Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)
Прокинулася від того, що той самий банькатий лікар тряс її за плече: «Агов, жіночко, тут бути не можна. Непорядок». Вона відсахнулася від нього, наче від прокаженого. Від ескулапа тхнуло перегаром. Він був п’яний.
О, горе! Й оце чудо-юдо лікує її Сергія? Що воно може знати? їм потрібний справжній лікар, який був би на їхньому боці, а не ремісник, що завжди на стороні смерті. Сергій – живий, її Сергій – живий. Ота віра, про яку говорив панотець, повернулася до неї. Вона тепер знає, що робити, і просто так не здасться, і свого Сергія не віддасть.
Що тепер? До Василя Григоровича. Він дещо завинив і їй, і Сергію. Сергію особливо.
Два роки вона не з’являлася в його житті. Напевне, то Лєрка повідомила чоловіку, що Зоряна вийшла заміж, і тому навіть заради розмов він її не турбував. Уночі перед відльотом у Лейпциг Сергію наснився страшний сон. Він плакав і кричав, ледве його добудилася. Казав, що той сон перестав йому снитися, коли з Зоряною познайомився. І от, маєш… Повернувся. Страшний сон із жахливим чоловіком, що забрав його у матері. Жахливий чоловік із наколкою на долоні. Тату у вигляді людського ока. Зоряна впізнала того чоловіка і маленького хлопчика на руках у мами. Але Сергієві перед дорогою не стала нічого розповідати. Усе потім, після повернення. А то ще відмовиться летіти.
Василь Григорович на диво радо погодився на зустріч із Зоряною. Їй навіть здалося, що чекав її дзвінка.
Зоряна розповідає все Сергію, кожну дрібничку, деталь…
– Василь Григорович? – перепитав Сергій насторожено. – Я його знаю. Він тебе зґвалтував, коли тобі виповнилося заледве сімнадцять. Він – покидьок, він… напоїв шампанським і зґвалтував.
– Ти чув мене, коли був у комі, що я тобі читаю, чув? І слухав мій щоденник? Боже! Віталій Станіславович казав, щоб я з тобою постійно розмовляла, про що завгодно, бо навіть у непритомному стані мозок треба тренувати, то як складний механізм, що без підживлення може застигнути, заіржавіти, запнутися. Я тобі читала багато-багато. А одного разу раптом мені захотілося почитати тобі свої щоденники, бо притомним ти чомусь не хотів знати про моє минуле. Тобто прийняв мене такою, якою вперше побачив, але я далеко не така хороша людина, якою ти мене вимріяв, і тому вирішила – хай так, але ти почуєш мою сповідь. Не знаю, чи Бог відпустив мені гріхи? Та мене бентежить більше інше – чи ти відпустиш? Крамольно звучить? Та якщо ми зроблені за Божою подобою, як стверджує отець Себастьян, то ми також трішки боги.
– То той священик, що допоміг тобі повернути віру?
Зоряна ствердно закивала головою:
– Тепер я часто буваю в тій церкві. Дивне те побачення з Богом. Я ставлю свічку за твоє здоров’я, вклякаю перед іконою Марії із Сином на руках і стою, втупившись у її очі, наче хочу пізнати в них істину. Натомість там живе тільки любов. Любов до світу і до всіх нас, які приходять у цей світ, які вчаться любити, вміють любити, знають, як… Напевно, любов і є істиною. Я люблю тебе, Сергійку. Але в церкві навколішки перед образом я вчилася любити і себе також у тобі, і нас разом. Одного разу до мене підійшов отець. Він поблагословив мене, побажав здоров’я. Сказав, що мушу пам’ятати про себе, тобто добре їсти, висипатися. Бо і мале дитя потребує поруч здорову маму. Я навіть образилася, чому він не запитає про тебе. На що мудрий чоловік відповів:
– А я знаю, дочко, що Сергій живий. Ти щоразу ставиш свічку за здоров’я і ревно молишся. Я не смію тривожити твоє серце сумнівами. Ти сама маєш їх здолати. Я також молюся разом із тобою, бо дві добрі молитви завжди ліпше, ніж одна.
– Так-так, – Сергій закивав головою.
Зоряна продовжувала:
– Та в щоденнику я описала не все, надто страшним виявилося те, про що я тобі розповім.
І вона розказувала і про п’яну сповідь Василя Григоровича на даху, і про тату на долоні чоловіка, тату у вигляді людського ока.
– Коли я почула твою історію, пам’ятаєш, у ніч перед твоїм відльотом у Лейпциг, то вирішила: щойно повернешся, все розповім. Не хотілося перед важкою дорогою турбувати. Та не встигла тоді. Роблю це тепер. Я зіставила твій сон і розповідь Василя. Він був винен тобі твоє життя, життя твого батька та матері. Я йому передзвонила, і він радо погодився зі мною зустрітися. Я не стану переповідати всієї нашої розмови. Але коли я його попросила допомогти тобі, він відразу погодився. І знаєш, що він мені сказав: «Я це роблю не заради тебе чи заради гуманності або бажання стати кращим. Він – частинка жінки, яку я досі люблю і любитиму завжди. Колись я наробив багато помилок. Після тої клятої ночі, коли моя Зоряна застрелила себе, я попросив одного чоловіка, що мав переді мною борг, забрати дитя. Ні, не вбивати, просто кудись забрати – з очей подалі. Коли через певний період часу я зрозумів, що вчинив недобре, все ж це її хлопчик, то став розшукувати маля. Спізнився. Той чоловік сказав, що дитя комусь продав за кордон на всиновлення».
Ми сиділи кілька хвилин мовчки. Кожен, очевидно, думав про своє. Я про тебе, а він? Напевно, про твою матір. Урешті озвався:
– Її звали Зоряна Крук. Маму твого Сергія звали Зоряна Крук. Батька – В’ячеслав. А Сергія – Леонідом. І я допоможу, бо він – її син.
А тоді він зробив кілька дзвінків. Мені сказав їхати до тебе в лікарню і не думати нічого ні про гроші, ні про доброго лікаря. Бо в Сергія буде найкращий. Поки я доїхала з ресторану, у якому ми зустрічалися, до лікарні, усе змінилося. Кудись щез отой банькатий збоченець-ескулап. Тебе перевели в нову палату, напідключали до твоєї голови та тіла купу якихось новеньких апаратів, а ще медсестри та санітарки метушилися так, наче приймали самого Господа Бога.
Нарешті я зрозуміла, що на наш бік, крім провидіння та Божої ласки, стали ще якісь сили. І поїхала додому до сина, до нашого Славка. Я малого на честь твого батька назвала В’ячеславом. Нагодувала маля, бабуня Ніна та Лєрка добре про нього дбали. Вони підтримували мене, бо знали, що так просто я тебе на той світ не відпущу. І я не відпустила. Ти знаєш, навіть Лєрку наша історія змінила. Чи то наше дитя так на неї вплинуло, чи все вкупі? Та Лєрка перемінилася, навіть зовнішньо… Каже: зрозуміла зненацька, що ніколи не пізно повернутися до себе справжньої, навіть коли тобі кажуть, що твій потяг давно пішов і ти спізнилася. Бо добратися до пункту призначення можна й іншим способом.
Сергій погладив Зоряну по голові.
– Так, іншим, – повторив луною. – Розумна дівчина наша Лєрка.
– Ага! Уявляєш, вона каже, що хоче стати дитячим лікарем, педіатром. І вона ним стане – ось побачиш. Це ж Лєрка!
Зоряна всміхнулася, кінчиками пальців торкаючись повік коханого, брів, губ, наче боялася, що її розповідь – казка, і чоловік зараз, мов хмаринка чи туман, розтане. Не розтав, навпаки був найреальнішим, бо цілував її пальці, ніжно та гаряче цілував.
– Та повернемося до моєї розповіді. Бо… Бо вранці у лікарні на мене чекали. Точніше, навіть не так.
Зоряна увійшла до приймальні й почула під кабінетом ординаторської доволі галасливу розмову. У ній брав участь і старий знайомий ескулап. Той самий, що переконував її відключити чоловіка від штучної вентиляції легенів і дати спокійно померти. Хай не мучиться.
– Ви безпідставно мене звинувачуєте, колего, в тому, чого не було. Я не перший рік у медицині, і вам відомо, якщо хворий протягом тижня не виходить із коми, шанси його повернутися з того світу мізерні.
– Що ви таке кажете? – інший голос, старший і спокійний, звучав навіть із певним сарказмом. – Та невже? Ви сам Господь чи пророк Мойсей, щоб робити такі висновки?
– Але ж, шановний, я діяв згідно з…
– Ах, заткніться, будь ласка! Я перечитав історію хвороби. Ваші дії – то суцільний хаос! Скількох людей ви вкатрупили? Щоб я навіть близько тебе тут не бачив. Узагалі таким горе-лікарям не місце в медицині, але ж куди вас дівати, коли розмножуєтеся швидше від дрозофіли?
Двері з гуркотом розчахнулися, і в коридор вискочив той банькатий лікар, червоний, мов рак. Він кинув на Зоряну злий погляд, гаркнув:
– Шо витріщилася? Твоя робота? Не могла попередити, що в тебе такі родичі? Але й вони тобі не допоможуть. Бо твій муженьок усе одно не виживе. Він – об’єкт для патологоанатомів.
– Агов, ти ще тут, свищику? – За спиною білобрисого виріс високий чолов’яга.
Зоряна не встигла й рота відкрити, як банькатий кинувся коридором до виходу, а сивочолий велетень уже трусив її за руку:
– Ви Зоряна? Дуже-дуже приємно. Я відтепер лікар вашого чоловіка Сергія. Звати мене Віталій Станіславович. А на того телепня уваги не звертайте. Заходьте, дорогенька, до кабінету, поговоримо.
Була настільки приголомшена почутим і побаченим, що навряд чи запам’ятала все, що їй говорив новий лікар. Пригадує лиш кавалки розмови.
– Ваш чоловік пережив важку аварію, він мало не загинув, і хай би що вам казав той телепень із червоним дипломом – уявіть собі, у нього червоний диплом! – так от, хай би що він вам казав – не вірте його словам. Кома – це не вирок, це захисна реакція організму в стресовій ситуації. Коли той стрес надто сильний, як у випадку з Сергієм, відбувається позамежне гальмування, і система, щоб зберегти свою життєдіяльність, вимикається. Тобто переходить на ощадливий режим. Зберігаючи тільки функціонування життєво важливих органів. Таким чином, організм сам себе рятує. Однак найчастіше він не може самостійно вийти з того стану, голубонько, і ми маємо йому в цьому допомагати. І не тільки лікарі, а й ви також. Навіть не так. Очевидно, насамперед ви. Можливо, тільки тому, що Сергій любить вас і дитину, він досі живий. Ситуацію з Сергієм, щоб вам було доступніше, можна описати так: страус заховав голову в пісок, а витягнути її з піску самостійно не може. І ми йому в цьому маємо допомогти. При мінімальних негараздах організм іще може себе самостійно «запустити», у нашому ж випадку мусить бути серйозне та ґрунтовне лікування. Надмірно сильний подразник завів мозок пацієнта в заглушку. Такий самий подразник може його з неї, тобто з коми, вивести. Приготуйтеся до довгого процесу, дівчино, то може статися завтра, може, через місяць, а можливо, через рік. Невизначеність – то найгірше, що може бути в такій ситуації.
Я розумію вас і тому попереджаю про всі ризики. Стан коми – це ніби вузенька прикордонна смуга поміж життям і смертю. Я попереджаю – може настати і смерть, і глибока інвалідизація, а може Сергій просто прокинутися, наче після сну. Таке вже бувало в моїй практиці. Пам’ятайте, здебільшого людина виходить із коми не одразу, а під впливом інтенсивної терапії і ще довго проходить лікування і реабілітацію. Те, що ви зробили вибір, я вже знаю. Мені медсестри розповіли, як вас переконували, що Сергій безнадійний, а ви продовжували вірити у життя. Що ж, дівчино люба, поборемося?
Вони стоять біля Сергієвого ліжка. Світла простора палата. Велике вікно дивиться на схід. Із висоти восьмого поверху видно пів-Львова. Біля Сергія купа різної апаратури, щось поруч рівномірно попискує.
– Сьогодні вже можна говорити однозначно, що первинним фактором, завдяки якому існує людський організм, є кровопостачання. Падає тиск, падає пульс – і ми можемо людину втратити. Наш досвід свідчить, що гемодинаміка фактично є першопричиною «запуску» будь-якого органу. Якщо органові цей кровотік потрібний, він його кличе на себе. Якщо є атрофія мозку, різко понижується кровообіг, мозок ні на що не реагує, тобто фактично нема кого рятувати. У Сергія все гаразд, Зорянко, – лікар обійняв по-батьківськи її за плечі. – Гемодинаміка в організмі стабільна, прилади це показують. До речі, це чи не єдиний об’єктивний показник реакції головного мозку Сергія. За вашим чоловіком ми наглядатимемо цілодобово. Медсестри, санітарочки робитимуть усі необхідні і медичні, і фізичні процедури. А ваше завдання, Зорянко, чи не найважливіше. Біоенергетичний зв’язок між вами та Сергієм – то доконаний факт! Щойно ми з вами зайшли в кімнату, як діяльність його мозку загострилася. Про це свідчать показники на приладах. Розмовляйте з ним. Розповідайте про події, що відбуваються на вулиці, у вашому житті, про успіхи сина, читайте. Повірте, то не менш важливе, ніж те, що роблю я.
– Знаєш, коханий, інколи в житті трапляються дивні історії.. Я не маю на увазі нашу з тобою. Бо вона найреальніша, то наче світло вдень за вікном… Є – і все! Я тільки на шостий день після сварки між Віталієм Станіславовичем і старим нашим лікарем про той випадок довідалася.
Зоряна вмовкла, наче підбирала слова… Сергій чекав.
– Усі наші вчинки, добрі чи злі, повертаються до нас. Удариш когось ненавистю – її ж отримаєш у відповідь. До чого я веду? Можливо, й помиляюся, та життя говорить, що ні, – зітхнула і продовжила: – А коли запустиш бумеранг байдужості, то що? Ех! Після розмови з Віталієм Станіславовичем той наш колишній лікар, Федір Іванович… Банальна дурна випадковість. Одним словом, він приймав душ удома… Послизнувся, впав і пошкодив голову. Тобто він також був у комі певний час, як і ти, але недовго.
– Тобто як недовго? – перепитав Сергій.
– Його дружина наполягала на госпіталізації в київську клініку, де все наче набагато краще, ніж у нас на місці, – і лікарі, й обладнання. Та це не допомогло. Він помер.
Зоряна говорила якимось безбарвним голосом. Розуміння чогось значного і разом із тим жахливо-холодного торкало серце. Невже справедливість буває такою?
– Як? – наче не вірив у щойно почуте, перепитував кохану. – То бумеранг повертається завжди?
Зоряна стенула плечима. Хтозна, але…
– Цей точно повернувся….
Віталій Станіславович тішився, як мала дитина, коли Сергій вийшов із коми. Він аж світився від щастя, слухаючи відповіді Сергія на, здається, зовсім дитячі запитання. Як його звати? Як звати бабуню? Місто, в якому він живе? Скільки йому років? Яку музику він любить? І ще купа різних питань…
За тиждень Сергій міг спокійно вставати, митися, виходити в коридор. За два він грав у шахи з Віталієм Станіславовичем і жодного разу не програв, лишень дві нічиїх, і то пан лікар якось підозріло дивився на свого пацієнта – чи не піддався той, бува. За місяць пацієнт пригадав карту зоряного неба, через два йому захотілося на роботу і кави.
– Віталію Станіславовичу, я хочу додому. Я здоровий. Ви ж бачите…
Лікар серйозно й уважно дивися на пацієнта:
– Бачу. І тому хвилююся, щоб тобі знову не стало гірше вдома. Надто мало часу минуло.
Сергій накрив своєю рукою руку лікаря:
– Не хвилюйтеся. Зі мною поруч Зоряна, і тому нічого поганого не трапиться…
Епілог
– У середині дев’ятнадцятого століття були помічені відхилення в русі Місяця від розрахованого його положення. У двадцятому столітті відхилення спостерігались також у русі Меркурія та Венери. Це було пояснено нерівномірністю обертання Землі навколо вісі. Зараз ми маємо багато доказів такого руху Землі. Унаслідок нерівномірного обертання середня сонячна доба та зоряна доба – величини також несталі. Тому в астрономії використовують дві системи лічби часу: нерівномірний час та рівномірний, який має ще назву ефемеридний час. Так. Час.
Сергій вмовк. Довго дивився у вікно аудиторії. На шибі вікна повзала напівсонна муха. Що хотіти? Осінь. Її час закінчується – або спати, або помирати. Стояв, оглядаючи краєвид за вікном. Вітер зривав із дерев залишки ще вчора такого розкішного осіннього вбрання, хльостав дощем, мов батогами, і по небу, і по землі, і по деревах, і по машинах. В аудиторії зашепотіли. Глянув на студентів. Ті принишкли. Вони поважали цього завжди спокійного та вдумливого викладача. Він хоч і нечасто читав лекції, та робив це завжди так захопливо, що астрономія раптом ставала чимось подібною до алхімії.
Сергій любить свою роботу, час від часу йому доводиться читати лекції студентам, хоча ніколи не замислювався над викладацькою кар’єрою. Однак не міг відмовити професору Осмомислову, коли той нездужав чи просто втомлювався і просив його підмінити. Він, схоже, також більше любив небо, ніж стіни аудиторій.
Лівою рукою розтер праву, робив то на автоматі. Нили праві рука та нога, переломи хоч і зажили, та на вологу львівську погоду час від часу давали про себе знати. Аварія лишила шрами по собі, і не тільки на тілі. Боліло, ой, як інколи боліло! Особливо всередині. Не розповідав про свій біль навіть Зоряні, не хотів лякати ні її, ані сина. Вона ж сприймала це як наслідки перенесеної коми. Про них же попереджав Віталій Станіславович.
Та справжній біль був захований глибоко в ньому. Навіть не біль, а ностальгійні спогади про те, чого наче ніколи й не було. Реально-нереальні запахи квітучого саду на горі Кішка, запах кімнати, в якій він жив, камін, у якому «сушив» думки та варив чай, годинник на каміні. І милі його серцю люди – пані Рая з її глибокою мудрістю, глухонімий Рустем, що розмовляв самими лиш губами з деревами. І врешті, старий приятель крук…
Так. Крук. Він також Крук. Сергій Крук. Згадував Зорянину легенду про походження її прізвища – Білововк. Козак Тарас, прапрапрадід Зоряни, його від самого Івана Сірка за вірну службу отримав. Гарна пара – Крук і Вовчиця.
Студенти почали знову перешіптуватися, бачачи, що викладач думками мандрує деінде. Сухо продовжував:
– Еталонами для вимірювання часу служать періодичні процеси, період яких постійний із великою точністю. Спочатку єдиним еталоном часу був період добового обертання Землі. Він визначався з двох послідовних спостережень проходження якого-небудь небесного світила через площину меридіана місця спостереження. Уже стародавні астрономи переконалися в тому, що сонячна доба на чотири хвилини більше зоряної. Це – наслідок руху Землі по орбіті (обертання Землі навкруги вісі та її орбітальний рух відбуваються в одному напрямі). Користуватися зоряним часом незручно, оскільки все наше життя пов’язане зі зміною дня і ночі, тобто з сонячною добою. Проте тривалість сонячних діб змінюється протягом року внаслідок зміни швидкості руху Землі по орбіті. Тому безпосереднє визначення періоду обертання Землі виконується за спостереженням зірок, а для практичної цілі враховують різницю між зоряною і сонячною добою. Так виникло своєрідне становище, при якому ми користуємось сонячним часом, визначаючи його по зірках.
В аудиторії принишкли, дехто записував.
– А зараз, шановні колеги, ми з вами подивимося маленький фільм з цього приводу. Увага, будь ласка. У ньому ви почуєте відповіді на контрольні запитання, на які будете мати нагоду відповідати письмово наприкінці заняття.
Дистанційне управління плазмовим телевізором, натискання кількох кнопок – і монотонний голос із екрана переповідає студентам про відносність усього на світі: часу, теорій, незмінних постулатів.
– У вересні дві тисячі одинадцятого року група фізиків-експериментаторів заявила, що в рамках проекту ОРЕRА нейтрино, послані із ЦЕРНу під Женевою в підземну італійську лабораторію Гран-Сассо, подолали відстань у сімсот тридцять два кілометри на шістдесят наносекунд раніше, ніж потік світла у вакуумі. Це перевертає фундаментальні основи фізики.
Сергій відчував тут і тепер отой дивний зв’язок між собою, наночастинками, наносекундами, часом, який випав із його свідомості, часом, який не вважав загубленим. Просто не міг ніяк стулити докупи, пояснити собі – де він був той рік, поки лікарі та Зоряна боролися за його життя. Монотонний голос із екрана телевізора сухо продовжує:
– Проте додаткова перевірка пізніше виявила погане з’єднання волоконно-оптичного кабелю між приймачем, за допомогою якого замірявся час, і комп’ютерною платою. Після відновлення нормального з’єднання усе стало на свої місця, знову підтвердивши теорію відносності Ейнштейна, згідно з якою фізичні частинки не можуть рухатися швидше від світла.
Стільки часу минуло… Малому В’ячеславчику вже два з половиною. Чому ж досі немає спокою? Наче щось важливе проґавив, і воно мучить, не відпускає. Чи він щасливий? Напевне. Кохана дружина поруч. Прекрасний хлопчик у них росте. Бабуня Ніна вже зовсім поганенько себе почуває, та все ж і вона ще з ними. Арсен поїхав навчатися в Іспанію, час від часу навідується, щодня телефонує. Олеся разом із ним. То все гаразд у них, то нічого не клеїться. Батько Зоряни з пані Кларою так і живуть у селі, здається, щасливі та задоволені одне одним. Бабуню Ніну вони забрали до себе, нема чого їй самій жити, тим паче, що повернувся онук із Росії, точніше, дружина вигнала. Сергій навіть не став бабуню Ніну в чомусь переконувати, просто після чергового п’яного дебошу онука зібрав її речі та перевіз стареньку до себе. А вона і не пручалася зовсім.
На роботі також усе гаразд. Працюється, дещо пишеться. Учора прийшло запрошення з Криму на конференцію. Очевидно, тому й настрій сьогодні такий, ностальгійний, а ще погода, а ще поламані кістки на руках та ногах ниють…
Десь через півроку після виходу з лікарні, коли остаточно зміцнів, вирішив піти до Василя Григоровича і по-чоловічому з ним порозмовляти. Зоряна не пустила:
– Навіщо? Він любив твою матір так сильно, що готовий був убивати заради неї. Хвороблива любов? Так, хвороблива любов! Деякі люди тільки так і вміють любити. І ти мене любиш настільки ж міцно, правда? Лишень по-іншому, світло. Твоя мати через одну лише думку про те, що доведеться торкатися до нелюба, вхопила до рук зброю і померла. Я люблю тебе настільки сильно, що готова також померти за тебе, чуєш? І я пішла до твого найзапеклішого ворога, який вбив твого батька і довів до смерті матір, та попросила допомоги. І він допоміг. Тому що…
Вона зробила паузу, заштовхуючи в себе сльози:
– Тому що любов усіх реабілітує. Ти – живий, отже Василь Григорович реабілітований. Хочеш, поїдемо на могилу до мами та батька? Може, це тебе примирить із собою.
І вони поїхали. У лісі під дубом лежала його мама. На дубі хтось витесав ім’я та прізвище і дві дати – народження й смерті.
– Ми можемо перенести її останки на цвинтар і поховати поруч із батьком, – несміливо запропонувала Зоряна.
Він не хотів. Мати його вже давно стала тим дубом, зріднилася з ним, а те, що залишилося від неї, не варто чіпати.
Любов усе прощає? І його любов до мами, дружини, сина, батька тоді й простила Василя Григоровича.
Лекція закінчена. Студенти контрольні здають мовчки. Він ловить на собі їхні зацікавлені погляди. Молоді люди люблять отакі його контрольні завдання, завжди несподівані. Тут ти спираєшся не лишень на власні знання, теоретичні постулати, тут ти творець, бо якщо допустити на мить, що… То все не таке, яким здається насправді, бо… Оте «бо» і ворохобить юні серця. Один зі студентів, чорнявий Іван Пригорща з Коломиї, довше, ніж інші, затримується біля викладацького столу:
– Сергію В’ячеславовичу! А якщо та швидкість світла таки буде подолана, обігнана, тоді що?
Дивиться блакитними, мов небо, очима. Сергій усміхається:
– Тоді, Іване, як і зараз, учені не залишаться без роботи. І замість законів Ейнштейна доведеться тобі написати нові.
Гора Кішка. Щойно вирішив. Він таки поїде на конференцію в Крим. Мусить нарешті зрозуміти, що з ним не так? Чи навпаки – все навіть дуже так? Мусить або ще раз довести слушність постулатів Ейнштейна, або підтвердити для себе так звану струнну теорію Всесвіту австралійського астрофізика Джона Уебба, яка передбачає наявність паралельних світів.
Конференція, багато людей, шумно, гамірно… Аплодують, сперечаються… Завтра вільний день. Вільний для мандрів. Погода на диво тепла та суха. Чому на диво? Ти ж знаєш, то Крим. Таким він тобі намарився уві сні. Чи не вві сні?
Заходить на територію знайомої обсерваторії, знайомої зі сну. Навіть не дивується, що тут все таке ж, яким він його пам’ятає чи просто знає. Можливо, фотографії в Інтернеті бачив чи якийсь науковий фільм. То себе так переконує, знаючи наперед відповідь – не в Інтернеті справа. Бо на фотках не можна розгледіти, що третя сходинка при вході надщерблена, а от зараз її старанно заліпили чимось схожим на цемент, та не дуже ефективно, бо все одно кришиться. Також фото не передадуть того, що на морві, [9]9
На шовковиці (діал.).
[Закрыть]яка росте у дворі обсерваторії, є два воронячих гнізда, а в дуплі мешкає дятел. Задер під деревом голову, вишукуючи дупло, а з нього, наче на підтвердження, висунулася голова дятла.
У дворі обсерваторії підмітав старе пожухле листя двірник. Він неквапом махав мітлою, роблячи акуратні купки. Довгий чорний халат майже до землі, зелений фартух.
– Прошу пана, доброго здоров’ячка, – гукнув Сергій.
Так само неквапом двірник роззирнувся:
– Га? – поважного віку чоловік. Довгі сиві вуса.
– Перепрошую, що турбую, та чи не знаєте ви часом пані Раї, яка тут кілька літ тому працювала прибиральницею.
Чоловік якось, здається, напружився весь, вдивляючись в обличчя незнайомця:
– Га? – перепитав іще раз.
Сергій уже хотів повторити запитання, та старий заговорив:
– То моя дружина. Її немає.
Сергій наче втішився, почувши відповідь. Отже, пані Рая справжня, невигадана. Двірник підійшов до чоловіка ближче:
– А тобі вона нащо?
– Та я кілька років тому тут із нею познайомився. Гарна людина, тому хо…
Не договорив.
– Вона померла від серцевого нападу два роки тому. Усе хвилювалася через моє серце, а померла сама… А моєму серцю що станеться, як барахлило, так і барахлить. Старий віз тріщить, та не ламається.
Двірник розповідав Сергію, як давньому приятелю, що тяжко йому без Раї, ой як тяжко. Усе чекає, коли вона нарешті його до себе забере. Говорив і про свою родину —
велику та дружну, про яку Сергій уже багато знав, та все ж чемно слухав, наче вперше. Навіть не дивувався, що всіх із розповіді впізнає.
– А Рустем? Як ваш онук Рустем?
Чоловік печально подивився в небо, заплакав. Сергій уже знав відповідь. Рустем також мертвий, як і пані Рая.
– Він завжди був особливим хлопчиком. Раєчка казала, що Рустем – копія її батька. Ви, певно, знаєте, що він у нас від народження глухонімий. Так от, ви не повірите, він умів розмовляти з тими, хто теж не мав голосу. З рибами, з травою, з небом. Таких Господь забирає до себе молодими, бо тут їм важко, їх не розуміють. На дев’ятий день після смерті Раї і він пішов від нас. Загинув у аварії. П’яний водій не впорався з керуванням. Знаєте, пане, колись мій батько розповідав історію про свого діда, мого прадіда. Дід був знаменитим пасічником в околиці. Бджоли його любили, бо знали, що і він любить їх. Так от, коли діда не стало, вони просто покинули свої домівки і полетіли. З десяти вуликів не залишилося жодного. Таке і з садом нашим сталося. Після смерті Рустема сад почав гинути. Він просто не хотів жити, наче з нього вийняли душу.
Поговорили, розпрощалися, і Сергій рушив туди, де раніше «жив» (чи не жив). Знайома дорога, трохи розмокла від дощів, та Сергій знав, як нею ходити. А ось він завертає ліворуч, отут дорога вужча та вже дуже заросла, наче нею давно не ходять. Понабирав будяків та різного сухого непотребу на одяг. Майже біг, щоб швидше побачити дім. Хата стояла на місці, та сама, точніше, майже така сама. Бо ця здавалася надто занедбаною, видно, у ній давно ніхто не мешкає. Облуплені стіни, забиті навхрест дошками вікна. На дверях масивний замок. Криниця також не ліпше виглядає. Обійшов будинок і закляк. Саду майже не стало. Сад помер. Сухі головешки, деякі просто вже зрубані під корінь. Якісь гулі на стовбурах тих дерев, що ще доживали. Сад щось точило зсередини, воно його і вбивало. Ні, не так. Убило. Сад загубив душу.
Пролетіла павутинка бабиного літа, заплуталася в його волоссі, спадаючи на чоло. Відмахнувся. Зараз тут усе мертве – не тільки люди, які допомагали йому повернутися. Будинок, сад, криниця.
– Криниця з мертвою водою посеред ирію, – сказав сам до себе Сергій, згадуючи приятеля крука.
– Кар-кар-рр-р-р-р! – почулося за спиною. Озирнувся. На покритому іржею дашку криниці сидів він.
– Ти? Живий, справжній? – не повірив своїм очам. Єдиний живий свідок його історії.
– Кар-кар, – відповів крук.
Зробив коло над головою Сергія й опустився на плече. Зазирнув в очі. Легко дзьобнув у плече. Чи був то той самий крук? Сергій навіть не запитував себе. Одинока біла пір’їнка на крилі – на місці. Підійшов до дверей комори. Знайомі двері, ручка, крук на ній – усе як і було. Приклав вухо до дверей – тиша, ніщо там навіть не шкреблося. Запхав руку між каміння, де колись зазвичай лежали запасні ключі. Дзенькнуло. Витягнув їх зі сховку. Той самий ключ, що приніс крук. Поклав на долоню. Дивився вдумливо кілька секунд на нього. Серце шалено калатало. А якщо спробувати ще раз тим ключем скористатися? Крук невдоволено каркнув. Усе відбулося блискавично. Крук махнув крилами, злетів, ухопив у свого міцного дзьоба ключа і… став підніматися дедалі вище, аж поки щез чорною цяткою в небі.
Сергій іще довго сидів на порозі комори. Він таки відчинив її, просто повернув ручку. Вона виявилася не замкненою. Комора була порожня: ні паперових коробок, ні картатих торбинок та решти мотлоху.
Місію виконано? Так, очевидно. «Інколи деяким дверям краще залишатися закритими» – згадав слова пані Раї. Вона знала, що він намагатиметься, і крук знав. І тому чекав його.
Сергій повертався додому. Він скучив за сином, за Зорянкою, Львовом. Він нарешті повертався й до себе. Коли валізи були зібрані і до приїзду таксі залишалося якихось півгодини, в двері несміливо постукали. Відчинив. Там стояв чоловік пані Раї, важко відсапуючись, наче кудись поспішав. Вбраний у теплу куртку з капюшоном, а на ній краплі дощу. Отже, на вулиці задощило. У руках тримав пакунок.
– Доброго здоров’ячка, пане Сергію! Даруйте старому за візит. Ледве встиг. Коли вранці пригадав, що ви казали про нинішній ваш від’їзд, то так квапився, так квапився. Можна?
Сергій привітався, запрошуючи гостя заходити. Старий увійшов, на ходу починаючи розмотувати те, що тримав у пакунку.
Сергій запропонував йому сісти. Усівся на ліжко, заговорив:
– Мені вночі наснилася Рая. Вона давно до мене не приходила. Уже думав, що забула мене. А тут… Бачив її так реально, як вас зараз. Що вона мені говорила, всього не скажу, бо то розмова між мною і дружиною. Та ту частину, що стосується вас, мушу. Вона просила передати вам дещо. Казала, ви зрозумієте. Але перед тим я маю розповісти вам стару притчу. Вона недовга. Ви маєте кілька хвилин? – старий глянув на валізи, розуміючи, що Сергій уже зібрався в дорогу.
Сергій мав півгодини, та навіть якби поспішав, усе одно знайшов би час. Кивнув головою.
Старий нарешті добув те, що ховав у пакунку. То був годинник. Сергій упізнав його відразу. Той самий, що стояв у нього на каміні, коли він жив у хаті пані Раї. Чи то начебто жив.
– Той годинник – то Раїне придане. Бачите, на ньому дивні чеканки? То ілюстрації до старої татарської легенди. У давні часи, коли люди розділилися на племена і заселили землі, предки тюрків жили на краю величезного болота. Якось напали на них воїни з ворожого племені і винищили весь народ. Живим залишився лише десятирічний хлопчина. Вороги не стали вбивати малого, вирішили познущатися над дитиною, просто відрубали йому руки-ноги і кинули помирати посеред болота. У той час Великий Тенгрі, творець світу, в подобі крука пролітав над болотом, побачив нещасного, пожалів. І став час від часу прилітати та годувати малого. Так, милість великого творця безмежна. І коли врятований ним чоловік виріс, Тенгрі прислав до нього білу вовчицю. Та вовчиця стала дружиною врятованого. Дружиною, вірним оборонцем та другом. Така легенда. Годинник ваш. Я бачу, ви більше зрозуміли, ніж почули, і то значить, що не вважатимете мене божевільним.
