Текст книги "Зірка для тебе"

Автор книги: Дара Корний

6. Невільне падіння

Як хтось спіткнеться на стежках життя,

«Та ж добрим було, —

скажете, – дитя!»

Колись той ангел в болю з неба впав —

Зчорнів од відчаю —

І Бог його прокляв…

Зоряна залишилася в Лєрки. Хай, то тимчасово, поки мама не віднайдеться. А на ранок була неділя – законний вихідний. Лєрка схопилася дуже рано, хоч вони і просиділи допізна. Виною був Зірчин гардероб, точніше, те, що та похапцем склала до торби, коли втікала з батьківської хати. Лєрка оглянула його, скривилася, наче з’їла щось гидке, зібрала всі речі в мішок для сміття, не звертаючи жодної уваги на заперечення подруги. Потім вони поснідали і поїхали на Південний ринок «вдягати Зірку». А оскільки смак Лєрка мала добрий, а Зірка виявилася хоч і зговірливою, та доволі-таки традиційною в смаках щодо декольте, довжини спідниці та надто дорогих деяких речей, то скупилися доволі швидко. В обідню пору були вдома. Лєрка сказала, що Зоряна може у неї жити скільки захоче. Їй навіть веселіше, є з ким поговорити, бо чоловіки від неї не розмов вимагають і зустрічається вона з ними зазвичай на нейтральній території. У розпорядженні Зоряни – окрема кімната, кухня, ванна.

Та Зоряна і не збиралася ледарювати, користатися Лєрчиною доброчинністю. Зранку-раненько, коли подруга ще спала, йшла в своє кафе, після роботи готувала їжу для себе та Лєрки, бо її ще тоді зазвичай не було вдома, а пізно ввечері провідувала батька. Точніше, робила спроби. Чоловік у наколках, схоже, в них у квартирі остаточно оселився. Згодом у помешканні з’явився новий персонаж – рудоволоса краля зі спухлим від алкоголю обличчям та синцями під очима. Зоряна дзвонила в дзвінок, і та пані відчиняла двері квартири, якусь мить дивилася на дівчину порожніми очима, а тоді горланила на півпід’їзду: «Ростік, тут Назарова дєвка припхалася». Тоді з’являвся Ростік, так звали зека в наколках. Він шкірився до Зірки напівгнилим ротом і закривав нахабно перед носом переляканої дівчини двері. І Зоряна до Лєрки поверталася ні з чим, так і не побачивши батька.

Пустили її в квартиру тільки через два тижні, коли зека з наколками вдома не було. Точніше, не впустили, а сама прийшла з дільничним. Не втрималася, поскаржилася. Батько п’яний та наче чужий сидів у кутку кухні на підлозі. Під ним старий брудний матрац. Біля матрацу тарілка залізна та кружка. Зараз батько нагадував не вовка, а старого немічного пса, побитого життям і людьми. А як він раніше пишався своїм прізвищем – Біілововк…

Змалечку знала легенду про татового прапрапрадіда, який отримав те славне прізвище ще на Запорізькій Січі за своє характерництво, бо був перевертнем. Сам Іван Сірко навчав його. Тільки вибраних цьому научали. Бо перевернутися втрапить будь-хто, а от назад людську подобу вернути здатні одиниці. Тут хист потрібний. От кошовий отаман Сірко і вибрав серед тисячі козаків Тараса.

Подарувавши йому спеціальний замовлений пасок зі шкіри вовка. І той пояс козак Тарас ніколи не скидав, навіть уночі, бо вважав оберегом. За здатність чоловіка перетворюватися на звіра та за мужність його так і кликали Вовком.

А одного разу сталася така пригода. Потрапило десять козаків у засідку, оточили їх турки, взяли в полон. Серед них і Тарас Вовк. Змусили козаків зняти з себе весь натільний одяг, забрали в козака Тараса і його пасок. Тоді зачинили полонених у старій закинутій дзвіниці, приставивши до дверей охорону. На ранок готували вороги велику страту. Задумали на очах мешканців села голими та безпомічними посадити на палі розбійників-козаків, показавши свою вищість над невірними. І щоб недобра слава про зганьблених козаків із коша самого Сірка вказала на те, що не такі вони й непереможні і не такий уже той Сірко великий. Утомлені важким днем та очікуванням смерті козаки не спали, молилися. Бо не така страшна смерть, як ганьба. І враз Тарасу примарилося таке: бреде він густим лісом, і раптом дорогу йому заступає біла вовчиця. Тарас бачить за їх спиною кілька маленьких вовченят. Вона пильно дивиться в його очі, люто ричить, оберігаючи дітей від незнайомця. І тоді він стає на коліна перед нею і говорить слова, які вчив говорити сам Іван Сірко, коли б така придибенція трапилася в житті. А коли наче пробудився від того марева, то вже знав, що і як робити. Під однією стіною дзвіниці був невеличкий лаз, із зовнішнього боку його охороняли, але не дуже дбайливо, бо людина через нього не вибереться.

Нізвідки під стінами старої дзвіниці взявся лихий і дужий вовчисько. Загриз на смерть тих, хто пильнував козаків. Двері до старої будівлі були підперті колодою. Колода впала… І коли двері розчинилися, здивовані козаки побачили перед собою великого білого вовка. З правого його боку цебеніла кров. Так Тарас Вовк став Тарасом Білововком. Ту легенду батько закінчував зазвичай словами: «Коли ти маєш у серці щиру віру, то ніяких оберегів не треба, щоб та віра твоя відбулася».

Зоряна дивилася на свого батька. Той стратив віру до крихти. Від славного роду Білововків не залишилося майже нічого. Хіба що жалюгідно-собаче. Але той пес сам довів себе до такого – знала то напевне.

Дільничний стояв розгублено і чухав потилицю. Говорили. Батько сказав, що ті люди, що мешкають у нього зараз, – то його друзі, і вони живуть у квартирі з його дозволу. А доньку ніхто не виганяв, вона сама пішла. Так, вона сама пішла… І їй ніхто не боронить повернутися назад. Повертатися – куди? В її кімнаті зараз жили якісь чужі люди: дві немиті голови визирнули з-за дверей, почувши голоси, а потім знову там заховалися. Дільничний їй сказав, що поки криміналу нема, то для нього і роботи немає. Усе в рамках закону. Виходить, її мають вбити чи хтось має померти, щоб доблесна міліція почала допомагати. Відчай рвав серце. Вийшла з квартири. Вона тут зайва. Світ валився.

А потім сиділа на Лєрчиній кухні і дивилася у вікно. Того вечора Лєрка прийшла додому не сама. Була п’яна, як ніч. Зоряна здогадувалася чому. Наркоз діяв. Поруч із Лєркою чоловік, набагато старший від неї, в дідусі їм годився. Правда, доглянутий і, здається, вихований. Він ніжно поклав Лєрку на ліжко, під голову запхав конверт, а тоді звернувся чемно до Зоряни:

– А ви не зробите мені чаю, панночко? Вашій подрузі треба виспатися. Я – Василь Григорович, а вас як величати? – простягнув їй руку, вона автоматично свою у відповідь.

– Зоряна, – майже нечутно прошелестіли вуста, він галантно торкнувся своїми губами її руки, схилившись низько, тільки на якусь мить довше, ніж годиться, затримався.

Потім випростався і подивився пильно їй в очі:

– У вас ніжна та пахуча шкіра, Зорянко. І так само ніжне та чутливе ім’я. Моє улюблене.

Зоряна чомусь зашарілася. Як ім’я може бути улюбленим? Це ж не морозиво! Вона похапцем повернулася до чоловіка спиною і пішла готувати чай. А потім вони сиділи на кухні, пили чай та говорили про якісь дурниці. Він у душу не ліз, вона також старалася про особисте не запитувати та й в очі не дивитися. Бо чоловік мав дуже чіпкий та холодний погляд. Попив чаю, подякував. Наостанок знову взяв за руку, поцілував. Цього разу підняв її руку до своїх губ і вже аж надто довго тримав біля уст.

– У вас справді пахуча шкіра, панночко. Бережіть себе, Зорянко! Ми ще обов’язково побачимося.

У руках у дівчини залишилася його візитка.

Наступного дня на роботі Зоряна місця собі не знаходила. Якесь дивне передчуття гнітило душу. Тож після роботи кинулася відразу додому, навіть не зайшла до Лєрки, щоб перепитати, як вона після вчорашнього. Коли йшла вранці до праці, та ще спала.

От і її квартира. Двері навстіж, шум, крики. Зайшла. На кухні гульбище, дим коромислом. Батьків матрац зайнятий, але не батьком. На ньому спав, похропуючи, зек Ростік. Жінка, ота рудоволоса з розпухлим обличчям, повисла на ній, бо ледве трималася на ногах:

– Батька твого в обід «скора» увезла. Отключився, мо’, ще живого застанеш. Поїзжай.

В очах потемніло, кинулася в лікарню. У кишені – місячна зарплата. Лікарі, біла стіна безвиході і слова-слова-слова… Батько в комі. Потрібні гроші, багато грошей, щоб допомогло йому пережити і цю ніч, і наступну, і вилікуватися, і стати на ноги…

Лєрка позичить, вона добра. Лікарю лишила все, що мала, відклала собі трохи на маршрутку. Прилетіла до Лєрки, довго стукала в двері – ніхто не відповідав. Відчинила своїм ключем. У квартирі порожньо. На кухонному столі записка: «Зоря, буду за три дні. Холодильник повний. П’ятдесят гривень на хліб-сіль – тобі стане, їсиш-бо як горобчик. Цьомаю. Твоя Лєра». Зателефонувала з домашнього на Лєрин мобільний. Знайома мелодія загула зовсім поруч, на холодильнику. Лєрка забула вдома телефон. Що ж робити? Три дні – то так багато. Рішення прийшло само по собі, коли ненароком із кишені вивалилася візитка Василя Григоровича. На ній номер його телефону. Якусь мить вагалася. Подзвонила…

Приїхав, примчався несподівано швидко… Сидів, сумно слухав її історію, не перебиваючи. У кінці запитав: «Скільки?» Вказала ту суму, яку сказав лікар. Назвала і прізвище лікаря.

– Добре, я завтра з Павлом поговорю. Він мені дещо винен, – лікаря, здається, Василь Григорович особисто знав. – Чекай на мене, Зоряно, о дев’ятій ранку під його кабінетом.

І пішов, поцілував руку на прощання, погладив її своїми пальцями дуже обережно. Зоряна знову чомусь зашарілася. Їй починала подобатися ця гра. Зателефонувала на роботу, відпросилася на два дні. Лягла спати. Та не спалося….

У вікно зазирав місяць. Підхопилася з ліжка, відкрила свою коробку, дістала зошит із віршами та свої щоденники. Писала багато і натхненно. То дорікала мамі, що залишила їх із батьком наодинці з бідами, безвихіддю.

То картала батька за те, що виявився звичайнісіньким слабаком, не встояв, упав і продовжує падати. То докоряла собі, бо ще надто мала, щоб навчитися заробляти грубі гроші, бо не знаходить слів, щоб достукатися до батька, якось змусити його пригадати, яким той був раніше. То ганила свою слабкість, бо шкірою і нутром відчувала, що не варто зв’язуватися з Василем Григоровичем, бо він покидьок, один із тих, про кого Лєрка каже: «Товстий джміль, потовче квіточку, вип’є весь нектар до краплі і полетить далі». Дорікала навіть тітоньці, бо ж вона так нагло пішла і залишила її зовсім саму. А потім жаліла – і маму, і себе, і батька, і тітоньку, і Лєрку, і навіть ту стару запухлу рудоволосу бабу, що зараз жила в її квартирі і яка таки погано закінчить. Але чомусь анітрішки не співчувала Василю Григоровичу, бо він, схоже, мав усе, навіть полуничку на десерт, і не співчувала тому зеку з наколками на руках, який вигнав її з квартири, бо він не мав нічого, навіть за душею. Тільки місяць чув її думки, слухав шелест паперу, шерхотіння ручки. А потім і місяць кудись завіявся, залишивши порожнім передсвітанкове небо. Був майже ранок. Небо на очах міняло колір із темно-аметистового на блідо-сірий. Вона встала з-за столу, підійшла до вікна. На підвіконні стояв звичайний керамічний гуцульський підсвічник із трьома свічами. Вона майже автоматично взяла в руки запальничку і підпалила свічки. У голові зродився вірш.

 
І не дано – ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть…
 
 
Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп’яхи.
Такі жінки – кохані і коханки,
і в кожної із них – свої гріхи.
 
 
Гріхи солодкі і гріхи пекучі —
прадавніх райських яблук дивна суть…
До щастя кожна з них шукала ключик…
Чому ж тоді на серці каламуть?
 

Чому? Й сама не знала… Чи знала, але боялася собі зізнатися?

Усе було так, як і обіцяв Василь Григорович. Коли вона вранці, навіть раніше дев’ятої, примчалася до лікарні, її там чекали. У кабінеті лікаря Павла Стратоновича сидів у міліцейській формі Василь Григорович. Павло Стратонович запопадливо називав його полковником і підливав у філіжанки коньяк: «То до кавусі». Налив і Зоряні. Її кава майже охолола. Дівчина тільки пригубила для годиться.

І тоді Павло Стратонович заговорив. Батькові пані Зоряни вже краще, але через те, що рани на ногах почали гноїтися, ноги доведеться ампутувати. Схопилася за серце правою рукою, ліву Василь Григорович обережно накрив своєю. Видно Павло Стратонович те помітив, бо почав чомусь виправдовуватися:

– Ні ви, ні ми у цьому, пані Зоряно, не винні. Це все діабет. Запустив себе ваш батько. Я знаю, його попереджали, що цим може закінчитися.

– Яка причина? – Зоряна ледве сама себе чула, так говорила тихо.

– Діабетична гангрена виникає з багатьох причин. Це може бути незагоєна хронічна мікротравма, відмороження або опік, роздерті мозолі або врослий ніготь на пальці. Гангрена виникає найчастіше при травмах стопи і пальців ніг, і біль при ній нестерпний. І єдиним способом лікування гангрени є хірургічне втручання, тобто ампутація ураженої ділянки, бо, якщо цього не зробити, хворий помре від загального зараження крові. Ампутація здійснюється висіченням ураженої ділянки аж до здорової тканини. Це означає: якщо гангреною вражений великий палець ноги, хворий втрачає стопу, а якщо вражена стопа – ногу до середини гомілки, – лікар говорив по-діловому точно і впевнено. – У вашого батька на пальцях ніг рани настільки серйозні, що ми змушені ампутувати стопи, щоб не допустити зараження всього організму.

Зоряна розплакалася. Василь Григорович кинувся її заспокоювати, медсестра принесла води.

– Не хвилюйтеся, Зорянко, – шепотів на вухо чоловік, – усе буде гаразд. Ваш батько житиме, ось побачите. Тут хороші фахівці, і за грубі гроші вони творять дива.

Так, дива за грубі гроші. Та вона не думатиме про це зараз, бо не до того. Майже диво, що батько вижив, але це тільки початок. Зоряна сиділа під операційною сама не своя. Батькові робили операцію – ампутували ноги. На правій – стопу, ліву – до середини гомілки. Діабет запущений, алкоголь виснажив печінку та серце, тато може не пережити операцію. Василь Григорович не дочекався закінчення операції, поїхав у справах. Разів п’ять йому телефонували, він чемно скидав дзвінки, і тільки коли почалася операція, відлучився. А перед тим прибіг захеканий хлопчина з пакунком у руках, передав його полковнику. Василь Григорович пакунок відразу вручив Зоряні:

– Це мобільний телефон для вас, Зірко. На візитці мій номер телефону. У разі необхідності відразу телефонуй і взагалі після операції обов’язково мене набери. Я мушу йти. Справи.

Він поцілував її руку так, як завжди це робив, ніжно затримавши пальці дівчини біля своїх губ. Вона знову зашарілася, та вже навіть не спиняла себе – то було приємно. Вона не стала відмовлятися від подарованого телефону, бо знала: Василь Григорович усе одно вмовить залишити мобільний.

Операція пройшла успішно. Зоряна зателефонувала полковнику, як і обіцяла. Той вислухав уважно і сказав, що в разі будь-якої необхідності вона може навіть посеред ночі дзвонити йому. Тоді зателефонувала на роботу, розповіла про те, що трапилося. Сердешна начальниця, яка завжди її жаліла та підтримувала, дала тиждень відпустки, а потім Зоряна або відпрацює у вихідні, або й так буде. Найбільше лякалася моменту, коли батько прийде до тями. Що він їй скаже, як прийме своє нове тіло, чи не стане звинувачувати її, що дозволила позбавити ніг… Натомість отримала несподівану реакцію. Батько наче повернувся з того світу, бо поводився так, як тоді, коли пам’ятала його мужнім, добрим, щирим. Він просив у неї пробачення, у неї і мами. Бо Валя ніколи від доброго життя їх не покинула б… А тепер… Тепер усе буде по-іншому. То Господь не знав, як його зупинити над прірвою. Він тепер не питиме, він як зможе, так допомагатиме і дружині, і дочці, він зміниться. Вони плакали разом – батько і донька.

Зоряна продовжувала жити у помешканні Лєри, бо зараз було не до розборів із квартирантами. Через три дні Лєрка передзвонила на автовідповідач, що затримується на два тижні. У лікарняних клопотах минув тиждень. Зоряна повернулася до роботи. Батько активно йшов на поправку. Час від часу телефонував Василь Григорович, запитував про батька та звично додавав: «Чим я можу бути корисним?» А чим? Він уже й так багато чим допоміг.

Але… Зоряна добре знала. Просто так нічого не буває. Безкоштовний сир – лишень у мишоловці. Дівчину дивувало інше: жодних натяків, якихось грубих пропозицій, навіть запрошень на вечерю чи чай від Василя Григоровича не надходило. Та доброго самаритянина він аж ніяк не нагадував.

Робочий день майже закінчився. Батька тепер провідувала після роботи. Задеренчав мобільний.

– Зоряна Білововк?

– Так, це я.

– То турбують із ЖЕКу. Велике прохання з’явитися до нас сьогодні. Вас до восьмої години чекатимуть.

Зоряна подумала про найгірше. Зек і компанія, напевно, спалили квартиру. Куди вона батька привезе? Не просити ж Лєрку ще й за батька! Помчала стрімголов додому. Та хоч як грюкала-стукала в двері – їй ніхто не відповідав. Замість старих благеньких, оббитих дерматином дверей з’явилися міцні броньовані з новими замками. Розпитувала сусідів. Хтось вдавав, що нічого не знає, а кому потрібний чужий зайвий клопіт, хтось таки справді нічого не знав. Тільки сусідка зверху сказала, що чула позавчора за дверима її квартири крики та бачила міліцію. І наполегливо спровадила дівчину в ЖЕК. Бо якщо телефонували, то мусить піти. І Зоряна пішла. А там сам начальник ЖЕКу майже урочисто вручив їй ключі від нових дверей її помешкання, а на запитання – що, до чого, як, чому – відповідав розгубленою посмішкою і розвів по-дурному руки:

– Ну той, шановна, квартира ваша, то й живіть з Богом. Наше діло маленьке – не перешкоджати внутрішнім органам робити свою роботу.

Квартира всередині була ідеально вилизана, ні натяку на старих квартирантів. У ванній стояли нові крани, в туалеті – новий унітаз. Очевидно, замінили все те, що банда зека встигла знищити, здогадалася Зоряна. На кухні з’явилася нова газова плита та нові кухонні меблі. Також нові тарілки, горнята, склянки, каструлі… У кімнаті батьків – нові балконні двері, в її кімнаті – нове ліжко, стара книжкова шафа та старий письмовий стіл. На ньому у дивом уцілілій вазі стояли розкішні червоні троянди. Зоряна порахувала їх. Сімнадцять штук, як їй років…

Погладила пелюстки руками. Ніжні на дотик та холодні водночас. Квіти солодко пахли. Вона вже знала, чиїх рук то робота. Гаряча хвиля знову накрила її. Про неї давно ніхто не турбувався. Навіть не так. Ніхто з чужих так про неї ніколи не дбав. Звичайна людська турбота? Благодійництво?

«Дурне наївне дівчисько», – потім скаже вона собі.

Василь Григорович, мов досвідчений мисливець, вдало розставляв пастки. І жертва завжди добровільно втрапляла у них. Та коли пізніше вона аналізувала те, як усе починалося, то розуміла: якби довелося ще раз таке переживати, вчинила б так само. Бо все одно рятувала б батька і допомогу прийняла б навіть від диявола. А він, той чоловік, наче й не був ворогом і дияволом, але не був і другом.

Дівчина дістала з кишені мобільний та набрала номер Василя Григоровича:

– Дякую!

7. У загоні

Собою бути – зась!

Турботи? Зграя! – фас!

А як повіриш мріям хоч на мить —

Болить, болить, ще гірше все болить…

І не карайтеся, не треба, не карайтеся.

І совісті терзанням – не давайтеся.

Сприймайте легше. І простіше. І живіть.

Ну, а душа? Колись переболить…

Батька майже три місяці протримали в лікарні. Зоряна повернулася додому. Школу мусила кинути. Принаймні після першого вересня там не з’являлася. Лєрка дуже жалкувала, що та йде, бо вже звикли одна до одної. Та Зоряна мусила приготувати оселю до повернення татка, і до того ж йому необхідна її допомога. Лєрці зовсім не подобалася дружба між Зоряною та Василем Григоровичем, як і те, що подруга прийняла його допомогу. Самого чоловіка вона знала опосередковано, знайомий знайомих. У ту ніч, коли він її п’яну доставив додому, вона «була» не з ним. Він просто виконував прохання дуже захмелілого друга. Та начулася Лєрка про нього багатенько. Такий собі Казанова, ласий до молодого дівочого тіла, який змінює коханок доволі часто. Удівець, дорослі діти, внуки… А він все не заспокоїться.

– Зірко, будь уважна. Йому тобі допомогти нічого не вартувало. А ти говориш про нього, наче то Господь Бог його тобі послав. А може, то посланець із протилежного боку? Він від тебе на сорок років старший. Але й це не важливо! Бо тобі, люба моя, з ним нічого не світить… Я тільки про те, що він хоче з тобою переспати, звісно, хоче. І переспить, він завжди свого добивається. Мені тебе шкода, дурненька. Не роби такий меланхолійний вираз обличчя, не закохайся.

А Зоряна й не думала закохуватися, то було щось інше, може, звичайна вдячність чи просто безпорадність малого серця перед великим жорстоким світом. Вона продовжувала чемно ходити на роботу, відвідувати батька в лікарні, якому ставало щодня дедалі краще. Він навіть помолодів. І в якийсь момент Зоряна зрозуміла, що то завдяки тут не тільки вдалому лікуванню та виконанню хворим усіх лікарських приписів. Є й ще одна річ, точніше, жінка. Доглядала за ним медсестра Клара, татко так її називав. Зоряна ж кликала Кларою Іванівною. Щось дивне відбувалося між батьком і тією тітонькою. Коли жінка заходила в палату, чоловік мінився на обличчі, очі загорялися. Одного разу Зоряна не втерпіла та запитала:

– Тато, а наша мама?

– А де вона, наша мама? – відповідав печально питанням на питання. – Ні листа, ні звісточки, нічого. А пані Клара – то геть інше, Зірко. У мене таке відчуття, наче знаю її давно. Із нею поруч так надійно і затишно – лагідна погода в домі. Із твоєю мамою було мов навесні: то спека, то дощі, то сніг. То вже ніколи не повернеться. Коли б твоя мама хотіла бути поруч, то вже давно б вернулася. Ти сходи до тої пані, що тоді її в ту Італію спровадила, ще раз, перепитай.

А хіба вона не ходила? І не раз, і не два. І навіть не десять. Нічого. У тій крамниці, власником якої була пані Рената, новий господар. «А старий де?» – запитувала. Хтозна. Кажуть: поїхала до доньки в Італію бавити онуку. Зоряна якимось дивом дістала адресу двоюрідної сестри пані Ренати. Пані Марія жила в Стрию. Вона і в хату впустила, і чаєм пригостила. Про сестру знала небагато. Та поїхала до доньки в Італію, тож приходила прощатися. Казала, що їде надовго, може, й назавжди, навіть бізнес продала. Чоловіка ніколи не мала, звикла завжди сподіватися лишень на себе. Тож така і в Італії не пропаде. Доньку сама ростила. А донька спритна вдалася, вся в мамку. Ото тільки відкрили ті закордони, Наталка Ренатина й гайнула в мандри «щастя шукати». І таки знайшла. Вийшла заміж за італійця. Ото і все, що знала пані Марія. Зоряна переповіла жінці історію виїзду мами за кордон і питала, чи може хто з рідних знати більше, адресу чи бодай номер телефону пані Ренати.

Пані Марія розпачливо розводила руками. Ренатка завжди була дуже самостійною. Як вісімнадцятирічною подалася з рідного міста у Львів, так і осіла у ньому. Тепер ось в Італії. Ренатка обіцяла подзвонити, коли добереться. І дзвонила, все у неї гаразд. А номеру телефону пані Марія не питала, бо їй дорого телефонувати в Італію. Тому Рената сама час від часу телефонує. Зоряна про всяк випадок записала прізвище, ім’я, по батькові пані Ренати і попросила пані Марію запитати ту, якщо випадково телефонуватиме, про матір, про Валентину Білововк. Пані Марія пообіцяла, що тільки щось дізнається – відразу віддзвонить.

Чомусь Зоряні видавалося, що то дурна затія. Пані Марія може забути, та й чи слухатиме пані Рената, коли її почнуть про чуже горе розпитувати. Але несподівано через день подзвонила сама пані Рената. Пані Марія не просто здавалася доброю, вона такою була і якимось чином переконала сестру зателефонувати нещасній дівчині. Зоряна саме була в батька у лікарні. Новини виявилися і втішними, і невтішними. Пані Рената стверджувала, що Валентина деякий час мешкала та працювала у її доньки Наталки, як і домовлялися на початку. Допомагала тій по господарству. Але одного дня просто зникла. Пішла на базар по продукти і не повернулася. Вони день-два чекали, що вона з’явиться, та марно. Стали шукати по лікарнях, по моргах, звернулися в поліцію. Нічого. Урешті оголосили в розшук. Чоловік Наталки, італієць, навіть мав неприємності через це, бо в його домі працювала нелегалка. То мусив заплатити штраф. Та він доволі добрий чоловік, тож його більше хвилювала доля зниклої жінки, аніж штрафи. Речі Валі залишилися в домі Наталки, однак документів не знайшли, очевидно, їх вона мала при собі. Пані Рената запевняла: як щось дізнається, то відразу телефонуватиме.

Після почутого Зоряна не знала, що й думати. Батько уважно слухав діалог пані Ренати та доньки, Зоряна спеціально поставила на гучномовець, щоб і тато почув. Коли розмову було закінчено, батько навіть не дав і слова мовити, взяв дівчину за руку:

– Доню, то я в усьому винен, я? То все через мене, – батько майже плакав, ніжно гладячи її по руці.

– Ні! Не через тебе. Як каже моя колежанка Лєрка: життя – то стерво. Життя – стерво, тато, і нема на те ради.

Зоряна розчаровано дивилася на телефон у своїй правій руці, ліву тримав батько, наче то телефон, а не щойно почуте було виною всіх бід.

– Вона повернеться, правда, повернеться?! – запитувала чи запевняла себе Зоряна.

Сум, розгубленість взяли її в полон. Батькові не легшало. Пригадала слова лікаря про позитивні емоції для хворого. Мовляв, щоб знову не взявся за старе, бо ж алкоголізм фактично не лікується. Загострення може настати за місяць, може за рік, може за десять, а може й зараз… А пацієнту це не потрібно, бо ампутовані ноги, реабілітаційний період, інтенсивна терапія. Вона втомилася і від тих мудрих слів лікаря, і від запаху лікарняних палат, і від відчаю, що застряг, мов скалка, в голові.

Коли виходила з палати, побачила сумну та збентежену медсестру пані Клару під дверима. Жінка відвела вологі очі вбік. Вона, очевидно, все чула і вже жаліла всіма фібрами душі її батька. Навіть батько, інвалід та діабетик, був комусь потрібний. І хай, може, з Кларою у нього все складеться. Людина мусить бути комусь потрібною, щоб жити.

Тато розповідав, що чоловік Клари помер три роки тому. Просто хворе серце і просто інфаркт. А тепер син із невісткою вижили жінку з дому, і вона мешкає у лікарні. Добра душа, завідувач, дозволив тимчасово пожити в комірчині.

Інколи Зоряні здавалося, що батько і пані Клара навіть схожі між собою. Дивне відчуття. Схоже, ті двоє знайшли одне одного. А вона? Кому вона потрібна? Після лікарні поїхала не додому, а до тітоньки Калини на могилу. Купила хризантеми, вони пахли осінню та смутком. На сільському цвинтарі тиша. Могилка тітоньки доглянута. Зоряна частенько навідується. Сидить отак, обійнявши руками хрест, і плаче, інколи говорить, питає поради, іноді просто мовчить. Кинулася до могили, обвила її руками:

– Ох, тітонько, золота моя людино! Де ж той справжній, що я його зірка? Нікому я у тому світі не потрібна, навіть матері.

Хтозна, скільки отак просиділа, тільки із заціпеніння вивів її телефонний дзвінок. Телефонувала Лєрка. Запрошувала на дискотеку: там будуть молоді багаті хлопці, її теперішній грошовитий залицяльник просив привести для друга симпатичну колежанку. А Зоряна і є симпатична. Посміхнулася гірко та відмовилася, посилаючись на хворого батька. Розповідати Лєрці про матір не мала сили. Чекала на ще один дзвінок від Василя Григоровича. Він телефонував щодня, розпитував – чи здорова, як справи у батька, чи потрібна ще якась допомога від нього. Зоряна безупинно дякувала та, постійно згадуючи Лєрчині застороги, тримала з чоловіком дистанцію. Так, вона була безмежно вдячна за батька, за вирішення питання з квартирою. Згадувала, з яким жахом та навіть приреченістю на початку вона ждала моменту, коли Василь Григорович змусить платити «за послуги». Знала, чим доведеться. Але минув місяць, другий, третій добігав кінця, а чоловік навіть не натякав. Натомість раз на тиждень у суботу чи в неділю він «випадково» заїжджав у лікарню до приятеля, лікаря Павлуші, та зустрічав там Зоряну. Запрошував її в ресторан пообідати з ним. Вона погоджувалася. Сідали в його машину, де на неї вже чекав розкішний букет червоних троянд (сімнадцять штук – то закон) та невеличкий пакуночок. Вона пригадує, як уперше з острахом взяла подарунок до рук, навіявши собі різного. Але там виявилася просто книжка. Василь Григорович знав, що Зоряна мріє стати бібліотекарем, і завжди вгадував із подарунком: Маркес, Кафка, Борхес, Рільке, Булгаков, Підмогильний, Стус…

Цього вечора Василь Григорович так і не зателефонував. Наступного дня в неділю щось потягнуло її до церкви перед візитом до лікарні. Батька мали виписувати. Стояла перед образом Матінки Божої в церкві навколішки і не могла молитися. Дивилася на лик Марії, яка пригортала до серця дитя Боже, і бачила натомість лице своєї мами. Коли вже відчула, що ноги задерев’яніли, мов п’яна, зіп’ялася на них, оперлася об стіну. Було по службі, людей у церкві небагато: якраз такі, як вона, – кожен зі своїм лантухом за спиною, ті, хто не дуже звертає уваги, наскільки довго і наскільки щиро ти молишся. Сльози градом посипали з очей. Коли вийшла з церкви, камінь із душі не впав, але стало трішки легше дихати.

У лікарні на неї чекала несподіванка – батькові давали путівку в санаторій аж на місяць для відновлення сил, тобто реабілітації. Аж у Миргород. Клара Іванівна погодилася його супроводжувати. Тато повідомив цю новину майже щасливим голосом. Павло Стратонович казав, що путівка, звісно, коштує немалі кошти, та вона зараз просто необхідна пацієнтові, щоб не припиняти процес відновлення. Та, на щастя, родина Білововків має добрих покровителів, які допомагають.

– Ви, Зоряночко, люба, навіть не здогадуєтеся, наскільки вам пощастило. Вашого батька ми з того світу дістали і він, то вже точно можна сказати, житиме. Звісно, ви не можете зупинятися на досягнутому, і пан Назар мусить дотримуватися всіх наших приписів. Насамперед – дієта, лікування, ні краплі алкоголю. Але, на щастя, у нас є пані Клара – вона чудова медсестра, тож ви, Зорянко, будете мати трішки часу й на себе. Та й, звичайно, передавайте мої вітання пану Василю, ото вже добра й щира душа. Щось на цьому тижні він не заїжджав, мабуть, справи.

Зоряна поспіхом подякувала та пішла додому. Зателефонувала Лєрі, мусила з кимось поговорити. Абонент поза зоною досяжності. Дівчина після вечірки, напевно, або спала, або поправляла здоров’я.

Удома зварила собі кави. Всілася на кухні й витріщилася у вікно. Відчувала себе знову самотньою та забутою. Чому так? Наче все налагоджувалося.

У двері подзвонили. Подумала, може, Лєра. На порозі стояв із великим букетом червоних троянд майже офіційно вбраний – при краватці та в сірому костюмі – Василь Григорович.