Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)
За дверима хтось гучно задзвенів ключами, почулися приглушені голоси. Олександр Олексійович глянув на годинник:
– Овва, колего, восьма ранку! От і забалакалися ми з вами. Знаєте, я хочу вам дещо подарувати, одну маленьку книжечку, вона якраз для мрійників. Завдяки тому, що вони народжуються, наша планета досі жива. Повірте, то я вам кажу не як науковець, а як чоловік із досвідом.
Професор відсунув шухляду столу, щось там вишукуючи під стосом паперу:
– Де ж вона? Ага, осьдечки!
З-під самого низу витягнув на світ Божий невеличку книжку й урочисто простягнув її хлопцю. Сергій узяв обережно, наче брав до рук не звичайну книгу, а щось крихке та цінне. На обкладинці було написано: Пауло Коельо, «Алхімік».
– Дякую, дякую, щиро дякую, – забубонів Сергій. У нього забракло слів, аби ще щось додати.
– Зачекай дякувати. Це ще не все… – Професор потягнувся до верхніх полиць із книгами. На корінцях були різні чудернацькі назви: «Физика планеты Марс», «Курс практической астрофизики», «Звезды, их рождение, жизнь и смерть» і так далі. Урешті з-поміж них він витягнув найнепримітнішу, загорнуту в коричневий папір. Простягнув книгу хлопцеві. Той її взяв, розгорнув. Це був посібник із математики. Сторінки всередині жовті від давності та зачитані, якщо можна так сказати про підручник із математики. Очевидно, книжкою часто користувалися. Прийшла Сергієва пора.
– Бери-бери, це також тобі. Вступні іспити в нас проводяться з трьох предметів – фізика, математика, твір.
Із фізикою та математикою я допоможу, маємо в запасі два роки, надолужимо. Із творами у мене складніше. То до пані Ніни. Попереджаю – буде важко, й у навчанні майже все від тебе залежить. Насамперед – то бажання вчитися. Це набагато нудніше, ніж спостерігати з телескопа за зірками, але без цього ти астрономом не станеш… Думаю, я тебе вже в дечому переконав, а мо’, і розчарував – і пан професор примружив одне око.
– Ні, не розчарували. Я хочу бути астрономом і вчитимуся. Але… – Сергій осікся на півслові. – Я ж той…
Забракло слів. Зробив вдих-видих, заспокоївся:
– Я, пане професоре, лишень сирота. У мене немає грошей, щоб оплатити ваші заняття, і тому… от таке-то…
Сергій опустив очі. Він мусив то сказати.
– А ви думаєте, молодий чоловіче, що все у світі вирішують гроші? Ох, не розчаровуйте мене. Я знаю, хто ви. І знаю також інше: ви можете стати кимось, якщо захочете, для цього у вас усе є, насамперед упевненість у тому, що вже знаєте і що маєте. Мрію маєте, вірних друзів також, решта – у ваших руках. Знаєте, як у далекому космосі народжуються зірки? Напевне, читали. Бо ви багато знаєте і це сьогодні гарно продемонстрували. Та я вам нагадаю. Зірка народжується зі звичайної чорної хмари. Народження те триває мільйони років, і приховують від нас це дійство темні хмари, так що цей процес практично не доступний прямому спостереженню. Астрофізики намагаються дослідити його теоретично, за допомогою математичного моделювання. Перетворення фрагмента хмари в зірку супроводжується гігантською зміною фізичних умов: температура речовини зростає приблизно в сто шість разів, а щільність – у тисячу двадцять разів. Колосальні пертурбації всіх характеристик зірки, що формується, складають головну трудність теоретичного розгляду її еволюції, На стадії подібних змін вихідний об’єкт уже не хмара, але ще і не зірка. Тому його називають протозіркою.Зараз ви, Сергію, – протозірка. Я, ваш друг Арсен, пані Ніна, люди, які вам бажають тільки добра – ми ваші хмари. Ставайте собою і не озирайтеся на минуле, бо воно вже минуло, а ми з вами є зараз, тут і тепер. Жив колись такий відомий античний філософ Аврелій Августин, у п’ятому столітті, здається. Так от, він сказав приблизно таке: «Ні майбутнього, ні минулого не існує, і краще говорити так: „теперішнє минулого“, „теперішнє майбутнього“. Щоб відтворити „теперішнє минулого“ існує пам’ять; для „теперішнього теперішнього“ маємо споглядання, а для „теперішнього майбутнього“ лишень сподівання та надію». Розумієш, Сергію, сподівання та надію. Ми з бабунею Арсена Ніною Петрівною давні приятелі. Вона вчила ще моїх дітей. Четверта школа недалечко, зовсім поруч. Вона дуже просила за тебе, щоб послухав, оцінив, зацікавив. Вона чудова людина і, схоже, в тобі не помилилася. Тобі пощастило, синку, попри ті негаразди, що спіткали тебе, хтось там, на небі, опікується тобою.
Сергій лишень зітхнув.
– Тому не пропонуй мені ніколи гроші, синку! Добре? Ти маєш зрозуміти одну просту річ: інколи люди допомагають одне одному просто так. Тож, цитуючи Аврелія, повторюю ще раз: «Сподівання і надія», юначе. А решта додасться.
9. «Алхімік»
Все як в кіно – німе і чорно-біле:
Биття душі, безладні змахи боротьби.
Хоча кричу, кричу, кричу щосили!!!
…А все беззвучно —
крик, слова мольби.
І я, немов у повнім кінозалі,
втиснулась в крісло й плачу за німих
акторів чорно-білої печалі,
за їх такий гіркий, солоний сміх.
Бабуня Ніна оформила опіку над Сергієм, тому що займатися з ним математикою та фізикою Олександр Олексійович лишень заочно, на відстані, не міг. «Заочно вчитися – як заочно наїстися», – любив він повторювати. І Ніна Петрівна героїчно, підключивши всі свої зв’язки і в опікунській раді, і в обласній, і навіть у Верховній (родина Фьодорових була доволі величенькою та дружною), добилася свого. І тепер хлопці могли навідуватися цілком законно до Львова, продовжуючи навчатися в містечковій школі й жити в сиротинці. Вони стали старшокласниками. Переважна більшість тих, хто зміг би в дитбудинку якось нашкодити, просто так, заради примхи, «розбіглися» по ПТУ Тож хлопців майже ніхто не чіпав, і вони серйозно взялися за навчання, надолужуючи згаяне.
Якимось дивом усе для Сергія після львівських канікул почало складатися добре. І хлопчина враз повірив, що його щаслива зірка в небесах також горить та веде його. Бабуня Ніна каже, що то не зірка, а його ангел-хоронитель. Та звідки в покинутих дітей ангели? Якби він був, то чи дозволив би мале дитя скривдити? А ще сон, той, дитячий, про маму чи не-маму, враз перестав уночі до нього приходити. Коли і навідувався, то ставав нереальним, просто сном, а не кадром із документального кіно, як бувало раніше. І Сергій майже переконав себе, що настане момент, коли він урешті впевниться, що ніякого лісу і ніякої жінки зі світло-русявим волоссям ніколи не було.
Аж раптом однієї ночі він прокинувся у Львові посеред липкої мокрої води. Арсен тоді хворів на ангіну, тому залишився в інтернаті, а Сергій приїхав до бабуні Ніни і до Олександра Олексійовича на зимові канікули та, звісно ж, на навчання. Бабуня Ніна якраз була вдома, їй стало трішки ліпше. А тут таке… Він уві сні кричав, от і налякав усіх. Коли відкрив очі, над ним стояли перелякані дівчатка-квартирантки, що мешкали в сусідній кімнаті, та стривожена бабуня Ніна. Одна з юнок тицьнула йому в руку горня з водою, а бабуня гладила ніжно по голові:
– Тихо-тихо, Лічозорику! – тільки старенька так його лагідно називала. – Усе гаразд, вона тебе чує, все гаразд, синку.
Він уві сні кликав маму, та так гучно і так надривно, що побудив усіх. Бабуня Ніна відправила дівчат спати. А сама підійшла до його ліжка, сіла скраєчку:
– Ти маму пам’ятаєш, Сергійку?
– Ну, – загнувся на півслові. – Ну, той…
Чи пам’ятає він свою маму? Як можна пам’ятати того, кого не знаєш?
Напевно, Ніна Петрівна зрозуміла вагання хлопця, та й, очевидно, Арсен колись переповідав бабуні Сергіїв сон про маму.
– Не вагайся, синку, кажи. Я не зловтішатимуся. Пам’ятати – то не тільки згадати довжину волосся чи розмір ноги. То те, що там, – вона свою долоню поклала на його груди. Там враз стало тепло-тепло, і тепло розлилося тілом, як тоді уві сні, коли мама пригортала його до себе в тому густому лісі.
– Так. Я пам’ятаю її. Але… – він уперше говорив про свої сумніви, – але не знаю чи той спогад – то насправді спогад, бо чи могло таке статися насправді. Можливо, бабуню, то моя уява таке нафантазувала. Ех, і все ж… Мені здається, що той випадок зі сну цілком реальний, бо я пригадую запахи, звуки. І щоразу, прокидаючись після такого сну, запитую себе: чому вона мене не шукала? Чому дозволила забрати, чому?
Він не кричав, тільки ледь чутно запитував «чому, чому чому?»
– Тихо-тихо, Лічозорику, – бабуня пригорнула його до себе. – З чого ти взяв, що вона тебе не шукала? Вона, напевно, шукала б, якби могла. Я стара і багато чого пережила. Поховала своїх рідних. Ой, скільки могил я у своєму житті бачила! Тому страшні сни також відвідують мене часто. «Стара, зболена, немічна», – кажуть про мене. Я згідна, бо кожної ночі, лягаючи спати, знаю, що можу й не прокинутися. І тоді молюся до Того, хто нас усіх тримає у своїй опіці. Дякую за прожитий день, за те, що дозволив перебути в грішному тілі грішній душі ще добу, дякую за Арсенка, а віднедавна й за тебе, Сергійку. І благаю щоразу, щоб Він тримав вас у своїй опіці. Прошу і молюся за свою Олюню, за онуку, за онука, за правнучат. Той, що над нами, чує наші молитви. І, знаєш, якщо ти Його дуже попросиш, Він розповість тобі, чому…
– Я крім «Отченашу» інших молитов не знаю. Навчіть мене, будь ласка, – Сергій благально зазирав в очі старій.
– Цього не треба вчити. У Біблії є тільки одна молитва, записана зі слів Бога. Решту придумали люди. Не думаю, що вони були чимось кращими від тебе, коли складали щирі слова-моління докупи. Хай промовляє твоє серце, і Господь обов’язково почує. А якщо дуже хочеш знати те, як моляться зазвичай інші, то я тобі завтра подарую молитовник. Помолись сьогодні так, як відчуваєш, і Він почує.
Бабуня Ніна поцілувала Сергія в голову, перехрестила, прошепотівши щось сухими губами, вимкнула настільну лампу та пішла до себе, на кухню, вона взимку там спала, бо там найтепліше. Зупинилася на порозі, між темним та чорним. У коридорі досі горіло світло, яке увімкнули через той рейвах, що він влаштував. Сергій зачудовано дивився на стару. Довгі білі рукави трішки заширокої білосніжної сорочки, яка, напевно, колись була їй впору, здавалися крилами янгола. Чи бувають старі янголи? Дурне запитання лізло в голову. Хто зна, може, й бувають.
Бабуня Ніна озирнулася:
– Спи, Лічозоре! Спи, синку!
І він заснув, хоча думав, що й очей не стулить до ранку. Спочатку лежав, обдумуючи слова бабуні Ніни. Крім «Отченашу», що його навчив священик із місцевої церкви, який раз на місяць проводив біля інтернатської каплички служби, таким чином виконуючи місію так званої жертовної допомоги сиротам, більше молитов не знав. Тому промовляв серцем, як і навчала бабуня Ніна, старанно добуваючи важливі слова.
Заснув…
І знову він у мами на руках. Вони рухаються вузькою стежиною поміж дерев. Він притискається всім тілом до мами, яка ніжно огортає своїм теплом. Теплі долоні притримують за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе русяве волосся. Серце жінки тривожно стукотить, вона поривчасто дихає та безкінечно озирається, бо налякана. Малий майже засинає. І враз сполоханий крик жінки будить дитя. Чоловік із гострим носом, колючими чорними очима та третім оком на руці, найсправжнісіньким оком, витатуюваним на долоні, вириває його з материнських рук. І він летить, наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Передостаннє, що чують вуха: «С-и-н-к-у», останнє, що встигають побачити очі: жінка з очима в півсвіту дивиться з ненавистю на того покруча, який щойно відібрав у неї маля. Той притискає нажахане дитя до себе, і так сильно, і так міцно, що, перед тим як знепритомніти, малий чує гучний постріл і крик жінки. Але не встигає нічого побачити.
Крила падають вниз і… Світ не вимикається цього разу, ні… Сергій іде піщаним берегом океану. Хвилі ніжно шелестять, чайки квилять над водою. Поруч вродлива молода жінка кидає у воду камінці. Жінка так схожа на маму… Кола розходяться водою. Вона всміхається:
– Я люблю тебе, синку! І я завжди поруч. Не бійся жити.
– Ти моя мама? Чому той чоловік тебе вбив? – запитує хлопець.
Вона сумно всміхається:
– Це не важливо. Тіло мертве, та є ще душа, синку. Ті, що люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди поряд. Коли я була маленькою, років дванадцять, напевно, мала, тато розповідав мені притчу. Коли народжується людина, то Бог вдихає в тіло частинку Себе. Ця частинка стає душею. От живе людина з частинкою Бога всередині. Живе, як уміє чи може, чи хоче, в кожного по-різному складається. А коли настає її пора, і тіло помирає, то та частинка Божа, душа тобто, врешті зачи нає жити власним життям і повертається туди, звідки прийшла, – на небо, стаючи у ньому найсправжнісінькою зіркою. Сяйво тих зір не однакове, хто як жив, той так і сяє. Бувають тьмяні зірки, такі, що ледве-ледве дають раду світити, і тоді Творець повертає їх назад на землю, виправити те, що вони не встигли зробити чи не зуміли, а мо’, й не захотіли. І так до безкінечності. Бо добрий батько – добрий завжди. Я люблю тебе, синку. Пам’ятай! Люблю! І я завжди поруч. Чи зіркою, чи тою, яка вже народилася, щоб стати твоєю. Ти знайдеш її, обов’язково знайдеш.
Шерхіт хвиль стихає, тане марево слів, і Сергій прокидається вранці від того, що його розбудив будильник. Йому час вставати, снідати та братися за математику. Він дещо зрозумів за цю ніч, дещо пережив. І вже слова, вичитані в «Алхіміку», не видаються аж такими дивними:
«Любов – найважливіша частина Мови, якою говорить світ. Вона старша від людства, давніша від пустелі».
То про любов матері чи взагалі про любов? Ще не з’ясував.
10. Дівчата
Із мене вийняли вогонь.
Із мене серце видирали.
І наче зграя злих ворон —
Клювали, дзьобали, з’їдали.
А я тепер – пуста й німа.
Вогонь погас і плачуть очі.
Облиште всі. Одна. Сама.
І зимний вітер серед ночі.
Сергій таки вступив до університету, добився свого. То був перший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди». Як там у Коельо в «Алхіміку» говориться: «Коли ти чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі». От усі й змовилися. Мав певні переваги перед іншими абітурієнтами. Круглий сирота після дитячого будинку, гарні оцінки в атестаті про середню освіту, до того ж титанічні старання бабуні Ніни та Олександра Олексійовича в підготовці до іспитів, які склав непогано: твір – четвірка, математика та фізика – п’ять балів. Дали безкоштовне місце в гуртожитку, хоча і бабуня Ніна, і Арсен наполягали, щоб він мешкав у них. Не погодився, мав навчитися самотужки давати собі раду в житті. Урешті вони змирилися, прийнявши вибір хлопця, і лишень зрідка, здається, для годиться, поверталися до цієї теми. Сергій отримував і матеріальну допомогу, якісь там копійки виплачувала держава як соцкошти для сироти, а потім і за успішне навчання стипендію. Арсен також вступив до універу на географічний факультет. Зрештою, як і мріяв.
Почалося по-справжньому нове життя. Життя на волі, як прийнято було казати в сиротинці. Життя, якого всі його дитбудинківські друзі відверто боялися. А Сергій? Напевне, ні, бо, як казав Олександр Олексійович: «Можна йти проти вітру, а можна йти назустріч йому. Вибираєш сам». Він вибрав, охоче прийнявши умови гри: тільки назустріч!
Вчився заробляти на життя «на волі». Дещо вже знав, а маючи такого друга, як Арсен, – то не важко, мусив тільки не комизитися та бути уважним. Сергій старався не прикриватися тим, що він бідний-нещасний безбатченко та безхатченко, сирота, давлячи на жалість оточуючих, чи то стосувалося роботи, чи навчання, чи різноманітних життєвих дрібниць. Рідко хто в гуртожитку знав, що він – сирота. А коли довідувалися – страшенно дивувалися. Як так? Невже сам вступив, сам вчиться і якось дає собі раду навіть у побуті? І він давав, принаймні щиро прагнув. Заробляв, як міг: розвантажував вагони на вокзалі, клеїв оголошення, роздавав флаєри, працював посудомийником у нічних барах, прибиральником у ЖЕКу… Згодом, коли розібрався з компами, то віднайшов у собі хист до програмування. Займався цим на рівні хобі, а отримував непоганий приробіток. Дехто з приятелів дивувався, чому Сергій не змінить свої плани і так уперто, «по-баранячому», товче незмінне: «Буду астрономом! Тільки астрономом!» Хіба на тих картах зоряного неба щось заробиш? Відмахувався. Головним для нього й далі залишалося небо. Бо ніколи не переймався тим, що ходить у немодному одязі, купленому в секонді, не дуже його нервував і «галімий» мобільний, придбаний за копійки в одногрупника, якому батьки подарували крутіший. Ноутбук склав собі сам, це було набагато дешевше, ніж купувати новий. Склав комп і для Арсена, такий собі подарунок другу на уродини. Якось мало зовсім залишалося часу на звичні для студентів розваги – пиво, дівчат, дискотеки. Усі вихідні проводив у бабуні Ніни, та найчастіше за іншим заняттям.
Яким?
А вони з Арсеном подорожували. Виявляється, щоб бути мандрівником, не обов’язково пхатися в Італію, Перу чи в Іспанію. Навіть тут, зовсім поруч, можна віднайти такі місця, які варті того, щоб ними пишатися. Стара Жовква, Одеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки… А Карпати! Одного життя замало, щоб їх пізнати. А каньйони Дністра – величезні котловани зі стінами до півтораста метрів, а на них – щедро розквітла середземноморська рослинність. А дивні та прекрасні Збручанські водоспади? А скільки такого, що ще хотілося побачити? В усьому, що стосувалося мандрівок, довірявся Арсену. Той завжди вдало обирав маршрути, які вражали, дивували, тішили.
Хлопці в гуртожитку вважали Сергія диваком, відлюдником навіть. Вічно забіганим, захеканим, який усе кудись поспішав та не встигав, запізнювався… Одні заздрили такій дивній манері легко жити, не обтяжуючи себе матеріальним, інші зневажали, бо життя ж проходить, а молодість не вертає. Та більшості було байдуже до цього чувачка в протертих чорних джинсах, в картатій сорочці навипуск, із розкуйовдженим русявим волоссям на голові, який знає напам’ять усі найближчі до землі галактики, унікума, помішаного на зірках, на планетах, на тригонометрії та мандрівках.
Та не все так просто, як здається. Бо звання «дивак» мусиш заслужити. Певне, то дитинство голодне, холодне давалося взнаки. Бо спокуса грошима – то страшна спокуса.
Інколи з’являлося нездоланне бажання кинути все – небо, мандрівки, мрії – та перекваліфікуватися в програмісти. То зазвичай траплялося тоді, коли легко за п’ять-шість годин маніпуляцій на компі вдавалося комусь із багатеньких буратін врятувати завислу чи майже повністю мертву материнську плату чи здолати комп’ютерний вірус і отримати за це в грошовому еквіваленті мало не річну стипендію. Гроші приємно шелестіли в кишені, а змій-спокусник, що гарно пахнув дорогим французьким одеколоном («якщо погодишся – і в тебе такий буде»), пропонував роботу в своїй фірмі – високооплачувану, перспективну, постійну і теде. І тоді він казав, що подумає, запихав у задню кишеню джинсів візитку змія та стрімголов летів до Арсена, прислухаючись дорогою до нікчемного вічно голодного звіра всередині. Той звір його лякав. Арсен іще з порога все розумів, і вони нашвидкуруч вкладали наплічники. О, тоді не мало значення, яка пора року за вікном чи яка погода в небі. Збиралися та лізли в гори.
Дряпався несамовито наверх, роздираючи ноги та руки до крові. Зумисне робив таке з собою, щоб тіло боліло. А тоді, задоволений і щасливий, сидів, загорнувшись у спальник, попиваючи гарячий чай та витріщаючись зі Смотрича чи Брескула на нічне небо. І млів укотре від ніжного фіалкового блиску знаних і незнаних сузір’їв, їх так багато в нічному карпатському небі, і вони здавалися йому хоч іще віддаленішими, та такими рідними, наче то були і не зорі зовсім, а душі померлих родичів, що зараз у небі спостерігають за ними та інколи, можливо, й засуджують, коли він робить щось не так. І слова мудрого Канта звучали майже реалістично: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». І моральний закон усередині, дякуючи зорям, не давав зійти на пси…
Він був на четвертому курсі. Погідного весняного ранку зайшов у пиріжкову на Городоцькій, щоб поснідати, – ватрушка та какао з молоком. Доволі легко звикається до буденних речей. Набираєш собі в горня без вушка (вушко спеціально відбивали, щоб не поцупили) гарячого пійла, береш запашну, щойно спечену ватрушку, розплачуєшся на касі і чимчикуєш на своє улюблене місце в кутику біля вікна. Напевно, і тоді він пройшов би звичним маршрутом і не зустрів би її, якби… Якби його горня не тріснуло під час наповнення. Гаряче какао розлилося на столі, цівочками скапуючи додолу, аж під ноги. Сергій стояв, розгублено спостерігаючи, як у його ногах, біля чорних кедів, на кахельній підлозі утворюється маленька калабаня. Жіноча фігура раптом вичаклувалася перед ним наче нізвідки. Вона мовчки зібрала залишки горнятка у відро та заходилася протирати спочатку стіл мочалкою, а потім і мокру пляму на підлозі шваброю. Сергій незграбно затупцював на місці, не знаючи, що робити. Постать у синьому халаті, в такій же хустинці, запнутій під молодичку, розпросталася. Перед ним стояла миловидна дівчина, а не стара пані, як подумав спершу.
– А тобі що, запрошення спеціальне треба, щоб убік відійшов? Мало того, що нашкодив, так ще й витріщається, – почала вичитувати його, але робила це майже весело, кумедно нахмуривши бровенята.
Сергій не знав, що і відповісти. Стояв і продовжував дивитися на дівчину. Та стенула плечима, легенько відштовхнула його, дотерла підлогу. А він так і стовбичив, не розуміючи, чому його так паралізувало. Звичайна собі дівчина, таких багато в університеті, навіть кращих, вродливіших. Але ця мала в очах щось таке, що пригвинтило його до підлоги. За спиною в Сергія вже зібралася юрба людей, він затримував чергу.
– Ей, ти, – писклявий жіночий голос ззаду вивів із задуми. – Або рухайсі, або забирайсі. Я на роботу спізнююсі, хтілам булок свіжих купить, а тут ти, мов черепах, вкляк.
Тим часом десь із боку кімнати, де випікалася здоба, почулося:
– Зоряно, ти де там? Тобі з дому телефонують.
Дівчина стрепенулася, взяла відро, швабру та, говорячи на ходу: «Та йду вже, йду», – попленталася в підсобку.
І все.
Отак розпочинався день.
І той день пройшов звично та буденно. Навчання, пари, лабораторна, маленька компхалтурка в одному з офісів комерційного банку. А ввечері Сергій всівся за розрахунки отої самої лабораторки. Та так і не зміг ні на чому зосередитися. Усе чомусь дівчина з пиріжкової з думок не йшла. Дивився у вікно з шостого поверху і бачив клаптик неба, а у ньому зірку. Дивився на Венеру, а згадував іншу зірку. Тобто дівчину з зоряним ім’ям. Якось то все вперше для нього, бо так зачепило. І кого? Того, що вірить-невірить.
Скільки у нього було дівчат? По-справжньому? Жодної. Таких, що дуже подобалися йому, аж до щему, як ото зараз та з пиріжкової, – жодної. Це не означає, що він не спав із дівчатами, просто все те називалося доволі сумно – перепхатися, зайнятися сексом. У дитбудинку це було чимось буденним, як от щоранкове та щовечорове чищення зубів. У сьомому класі хлопці починали обирати собі дівчат для «перетраху», а дівчата відповідно вибирали хлопців. Сергій на цьому не зациклювався.
Але питання саме зациклилося на ньому. Якось до нього прийшла однокласниця. Викликала його на вулицю.
– Сєрий, ну той… Карочє, у мене до тебе розмова. Я тобі подобаюся?
Сергій незрозуміло витріщився на неї.
– Е-е-е, – тільки й зумів пробелькотіти та стенув плечима.
– Якшо ні, то так і скажи. До мене Роб клеїться, але він ідіот кончений, я з ним спати не хочу. Ти не такий, ти – добрий. Правда ж, ти боляче не зробиш? – вона говорила-говорила, зазирала в очі, брала за руки, просила-благала, навіть трохи плакала.
Сергій стояв, обараніло дивлячись на дівчину. Аж поки до нього не стало доходити, до чого вона хилить. Роб, тобто Роберт, однокласник, також дитбудинківець, правда, він не сирота. Забрали його ще в трирічному віці від батьків-алкоголіків. Час від часу, десь раз на півроку, його провідувала старенька бабуся, він казав, що то мама батька. Більше нічого Роб про себе не розказував, як не розповідав, звідки в нього таке чудне як для українців ім’я. Бабцю він називав Ваською. Батьків не згадував. Роб поводився завжди зухвало та розв’язно. Чомусь ненавидів дівчат, ще з перших класів, шарпав за коси, задирав спіднички, щипав за груди. Наодинці з ним дівчата старалися не залишатися. А в останній рік наче з «котушок скотився». Якось нянечка застукала його в туалеті з десятилітньою Риткою. Дівча – перелякане та заплакане, трусики порвані, платтячко розірване. Дерик після цього інциденту мав із Робом «серйозну розмову». А серйозно розмовляти Сьома умів. Після бесіди Роб став обачнішим.
Так складалося, що вже у тому-таки сьомому класі всі хлопці-однолітки «мали» дівчат, дехто і не по одній, крім Роба, Сергія та Арсена. Кпини інших із цього приводу якось мало зачіпали Сергія та Арсена, але Роб через це серйозно переймався. Бо з доброї волі з ним зустрічатися жодна дівчина не хотіла через його садистські нахили. Людка з восьмого класу якось розповідала, що заради інтересу вирішила з Робом поцілуватися. Невинний поцілунок не на жарт завів Роба. Він наче осатанів. По-садистськи скрутив дівчині руки, аж вивихнув палець на правій руці, по тім розірвав блузку і почав кусати за груди аж до крові, при цьому обзиваючи лайливими словами. Ледве вирвалася. Тому з дівчат ніхто в його бік і не дивився.
А що стосується інтимних стосунків, то в сиротинці існувала нелегальна домовленість – спільна мирна згода зацікавлених сторін. Робу згоди ніхто не давав.
Дівчинку, що прийшла до Сергія, звали Юлею. Худенька, руденька, веснянкувата, тоді зовсім не виглядала на свої чотирнадцять, скоріше на дванадцять років. Досі не мала пари. Можливо, й тому, що хлопців в інтернаті було трохи менше, аніж дівчат, і дехто з пацанів дозволяв собі мати відразу дві пасії. Аж раптом Юля впала в око Робу. «Куди від мене дінеться та сіра миша?» – говорив він із викликом. І, відповідно, їй проходу не давав. Минулого тижня в середу вже після уроків Сергій раптом згадав, що забув під партою свій пенал із ручками. Хоч ручки там були і не ахті, не думав, що хтось на таке поведеться, та все ж пояснювати потім дерику, де пропав пенал (той контролював навіть такий дріб’язок), не хотілося. Тож вони з Арсеном вернули назад до школи. Під одним із класів почули чиєсь жалібне схлипування. Зазирнули й оторопіли. Роб стояв із опущеними штанами перед партою, на якій лежало худе голе тіло Юльки. Дівча чимдуж старалося вирватися, та сили були нерівні. Арсен із Сергієм, звичайно, відігнали Роба від дівчини. Та закладати навіть таких виродків у дитбудинку було не прийнято, тому Робу то зійшло з рук. Могла хіба що сама Юлька поскаржитися, але й вона боялася це робити.
– Сергійку, будь ласка! Він, він, він… дав мені термін до завтра. І якщо завтра у мене не буде хлопця, то… – і вона заплакала. Сергій не знав, як втішити дівчину, бо не вмів.
Просто пригорнув її до себе і погладив по голові. Коли вона врешті заспокоїлася, то просто сказав:
– Добре, Юль, я буду твоїм хлопцем. Не по-справжньому, а так, щоб Роб відчепився…
Та не по-справжньому не вийшло. Дівчина зробила все сама. Він у Юльки виявився не першим і навіть не другим.
Першим був хтось зі старшокласників. Вона доволі спокійно «ділилася досвідом». Ні-ні, її не ґвалтували, вона сама віддалася, це не було якесь усвідомлене бажання чи хотіння, звичайна дівчача цікавість у десять років. Їй навіть сподобалося, принаймні вона в цьому переконувала Сергія, як колись, очевидно, переконала й себе. Юлька Сергія навчила багато чому. А він і не опирався, йому також ураз стало цікаво. Після Юльки у нього з’явилася Ірка, молодша на два роки, потім Лізка, її однокласниця. Дівчата самі до нього приходили. У дитбудинку так було прийнято, і нічого погано в цьому ніхто не вбачав. Дерик, Семен Сильвестрович, звісно, про це знав, але до цього не пхався. Він, мов вогню, боявся дружини. А та постановила: «Якщо ніхто нікого не ґвалтує, то хай. Діло молодоє».
Згодом Сергій зрозуміє всю безглуздість тої ситуації. Навіть не безглуздість, а власну нікчемність. Бо й у голову не приходило якось застерігатися, щоб не наробити дітей. Зрештою, за неписаними законами, то вважалося виключно дівчачою справою. Аборт в інтернаті – звична річ, бо нащо плодити собі подібних. Про презервативи, звісно, знали й чули, та хто в інтернаті зміг би їх дістати, вони гроші коштують, а ті гуманітарні допомоги у вигляді «французьких плащиків» Семен Сильвестрович здавав чемно в місцеву аптеку за півціни.
І тут у ситуацію втрутився Арсен. Він таки був іншим в усьому. Півроку дивився з осудом на те, як його приятель паскудством займається, а тоді… Ні, він не читав нотацій чи лекцій, просто притягнув із дому після весняних канікул стару товсту «Медичну енциклопедію», яка була написана невідомою мовою. Арсен сказав, що німецькою, а вони в школі вдавали, що вчать англійську. Так, Сергій би нічого не второпав з написаного, але малюнки та фото в енциклопедії не потребували коментів. Ось тут людський ембріон в утробі матері, тобто те, що згодом стане людиною. Арсен по-діловому чітко все пояснює, і не тільки йому, а й тим хлопцям, що захотіли слухати.
– Запліднення – це злиття зрілої чоловічої та жіночої статевих клітин, у результаті чого утворюється одна клітина – початок нового організму. Найчастіше аборти роблять десь на десятому – дванадцятому тижні вагітності. А тепер дивіться сюди, – і він тицьнув пальцем у малюнок.
О, так!
– Шостий тиждень. Серце майбутньої людини починає битися на двадцять перший день після запліднення. Видно ручки і ніжки, починається формування очей, губ і носа. Спинний мозок випереджає у своєму розвитку інші частини тіла, проявом чого є хвіст, що зникає в процесі розвитку зародка.
Арсен перегорнув сторінку:
– Тепер подивіться сюди. Тиждень сьомий. Починається розвиток усіх внутрішніх органів дитини. Ненароджене маля вже має власну групу крові, і не завжди вона мамина, може бути і батькова, – Арсен так на Сергія глянув, що той аж очі заховав у книжку. – Дивіться-дивіться! Уже добре видно особливості будови обличчя майбутньої дитини. Вона схожа на когось із батьків. Очі мають сітківку й кришталик. Розвивається м’язова система, дитя вже рухається. А це восьмий тиждень. А тут дев’ятий. А з одинадцятого тижня ембріон називається плодом. Стать плоду добре сформована, очі розвинені. Плід може сформувати кулачок зі своїх пальців. Он бачите, бачите?..
