Текст книги "Зірка для тебе"

Автор книги: Дара Корний

Арсен тицяє пальцем у малюнок. Усі приголомшено мовчать.

Він продовжує:

– І саме на цій стадії вже можна робити аборт, бо жінка врешті зрозуміла, що вагітна… Але найчастіше процес затягується.

Арсен далі щось говорив та показував. Сергій тихо вийшов у коридор, тоді на вулицю. Він задихався. На лавці сиділи дівчата, поміж них упізнав Юльку. Ходили чутки, що вона зробила аборт. Сергій відкликав дівчину вбік. Відчував себе вбивцею. Перепитав: чи то правда? Вона здивовано кивнула головою, погоджуючись.

– На якому тижні?

– Дивний ти якийсь, – Юля збентежено дивилася на Сергія. – А якщо я Оресту пожаліюся, що ти клеїшся?

Юля зараз спала з Орестом, молодим фізруком зі школи. За останній рік вона просто розквітла – тіло налилося, мов зелепушне [4]4
  Яскраво-зеленого кольору (діал.).


[Закрыть]яблуко сонячною красою. Може, тому поводилася зухвало.

– Я не клеюся. Я просто питаю.

– Ну на сімнадцятому тижні, здається, – дівчина напружено пригадувала. – Та ну тебе, Сєрий. Заплутав геть мене. Яке тобі діло собаче?

А Сергій чувся наче заблудлим. Схопив дівча за руки і зашипів:

– Вбивця, вбивця. Яка ти…

Не договорив. Юлька вирвалася, відштовхнула:

– Придурок! Та ти тут до чого? Я ж залетіла не від тебе! От причепився. Навіжений.

Покрутила біля скроні пальцем та пішла до ошелешеного побаченим гурту дівчат. Ті не дуже добре чули розмову, тож із цікавістю чекали від колежанки подробиць.

А після Сергій пішов у душову. Гарячої води не було. Та це байдуже. Роздягнувся, став під холодний душ і так стояв, проклинаючи і себе, і той світ, який із такою легкістю дарує життя тільки обраним і не дозволяє народитися тим, хто і не прагне цього, а просто за дивних, найчастіше дурних обставин хоче відбутися. Він ненавидів себе за те, що робив із дівчатами, тих дурнуватих пацанок, які так легко та байдуже погоджувалися лягати під хлопців. Холодна вода мало допомагала. Хоч вона й охолодила тіло настільки, що зуб на зуб не попадав, та всередині від того легше не ставало. І хтозна, скільки він простояв би так під струменем холодної води, може, навіть дістав пневмонію чи й помер, якби його не знайшов Арсен і не витяг на сонце.

Арсен нічого не запитував, не повчав. Просто через кілька днів енциклопедія кудись щезла. Казали, що дерик випадково знайшов та забрав її собі – від гріха подалі. Та вона зробила свою справу. Сергій змінився.

11. Поетка

– Подивися у вічі зорі вечоровій

І признайся мені – що у ній ти побачиш?

– Та заграва рожева на віях тріпоче,

Як в часи наших перших чарівних побачень!

– Ще у очі мої подивись – чи не згасли?

– Палахкочуть і сяють тим чистим вогнем!..

– Нам з тобою давно уже все стало ясно…

– Ми з тобою від себе ніяк не втечем…

Споночіло, Сергій вклався спати. Якийсь магнетизм тримає в собі ніч, що не тільки прочиняє небо для астрономів, вона відкриває душі. Заплющив очі. Із ним такого ще не траплялося. Цілий вечір згадував незнайомку з кафе, яку бачив тільки кілька хвилин, почувався збентеженим. Тепло розливалося тілом, коли згадував її наморщеного носика. Сам собі всміхався. Нижча від нього майже на голову, худенька, тендітна, вдавано-сувора. Насмішкуватий погляд синіх очей, бісики всередині, темно-русяве волосся, що визирає з-під хустинки. Красиве ім’я – Зоряна. Принаймні так у пиріжковій хтось її назвав.

Зоряна. Зірка. Укотре всміхнувся дурнуватій асоціації, навіть, здається, почервонів. А може, то та зірка, яку обіцяла йому мама уві сні? Нісенітниця, нісенітниця… Ніколи так асоціативно наближено навіть не смів думати про жодну зі знайомих дівчат. Можливо, тому, що урок від Арсена запам’ятав на все життя. А тут… Тут щось ішло не так, як завше.

Господи, він навіть слова їй не сказав, поводив себе, мов паралізований баран. Завтра він із нею познайомиться, обов’язково познайомиться! Очевидно, вона там працює прибиральницею чи посудомийкою. Ну і що? Хай! Не всім же бути лікарями чи бухгалтерами…

– Байдуже, розберемося з цим завтра, – сказав сам собі вголос.

На сусідньому ліжку заворушився сусід по кімнаті Максим:

– Шо? Хто? Га?

– Нічого, нічого, Максе! Спи! – зашепотів Сергій.

Та йому спалося препогано. Прокидався разів п’ять, витріщаючись на ще темні вікна і розуміючи – не час вставати, не проспав. Дурнуваті думки та всякі бздури лізли в голову. То снилася йому велика балакуча зірка на небі, котра тримала в руках, наче в мультику дитячому, книжку і щось там шепотіла нерозбірливо. То снилася висока скеля. Він наче силувався на неї залізти, та голіруч не міг. А на горі сиділа вона – його Зірка. Чекала його, він мав її звідти зняти. Вона співала дивні пісні. Коли прокинувся, жодної згадати не зміг, як і не міг пригадати обличчя зірки, котра його так і не дочекалася на скелі. Хоча підсвідомо наче знав чи, швидше, відчував, хто вона.

І враз уже під самий ранок наче блискавка його вдарила. Зірвався, ввімкнув настільну лампу. Заходився щось шукати на своїй полиці. Дістав «Алхіміка», він разів десять перечитав цю книгу. Відкрив. Між сторінками лежала маленька суха квіточка, то він колись із Карпат привіз її. Невідомо чого тоді видряпався на ту скелю, де квітнули окаті шовкові косиці. Розумом те пояснити важко – захотілося зірвати квітку, і все. Під руками зашелестіла косиця, відсунув її вбік. Так, це саме та сторінка. Майже все йому в цій книжці зрозуміле, крім оцього моменту, тому й заклав його квіткою. Думав, то автор трохи лоханувся.

Прочитав: «Цієї миті зупинився час, і Світова Душа заполонила його єство. Коли він побачив ці… очі, цю ледь вловну усмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ, Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов… У цьому світі тебе завжди хтось чекає – чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс».

А може, він її вигадав? І немає ніякої зірки?

Не дочекався, коли будильник скажено задеренчить, заходився збиратися. Холодний душ, тепла вода в кранах з’являлася лишень у великі свята. Помчав у пиріжкову. Дочекався відкриття. Узяв те, що й завжди, і на касі запитав давно знайому тітку Свєту (три роки в неї снідає) про вчорашню дівчину.

– А-а-а, Зорянка?! Та то донька знайомої моєї сестри. Бідова дитина. Стіко пережила… Але то нічого. Он трава при битій дорозі все время до сонця пнеться, і вона виживе, бо молода ше. Батя у неї дуже хворий, мамка померла. Золота дівка, роботяща. А чо питаєш? Сподобалася? Та не червоній, мов ружа. Вона – правильна дівчина!

Сергій пробелькотів щось нерозбірливе, а тітка Свєта зайшлася гучним реготом, при цьому показуючи блискучий верхній ряд золотих зубів. Сергій закліпав очима. Тітка Свєта була дебелою огрядною жіночкою невизначеного віку. Чи то п’ятдесят, чи, мо’, й шістдесят літ. Кругле, мов паляниця, личко не давало точної інформації про це. Сергій часто чув, як вона нарікала то на свого алкаша-мужа, то на нероб-доньок, що сидять у неї на шиї, Вєрку та Ритку. Скільки кому років, не уточнювалося. Вони просто, зі слів люблячої матусі, є ледачими паразитами та пришелепуватими нахлібниками.

– Ги-ги, почервонів? Сірьожка, ну шо тобі скажу? Зоряна взяла больнічний. Батько хорий, то, певне, якісь проблеми, – і тітка Свєта стукнула щиглем себе по дебелій шиї. – Був, як і мій зараз, колись алкашом, то, мо’, зірвався. Хотя Зоряна каже, що батя її зовсім не п’є, то їсть вилікувала його. Та дай Бог, канєшно, но по своєму чуду-горю гороховому знаю – таке не лічиться. Зоркіного батю алкоголь до інвалідності й довів. Ой, що це я розпатякалася, – тітка Свєта стрепенулася раптом. – То приходь, пацанчику, через тиждень.

Сергій був відкрив рота щось запитати, та тітка Свєта його обірвала:

– Домашньої адреси і номера телефону не дам, і не проси. Зоряна заборонила. І я її розумію. А мо’, ти збоченець який чи маніяк? З виду наче прилічний, але то таке. Береженого і Бог береже. Коли Зоряна об’явиться, свисну. – Простягнула йому руку з дріб’язком. – На твою здачу. Смачного, малий!

Сергій розумів, що від тітки Свєти більше нічого не довідається. Та – гора, і не тільки з вигляду. Тиждень? Нехай. Він зачекає. День починався майже вдало. Зоряна йому не привиділася – це вже непоганий знак.

День, мов за розкладом: навчання, халтурка, навчання. Коли повернувся ввечері в гуртожиток, під дверима сидів сердитий Арсен.

– Та президенту Америки швидше можна додзвонитися, аніж тобі! Ти де телефон посіяв?

Мобільний Сергій через ранковий поспіх забув у кімнаті, тому тільки скривився у відповідь.

– Сергію, я до тебе за допомогою, – вже миролюбно озивався Арсен. – Кілька днів тому познайомився з однією дівчиною. І той…

Арсен зашпортався. Знаючи Арсенову сором’язливість, особливо в стосунках із дівчатами, то було щось незвичайне. Нічо’ собі, сам познайомився! Сергій вдав, що не помітив, як хлопець зам’явся.

– І той, вона запросила мене на вечір поезії, – нарешті Арсен опанував себе і продовжував говорити: – Якісь там поетичні читання. Сказала, що я можу взяти з собою друга. Зберуться молоді поети, початківці. Щось типу клубу за інтересами.

– Ти полюбив поезію? – Сергій здивовано витріщився на друга. Потім криво посміхнувся, бо здогадувався, в чому причина.

– Ну, той… Не так щоб дуже, але… – затнувся Арсен, тоді вже зовсім іншим тоном додав: – Вона мені дуже подобається.

– Хто, поезія? – жартував Сергій.

– Вона. Дівчина, Олеся, – сказав із притиском Арсен. – Навіть більше. Я вже ходив один раз із нею на ті поетичні читання.

– Ого, і мені ніц не сказав, навіть півсловом не прохопився? Ну ти й партизан! – присвиснув Сергій, видно, все й справді у його друга серйозно.

– Не огокай, – обірвав Арсен сердито. – Скажи краще, підеш зі мною чи ні? Тут така дивна річ, я там, серед тих, типу, поетів, себе відчуваю, наче полонений, взятий під варту. Жодного знайомого обличчя. Але то не найгірше. Сиджу, печу раків, коли мене хтось щось запитує. Учора пішли з Олесею на каву. Сидимо, розмовляємо, і тут раптом її приятель, теж поет, намалювався. Підсів до нас. От і почалося! Ні чорта з того, що вони там між собою балакали, я не второпав. Про якісь там верлібри та хайку говорили.

– Хай що? – Сергій ледве стримував сміх.

– Не шокай! Так, є таке слово «хайку». Не менш дивне, ніж твої парсеки та ексцентриситети. Холєра! Питає тоді мене її приятель: «Колего, а вам що більше до вподоби – мадригал чи канцона?»

– І що вам більше до вподоби, колего? – Сергій уже не стримувався і реготав, уявивши собі картину, як Арсен, увесь спітнілий від зусиль пригадати чи бодай вгадати, про що це його запитують, ніяковіє. – Ти хоч йому врізав?

– За що? Йди в баню, Лічозоре! Ги-ги, як смішно! Хотів би я на тебе подивитися! – Арсен зовсім не зі зла огризався.

– Ну, я не доріс до стосунків аж таких високих, – пригадав собі Зоряну. – Волію, щоб мої дівчата хоч інколи ходили все-таки землею, а не літали попід хмарами.

– Таки-так, – відреагував миттєво Арсен. – Одного позахмарного придурка в сім’ї вистачить.

Що було робити? Мусив виручати друга. І ось вони на тих поетичних читаннях. То актова зала якоїсь середньої школи в центрі міста. Тут суцільна темрява, очевидно, так задумано, для більшого ефекту. Але через це роздивитися людей, які сидять поруч, майже нереально. Та чи й треба? Сцена освітлена прожектором. Один пан, трохи старший від решти присутніх, тих самих початківців та перспективних, стоїть на сцені та оголошує, хто зараз виступатиме. На сцену по черзі виходять молоді люди, щось там виголошують, пояснюючи те, про що пишуть, як живуть і для чого. Кажуть різне. Публіка реагує також по-всякому: сміється, аплодує стримано, аплодує несамовито, аплодує стиха, гуде, аукає. Сергій спочатку скептично ставиться до того, що відбувається, бо він більше половини зі сказаного ораторами не розуміє. Навіть одного разу задрімав, коли виступав бородатий хлопчина і читав оті вірші без рими, верлібри чи що… Арсен його боляче вщипнув, коли Сергій почав хропіти, мовляв, не встидай мене перед дівчиною. Довелося постаратися зі всіх сил. Переконував себе розумними аргументами: мусить у тому дійстві бути хоч щось варте уваги, якщо стільки людей воно сюди привело і не дає спокійно їм спати, як йому його зорі. Не всі ж тут поети, є й просто слухачі чи вболівальники, як ото Арсен.

Найдужче тішили віршики патріотичного спрямування. Тарабарщина ще та… Написані автором, певне, з примусу. Там і про гори Карпати, і про едельвейси, і про калину, соняшник, сина непутящого, що матір забув, і про доньку, яка продала свою працю за долари, забувши матір… Жесть, одним словом…

Біля Арсена сидить та, заради кого вони сюди припхалися. Дівчинка Олеся. Гуманітарний факультет універу, другий курс. Рафінована львів’янка – так вона сама про себе говорить, коли знайомляться. Пишається собою неймовірно. Худенька, доволі висока, майже одного росту з Арсеном. Зелені очі, він би злякався їх, коли б десь перечепився вдень поглядом, бо мають у собі щось надто божевільне та колюче, можливо, тому, що надто зелені. Довга тонка шия, на ній разок білого намиста, може, й перлинки, Сергій не розбирається в цьому. Довге руде, не виключено, що й фарбоване, волосся аж до пояса. Воно прикриває і вуха, і частину обличчя… Руки кістляві, тому й рухи трохи незграбні. Вбрана в довгу аж до землі блакитну сукню. Ще крила за спиною прироби – і готовий тобі ельф. Та назагал приємне враження справляє дівчина. Особливе.

Сергій згадав, як у молодших класах йому подобалася однокласниця, дівчинка Світланка. Вона сиділа на першій парті. Він любив дивитись, як сонячне проміння, що падало з вікна, блукало її світлими кучериками. Вона мала ніжний і лагідний голос і так була схожа на ангела. Вона була не з дитбудинку. Хлопці пробували і її шарпати за косички, та Сергій завжди заступався. Після молодшої школи вона переїхала з батьками в інше місто, залишивши після себе тільки дитячий спомин. Арсенова пасія чимсь нагадувала Світланку, можливо, легкістю та ніжністю своєю. Коли Олесю запросили на сцену, пурхнула, мов метелик.

– Свої вірші читає наша улюблениця, наша Олесечка, – майже з ніжністю проголосив ведучий вечора.

Олеся зачала свій виступ натхненно та щиро. Жестикулювала руками, ті, мов у лебідки, граційно рухалися. Сергій до слів не дуже прислухався, слухав тільки мелодику голосу. То була музика зі звуків. Дивився й на Арсена, той напіввідкрив рот і, не мигаючи, слідкував за кожним рухом маленького ельфа. Закохався його друг. Точно.

Були оплески, навіть крики «браво». Олеся, щаслива та збуджена, сіла коло майже паралізованого побаченим і почутим Арсена. Пропав хлопець.

А тоді отой старший чоловік оголосив, правда, трохи офіційно і доволі стримано:

– Зоряна Білововк. Прошу на сцену.

Залом пролетів напружений шепіт і на сцену вийшла…

Вона.

Його Зоряна.

Він її відразу впізнав. Хоч була без халата і без хустини. І мала інший вигляд. Але очі…

Вбрана в чорні джинси та картату сорочку. Зовсім не схожа ні на ельфа, ані на ангела. На шиї – чорний шовковий шалик. Коротко стрижене русяве волосся, наче в юнака, і тільки металічний блиск в очах, мов присуд, тендітні пелюстки губ, ямки на щоках (він тільки тепер їх запримітив) і голос – тихий, упевнений. У руках зошит у сірій обкладинці.

Говорила:

 
Я з папером – один на один.
Наче з совістю – із собою.
Мчать задихані зграї годин,
і тупочуть,
тупочуть юрбою.
 

Він слухав. Слова падали, але не вниз. Вони спадали, але не додолу:

 
Мчать,
як сосни оті за склом,
наче ліс у вікно машини.
А думки —
наче чорний дим,
наче постать химерного джина.
Я не знаю.
Оце і все.
Я не знаю.
Не знаю. Не знаю.
Я себе поїдаю живцем.
Чи пригод, а чи щастя шукаю?
 

Було солодко від казаного. Тут, зараз, чи не вперше Сергій зрозумів, що чує:

 
Чи бракує мені проблем?
Чи спокійно не можу жити?
Я шукала так довго —
ТЕБЕ!
Я так прагнула —
тільки любити!
 

У залі стояла тиша. Ніхто не аплодував і не перешіптувався. Усі мовчали, наче очікували чогось.

Вона продовжувала. Їй, напевно, було байдуже, як сприймають те, що вона говорить, люди, які начебто тямлять у поезії, які нібито мали б або підтримувати, або навпаки. Зал мовчав, наїжачено слухав:

 
Хай сніг впаде на вичорнілий світ,
де змерзлий терен накошлатив брови,
де, як душа, калина одболить
й проступлять на морозі краплі крови.
Старі шпалери вітер позривав.
І мокнуть у калюжах жовті клапті.
Там, де горів вчорашній карнавал,
так тихо, так спокійно стало раптом.
 

Сергій весь напружився, натягнувся, мов струна. Вона говорила для нього. Він це відчував.

 
Хай сніг впаде. Бо вибухне душа!
Її замордували дні вулканні.
І білій тиші білого вірша
напишеш ти просвітлено.
О, панно,
о, душенько, о, квіточко моя!
Чому так просишся, чому так прагнеш снігу?
Всім кольорам спинитися пора.
Я починаю сніг – як нову книгу.
 

Вона читала, спокійно, без надриву, не викидаючи руки перед собою, як інші, не заломлюючи їх. Жестикуляція відсутня. Просто слова і просто голос. Не викрикуючи, не роблячи патетичних наголосів. Він уважно слухав, як і зал. Він чув, як усередині нього щось росло. Воно спочатку здавалося малим і нікчемним, а потім почало більшати. Аж доки не затопило повністю кожну клітинку тіла, голову, руки, ноги, очі, вуха, уста. Було добре від того тепла і від її голосу. Таке сталося вперше, і чомусь був упевнений, що тільки коли буде поруч вона, те тепло у ньому житиме. Зоряна закінчила говорити, спокійно згорнула зошит, зовсім не чекаючи на аплодисменти чи овації, і пішла зі сцени. Зал уже не німував. Де-не-де хтось кволо плескав, перешіптувалися… Сергій голосно зааплодував. Гучні звуки складених докупи долонь заполонили простір зали, до нього долучився Арсен і той пан, що вів вечір поезії. Довкола заметушилися, гучніше зашепотіли.

Дівчина зупинилася, здивовано дивлячись у темний зал, вишукуючи тих сміливців, що їй аплодували. Невже вперше?

– Дякую, – прошепотіла ледь чутно.

Сергій зірвався на ноги, не втримався:

– Люди, що з вами? – крикнув залу. – Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.

– Вона – повія, – шепнула надто голосно Олеся, що сиділа поруч.

І зал почув.

Запала тиша. Зоряна залишалися стояти, мов вкопана, на півдорозі зі сцени до залу.

«Старша від людства, давніша від пустелі…»

Повія? Ну і що!

– Ну і що, – вигукнув сердито. – Хіба ми обговорюємо зараз моральний бік людини? Вірші – прекрасні!

Вона стрімголов вибігла із зали. Сергій кинувся наздоганяти. Не наздогнав, бо поки вибрався з віддаленого кутка зали, перечіпаючись через чужі ноги, вона й слід забрала за собою. Сидів на сходах школи, не хотів повертати назад. Чекав на Арсена. Жалів, що кинув курити. Підняв угору голову. Зір не було видно зовсім. Ніч видалася паркою та теплою. Значить, там на небі хмари, буде дощ. Не хотів заглиблюватися в те, що почув щойно. Слово, мовлене Олесею, звучало як звинувачувальний вирок.

Повія? Повія!

Нехай. Він знайде її. Вона потрібна йому, і він також їй потрібний. Він зуміє зрозуміти чому, він ще й не таке бачив… І поводив себе також не ідеально, і крав, і обдурював, і зраджував, і закладав… Але ті люди, що називають себе поетами… Ох, вони його дивували. Розумні, начитані інтелектуали, талановиті, відсотків вісімдесят вважають себе геніями. Осуджували-засуджували? І вже не вперше, а вона… І вона, знаючи про той осуд, зважується приходити до них. Чому? Він довідається, обов’язково довідається.

Зі школи почали виходити люди. Поетичні читання закінчилися. До нього підійшли Олеся та Арсен. Сергій нічого не запитував, просто не встиг. Олеся заговорила першою:

– Вона – повія, Сергію. І я змушена про це тобі сказати. Тому нема що дивуватися нашому осуду. Тільки людина з чистими помислами та незганьбленим сумлінням має право називатися поетом. Чому можуть навчити людей її вірші? Падінню, гріховності? Морально зганьблене тіло, зґвалтована душа. Не розумію, як вона взагалі наважується щоразу приходити до нас. Поезія – це незаймана цнотлива дівчина, а оте, що виходить з оскверненої середини, не може бути чистим. Жах, суцільний жах.

– Ти про вірші чи про людину? – перепитав Сергій.

– Невже між поетом та його віршами існує різниця? – огризалася Олеся.

– Олесю, ти цю дівчину добре знаєш? – на диво спокійно запитував Сергій.

– Яка різниця?.. Моральний бік у людині ще ніхто не відміняв. Не розумію Віктора Івановича, який щоразу дозволяє цій курві тут хизуватися. «Сильні вірші, сильні вірші», – повторює безкінечно. І що з цього?

– Я запитую: ти її особисто знаєш?

– Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати, вона мені особисто розповіла. Так що ти дарма так. – Олеся задерла носа, чекаючи вибачень.

– Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та незаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, – бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв угору руку і продовжував: – А вірші Зірчині мені сподобалися, принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то… Наче дехто обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю, але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?

Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що переконувати тут – марнування сил. Вірші Зоряни були справді талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів. Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині тих нібито поетів. От і засуджували людину, навіть не чуючи її. Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така, як вони.

Але вона така, як він, і цього достатньо.

– Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? – запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.

Олеся зневажливо скривилася:

– Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…

– У мене є гроші, – обірвав Сергій.

– Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…

– Знаю, – обірвав грубо Олесю Сергій. – Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.

– Як знаєш, – Олеся осудливо дивилася на хлопця. – Та не кажи потім, що тебе не попереджали.

А він і не скаже.