Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)
– Доброго вечора, Зіронько! Даруй, що без запрошення. Можна увійти?
8. Зірка впала
Я – не витримала.
Слабка.
Відчуваю хистку порожнечу.
Я – нестримана, он, яка!
Нерви рвуться надвечір.
Я втомилася від питань.
Я втомилась шукати істину.
Зірка падає – не питає,
чи впаде, чи згорить, чи вистигне?
Вони сиділи на кухні, пили шампанське, закусювали канапками з чорною ікрою. То все приніс Василь Григорович. Шампанське вдарило в голову, забагато таки його випила, і Зоряна заледве пригадує, як усе відбувалося потім. Щось вона розповідала чоловіку, щось він їй, а тоді… Ніжні вуста, руки, сильні обійми, вона кудись летить, падає, знову піднімається, щоб виборсатися з липкої води, в яку випадково втрапила, та не може. Зсередини наче вся вигоріла, вся змучена, не тільки фізично. Уночі снилося чорне вороння, яке літало над чорним полем, сердито каркаючи і не знаходячи на ньому здобич. Уранці прокинулася сама в ліжку – гола-голісінька. Кров між ногами, червоні метелики на білизні. Нестерпно боліла голова і хотілося пити, в голові все сплуталося, пазли думок просто лежали купою і не вкладалися в картинку. Мляво похитуючись, зайшла на кухню. Дві порожні пляшки з-під шампанського на столі, купа недопалків у керамічній попільниці, сухі канапки на таці.
Забринів мобільний дратівливою мелодією Стінґа, ще вчора її улюбленою. Схопила його, бо ще трохи – і голова вибухне від звуків.
– Дівчинко моя, – на тому боці масний і ніжний голос Василя Григоровича. – Як ти, моя сонячна? Ти вчора була прекрасна. Дякую, моя солодка, за ніч. Подивися, моя дівчинко, під подушку.
Вона надривно дихала в слухавку, кожне мовлене тим паном слово цвяхами вбивалося в голову, розганяло в голові морок. Зоряна стала пригадувати все-все з учорашнього вечора, до напівстогону, до напівзвуку, помислу, бажання, пристрасті, хіті. Алкоголь паралізував плоть, та не душу. Її зґвалтували? Ні, не так, вона дозволила це зробити. Навіть не так. Вона хотіла цього.
Дерев’яними руками підняла подушку. У білосніжному конверті лежала тисяча баксів. У стільки оцінив Василь Григорович її цноту. Вона – хвойда, повія, курва? Запитувала себе. І ненавиділа все довкола: і той світ, що жив за вікном, і хмари, що зараз висіли у небі мляво та хтиво. Гидко було до себе торкатися… Дивилася на дрібно тремтячі руки, ноги в червоних розводах. Кинулася в душ, увімкнула воду… І наче кудись провалилася. Здавалося, що стікала в каналізацію разом із водою, витікала до атома, бо жити не хотілося, дихати не хотілося. Мертва зсередини, пуста в серці, німа в душі. Невідомо, чому вона не захворіла тоді на пневмонію, вода в крані була крижаною. А може, й заледеніла б, та у двері настійливо хтось дзвонив, а потім з усіх сил дубасив. На ватяних ногах добрела до ручки, той поворот замка видавався їй майже подвигом Геракла. Щось там усередині клацнуло, двері навстіж розчахнулися, і до квартири влетіла перелякана стурбована Лєрка.
Подруга проняньчилася з нею два дні. Поїла чаєм, годувала з ложечки. Біль наче ставав меншим, уже майже не пекло. І так не була ніколи говіркою, а тут зовсім заціпило. Відповідала короткими словами або кивком голови.
Навіть на роботу пішла. Спеціально пішла, бо на людях ставало легше. Зап’ялася білою хустиною і так ходила, певно, тиждень. Розум наче жив окремо від тіла, а душа ще далі. Стало враз усе байдужим. Бо зрозуміла, що той світ тримає її на своїх долонях не через те, що вона якась особлива, а тому що у нього така робота: і повії, і поети, й академіки, і зваблені, і зраджені, і щасливі, і злидарі – всі для нього однакові.
Колись тітка Калина розповідала стару легенду про Птаху Щастя, яка не має ніг і, коли дуже втомлюється, просто падає на розчепірені долоні випадкового щасливця, щоб перепочити. Коли ж вона врешті зміцніє, набереться від того «щасливця» сил, то просто, не задумуючись, летить далі, бо у неї насправді власне життя. А що тобі залишається? Так само жити далі або чекати, що вона до тебе колись ще раз зазирне. Або не чекати, а йти своєю дорогою. Чи та Птаха коли сиділа в її долоні? Можливо, в дитинстві. А зараз? Був тільки страх перед тією страшною дорогою, яку мусила долати сама. Проклинала маму, батька, Василя Григоровича, а потім йшла до церкви і просила в намальованих на іконах ликів прощення.
Завтра з санаторію повертається батько. Що вони робитимуть далі, як житимуть? Поставив її перед доконаним фактом – із ними мешкатиме Клара, бо вони, бачиш-но, люблять одне одного. А її? Хтось любить її?
Відчай рвав на шматки серце. Дивилася у нічне вікно на зоряне небо, у квартирі світло не вмикала. Зорі тільки-но зачинали спинатися у тому нічному полі на свої блискучі ноги. Далі? Та чи є для неї далі? Не розуміла, що робить, не тямила себе. Відчай загнав на дах будинку. Стояла на краю дев’ятиповерхівки і дивилася не вниз, а чомусь у небо. Стояла приголомшена тим, що для неї відкрилося. Упала зірка, одна, друга, третя… Лишилися сліди. А вона? Що залишить вона, якщо надумається кинутися вниз? Тільки мокру червону пляму крові на асфальті… Присіла, обійняла ноги руками, не перестаючи дивитися в небо. Може, й задрімала, бо здалося раптом, що ніжна й тепла рука торкнула її за плечі, наче хотіла зігріти. Озирнулася. Порожній дах, а поверх нього – зорі-зорі-зорі.
І враз чітке розуміння прийшло до неї, так, наче те вона вже знала, але відчула нутром щойно. Дві зірки дивилися на неї з неба, тільки на неї. Вона їх упізнала – то мама та тітонька. Вони наче казали: «Дитино, не смій! Бо чи зустрінемося ми, коли ти це зробиш?» Ох, те розуміння… Тітонька мертва, і мама мертва, знала це. Мертва! А вона? Вона житиме, бо так треба, бо вона не хоче впасти і вже не піднятися ніколи. Вона ж Літавиця, зірка, що падає, і зірка, що завжди повертається на небо!
Вона спустилася до себе в квартиру і зателефонувала Василю Григоровичу. Попросила про послугу – розшукати маму в Італії. Йому тон розмови сподобався. Бо вона не скиглила, не благала, не дорікала. І він пообіцяв, бо він – людина слова.
І слова він дотримав. Мама була мертва. Її тіло довго пролежало в морзі невеличкого італійського містечка, як таке, що в розшуку. А потім, коли ніхто не зголосився, її поховали під серійним номером на соціальному цвинтарі. Валентину Білововк за знімком упізнали працівники моргу. Василь Григорович запитував, чи вимагатиме Зоряна перевезення тіла матері на батьківщину. Вона вимагатиме, вона поховає її поруч із тітонькою і приходитиме до них на розмову.
А тоді був похорон після похорону. Наглухо запечатана труна, де покояться залишки її матері, того, що не встигло зогнити в італійській землі. На її труп поліція випадково натрапила у лісі. Звичайне пограбування. Грабіжник надто сильно вдарив жінку по голові. Пропали сережки, золота обручка, ланцюжок із хрестиком. Не було при ній і сумки, з якою вона пішла на закупи для своїх сеньйора та сеньйорити. Зникла вона насправді вже через місяць після того, як стала працювати в доньки пані Ренати. Італієць строго-насторого заборонив дружині шукати служницю-українку. Валентина була нелегалкою, і чоловік не хотів мати проблем із італійськими законами.
Батько плакав над могилою своєї колишньої дружини. Плакав щиро, звинувачуючи себе в усьому. Якби не його слабкість духу, якби… Але людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того «якби», бо воно – навіть не перехрестя доріг, інколи то – звичайнісіньке болото. Два хрести один біля одного на цвинтарі, між хрестами на інвалідному візку батько, яким зворушливо і щиро опікується пані Клара.
«Вона його любить. Його, інваліда. Любить». Дивилася Зоряна на тих двох і торопіла від свого знання. А вона? А її? Ті, хто любили, пішли. А батько? Він сам потребує зараз тепла, мов замерзла земля після льодовикового періоду.
А вона? А вона житиме далі.
І вона жила. Батькової пенсії, Клариних заробітків та її зарплати виявилося трохи замало для виживання.
Батько досі потребував недешевих ліків. До того ж вирішили ставити йому на ноги протези. До Василя Григоровича за допомогою звертатися не сміла. Поки що досить. Вона знала, де брати гроші, вже знала. Коли її тіло відділилося від душі, зрозуміла врешті Лєрку. Вона також так зуміє.
Спала з чоловіками за гроші, клієнтів їй знаходила Лєрка. Того добра завжди навалом – чоловіків, що втікали від прикрих чи навпаки вже надто чемних дружин. Після ночі некохання вилазила на дах дев’ятиповерхівки, сідала та витріщалася в небо, навіть коли було хмарно, міг падати дощ, сніг… Їй здавалося, що навіть у похмурий день вона завжди бачить там дві зірочки. Вони чи не єдині не засуджували її, вони давали їй сили жити далі, знову падати додолу і підніматися вкотре. Тоді поверталася до своєї квартири, де на неї чекала смачна вечеря, приготовлена вправною господинею пані Кларою, а потім на папір лягали слова, її душа прагла комусь висповідатися чи принаймні сказати собі: «Я жива, досі жива і, поки мій світ стоїть, – житиму!»
Василь Григорович, схоже, як до сексуального об’єкта геть втратив до неї цікавість. Навіть не робив спроб «повторити». Іноді вони з ним обідали в якомусь затишному ресторані. І він говорив, багато, натхненно, інколи напивався і говорив гірко. Вона перетворилася для нього на вуха. А то для чоловіка, очевидно, було навіть важливішим, аніж коханка, бо «коханку знайти набагато легше, ніж уважного співрозмовника-слухача». То його слова. Нарікав на свою самотність, дружина померла десять літ тому. Серце мала хворе від народження, от воно свій термін відбуло і просто відімкнулося, пересаджене ж не прижилося. Відійшла тихо, як і жила, сіра мишка в сірих буднях. Чи він сумує за нею? Напевно, так. Бо, коли в хаті ламається твоя улюблена книжкова шафа чи диван і вже не підлягає ремонту, ти також за ним сумуєш. Звичка – то велика справа. Він до дружини Лілі просто звик. Чи кохав? Може. Та шаленства ніколи в їхніх стосунках не було. Чи то добре? Може, й не дуже, бо чогось такого все шукав на стороні. Коли на морі шторм, ти розумієш, що то не тільки стихія, то пристрасть керує вітром.
– Пристрасть, Зоряно, керує не тільки людиною, вона править світом, – любив повторювати.
І певно, вважав себе пристрасним чоловіком. Мав купу уподобань, навіть політикою у свій час захоплювався. Та й тепер є народним депутатом від однієї з партій. Але то також мов гран-прі. Отримав – і стало нецікаво. А що йому цікаво? Тепер уже й не знає. Діти дорослі, вважають його самодостатнім і сильним, згадують про батька вряди-годи, коли потрібні його зв’язки, бо ще не здатні впоратися з проблемами самостійно. А він? Він самотній, дуже самотній. А може, він просто втомився від того, що можна мати все, чого захочеш і кого захочеш?
Зоряна заперечила:
– Можна мати все – володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?
Так тоді глянув на неї, аж у п’ятки душа втекла. Улучила вона в ціль. Та нічого у відповідь не сказав. Тільки криво посміхнувся і налив собі в чарчину горілки. І завів нової. Про те, що останнім часом чомусь не висипається. Сни важкі, темні приходять, тож деколи краще не спати. Про сни розповідав тоді, коли був уже дуже п’яний. Дивився крізь Зоряну божевільними виряченими очима і перелякано переповідав побачене. Здебільшого то було щось недобре: вовки його малого в темний ліс затягують, він колобродить і ніяк із нього не вибереться, то трясовина все засмоктує та засмоктує. Навіть дивне тату на його правій долоні у вигляді людського ока також тоді здавалося наче наляканим. Вона ніколи не запитувала його, чому він зробив собі таку дивовижу в такому химерному місці. Та й відповідь, певно, була б очевидною: просто так, щоб вирізнитися. Усі роблять стандартно, а я – не такий, як усі.
Зоряна слухає чоловіка впіввуха, бо мусить. Василь Григорович – таки потрібна людина. Кажуть, що часто жертви закохуються в своїх катів. Ні, вона його ніколи не кохала і не кохатиме, він просто їй іще потрібний, сама не знала для чого, бо вже легко три роки обходиться без його допомогти. Заочно закінчила школу, купила атестат, вступила до Київського університету культури на книгознавство і бібліотекознавство, на заочний. Коли є гроші, то так багато несподіваних дверей для тебе відкриваються, але… Та відчувала інтуїтивно, Василь Григорович – то ще не перегорнута сторінка в її книзі…
9. Тату смерті
А листя, як слова, на землю впало,
на зелен-трави, на мої сліди.
З тобою ми ще стільки не сказали —
ходи сюди, поглянь, поглянь сюди.
Тут – зорі, золоті і п’ятипалі,
сухі долоньки змучених дерев.
З тобою ми ще стільки не сказали,
а докір в горлі, наче дим, дере…
В потоках слів земля шукає броду,
тримається крайобрію ледь-ледь.
Нема поганої погоди у природи.
Життю, як листю, не пасує смерть.
Василь Григорович прийшов до неї посеред ночі. Не дзвонив у двері, не телефонував, просто шкрябався в металічні плечі одвірка. Батько та пані Клара вже спали, третя година по півночі. А Зірка ще сиділа над своїми щоденниками і записувала те, що бентежило, дивувало, і те, що ще не трапилося, але на що вона очікувала, передбачала. І вона вийшла на те шкрябання. Давно вже перестала страшитися людей, бо мала щось таке в очах, від чого її боялися.
Півроку тому в одній кав’ярні познайомилася з дивним чоловіком. Тоді він сам підсів до неї. Вона не любила пити каву з кимось, зазвичай робила це сама. Смак кави не хотіла перебивати ні дурними розмислами, ані пустими балачками. Той чоловік говорив щось про те, яка вона вродлива, і що він давно вже за нею спостерігає, бо має таку ж звичку – щоп’ятниці пити тут наодинці каву. А тоді раптом заговорив віршами, говорячи-брешучи кутиками уст, що вони присвячені їй. Вірші здалися непоганими, але не його. Та замість того, щоб відповісти грубо тому панові чи послати його куди подалі, вона відповіла на запозичену поезію власною. Пан зачудовано слухав, а тоді раптом запросив її на поетичні вечори, які він організовував для поціновувачів поезії. На питання, чим вона займається, відповіла просто: «Мию посуд та підлогу в одному кафе, навчаюся на заочному в універі і… – зробила паузу, бачачи, як пан майже закоханого дивиться-зазирає в очі. Як їй подобалося розбивати на друзки ласі погляди ловеласів простими словами… – І, пане, я ще й дорога повія, за сумісництвом». О, від пломенистого туману в очах дорослого чоловіка не лишилося й сліду. Тільки настороженість та зацікавлення залишилися там.
– Що ж, тепер ваше запрошення, очевидно, не в силі? – говорила в’їдливо.
– Ні-ні, вірші чудові, – трішки затинаючись, тараторив пан поет. – Приходьте обов’язково.
І з того часу вона частенько приходила на ті дивні поетичні читання. Виходила на сцену, і за неї говорили слова. Зазвичай їй було байдуже, чи чують її ті, хто сидить у залі, бо там наче збиралися такі ж, як вона – початківці-поети. Вона сама себе слухала. Вірші – то повернення до себе, справжньої, спроба віднайдення, то майже останнє, що мовить душа. Зал випромінював настороженість, іноді ворожість, часто цікавість. Очевидно, пан Віктор мав задовгого язика, і її біографію переповідав охоче. Але то була така гра, яку Зоряна і не намагалася припиняти. Вона з викликом читала вірші, переконуючись завжди, що вони не гірші від тих, які пристрасно виголошувалися зі сцени… А бажання пана Віктора мати у своєму колі поетичну повію навіть смішило. Бо вже рік Зоряна цим не займається.
Одного дня прийшло розуміння – настав час це припинити. Ще не знала, для чого. То не були ані докори сумління, ні бажання стати кращою. Просто той зацерований [8]8
Заштопаний (діал.).
[Закрыть]клапан усередині, що зветься серце, дав збій та мовив: «Ні». Ні – то й ні. Не сперечалася з ним. Йому завжди видніше. Наскладала стільки грошей, що поки мало вистачити і на навчання, і на батькове лікування. Купила двокімнатне помешкання майже в центрі міста та здавала його в оренду, от і приробіток. Жила досить скромно, працювала, цього вистачало, щоб відкладене не витрачати. Однак друзів-поетів вирішила не розчаровувати. У суботу та неділю любила посидіти біля цирку на лавці, спостерігаючи за людьми, голубами, які прилітали поклювати крихт чи принесеного добросердими міщанами зерна. Тому пану Віктору вона спеціально ляпнула, що біля цирку вона жде «клієнтів». Пан Віктор повірив, знала це, бо кілька разів бачила краєм ока знайомих із поетичної студії, які прибігали пересвідчитися, чи то таки правда.
Коли почулося шкрябання у двері, то саме записувала в зошит спогад про те, як до неї вчора з викликом, коли вона сиділа на лавці біля цирку, підійшла одна знайома поетка, здається, Олеся. Смішна і потішна така. Зоряна не стрималася та якоїсь дурні їй наговорила. Назвала типу свої тарифи-розцінки і те, що біля цирку найхлібніше місце. Для чого те робила? Та просто так, щоб повеселитися. Олеся виявилася з порядної родини, чемна мамина доця, і Зоряна бачила, як та гидливо морщить свого цнотливого носика під час таких відвертих розмов.
Відчинила двері.
Василь Григорович ледве тримався на ногах. Казав, що не такий п’яний, як втомлений. Бо вже три ночі не спить. І вона його пожаліла, погодилася вислухати. Підхопила під руку і повела на свій дах – до неба, до зірок у гості. Не до хати ж його вести, де мирно сплять її рідні. Була прохолодна квітнева ніч. Зорі тужливо блимали. Зоряна накинула собі на плечі куртку, взяла теплий ліжник. Вони сиділи на даху і дивилися на місяць, який був сьогодні уповні. І Василь Григорович говорив:
– Служив я тоді начальником УБОЗу в Донецькій області. У нас накази ніколи не обговорюються, а виконуються. Служба як служба, але… Там я зустрів її. Так, двадцять літ минуло. Вона. Во-на! Молода й красива, чужа дружина, тоді вона вже ходила вагітна, чекала дитину. Не повіриш, тільки-но побачив – і вмер. Не знаю навіть, від чого. Наче нічого особливого в ній не було: кирпатий ніс, сірі очі, русяве волосся. Ой, та чи мало таких дівчат у світі? Але для мене вона стала особливою, бо сміялася не так, як усі, стенала плечима не так, сумувала не так, плакала не так. І я зовсім втратив голову. Я – людина, яка ніколи нікого, крім роботи, не любила. Що, дружина, скажеш? То геть інше. Ой, жінки! То для тіла насолода, а душа? Думав, що то попи вигадали замануху для тих, хто не втратив до крихти совість. А я її ще в Афгані втратив. Ті руки, Зоряно, – і він виставив перед собою руки, – вміють не тільки пестити жінку, вони вміють і пристрасно вбивати. І хтозна, що ліпше роблять?
Вона була одружена, її чоловік – старший лейтенант, мій підлеглий. Якою то стало мукою, ти навіть не уявляєш. Я любив її, а вона – свого чоловіка, і вони чекали народження маляти. Я страшна людина, Зірко. Але той, хто вміє вбивати і звик отримувати все, що захоче, вирішив для себе, що якщо прибрати законного чоловіка, то вона стане легкою здобиччю.
Василь Григорович вмовк. Витягнув із внутрішньої кишені куртки пляшку з прозорою рідиною, простягнув їй:
– Випий, – Зоряна й не думала відмовлятися, в його голосі звучав такий метал, здавалося, іскри з нього сиплять.
Зробила два ковтки. Простягнула йому назад, він відхлебнув чи не чверть пляшки, витер тильною стороною долоні вуста і продовжував:
– І я його вбив. Точніше, зробив так, що виглядало, наче старший лейтенант загинув під час перестрілки, коли ми брали одного наркоділка. Прикрий випадок для всіх, крім його дружини. Вона не вірила, вона була впевнена, що її чоловіка застрелили свої, і вже тоді здогадувалася хто. О, як вона за ним тужила! Плакала-ридала-побивалася, а тут я поруч ходжу – здоровий, вірний, надійний, принаймні так мені тоді здавалося. Хотів для неї стати і другом, і приятелем, і опорою, і, зрештою, офіційним чоловіком, хоча до безтями любив рідних дітей, та заради тої жінки готовий був і ними пожертвувати. А вона, навіжена, навіть слухати не хотіла. Тримала мене на відстані, і то на дуже далекій відстані. Вона мені не вірила. Ні, вона не мала доказів, що то я винен у смерті її коханого, але відчувала, щось відчувала. Народилося маля, хлопчина. Назвала, як і свого батька, – Леонідом. Казала, що як дві краплі схожий на її коханого. Тоді вона зовсім втратила до мене інтерес, навіть насторожений. І я впав у крайність, наче збожеволів. Так-так, я навіть гроші їй пропонував за ніч, великі гроші. Чомусь подумалося, якщо зі мною переспить, то моя хворобливість просто мине. Уперлася: ні в яку, люблю свого коханого, і якщо не він поруч, то взагалі ніхто. І я від горя напивався до безтями, йшов по повіях. І наче попускало, та надходив ранок, похмілля і розуміння того, що все одно вона твоєю, дурню, ніколи не стане, поверталося. Навіть у голові, як спалах, одного разу загорілася ідея зґвалтувати її, та, слава Богу, вчасно отямився. Ну як можна солов'я змусити насильно співати восени? Тьху ти! Що дивишся, дівчино? Засуджуєш? Усі ви одинакові. Думаєш, я не знаю, що перед тим, як із чоловіком нелюбим у ліжко лягати, напиваєтеся до чортиків, і вже після ще раз напиваєтеся, і згодом півдня під душем змиваєте з себе чужий піт, слину, сперму… Хе! Прокаженність нутра тих, хто платить? А самі хіба ліпші? А, завжди можна знайти виправдання будь-чому – і добру, і злу. Та тут усе просто, тобто у тебе все просто – захотіла і не спиш із ким попало. А що робити з тим, що всередині не вдержиш, у душі йому затісно? Дурна вперта баба: і себе занапастила, і мене. Одного разу пішов із її фоткою до старого приятеля, типу, пожалітися, отримати співчуття. Не віриш? Навіть таким, як я, співчуття потрібне. Ох, напилися тоді в дим, а на ранок я прокинувся з татуюванням. І де, думаєш? Ага, на долоні. Де робив, із ким, як, коли і чому? Ні я, ні друган так і не пригадали. Ото в мене від неї і залишився тільки цей спомин – тату на долоні. То по її фотці майстер робив.
Замовк. Вийняв із внутрішньої кишені куртки цигарки, закурив. Говорив наче і з нею, і наче сам із собою. Надійшов час виговоритися, і Зірка то розуміла. І вона мусить дослухати, хоча, здається, здогадувалася, про що йтиметься далі, й оте продовження її дуже лякало. Закашлявся після надто сильної затяжки, вилаявся вголос і продовжував:
– Чи боліла тобі, дівчино, колись любов так сильно, що хотілося розтяти собі груди і викинути з нього серце, якого вже там усередині, здається, й не залишилося? Одного ранку прокинувся від страшного болю, від несамовитого трему. Ох, не давало спокою, мучило. Глушив випивкою. Так-так, того дня я забагато випив. Прийшов до неї, впав навколішки і довго щось, навіть добре тепер не пригадаю що, їй говорив. Та, напевно, наговорив багато жахливого, бовкнув зайве. І вона тоді точно все зрозуміла – хто винен у смерті чоловіка. Бо спересердя надто сильно вдарила мене чимсь важким по голові, і коли я отямився, то ні малого, ні її поруч не було. Кинувся наздоганяти. До людей вона не піде – вважатимуть божевільною бабою без доказів, я ж не остання людина в околиці. Та й переляк її далеко не міг загнати. О, я – професіонал, Зоряно! Умію читати сліди ворога, і друга також. Я легко визначив, куди вона подалася. Неподалік хати невеличкий байрак. Певно, збиралася пересидіти. Швидко їх наздогнав. Вона кидала в очі жорстокі та колючі слова, а малий, як не дивно, мирно спав на руках, О, так, вона мене зневажала, ненавиділа, казала, що ніколи не полюбить, навіть із жалості, Що ліпше бути мертвою, ніж поруч із таким виродком, як я. І тоді, мабуть, я врешті по-справжньому зрозумів: вона ніколи не стане моєю. Ні за гроші, ні за статки. Навіть коли я її візьму силою, вона все одно не належатиме мені. О, скільки на світі жінок та й чоловіків мене ненавидять?! Але вони мені байдужі, і ненависть їхня мене не чіпає.
А тут… Пригадуєш, ти одного разу сказала: «Можна мати все – володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?» І то правда. Не можна. Я стояв, німотно слухаючи, як вмирає не тільки моє серце, а й душа. Вона підійшла впритул, плюнула мені в обличчя, я навіть не силувався противитися, тоді спокійно розстебнула кобуру в мене під правою рукою, вихопила пістолет. Робила то стримано, лівою рукою притримуючи маля, що мирно на руках спало. А я просто дивився, як із дула моєї табельної зброї на мене щириться смерть. Вона мене тоді мала застрелити. Так, я – вбивця її чоловіка, батька її дитини, і мені прощення нема. Навіть моя примарна любов тут нічого не важила й не могла вважатися виправданням. Але вона не встигла натиснути на гачок. На руках запхикав малий, вона відволіклася. Те пхикання наче вивело мене із заціпеніння. Спрацював отой клятий інстинкт самозбереження. Я вихопив з її рук дитя, прикрився ним, наче щитом. Вона криво посміхнулася, приставила дуло до свого серця і…
Василь Григорович вмовк. Знову потягнувся до пляшки, цього разу не пропонував Зоряні. Сам допив усе до останньої краплі. Пляшку сердито кинув із даху. Було чути, як унизу вона добряче хряснула та розлетілася на дрібні скалки. Продовжував говорити безбарвним голосом:
– От як та фляшка, дівчино, щойно гепнулася, так розлетілося і моє життя. Розлетілося, і вже ніколи не складеться. Кохану я поховав у тому байраку під старим трухлявим дубом. Раз на рік, у день її смерті, приїжджаю до того дуба на гостину. Там так гарно влітку цвіте Петрів батіг, синьо-синьо, майже як її очі. І я розмовляю з нею, і з тим квітом. У мене крім неї нікого ріднішого у світі нема. Досі…
– А малий? – перепитала дерев’яним голосом Зоряна. – Він також під дубом?
– Малий? Чи не однаково. Він його син, і, може, якби не він, то вона б досі жила і була моєю.
Зоряна слухала уважно. Зуби дрібно цокотіли, тіло, здається, задубіло. Але то не від холоду, інколи слова морозять більше, ніж стужа.
– Висповідався тобі, і наче легше стало… – Той самий спокійний тон та незворушно-холодні очі. – Як ти думаєш, мої паскудні сни через це?
Устав на рівні ноги, підійшов до самого краю даху, плюнув униз. Тоді розвернувся обличчям до Зоряни. Місяць спотворював його лице, і воно в тих нічних фантомах здавалося схожим на обличчя зомбі зі страшних голлівудських фільмів.
– Її звали Зоряна. Може, тільки через це я тобі допомагаю. Ви чимось схожі. Ні, не зовнішньо. Та ти все ж не вона. Ти – це ти. І знаю, що почуте нікому не переповідатимеш, – казав, карбуючи кожну літеру в слові. – Не розповіси, бо вже гірше, ніж мені є, бути не може.
Та Василь Григорович помилявся, бо може бути ще гірше.
