Текст книги "Зірка для тебе"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

5. Автострада

Забери від мене свій погляд

ти, пронизлива жінко у чорному.

Ти сидиш навпроти, як совість,

зазираєш у мою душу.

А там – звалище, згарище, полум’я

від бажань, що ніяк не сповняться,

від аварій, уламків замків —

вітер деколи попіл ворушить.

І мама поїхала. Залишивши на неї хворого батька, квартиру в боргах, яку в будь-який момент могли забрати, і невелику суму грошей на перший час, тобто поки вона не почне заробляти. Залишені гроші було велено старанно заховати. Зоряна так і зробила, беручи для себе тільки на найнеобхідніше.

Батько на диво спокійно сприйняв від’їзд дружини. Навіть здалося Зоряні, після цього полегшено зітхнув. З часом осмілів та на випивони почав запрошувати дружків. Згодом то перетворилося на закономірність. Середа, четвер і п’ятниця обернулися на божевілля. Після першої ж батькової пиятики в квартирі, коли його дружки стали її мацати за груди й сідниці, Зоряні довелося заночувати на вулиці. Добре, що був травень і вона не замерзла. Дівчина купила замок і поставила його на двері своєї кімнати. Від матері надходили скупі вісті через ту пані, що її в Італію спровадила. Пані Рената була власницею кондитерської. Казала, що у мами все гаразд, і дуже дивувалася, чому від жінки немає для рідних жодної вісточки. Запевняла, що запитає її про це при нагоді. А що стосується грошей… Валя поки не може надіслати ні копієчки, і вони мусять потерпіти, бо вона ще винна за дорогу та за паспорт. Зоряні залишалося одне – вірити пані Ренаті та ждати.

Дівчина зі страхом чекала літніх канікул. Тоді доведеться частіше сидіти вдома і спостерігати за п’яним батьком та його друзяками. Одного суботнього ранку, коли вона вже встала і відімкнула свою кімнату, до неї зайшов батько. Зоряна глянула на нього і аж перехрестилася перелякано: худий, зморщений, схожий на привид, кульгавий, сів напроти її ліжка, взяв за руки і заплакав. Вона пригорнула його до себе, мов мале дитя, гладила по сивій голові та благала:

– Таточку, я так люблю тебе. Будь ласка, не пий. Ми так добре жили раніше… Не пий, ти губиш себе.

А він усе плакав і плакав, і стільки було в його очах відчаю, що Зоряні хотілося вити, голосити, кричати. Хотілося кудись бігти, волати про допомогу. Та до кого побіжиш, коли тобі тільки шістнадцять, коли останній прихисток – то мама. І вона їх покинула та полетіла у світ заробляти гроші. А друзі, знайомі, сусіди? Ті лише скрушно лисичать головами, наче співчувають, та відводять убік очі. Одна сусідка картоплі позавчора принесла: «Ти, напевне, дитинко, сьогодні нічого не їла? Приходь до нас вечеряти». Сусідка зверху макаронів та гречки купила. Мовчки тицьнула пакунок до рук, погладила по голові і витерла сльози на обличчі.

Друзі? А що друзі? Її однолітки – Лєра та Віолетта. Віолетта – донька завуча та директора школи, куди майже всі дворові ходили. Віолетта має подруг у сусідньому будинку і ходить туди гуляти. А Зоряні ніколи не дозволялося відходити далеко від власного під’їзду та, зрештою, вона й не прагнула. Товариства однокласниці Лєрки їй вистачало. Лєра – одна з п’яти дітей продавчині з базару та водія маршрутки. Дівча навіть заздрило Зоряні, що та одна у батьків, постійно нарікаючи на своїх менших братів-сестер і тата з мамою, яким завжди ніколи, бо мусять ту ораву вбирати та годувати. До того ж уся велика родина мешкала в однокімнатній квартирі.

Родина Лєри вважалася дуже набожною. Середа та п’ятниця – скоромні дні, неділя та церковні празники – час для молитви та прославляння Бога. І вся родина, вбрана в святковий одяг, урочистою ходою поспішала на богослужіння. Лєрка чомусь цього соромилася і в гості подругу не звала. Зоряна ж запрошувала Лєру до себе, та дівчина все відмовлялася. Згодом з’ясується, що батьки забороняли дітям ходити до грішників у гості. Тато Лєри запевняв своїх дітей, що кругом живуть одні грішники та маніяки, які тільки прикриваються добрими намірами.

Та попри таке начебто правильне виховання, Лєрку не можна було назвати святою, хоча, здавалося б, при такій набожності просто мусила б нею стати. Ще з малих літ Лєрка вміла задурити хлопцям голову, і ті за поцілунок у щічку купували їй чіпси, кока-колу чи сухарики.

Коли підросли, нічого не змінилося. Лєрка продовжувала вертіти хлопцями, як циган сонцем, і все жартувала: «Боже, Зоря, якби мені такі довгі ноги, як у тебе, і такі розкішні сині очі, то ті йолопи стали б моїми рабами. А ти чого встидаєшся? Жінка має бути сильною. Бо мужики всі казли, включаючи мого і твого татків». Зоряна тільки стенала плечима. Може?..

Лєрка кликала її кілька разів із собою на дискотеку в якийсь модний нічний клуб. Зоряна все відмовлялася, хоча спокуса була велика. А коли одного разу підслухала розмову мами з сусідкою, то бажання зовсім пропало. Син сусідки тьоті Лізи працював у одному нічному клубі охоронцем. То такі жахи матері розповідав… На теперішніх дискотеках молодь напивається до безумства, а потім ширяється і займається збоченою розпустою. Для Зоряни завжди видавалося дивним: чому такі порядні та набожні батьки на ті збіговиська паскудства, тобто дискотеки, вільно відпускають Лєрку.

Після дев’ятого класу Лєрка раптом пропала. У школі сказали, що пішла вчитися в ПТУ. У дворі теревенили різне: вийшла заміж, втекла до тітки в Тернопіль. А менший брат, якого запитала Зоряна про колежанку, невдоволено буркнув: «Я тобі не довідкове бюро. Зрадниця вона». Тож, коли не стало Лєрки, у Зоряни пропав будь-який інтерес виходити у двір. Правда, час від часу хлопці-однокласники запрошували дівчину до свого гурту – пивка попити чи сигарету викурити, або просто потриндіти. У той самий час і почалися проблеми в родині. Тож… Відмовлялася, бо соромно було. Обов’язково розпитуватимуть: що з батьком, чому п’є і що далі? Інколи навіть хотілося кудись заховатися. Туди, де зовсім немає однокласників, близьких, знайомих, бо ті знайомі, здавалося, пропікають її пекучим поглядами то співчуття, то цікавості, то осуду… Але куди втечеш? Тітоньки не стало, мама поїхала…. Сама. Мала б коров’ячий жолоб, як то колись мама, точно б у нього запхалася та й не вилазила б ніколи. Та, на жаль, ні хліва, ні жолоба…

Настало літо. І Зоряна в ті особливі дні, коли батькові другани у них банячили, старалася дременути з дому якнайдовше. І знайшла собі прихисток, отой жолоб —

бібліотеку. Могла там сидіти за книжками хоч цілу вічність, але бібліотекарі також люди, що мають родини, дітей, чоловіків… Тож, коли бібліотека зачинялася, нехотячи брела додому. Бібліотекарі її добре знали. Вона з першого класу ходить туди, але останні два роки вже дуже часто. Хороші звістки розносяться швидко, погані та гіркі – ще швидше. Тітоньки в бібліотеці Зоряні співчували. Дехто навіть одяг після доньок приносив, взуття, наче завелике чи замале. Зоряна ніколи не відмовлялася. Чим тут гордувати? Люди ж співчувають. А коли її мама поїхала, то бібліотекарки аж надто перейнялися її долею.

Вероніка Петрівна, літня жіночка передпенсійного віку, завідувач бібліотеки, домовилася з власником пиріжкової на початку Городоцької, що дівчина там працюватиме погодинно посудомийкою. Зоряна не знала, як і дякувати. Бо гроші вже майже закінчилися, а батько свою пенсію пропивав.

Оскільки виявилася старанною та акуратною, то власниця кафе погодилася взяти дівчину на повний день. Зоряна не тільки мила посуд, а й прибирала на кухні та в приміщенні кафе. Не нарікала ні на що, вдома після батькових п’янок доводилося прибирати більше. Одного липневого дня повернулася додому й остовпіла. Двері в її кімнату були виламані. Усе перевернуте, порозкидане. П’яний батько спав на столі в кухні. А навпроти нього сидів один із його нових дружбанів, розповідаючи якусь маячню.

– Як ви могли, як ви сміли? – вона накинулася на п’яного чоловіка з кулаками. – Забирайтеся звідси.

Той встав на ноги, його трохи гойдало.

– О, малявка нарісовалася! Ти чо горланиш? Мене корешок запросив, а ти мене гониш? Слухай, малява, тут недовго і ножичком пирнуть. І обчє, я тут житиму. Мені старий прєдложив. Мене условно з тюряхи ето самоє. То їсть досрочно. А жить нема де. Жінка законна, падло, не впускає. Каже: «У мене своє життя, і ти у ньому лишній». Та скотиняка, поки я срок мотав, розвелася зі мною і встигла, сучара, заміж вийти. Та я б її хахаля в два присяда, чік-чірік, но… – Чоловік із наколками на руках і в чорній вонючій майці витяг із кишені ножик, демонстративно розкрив його і почав перед нею ним гратися – відкривати-закривати.

Усередині у дівчини все похололо. І він помітив, що вона злякалася та наче паралізована дивиться не на нього, а на його ніж. Тому продовжував говорити, задоволено шкірячись:

– Ділєма, мала. Воно – мєнт! Сучара-жінка мєнта нашла. І той сказав, шо, коли стану около тинятись, – посадить. Думаєш, тим можна налякать того, хто три раза сидів? Но! Той вишкварок казав, шо кине в камеру до СПІДників, а ті зроблять з мене таго… Тому отступив. Жити хочеться. Шо топчешся в порозі, козюля? Симпатична така. Ти його доця, канєшно. Похожа-похожа. Ходи, вип’ємо за знакомство, бо тре’ нам, дорогуша, звикать одне до одного. А ти якась не гостєприімна? Замки на двері ставиш! Недобре від отця рідненького ховаця. Нєхарашо…

Зоряна почала задкувати. Цей тип у них житиме, а вона? «Боже, за що ти так зі мною? За що?» – в голові кишіли думки, та вихід із ситуації не знаходився. Розвернулася, кинулася до себе в кімнату, навздогін почула:

– Ну й не тра. Брєзгуєш? Вернешся, де дінешся з підводної лодки?

Стояла, підперши двері, слухала, чи не чути кроків. Кроків не було чути. І за це спасибі долі, її не переслідують.

Убігла у свою кімнату. Витягла з-під столу торбу-кравчучку, скинула туди абияк свій одяг. Стояла мить у задумі. Документи на квартиру добре були заховані. Мама наче знала, що тим може закінчитися, і змусила їх добре приховати. Під шафу. Тільки той, хто її робив, знав, що внизу є потаємна хованка. Руки трусилися, коли їх добувала. Знову прислухалася – чи той страшний чоловік не женеться за нею? Не гнався, а рикав на кухні, мов поранений звір. То були слова пісні…

 
А єслі пасадят мєня за рєшотку,
В тюрмє я рєшотку прабью,
І пусть луна свєтіт сваім прадажним свєтам,
А я всьо равно убєгу.
Добре, вона має трохи часу, щоб забратися звідси…
 

Вийшла в теплий вечір із дверей під’їзду. Сіла на лаву під аличею, поставила в ногах торбу і заплакала. Куди вона тепер? Нікому не потрібна, одна-однісінька в тому білому світі.

Не знає, скільки плакала, але вже споночіло, і в дворі загорілися ліхтарі. На вулиці досі бігали діти, граючись у лова, ходили туди-сюди люди. У квартирах парко, липень цьогоріч такий гарячий видався. Уже навіть очі встигли висохнути, а вона не знала, куди їй податися і що далі робити зі своїм життям. Сховала обличчя в долоні. Вона тепер розуміла тих нещасних, що вирішують померти самостійно. Якби була трішки сміливішою, то також спробувала б. А так – слабачка.

Чиясь рука лягла на плече. Озирнулася. Перед нею стояла красиво вбрана дівчина. Зоряна її відразу й не впізнала.

– Привіт, Зорянко!

Зоряна нашвидкуруч витерла обличчя. Голос Лєрки?! Невже вона? То була наче Лєрка – і наче ні. Красива, елегантна. Вбрана гарно: бузкова спідничка до колін, біла блузка на бретельках, на руці сумочка одного кольору з босоніжками – червона, як і сережки на вухах – срібло з великим червоним каменем.

– Лєрка? Ти? – ще досі не вірила своїм очам.

– Та я, Зірко! Невже так змінилася? Можна біля тебе сісти? – запитала для годиться. Нахилилася, чмокнула Зоряну в щоку. Запитала: – Плакала? Щока солона. Можеш нічого не переповідати, мої мені повідомили. Ото приїжджала їх навідувати. Так по-дурному все складається у житті. Людина – планує, а життя – руйнує.

Лєрка всілася. Закинула ногу на ногу. Зачепила ненавмисно Зірчину сумку:

– Тю! А се що за торба? – тицьнула довгим пальцем з красивим манікюром у картату сумку.

– Я… Е-е-е… – Зоряна не знала, що й відповідати.

– Зрозуміло, – Лєрка легко підвелася зі свого місця, взяла торбу в руки. – Переночуєш сьогодні в мене, там і поговоримо. Я тобі дещо завинила, подруго.

І додала, помітивши, як Зоряна здивовано на неї дивиться:

– Не віриш? Розповім…

Зоря стенула плечима, махнула рукою. Хай, гірше вже не буде, подумалося, згадуючи наколки на руках того типа і порожні п’яні очі. Попленталася слідком за Лєркою. Та підійшла до гарненької іномарки, що стояла неподалік. Зоряна зовсім не розбиралася в машинах, але автівка таки вражала – довга, лискучо чорна, красива, велика. Трішки навіть завелика як для такої маленької та тендітної Лєрки. Лєрка натиснула ґудзик на ключиках, машина привітно бібікнула – то так музично відмикалася сигналізація. Дівчина відкрила задні двері чорної автівки, кинувши туди Зорянину торбу.

– Сідай, подруго, спереду. Знайомся, ця диво-машинка – то моя бойова подруга, Зося. Вона не крадена, не бійся.

Зоряна боязко всілася поруч із Лєркою. Дівчина впевнено завела машину, легко натиснула на педалі, й авто плавно рушило з місця.

– Подарунок однієї небідної людини, – передбачаючи запитання, сказала Лєрка. – А зараз слухаємо музику, всі відповіді на питання потім, окей?

Салон автівки заполонили гучні звуки. Музика без слів, без надриву, вона оповивала тебе, вела за руку, заспокоювала. Їхали мовчки… Зоряна дивилася на нічне місто. І воно, огорнуте в саван таємничої ночі, здавалося їй рідним, близьким. Своїм…

Лєрка пригальмувала на Личаківській, завернула в одну з неосвітлених бічних вуличок. В’їхали в двір одного з будинків. Припаркувалися.

Подруга мешкала в розкішній двокімнатній квартирі на третьому поверсі. Висока стеля, якісний ремонт, дорога кришталева люстра на високій стелі. Старі меблі, важкі гардини на вікнах. Вони на кухні. Кухня завбільшки як Зірчина велика кімната. Сідають у зручні крісла, такі бачила тільки в кіно. Лєрка мовчки дістає з холодильника ковбасу, сир, огірок, помідори, скляну сіру баночку з зображенням на ній чорних ікринок.

– Зірко, хліб візьми на вікні, зробимо канапки чи шо? – трохи розсіяно говорить Лєра.

Вона нарізає ковбасу та сир і складає те все у дорогі тарелі.

А потім із бару Лєрка витягає пляшку шампанського, коментуючи: «Дороге, французьке. Подарунок від одного пана».

Вино іскриться в кришталевих бокалах. Зоряну заколисує голос Лєрки, то все здається наче нереальним. Вона робить ковток золотого пійла, тепло розливається тілом, в очах мерехтять вогники. Згадує, що сьогодні аж уранці на роботі з’їла булочку та випила горня кави…

І Лєрка починає оповідати. І про те, як чи не щодня скандалила з мамою майже два роки поспіль. Не така довжина спідниці, не така зачіска, не так себе поводить із хлопцями, не так розмовляє з дорослими, не так прибрала, попрасувала, зварила, спекла… Мати присікалася до всього: чому від неї тхне цигарками, чому такі довгі нігті…. А у восьмому класі мати взагалі майже сказилася. Порішила, що донька після дев’ятого обов’язково піде з нею торгувати на базар, бо хто, як не старша дитина, має допомагати братам на ноги ставати? Батько зазвичай мовчав. Лєрка вже звикла, що в них усе вирішує мама. І п'ятеро дітей у сім’ї – то її бзік, бо ж застерігатися від дітей – гріх перед Господом. Як добре, що можна прикритися Божим ім’ям. А плодити злидні – то не гріх? Ех, ліпше б вона того матері не казала. Та її так побила – а мати ж удвічі від Лєрки вища та втричі ширша, – що дівчина пролежала кілька днів у ліжку, рідна матуся ребро зламала, тож довгенько до школи не ходила.

– Пригадуєш, я тоді казала, що підсковзнулася та впала коло під’їзду, соромно було зізнатися.

Ех, та що там! Лєрка ще не була готова до дорослого життя в свої чотирнадцять, але хто тебе зазвичай запитує про це?.. Просто фатум заходить до тебе, навіть не постукавши, без попереджень, вириваючи тебе, як розсаду з теплиці, та пересаджує в інше місце. Одного разу вона зі знайомим пішла на дискотеку в клуб «Міленіум», що біля готелю «Львів». Гучна музика, дорогий одяг на дівчатках і хлопчиках, запах французьких парфумів. Голова закрутилася. І там вона познайомилася з одним симпатичним хлопцем. Олексій на диво скромно себе поводив, купив випивку, запрошував танцювати, не розпускав руки, не відходив від неї ні на крок, провів додому… А потім… Потім запросив на побачення. Усе пристойно і доволі невинно. Згодом відбулося й друге побачення, третє. Кіно, театр, ресторани, дискоклуби… Дорогі подарунки… І Лєрка закохалася.

– Я так хотіла з тобою про це поговорити, але тобі, бідоласі, якось не до того було.

Олексій здавався також закоханим. Усе йшло ніби добре, і тут вона з батьками дуже поцапалася. Наче й та сама розмова, не звикати, та раптом додалися нові дорікання: де вона бере гроші на дороге шмаття, парфуми, квіти і що це за тип за нею, неповнолітньою, бігає. Збоченець якийсь.

– Ага, торгувати на базарі – повнолітня, а на побачення ходити – дитина!

Коли то сказала, мати взагалі мов із глузду з’їхала. Ухопила її за волосся, а в Лєрки воно довге, аж за пояс, чорне, розкішне. Так от, вхопила її за коси, приволокла на кухню, поклала голову дівчини на стіл, а волосся теліпалося внизу, тоді дістала великий столовий ніж, вона ним кури розділяє.

– Хвойда, люди, моя донька, хвойда! Проклинаю за це! Господи, змилуйся над душею цієї грішниці. Я тобі зара’ ті патли повідрубую, я тобі покажу, яка ти доросла!

Лєрка і не пригадує, як вона тоді видерлася з рук коханої мамці, але таки їй вдалося зберегти цілим і обличчя, і волосся. Вона втекла з дому. Подзвонила коханому, і він відразу примчався та забрав її до себе. Ох, тоді вважала себе і найнещаснішою, і найщасливішою водночас. Бо мати її прокляла, бо кохала і була коханою, жаданою. А він?

А він виявився звичайним сутенером, який, розбудивши в ній жінку, гарно з того скористався і далі користає. Гроші, що вклав у неї, вернулися сторицею. Лєрка оповідала це доволі буденно. Цього ж вечора Олексій зробив її жінкою.

А потім… Потім почалася інша історія. Чи то було зґвалтування, вона й зараз не знає, бо нічого не пам’ятала. Вона забагато випила. І наче крізь пелену: чиїсь сильні руки тягнуться до неї. Обличчя чомусь не пригадується зовсім. А вона і не заперечує проти ласки, бо руки м’які й ніжні, вміють пестити, знають як. І вона навіть відповідала на ті пестощі, бо то, певно, руки її коханого, а чиї ж іще. І так добре їй ніколи ні разу не було до того часу. Наче вулкан усередині прокинувся, вона палала в ньому, стікала лавою, корилася стихіям… Які ті сни бувають майже правдивими, думалося під ранок, коли прокинулася. Але то не були руки Олексія. Відкрила очі, а поруч посопує якийсь старий козел, із лисиною на півголови, із дебелим черевцем поперед себе. Була настільки ошелешена, що й мову відняло. А той старий пердун устав уранці, вдягнувся, поцілував у щічку, поклав під подушку конверт зі словами: «Заслужила, грішнице, ти чудова!» – та й пішов, насвистуючи «Санту Лючію», залишаючи в кімнаті запах дорогого французького одеколону та її, розчавлену. У конверті лежало п’ятсот зелених, це її заробіток за одну ніч. «За ніч, Зірко, за одну ніч!» Але ті гроші були попелом проти пережитої зради. Той покидьок, коханий Олексійчик, її використав.

Бо то для нього був просто бізнес. І він із неї, оскільки вона для нього не зовсім чужа, «братиме невеликі відсотки». Вони домовляться. Говорив буденним голосом. Лєра впала в якесь напівзабуття. Тиждень нічого не їла, лежала в ліжку – то плакала, то сміялася. Олексія майже не було вдома, пропадав у справах. Спочатку наче пробував заспокоювати, малюючи їй казкові перспективи. А потім по-діловому підійшов до справи. Звісно, вона вільна повернутися назад до батьків, але чи вони приймуть її після всього, що вона натворила? А може спробувати заробити стільки на життя, що стане з часом і незалежною – і від нього, і від батьків. Вона намагалася йому заперечувати, навіть погрожувати, говорячи, що неповнолітня і його за зґвалтування по голові не погладять… Але, але… Він лишень розреготався у вічі, сказавши, що той пузатий пан, який її тої ночі п’яну мав, і є найсправжнісінька міліція, один із головних у них, і Лєрка йому дуже сподобалася. На восьмий день сліз раптом не стало. Натомість у тілі, у голові, у серці поселилася якась порожнеча, і вона тоді…

– Віриш, хотіла повіситися. Олексій увечері пішов із дому на якусь там зустріч із черговою жертвою. Робила все в потемках, щоб не передумати. Підсунула стіл під лампу, на стіл табуретку. В Олексія також квартира в центрі, і стелі височезні. А потім почепила його краватку на абажур, зробила петлю. Готово! І раптом озирнулася, бо мені здалося, що крім мене в квартирі ще хтось є… Але то було дзеркало. Велике, на півстіни, і в ньому… Звісно, я не могла там себе бачити – темно ж у кімнаті, натомість у ньому щось світилося маленьке, мов крихітний ліхтарик. Ох, гардини в квартирі не закриті, і то в дзеркалі відбивалася зірка. Та сама, перша. І тоді я згадала тебе, Зорянко. І твій вірш. У мене добра пам’ять, ну ти ж знаєш.

Лєрка закрила очі, наче збиралася з думками, і тоді ледь чутно заговорила:

 
Стоїш перед вибором – то вибирай.
Голгофу чи зраду?
Пекло чи рай?
І скільки очей не заплющуй,
а совість – вона всюдисуща.
 

Запала тиша. Лєрка встала, витягнула з сумочки цигарки, тонкі, чорні, запалила, руки дрібно тремтіли. Усілася, дістала з підвіконня прозору кришталеву попільничку у вигляді розпростертої жіночої долоні. Елегантно струсила туди попіл:

– Отак. Я стояла на столі, тримаючись за петлю краватки, дивилася довго – то у вікно, то на ту зірку у дзеркалі. Дивилася і плакала. А потім витерла сльози, зняла з люстри краватку, поставила стіл і табуретку на місце і, коли Олексій прийшов з вулиці, сказала йому буденним голосом: «Я згідна. Та при умові – тридцять тобі, сімдесят мені». Олексія аж перекосило. Він спочатку трохи покричав, сказав, що на моє місце може знайти не одну таку… Я ж відрубала: «Попробуй. А я піду до твого мєнта і поскаржуся. Що скажеш?» Заткнувся відразу. І тільки вже для годиться наостанок брякнув: «Сорок на шістдесят». Зійшлися на тридцять п’ять – шістдесят п’ять. Ото досі я цим займаюся. У мене, Зірко, як з’ясувалося, організм погано переносить алкоголь. Після ста п’ятдесяти грамів горілки дах падає, нічого не пам’ятаю, але свідомості не втрачаю. А бачиш – і на квартиру заробила, і на машину. З батьками вже десь півроку як помирилася. Коли прийшла з подарунками та грішми, то моя набожна мама навіть не спитала, чим то все зароблено. Головне, що зароблено. І вдома мені ніхто не наказував залишатися, хоча я й досі неповнолітня. Мама навпаки просила частіше заходити, позичила у мене ще трішки грошенят, крім тих, що я просто так на потреби братиків дала, а потім сказала, що пишається мною. Чим, Зірко? Га? Чим я могла в такому віці на життя заробити? Я їй трішки натякнула, що типу живу з чоловіком, який від татка старший, а вона мені на це: «Та то нічого. Головне, що він тебе кохає і грошей не жаліє». Я їй: «Матінко, але ж у нього дружина, діти, онуки». Спеціально кажу, і що я чую у відповідь? «Ти йому також народиш і тоді він нікуди від тебе не дінеться. Потерпи, й за років п’ять він нічого вже не зможе. Хоч твій батько вже й зараз ніц не може», Йо-ки-ли-ми-ни… І це мені каже моя мамця, еталон моралі, цноти та набожності? Ех, життя, Зоряно, – то стерво, а не швидкісна автострада, як ти любиш казати. Хоча… – Лєрка сумно посміхається. – Автострада також стерво.