Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)
10. Побачити серцем
І коли тобі геть непереливки,
Бог пошле тобі ангела срібного:
чоловіка – чужого, нерідного,
або жінку – навіть не маму,
чи дитину – рум’яне яблучко,
що сміється до тебе, не знаючи,
що тобі уже геть непереливки…
Бог пошле тобі ангела!
Знаєш?
Зоряна його вперше побачила у кафе. Невідомо, чому звернула увагу саме на нього. Звичайний хлопець, таких багато щодня тут вештається, переважно снідати чи похапцем перекусити заходять. В основному це студенти. І той також, очевидно, студент. Затертий до сірого колись темно-зелений наплічник – завжди вірний друг. У ньому зошити, книжки. Інколи він у хлопця не закритий, розхристаний, тож із нього вони і визирають. Живі сірі очі, волосся неслухняне на голові, часто-густо надто вже відростало, бо його власник, видно, не дуже хвилюється через зовнішність. Футболка, светр чи куртка, залежно від погоди, протерті джинси, старі кеди чи кросівки, навіть узимку кросівки. Він майже щодня заходить у кафе снідати. Завжди бере одне й теж – какао з молоком, ватрушка, інколи дві. Іноді він приходить у товаристві приятелів, тоді вони активно щось обговорюють. До вух цікавої Зоряни, яка працює на кухні, долітають кавалки слів та уривки фраз. Говорять про якісь парсеки та орбіти. Дівчата в його товаристві з’являються рідко, а якщо й трапляються, то переважно з тими хлопцями, які снідають разом із Сергієм. Так, Сергієм. Його звати Сергій, вона це добре розчула. Чомусь те, що він один, тішить її. Жене від себе оті дивні думки, які товчуться в голові. А якщо то Він? Отой самий, Він? Звичайний собі студент, а не принц на білому «мерседесі».
Ах, ті принци. У неї вони вже були, і їхнє королівство – то не розкішні сади та чисті палати, а борделі, гроші, які задарма впали в руки, бо папіки з мамками так щиро люблять своє єдине чадо. Один з отих, із ким спала за гроші і який був сином якогось там пивного магната, навіть пропонував одружитися. Та то не було ні кохання, ні навіть пристрасть. Він пропонував «за цю послугу» дівчині непогані гроші, тільки щоб насолити коханим батькам. Відмовилася. Вона тоді була лишень повією, та не більше.
А тут… Варіант для життя? Звичайний собі хлопець. Із мобілкою, перемотаною скотчем. Інколи на неї йому дзвонили якийсь Арсен чи бабуня Ніна. Напевно, родичі і, очевидно, він не львівський, бо в розмовах часто згадувалося слово «общага».
Одного разу він загубив зошит. Так кудись поспішав і шарпнув свій ранець засильно, той із нього і випав. То був загальний зошит у клітинку, всередині щільно списаний незрозумілими формулами, розрахунками та не менш химерними словами. Зоряна майже нічого з прочитаного не второпала. І тільки на останній сторінці знайшла те, що змусило гучніше битися її серце. Там була намальована чорною гелевою ручкою зірка. Унизу підпис:
«Зірка не падає і не помирає. Вона завжди є. Падаючі зірки – то затухаючі згустки енергії, бо, вигоряючи, зірка знову народжується. Я шукаю свою Зірку. Можливо, вона заховалася в Антисвіті. Антисвіти – то паралельні реальності, які не перетинаються з нашою, існуючи собі паралельно. Хтось заперечить та скаже, що навпаки – вони рухаються в протилежний від нашого світу бік. Хіба то правда? Якби вони рухали в протилежному керунку, то ми б із ними вже зустрілися та перетнулися на орбіті. Світ і Антисвіт. Зірка та Антизірка. Це не сумно. Це цікаво!!!»
Вона вдома, може, сто разів перечитала ті слова. Уже знала їх напам’ять. Вона мусить віддати зошит хлопцеві. Може, завтра, може…
А завтра він розбив горня з кавою. І коли побачив її, то… Щось відбувалося між ними в той момент – тут, зараз, тепер… Вона відчувала це, забувши про зошит, якого мала віддати. Стояла збентежено кілька секунд, а може, хвилин, не розуміючи, що з нею діється, слухала десь усередині себе дивний дзвін, і легко було, і разом із тим важко. А потім рутинно виконувала свою роботу прибиральниці. І він тоді пішов, не зробивши навіть спроби познайомитися. І хай. Хай. Він повернеться, якщо тільки оті слова з його зошита – про неї, то обов’язково повернеться. А сама взяла на тиждень лікарняний, мала зрозуміти, що відбувається зі світом, із нею. Чи вірила вона тоді в любов? Не знала.
А завтра мала виступати на поетичних читаннях, куди її запросив пан Віктор. І вона пішла. Хоча вкотре її розум казав того не робити. Але серце мовчало. Вирішила, що то такі собі профілактичні дії. Бо коли лізеш у вулик за медом – знай, що будеш покусаний бджолами. Вона лізла в той вулик, її кусали, хоча могла й обійтися без меду, та… То така собі засторога і нагадування, що хоч ти і живеш теперішнім, можеш зробити кращим майбутнє, але в жодному разі вже не зміниш своє минуле. Але воно – то також Ти… І воно завжди поруч, навіть на сцені, коли вона читає теперішні вірші. І того вечора спокійно відчитала, почула у відповідь ріденькі оплески, невдоволене бурчання і раптом голос, знайомий чоловічий голос:
– Люди, що з вами? Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.
– Вона – повія, – шепнула надто голосно смішна дівчинка Олеся, котра сиділа в залі поруч із володарем голосу.
Запала тиша. Зоряна залишилася стояти, як укопана, на півдорозі зі сцени до залу. Бо то говорив Сергій. Її Сергій. Йому вже так доступно роз’яснили, хто вона.
– Ну і що, – вигукнув сердито хлопець. – Невже ми обговорюємо зараз моральну поведінку автора? Вірші ж прекрасні!
Не слухала, втікала зараз від нього, від слів, від себе. Оговталася аж удома, у себе на даху. Сиділа, задерши догори голову, сльози текли обличчям і через це здавалося, що і зоряне небо плаче разом із нею.
Уранці нікуди не пішла. Не хотілося нікого бачити. Тупо лежала в ліжку та перечитувала свої вірші. Кілька разів до кімнати зазирав схвильований батько, він турбувався, чи не захворіла часом донечка. Ледве його спровадила, бо вже хотів телефонувати Кларочці на роботу, щоб бігла рятувати дитину.
У неділю вранці раптом обпік здогад. Усе робила наче на автопілоті. Сходила в душ, вбралася. Батько думав – дитина йде до церкви на службу. І вже о дев’ятій годині сиділа біля цирку. Він прийде, він обов’язково прийде, якщо то справді він. Олеся йому точно все докладно розтовкла – де, коли і як.
Сиділа на лавці, дивлячись, як голуби визбирують у траві кимось залишений хліб. Дитячий майданчик порожній, ще зарано для активних дитячих руханок. Зоряна любила тут сидіти і просто спостерігати за людьми, за птахами, за містом. Передзвін трамвайних гудків, погримування колії, автівки, що завжди поспішають. Цікаві бабусі на лавках, які пильнують внучат і однаково активно обговорюють серіали та останні політичні новини. Мамусі, які ведуть своїх чад хто зі школи, хто на гурток. Малеча, яка бавиться в пісочку, ліплячи пасочки чи роблячи гаражі. Дзвони з Юрської гори, котрі скликають на службу. Слухаєш їх мелодику – і рука сама тягнеться, щоб перехреститися.
Ох, недарма вона тут… Якщо бути розчавленою, ще не віднайденою, але вже покинутою, то тільки під цим Святоюрським пагорбом, тільки тут – на цьому перехресті життя…
Вона відчула його наближення, навіть не озираючись. Прийшов. Стояв якусь мить, обдумуючи чи то слова, чи дії. Не втрималася першою, бо надто довго чекала:
– Я знала, що ти прийдеш, – вона сказала то скоріше собі.
Сумні очі, червоний ніс, чи то від холоду, чи від сліз, синці під очима…
– Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле – це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене – то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… – затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.
Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, узяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Тоді зазирнув у очі.
– Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.
– Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті… – очі затопила вода, не договорила.
Голос надломився.
– Тс-с-с. Не треба. – Він гладив її по голові. – Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози – то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве випустити з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?
Вона затихла. Не плакала, слухала, серце пташкою впійманою вистрибувало з грудей. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів. Ніхто ніколи нічого такого їй не пропонував. Людина, яка її заледве знає, каже, що вона… Щось гидке стояло зараз перед нею, воно не пускало її до нього, не пускало слова з уст. Він розумів це, він відчував Зоряну зараз краще, аніж вона себе. Він брав із болота зірку, яку всі вважали шматком каміння, зчищав по крихті бруд. Він відчув її сумніви, тому говорив тихо, притуляючи лагідно до серця. Шепотів на вухо:
– Зірка має бути на небі. Мені в дитбудинку, малій нічийній дитині, старші вигадали прізвище – Безхатченко. Доля випадку, Зорянко. Бабуня Ніна називає мене Лічозором, то синонім до слова «безхатченко». Лічозір – той, хто шукає і знаходить. І я нарешті тебе знайшов. Колись мій учитель подарував мені трішки наївну та досить розумну книжку. Ти, напевно, її читала. «Алхімік» Коельо. У кафе, коли я розбив горня і вперше побачив тебе, то враз відчув себе полоненим. Не розумів тоді чому. Розуміння прийшло згодом, коли я пригадав слова «Алхіміка»: «Любов. Старша від людства, давніша від пустелі». Коли я тебе побачив, ти була Вона.
– Але ж… Але ж… – гидкий звір усередині Зоряни ще пручався. – Я погана людина, Сергію. Хіба мене можна любити?
Він гладив її по голові, тоді нахилився і поцілував у щоку, прошепотів:
– Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати. Ти підеш зі мною?
І вона пішла. Звір замовк. Вони проговорили до вечора. Сиділи на лавці, гуляли Високим замком, їли хот-доги під етнографічним музеєм. Говорили багато-багато, наче старі давні друзі, що давно не бачилися. Захлиналися від того, що жило в них і чекало на повернення одне одного.
Удома, сидячи на своєму ліжку, дивлячись у вікно й уявляючи там на небі зорі, які сьогодні заховало від людських очей захмарене небо, вона згадала слова з «Маленького принца»: «У кожної людини свої зірки. Очі сліпі. Шукати треба серцем». Вона нарешті знайшла.
– Тітко Калино, неждано птаха щастя впала в мої руки. Та сама! Скажи мені, голубонько, чи надовго?
Ніч мовчала. Що ж, вона не думатиме про це. Зараз вона просто щаслива. А це так багато!
11. Крила
Божечку! Господи! Боже мій милий!
Знову – ці крила! Знову – ці крила!
З радості, з розпачу я ж не посміла
мріять про них – а Ти дав мені крила!
Плачу від вдячності, стиха молюся.
Я – підіймуся, я – підіймуся!
Буду до сонця – на іскорку ближче.
Серцем – зі світом, з людьми поділюся.
Арсен зовсім не розумів Сергія та його вибору. Дивився на Зоряну з осудом та недовірою, чекаючи від дівчини якоїсь каверзи. Очевидно, Олесині повчання давалися взнаки. Навіть пробував через бабуню Ніну вплинути на друга, просячи, щоб та авторитетно «вставила дурню клепки». Бо хіба Сергію така дружина потрібна, з брудною біографією? Та бабуня Ніна відмахнулася від тих порад, прийнявши дівчину в родину з радістю. Вони часто розмовляли із Зоряною просто так, наче і ні про що. Стара мудра жінка раділа, що отримала ще одну онучку. Онучкою з першого дня знайомства вона називала Зоряну.
І дівчина розповідала бабуні про себе, переповіла й про те, чого не хотів знати Сергій. Чомусь відмахувався від її минулого. Жалілася, що це її бентежить, бо життя – то не лишень вона теперішня, а й колишня. Бабуня Ніна просила не ображатися на хлопця.
– Коли буде готовий почути від тебе правду, ти то зрозумієш. Чекай.
І вона чекала. А тим часом Сергій відкривав для неї свій світ. Не любив згадувати дитячий будинок та час, проведений у ньому. Видно, обпився полинового пійла там аж забагато. Хлопець наче розмежовував своє життя: до вступу в універ – і після.
Батько з пані Кларою переїхали мешкати в село. Бо шостий поверх був зависоким для чоловіка-інваліда. І хоч Назар уже доволі жваво пересувався на протезах, все ж перевтомлювати ноги не радили лікарі. А ліфт у будинку часто ламався. Тому будиночок тітоньки Калини під Жовквою, який Зоряна майже за безцінь викупила назад, і став у пригоді. Пані Клара пішла на пенсію і постійно опікувалася батьком. Сергій переселився до Зоряни, перед тим зробивши офіційну пропозицію руки та серця.
Смішно і кумедно то все було. Прийшов до них у чорному костюмі, білій сорочці, при краватці. Потім з’ясується, що то все було позичене в друзів спеціально для такого випадку. У руках два однакових букети – червоні гербери. Один, звісно, для пані Клари. Спочатку попросив для годиться руки Зоряни в батька, очевидно, та катавасія була організована бабунею Ніною. Тоді, коли батько сказав, що він не проти та все вирішує Зоряна, плюхнувся смішно на одне коліно й урочисто, навіть трохи пафосно, видав:
– Зорянко, кохана! Я хочу стати твоїм чоловіком. Виходь за мене заміж. Моя душа, Зірко, вже й так давно належить тобі, а щодо руки і серця мусиш подумати, чи вони тобі треба? – і смішно підморгнув їй.
Та про весілля не могло бути й мови. Зоряна була категорично проти. Тихо звінчалися в маленькій церкві під Жовквою. За свідків – Арсен та Олеся, Лєрка категорично відмовилася. Бо… Бо не вірила в це шаленство про «жили довго та щасливо». А Зоряна вірила й зовсім не сумнівалася. Олеся виявилася не такою вже й занудною в своїй правильності. Бабуня Ніна мала талант наставляти на путь істинний тих, хто трішки збивався на манівці. І Олесю вона трохи «підправила», бо закоханому Арсенку потрібна Олеся, а Олесі Арсен.
Бабуня Ніна стала наче головною в їхній великій родині. Навіть мачуха Зоряни, пані Клара, називала її із задоволенням бабунею.
Сергій наполегливо вчився в аспірантурі. Зоряна тим часом закінчила університет і надибала роботу в дитячій бібліотеці. І хоча зарплати в подружжя були невеличкі, та побутові дзюрки вдавалося чудово залатувати завдяки комп’ютерному генію Сергія.
У вільний час вони багато мандрували. Раніше Зоряна й не замислювалася над тим, що світ за вікном настільки цікавий. І не потрібно їхати за край землі, щоб те зрозуміти. Тільки-но наступала більш-менш тепла пора, Сергій із Арсеном, а з ними й Зоряна, вирушали на катамаранах у мандри. Дністер, Збруч, Черемош… Олеся категорично відмовлялася. Вона не любить води, вона любить гори. А Зоряна любить воду, інколи їй здається, що вона навіть пам’ятає той час, коли ще не народилася, плавала собі в небесному морі-небі маминого животика – безтурботна й щаслива зірка.
Жвава мелодія ріки, барвисті береги, пишні краєвиди, що тішать душу і серце. О, то має свій, ні на що не схожий колорит. Течія то прискорюється на примхливих перекатах, то навпаки розмірено та гонорово несе тебе в своїх обіймах. Є у цьому щось камерне, є щось і домашнє водночас. І Зоряні здається, вона знає, чому це так, бо побувало тут зовсім небагато туристів, і тутешні береги та води залишаються й досі трохи дикими.
Найдужче запам’ятала останню їхню спільну подорож. Сплав Збручем. І таке мальовниче та майже нереальне село Окопи, розташоване на півострові, де Збруч впадає в Дністер, де ті дві річки мило обнімаються. Звертаєш увагу на муровані споруди обабіч дороги – Кам’янецьку та Львівську брами. Арсен жартує: «Дві твердині, майже як у Толкієна». Авжеж, майже… То все, що залишилося від колись гучної слави Окопської фортеці.
– Тут колись півень співав на три держави, – каже Сергій. Зоряна мало що знає про цю місцину, і хлопці радо їй розповідають усе, що їм відомо. – Це село ще до Першої світової війни було у складі Австро-Угорщини. Із того боку Збруча, де тепер Хмельниччина, – Російська імперія, а на протилежному боці Дністра, там нині Чернівецька область, – уже Румунія.
Зоряна дивиться з високої кручі на дві ріки унизу і німує. Маленька чорна цятка на плесі Дністра – то човен із рибалкою. «Людина – цятка у цьому світі, маленька цятка», – думає собі Зоряна, відчуваючи, як усередині народжується вірш. Сергій розуміє її настрій, забирає в обійми.
– Красиво, правда ж? – меланхолійно підносить очі до неба. – Навіть тут, здолавши ріку, людина прагне вгору.
– До неба? – дивується дівчина, перепитує.
– Так, до неба. Ми прагнемо видряпатися на кручу, щоб переконати себе: ми здолали цю ріку, і вона насправді така, якою ми собі її вимислили. Знаєш, чого нам, людям, бракує? І то бажання не якесь там містичне, а реальне.
Вона дивиться вниз на воду. Сіра чапля пролітає зовсім поруч. Торкає крильми квіт черешні, потім стрімко кидається вниз. Зоряна всміхається здогаду:
– Крил. Нам не вистачає крил? – чи то запитує, чи відповідає. Арсен збоку щось шукає в наплічнику, наче й слухає, і разом із тим не заважає тим двом у їхніх словесних мандрах.
– Так. Крил. Яке то щастя, мабуть, піднятися вище птаха і зуміти побачити його крила розпростертими в польоті, та не знизу, а зверху, зовсім поруч, що навіть торкнути їх міг би, – мрійливо говорить Сергій.
– Ага, – підхоплює розмову Арсен. – Дикі птахи для нас – мов родичі. Курку домашню чи качку нам не жаль, хрумаємо ними і все. Знаєте, я якось подумав, що дикі тварини не такі до нас добрі, як дикі птахи. Напевно, крилаті мають до нас, до людей, якийсь сентимент. Живуть поруч, виводять діток – ластівки, журавлі, горобці, сороки, ворони… А з тварин? Хіба що їжак. А знаєте легенду про дивака з Окопів?
Сергій, напевно, знав, бо сумно трохи посміхнувся. Але змовчав, хотів, щоб і Зоряна її почула.
– То навіть не легенда, а бувальщина, стверджують старожили. Так от, коли ще водосховища тут не було, посередині ріки утворився крихітний острів. І жив в Окопах тоді один дивак, який мріяв літати. Змайстрував хлоп собі крила, начепив їх, вийшов на кручу, де ми зараз із вами, розігнався і полетів, бажаючи перелетіти річку. Махав він своїми крилятами, махав-махав і…
Арсен замовк.
– І що? Він долетів? – питала Зоряна.
– Так, Зоряно, він долетів. Але не до сонця, як Ікар. А, згідно з законом Ньютона, впав униз. Але кажуть, що мав щасливе обличчя тих кілька секунд, доки продовжувався його політ.
– Бо він побачив крила птаха зверху? – запитує Зоряна.
– Можливо. Людина не може бути птахом, та вона вміє мріяти…
Остання сторінка щоденника перегорнута. Крапка? Ні. Там три крапки…
12. За мертвою водою
Нарешті – час для крапочок над «і»,
і по дощах вже висохли калюжі.
Витьохкуються з серця солов’ї…
Ти хочеш чистоти
і волі – дуже?
Он чорний крук усівся на гіллі.
Видзьобує з-під ніг вологий смуток.
Нарешті – час для крапочок над «і»:
прозріти, зрозуміти і… забути.
У цьому році зима плаксива та сльотава, немов розманіжена кралечка. Дорога, що веде з обсерваторії додому, розкисла і перетворилася на бруднюще багновище, тому доведеться теліпатися навпростець. Там, де це можливо, Сергій бреде узбіччям, незабаром доведеться завернути в ліс та спуститися ущелиною. Крук летить слідком. Товариш його не покидає. Бідна його дівчинка. Стільки пережила, а він думав, що то тільки у нього доля така висла. Ех, шкода, що вона в щоденнику так мало розказала про Василя Григоровича… Якісь непевні здогади розтроюджували душу, коли читав про цього страшного чоловіка, наче він його також знав.
Нарешті добрели до обійстя. Дерев’яна хвіртка сумно пищить. «Треба її змазати чимось, щоб не плакала», – каже до крука Сергій. «Кар-кар», – погоджується птах.
Сумно і сіро зараз біля будинку. Сніг розтопився, залишивши по собі бруд. Сад також сумує. Сергій обходить будиночок, зупиняється перед старою яблунькою. Із її гілок скрапують додолу важкі холодні краплі. Сніг тане. Раптом за спиною йому вчувається шум. Не простий буденний для його пустки, а той, із минулого життя, майже забутий шум… Деренчить трамвай, десь поспішає «швидка», захлинаючись жалібним криком. Чоловік ціпеніє від несподіванки. Його минуле тут? Здивовано озирається. Звуки йдуть від дверей, отих самих, що поруч із господарським приміщенням. Вони ніколи не відчинялися при ньому, там, як каже пані Рая, зберігаються «необхідні зайві речі». У нього немає ключа від тих дверей. Підбігає до них. Звуки вмовкають. Притуляє вухо до дверей. Щось наче шкребеться за ними. Може, мишка? А звуки міста? Невже то його хвора свідомість їх витворила?
Бо він скучив?
Наче ні. Ловить себе на думці, що жодного разу, відколи він тут, йому не хотілося повернутися додому. І ось маєш. Невже ностальгія за містом так дивно дає про себе знати? Він щотижня телефонує бабуні Ніні та Арсену, питає про їх життя, розповідає про своє. Телефонує з роботи. Бо мобільний він викинув. Навіщо йому власний телефон? Того, що має на роботі, цілком достатньо. Та жодного разу він не хотів повернутися додому, поки що не хотів. Невже це перший дзвіночок від серця?
Погладив долонею дерев’яну поверхню дверей. Відчайдушно захотілося їх відчинити. Придивився до них уважніше. Ручка – стара та масивна, а на ній щось видряпане. Нахилився, щоб ліпше роздивитися. Зображення птаха з розпростертими крилами. Та іржа й нашарування років не давали можливості розгледіти, що то за птах. Почав відчайдушно чистити ручку: відкрив господарське приміщення, знайшов наждачний папір. Відчистив ручку майже до блиску, і вже легко можна було розібрати, що на ній викарбуване. Птах із розпростертими крилами. Його копія зараз сиділа на яблуні. Крук. Сергій здивовано озирнувся. Птах, здається, не звертав зараз жодної уваги на нього, щось там вишукуючи на стовбурі, стукаючи дзьобом по корі. Збіг і тільки.
Обіперся спиною об стовбур яблуні, прислухався. Над вухом здивовано каркнув крук. Не зважав, не зводячи погляду з дверей. Двері мовчали, як завжди, то були просто двері, тільки двері. Стояв так очікувально кілька хвилин. Нічого не відбувалося. Підняв голову, глипнув на крука. Птах уважно дивився на Сергія:
– Я божеволію? – запитував чи то себе, чи то крука.
Птах махнув крилами, крикнувши незмінне «Кар!», – і полетів.
– А ще друг називається, – розчаровано гукнув услід Сергій. – Ну і лети, ти всього-навсього птах.
А вночі йому наснився Львів. Нічний Високий замок із його освітленим шпилем. Чисто вимита бруківка після весняного дощу, другий номер трамвая по вулиці Личаківській, ботанічний сад на Кирила та Мефодія. І він уві сні плакав, знаючи, що то лишень сон. Захотілося додому. А на площі Ринок, на тому самому балконі, де колись польський король Владислав IV Ваза побачив красиву дівчину і закохався в неї з першого погляду, стояла його Зоряна. Вона простягала до нього руки і шепотіла: «Повертайся, Лічозоре, додому. Повертайся! Уже час».
Куди? Чому? Він тільки став звикати, змирився з тим, ким він тепер став. І раптом – повертайся. До кого? Тебе ж там немає, дівчинко моя!
«Але то тільки сон», – шепотів похмурий ранок за вікном. Цього дня вперше не з’явився крук, хоча Сергій його і чекав. Була неділя, вихідний день. На роботу не мусив іти і не пішов, натомість разів п’ять вистрибував на подвір’я та притуляв вухо до тих клятих дверей. Там було тихо, вже навіть не шкрябалося.
Увечері надійшла пані Рая, перемовилися з нею декількома словами. Вона сказала, що хотіла б узяти деякі речі з тої комірки, де зберігаються «необхідні зайві речі». Сергій запропонував їй допомогу, вона здивовано глипнула на чоловіка. Можливо, йому самотньо самому, і захотів якнайдовше поспілкуватися з живою людиною? Тому й погодилася. Пані Рая підійшла до дверей з відполірованою ручкою. Здивовано стенула плечима. Сергій почав щось белькотіти незрозуміле, виправдовуючись.
Пані Рая зітхнула, подумавши, напевно: бідний чоловік, трохи стратив розум. Мовчки нахилилася перед дверима, запхала руку в шпаринку під порогом та витягнула з неї ключ – жовтий, звичайний, наче від квартирного замка. То, виявляється, в дверях вставлено новий замок, хоча Сергію все здавалося, що ключ має виглядати геть по-іншому, довгий плаский, може, навіть із вигравіруваним на ньому птахом. Замок лунко хруснув, пані Рая легко штовхнула двері, і вони відчинилися. Вона лівою рукою на стіні намацала вмикач та увімкнула світло. Сергій зазирав у кімнату.
Кімната була невеликою, приблизно три на три метри. Без вікна, з поличками дерев’яними під стінами аж до стелі. На них купа різного непотребу: старий велосипед, каструлі, виварка, дерев’яні ночви, паперові коробки, складені одна в одну, потерта валіза, журнали з пожовтілими сторінками, зв'язані рожевою стрічкою, картаті торби, з яких визирав якийсь мотлох. Пані Рая взяла одну з тих сумок, Сергій кинувся допомагати. Вона зупинила його рукою:
– Торба легка, не хвилюйтеся.
Сергій ніяково переминався з ноги на ногу. Готовий був крізь землю провалитися. Він віслюк. Що подумає про нього жінка?
– Пане Сергію, – вже розпрощались, та, стоячи перед хвірткою, пані Рая наче щось згадала й окликнула чоловіка, – раптом вам все ж стане потрібною комірка, то можете користуватися нею. Ключ знаєте де.
Сергій зітхнув.
– Поки що наче не треба. Я здаюся вам трохи божевільним, пані Раю? Не зважайте, я з цим упораюся, ось побачите.
Вона сумно посміхнулася.
– Божевільним? Усі ми трохи божевільні, Сергію, навіть ті, хто вважає себе найнормальнішими. І то також ознака божевілля. Астроном, напевно, здаватиметься божевільним, бо знаходить сенс свого буття в далеких зірках, планетах, куди долетіти можна хіба що в думках. Таким самим божевільним вважають мого онука Рустема, бо він хоч і народився глухонімим, та вміє розмовляти з деревами, і ті його чують, навіть відповідають… Не переймайтеся. Ви – нормальні, хіба що трохи втомлено виглядаєте. Наче не можете вирішити якусь складну задачу. Відповіді зазвичай на поверхні. І ви їх знайдете, або вони вас самі відшукають, коли прийде пора.
На даху криниці каркнув крук. Повернувся-таки.
– Я також розмовляю з… е-е-е… Майже так, як ваш онук, тобто… – затнувся на слові.
– Розмовляєте з птахами? – продовжила пані Рая. – Ну і що?
Жінка поставила торбу на землю.
– Круки – особливі птахи! У давніх наших віруваннях верховним божеством був Великий Тенгрі. Ми величаємо його ханом. Він визначає людський вік, дарує владу, карає грішників. Кагани, перш ніж ухвалити важливе рішення, колись мусили спочатку звертатися до Тенгрі, щоб отримати його благословення. Тенгрі – це велетень, який живе у верхньому небесному світі. Колись Тенгрі з глини виліпив людей. Однак в останній момент передумав, бо відчув, що з приходом людини у світ з’являться й гріхи. Тому душу не став вдихати у глиняні фігури, а помістив у дзьобі крука, свого помічника. Дбайливо пильнував крук свою дорогоцінну ношу. Але одного разу, пролітаючи над землею, побачив мертвого коня. Захотілося йому поклювати мертвечини і не втримався від спокуси: «Ну що буде, якщо разок клюну? Хіба помітить це Тенгрі? Хіба принесу я цим нещастя?» Приступив до трапези. Тільки-но відкрив дзьоба, а душі розлетілися в різні боки і заселили фігурки глиняних людей. Ті ожили. Тому татари дуже шанують цього птаха, який не зміг утриматися від спокуси і подарував нам, людям, душі.
Пані Рая схилила голову, наче кланялася круку, і продовжувала:
– Круки – поважні та мудрі. Ерлік, повелитель нижнього світу мертвих, також їм довіряє. За нашими легендами, перші люди були безсмертними. У них народжувалися діти, внуки, правнуки. Минуло небагато часу, і світ перенаситився людьми. Так, звичайно, старі втрачали силу, слух і зір. Але душа не покидала тіла, і життя перетворювалося на муку. А тим часом природа вимирала, бо було випито майже всю воду в річках та озерах, їжі також не вистачало. Не знали люди, як жити далі. Стали радитися. Довго сперечалися, та не знаходили виходу. Тоді мудрий крук запропонував запросити у світ людей смерть. Вважалося, що її прихід буде таким самим, як і прихід сну. За спільною згодою усіх, крук полетів у підземне царство. І став просити Ерліка дарувати людям смерть. Недовго думав підземний бог і випустив дух смерті зі свого палацу. Чорний крук підхопив її і допоміг добратися до середнього світу. Так у світ людей прийшла смерть. Вона щедро нагородила крука за це. І його нащадки отримали право жити аж триста років.
Сергій уважно слухав. І враз згадав, як колись, іще в будинку маляти, йому, зовсім крихітному, нянечка розповідала казку про мудрого крука, який рятував головного героя від смерті, приносячи у своєму дзьобі спочатку мертву, а потім і живу воду. Мертва гоїла рани, жива повертала до життя.
– Крук – птах непростий, – продовжувала пані Рая. – Він розмовляє з богами їхньою мовою. Тож у нас вбити крука – те ж саме, що підняти руку на Бога. Дружить цей особливий птах тільки з особливими людьми. Крук – ваш друг, Сергію. Не зважайте на людські балачки. Крук із будь-ким не приятелюватиме.
Пані Рая пішла. Сергій майже весело підморгнув круку:
– Друг, кажеш? Слухай, приятелю! А може, ти й мені принесеш тої води? Га? Хоч краплинку.
Крук наче зрозумів його. Кивнув головою, замахав крилами, зробив кілька кіл довкола хати, наче прощався, і став підніматися дедалі вище й вище в небо, аж поки не перетворився на чорну крапку, а згодом зовсім зник. Сергій навздогін крикнув:
– Можна тільки мертвої…
