Текст книги "Зірка для тебе"

Автор книги: Дара Корний

12. «Старша від людства, давніша від пустелі…»

Любов – це тиша

і безмежне небо,

це світлий усміх у твоїх очах.

Любов – коли і слів уже не треба,

це трепетні птахи у небесах.

У світлі дні фіалкові музики

в душі заграють —

і відкриють світ,

І все, що сірим було і безликим,

враз оживе,

немов весняний цвіт!

Був звичайний вихідний день. Весна цього року припізнилася. Тільки-но в травні по-справжньому потепліло. Квітневу паску святили в снігах, навіть захурделило. Тож справжнє тепло стало просто вибухом, квітувало все і відразу. Земля та природа нагадували породіллю, яка ніяк не розродиться, а тепер квітнули і підбіл, і жовті котики, й абрикоси, і вишні. Усе водночас. От-от на підході яблуні та груші, а там бузок уже дивився цікаво на світ своїми ліловими очицями.

Сергій у суботу мав термінове замовлення в одній бізнесовій організації, інсталював програми. Телефон знову забув у гуртожитку, цього разу спеціально, щоб Арсен не діставав повчаннями. Він у нас дуже правильний. Сергій пригадав історію з енциклопедією, а ще, чого доброго, розповість усе бабуні Ніні, і доведеться тоді слухати поради, а ослухатися її він не міг. Бабуня Ніна ще жодного разу поганого не порадила. Та чомусь надіявся на ліпше – друг не стане старенькій щось розповідати, щоб не турбувати її хворе серце. Було звичним, що Сергій у суботу або неділю відвідує бабуню з Арсеном. Нічого, ще завтра встигне. А сьогодні він має переговорити з Зоряною. Не думав, що вона опиниться на місці роботи вже зрання. Однак тільки-но закінчив роботу, десь близько дванадцятої, вихопив гроші з рук секретарки, ефектної грудастої шатенки. Навіть не перерахувавши їх, запхав у кишеню штанів, чим викликав здивування директора фірми, який особисто приймав роботу.

– Так, молодий чоловіче, ви ніколи нічого не заробите! – повчав той. Невисокого зросту чолов’яга, вбраний у дуже блискучий, хоча, очевидно, й дорогий костюм. Надто туго зав’язана на шиї краватка трохи заважала йому, і він раз по раз смикав її то вправо, то вліво.

– Чому? – перепитав здивовано, дивлячись на керівника згори вниз.

Директор поморщив лоба. Був на півголови меншим від Сергія, невеличке черевце прикривала маринарка. Залисини на голові вкривав піт.

– А тому, шановний, що коли б я так ставився до грошей, як ви, то не торгував би нерухомістю, а став би підмітайлом на Краківськім ринку.

– Ви роботою моєю задоволені? – перепитав Сергій, згадуючи, як цей грубась іще п’ять хвилин тому прицмокував язиком, вихваляючи хлопця та шпетячи тих неуків, які перед тим робили невдалі спроби відремонтувати систему.

– Ну-у, звісно, що… – потягнув директор. – Так, але…

Сергій грубо обірвав:

– Пане Владлене, компи мають властивість час від часу ламатися. До того ж за ними працюють люди, і працюють не автономно, а прилучені до Інтернету, ймовірність підчепити там якусь компболячку – вірогідна на сто відсотків. А ще є така штука, як перепади напруги в мережі, стихійні лиха. Висновок: я вам ще не раз стану в пригоді. І тому, «шановний», вам зовсім не вигідно мене дурити, тому платню не перераховував. Ви ж чесна людина?

Директор розчаровано розвів руками і хотів щось додати, та Сергій похапцем потиснув йому руку та кинувся бігцем у вказане Олесею місце шукати Зоряну. Біля самого цирку згадав, що ще не їв сьогодні, однак від думок, що обсіли голову, та сплеску емоцій їсти не хотілося.

У скверику біля цирку на дитячому майданчику в цю обідню пору було багатолюдно: бабусі з онучатами, батьки з дітками. Обійшов довкола цирку декілька разів, Зоряни не зустрів. Може, ще зарано? Сів у скверику. Вітер із Святоюрської гори надсилав, мов термінові телеграми, дивовижні пахощі весни. Теленькав поруч трамвай, перегукувалися автівки, веселилися синички під ще не розпущеним кущем глоду, гралися в пісочниці діти, мружилося на безхмарному небі сонце. Так просидів майже до четвертої. Урешті не втримався та пішов до хлібного купив булочок, а в гастрономі молока. Ото й увесь сніданок-обід. Зоряна того дня так і не з’явилася. Чому? Невже вчорашня сцена її так збентежила? Тільки об одинадцятій вечора дотумкав: вона вже не прийде.

Додому, в гуртожиток на вулицю Медової печери, повертався пішки. Мало машин, небагато людей, не мав чого чи кого боятися. Його дитбудинківське минуле давало про себе знати: кругом купа знайомих, особливо серед львівської шпани, гопників. Він вважався серед сиріт майже легендою: свій у дошку пацан, що зумів якимось чином видряпатися нагору. Час від часу його навідували приятелі, колишні дитбудинківці, переважно «зайняти грошей». Давав не думаючи, знаючи наперед – не віддадуть. Тут спрацьовувало інше чуття: якщо дасть, то сьогодні вони ні в кого не вкрадуть, нікого не пограбують, бо матимуть за що і випити, і вколотися. Таких уже розмовами чи повчаннями не виправиш, бо надто пізно… Коли згасає день, ти знаєш, що після ночі настане новий, а тут шансів на щось нове мало завжди. Сутінки… Далі – тільки ніч.

Сергій ліг у ліжко, попередньо поставивши на зарядку мобільний, який вимкнувся, не витримавши лихої долі. Ще б пак! Двадцять пропущених дзвінків од Арсена, а ще – сердита записка від нього на столі. Навіть лінь було читати, добре знав, що в ній. Максим, його співмешканець, поїхав до батьків. Тож… Лежав мовчки, слухаючи ніч, думав, що не засне, та несподівано для себе доволі швидко заснув, і на ранок навіть не пам’ятав, що йому снилося. Уранці розбудив телефонний дзвінок від Арсена. Не брав слухавки, тільки вимкнув звук у телефоні. Дев’ята година, і йому час, бо…

… настав новий день.

Вона була на лавці біля дитячого майданчика, неподалік від цирку. Він помітив її здаля, хоча дівчина сиділа до нього спиною. Упізнав її по короткій стрижці та тій самій картатій сорочці, в якій вона приходила на поетичні читання. Підійшов майже впритул, міг добре розгледіти малюнок на сорочці, руки дівчини, запхані в кишені джинсів, похилену голову, зіщулену постать, напевне, змерзла. Першим бажанням було зняти з себе маринарку та накинути на її пле…

Не додумав…

– Я знала, що ти прийдеш, – вона говорила, не обертаючись.

Тоді розвернулася.

Сумні очі, червоний ніс, синці під очима…

– Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле – це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене – то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… – затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, взяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Зазирнув у її обличчя, шукав очі. Знайшов.

– Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.

– Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті того, щоб їх… – очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

– Тс-с-с. Не треба… – Він гладив її по голові. – Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози – то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве витиснути з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?

Оповідка друга. Літавиця

Без крил

На дубі сиділо дві пташки – він і вона. Він привів її сюди, до цього високого величного дерева, недарма. Тут він звив розкішне гніздечко для неї. Він її кохав, вона кохала його. Вони тут поселяться, заведуть діток. Але вона чомусь не дуже раділа, бо була дивною птахою. Любила небо більше від дерев, спів більше від його солодких речей. Він зітхав, він знав, що вона йому не пара. Надто небесна, надто не така. Але він так любив її. Найдужче боявся, що одного разу вона не повернеться, бо знайде когось ліпшого, такого ж дивака, як сама, чи просто забуде дорогу додому.

Ох, як його та Птаха замучила! Мусив щось із цим вчинити, бо так далі жити несила. І коли вона солодко спала, марячи небом, він просто обітнув їй крила. Тепер вона точно не втече, не покине його, буде завжди поруч. А він прогодує і її, і діток-пташат.

Вона прокинулася вранці, вмилася ранковою росою, що крапельками тремтіла на листочках дуба. Розправила свої крила і… стояла, приголомшена відкриттям. Її крил не стало. Вона плакала, ридала, звинувачувала, проклинала. А він говорив-шепотів-переконував, що кохає, що все це заради її блага. Бо що то за птахи без пташат, бо що то за родина без домівки, бо що то за дружина, яка тільки те і вміє, що літати.

Дуб був високий, крислатий. Птах гордився своїм гніздом. Бо віття дуба від негоди та пекучого сонця оберігало. До того ж і знизу не так легко до гнізда добратися, якщо ти не птах. Птаха сумно сиділа в гнізді, поки коханий діставав харч і літав у справах. Уже в гніздечку з’явилися маленькі яєчка, от-от мали защебетати малята. Але від того Птаха не ставала веселішою, продовжувала тужити. Народилися пташата, і батько, щасливий та радісний, заходився вчити їх літати. Малі хутко сприймали нехитру пташину науку, вони скоро росли. А коли зовсім змужніли, то покинули гніздечко назавжди.

Безкрила Птаха стала ще сумнішою. І одного ранку вона не втрималася. Вилізла зі свого зручного та теплого гніздечка, коли її Птах полетів на пошуки їжі. Стала на найвищу гілку, розправила те, що залишилося від крил, і… полетіла. У цю мить була найщасливішою, бо знову могла літати.

Коли Птах повернувся додому, то застав порожнє гніздо і тіло мертвої Птахи внизу під дубом…

 
Замерзне в полі птахи крик
в крижинку синю.
Свічаду лишаться сліди
твоєї тіні.
 
 
А білі постаті годин
зберуться разом.
І сповідатимуться дні
про всі образи.
 
 
Плистиме холод з-за вікон —
прозорі пасма.
Зима не винна, що любов,
як тінь,
загасла…
 

Не дозволяй нікому обтинати тобі крила…

1. Руфіна

Ти забери мене звідсіль, мій вітре,

Візьми у своє світле піднебесся.

Ти закружляй мене, як той листок,

над синім світом —

У злоті сонця вимию волосся,

Сполощу душу у дощах осінніх,

Росою вмию очі уночі,

щоб стільки болю

не несли в простори сині.

Згуби десь в полі до душі ключі.

Нехай вже не болить,

хай заросте травою,

нехай почнеться знов —

як другий день,

щоби не тліла учорашньою золою.

Листок зів’яв – як голос у пісень.

Так. Спомини. Якось після них наче легше стало. Кажуть, щоб зняти з душі тягар, слід виговоритися. А коли ти і є тим співрозмовником, який слухає себе самого? Хтозна, як воно називається за Фрейдом. Головне, що допомагає. Сергій глянув у небо. Там починало сіріти, зорі ставали невидимками. Світає. Час додому. Через кілька годин на цій галявині під обсерваторією з’являться люди. Чи хотів він зараз їх бачити? Напевне, ні.

Сергій ішов знайомою ґрунтовою дорогою. Нею рідко хто користується. Хіба що іноді проїжджають вози чи старі автівки. Дорога густо поросла травою. Очевидно, колись тут був жвавий рух… Чоловік спускається стежкою. Спуск доволі пологий. Довкола листяний ліс. Тому навіть узимку тут не сумно. Рай, а не місцина… Те, що треба для такого самітника, як він.

Коли переїхав працювати в цю обсерваторію на горі Кішка, що біля Кацівелі, почувався чужинцем. Але то було ліпше, аніж почуватися мертвим у рідному місті. Львів ураз перетворився на гіркий полин. Рідна домівка, робота, навіть друзі – все муляло, давило. Відстань лікує? Принаймні не ятрить рани. Звикав до чужини. Сергію відразу запропонували гуртожиток. Відмовився… Бо там завжди людно, та поки що не цього прагнула душа. Ще свого шефа та двох співробітників він витримає, а ось обзаводитися сусідами, новими знайомими чи навіть ворогами не хотілося. Кілька ночей провів в обсерваторії, спав на розкладачці в актовій залі. І тут-таки познайомився з пані Раєю, яка працює в обсерваторії прибиральницею. Вона йому нагадувала бабуню Ніну, і Сергій навіть із задоволенням слухав її розповіді про онуків-правнуків.

Пані Рая – татарка, її чоловік українець, колишній морський офіцер. Помер у минулому році, заснув і не прокинувся. Їй так не вистачає його. Тому і пішла працювати, щоб менше сумувати та згадувати. Прожили з ним душа в душу сорок літ. У вісімнадцять років на танцях у Будинку офіцерів познайомилася з вродливим юнаком і закохалася. У Сергія з пані Раєю було спільне горе – і він, і вона втратили коханих.

Пані Рая каже, що побачила у Сергієвих очах тугу і відразу її зрозуміла. Вона ж і запропонувала Сергію пожити в старому будинку її батьків, правда, то далеченько від місця роботи. Сорок п’ять – шістдесят хвилин пішої ходьби. Поруч ані ринку, ні крамниць. Зате там немає настирливих сусідів. І є електрика, криниця з водою. Вона може хоч сьогодні показати хату.

Говорили. Пані Рая розповідала про себе. Її звати за паспортом зовсім не Рая, а Руфіна. А щоб люди не ламали собі язики, то вона так сама себе назвала після того, як пішла до школи. Вона у класі одна була з таким дивним ім’ям, єдина татарка на весь клас. Народилася вже у сорок шостому. Її брати так і не повернулися з війни додому. Старшому було двадцять два, коли мама в березні сорок четвертого отримала похоронку. Він загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі в Чехії, менший у тому ж сорок четвертому, в квітні, пропав безвісти. Відразу двох синів забрала війна – отаке горе для батьків. Та мама ніколи не вірила, що її менший Валід загинув. Коли в травні сорок четвертого Сталін евакуював із Кримського півострова всіх татар, їхню родину не зачепили. Хтозна, чому? Пощастило? Чи тому, що сини служили в Радянській армії та загинули, захищаючи честь і славу Великої Держави? Чи, може, просто ліньки було бездоріжжям пхатися в таку глухомань, щоб забирати двійко людей, які жили так далеко від цивілізації? Руфіна народилася, коли родина вже й не думала про батьківство. Мамі виповнилося сорок п’ять. Дитя, напевно, і врятувало родину від розпачу. Бо ж рідних братів та сестер і татка, і мами з великими родинами вивезли бозна-куди, на чужину. І вони залишилися одні-однісінькі, хай і на рідній землі, але між чужими…

Ох, людина – не пальма. Вона звикає до всього: і до немилостивої спеки, і до крижаних завій. Призвичаїлися. І коли десь у п’ятдесят четвертому врешті віднайшлися брати батька та кликали їх до себе, мама категорично відмовилася. Та тут була ще одна причина – не їхати на чужину. Мама так і не замирилася зі смертю молодшого сина. У сповіщенні, не похоронці, було написано: «Пропав безвісти», – отже, син може будь-коли вернутися з війни. І що? Кого він застане в рідній оселі? Чужих людей чи взагалі, може, чужинці й хату розвалять? Ні, вона не поїде…

Отак вони й жили.

– Коли мама у вісімдесят п’ять років помирала, то наче стратила глузд і раз по раз все шепотіла: «Руфінко, доню? Хтось стукає у вікно. То, може, Валід повернувся». Але то був тільки вітер, який торохкав у шибу вікна дощем. А коли настав її час відходити, обличчя раптом просвітліло і вона з щасливим усміхом на вустах умирала. Наостанок прошепотіла: «Синку, ти таки прийшов. Дочекалася, синку». Батько довго не протримався після кончини неньки, надто він її кохав. За півроку пішов слідком. Юрко, чоловік, каже, що від туги. Тато був від мами на десять літ старший, тож коли тобі дев’яносто п’ять, то вже і смерть на порі. Юрко моїх тата з мамою любив, наче рідних. Своїх він втратив на війні. Тож не дивно, що батьківську хату він відмовився продавати. І ми, і наші діти живемо в місті, то мови про те, щоб переїжджати назад, не було. Юрко просто хатинку відремонтував, поміняв вікна, двері, підлогу, всередині почистив. Обгородив. І завжди підтримував довкола порядок. Коли життя у місті надто набридало, він просто ховався там від цивілізації.

Юрко з Руфіною-Раєю нажили аж п’ятеро доньок. Величенька родина. Жодна з дівчат не поділяла батькового захоплення глушиною. Зяті також не дуже, просто з ввічливості час від часу допомагали біля хати. Тож, коли Юрко помер, довго думала, що робити з домівкою. А зараз і вихід знайшовся – може, добрій людині стане в пригоді.

Отак брели дорогою, розмовляючи, точніше, говорила здебільшого пані Рая, Сергій – слухав. Хвилин сорок п’ять спускалися вниз некрутим схилом. З дороги повернули вліво, пройшли ще хвилин десять неширокою, але добре втоптаною стежкою, по обидві сторони від неї росли ожина та малина. Раптом ліс наче розступився, і перед ними відкрилася широка галявина. Невелика дерев’яна хата дивилася на них низькими дверима та великими вікнами. Подвір’я обгороджене невисоким дерев’яним перелазом. Загорожа виглядала швидше декоративною, бо доросла людина при бажанні могла легко через неї переступити. Подвір’я було викладено камінням і виглядало не гірше від львівської бруківки. Очевидно, за ним також доглядали. Двері хати дивилися на південь. Пані Рая пояснювала це так: за традицією, татарин, коли виходить із хати, першим, що має побачити, – то сонце.

– Це і є будинок моїх батьків. Зруб складений із дубових дощок та поставлений на кам’яному фундаменті. Я ще пам’ятаю ті часи, коли дах у нас був пласким. Юрко його трохи осучаснив.

Пані Рая відчинила важким ключем висячий замок на дверях хати. Прочинила їх, запрошуючи гостя досередини. Сергій мусив зігнутися, щоб зайти, бо двері дуже низькі. Невеличкий коридор. Двері наліво, двері прямо. Пані Рая прочинила ті, що прямо. Хата всередині виявилася доволі просторою. Із коридору потрапили до світлої кухні. Справжнісінький камін, змонтований так, щоб обігрівати ще одну кімнату, через стіну. Очевидно, спальню. Двійко величеньких вікон. Пані Рая сказала, що то Юрко їх збільшив, набагато розширивши для них прорізи в стінах. І тому вони пропускали в світлицю багато світла, хоча виходили на північ і ніколи не бачили сонця.

За вікнами відкривався прекрасний краєвид. Великий сад: вишні, черешні, абрикоси, персики, яблуні, груші. Дерева акуратно підбілено та старанно обгороджено, подекуди колючим дротом. За садом доглядали.

– Батьківський сад завжди нас годував. Мені інколи здавалося, хай би що мій тато встромив у землю – воно в нього обов’язково родитиме. Може, тому, що він все робив із любов’ю, яку він передав онучці, моїй найстаршій доні. А та своєму сину, моєму онуку Рустему. Цей доглянутий сад – то його рук справа. Він його лікує, чистить, доглядає, забирає старі дерева, садить нові… – Рая ніжно всміхнулася. – Рустем так схожий на мого батька, на свого прадіда. І я тішуся, що татова праця не змарніла. І до того ж то справді непоганий заробіток. Наш сад так мудро посаджено, що навіть у найдошкульніші морози рідко коли яке дерево пошкодиться. Принаймні на моїй пам’яті такого не траплялося. На жаль, мешкати тут ніхто з моїх рідних не хоче, хоча садовий урожай люблять усі. Тож, пане Сергію, очевидно, єдиним недоліком цього глухого місця є те, що мій онук інколи навідуватиме сад та ще ми збиратимемо врожай. Правда, урожай збирається не так часто, а Рустем… Рустем вам не заважатиме. Він глухонімий.

Під правим вікном світлиці – дерев’яний стіл. Біля нього три крісла. На правій стіні суцільні дерев’яні полиці, подібні до наших мисників. На них купа череп’яного посуду. Справа від дверей щось схоже на креденс. [5]5
  Буфет для посуду.


[Закрыть]На верхніх полицях за скляними дверцятами білизна.

– Пане Сергію, тут посуд – тарілки, миски, горнята. Можете вільно користуватися. У шафі, – вона відкрила її, – вгорі скатертини, рушники, внизу – каструлі, баняки, казанки, пательні. У шухляді – ножі, виделочки, ложки. Тобто тут є все, що може знадобитися, коли готуватимете.

Під лівим вікном – низький лежак, застелений чимось дуже схожим на карпатський ліжник.

Пані Рая підійшла до каміна.

– Легко розпалюється, дає багато тепла. У нас кажуть: живе полум’я гріє і серце, і душу.

На каміні мирно поцокує годинник. Круглий циферблат на масивній залізній підставці. Під циферблатом досить вправно вигравірувані зображення людини в центрі та вовка й крука по обидва боки від неї. Побачивши зацікавлення Сергія, пані Рая сказала:

– Старий годинник. Ще мого діда, а досі йде. Моє придане.

Правіше від каміна були двері. Пані Рая розчинила їх:

– А тут у нас спальня.

Сергій зазирнув досередини. Невеличка, але світла кімната. Вікно, зараз до половини завішене світлими шторами, виходило на подвір’я. Завіса мало допомагала, бо кімната була сонячною: вікно дивилося на південь. Біля вікна письмовий столик, крісло. Ліворуч – книжкова шафа, праворуч – звичайна шафа з дзеркальними дверима. Під стіною, біля дверей – ліжко, застелене таким самим коцом, що й лежак.

– У шафі знайдете білизну, ковдри, подушки. Там можете скласти свої речі. Камін дає багато тепла. Тож легко нагріває і кухню, і спальню. Узимку не замерзнете.

Пані Рая говорила так, ніби Сергій уже погодився і майже тут мешкав. Та вона мала слушність, він таки погодився, відразу ж, щойно побачив хату.

Вийшли на подвір’я. Пані Рая поманила Сергія кудись за хату. Тут були ще двоє дверей, збоку, з заходу.

– Це, так би мовити, наші господарські приміщення.

Вона прочинила двері. Усередині купа сухого ломаччя, торф. Справа на гаках та полицях господарський інвентар: лопати, секатор, граблі, сокира.

Поруч – іще одні двері. Пані Рая недбало махнула рукою:

– А там ми склали старі речі. Те, що вже не дуже потрібне, та шкода викидати. У кожного, напевно, є таке місце, де складується важливо-неважливе. Добре, коли то кімната якась, а не закуток у серці, – пані Рая наче жартувала, та говорила сумно. – Знаєте, Сергію, мій батько одного разу сказав таке: «Інколи деяким дверям слід залишатися закритими». Напевне, так воно і є. Якщо ж вам треба буде щось зайве покласти до цієї комори, тільки скажіть.

Підійшли до криниці.

– Вода, Сергію, у нас цілюща, бо своя, джерельна. Годиться і в їжу, і для прання. Чоловік усе хотів зробити насос, щоб легше було, та, зрештою, зрозумів, що воно так, певне, й ліпше. Ну як вам наше обійстя, годиться?

– Навіть дуже все сподобалося. Тепер можемо домовитися щодо платні?

– Що ви! Ох, Сергію. Це ви мені робите радість, бо погоджуєтеся тут замешкати. Хата живе доти, доки вона чує людське тепло. Так казала моя матінка. Ви це тепло будете давати моїй батьківській хаті. От і вся платня. І то велика, повірте.

Сергій замислився. Він мусив якось віддячити цій жінці.

– Пані Раю, а чи не погодилися б ви раз на тиждень тут прибирати? Але це вже за гроші.

Сергій назвав суму, яка була трохи більшою від плати прибиральниці і більш-менш такою, як стандартна ціна за найм подібного житла. Після деяких вмовлянь та вагань пані Рая таки погодилася, хоча суму вдвічі зменшила.

Цього ж дня Сергій переїхав сюди мешкати.

От і живе він у своїй-несвоїй хаті тепер. Раз на тиждень навідується пані Рая, зазвичай увечері, коли він уже на роботі. Двічі на тиждень приходить Рустем, онук пані Раї, щоб почаклувати в саду. Як правило, вдень, коли Сергій спить. Урожай із дерев збирають усі великою родиною, завжди залишивши для Сергія його частку. Пані Рая жартома каже: для хатнього духа, щоб його задобрити. Хатній дух тепла – то Сергій. Найчастіше врожай збирають, коли Сергій іще на роботі. Чоловік упевнений, то навмисно, щоб не бентежити його спокій.

Та чи матиме він колись його, і чи так він йому дуже потрібен?