Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)
7. Професор Осмомислов
А небо – високе.
Воно собі небо та й небо.
Високе і чисте.
Стоїть і нікуди не йде.
І ластівки бистрі,
і хмари, і білі лелеки
літають у ньому.
А небо завжди голубе.
Наступний день минув, як і попередні. Арсен навіть не згадував ані про вчорашнє, ні про обіцяну зустріч із поважним паном. Увечері вони поверталися додому втомлені та майже щасливі після того, як добряче попрацювали і гарно заробили. Та зненацька Арсен повернув не до власного помешкання, а в бік корпусів університету. Біля будівлі фізфаку зупинилися. Уже стемніло, та двері корпусу були навстіж відчинені. Арсен зайшов досередини, поманивши за собою Сергія. Сергій здивовано стенув плечима, не став нічого розпитувати і посунув слідком за товаришем. На прохідній дрімала старенька бабуся в окулярах, сивенька, мов голубка, трішки молодша від бабуні Ніни.
– Доброго здоров’ячка, пані Маріє!
– Ой, Арсенко! Доброго здоров’ячка, синку. А ти що не відпочиваєш? Бабуня знає, що ти вечорами волочишся? Як там вона, як її серце?
– Та нічо. Дякую. Уже ліпше, – відповідав Арсен, схоже, він тут не був випадковим гостем.
– Ой, ліпше. Слава Богу! Та то літа, хлопчику, кляті літа. Сама ледве-ледве скриплю, а пані Ніна аж на десять літ від мене старша, що то вже балакать. Літа… – і пані Марія важко зітхнула.
– А я от друга привів до Олександра Олексійовича в гості, – Арсен майже нахабно вставляв своїх п’ять грошиків у зітхання-причитання старої. – Він у себе чи може, тойво, нема його?
– Та де ж йому буть, у себе, – пані Марія манірно закотила очі. – Ой, також уже немолодий, а який непосида. Що ж вам, чоловікам, удома не сидиться? Га? Каже: ніч сьогодні особлива. Та щороку одне й те ж каже Як там той період си називає, от склєроза, щолітній. Тіко мені нинька нагадував… Ну, підкажи старій?
– Зорепад? – сказав невпевнено Арсен.
– Сам ти зорепад, – нервово відповіла стара. – То по-простяцьки, а я все-таки працюю в науковій установі. А ти мені дурне говориш. Зорепад – то в пісні, яку покійний Яремчук колись співав. Ой, як співав! Такий молодий, бо не доспівав. А що вже нам старим казати, коли такі люди мруть, як мухи. Скільки то йому літ було, як помер? Не пам'ятаєте, нє? Та звідки вам. То він кумир нашого покоління. Але як то він співав і про той зорепад, і про ті Стожари… Ади, заговорили стару. Ну як же ж його, дідька називають той зорепад? От хулєра, тре’ була записати.
Позаду почувся трішки насмішкуватий хрипавий чоловічий голос:
– Це, Маріє Іванівно, метеоритний потік Персеїди! Але він тільки за два тижні. Ще трішки зарано.
– О, я ж і кажу їм! За два тижні, то за два тижні, але ж підготуватися тре’, нє? Заплутали мене зовсім. А то – зорепад. Зорепад! Який там, в дупу, ой, перепрошую, зорепад. Потік тої самої Персії то всьо.
– Персеїди, – поправив Арсен.
– Ну, а я шо кажу. Її. О! А то – зорепад!
– Доброго вечора, молоді люди! Ви до мене?
Перед ними стояв невисокого росту худий сивочолий чоловік. Він тримав у руці літрове горня з водою.
– Доброго вечора, Олександре Олексійовичу, – відповів за себе і за Сергія Арсен. – До вас!
– Ага-ага. Мені Ніна Петрівна вчора телефонувала. Тож я вас іще від учора жду, – чоловік говорив спокійно і трохи поволі, наче зважував кожне слово.
– Так-так. Вибачте, – Арсен трохи зніяковів. – Учора не получилося ніяк. Так що, знайомтеся. Це і є Сергій, той самий. Він мріє бути астрономом, як і ви. І тому, може, ви, той, якщо, звісно, маєте нині час, можливість і нагоду, і ви нам… йому, тобто… той-цей…
Арсен осікся.
– Який ти красномовний, синку! Як завжди, звісно, – чоловік усміхався, здається, тільки очима. – Ну, Арсенко, ти ж знаєш, із часом вільним у мене непросто, але хіба я можу відмовити колезі? Та й Ніні Петрівні, звісно…
Чоловік по-змовницьки підморгнув хлопцям:
– Чай будете, справжній, карпатський? Сам збирав і сушив. Ось води із запасників набрав. Десята, то вже вимкнули, але наша Марія Іванівна, як справжня берегиня, бачите – приберегла.
– Ой, що ви таке кажете, пане професоре, – пані Марії було приємно це чути, але вона для годиться віднікувалася. – Та то кожна порєдна ґаздиня таке б зробила.
Але Олександру Олексійовичу, очевидно, дуже подобалося робити приємності людям, навіть словесно, і він продовжував:
– Удома – то святе, пані Маріє. Але ж на роботі не всі такі моторні та проворні, як ви! Бо думаєте не лишень про себе чи свою родину, ви піклуєтеся про всіх нас. Ой, Маріє Іванівно, не будьте такі скромні. Ви – справжній янгол.
Пані Марія зашарілася, смішно закотила очі догори і скромно зітхнула. Хлопці, ледве стримуючи регіт, попленталися слідом за професором.
– Ну що, орли, так і не відповіли, чаю хочете? – У професора був сьогодні гарний настрій, і окрилені орли майже хором відповідали:
– Хочемо, навіть дуже.
– Але в мене, орли, халепа. Цукру немає, і ніяких бомбонів [3]3
Цукерок (діал.).
[Закрыть]солодких до того діла.
– То нічого, пане професоре. У нас до чаю цукерки є, – і Арсен потрусив пачкою «Морських камінців», тою самою, яку Сергій вчора ледве не викинув. Свою він залишив бабуні.
– О, то в нас сьогодні майже бенкет! І то, певне, на честь такої події, як дощ Персеїди, що незабаром відбудеться? А зрештою, щоб випити доброго чаю з хорошими людьми, й привід не потрібен. Правда ж?
– Пане професоре, а що то за потік Персеїди, ну, тобто по-науковому розтлумачте? – допитувався Арсен.
– По-науковому? Нє, ліпше, по-науково-популярному. Є така комета Свіфта-Туттля. Вона так названа на честь учених, що її відкрили. Так от та комета, як і наша Земля, до речі, мандрує по своїй орбіті довкола Сонця. Один раз на рік наша Земля дуже близько підходить до орбіти комети та її хвоста і перетинає його частково. Завдяки цьому над нашою планетою випадає метеоритний дощ. Дрібні частини комети входять у земну атмосферу на швидкості понад двісті кілометрів за годину на висоті близько сто тридцять кілометрів і миттєво згорають, залишаючи в небі яскраві сліди.
– Ух ти, от тобі й Персеїди дощові! – вигукує зачудовано Арсен.
– А знаєте, молоді люди, хто такий Персей? – професор, схоже, заходився хлопців екзаменувати.
– То щось типу римське? – ляпнув перше, що прийшло в голову, Арсен.
– Римське? – пан професор аж рота відкрив від здивування.
– Ой, ну нє, типу грецьке, – поправився скоренько Арсен.
– Ой, типу-типу! Фу, неук. А ви, колего, що скажете? – професор хитро примружив очі, звертаючись до Сергія. – Вам як майбутньому фахівцю в царині неба просто необхідно знати міфологію, бо без неї там, – і чоловік тицьнув угору пальцем, – як без рук. Усе в тому світі зв’язано в один кріпкий вузлик, і якщо добре потягнути за ниточку на землі, то обов’язково на іншому кінці її, десь у сузір’ї Риб, наприклад, комусь захочеться підняти вгору руки і помахати нам. А небесні світила інколи поводяться як вигадані нами боги, тож, знаючи міфологію, інколи навіть інтуїтивно можна вгадати норов і характер того чи іншого світила. Так що ж, колего, щодо Персея?
Сергій хитро примружився:
– Так, пане професоре, щодо Персея чи Персеїди?
– О, Арсене! Видиш, а то типу-типу. Молодець, колего! Відразу капканчика помітили.
Сергій ледь усміхнувся і повів далі:
– Персеїда, або Перса – це німфа, океаніда, одна з-поміж трьох тисяч доньок титана Океаніда та його дружини Тефіди, яка була донькою Урана, бога неба, та Геї, богині Землі. За віруваннями давніх греків, батько Персеїди Океанід – це величезний титанічний потік, у який сідають Сонце і зірки і з якого вони знов з’являються. На крайньому заході Океан омиває кордони між світом життя і смерті. Персеїда була дружиною бога сонця Геліоса. У них з Ге…
– Блін, – Арсен не втримався. – Звідки ти то все знаєш? Я також трохи в міфології шарю, але так… Буває ж таке! Я думав ти тіки про небо читаєш, Сергію, а тут… Ха.
– О, колего! Вражаєте! Поважаю, – професор задоволено всміхався. – Багато хто з моїх студентів не може похвалитися такими глибокими знаннями в царині міфології. А тобі, Арсенко, зовсім не завадило б також ті знання підтягнути. Ти ж мандрувати зібрався? Пра’?!
– А що? Я про каньйони, гори та долини знаю багато, як і про столиці держав. Про клімат, про тварин, рослини, які там ростуть. Навіть про будинки. При чім тут казочки?
Ось так, розмовляючи, вони піднялися на другий поверх. Повернули ліворуч, зупинилися перед залізними дверима. Професор вийняв із кишені ключі, відімкнув двері:
– Прошу, панове, заходити, – він пропустив перед собою хлопців і продовжував говорити: – А от і не все так просто, Арсенко! Є ціла наука – топонімія, яка вивчає географічні назви і їх походження. От, скажи, куди б ти хотів поїхати? Хай то буде досить гучне місто.
– Можна в Європі? – перепитав Арсен, зосереджено думаючи.
Професор кивнув головою:
– Можна!
– Добре, хай то буде Мадрид, – погодився невпевнено Арсен.
Вони зайшли в невеличку кімнатку, ледь освітлену тьмяною лампочкою під самою стелею. Стіл під вікном був увесь завалений паперами, зошитами, книгами. Навпроти ще один стіл із трьома стільчиками довкола, бляшанка з-під кави на ньому. Професор устромив у літрове горня кип’ятильник, тоді ввімкнув його в розетку.
– Сідайте, орли. Поки закипить і завариться, можемо добалакати.
Хлопці просто впали на стільці. Арсен спиною до вікна, Сергій біля дверей.
Професор відкрив жерстяну банку, в кімнаті запахло травами – материнкою, чебрецем і ще чимось гірко-солодким. Сергій прочитав напис на банці: «Кава». Але то було ліпше, ніж кава.
– О, хлоп’ята! Який запах! Жменька карпатських гір в одній ложечці, – професор набрав щедро по цілій чайній ложці сухого чаю і кинув у горнята, які дістав із полички, прибитої над столом.
– Ну що? Мадрид, кажеш, – професор усівся навпроти так, щоб добре бачити хлопців. – А що ти знаєш про Мадрид, Арсене?
– Дещо знаю. Столиця Іспанії. Засноване місто у IX столітті. Розташоване в центральній частині Іберійського півострова. Його середня висота над рівнем моря десь шістсот п’ятдесят метрів, і це робить Мадрид найвищою столицею у Європі. Географічні та кліматичні умови стандартні як для Південної височини в Центрально-Іберійському плато. Місто знаходиться в кількох милях під гірського хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама і розташоване в басейні річки Тежу. Головною річкою міста є Мансанарес, яка витікає з підніжжя хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама та мадридських околиць Монте де-Ель-Пардо і наповнює однойменне водосховище, що в нього також потрапляють води від інших струмків та річок Техада і Маніна. Ну, що ще там… е… – Арсен почухав потилицю і насупив брови. – О, про клімат. Мадрид перебуває в зоні середземноморсько-континентального клімату. Зими в місті холодні, температура падає нижче 4–5 градусів тепла, часто трапляються заморозки, а іноді й снігопади. Літо спекотне, середня температура становить близько 24 градусів за Цельсієм, а максимальна температура іноді перевищує 35 градусів. Усе.
– Молодець, дуже-дуже добре, – похвалив Арсена Олександр Олексійович.
– Ну, ще можу додати таке… – Арсен примружив одне око та скривився, наче силкувався щось пригадати. Сергій знав, що на завершення товариш підготував щось дуже вразливе для професора, – Десь читав, шо іспанці мадридців називають кішками. За легендою, це наймення вони отримали ще в середньовіччі за здатність захоплювати замки, підіймаючись по стінах та скелях голіруч, наче кішки. А ще… Я хочу дуже побачити на власні очі кориду.
– Я вражений. Молодець! – Олександр Олексійович задоволено закивав головою. – Ти добрий син свого батька і достойний внук своєї бабуні.
Арсен задоволено всміхався, а професор продовжував допит, схоже, іспит іще не завершився:
– А чому Мадрид називається Мадридом? Знаєш, друже?
– Е-е-е! Мо’, як і Львів, на честь сина чи внука короля? Е-е-е… Чи як Київ, на честь князя… Ну, точно щось типу того.
Олександр Олексійович задоволено продовжував:
– Майже. За давнім переказом, Мадрид був заснований античним героєм Окнієм, сином Тіберіна та віщунки Манто. На березі річки Мансанарес була заснована фортеця Мантуя Карпетанська. Є версія, що назва Мадрид походить від кельтського Магеріт – «великий міст», після арабського завоювання Іспанії спотвореного в Маджіріт.
– О, який жах! Хіба нормальна людина то все запам’ятає? – Арсен тільки махнув рукою. – Це ж не Хронос, із яким усе зрозуміло!
– Чому ж, я пам’ятаю!
– Ну, ясен перець. Бо ви – професор!
– Та якби ти знав міфологію, оті казочки, Арсене, то це і не видавалося б тобі таким дивним. Ну, колего, а ви що скажете? – перевів свою увагу на Сергія професор. – Можливо, щось додасте?
– Тіберін – римський бог річки Тібр. У Мадриді багато води, і тому нічого дивного, що назва міста тісно пов’язана з водою. Я не так багато знаю про Мадрид, але добре пам’ятаю, що в ньому народився Маслама-аль-Майріті, найвідоміший астроном Кордовського халіфату і засновник математичної школи.
– О, колего! Ви мене вразили в саме серце! – професор аж підстрибнув від задоволення. – Відсотків вісімдесят моїх випускників поняття зеленого не мають, хто то такий. Ну, Арсенко, розколюйся, шибенику, де ти відкопав такий самородок? Я шокований і приємно здивований.
– Ми з Сергієм разом живемо та вчимося в дитячому будинку. Сергій, як і я, сирота, але мені пощастило більше. У мене є бабуня, а у нього…
Арсен опустив очі до столу, роздумуючи над продовженням речення, і вже цілком серйозно додав:
– А у нього тільки я і мрія. Мрія стати астрономом.
У банці забулькала вода, і хмаринка пари піднялася вгору. Мов мрія маленького хлопця про небо, котра може і не здійснитися.
– Ти і мрія? – чи запитував, чи стверджував розгублено професор.
Сергій уже бачив такі розгублені та співчутливі погляди, які кидали на нього ті, хто довідувався враз, що він сирота. Але цього разу навпроти стояла людина, яка – Сергій то відчував – невипадково стрілася в його житті. Професор як міг запхав подалі свої жалощі, натомість майже буденно запитав:
– Колего, а що у вас із математикою та фізикою? Бо міфологію ви знаєте бездоганно…
Сергій стенув плечима, замість нього відповів Арсен:
– Повна задниця, професоре, – Арсен осікся, – ой, перепрошую.
– Прикро, – відповів професор, – але не смертельно, поправимо. А зараз будемо пити чай.
Професор розливав у горнятка окріп, і кімнатку заполонив міцний аромат карпатських трав. Хлопці вмовкли, слухаючи, як професор ложкою розколочує в горнятку воду, щоб заварювалося швидше. Вони пили чай, закушуючи його солодкими цукерками. Професор мав зосереджений і серйозний вигляд, наче він не чай зараз готував, а доводив якусь теорему.
– Арсене, а ти нагорі в нас уже бував? – і професор тицяє пальцем угору.
– Так, бував. Разочок чи три?.. – Арсен нахиляє голову, наче щось силкується пригадати. – Нє, два. Один раз із бабунею, мені було років сім. Але тоді погода підвела – вітряно і хмарно, тож мало що і бачив. А вдруге – в п’ятому класі з екскурсією шкільною. Ще
коли в четвертій школі навчався, поки бабуня не захворіла.
– І як тобі, сподобалося?
– Ну, наче цікаво. Але, знаєте, Олександре Олексійовичу, я не Сергій, мені ті всі зорі ваші якісь ніякі чи однакі. Шо Оріона, шо Касіопея… Я люблю конкретику. От побачив фотки з Мадрида, сподобалося, і я знаю, що зможу то побачити, якщо захочу. Поїду в Мадрид, пройдуся вуличками міста, посиджу на бруківці, а тут… Ну бачив я фотки з Місяця. І що? Купа каміння. Теж мені, дивина! Дивися-передивися в той телескоп – хоч лусни – зорі ближчими не стануть, навіть той Місяць не є таким близьким. Подорож туди не купиш. Ну, все приблизне в тій вашій астрономії, наче і дослідження якісь там незрозумілі робите, розрахунки. То все відносне, бо його не помацаєш руками.
– Що? Боже, який ти прагматик, Арсене! – професор говорив здивовано і аж сплеснув руками. – Якби всі такими були, то й досі вважали б, що Землю тримають на собі кити, і ми не падаємо з неї тільки через те, що нерухомо стоїмо на місці, а всі планети-зорі-комети бігають довкола нас. А мандрівники, якщо далеко запливуть на своїх човнах, то точно впадуть з краю землі. Ти як майбутній мандрівник не боїшся впасти з краю землі?
– Ну ви загнули, пане професоре! Я ж не повний лох! Я про те, що, мо’, воно комусь і тре’, там для філософів типу вас із Сергієм, але для більшості нормальних людей… Е-е-е… Тобто воно наче і цікаво, але тіко на рівні обеесу.
– Чого? – професор здивовано витріщився на Арсена. Сергій пирскав від сміху.
– Ну, радіо таке є: «Одна баба сказала».
– Яка баба, Арсене? – в очах професора крім здивування стояло ще щось, і воно було не дуже добрим. – Арсене, ти наче щойно з пальми зліз! Я тобі дивуюся. Сергію, а ти чого мовчиш? Що ж ти свого товариша ні в чому не переконав? То астрономія як наука не потрібна, виходить?
– Та я такого не казав, – запротестував Арсен, відчуваючи, що бовкнув зайве. – Не казав я такого, вона мені просто не ці…
Але не встиг договорити. Професора понесло:
– Астрономія, синку, одна з найстаріших наук. Елементарні астрономічні відомості вже тисячі років тому мали народи Вавилону, Єгипту, Китаю і застосовували їх для вимірювання часу та орієнтування за сторонами світу. Точний час, кількість днів у році, високосний рік, тривалість доби, хвилини, секунди, мій прагматичний друже, – це також один із здобутків астрономії. І в наш час знання з астрономії використовують для визначення точного часу й географічних координат у навігації, авіації, космонавтиці, геодезії, картографії. Астрономія допомагає досліджувати й освоювати галактичний простір, розвивати науку про Всесвіт й вивчати нашу планету з космосу. Хоча тобі це і не цікаво. Однак і це ще далеко не все. Що скажеш, Сергію?
– Ну, тут все просто. Космос діє на нас, – захоплено дивився на професора Сергій, він поділяв його хвилювання, – Місяць і Сонце, наприклад. Вони спричиняють на Землі припливи і відпливи. Сонячне випромінювання та зміни на Сонці – вибухи, бурі – впливають на те, що відбувається не тільки в земній атмосфері, а й із самою людиною. Механізми впливу різних космічних тіл на Землю також вивчає астрономія.
– Е-е-е, – Арсен хотів вибачитися, але його вже не чули.
– Астрономія вивчає в космосі речовину в таких станах і масштабах, які не можна створити в лабораторіях, і цим розширює фізичну картину світу, наші уявлення про матерію, – Олександр Олексійович не міг заспокоїтися. – Наперед визначаючи настання затемнень Сонця і Місяця, появу комет, показуючи можливість природничо-наукового пояснення походження й еволюції Землі та інших небесних тіл, астрономія підтверджує, що межі людському пізнанню немає. У минулому столітті один із філософів-ідеалістів, доводячи обмеженість людського пізнання, твердив, що, хоч люди й зуміли виміряти відстані до деяких світил, вони ніколи не зможуть визначити хімічний склад зір. Проте незабаром було відкрито спектральний аналіз, і астрономи не тільки встановили хімічний склад атмосфери кожної зірки, а й визначили їх температуру. Марними виявилися й багато інших спроб окреслити межі людського пізнання. Так, учені спочатку теоретично оцінили температуру місячної поверхні, потім виміряли її з Землі за допомогою термоелемента і радіометодів, згодом ці дані були підтверджені приладами автоматичних станцій, що їх створили і послали на Місяць люди.
– О! – тільки й спромігся вимовити Арсен, зосереджено втупивши очі у свій чай.
8. «Служба неба»
А хмари у небі —
то білі, як сміх, парасольки,
і сяють так чисто —
в них зорі щоденно сплять.
А хмари у небі —
то яськи – товстенькі квасольки…
А хмарки – то ми у дитинстві.
Ти
і я.
А потім вони піднімалися на дах крутими гвинтовими, ще австрійськими, сходами. На безхмарному та чистому нічному небі миготіли зорі.
– Ах, – тільки й зумів вимовити Сергій. Місто, мов на долоні…
– Прегарно, так! Ніч – красива пора, правда ж, хлопці? – Пан професор усміхається чи то небу, чи хлопцям, задерши догори голову, і радісно додає:
– Що ж, орли, давайте я проведу вам маленьку екскурсію. Тут у нас на невеликому майданчику аж три павільйони з телескопами. В одному – астрокамера Цейса. То для фотографування ділянок зоряного неба, в іншому – рефрактор Цейса для спостережень окремих об’єктів зоряного неба, а в третьому – вертикальний сонячний телескоп зі спектрографом подвійного відбивання.
Хоча він із вигляду і найменший, але це лише частина айсберга, молоді люди, бо прилад займає ще два нижні поверхи.
– Астрокамера кого? – Арсен здивовано перемелює почуте.
– Не парся, – каже йому Сергій, поклавши руку на плече. – Сприймай як марку авто, такий собі знак якості в астрономії. Бо то довго розповідати.
– Можна подумати, ти того чувака знаєш, і що таке астрокамера – теж? – Арсен скептично окинув друга поглядом.
– Та трохи читав про це. Карл Фрідріх Цейс – всесвітньо відомий німецький інженер і виробник оптики, засновник фабрики оптичних систем «Цейс». Астрокамера Цейса – це…
– Ну все, з мене досить, Всезнайко, – Арсен осмикнув приятеля. – Я все одно ніц не второпаю. Давайте ліпше на зорі дивитися в ті ваші астроцейси, га? Мо’, продовжимо?
Олександр Олексійович і продовжував. Підморгнув по-змовницьки Сергію і продовжував.
Розповідав багато та натхненно, час від часу закриваючи очі, наче це допомагало йому вкотре переживати переказане. Було видно, що професор любить і це місце, і свою роботу. Тому говорить щиро, може, трішки пафосно, пишаючись тим, про що каже:
– І хоча Арсен нас із вами, колего, хотів переконати, що астрономія не дуже потрібна наука, та все ж астрономічна традиція у Львові має доволі давню історію. Першу обсерваторію заснували єзуїти 1771 року, як і наш Львівський університет, до речі. Щодо обсерваторії. Це була спеціальна вежа, вхід у неї знаходився з боку костелу Єзуїтів. То той костел, Сергію, що за пам’ятником Шевченка, пригадуєте, так? Арсене, ти Сергієві, сподіваюся, костел Єзуїтів показав?
Арсен ствердно кивнув головою, професор продовжував:
– Одначе перше відоме астрономічне спостереження, воно стосувалося затемнення Сонця, у нашому Львові провели ще раніше. Такий собі отець Домінік Лисогорський у 1764 році в маєтку Сєраковського у передмісті Львова в Оброшино спостерігав затемнення Сонця за допомогою астрономічного годинника, квадранта із зоровою трубою та мікрометром, а також телескопа Ньютона. Ну, тобі, Арсене, це нічого не скаже, а колега, сподіваюся, мене зрозуміє.
Арсен тільки хмикнув. А Сергій аж зашарівся від таких компліментів на свою адресу. І до нього почало нарешті доходити. Він зараз стоїть у найсправжнісінькій обсерваторії. Он який сюрприз приготували йому бабуня Ніна та Арсен і он із якою людиною познайомили! Професор тим часом вів далі:
– Саме ці спостереження згадуються в тогочасних протоколах Паризької Академії та у «Віденських астрономічних ефемеридах». От тобі й тутешні «попи»! Ге, теперішні видаються дрімучими, як тайга в Росії. Ви з історії знаєте, що після першого поділу Польщі єзуїтів заборонили, і вони виїхали зі Львова. Але обсерваторія залишилася. Бачите, поступ науки не зупинити! Отже, обсерваторія перейшла до рук австрійських астрономів. Колишній єзуїт Юзеф Лісґаніґ отримав завдання від імперії Габсбургів картографувати Галичину і Волинь, які увійшли до Австро-Угорської імперії, найточнішими на той час астрономічними методами, Арсене. А якими?
– За зорями? – майже не вірячи в озвучене, невпевнено передбачив Арсен.
– Еге ж, за ними! І спостерігаючи за зорями з відомими координатами з різних положень, астрономи перемірили все від Кракова до Збруча. Вони склали дуже точну карту, друже Арсене. Так необхідну кому? У першу чергу мандрівникам.
– Вибачте мені, Олександре Олексійовичу! Ну ляпнув дурницю, ну, тепер жалію. Більше не буду, – Арсен щиро каявся.
– Пане професоре, той… е-е… – Сергій не втримався. – А можна подивитися туди через телескоп?
І хлопець тицяє вгору.
І стається диво.
Яскравий смарагдовий промінь розкраює нічне небо і сягає, здається, зір.
– Це спеціальна лазерна указка, – жартує Олександр Олексійович. – Дивіться сюди, ось одна з найяскравіших зірок нашої північної півкулі – Вега, а он сузір’я Лебідь.
– Північний Хрест? – перепитує Сергій.
– Чумацький шлях, – заперечує Арсен.
– Так, його по-різному називають. А ще Молочний Шлях. Одна давня легенда говорить, що то Велика праматір Земун розлила там своє молоко, от і утворилася Молочна дорога. А осьдечки Велика та Мала Ведмедиці. І Полярна зірка поруч. Хто знає, як українці називають ті Ведмедиці?
– Та то навіть я знаю, – Арсен активно реабілітовувався. – Великий та Малий Віз називають.
– Правильно. А хто знає, чому ті сузір’я назвали Ведмедицями? Хіба вони схожі на клишоногих? Ну, колего, може, ви спробуєте? – професор усміхався, він був упевнений, що Сергій знає. І Сергій знав.
– За одним із грецьких міфів, красуню Каллісто, доньку царя й правителя Аркадії Лікаона, покохав сам Зевс і з’явився до неї в образі Аполлона. Це розгнівило та обурило дружину Зевса Геру, і вона вирішила вбити супротивницю. Рятуючи кохану від гніву Гери, Зевс власноручно перетворив її на Велику Ведмедицю. Одного разу син Каллісто і Зевса Аркад, повертаючись із полювання, побачив біля дверей свого помешкання ведмедя. У хлопцеві спрацював інстинкт мисливця, і тільки Зевс в останній момент стримав руку Аркада. Той міг убити власну матір. Після цього Зевс узяв Каллісто до себе на небо, щоб її випадково хтось на землі не підстрелив, й увічнив у сузір’ї Великої Ведмедиці. Улюбленого песика Каллісто Зевс перетворив на Малу Ведмедицю. Пізніше Зевс забрав на небо й сина Аркада, якого обернув на сузір’я Волопаса. Головна зоря сузір’я Волопаса – Арктур. Це слово в перекладі означає «страж ведмедиці».
– Вичерпно, Сергію! Відмінно просто! Ви, колего, мені дедалі більше подобаєтеся. Тільки й додам, що Велику й Малу Ведмедицю можна бачити на небі цілорічно, тому що це сузір’я, котрі не заходять за обрій. Вони найяскравіші й найпомітніші на північному небі. І, до речі, за зорями цих сузір’їв можна перевіряти зір. Якщо кожна зоря з сузір’я вам чітко бачиться, зарано звертатися до окуліста, коли ж ні – то справи кепські з зором. Що ще, колего, ви додасте?
– Та наче й нічого. Хіба що… – Сергій наче щось пригадав. – От на Малий Віз ми, українці, ще кажемо Пасіки. Кожна зірочка – то вулик. А ще я в одній книжці читав таке. Наші предки вірили в те, що у Великому Возі між крайнім переднім конем і другим конем є маленька зірочка – вудила: коли вони перетруться, тоді й кінець світу настане.
– Можливо, – чи то серйозно, чи жартома каже професор, у темряві і не добереш. – А хочете на Місяць зблизька подивитися? Га?
Хто ж не захоче?! І професор повів хлопців далі мандрувати своєю вотчиною.
– Що ж, колеги, щоб добре роздивитися Місяць, ідемо в павільйон із телескопом – тільки, Арсене, не жахайся, – рефрактором Цейса.
Хлопці опинилися в просторому павільйоні й завмерли вражено перед величезним телескопом.
– Отже, орли, знайомтесь: австрійський пан, він тут із середини минулого століття, але й досі справно працює. Ви добре знаєте, що Земля наша, як, зрештою, й усі небесні тіла, перебуває в постійному русі. От таким чином за всіма небесними тілами рухається і наш телескоп. Куполоподібний дах, той, що над нами, може відчинятися, що і потрібно для зміни положення телескопа. Лишень одна морока – кожні сорок хвилин слід накручувати його механічний годинник.
Якісь маніпуляції біля телескопа – і Олександр Олексійович запрошує Сергія першим глянути.
– Ах! Це ж Місяць! І зовсім поруч! – майже шепоче Сергій. Від здивування, здається, і дар мови втратив. Весь усередині від зачудування та захвату закляк, бо це зовсім не те, що бачити Місяць на малюнку.
– А ось тепер сюди погляньте, Сергію та Арсене! – запрошує професор.
Серед безхмарного зоряного неба добре видніється яскраве світило, яке не мерехтить.
– Це не зірка, – впевнено каже Сергій. – Це якась планета, бо тільки планети не мерехтять.
– Правильно! Це планета, і це – Юпітер. – Олександр Олексійович відкриває щілину сферичного купола, наводить телескоп і запускає годинниковий механізм, який «веде» телескоп за світилом.
– Ось так виглядає Юпітер із Землі, – каже пан професор, пропонуючи глянути у телескоп. – А поруч, бачите, його чотири супутники: Іо, Європа, Ганімед, Каллісто. Найцікавіша з них – Європа. Уся поверхня цього супутника вкрита стокілометровим шаром льоду. І на ньому, уявляєте, практично немає кратерів від зіткнень із астероїдами. Це дуже дивно, адже майже всі планети та їхні супутники в Сонячній системі вкриті кратерами. Наша Земля не виняток. Запитання – чому? Відповідь у ще одному факті. Льодова поверхня на Європі – рухається. Ці два факти доводять, що під поверхневим льодом лежить водний океан. А отже, можливо, саме там колись виявлять позаземне життя – цих страшних чи нестрашних інопланетян!
Арсен і собі витріщається на Юпітер, прицмокує язиком, його скептицизм кудись занапастився, і він обережно починає:
– Ну, все! Здався остаточно. Пробачте дурневі, панове астрономи, ще раз! У таке видиво і справді можна закохатися та навіть зробити своїм фахом. Одне мене тішить, що моя мрія не гірша від вашої.
Пан професор сумно посміхається, кладе руку на плечі вищому від нього зростом Арсену.
– Розумію і поважаю, Арсене, але й ти чужі мрії поважай. Хоча, знаєш, інколи мене такий розпач розбирає, коли доводиться микатися кабінетами тих, хто тимчасово керує й освітою, і нашою державою, і наукою… Доводиться переконувати, що астрономія потрібна, зорі комусь треба вивчати, а не тільки під ноги дивитися, як і де трава росте. А в чиновницьких кабінетах мрійників нема зовсім – одні скептики сидять. Можливо, вони колись і були мрійниками, та забули. Чи то краватки та дорогі маринарки перетворюють людей на чиновників, а мо’, то велика кількість влади робить їх блазнями та заручниками грошей? В очах читаю одне і теж: «Кому воно тре’, те ваше небо?» Та хіба воно тільки моє? Охо-хо, коли дивитися лише під ноги, так легко перетворитися на крота… Хлопці, не будьте кротами, кротів до неба не пускають… Цитую майже за Сковородою, – і професор сумно розсміявся.
А пізніше вони сиділи в кабінеті, в тій самій тісній комірчині з невеличким віконечком, яке виходило у двір університетського корпусу і з якого можна було побачити хіба що дах будинку навпроти. Сутінки закрадалися в кімнату, світало. Арсен солодко спав, скрутившись калачиком у старому м’якому кріслі, а Сергій із Олександром Олексійовичем розмовляли: і про небо, і про астрономів. Здебільшого говорив професор, а Сергій слухав, він, мов суха земля, всотував у себе всю поживну рідину, яка лилася з уст мудрого чоловіка.
– Справа в тому, що знати координати змінної зірки для спостережень недостатньо. Найчастіше це дуже слабкі зірки, й без пошукової картки їх практично треба відкривати заново. Крім того, для реальних висновків про фізичний стан зоряної атмосфери необхідно точне знання її елементів, тобто початку моментів максимуму й мінімуму кривої блиску. Тому що періоди, приміром, у пульсуючих зірок, невеликі, необхідні тривалі спостереження, практично постійно потрібно вести «Службу неба». Тому, мій юний друже, без знань математики, фізики та хімії ви не впораєтеся з жодним, навіть найелементарнішим, завданням.
