Текст книги "Зірка для тебе"

Автор книги: Дара Корний

13. Ключі

А ти так далеко…

Ти так відчайдушно далеко!

Тобі в тихий вечір

Про мене не скаже лелека.

Цей місяць холодний

Байдуже із неба посвітить.

За мене

Ласкаво

Нехай обійме тебе вітер.

Хоча би цей вітер…

І на що він сподівався? На казкову неіснуючу мертву воду від крука? Чи, може, на ключі від самого вирію? О, авжеж! Ключі від вирію приносять лелеки, а які ж тоді ключі приносять круки? Ніяких. Щоб попасти в пекло, ключі не потрібні. Ох! Що за дурня товчеться в голові? Божевільний науковець. Ідіот, а не астроном. Ходив на роботу, перевіряв-звіряв-рахував. Крук не повертався. А може, й добре? Хай. Навіть із божевіллям можна замиритися. Бо шум за дверима завжди вертався до нього, коли він випадково чи ні опинявся біля тої злощасної комірчини. Галюцинації свідомості – так просто пояснював для себе. Руки та ноги трусилися, коли він майже впивався тими звуками, закривши очі та згадуючи запахи літнього міста. Спека, що огортає вечірній Львів. Цвітуть липи, і той аромат розхлюпують містом. Старий трамвай, який неквапом повзе вузькими вуличками, зручні маленькі кав’ярні, котрі щемко пахнуть гарячим шоколадом, цикламеном та корицею… Задумані закам’янілі леви на кожному кроці, церкви-костели. Його місто таки жило за дверима з відполірованою ручкою, на якій розпростав крила сміливий крук. І нехай то лиш витвір уяви чи початок божевілля. Ох, а до безумства так легко звикнути.

Інколи не втримувався, виймав зі сховку ключ, відмикав двері комірки, заходив досередини і німував, слухаючи тишу… Що він хотів там побачити? Не знав. Може, привід іще більше збожеволіти, збожеволіти. Тобто збожеволіти так, щоб не повертатися назад до самотності, до якої – ще вчора здавалося – звик. Але вона – то петля на шиї, дедалі важче і важче дихати, бо петля затягується…

Мокра та сумна кримська зима добігала кінця. Крук усе не з’являвся. А ще друг називається! Певно, від остаточного божевілля врятували його вірші Зоряни, які він читав тепер тільки собі, раніше їх уважно слухав і крук. До того ж старався без необхідності не підходити до дверей комірки.

Раз на тиждень навідувалася пані Рая. Інколи з нею пили чай та розмовляли. Мудра жінка, так схожа на його бабуню Ніну. Не зовнішньо, звісно, а манерою говорити, розповідати, заспокоювати словами. Пані Рая каже, що у татар символ світлого Творця Тенгрі – сонце, символ темного Творця Ерліка – зірка. Дивно воно все між собою тримається. Сонце – то ж та сама зірка. Життя – то і є смерть чи то навпаки: смерть – то наче початок нового життя? Запитував у пані Раї. Та відповідала охоче:

– Нашим головним богом є Тенгрі, але потрібно задобрити й Ерліка. А тому однаково їх поважаємо. Приносимо й Ерліку жертви. Бо всі ми рано чи пізно помремо. А у підземному світі все навпаки, то і жертвопринесення Ерліку робляться ночами. І це незвичайні жертви. Якщо жертвуються посуд, речі, зброя, то вони мусять бути не нові, тобто зламані. А знаєте чому? Бо в підземному світі все це знову стає цілим. Навіть більше! Новим. Тому живі не повинні користуватися битим посудом чи іншими неповноцінними речами. Усе це вже належить Ерліку.

Сергій посміхався. Він також зламаний, напівкаліка, як той надщерблений горщик. А, бачиш, навіть такі, як він, можуть знадобитися! Бо в Антисвіті все надбите стає цілим…

Крук повернувся, коли квітували сади. І Сергій майже перестав його чекати. Сонце ніжно пестило землю, квіт променів щедрою зливою пахучих ароматів. Усе співало оду життю – природа, квіти, трави, тварини, птахи. Небо… Здавалося, що і його враз заполонила неспинна енергія.

Птах постукав недільного ранку в кватирку. Він цюкав у шибу наполегливо. Спочатку Сергію вчулася дивна мелодія литавр, потім довго відкривав очі. Та мелодія не зникла, лишалася поруч. Зиркнув туди, звідки вона долинала. Й обімлів. Відчинив кватирку. У кімнату разом із крилами влетіло ще щось. Такого ще не бувало. Те щось заполонило собою весь простір кімнати, забрало його собі, полонило. І то були звуки. Звуки, що долинали з-за дверей комірки і які вчувалися, тільки коли перебуваєш близько, раптом перемістилися й сюди. Невже так просто люди божеволіють? В один момент. Живеш собі, звикаєш до буднів, хай половинчастих, не таких важливих для тебе чи бодай для когось. Так, видаєшся диваком, інколи навіть для себе, особливо коли притуляєшся вухом до дверей комірки. Але більшість часу ти – це просто ти. А цей ранок, весняний, сонячний, почався божевіллям.

У кімнаті пахло кавою, свіжозмеленою, з площі Ринок. Пахло так, що слинка текла. Захотілося забігти у «Віденську булочку», купити круасан і запити його кавою з гвоздикою, гіркою-прегіркою, густою-прегустою та чорною-пречорною. Вдихав запах нарцисів та тюльпанів із Галицького базару. Божевілля було таким солодким. Та чи може божевільний розуміти, що він божеволіє? Того не знав. Може, й так. Якщо цей процес довгий і так само цікавий, як зараз у нього, то хай. Повернув голову до крука. Той сидів на письмовому столі й уважно на нього дивився.

– Привіт, мандрівниче! І де моя мертва вода? – запитав перше, що прийшло в голову.

– Кар-кар, – відповів Птах.

– То не відповідь. Хіба ти не по неї літав?

Крук уважно дивився на чоловіка.

– Тоді де мої ключі від раю, друже? – говорив уже саркастично.

– Кар-кар, кар-кар, – трохи довше речення отримав у відповідь.

Крук дзьобом стукнув по чомусь лискучому, що лежало під його лапою. Сергій наблизився і остовпів. Там був ключ. Той самий, що має відкривати справжні замки.

– От тобі й ключі від раю чи пекла, – прошелестіли уста, руки затремтіли. Він потягнувся рукою до ключа. Здається, він знає, хто на ньому викарбуваний.

– Кар-р-р-р! – буква «р», здавалося, буде безкінечною у мові крука. Птах знявся на крила, замахав ними і закружляв над головою Сергія, наче кудись кликав. Сергій знав куди. Схопив ключ у руку. Підніс до очей. Холодний метал у теплій руці, такий самий птах, як і на дверній ручці. Тоді стрімголов кинувся з хати, навстіж порозчинявши двері. Не зважав на те, що тільки в трусах та майці. Хто його тут побачить? І не боявся змерзнути, ранок лагідний, сонце ніжно всміхається, пахне росою та квітом ранніх вишень, а ще пилком, який струшують додолу бджоли. Гомін міста на вулиці стає гучнішим. Біля самих дверей комірки міський шум просто нестерпний. Притулив вухо до дверей і обімлів, бо крізь несамовитий гуркіт міста почув знайомий голос:

 
В світі білому знову
прокинулась тепла весна,
і фіалки вже пахнуть
і сяють,
як диво неждане.
Я тобі подарую
усе, чого в тебе нема:
світлий ранок
і ніжні пісні, коханий!
 

Сергій мліє. Над вухом дзижчить бджола, а за дверима квітнуть кульбаби. Крук опускається на плече і зазирає в очі. Десь зовсім поруч їде-їде трамвай:

 
Я тобі подарую
увесь цей весняний світ,
все, що в серці моєму
вміститись ніяк не може!
Все, чому дивуватись
давно відвик,
що забулось,
на вигадку стало схоже.
 

То з’їжджати з глузду таки зовсім не страшно, переконує себе Сергій. Відтуляє вухо від дверей. Вставляє ключ у замок, ні секунди не вагаючись чи сумніваючись, що не підійде. Підходить ідеально… Пахне весняний сад, роса стає сонцем, вертає назад додому…

 
Візьму душу твою,
скупаю її у весні —
теплим сонячним вітром
нехай наповняються груди.
Будуть сяяти ранки,
всміхатися радістю дні,
і з тобою ми разом
весняні й закохані будем!
 

Повертається ключ у замку доволі легко. Сергій штовхає двері, і вони розчиняються. А там – багато світла, такого яскравого, що і не добереш, чи є хтось у ньому. Він стає на поріг. І звуки вмовкають. Відразу всі: і по один бік дверей, і по другий. Тільки чути, як гупає його серце і ще одне – маленьке й швидке-швидке. Крук здіймається з плеча, Сергій озирається, птах сідає на стару яблуню. І дивиться сумно на Сергія. Бо йому з ним не можна, чоловік звідкись знає це.

І перед тим як ступити з порога у світло, запитує ледь чутно:

– Птахів до пекла не впускають, круче?

І останнє, що бачить перед тим, як зробити крок, – вишні у білих льолях та сльоза, що котиться з ока чорного птаха.

Круки вміють плакати?

– Дякую, друже! – шепочуть уста.

І стає зрозуміло: там, по той бік порога, не пекло, але й не рай.

Бо…

Круки вміють плакати? Круки вміють плакати.

За триста років життя і не такому можна набратися від людей.

14. Двері

Ілюзія відчинених дверей…

Металобрухт бажань – межа свавілля.

Іди собі тихенько до людей.

У них спитай, чи вільно, чи не вільно?

Куди потягнеш змучених коней?

Якої пошукаєш переправи?

Ілюзія

відчинених

дверей!!!

О, небо!

Мабуть, ти лиш знаєш правду!

Спалах. Мить прозріння чи прокидання. Світло, багато-багато світла. А тоді мить згасання, повного, і… Затемнення.

Сергій відкриває очі в кімнаті, залитій сонцем. Усе навколо просто горить у його променях. І наче з неба знайомий рідний голос:

 
Нема під сонцем чорних кольорів.
І сірих кольорів нема в природі.
Колись веселкою
навіки світ розцвів,
і колір радісно
цим світом верховодить.
 

Голос та біла стеля замість неба. Отже, він лежить у кімнаті. Поруч, майже над вухом, зліва, щось кволо попискує– «пі-пі-пі», вплітаючись набридливою мухою в плин поетичних слів:

 
Говорять, що дерева взимку голі,
пусті і чорні – наганяють сум.
Неправда! Не кажіть такого, годі!
Їх одяг – повний кольорових дум:
руді, зеленкуваті, золотаві,
бордо, рубін, пастельно-ніжний беж!
Вдягнуть у крони хмари кучеряві —
або ж запнуться небом, що без меж.
 

А завтра понеділок, і йому на роботу. Але як він туди піде? Господи, яка там робота? Він зараз десь? Де? Можливо, на тому світі. Вона нарешті забрала його до себе? Куди?

 
Ви придивіться, прошу, придивіться!
Дозвольте відпочинок для очей.
Блакить – в півсвіту,
світ увесь – барвистий!
Бувають чорними
лиш душі у людей!
 

Замовкла. Тиша. Голос пропав. Цього вірша в Зоряниних зошитах він не бачив. Новий, напевне. Як новий? Чи душі можуть писати вірші та читати їх реально? Боже вільний. Він таки божевільний. А може, це й на ліпше. Отак майже реально збожеволіти.

Отже, він у божевільні.

Вдихає на повні груди. У кімнаті пахне медикаментами та трохи конваліями. О, він має обов’язково все тут оглянути. Бо все мусить мати логічне пояснення. А його стан теперішній також можна пояснити, тобто це слід зробити. Внутрішній голос у голові натякає на те, що ті його маніпуляції з дверима та ключем ну вже зовсім ніяк не пояснювалися. Яка там логіка?! Суцільне божевілля. Як і запах конвалій.

Ах, так, запах конвалій. Учепився в щось наче трохи реальне. На горі Кішка тільки почали квітнути черешні та вишні, а тут уже зацвіла конвалія. Де тут? Стоп! Думаємо логічно. Сергій робить спробу сісти, та чомусь не може. Тіло зовсім не хоче слухатися. Якщо божевілля забирає в людини здатність управляти тілом, тоді це доволі паскудна штука. Намагається повернути голову вліво, звідки доноситься мляве пікання. О, скільки то йому коштує зусиль. Шия мов із бетонну, майже не слухає. Тисячі голочок упиваються водночас у шкіру. Холера, навіть вилаятися чи то бодай крикнути несила. Бо язик так само кам’яний, як і шия. Закрив очі, перевів подих. Ху, втомився, аж піт на чолі виступив. Наче на Говерлу ліз. Посміхнувся своєму жарту чи нежарту. Уже сам не знав. Ні, не так. Типу посміхнувся. Губи також майже не слухалися, вже, напевне, склалися в прикру гримасу. Фігня якась. Кілька миттєвостей тому був здоровісінький. А може, то сон, і він за мить прокинеться у своєму ліжку в Кримських горах. Він знає, що бувають такі сни, коли хочеш бігти, та не можеш, ноги наче свинцем налиті. Схоже зараз відбувається з його тілом. Стоп, але чи уві сні може так боліти? Може, але відразу людина прокидається. Що ж, виходить, не надто йому зараз боляче. Щось тре’ таке утнути, щоб до смерті боліло.

Ідіот – знову вилаявся. Зітхнув. О, це вже добре. Зітхати він не розучився. Спробував закрити-відкрити очі, ті слухалися. Гарний знак. Отже, не все так зле у нашому князівстві. Так, поруч стоїть якась медична апаратура, то вона попікує. А ще вона мигає лампочками, показуючи на екраниках якісь цифри. Екран за розміром як монітор ноутбука. Не зосереджувався на числах. Ще тільки математичних ребусів йому не вистачає зараз! Від апаратури тягнулися змійками дротики різної товщини та кольору. І, схоже, вони всі були причеплені до його тіла. От чому він не може ним поворушити. За медичним прибамбасом – стіл, ущент заставлений баночками та мікстурами. Більше нічого цікавого. Отже, тут хтось хворий, і місце дуже нагадує лікарню. Стоп. Чому хтось? То його тіло хворе? Його! Чому? Коли? Ще більше зусиль коштувало повернути важку, наче чужу, голову вправо. Так, логічно він наче мислить. Майже мислить, бо що значить те, що він чує голос Зоряни? Галюцинації!

Напевно, він зайшов через двері комори і потрапив… Нікуди ти не потрапив. Придурок. А біле світло? Біле світло – то увімкнена лампочка. Стоп, але воно занадто яскраве. Ага, перепади напруги в мережі. Але він лампочку не вмикав. Ну і що? Може, пані Рая вранці приходила, коли ти, телепню, ще спав, і забула вимкнути. Логічне пояснення? Логічне! А потім що трапилося? Ти, уважний наш, перечепився через поріг і гримнувся головою. Звідти і галюцинації, тобто неіснуючі голоси. Заспокоював себе твердою логікою. Наче помагало. Отже, він не божевільний, а просто хворий. Хто знає, скільки він пролежав у коморі непритомним? Можливо, кілька годин, а може, й добу! У понеділок його точно б шукали. Ще такого не було, щоб Сергій Безхатченко без попереджень та поважних причин не вийшов на роботу. Отже, якась добра душа його знайшла, й ось він тепер у лікарні. Живий. А те, що чує якісь там звуки та голоси в голові, – фігня. Минеться. Бо вдарився ж головою. Точно, головою. От у ній усе й перемішалося. Зараз до палати прийде лікар та все йому пояснить, а він тим часом спробує тут добре роздивитися.

Очима втупився в двері. І двері, і стіни зафарбовані в персиковий колір. Докладаючи певних зусиль, голову повертаємо вправо. Там велике просторе вікно, на півстіни. Біля нього стоїть жінка. І не просто жінка. Жива-живісінька, з плоті та крові. Найрідніша в світі жінка. Перехопило подих, крик застряг у горлі, щойно вибудувана логічна схема розлетілася, мов картковий будиночок.

– Зір-ко, – йому здавалося, що він кричить, та ті слова прозвучали майже нечутно, по складах. Але тільки не для тої, кому вони були адресовані.

Вона мала зараз зникнути, щезнути, розтанути, наче марево, але…

Жінка повернула голову. У руках зошит із віршами, її зошит, отой зі смішною мультяшною лисичкою на обкладинці, що він ніжно береже в картонній коробці. За спиною дівчини сонячне проміння, і вона у ньому схожа на ангела з крильми з сяйва. Але то… справжня Зоряна, не та зі снів, не марево, що прилітало зіркою з неба у сни і поверталося назад, коли наставав момент пробудження.

Вона мить стоїть незворушно, тоді випустивши з рук зошит, кидається до нього. Рідні, ніжні руки-крила огортають, тепла волога щока торкається до його трохи колючої щоки:

– Сергійку, Лічозорику мій коханий! Отямився. Слава Богу! Я знала, я вірила.

О, так! Сергій довго після свого чарівного пробудження приходив до тями. Те, що Віталій Станіславович, його лікар, називав реабілітаційним періодом, розтягнулося на довгих три місяці, хоча… Фахівці казали, що пацієнт поправляється надто швидко. Лікарі чи не зі всієї країни приїжджали подивитися на чоловіка, який після річного перебування в комі раптом прийшов до тями. Але не це було дивовижею, унікальним вважалося інше. Сергій все пам’ятав, тобто майже все. Про життя на горі Кішка поки нікому не розповідав. У голові крутилася нав’язлива платівка, киги-киги: «Ти – не божевільний. Ти просто рівно рік спав у комі і бачив сни, майже реальні сни». Може, то вони і врятували його від «стану овоча», яким називають животіння тих, хто пережив кому. Аварію Сергій не пригадував. Минав час, і поволі шматки з пазлів-розповідей дружини, бабуні Ніни, Арсена, Лєрки та Віталія Станіславовича почали складатися в картину.

Конференція в Лейпцигу пройшла чудово. Та замість двох тижнів Сергій заледве витримав один. Так, завів нові знайомства, отримав багато корисної інформації, відкрив нові перспективи, дізнався про гранти на дослідження. Той другий тиждень якраз і був потрібний для пошуку ділових партнерів. На щастя, ті знайшлися швидше. Тож було зекономлено дорогоцінний час. І хоча Сергій міг і залишитися ще на тиждень, адже дорогу та проживання в Німеччині оплачував замовник, однак вирішив повернутися. Неспокійно було на душі, хвилювався за дружину. Щойно шасі літака торкнулися асфальту летовища, Сергій набрав Зоряну. Відізвалася бабуня Ніна:

– Сергійку, синочку! Уже прилетів? Усе гаразд? Ти ж мав за тиждень повернутися… Ах, це на краще, напевне. Добре, що повернувся. Зорянці вночі стало зле, відійшли води, почалися пологи, трішки раніше, ніж планувалося. Телефон, синку, вона у нас забула.

Отут, очевидно, через коматозний стан із голови і вилетів файл. Далі не пригадував нічого. Бабуня говорила:

– Не треба хвилюватися, Сергійку. Із Зорянкою Арсен, Лєра і лікар поруч, усі вчасно встигли. Ой, то я тобі не сказала найважливішого. Пробач старій! Зорянці мусять робити кесареве. Ні-ні, з дитинкою все гаразд, просто серце Зорянки раптом здуріло – тиск то падає, то зростає. От і вирішили кесарити, щоб не ризикувати здоров’ям мами. Операцію робитиме син нашого Володимира Васильовича, Василь Володимирович. О, він мій колишній учень. То лікар від Бога. Повертайся з аеропорту додому, помиєшся, поїси. А поки доїдеш – будемо знати, хто народився. Тебе все одно в операційну не пустять.

Та Сергій далі не слухав. Він, може, вже став батьком, батьком! Наче крила виросли, тільки маленький хижий звір моторошності всередині шкірився до нього: «А вона може і не вижити, ти ж чув – тиск стрибає. Операція – то завжди небезпечно».

Зловив автівку і цілу дорогу квапив таксиста. Ранок дощовий, холодний, мокрий асфальт, утомлений після нічної роботи таксист, який уже вирішив, що то його останній клієнт. Він не дуже й хотів везти цього втомленого чоловіка, але пан так просив, і він сам дід, і знає, яке то щастя – народження маляти. І водій вгадав, бо той клієнт для нього насправді став останнім і в житті також. Водій таксі рухався дуже обачно, не перевищував швидкості. Усе відбулося блискавично. Сергій пригадував хроніку подій кволими шматочками. Скрегіт металу вихопив його зі стану мрійливості. Дорога та очікування трішки виснажили. Назустріч буквально на них мчала на шаленій швидкості вантажівка. Розбите скло, купа сірого важкого металу, що завалюється на них, перелякані очі водія вантажівки навпроти, той, здається, вже усвідомлює, що накоїв, а потім гаряча червона хвиля від розчавленої голови водія таксі заливає очі. А ще кілька хвилин тому старий сивочолий чоловік розповідав втомленому пасажиру про онука Олежика, якому вже два рочки і який любить свого діда навіть більше, аніж маму.

А потім… Потім світ просто вимкнувся і ввімкнувся на горі Кішка.

«Форда» зім’яло, наче картонну коробку під важкою кувалдою. Тіла діставали довго, розрізавши обшивку автомобіля. Так, тіла. Бо ніхто й не вірив, що в тій м’ясорубці можна вижити. Лікарі «швидкої» сумно курили, спостерігаючи за маніпуляціями еменесників. Трупи слід забрати, констатувати смерть для протоколу. Коли ж один із лікарів «швидкої» для годиться взяв чоловіка, що сидів на задньому сидінні «форда», за руку, шукаючи натяк на пульс, то мало не вдавився цигаркою. Бо пульс прослуховувався, людина була без тями, але жива. Поламані ребра, ноги, руки, напевно, розтрощена голова, бо все обличчя в крові. Тоді той лікар ще не знав, що то кров не Сергія, а водія таксівки.

А далі? Далі «швидка» навіжено мчала містом, обганяючи все і всіх на своєму шляху… А в пологовому будинку тим часом після кесаревого розтину приходила до тями дружина того самого постраждалого в ДТП. На світ з’явився гарненький здоровий хлопчик: вага – 3200, зріст – 51 сантиметр. Мати та дитина почувалися чудово. Та про це Сергій дізнається аж за рік.

15. Дорога до себе

Синій вітре, прийми мою сповідь.

Я думками на хрест розіп’ята.

Дай же, вітре, свою прохолоду

на запечені рани-стигмати.

Дай відчути – ми все-таки рідні.

Нас в дитинстві гойдали зірки.

Тільки, вітре, ти вільний, вільний!

А мене розіп’яли думки.

Зоряна після наркозу наче кудись провалилася. І марилося, і снилося, сама не знала. Наче сиділа на великій пухнастій хмарі та каталася на ній, мов на гойдалці. Канатами блискучими та гойдалка причеплена до неба. Налетів вітер, став розгойдувати її. Спочатку то був пустунець, але робився дедалі сильнішим, перетворившись згодом на просто нестерпний. Зоряна зі всіх сил трималася за канати. І раптом – страшний звук – «трісь». О, горе! Канати, що тримають гойдалку, порвав вітер, і вона летить униз сторчма. От і земля наближається, ще мить – і вона розіб’ється. Але, але… Вона не розбилася. Замість неї на скошеній зеленій траві лежало тіло Сергійка. Прокинулася, тривожно дивлячись у вікно. Сергій за тиждень вертає. Хай у нього все буде гаразд.

Про те, що він потрапив в аварію, їй сповістили тільки на сьомий день, коли виписували. Вона була щаслива і, мов метелик, пурхала кімнатою. І завтра прилітає Сергій, а синочок у них – просто диво, викапаний батько. Про лихо їй повідомили Арсен та рудоволосий молодий чоловік із вицвілими банькатими сірими очима. З-поза їхніх спин час від часу вигулькувала голова переляканої та заплаканої Лєри з недоречним букетом рожевих троянд у руках. Арсен стояв, утупивши в підлогу очі. Видно було з обличчя, що він також недавно плакав. Говорив лікар, багато, сухо, завчено. Казав щось про те, що вона має жити для сина, що вона сильна і про неї подбають – у неї гарна рідня, то він знає… Перебила:

– Ви не сказали головного, Сергій – живий?

– Так, але вже сім днів у комі. Усі основні рефлекси відсутні. Він не реагує ні на що. Його мозок мертвий.

– Звідки ви це знаєте? – не вгавала жінка.

– Знаю, бо я – лікар.

– Так, ви, може, й лікар, однак не Господь Бог! – заперечувала, бо її Сергій не може бути мертвим.

Він не міг просто піти назовсім, не попрощатися, не сказавши й півслова. А якщо навіть так, то чому вона геть нічого не відчуває? Бо він живий, живий!

– Послухайте, пані, вам краще не розкисати, – рудоволосий із нею не панькався. Якщо рубати – то відразу. – Годувати вас кволими нездійсненними обіцянками медицина не може – шансів ніяких. Може, то звучить жорстоко, та пацієнт Сергій Безхатченко практично мертвий. Зараз у його організмі ми штучно підтримуємо всі вегетативні функції. Це стан «позамежевої коми», тобто тіло живе, а мозок уже загинув. Він – овоч, рослина. Типу, вазонка, – і банькатоокий тицьнув пальцем на кактус, що стояв на підвіконні.

– Для чого ви мені таке говорите? – запитувала крижаним голосом, випльовуючи слова. Сліз не було, бо плачуть тільки над покійниками, а Сергій – живий. Поки на власні очі не побачить – не повірить.

Але рудоволосий виявився настирливим, бо говорив далі, кидаючись незрозумілими медичними термінами, мовби м’ячиком для пінг-понгу. Зоряна поставила стіну перед собою, і той м’ячик не долітав до неї. Мозок відчайдушно працював. Сина вона відвезе до бабуні Ніни. І там за ним приглянуть, із дитям буде все гаразд. А вона? Вона поїде до Сергія.

Лєрка несла малого, Арсен торби. Дорогою мовчали, таксист якось підозріло дивився на трійцю дорослих. Наче радість у людей – дитя з пологового забрали: гарненьке-живеньке-жвавеньке, а на обличчях скорбота, ніби покійника везуть.

Маля завезли до Арсена. Хоча Лєрка і не була проти, щоб до неї. Та бабуня Ніна мала досвід, а в Лєрки він такий само ніякий, як і в Зоряни. Лєрка хотіла залишитися та допомогти бабуні Ніні. Але Зоряна так на неї глянула, що та зрозуміла: і без неї впораються з дитям, бо подрузі вона потрібніша.

Перед тим як Зоряна вийшла з квартири, бабуня Ніна взяла її за руки, поцілувала в голову, перехрестила і сказала:

– Не вір нікому, доню. Слухай своє серце, тільки воно знає правду.

А потім… Потім Зоряна з Лєркою майже побігли в лікарню до Сергія.

Трубки, дротики під’єднані до тіла коханого, він лежить у темній кімнаті нерухомо. О, Господи! Пальці рук холодні, забинтовані голова, ноги, обличчя подряпане…

«Шансів немає, шансів немає», – у голові набатом слова лікаря… І розпач заповзає в душу. Біля дверей принишкла Лєрка, у тої на обличчі написано – вона його вже оплакала, мов покійника. Щось крижаними щупальцями вчепилося в горлянку і не відпускає. Стала задихатися, бо не могла, не могла більше.

Кинулася чимдуж із лікарні. Невже мертвий, справді мертвий?

Її ніхто не наздоганяв, ніхто не зупиняв. Квітень, мокрий та плаксивий, ридав на вулицях міста. Бігла не розбираючи дороги, чула, що наскрізь вимокла, ноги промочила. Потоки з небесної води та сліз застилали очі. Раптом вклякла. Дзвони її зупинили – мелодійні, розмірені, спокійні. Влетіла в церкву, впала навколішки, склала руки до молитви і… Слів не мала. Просто стояла і дивилася на Матір Божу з малим дитям на руках. Та ніжно і лагідно тримала своє і Його дитя. Його? Знала, що зараз думає крамольні речі, та не могла стримати потоку жалю та несправедливості, що мала в собі. Бідна Божа Матір… У Зоряни також забрали коханого, а у сина батька. Хто, чому? Велика місія? Порятунок грішників. О, так! Та чи хочуть вони бути врятованими, перед тим ніхто їх не запитував. Жахнулася від думок. Упала обличчям у долоні і заридала.

Вона не знає, скільки плакала, але коли вже, здається, всі сльози витекли, ззаду хтось поклав на її плече теплу та турботливу долоню. Озирнулася. То був священик, старий, згорблений, весь сивий, мов осінній похмурий день:

– Що з тобою, дитино? – казав так щиро, й очі дивилися в саму душу.

Не втрималася і все розповіла.

О, так. Їй був зараз більше потрібний той, хто слухатиме, а не радитиме, чутиме, а не даватиме інструкцій та повчань про те, що її життя не закінчилося, що вона ще молода і має для кого жити. Вона говорила і про власні сумніви, і про те, що не вірить лікарям, і про те, що вже сама не знає, як то воно – вірити. Коли врешті вмовкла, раптом нажахано усвідомила, що набалакала. І якщо оті добрі очі захочуть вигнати її з церкви – вона підкориться, бо заслужила, певно, що заслужила.

Священик узяв її за руку, підвів до вівтаря. Казав:

– У Євангелії від Марка сказано: «Дванадцять років страждала на кровотечу й натерпілася чимало від багатьох лікарів та витратила все, що мала, а полегші ніякої не зазнала, ба й навпаки, ще гірше їй стало». Погодься, дитино, виглядає цілком сучасно, бо й теперішня медицина не лікує всі хвороби. Так от, ця жінка, «почувши про Ісуса, підійшла в натовпі ззаду й доторкнулась до Його одежі. Мовила-бо: „Як доторкнуся до його одежі – видужаю“. І висохла тієї ж хвилини її кровотеча, і вона почула тілом, що одужала. Ісус, вмить почувши, що з Нього вийшла сила, обернувся до народу і спитав: „Хто доторкнувся до моєї одежі?“ А що всі відпекувались, Петро мовив: „Бачиш, як натовп тиснеться до Тебе, і питаєш: хто до Мене доторкнувся?“ Ісус сказав: „Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене“. І озирнувся навколо, щоб побачити ту, що так вчинила. Жінка ж, налякана, побачивши, що не втаїться, – знала-бо, що сталося з нею, – тремтячи підійшла й, упавши Йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до Нього доторкнулась і як негайно одужала. Він їй сказав: „Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. Іди в мирі й будь здорова від твоєї недуги“».

«Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі цій скажете: „Перейди звідси туди!“ – то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого». Це так уже в Євангелії від Матвія написано. Вір, дочко, і нічого не буде для тебе неможливого. Бо по нашій вірі воздасться нам…

– І ви не станете мені казати звичне – змиритися, прийняти?..

Сивочолий немолодий чоловік уважно дивився в її очі:

– Змиритися? З чим? Змиритися можна зі смертю. А її тут нема. Ваш чоловік живий, він дихає, серце його б’ється.

– А розум, отче, розум? – не вгавала Зоряна.

– Розум? Так, розум, – казав спокійно та розважливо. – А чому не кажеш про душу? Що можуть знати лікарі? Яку правду? Тільки Господь дарує людині життя, і тільки Він може його забрати. А людина – то інструмент у руці Господа. І зроблений кожен із нас на подобу нашого Отця, нашого Творця. Тому, дочко, не вір усьому, що кажуть, вір очам своїм і серцю своєму. І молися, дитино. Бо слово було на початку всього, і воно не тільки вбиває, воно й воскрешає. Пам’ятай, що сказав Ісус своїм учням: «По вірі вашій воздасться вам».

Він її поблагословив, провів до дверей, дав свою парасолю. Коли вона сказала, що поверне, то тільки рукою махнув. Вона тут уже два роки лежить, то, певно, на неї й чекала. А зараз вона має йти до чоловіка, до світла. А він молитиметься разом із нею за раба Божого Сергія. А дві світлі молитви завжди ліпші, аніж одна, бо коли любиш і віриш, то…

– Нічого нема для вас неможливого, – зашепотіли губи.

Якесь внутрішнє світло заповнило її. Була вже не одна у своїй вірі. Повернулася назад у лікарню. Перелякана Лєрка ні в сих, ні в тих стояла перед реанімаційним відділенням, переминаючись із ноги на ногу. Подруга якимось чином, певно, за гроші змогла домовитися з лікарями, щоб впустили Зоряну ще раз до Сергія і деякий час просто не зазирали до палати. Зоряна сіла біля його ліжка, поклала голову коло руки коханого, шепочучи якісь дурні слова про те, як вона його любить і що він не може померти, і має жити для неї, для сина. Слова закінчилися і вона заснула.

Дивний сон намарився їй тоді.

Посередині лісу зеленого – простора галявина, і Зоряна на ній. Вбрана в розкішну сніжну з ледве вловним рожевим серпанком сукню. Вона в ній вінчалася. Блакитне небо, сонячна днина, зелені дерева довкола. Звідкись береться музика, «Місячна соната». І Сергій запрошує її на вальс, але чомусь вона бачить тільки його очі. Грає місячний вальс у променях сонця. Вона ніжно притуляється до нього і шепоче палко на вухо:

 
Тримай мене на відстані, коханий!
Ти ще не чув, щоб так тебе назвала?
На відстані дзвінків, мовчань незнаних,
і жартів лоскоту, і тем (таких загальних!)
не пропусти моїх бажань навалу!
Тримай мене на відстані, коханий!
Тримай, немов Атлант, бо вперте небо
таки впаде до ніг твоїй землі.
Тріщатимуть уже і м’язи, й ребра
від слів – закон, порядок, треба, треба…
.. а я молитимусь, щоб ти на мить… зомлів,
й земля у небо полетить хоробро…
Тримай мене на відстані, коханий,
бо відстані – умовні… і малі.
 

Шелестіння сукні, уст, очі, задивлені в тебе… А потім? Потім він пішов, щоб обов’язково повернутися.