії на отримання обіцяної квартири для молодої родини. У вісімдесяті завод процвітав, тож і квартири для заводчан будувалися швидкими темпами. Тому перспективи мати класне помешкання не здавалися такими вже й нереальними.
Зоряна була в сім’ї жаданою дитиною. Мама довго лікувалася від безпліддя. І коли, здається, вже всі змирилися, що у подружжя не буде дітей, і навіть стали замислюватися над усиновленням, Валентина у свої тридцять п’ять завагітніла. Незважаючи на неюний вік майбутньої мами та на те, що це лишень перші пологи, вагітність проходила чудово і дитя народилося здоровеньке та величеньке – за чотири кіло.
Подружжя довго вибирало ім’я своїй красуні-доні. Навіть трохи посварилися через це. Мама хотіла назвати малу Богданкою. Тато – Василиною. Урешті зійшлися на тому, що, як тітка Калина скаже, так і назвуть. Тітка Калина – то рідна сестра маминої мами, вона ростила Валентину з десяти років як свою, коли та осиротіла.
Тітка постановила:
– Ой, та яка ж вона Василинка чи Богданка? На зірочку схожа. Зоряна вона. Літавиця.
Бабуся Василина і дідусь Іван (татові батьки) мешкали далеченько, в Черкаській області, тож бачилися рідні доволі рідко. І не дивно, що Зорянка частіше навідувала тітку Калину в Жовкві. Може, то й неправильно було називати мамину тітку не бабусею, а також тіткою, та так уже повелося. Справжні дідусь із бабусею, мамині батьки, давно померли. Мама махала ніяково рукою, ховаючи очі в поділ, коли маленька Зорянка запитувала про бабусю Богданку, а тітка на чергове запитання малої «чомучки» відповідала майже серйозно: «От коли виростеш високою, як кущ калини у мене на подвір’ї, тоді розповім». Ох, довго ж доведеться чекати…
У дитсадок Зоряна майже не ходила, бо часто хворіла на різні дитячі недуги – то застуда, то грип, то кір, то вітрянка, соплі з носа, поштрикування у вусі. Педіатр безупинно радив батькам: дитині потрібне свіже повітря, здорове харчування і щойно з-під корови молоко. І тоді тітка Калина із задоволенням забирала малу до себе – «на поправини». Батьки не протестували, бо ж мама Валя з лікарняних не вилазила через Зірчині недуги. І хоча її не мали права звільнити з роботи через те, що дитя хворіє, та все ж дивилися косо через ті безкінечні лікарняні.
Тож, поки не пішла до школи, жила-росла в тітки. А там – воля! Навіть хворобливість її відступала. У тітоньки – чепурненька хатка, на стінах образи та фотографії дідуся, бабусі, весільна – тата з мамою, весільна тітки з її чоловіком, сина Василечка, що не повернувся з Афганістану. І це все прикрашене рушниками, на стінах диво-килими з лебедями та оленями. А на подвір’ї – найсправжнісінькі курочки, качечки, індики, пес Рудько, кіт Мурчик, у хліві – двійко жвавеньких поросяток, які просто на очах перетворювалися на неповоротких і поважних свиней, а ще улюблениця Зірчина – коза Дуня, яка давала смачне і корисне молочко.
Тітка Калина, хоч і була молодшою від сестри Богданки на п’ять років, заміж вийшла раніше. І вже у вісімнадцять стала мамою. Її чоловік працював будівельником, то будував із бригадою у їхньому селі тваринницьку ферму. Там він і закохався в молоденьку чорняву дівчинку з прекрасним ім’ям – Калина. Дівчина відповіла взаємністю. А коли ти закоханий, то що важать слова чи поради старших та мудріших? Вітер у небі. Олесь був старшим на десять років від сімнадцятирічної Калини. Та для закоханої юнки то не мало жодного значення. Любила тітка Калина згадувати часи, коли була молодою та щасливою. Зоряні здавалося, що вона просто переповідає якусь цікаву книжку. І мала слухала уважно, з відкритим ротом. Калина подалася невісткувати до чоловіка. Так склалося, що той мешкав сам. Був родом із Сумщини, та молодого спеціаліста направили на Львівщину. Тут і осів, отримав житло та гарну роботу. Молоде подружжя жило душа в душу. Народився в них хлопчик Василечко. Гарний, розумний, слухняний. У школі добре вчився, мріяв будувати кораблі.
А потім… А потім він закінчив школу, і його забрали до війська. Через півроку разом із вісточкою від сина, листом у конверті, Калина та Олесь отримали й посилку – цинкову труну. Її заборонили відкривати. Калина не знає, як вижила тоді? Коханий Олесь згорів, мов свічка. І так мав слабке серце, а горе його добило. Тож на роковини сина поховала й чоловіка, а за півроку батьків… Напевно, від божевілля та смерті врятувала її Валентина, мама Зоряни, яка дивилася на Калину великими сливовими очима і вночі все плакала-ридала, кликала матусю… То вони і врятували одна одну: Калина Валю, а Валя – її.
Тітка Калина жила на околиці міста, то життя було сільським. Клаптик городу за хатою, який завжди щедро родив і годував не тільки тітку та її нехитре господарство, а й Зорянку з родиною. Працювала в школі прибиральницею, тож могла спокійно брати малу Зоряну з собою на роботу. Зірка звикла, що її тітка зранку та на ніч ковтає якісь біленькі пілюлі. Коли вона одного разу перепитала, навіщо, тітка відповіла:
– То, Зірничко, щоб довше побути з тобою. Ще коли тебе не було на світі, мені зробили операцію. Вирізали дещо на шиї, бо воно заважало жити, й оті таблетки мені підміняють той орган, який зіпсувався.
Того пояснення п’ятирічній Зоряні було достатньо. Набагато пізніше Зірка довідається, що тітка перенесла складну операцію – їй вирізали щитовидну залозу. Тітка дістала відразу третю групу інвалідності, безтермінову. Тож пиття таблеток, як і час від часу візити до лікаря, були просто необхідні, щоб жити далі.
А зараз дівчинку зацікавило інше:
– А де ж тоді могла бути Зорянка, коли її на світі не було? Як це, тітонько?
І тітка розповіла малій казку про Зірку, яка жила собі на небі: світила, дивилася згори вниз. Але їй було так цікаво, як там унизу живеться людям і як воно – бути людиною? І попросила Зірка свого батька Місяця ясного, щоб дозволив їй побути людиною. Довго батько не погоджувався, але Зірка виявилася дуже впертою та настирливою і таки добилася свого.
– Добре, дочко! – сказав Місяць. – Бути тобі віднині не зіркою, а людиною. Маленькою дівчинкою Зорянкою, що любить свою тітку Калину, маму Валю, татка Назара, своїх бабусю та дідуся.
– І котика Мурчика, і песика Рудька, – додала мала.
– Звісно, і козу Дуню, і…
– Ні поросяток я не люблю, вони смердять… А що було далі?
– А далі Місяць сказав, що Зірка житиме як людина довго і щасливо, аж поки не помре. А от коли закінчиться її людський вік, вона знову повернеться на небо і вже не пам’ятатиме того часу, як була людиною.
– Сумно, – сказала Зоряна.
– Чому? – здивувалася бабуся.
– Бо я не пам’ятаю, якою я зіркою колись була і як мене звали.
– А я знаю, – хитро підморгує тітка Калина.
– Ах, знаєте? Звідки? І як мене звали? – закидала питаннями жінку зачудована мала.
– Звідки? Бо стара вже і розумію мову Місяця, він інколи з тобою розмовляє, та ти його не розумієш.
– А мама розуміє його мову? – запитувала серйозно Зорянка.
– Ні, мама не розуміє. Мама ще молода.
Це наче все пояснювало…
– Тоді як мене звали, коли я жила там? – і мала тицяє пальцем у темне вікно, яке виблискує зорями.
– Літавиця тебе звали, – ніжно гладить бабуся дівчинку по голові. – А Літавиця має цікаву здатність, люба моя дівчинко. Жити для когось, не для себе. І добре, коли той хтось то зрозуміє, тоді і Зірка, і той, для кого вона зійшла з неба, щасливі.
– А я, тітонько, чия?
– Виростеш – дізнаєшся.
– Як?
– Відчуєш.
– Тітонько, а коли він того не зрозуміє? Що тоді? – не вгавала цікава мала.
– Тоді, тоді… Що може зробити Зірка тоді?
Зоряна не знала, але не стала розпитувати, бо то, певно, було щось дуже страшне…
А ще тітка Калина дуже любила книжки. Вона на ніч частенько читала Зірці. То тітка навчила її читати, трохи писати. Тож, коли малій виповнилося сім років і прийшов час іти до школи, дівчинка зробила це з радістю. Тоді вона й переїхала знову до Львова, хоча майже всі вихідні, свята та канікули і далі проводила в тітки.
Зірка любила школу. Вчитися якось не дуже, а от школу… Запах нових парт, свіжопофарбованої дерев’яної підлоги, бантики-косички, заплетені дбайливо мамою вранці. Свій ранець, який здавався не просто сумкою з книжками, а таким собі пуделком [6]6
Коробка, футляр (діал.).
[Закрыть]для зберігання таємниць. Спочатку вони з дівчатами збирали фантики, обмінюючись блискучими папірцями, потім були наклейки, звісно, на шкільному стадіоні та в скверику закопувалися секретики.
А в третьому класі мала Зоряна мала одне бажання: щоб однокласник Валєрка, котрий сидів за одною партою з її найкращою подругою Лєркою, звернув на неї увагу. А не тягав за косички та виривав портфель. Хоча ота гра з портфелем їй навіть трішки подобалася. Бо коли вона наздоганяла Валєрку та хапалася за ручку свого портфеля, а він його не відпускав, то хотілося, щоб та мить тривала якнайдовше. Коли вона стане дорослою і хлопці почнуть запрошувати її на побачення, вона зрозуміє, що десятирічному Валєрці вона подобалася дуже. Бо більше нікого з дівчат він не тягав за косички і тим паче не відбирав портфелика. Хоча дехто з однокласниць мав довші та пишніші коси, не те що її тонюсінькі русявенькі мицики. [7]7
Мишенята; тут – мишачі хвостики (діал.).
[Закрыть]Їх мама час від часу погрожувала обстригти, щоб волосся росло густіше, та Зірка не давала. Бо за що тоді Валєрка буде її смикати?
І перші свої вірші вона присвятила Валєрці. Пригадує, як то було. Тоді по місту «з метою економії» вимикали світло, уроки мусила встигнути зробити при денному, бо при свічці не дозволялося ні читати, ані писати, хіба бавитися іграшками. Та в десять бавитися – то якось зовсім по-дитячому. Так батькам і заявила: вона вже доросла. Хоча тихцем таки клала в своє ліжечко ляльку Зіну, подаровану тіткою Калиною на її шостий день народження. Зінка була німкенею. Гарна м’яка іграшка з намальованими оченятами, губками, носиком. А ще купою рудого густого волосся на голові. Вбрана в пишну червону сукню в білий горох. Сукня мала довгий рукав і була аж до землі. Навіть ніг ляльки з-під неї не було видно. Зіною ляльку назвав тато, бо на етикетці неукраїнськими буквами, які Зірка вже в шість літ добре знала, тато прочитав на англійський манер: «Зі-н», – напевно, то було німецьке «zehn», тобто десять. Та проти ім’я Зіни Зірка не заперечувала. Першим слухачем віршів Зірки і стала лялька Зіна. Тож, коли вимикалося світло і мама забирала свічку на кухню, щоб приготувати вечерю, грішки наполохана темрявою мала притискала до себе ляльку і шепотіла тій на вухо слова, що засіли в голові:
Я напишу тобі листа
Про те, як зустрічі чекала,
Про те, як поночі не раз
Оці рядки тобі складала.
Ще напишу, як дощ ішов,
Од вітру шибки стугоніли.
Напевно, знає тільки він,
Яка в моїм чеканні сила.
От із того часу в Зірчиній голові наче відкрили віконце, через яке полилися слова, що самі по собі складалися в рядки. Вона тоді ще нічогісінько не знала ні про рими, ані про те, якими ті рими бувають. Вона просто складала-ліпила докупи свій світ, і це їй подобалося… Так з’явилися й перші щоденники. Спочатку вона там записувала вірші, а вже потім стала тулити й думки.
Бажання записувати думки прийшло з бідою…
Зоряна на крилах летіла першого вересня до школи. Мама з татом вперше не повели її на перший дзвоник, бо мали вагому причину. Із нею пішла тітка Калина. Татові з мамою завод давав двокімнатну квартиру, і того дня вони вирушили по ордер. Зірка від щастя співала. Так багато радості. У неї буде своя кімната, найсправжнісінька, а не куточок із ліжечком. От про що вона зможе розповісти однокласникам, а це набагато крутіше, ніж поїздка на море чи до озера. Більша частина однокласників досі мешкає в гуртожитку. Уже знала – їй заздритимуть.
На лінійці Валєрки чомусь не було. Діти щебетали, перемовлялися, кожен розповідав про літо, і, звісно, Зірка – у центрі уваги. Вона фантазувала вголос про свою нову квартиру та власну кімнату в ній. Жалкувала за одним – Валєрка її не чує. Та то нічого – вона йому все розповість пізніше… Тож дітлахи не дуже звертали увагу на збентежених та навіть заплаканих дорослих, своїх батьків, дідусів-бабусь і вчителів, які щось жваво обговорювали.
На першому уроці до класу зайшла їхня нова класна керівничка Ірина Сидорівна і повідомила сумну та печальну новину. Два тижні тому Валєра, його молодша п’ятирічна сестричка Рита і тато з мамою поверталися з відпочинку додому машиною і потрапили в аварію. Усі, крім Валєрки, загинули. Валєра більше не вчитиметься в їхній школі, дідусь із бабусею забрали його до себе в Житомир.
Потім, десь у сьомому класі, вона вичитає в Олександра Олеся такі слова: «З журбою радість обнялась»… То був день, де якраз та радість міцно тримала в обіймах журбу вкупі з горем. Клас плакав, навіть хлопці, батьки стояли в кутку класу і витирали вологі очі хустинкою.
А Лєра просто нестримно ридала. Усі співчували дівчинці, бо вона наче найбільше знала хлопця, сиділа з ним за однією партою. А вона плакала зовсім із іншої причини, потім зізнається Зоряні, хоча їй також було дуже шкода батьків Валєри. Вона плакала, бо тепер її посадять за парту з Женькою Горобцем, який єдиний у класі не мав пари і сидів сам-один.
Женька був на голову вищим та на два роки старшим за всіх переростком у їхньому класі. Його віддали до школи в дев’ять років, бо він начебто часто хворів. Хлопчина здавався дивним, ні з ким не дружив. Лишень постійно длубався у своєму довгому носі та витирав те, що добував з нього, об свої штани або об одяг тих, хто стояв чи йшов поруч. Хлопчина вважав це набагато цікавішим заняттям, аніж писання та читання. За це його в класі прозвали Козюлькою.
Звісно, ні про які уроки цього дня не могло бути й мови. Їх відпустили додому.
